Навчально – пізнавальна діяльність учнів: зміст і основні критерії
Розбудова національної системи освіти активізувала педагогічні пошуки у сфері оптимальної організації навчально-виховного процесу, який би поєднував практичні дії й аналітичний процес: планування, педагогічний аналіз, коригування, збір інформації, аналітичне оцінювання інформації, контроль, стимулювання. Наукова теорія управління школою та навчально – виховним процесом практично почала розвиватися в останні 20 – 25 років. Але й досі немає єдиного погляду на зміст таких понять, як управління, керування, функції, методи впливу на розумову діяльність учнів, які б сприяли формуванню в них пізнавального інтересу при вивченні історії України.
Управління педагогічним процесом — це упорядковані системи, спрямовані на керування групою, колективом; це складний, багатофакторний, цілеспрямований процес дії методів управління на керований об'єкт, варіативність та добір методичних прийомів, технічних засобів навчання, відповідні технології, координація та взаємодія різних методів та засобів навчання.Мистецтво управління полягає в здатності виконувати завдання систематично, комплексно, з урахуванням усіх особливостей навчального процесу. Результат управління залежить від рівня знань, професійної підготовки вчителя, його вміння прогнозувати результати навчання, діагностувати рівень знань і умінь учнів, використовувати сучасні методики , нові технології, форми й методи навчання [ 2, с. 100 – 105 ].
|
|
|
Тому до основних професійних функцій учителя, як керівника навчального процесу належать:
— конструктивно — організаторська функція: спрямована на організацію педагогічного процесу й забезпечення його ефективності;
— розвивальна (навчальна й виховна): об'єднує інформаційну і гностичну функції, є провідною в діяльності педагога;
— самоосвіти — забезпечує неперервне підвищення кваліфікації вчителя завдяки поновленню знань і вмінь, набутих у процесі педагогічної діяльності.
Готуючи майбутніх спеціалістів до роботи в нових умовах, нині велика увага приділяється формуванню їхніх практичних умінь і навичок до управління навчальним процесом у сучасній школі. Під цим поняттям розуміється процес змін в об'єктивних (зміст, організація, методи навчання) і суб'єктивних (зміст і структура розумової діяльності) умовах навчання задля підвищення їх організованості. У системі навчання об'єктивні умови розглядаються як підсистема, що керує, а суб'єктивні — як керована підсистема. У ролі керованого виступає пізнавальна діяльність учнів, перетворення якої в потрібному напрямі є головною метою навчально — виховного процесу; що визначає способи і прийоми керування. Таких поглядів дотримуються такі визначні педагоги, як: Г. Кондратенко, Г. Конфедератов, М. Семикіна, В. Чепелєв, М. Розенберг та ін.
|
|
|
Увесь цикл керування навчанням можна розділити на такі етапи:
1) попереднє керування: визначення мети уроку, його планування, конкретизація завдань, прогнозування результатів діяльності на уроці;
2) оперативно — коригуюче керування: підбір матеріальної бази до уроку, інструктаж, регулювання роботи вчителів, внесення коректив у навчальний процес;
3) Кінцеве керування: контрольний зріз знань і умінь учнів, аналіз одержаних даних, внесення коректив з оптимізації процесу викладання в навчальний процес уцілому.
Учитель керує діяльністю учнів на кожному уроці, формуючи в них прийоми розумової діяльності, вміння аналізувати, встановлювати взаємні й причинно — наслідкові зв'язки, уміння учнів порівнювати історичні події, явища, процеси, узагальнювати отриманий матеріал, систематизувати здобуті знання, робити висновки [ 2, с. 105 – 110 ].
Перебудовуючи зміст навчального матеріалу, вчитель задає напрям розвитку розумової діяльності учнів, і, водночас коригує хід пізнання навчального матеріалу. Унесення нових елементів у структуру розумової діяльності учнів, її збагачення відбувається з урахуванням підготовки школярів до пошукової діяльності, до знаходження і застосування способів розв'язання проблем. Цей процес є не лише наслідком, а й засобом керування пізнавальною діяльністю учнів.
|
|
|
Організація діяльності учнів і керування розв'язанням окремої теми називається тактикою диференційованого навчання, а послідовність "фрагментів" навчальної програми — стратегією. В інформаційному плані керування суголосне змісту уроку, його зв'язкам з іншими уроками, в структурному — побудові навчального матеріалу уроку, диференційованого навчання.
