МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДЛЯ САМОПІДГОТОВКИ

Ліквідація останнього осередку державності — Галицько-Волинського кня­зівства — поклало край періоду державної самостійності Русі. Землі нинішньої України надовго потрапляють у залежність від більш успішних сусідів — Литви і Польщі. Знайомлячись з обставинами їх експансії на українські землі, варто звернути увагу на особливості захоплення тих територій, де йшов процес фор­мування української нації.

Важливе значення для засвоєння суті існуючих між Литвою і Польщею об'єднавчих тенденцій має з'ясування загроз та викликів на їх адресу з боку Мо­сковського царства та Тевтонського орден. Впоравшись із цим завданням, сту­дент дистанційної форми навчання має наблизитися до розуміння двосторонньо­го руху назустріч, аж до злиття державних систем обох країн в одну — Річ По­сполиту Польську.

Відтак вбачаємо нагальну потребу в поглибленому вивченні правових пам'яток даної епохи, що діяли на українських землях обох держав, зокрема, і

47

об'єднаної загалом. їх опрацювання сприятиме засвоєнню змісту базових норма­тивно-правових актів, насамперед Великого князівства Литовського, які в своїй основі складалися із норм руського права.

Серед рецептованих джерел цього періоду велике значення мало магдебур­зьке право. У Литві воно називалося німецьким, а в Польщі — так зрослося із мі­сцевими правовими звичаями, що стало називатися польським. Дозволи на само­врядування отримували й українські міста. Проте правозастосовча практика на цих територіях мала свої характерні риси. Виявити їх — одне із завдань, винесе­них на самопідготовку.

МАТЕРІАЛИ ДО ВИВЧЕННЯ Модуль №3.1

Хронологія подій. На поч. XV ст. остаточно склалася держава, до якої вхо­дили території нинішньої Литви, Білорусії, більшої частини України і частини західних земель Російської Федерації (Смоленська, Калузька, Тульська і Орлов­ська області). Держава носила офіційну назву — Велике князівство Литовське. Проте в історичній літературі досить часто її називають Литовсько-Руською державою, другою частиною назви підкреслюючи, що близько 9/10 території князівства становили анексовані українські, білоруські та великоруські території.

З приєднанням величезних східноєвропейських просторів становище Вели­кого князівства Литовського на зовнішньополітичній арені не поліпшилося. Тиск Тевтонського ордену з північного заходу не зменшився. З півдня значної шкоди завдавали набіги кримських татар. Ще грізніша небезпека насувалася з боку централізованого Московського князівства, що проголосило своїм гаслом "зби­рання руських земель". Виснажливі війни, людські жертви і територіальні втрати спонукали Литву до пошуків надійного союзника для організації опору зазіхан­ням сусідніх держав. Ним виявилося Королівство Польське.

Тевтонський орден становив загрозу і для Польської держави. У політичних колах зріла ідея об'єднання Литви та Польщі з метою організації боротьби зі спільним ворогом — німецькими хрестоносцями. Здавалося, що з укладенням династичного шлюбу між Литовським князем Ягайлом і королевою Ядвігою та підписанням у 1385 році Кревської унії об'єднавча ідея отримала своє втілення. Однак "приєднати всі свої землі, литовські та руські" Ягайлові так і не вдалося. На заваді цьому процесу став Великий князь Литовський Вітовт, в особі якого

48

литовсько-руська верхівка побачила захисника державної незалежності. Початок відродженню Литовського князівства було покладено Острівською угодою 1392 року, за яким Ягайло затвердив Вітовта довічним Великим князем Литовським. Городельський сейм 1413 року надав Литві гарантії того, що навіть після смерті Вітовта, вона матиме статус держави з власними органами управління. До 1569 року Велике князівство Литовське, маючи тісні стосунки з польською короною, існувало як самостійне державне утворення.

Державний устрій. Процес еволюції державного ладу у Великому князівст­ві Литовському дослідники умовно поділяють на три етапи:

Перший охоплює період з XIII ст. до кінця XIV ст. У цю епоху верховна влада перебувала в руках усього князівського роду. Вирішення найважливіших питань внутрішнього та зовнішнього життя країни відбувалося на засіданнях сеймів — князівських з'їздах, які в Литві отримали назву "старі думи". У них брали участь усі дорослі, у тому числі найбільш авторитетні жінки князівського роду.

