Г) Прусія, Австрія, Угорщина.

2. В яких роках відбулося скасування кріпосного права в Австрії і Росії?

а) 1861 і 1867 роки;

б) 1848 і 1861 роки;

в) 1917 і 1918 роки;

г) 1849 і 1917 роки.

3. Який із нижчеперелічених творів належить перу „Руської Трій-
ці"(М.Шашкевич, І Вагилевич, Я. Головацький)?

а) „Кавказ";

б) „Лісова пісня";

в) „Русалка Дністрова";

г),.Вічний Революціонер".

4. Основною політичною метою Кирило-Мефодіївського братства, створе­
ного в 1846 році було

а) піднесення економіки України;

б) популяризація своїх творів у народі;

в) проведення буржуазно-демократичних перетворень;

г) об'єднання незалежних слов'янських держав.

5. За якою виборчою системою відбулися вибори до І Державної Думи Росії?

а) по куріях;

б) мажоритарною;

в) змішаною;

г) пропорційною.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДЛЯ САМОПІДГОТОВКИ

Тривале перебування Західної України у складі Австрії та Австро-Угорщини дає можливість простежити за зміною політичного статусу населених українцями регіонів: Закарпаття, Галичина, Північна Буковина. У цьому кон­тексті слід зосередити увагу на особливостях суспільно-політичного розвитку окремо взятих українських територій, з'ясувати закономірності політики колоні­альної влади щодо українського етносу. Найкраще це простежується через ви­вчення реальних впливів українців на механізм державного управління як у

центрі, так і на місцях.

У Російській імперії, так як і в Австрійській, середина XIX ст. ознаменува­лася ліквідацією кріпосного права. Після вивчення теми студент має прийти до висновку про системний характер реформ, які послідували після цього. Він по­винен знати правову базу перетворень, засвоїти специфіку їх проведення на Україні.

Підводячи підсумки, рекомендуємо зробити особливий наголос на реформі судової системи України як такої, що мала яскраво виражені риси буржуазного судоустрою та судочинства. Торкаючись установ загальної юстиції, окремо слід ознайомитися з новим для України інститутом присяжних засідателів.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ Модуль № 5.1

Хронологія подій. Галичина увійшла до складу Австрії внаслідок першого поділу Речі Посполитої 1772 року. Австрійський уряд штучно об'єднав Західну і Східну Галичину, населених у більшості своїй відповідно поляками і українцями в один адміністративний округ під назвою — Королівство Галичини і Лодомерії.

До складу Австрії входив також Тернопільський округ за винятком Хотин­ського повіту, що з 1812 року був переданий Росії.

Північна Буковина (нинішня Чернівецька область) перейшла під австрійсь­ку владу внаслідок Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 року між Росією та Туреччиною. Крім того, з XVI столітгя у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства опинилося ще й Закарпаття. У 1723 році угорські представницькі збори відмовилися від власної державності на користь багатонаціональної Австрійської імперії.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. майже усі західноукраїнські землі по­трапили під владу Австрії. З 1867 року Австрійська імперія перетворилася на ду­алістичну Австро-Угорську. До австрійської частини монархії увійшли Галичина і Буковина, до Угорської — Закарпаття.

Державний устрій. Австрія XVII — першої пол. XIX ст. — це типова мо­нархія, влада в якій зосереджувалася в руках спадкового імператора. Королівст­во Галичини і Лодомерії очолював призначений імператором губернатор. До бу­ржуазно-демократичної революції 1848 року губернатори призначалися виключ­но із числа австрійців. Королівство поділялося на округи (циркули) на чолі з окружними старостами.

З метою створення видимості політики освіченого абсолютизму у Галичині 1775 року створюється становий сейм, який на ділі жодним чином не обмежував абсолютну владу монарха.

Після хвилі революційних виступів, що прокотилися по всій Австрійській ім­перії, у 1848 році в Галичині було скасовано кріпосне право. Аграрна реформа в сільському господарстві включала в себе кілька основних положень. Зокрема, лік­відувалася юридична залежність селянина від поміщика; селяни наділялися земе­льною власністю; мали сплатити поміщикам вартість кріпосних повинностей¹.