Для підвищення ефективності навчальної діяльності школярів треба продумувати форми уроку, які забезпечували б високу пізнавальну активність в учнів, а в першу чергу — чітко сформулювати його мету, створити умови, за яких теорія поєднувалася б із практикою (експеримент, лабораторна робота, робота на навчально — дослідній ділянці тощо).
За традиційної організації навчального процесу на уроці переважає інформаційна діяльність учителя, а школярам відведено роль пасивних слухачів. Тому неабиякого значення надається такій організації навчальної діяльності, яка б спрямовувала б учнів на самостійне здобуття знань (самостійне опрацювання науково — популярної літератури, робота зпершоджерелами, підручниками, екранними посібниками тощо).
|
|
|
Виходячи з цього можна зробити такі висновки:
1. Пізнавальну діяльність учнів на уроках в більшій мірі активізує саме правильна організація керування пізнавальною діяльністю школярів за диференційованого навчання.
2. Стратегія навчання створює змістову основу для оптимальної побудови тактики диференційованого навчання, веде до якісних перетворень у формуванні узагальнень розв'язання завдань.
3. Керування кожним уроком або системою уроків здійснюється за допомогою певної тактики, що приводить до прийняття й розв'язання проблем, задач, передбачених стратегією навчання. У такому випадку розвивається внутрішня мотивація навчання.
4. Керування пізнавальною діяльністю учнів за диференційованого навчання здійснюється внесенням в її структуру нових способів подачі учителем навчального матеріалу поряд зі знаннями, як інструментом пізнання.
5. Спосіб розв'язання завдань формується успішніше, якщо він є предметом і об'єктом пошукової (продуктивної діяльності) учнів.
Отож, важливим чинником формування пізнавального інтересу учнів виступає особистість вчителя, саме він організовує пізнавальну діяльність школярів, визначає рівень їх педагогічної майстерності. Зацікавленість учителя, емоційність викладу ним навчального матеріалу, ораторська обдарованість педагога, уміння організувати диференційоване навчання є важливими умовами розвитку пізнавального інтересу. Учитель має не тільки створювати умови для засвоєння учнями певної системи знань, але й навчати прийомів їх застосування і пошуку. Тільки тоді можливий перехід від одного етапу розвитку пізнавального інтересу до іншого [ 3, с. 15 – 18].
Основою розвитку і виховання дитини є її пізнавальна діяльність. Саме в процесі спілкування з учителем і однолітками формуються соціальна сутність і життєва активність особистості, встановлюється зв'язок із соціумом. Це положення спонукає до ретельного аналізу навчально — пізнавальної діяльності школяра, її структури і основних компонентів. Важливим завданням є і виявлення її чинників, що залежать як від індивідуальних особливостей кожного учня, так і від об'єктивно існуючих умов (змісту навчального матеріалу, логіки предмета, закономірностей навчального процесу, гносеологічних основ учіння та ін.).
Розкриваючи сутність поняття «навчально — пізнавальна діяльність школяра», з'ясуємо насамперед невіддільно пов'язане з ним поняття «активність». Зазначимо, що ця наукова категорія досліджується в різних аспектах: психологічному, біологічному, соціологічному. Термін «активність» походить від латинського «activus» і означає енергійний, ініціативний, діяльний. Наприклад, відомий український психолог Г.С. Костюк у «Педагогической энциклопедии» трактує активність як «здатність змінювати навколишню дійсність відповідно до особистих потреб, поглядів, мети людини. Як риса, активність виявляє себе в енергійній, ініціативній діяльності, у праці, навчанні, в громадському житті, різних видах творчості, у спорті, іграх та ін.». У роботах В.О. Сухомлинського застосовується діалектичний підхід до визначення поняття «активність». На думку вченого, активність характеризується передусім сутністю діяльності, тому що тільки в діяльності виявляється сутність особи. Один з видатних психологів С.Л. Рубінштейн указував на необхідність розрізняти, а не ототожнювати поняття «активність» і «діяльність», як це робиться деякими авторами.
Отже, поняття «активність» є багатогранним і багатоаспектним. Розглянемо його в більш конкретному розумінні, а саме — як «навчально-пізнавальну активність учнів». На мою думку, це поняття можна трактувати через визначення тих якостей особистості, які виявляються в її прагненні до навчально — пізнавальної діяльності, у тому числі і самостійної, а також у процесі її безпосереднього здійснення, у виборі раціональних шляхів досягнення поставленої мети [ 4, с. 45 – 46 ].