У цей період Великому князю належала законодавча влада лише в одному воєводстві — власній вотчині, Віденському князівстві. В інших землях законо­давча і виконавча влада належала членам "старих дум" — удільним князям;

На другому етапі (XV ст.) влада Великого князя посилюється, до нього пе­реходять законодавчі функції. Він ліквідує удільні князівства та замінює місце­вих князів намісниками. Виконувати державні функції з 1413 року йому допома­гає державна рада, що складається з незначної кількості обласних правителів, тобто намісників. Пізніше державна рада стала називатися пани-радою.

Кінець XV — поч. XVI ст. — до Люблінської унії 1569 року — охоплює третій період еволюції державних органів. Привілеєм 1492 року легалізується становище пани-ради, а привілеєм 1506 року її права розширюються, і вона стає органом законодавчої влади.

До складу пани-ради входило близько 80 осіб, серед них постійну квоту ма­ли 4 католицькі єпископи, представники місцевої адміністрації та центральної влади.

У середині XV ст. у Литві з'являється шляхетський вальний сейм. Проте до появи II редакції Литовського статуту (1566 року) сейм не мав значного впливу на формування державної політики. Лише після її ухвалення до вального сейму переходить більша частина законодавчих повноважень. Решта — залишалася у компетенції Великого князя Литовського.

 

До складу сейму входили представники центральних та місцевих органів влади, князі. Склад пани-ради поповнювали також представники від шляхти. З укладенням Люблінської унії пани-рада злилася з польським сеймом і функціо­нувала в подальшому як єдиний державно-правовий механізм Речі Посполитої.

Сейм у Литві— орган станово-представницької монархії. Починаючи з 1507 року, до його складу обираються лише представники шляхетського стану. Саме з цього часу посада Великого князя стає формально виборною. Вона про­довжує передаватися у спадок, але сейм мав затвердити того представника кня­зівської династії, який мав управлінські здібності.

Сейм скликався з ініціативи князя і складався із двох палат — панів-радних і шляхетства. Засідання проводилися окремо по палатах, проте присутність князя під час голосування панів-радних була обов'язковою. Остаточне рішення ухва­лювалося на спільному засіданні обох палат. Постанови приймалися одностайно. Консенсус досягався різними методами, у тому числі й шантажем, погрозами за­стосування фізичної сили. Рішення сейму набирало законної сили з моменту йо­го підписання Великим князем Литовським.

Органи управління. У Литві не склалися окремі органи виконавчої влади, як і не існувало поділу влади на окремі гілки. Управлінські функції не були відо­кремлені від законодавчих і зосереджувалися у князя, панів-радних, сейму.

Місцеві органи влади виникають в кінці XIV ст. після ліквідації удільних князівств та створення замість них інституту намісників. Вони стали представля­ти князівську владу на місцях. Призначаються князем із числа місцевих магнатів або довірених людей із центру. Обіймають посади старост, воєвод, городничих, тобто комендантів великих фортець, яких у державі налічувалося близько півто­ра десятка.

Важливе місце в системі місцевого самоврядування належало сільським громадам або "копам". Управління у громаді здійснювали обрані на віче строком на один рік старець чи отаман та громадська рада. Вони забезпечували збір податків, розподіляли обов'язки між членами общини. Старцю разом з громад­ською радою належало право здійснення громадського або копного суду.

' Чубатий U. Державно-правове становище українських земель Литовської держави // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — Львів, 1924. — Т. 134 -135. — С.84-85.

50

Схема 3. Суспільний лад Великого князівства Литовського

У Литовсько-Руській державі окреслилися наступні суспільні верстви (див. схему 3):

боярсько-шляхетська аристократія, до якої входили:

а) магнати — власники великих земельних латифундій, наділені маєтками
за військову службу, та вихідці із руських князівських родів. їм дозволялося ма­
ти військові підрозділи, які направлялися до об'єднаного литовського війська в
разі військових дій проти нього. Так, князі Острозькі мобілізовували 426 кінних
воїнів, Радзивіли — 628 тощо;

б) шляхта — середні та дрібні земельні власники, що отримали земельні
наділи за особисту військову службу. Якщо в XIV-XV ст. шляхтичем міг стати
представник будь-якої суспільної верстви, здатний взяти особисту участь у вій­
ськових діях, то в XVI ст. доступ до шляхетського стану був спочатку обмеже­
ний, а перед Люблінською унією взагалі унеможливлений;