Після створення Австро-Угорської імперії кожна з двох держав продовжу­вала мати свій двопалатний парламент — в Австрії він називався Рейхсрат (Дер­жавна Рада), а в Угорщині — Сейм. Спільного законодавчого органу затвердже­но не було. Увесь апарат управління частини держави діяв незалежно від іншої.

Централізувала державу особа австрійського імператора, що одночасно но­сила титул угорського короля. Ухвалені австрійським рейхсратом чи угорським сеймом рішення потребували обов'язкового підпису імператора. Він представляв країну на зовнішній арені, призначав і відправляв уряди у відставку був голо­внокомандувачем збройних сил імперії. Фактично особа монарха була недотор­канною, він не відповідав ні перед Сеймом, ні перед Державною Радою.

Ради міністрів, окремо в Австрії і Угорщині, були вищими органами вико­навчої влади. Прем'єр-міністри і члени уряду формально відповідали перед пар­ламентом, а фактично тільки перед імператором. Раді міністрів підпорядковува­лася крайова влада. У Галичині і в інших чотирнадцяти провінціях Австрії при­значався намісник, а на Буковині — крайовий президент.

Адміністративно-територіальні перетворення 1860-х років не обійшли та­кож і місцеве управління. Уся територія Галичини була поділена на 74 повіти, які очолювали начальники повітів. На Буковині також запроваджувалася повіто­ва система місцевого управління.

Закарпаття, перебуваючи у складі Угорщини, не виділялося в окремий ко­ронний край. Основними територіальними одиницями Угорщини були жупи (області) і комітати. Із 71 жупи Угорщини 4 перебували на території Закарпаття. В свою чергу кожна жупа поділялася на комітати управління, до яких входило близько 30 осіб чиновницького складу. Органами крайового самоуправління бу­ли крайові сейми в Галичині та Буковині.

Сільське управління здійснювалося автономно, але з мінімальними повно­важеннями. Місцеві органи влади зосереджувалися у так званих сільських пред­ставництвах, які мали в своєму складі сільські управління на чолі зі старостами.

¹ Бойко О.Д. Історія України. — К., 2002. — С 245

120

Судова система проголошувалася незалежною від органів державної адміні­ страції. Судді призначалися імператором на довічний термін. Без особистої зго­ ди суддю не можна було перевести на іншу посаду. Найвищою судовою інстан­ цією в Австрії став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні.

Для всієї Галичини існували спільні органи державного управління. Виня­ ток становили тільки судові установи. Для переважно польського населення За­ хідної Галичини діяв Вищий крайовий суд у Кракові, для численного українсь­кого населення Східної Галичини — ідентичний суд у Львові.

Суспільний лад. На найвищому щаблі суспільної ієрархії перебували по­міщики, великі торгівці, духовенство. Дискримінації некатолицьких конфесій було покладено край цісарським патентом у 1781 році, згідно з яким католицьку, греко-католицьку та протестантську церкви було урівняно в правах.

У найбільш залежному становищі перебувало сільське населення. Щоправ­да, у 1780-х роках цісарем Иосифом II було видано ряд патентів, спрямованих на поліпшення становища селянства. Так, у 1782 році селянам надавалися певні права на вільне обрання професії, передачу майна у спадщину, вільне пересе­лення, вибору дружини чи чоловіка тощо. У 1786 році панщина на селі була об­межена трьома днями на тиждень, або 156 днів на рік. Селянину дозволялося звертатися зі скаргою на господаря до суду.

Ліберальні реформи раптово припинилися зі смертю Иосифа II. Поміщики кинулися повертати втрачені права на селян, посилювати гніт і експлуатацію. За кілька десятиліть селяни повернулися в повну адміністративну залежність від своїх господарів.