Усі види активності за основними функціями умовно поділяються на два типи: адаптивні і продуктивні. Адаптивні забезпечують пристосування до діяльності; продуктивні — це основа для виникнення і становлення різних психічних новоутворень, які не є необхідними для адаптації. Адаптивні типи активності і відповідні їм процеси сприяють формуванню численних стереотипів поведінки, звичок, навичок, установок, які є основою стандартних форм поведінки і діяльності. Типовою формою навчання при адаптивній активності є навчання «за зразком». Для продуктивних типів основою є пізнавальна активність суб'єкта, а мотивом — пізнавальні потреби, кінцевим результатом задоволення яких виступає «новизна» об'єкта пізнання.
У контексті мого дослідження важливо з` ясувати поняття «пізнавальна активність». Зазначу, що в працях науковців немає єдиного підходу до його визначення. Наприклад, І.Ф. Харламов характеризує пізнавальну активність як стан учня, що відповідає його прагненням до навчання, є виявом вольових зусиль і розумовим напруженням у процесі оволодіння знаннями. Дослідник М.І. Махмутов трактує пізнавальну активність як виявлення у навчальному процесі емоційної, вольової та інтелектуальної сторін особи. Науковець Т.І. Шамова розглядає пізнавальну активність учнів як їхню розумову діяльність, що спрямована на досягнення певного пізнавального результату, і як підвищену інтелектуальну орієнтовну реакцію на навчальний матеріал на основі пізнавальної потреби.
При визначенні цього поняття з'являється новий термін — «самостійність». Відомий учений І.Я. Лернер розглядає його більш ширше у порівнянні з «активністю» і тому вважає головним завданням на практиці підносити активність до рівня самостійності. М.О. Данилов підкреслює, що найвагоміші результати досягаються саме тоді, коли поєднується пізнавальна активність з розвитком самостійності.
Зазначимо, що в «Педагогической энциклопедии» дається таке визначення «активізації процесу навчання» — це поліпшення методів і організаційних форм навчальної роботи, яка забезпечує активну і самостійну теоретичну та практичну діяльність школярів у всіх ланках навчального процесу [ 5, с. 8 – 9 ].
У сучасних умовах активізація навчання школярів розглядається не тільки як процес керівництва їхньою активністю, а важливим є і процес активізації своєї діяльності ними самими.
Отже, аналізуючи наведені вище визначення, вважається за доцільне включити до навчально — пізнавальної діяльності учнів, крім навчання та виховання, і їхній різнобічний розвиток. Активізація навчально-пізнавальної діяльності веде до суттєвих змін у житті особистості, в її свідомості, до новоутворень в інтелектуальному і моральному розвитку, тобто сприяє становленню учня як індивідуальності.
Пізнавальні потреби, мотиви, інтереси учнів є внутрішніми стимулами навчально-пізнавальної активності. Процес «задоволення» пізнавальної потреби здійснюється як пошукова пізнавальна активність, спрямована на відкриття невідомого [ 21, с. 17-193].
Умовами конкретного завдання, особливостями спілкування вчителя з учнями і учнів між собою породжується пізнавальна потреба, що виникає ситуативно, — це і є пізнавальна мотивація. З пізнавальними потребами і мотивами тісно пов'язана мета навчально — пізнавальної діяльності. Мета — це функція потреб; учень передбачає кінцеву мету залежно від них. Без мети неможлива активність, оскільки вона виявляється уже в постановці мети. Мета конкретизує потребу.
Отже, інтерес до навчально-пізнавальної діяльності є формою виявлення пізнавальних потреб і мотивів учнів.
Доцільно активізувати навчально-пізнавальну діяльність учнів не лише на уроці, а і при виконанні домашніх завдань, у позакласній роботі. Необхідною умовою цього є систематичне і цілеспрямоване озброєння їх в процесі навчання відповідними прийомами. Вони різноманітні як за змістом, так і за функціями та джерелами оволодіння ними. Одні повідомляє вчитель, а учні засвоюють і використовують їх у процесі навчання. Інші вони знаходять і опановують самостійно, використовуючи при виконанні різних навчальних завдань. Застосування принципів індивідуалізації і диференціації як провідних у розвиваючому навчанні створює сприятливі умови для активізації учіння школярів.