в) "путні бояри" або "панцерні слуги"— це проміжна верства між шлях­
тою і селянством. Путними їх називали тому, що несли "путну" (подорожну)
службу кур'єрів, гінців Великого князя на професійних засадах. До їх числа по­
трапляли зубожілі бояри та вихідці із заможних селянських верств. З ухваленням
Люблінської унії отримали рівні права з магнатами та шляхтою;

- духовенство — поділялося на римо-католицьке і православне. За привіле­єм 1387 року перші звільнялися від податків, 4 єпископи ставали постійними членами князівської ради, пізніше були представлені в пани-раді. Становище

51

православного духовенства було гіршим. Великий князь мав право втручатися у внутрішні справи православної церкви. Вищі духовні ієрархи не обиралися, а призначалися князем. Церква не мала своїх представників у центральних органах державної влади;

селянство поділялося на:

а) особисто вільних або "похожих", які в будь-який момент могли поки­
нути землевласника. Мали особисту власність, платили повинності. Залежно від
способу сплати поділялися на:

1. тяглих селян — ті, хто працюючи на землі, застосовували тяглову силу
-коня чи вола;

2. ремісників та службових селян. Ремісники виготовляли вироби для
потреб села, мешкали в сільській місцевості. Службові селяни — це сільські жи­
телі, які виконували економічну службу, тобто рибалки, бортники, конюхи тощо;

3. чиншові селяни— ті, що користувалися земельним наділом і за його
оренду сплачували натуральний податок — чинш. В разі користування землею
впродовж кількох поколінь набували право власності на неї;

б) напіввільне селянство — "закупи" або "непохоже", що не мали права ві­
льно покинути землевласника, доки не повернуть борг. В разі відпрацювання
взятого кредиту — ставали вільними. В іншому випадку — рабами;

в) невільники До них відносилися раби та отчичі. Раби перебували у влас­
ності господаря на становищі речі. Раб мав право на особисте майно, отримував
"місячину" (певну кількість продуктів харчування на місяць), міг виступати сві-

) справі, але не свідчити проти свого власника. Представники національ­но міяишн не могли мати християнина своїм рабом.

Огчичі — це кріпаки. У XIV- XV ст. вони були особисто невільні, проте ма­ли певні майнові права, сплачували землевласникові натуральний чи відробітко­вий чинш.

Джерела права. До найважливіших литовсько-руських пам'яток можна віднести звичаєве право, "Руську правду", а також привілеї (приватні закони) литовських князів. Останні поділялися на дві категорії — загальноземські та обласні:

- загальноземські привілеї. їх зміст полягав у наданні Великим князям Литовським певних пільг окремим фізичним особам, суспільним станам, містам, церквам, монастирям. Серед станів виділялася насамперед шляхта та духовенст­во. Найвідомішими серед цієї групи джерел є:

52

а) Шляхетський привілей Ягайла 1387року — забороняв католикам одру­
жуватися на православних, доки останні не перейдуть у лоно римської церкви;

б) Городельським привілеєм 1413 року ще більше звужувалися права пра­
вославних, їм заборонялося займати вищі посади в державі, брати участь у засі­
даннях пани-ради, шляхетських з'їздах чи сеймиках;

в) Гродненський 1432 року та Трокський привілей 1434року, змістом яких
стало повернення політичних та майнових прав українській та білоруській арис­
тократії в разі прийняття ними католицизму. Православним князям та боярам
було обіцяно не застосовувати до них покарань інакше, ніж на підставі судового
вироку;

г) Віленський привілей 1457року урівнював литовську, в тому числі й укра­
їнську шляхту, у правах із польською. З цього часу їм дозволялося здійснювати
судочинство над сільським населенням; вони звільнялися від податків і пови­
нностей; отримували право вільного виїзду за кордон. Разом з тим шляхті і духо­
венству заборонялося поселяти у своїх володіннях непохожих селян та невільни­
ків. Привілеєм, фактично, був започаткований процес закріпачення селянства.

З кінця XIV ст. Великим князем стали надаватися привілеї окремим землям, воєводствам, іншим адміністративно-територіальним одиницям. В літературі во­ни отримали назву "уставні грамоти" або обласні привілеї.

У другій половині XV ст. з'явилися збірники законів, які інколи називають кодексами. Першою спробою кодифікації литовсько-руського права став Судеб­ник Казимира IV Ягеллончика,_затверджений 1468 року у Вільно.

В основу Судебника, що складався із 25 артикулів, було покладено місцеве звичаєве право та судову практику з кримінальних справ. У ньому знайшли ві­дображення ряд норм, очевидно, запозичених з "Руської Правди".

