Галичина і Волинь в ХІ-ХИ ст.: територія, географічні умови, соціально-
ПИТАННЯ ДО ЕКЗАМЕНУ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (1 курс, II семестр)
Політична форма держави і інститути державної влади Київської Русі.
Київська держава спершу не була чітко централізованою. За формою правління вона вважалася ранньофеодальною монархією. Протягом IX—XIII ст. влада зазнала складної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. її особливість полягала в тому, що дружина в руках князя була засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів країни від ворогів, підкорення нових земель. Найсильніші загони дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави — Середньому Подніпров'ї. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. У "Повісті минулих літ" Ігор постає залежним від дружини князем. У часи його правління влада князя ще не була достатньо сильною. Тому Ігор був змушений слухатися дружини не тільки щодо укладення миру з Візантією, а й під її тиском вдатися до згубного походу за древлянською даниною. Але вже його наступниця — княгиня Ольга — у державних справах була більш незалежною від дружинників.
Правителі Русі другої половини X ст. — Святослав і Володимир — діють як справжні дружинні князі. Дружина у всьому їх слухається. Історики вважають, що в епоху Володимира дружинна форма державності почала відходити в минуле. Дружина виконує лише військові функції, і вже не є фактором політичного життя, апаратом управління й судочинства. Відбувається процес її розшаровування, з'являється прошарок бояр, які стають правлячою суспільною групою.
|
|
|
У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія. Носієм монаршої влади був великий київський князь. У його компетенції перебували: охорона кордонів, керівництво військовими походами, збір данини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб, військово-дипломатична діяльність, будівництво шляхів, охорона торговельних шляхів, придушення заколотів, поширення християнства, забезпечення духовенства, скликання княжих з'їздів, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. У військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких, які, крім командування гарнізонами, виконували ще й адміністративні функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, діцькі, отроки, ябедники, які, крім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували "думці" — члени княжої ради з числа княжих мужів (великих бояр).
|
|
|
У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а група найвпливовіших місцевих князів. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях ("снемах"). Систему влади складали князь, боярська рада та народне віче.
Місцева влада
На місцях державну владу уособлювали князі, які мали власні "столи" у землях, уділах і волостях. Як правило, це були сини або інші близькі родичі великого князя. Загалом вони виконували ті ж функції, що й великий князь, але у межах відведеної їм території, де поступово відбувався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної. Уся влада в князівстві була зосереджена у княже-дворі, а в боярській вотчині — в руках службовців князя, з яких складалася боярська рада. Вона у межах сучасних українських земель, особливо в Галичині, на відміну від російських чи білоруських, відігравала важливу управлінську роль.
З часом влада місцевих князів посилювалась, нівелюючи вплив великого князя. Це зумовило необхідність періодичного скликання княжих з'їздів, які ухвалювали законодавчі акти, вирішували питання війни і миру, державного устрою тощо. На такі з'їзди князі прибували в оточенні власних бояр. Проте вони не стали, як у європейських країнах, зародками парламентаризму, оскільки цьому завадив процес занепаду державності. Колишні племінні народні збори в удільних містах-центрах перетворились на віча повноправних громадян міста і передмість, які, крім Новгорода і Пскова, відбувалися нерегулярно. Рішення на них приймали "одноголосно" шляхом утиску меншості більшістю. Випадки обрання на вічах князів і затвердження рядів (договорів з монархами) можна вважати початками вітчизняного пара-конституціоналізму (ухил від конституційного процесу) як державно-правової практики. Це явище — одна з особливих ознак тогочасного політичного життя Київської Русі. Така конфігурація влади у Давньоруській державі поєднувала в собі монархічну, аристократичну та демократичну моделі управління, які, співпрацюючи і суперничаючи між собою, то посилювали свій вплив, то відтіснялись від державних справ іншими політичними силами.
|
|
|
- Місце і роль віча в Київській Русі.