Шкільна практика засвідчує, що важливим стимулом активізації пізнавальної діяльності учнів є своєчасне визначення в різних формах їхніх успіхів у навчанні. Необхідно також враховувати фактори і причини, що гальмують розвиток навчально — пізнавальної активності. Це насамперед запобігання перевантаженню розумових сил або тривала одноманітність навчальної праці, необ'єктивне зниження оцінки при виконанні навчальних завдань.
Найважливішою умовою активізації навчально — пізнавальної діяльності є забезпечення мотивації учіння, яка підвищує інтерес учнів до знань, виховує наполегливість, сприяє усвідомленому оволодінню знаннями, викликає прагнення досягти поставленої мети. Активна позиція вчителя у процесі викладання, його глибокі знання змісту і методів шкільного курсу, уміння захоплювати учнів процесом пізнання, стиль керівництва (енергійність, педагогічний оптимізм, довіра учням, підтримка ініціативи і самостійності та ін.) також забезпечують стимуляцію активності класу.
На мою думку, навчальний процес повинен будуватися відповідно до загально дидактичних принципів навчання та психологічних і дидактичних принципів розвиваючого навчання, з урахуванням логіки і структури шкільного курсу [ 6, с. 702 ].
З позиції діяльнісного підходу критерії навчально-пізнавальної активності мають як суб'єктивне забарвлення (відображають ставлення учнів до об'єкта пізнання), так і об'єктивне, тобто оцінюють динаміку пізнавальної діяльності, творчий характер, оптимальність шляхів досягнення пізнавальної мети.
При визнанні критеріїв активності я враховувала:
— види діяльності, які визначають специфіку виявлення активності (пізнавальна, трудова, суспільна, ігрова);
— вольові зусилля особистості у досягненні мети, характер діяльності (ініціативна, самостійна, творча чи репродуктивна, що зводиться до копіювання).
Про пізнавальну активність учнів можна судити за такими показниками, як запитання до вчителя. Вони віддзеркалюють прагнення з'ясувати щось незрозуміле, знайти обґрунтування певним висновкам, твердженням. Запитання можуть бути різного рівня пізнавальної цінності. Повага вчителя до них, спонукання до постановки, ґрунтовні відповіді — не лише показник пізнавальної активності, а і важливий шлях розвитку інтересу до знань.
Надійним показником навчально — пізнавальної активності є прагнення учнів за власним бажанням брати участь у навчальній діяльності, в обговоренні розглянутих на уроці чи під час позакласних занять питань, у доповненнях і поправках до відповідей однокласників, у бажанні висловити свою точку зору.
Характерним показником навчально — пізнавальної активності учнів є оперування набутим фондом знань і вмінь, прагнення поділитися з іншими (товаришами, вчителем, батьками) новою інформацією, одержаною поза школою. Емоційно сприятливий фон пізнавальної діяльності стимулює інтелектуальну активність. У ході експериментального дослідження я зафіксовала, що кульмінація емоцій в ситуації пошуку розв'язку задачі настає у самому процесі розв'язання. Радість від досягнутого успіху, натхнення, задоволення, гордість за результати своєї праці є показниками і чинниками, які сприяють активізації навчально — пізнавальної діяльності. З емоційними факторами безпосередньо пов'язані вольові зусилля в процесі навчальної діяльності. Зосередженість уваги, стійкий інтерес до виконання навчального завдання, інтелектуальна витриманість, прагнення завершити навчальні дії — безумовний показник навчально — пізнавальної активності й інтересу до навчального предмета [ 6, с. 658 ].
У кожному виді активності виділяються рівні її виявлення — високий, середній, низький.
Визначаючи шляхи і засоби активізації навчально — пізнавальної діяльності, я враховувала роль вікового та індивідуального фактору у розвитку особистості учня. На кожному віковому етапі відбуваються якісні зміни у діяльності, у сприйнятті світу, у свідомості, у ставленні до дорослих і однокласників.
Учень є суб'єктом пізнавальної діяльності, тому в центрі процесу навчання, який має соціально-педагогічні основи, перебуває його особистість з її ставленням до світу, що пізнається, до співучасників навчально —пізнавальної діяльності. Тому головним критерієм ефективності уроку повинно стати залучення до навчальної діяльності всіх без винятку учнів на рівні їхніх потенційних можливостей.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 1810; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!