Ліквідація кріпацтва в Австрійській імперії у 1848 році не виправдала всіх селянських сподівань. Під час роздачі наділів у поміщиків опинилася найродю-чіші землі, їм прирізали частину селянських угідь. 44% земельних площ Галичи­ ни, 54% — Буковини і 70% — Закарпаття перейшло до рук поміщиків. За корис­тування колишніми общинними землями (лісами, ріками, пасовищами), які після реформи перейшли у приватну власність, селяни були змушені сплачувати певну плату. Навіть сплата викупу за ліквідацію кріпосницьких повинностей носила дискримінаційний характер. Український селянин сплачував суму втричі більшу, ніж чеський, і вп'ятеро більшу, ніж німецький.

І все ж аграрна реформа 1848 року стимулювала розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві. Все вагомішою ставала роль

121

промислової, банківської, сільської буржуазії, все інтенсивніше формувався ро­бітничий клас як в Австрії загалом, так і на західноукраїнських землях зокрема.

Джерела права. З приєднанням Галичини в кінці XVIII ст. до Австрійської імперії розпочався процес заміни польського права на австрійське. Та лише на початку XIX ст. австрійська правова система на західноукраїнських землях стала

панівною.

Характерною особливістю нагромадження нормативно-правового матеріалу в Австрійській імперії була його найперша апробація на галицьких землях. Лише після вдалого завершення експерименту той чи інший закон або кодифікований збірник мав шанси бути запровадженим в інших регіонах „клаптикової" монархії.

У Галичині пройшов перевірку цивільний кодекс, що набрав чинності у 1797 році. Удосконалений, він у 1812 році був поширений на всю територію держави і діяв з деякими змінами у Галичині до 1933 року.

Паралельно проводилася робота над підготовкою цивільно-процесуального кодексу. В Галичині він набув чинності з 1782 року. Щоправда, згодом він був доопрацьований, а з 1807 року став діяти на Східній Галичині під назвою Гали­цького цивільно-процесуального кодексу. Судова практика використовувала ко­декс до кінця XIX ст. У 1898 році набрав чинності новий цивільно-процесуальний кодекс Австро-Угорської імперії. Його відмінною рисою стало впровадження в цивільний процес буржуазно-демократичних принципів судо­чинства: усності, гласності, змагальності.

Кримінальне право і процес також пройшли тривалий період своєї система­тизації. Збірником, що діяв частково на Галичині, став запроваджений у грудні 1768 року кримінальний кодекс під назвою Терезіана ( від імені австрійської ім­ператриці Марії Терезії). Кодекс відзначався надзвичайно жорстокою системою покарань.

Впроваджений у 1787 році новий кримінальний кодекс під назвою Йосифіна вперше поділив злочинні дії на карні злочини, що розглядалися судами, і полі­цейські проступки (незначні правопорушення), що передавалися на розгляд ад­міністративних органів. Характерна особливість збірника полягала в тому, що в ньому як вид покарання не застосовувалася смертна кара.

Пройшовши апробацію у Східній Галичині, у 1803 році вступив в дію на всій території Австрії новий кодекс кримінального права (скорочено Франціш-кана). Він складався із двох частин: перша — про злочини, друга — про норми

122

процесуального права. Із змінами, внесеними у 1852 році, Францішкана діяла на Галичині до 1932 року.

Децентралізований характер Австро-Угорської монархії відобразився і на її правовій системі. Кримінальний кодекс 1803 року зі змінами 1852 року територі­ально охоплював австрійські провінції, в тому числі Галичину і Буковину. На Закарпатті 1879 року вступив в дію Угорський кримінальний кодекс. Цивільно-правові відносини аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 року так і не до­чекалися своєї систематизації.

Модуль №5.2

Державний устрій. У XIX — на поч. XX ст. Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя, Південь, тобто 90% території України входили до складу Російської імперії. Чинними для України органами центральної влади були:

- Імператор очолював державу, мав повноваження абсолютного монарха;
-Державна Рада — законодавчий орган, що розробляв проекти законів для

затвердження імператором. До неї входили представники вищих органів влади та великі землевласники. Кількість членів Державної Ради не було сталою. У різні роки вона коливалася в межах 40-80 осіб. На засіданнях головував імператор. В разі його відсутності — один із членів Державної Ради. Проіснувала з незначними змінами з 1810 по 1917 рік;

· Імператорська канцелярія. Поступово відтіснила на задній план Держав­
ну Раду. З другої чверті XIX ст. готувала законодавчі проекти для імператора;

· Сенат — вища судова установа країни;

· Комітет міністрів розглядав питання, що відносилися до компетенції
кількох міністерств. Здійснював центральне галузеве управління. Комітет
міністрів очолював імператор.