Важливим елементом політичної влади в Київській Русі є також віче. Історичні витоки віча пов’язані з додержавним періодом, коли у давніх слов’ян були започатковані збори громадян. У Київській державі віче асоціювалося із збиранням жителів певного міста або його частини для вирішення важливих громадських справ. Як свідчать писемні джерела, до компетенції віча належало вирішення законодавчих, судових питань, а також оборонних та зовнішньополітичних проблем. Слід сказати й про те, що попри домінуючу роль у державному управлінні Русі князівської адміністрації значний вплив на нього мав також політичний інститут віча.
|
|
|
В оцінці політичної сутності та значення віча представниками різних поколінь істориків є істотні розбіжності. Якщо одні дослідники вважали віче органом народоправства, який забезпечував участь у державному управлінні різних прошарків давньоруського суспільства, то інші оцінювали його як вузькокласовий інститут, що діяв винятково в інтересах феодалів, боярської аристократії. Аналізуючи діяльність київського віча у період 1068—1069 років, коли об’єднані сили трьох Ярославичів зазнали поразки від половців під Переяславом, можна дійти висновку, що воно було вузькокласовим органом, об’єднувало лише великих феодалів і не відповідало принципам діяльності народних зборів. Вічові зібрання, які відбулись у Києві, свідчили про глибокі суперечності у правлячих колах міста.
Для їх розв’язання сильніша боярська партія залучила представників торгівельно-ремісничого стану, які користалися ситуацією для зведення рахунків із князівською адміністрацією. Водночас загальноміське віче істотно впливало на розв’язання принципово важливих державнополітичних проблем давньоруського суспільства. Одним із переконливих виявів правової й політичної дієздатності київського віча було запрошення на київський стіл Володимира Мономаха в 1113 році. Як свідчать історичні документи, на перше запрошення він відповів відмовою. Після повторного, надісланого до Переяслава, де розповідалося про можливість анархічного розвитку подій в Києві в разі нової відмови, Володимир, з огляду на історичні обставини та підтримуючи демократичне волевиявлення, змушений був зайняти Київ як народний обранець.
Безперечно, широкі народні маси Києва висловили щире бажання повернути на великокнязівський стіл Володимира Мономаха, який мав їхню значну підтримку й довіру. Проте літописні джерела переконливо свідчать, що долю київського столу вирішував усе-таки не народ, а лише верхівка київського суспільства.
Аналізуючи основні тенденції вічової діяльності в Київській Русі, слід виокремити насамперед зміцнення економічних та політичних позицій великого боярства, яке значно активізувалося в управлінні містом і землею. Варто також зазначити такі особливості в діяльності віча, як істотні розбіжності між князівською владою і боярською феодальною демократією, а також серйозні суперечності усередині самого боярства, яке не вирізнялося політичною єдністю. У кожному великому князівстві існувало декілька боярських угруповань, котрі виборювали право посадити на князівський стіл свого ставленика. Особливо гострою була боротьба за успадкування великокнязівського столу в Києві. У процесі цієї внутрішньої політичної боротьби окреслилися позиції двох боярських угруповань, одне з яких орієнтувалося на династичні традиції чернігівських князів Олеговичів, інше виборювало право на управління Києвом представників Мономахового роду. Як відомо з праць деяких дослідників, результатом цього суперництва стала система дуумвірату одночасного «сидіння» на київському столі князів із двох найсильніших князівських династій [9, с. 220]. В історичній літературі наведено також приклади, коли діяльність віча була звичайною змовою певного боярського угруповання, спрямованого проти князя та його найближчого оточення. Так, у 1146 році боярською партією таємно від князя і його адміністрації було прийнято рішення про усунення Ігоря Ольговича та заміну його переяславським князем Ізяславом Мстиславичем.
Отже, віче, яке посідало чільне місце в політичній системі давньоруського суспільства, загалом було вузькостановим органом державного управління, а не повноцінним інститутом народовладдя чи широкої участі демократичних верств населення у політичному житті. Керівна роль і переважне право представництва у ньому належали феодальним верхам суспільства. Очевидно, що у Київській Русі в Х—ХІІІ століттях віче як орган феодальної демократії і князівська влада в особі великого князя та його аристократичного оточення взаємодоповнювали один одного, нерідко вступаючи в суперництво між собою.
Галичина і Волинь в ХІ-ХИ ст.: територія, географічні умови, соціально-
Економічний розвиток.