Своєрідним джерелом права є Литовська метрика — документи і матеріа­ли князівської канцелярії, перші згадки про яку відносять до другої половини XIV ст. В ній міститься низка законодавчих актів, судових вироків, декретів, що вносилися сюди за рішенням князя та панів радних.

Широка дипломатична діяльність князівства знаходила відображення в міжнародних договорах князів з німецьким орденом (1367 року), Польщею, пі­вденно-руськими князівствами.

Найвизначнішою пам'яткою права означеного періоду, безумовно, є Литов­ський статут у трьох редакціях 1529, 1568, 1588 років. Якщо перша редакція 1529 року захищала права земельної аристократії і селян, то друга — розширяла

53

шляхетські вольності, одночасно обмежуючи права селянської верстви. Апогеєм розширення шляхетських прав стала третя редакція Литовського статуту. Вона заклала підвалини процесу закріпачення широких верств селянства. Чинність III Литовського статуту не поширювалася на Брацлавщину, Київщину, Волинь у зв'язку з приєднанням цих територій у 1569 році до польської корони. На цих землях діючою була II редакція Литовського статуту, який за регіоном свого найбільшого поширення отримав назву Волинського статуту.

Правова неврегульованість окремих сфер суспільних відносин вимагала від законодавця термінового забезпечення наявних прогалин. Під цим кутом слід розглядати видання "уставів" та "ухвал", здійснених литовськими князями для впорядкування окремих фінансових та економічних питань. Серед цієї групи правових памяток найбільше значення мала "Устава на волоки", ухвалена Си-гізмундом-Августом у квітні 1557 року. Вона мала своїм завданням проведення глибоких перетворень у сфері аграрних відносин.

Серед рецептованих (запозичених) іноземних джерел в Литовсько-Руській державі виділялося так зване німецьке або магдебурзьке право, детальніше про яке йшлося в попередньому розділі і йтиметься в наступному.

Суд та його компетенція. II Литовським статутом було фактично завер­шено загальну судову реформу, розпочату в 1564 році Белзьким привілеєм.

За II редакцією Литовського статуту князівство Литовське було поділене на староства, а ті в свою чергу — на повіти. Судовою реформою передбачалося створення в кожному повіті 3-х судів: земського, гродського, підкоморського.

Земський суд єдиний із тогочасних судів не залежав від адміністрації. Складався із судді, підсудка та писаря (3 члени суду), які обиралися шляхтою і затверджувалися королем. Членами земського суду могли бути лише шляхтичі повіту. Земський суд засідав тричі на рік. Кожна судова сесія називалася "роком" або "каденцією". Як правило, тривалість сесії становила три тижні. Суд розгля­дав справи, що підлягали "праву посполитому і службі земській військовій". Од­нак на практиці земському судові була підсудна не лише шляхта. В ньому роз­глядалися справи про злочини представників різних верств і суспільних прошар­ків, за які в основному передбачалися штрафи. Тільки земський суд здійснював контроль за діяльністю і правильністю винесених рішень гродським судом. На засідання земського суду за наявності поважних причин можна було не з'являтися двічі. Третя неявка на суд не звільняла від відповідальності.

Гродський або замковий суд не був відокремлений від адміністрації. Глава адміністративної влади повіту— староста був головою гродського повітового суду. Членами гродського суду були також гродський суддя та писар. Увесь склад суду призначався. Гродському судові були підсудні усі справи про тяжкі кримінальні злочини, за які передбачалася смертна кара.

Юрисдикція гродського суду поширювалася не лише на шляхту, а й на се­лян, служилих людей, міщан, бояр — усіх тих, хто працював у панських маєтках. Поза компетенцією гродеьких судів перебували жителі міст, що володіли магде­бурзьким правом.

Підкоморський суд — це спеціальний повітовий суд, що розглядав земель­ні спори, пов'язані із визначенням кордонів маєтностей. Із числа осіб, рекомен­дованих шляхтою, князь призначав підкоморія, який і здійснював судочинство. Підкоморій призначався довічно або до "милості" Господаря. Суд провадився однією особою — підкоморієм або коморником. Рішення ухвалювалися з виїз­дом на місце спору.

Свідками на підкоморському суді могли бути лише християни різноманіт­них станів. На суді заслуховувалися не менше 9 свідків, які попереджалися під­коморієм про відповідальність перед Богом за неправдиві свідчення.

Апеляційною інстанцією для всіх трьох повітових судів був Великий князь Литовський.