Після проведення селянської реформи 1861 року у структурі органів влади відбулися певні зміни. Відбулася реорганізація Комітету міністрів у Раду міністрів. її головою продовжував залишатися імператор. Рада міністрів розгля­дала і обговорювала найважливіші питання загальнодержавного характеру.

Місцеві органи управління;

- Генерал-губернатори та губернатори. З 1803 року Україна була поділена
на 9 губерній. Кілька губерній об'єднувалися в генерал-губернаторство. Генерал-
губернатори управляли кількома губерніями і призначалися, як правило, із числа

123

військових. їм підлягали губернатори. Генерал-губернатори були головнокоман­дувачами війська у своєму регіоні.

Губернатора призначав і знімав імператор. Йому належала вся влада на підлеглій території. Він очолював губернське правління, до якого входили гу­бернський прокурор, віце-губернатор та радники;

· Земський справник і земський суд становили адміністрацію повіту. На
відміну від російських губерній, де земський суд обирався дворянськими збора­
ми, у губерніях України (окрім Слобідської) увесь склад призначався губернсь­
ким правлінням. Членами суду, як і земським справником, могли бути лише
вихідці із дворянського стану. Земський суд здійснював керівництво місцевою
поліцією, контролював виконання законів;

· Волосний голова очолював волосне правління, до якого входили волосний
староста і волосний писар. Волость являла собою адміністративну одиницю, що
складалася із кількох суміжних сіл.

Управління у містах здійснювалося поліцейськими органами, що називали­ся управами благочиния, які підкорялися безпосередньо губернатору. Селянська реформа 1861 року започаткувала зміни в системі місцевого управління. Нею за­проваджувалися сільське і волосне самоврядування. Подальші корективи були внесені земською 1864 і міською 1870 року реформами. Паралельно з ліквідацією кріпацтва і отриманням залежним селянством статусу „сільських обивателів" розкріпаченим надавалося право на організацію самоврядування. Оскільки залежність селянина від поміщика скасовувалася, перед царатом по­стала необхідність не залишити поза контролем широкий пласт селянських мас. З цією метою й запроваджувалися далеко не самостійні органи волосного управління. Вони перебували під пильною опікою місцевої влади.

Отже, органами селянського самоврядування ставали волосний сход, волос­ ний старшина і волосний суд, а також сільський сход і сільський староста.

Волосний сход складався з волосних старшин, сільських старост, збирачів податків тощо. На сход обирали також по одному представнику від кожних 10 дворів. На нього покладалося обрання волосних посадових осіб, суддів волосно­го суду, розв'язання господарських та громадських справ волості. Право скли­кання і розпуску волосного сходу належало волосному старшині.

Волосний старшина обирався волосним сходом строком на 3 роки. Він здійснював поліцейські, адміністративні і контрольні функції щодо селян, які мешкали на території волості;

124

Волосний суд ухвалював рішення з дрібних майнових спорів (до 100 рублів) і здійснював судочинство з незначних злочинів щодо осіб селянського стану. Суд мав право засуджувати до примусових робіт терміном до 6 днів, арешту до 7 днів, штрафу до 3 рублів та до 20 ударів канчуками. Для контролю за органами сільського самоврядування створювалися спеціальні органи, що відали селянсь­кими питаннями: мирові посередники, повітові з'їзди мирових посередників та губернське присутс гвіє у селянських справах.