Після смерті Ростиславичів син Володаря князь Володимирко (1124—1152) поступово об´єднав Звенигородське, Перемишльське, Галицьке й Теребовлянське князівства в одне і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича. Від імені нової столиці весь край став називатися Галицьким князівством, Галичиною. Хоробрий воїн, талановитий дипломат Володимирко Володаревич умів вийти з найскрутніших ситуацій. Він дав відсіч спробам Польщі та Угорщини захопити Галицьку землю, поклав край намірам великого князя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва, уклав союзні угоди з Візантією та Суздальщиною. За його правління розширилися межі князівства на сході — по Дністру, Пруту й Серету, було приєднано Погоринську волость на Волині.
Раптова смерть Володимирка не перервала державотворчого процесу в Галичині. За правління його сина — Ярослава Осмомисла (1152—1187) Галицьке князівство стало наймогутнішим на українських землях. Воно розширилося до узбережжя Чорного моря, у період найвищого піднесення володіло Бессарабією, частиною нинішньої Румунії, низкою придунайських міст. Князівська столиця перетворилася на торговельний, ремісничий і культурний центр України на Заході. В місті звели десятки палаців та храмів, зокрема величний кафедральний храм Успіня Божої Матері, що став престольною церквою галицького єпископа.
Створивши в Карпатах систему оборонних ліній та сформувавши дисципліноване, добре озброєне і вишколене військо, Ярослав Осмомисл успішно воював проти угорських і польських агресорів, половецьких орд. Брав участь у боротьбі за Київ, який нерідко змушений був визнавати залежність від Галича. Водночас князь Ярослав розірвав з традиційною політикою попередників, які у боротьбі проти волинських і київських князів орієнтувалися на Суздаль.
Утверджуючи авторитет князівської влади у Галичині, Ярослав Осмомисл натрапив на активну протидію місцевого боярства, яке формувалося переважно не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Свої маєтки галицькі бояри отримували не від князя, а, головним чином, шляхом привласнення общинних земель, купівлі, а то й насильного захоплення їх у селян. В їхніх руках опинилися соляні промисли, які мали велике господарське значення. Все це дає підстави стверджувати! про значний вплив олігархічних кланів на політичний та економічний розвиток Галицького князівства.
Наступником Ярослава Осмомисла став його син Володимир (1187—1199), правління якого розпочалося із серйозних проблем. У 1187 р. бояри збунтувалися і вигнали його з Галича, запросивши на престол волинського князя Романа Мстиславича. Але після вторгнення угрів, яких запросив на допомогу князь Володимир, Роман покинув Галичину. Правда, угорський король замість того, щоб повернути галицькі землі Володимиру, привласнив їх. Лише спираючись на підтримку німецького князя і польського короля, Володимир Ярославич улітку 1189 р. повернув батьківський престол і княжив до самої смерті. На цьому припинилася династія Ростиславичів та й саме існування окремого Галицького князівства.
Волинська земля отримала назву від давнього політичного центру — м. Волинь на Західному Бузі. Вже на поч. XI ст. він поступився місцем новій столиці — м. Володимиру. Волинь, захищена лісами, озерами, болотами, багата чорноземами, звіриною, мала розвинуте сільське господарство, різні промисли. Розташована на перехресті шляхів, вона вела прибуткову торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Європою. Володимир перетворився в одне з найбагатших міст України, де розвивалися не тільки торгівля, ремесло, а й духовне життя. Будували храми, найвеличнішим з яких був собор Успіня Богородиці, монастирі, світські споруди. У Володимирі постійно діяв єпископат. Серед інших міст виокремлювалися Луцьк, Белз, Дорогобуж, Пересопниця, Кременець.
Волинська ж земля аж до сер. XII ст. не мала власної князівської династії: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або його ставлениками. Тільки за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь отримала статус спадкової вотчини й надовго закріпилася за його родом. Проте політична роздробленість, що охопила в той час землі Київської Русі, не сприяла зміцненню Волинського князівства.
Відновити розпорошені й занедбані володіння свого роду і навіть розширити їх на землі литовського племені ятвягів удалося Роману Мстиславичу, який у 1170 р., після смерті батька — Мстислава Ізяславича, став волинським князем, а згодом • володарем могутньої Галицько-Волинської держави, до якої ввійшла більшість українських етнічних земель.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 260; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!