Мирові посередники призначалися із числа найзаможніших і родовитих поміщиків даної місцевості. Вони наглядали за діяльністю селянських самовряд­них інститутів, а ті в свою чергу мали виконувати всі їхні вимоги. Без згоди ми­рових посередників жоден обраний волосний старшина не міг бути затвердже­ний на своїй посаді.

Органи селянського самоврядування повною мірою не виправдали сподівань царату. Відтак з 1 січня 1864 року „Положенням про губернські і повітові земські установи" впроваджувалися нові органи місцевого управління, що отримали назву земства. До їх відання належало управління місцевим госпо­дарством, освітою, медичним обслуговуванням, благоустроєм. Діяльність земств контролювало Міністерство внутрішніх справ, губернатор і предводитель дво­рянства. Керівництво земських установ затверджувалося імператором або міністром внутрішніх справ.

Положенням запроваджувалися розпорядчі і виконавчі органи земського управління. Перші поділялися на губернські та повітові земські збори, другі — відповідно на губернські та повітові земські управи. Розпорядчі та виконавчі ор­гани місцевого управління мали представницький характер і обиралися на 3-річний термін. Однак вибори до земств були нерівними і багатоступеневими, пе­ревагу на них отримували представники дворянства.

У 34 із 78 губерній Росії земське управління впроваджувалося протягом 15 років. У Правобережній Україні земські установи були запроваджені лише в 1911 році.

Зміни торкнулися й системи управління у містах. У 1870 році було започат­ковано міську реформу. У містах створювалися органи місцевого управління. Вони поділялися на три ланки: міські виборчі збори, міська дума (розпорядчий орган), міська управа (виконавчі повноваження).

Міські виборчі збори скликалися тільки в період проведення виборів. На зборах обиралися гласні (члени) міської думи, які в свою чергу на 4-річний

125

термін обирали міську управу. Залежно від розмірів і адміністративного значен­ня міст України кількість гласних у них коливалася в межах 30-70 осіб. Очолю­вав міську думу і управу міський голова. Голова губернського міста затверджу­вався міністром внутрішніх справ, повітового — губернатором. Вибори до міської думи, як і до земських установ, були багатоступеневими. Правом голосу володіли тільки російські піддані, котрі проживали в місті не менше 2-х років, досягли 25-літнього віку і мали нерухомість чи аналогічну власність на території міста. Державним службовцям, працівникам правоохоронних органів забороня­лося брати участь у виборах до міської думи.

На Україні міська реформа 1870 року проводилася поетапно. Спочатку вона запроваджувалася у великих містах, насамперед у Києві, Полтаві, Харкові, Хер­соні, Чернігові, Одесі. Лише через п'ять років вона охопила Правобережжя, і до кінця 1880 року була проведена на всій території України.

У зв'язку з піднесенням робітничого, селянського руху, збільшенням кількості антиурядових організацій, поширенням вільнодумства загалом, царизм пішов на суттєве звуження демократичних рамок, що значно розширилися внаслідок політичних реформ 1860-1870 років. В урізаному вигляді вони дійшли до буржуазної революції 1905-1907 років. Саме вона змусила російський царизм внести зміни до державного устрою імперії.

Самодержавна влада пішла на деякі поступки політичним вимогам повста­лих мас. Планувалося вкрапити в існуючу систему влади дорадчі органи удавано представницького характеру, які б не зачіпали сутності абсолютизму. Цей намір втілився в проекті низки документів, підготовлених під керівництвом міністра внутрішніх справ О. Булигіна. Ними в Росії запроваджувалися вибори до Дер­жавної Думи, яка, зрештою, так і не була скликана. На заваді став загальний робітничий страйк 1905 року. Відтак, режим пішов на нові поступки, ухваливши програму політичних перетворень. Для її втілення була ухвалена низка законо­давчих актів. Найголовнішими серед них були:

„Маніфест 17 жовтня 1905 року" Надавав населенню основні політичні права, зокрема, свободу слова, сумління, зборів та союзів, гарантував недотор­каність особи. Його положеннями розширювалися виборчі права, надавалися за­конодавчі права Державній Думі, встановлювалися принципи контролю за вико­навчою гілкою влади;

---

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 170; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!