Діяльну роль у всіх трьох повітових судах відіграв возний — посадова осо­ба, котра збирала необхідні для суду докази, виїзджала для огляду місця злочи­ну, фіксації факту смерті, нанесення тілесних пошкоджень, виступала у суді з цього приводу офіційним свідком.

Після Люблінської унії 1569 року у Речі Посполитій була проведена нова реформа судової системи, що мала на меті зменшення кількості апеляційних справ, які розглядалися єдиною апеляційною інстанцією — Великим князем Ли­товським. Оскільки з 1501 року Великий князь одночасно став і королем польсь­ким, кількість таких справ значно зросла. Відтак з 1578 року запроваджується Луцький трибунал — вища судова установа для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств. Саме ці, правобережні українські землі, внаслідок унії 1569 року, були відторгнуті від Литви і перейшли до Польщі. Запровадження окремого трибуналу свідчить про те, що ці землі зберігали певну автономію, у тому числі і в судочинстві.

Луцький трибунал проіснував впродовж 10 років, до 1589 року.

Судовий процес. Попередні слідчі дії проводилися возним. У присутності свідків він здійснював огляд місця злочину, констатував смерть, встановлював степінь завданих тілесних пошкоджень, оцінював розмір завданих збитків. Ви­сновки возного заносилися до спеціальних книг, записи яких служили доказами на суді і могли бути підставою для затримання підозрюваного. Відомості про нього вносили до іншої книги, що в народі отримала назву "чорної".

Потерпілий міг помиритися із злочинцем на будь-якій стадії процесу. Роди­чі чи сторонні особи мали право викупити злочинця від покарання, навіть у тому разі, якщо він був засуджений до страти.

У разі здійснення злочину дітьми їхні батьки зобов'язані були доставити обвинувачуваних до суду. В противному разі самі батьки притягувалися до від­повідальності, але без застосування заходів, пов'язаних із позбавленням волі. Смерть обвинуваченого не припиняла кримінального переслідування. Відповіда­льність перекладалася на дорослих дітей або родичів. Щоправда, вони підлягали лише штрафним санкціям.

Метою покарання в першу чергу визнавалося відшкодування збитків потер­пілому. Держава отримувала компенсацію за судові витрати, утримання злочин­ця лише в тому разі, коли повною мірою був задоволений позов потерпілого чи його родичів. Якщо коштів, виручених із продажу майна злочинця, вистачало на задоволення матеріальної частини позову потерпілого і не більше, то державні інстанції свою частку не отримували взагалі.

Кримінальне право. "Кривда", "виступ" або "гріх" — ці поняття знайшли широке застосування в русько-литовському праві для визначення поняття злочи­ну. Литовський статут в його трьох редакціях виділяє наступні види злочинів:

· злочини проти віри. Закон заохочував перехід із іудейства чи ісламу до
православ'я чи католицизму. Однак перехід християнина в зворотному напрямку
передбачав спалення тих, хто намовив до прийняття іншої віри;

· злочини проти життя. Законодавець розрізняв убивство навмисне, нена­
вмисне і з необережності. За скоєння вбивства навмисного передбачалася смерт­
на кара, а також відшкодування родичам за смерть близької людини. їм сплачу-

валася головщина. За вбивство шляхтича вона становила 100 коп. грошей³. За вбивство простолюдина її розмір коливався від 3 руб. до 60 коп. Статут виділяє й інші форми насильницького позбавлення людини життя, такі як вбивство пана своїм слугою, за яке передбачалося четвертування злочинця; вбивство дітьми своїх батьків тягло за собою публічне осоромлення злочинця, якого спочатку во­зили по людних місцях і кліщами шматували тіло. Процедура закінчувалася вто-пленням у мішку, до якого поміщали домашніх тварин — кота, собаку, курку, а також вужа;

· злочини проти сім'ї. До них відносили: укладення шлюбу проти волі ба­
тьків та за відсутності бажання потерпілої: двоєженство; викрадання заміжньої
жінки з її волі чи без неї; укладання шлюбу між кровними родичами. За злочини
проти сім'ї, окрім останнього, винні особи підлягали смертній карі. В останньо­
му випадку шлюб розривався, діти вважалися незаконнонародженими, конфіс­
кувалося половина майна злочинців;

· злочини проти моралі. До цієї групи відносилося зґвалтування. У цій
справі основним доказом для суду служив крик потерпілої. Якщо вона цього не
робила або ніхто не чув — факт злочину був відсутній. В разі доведення своєї
правоти, потерпіла отримувала нав'язку (відшкодування за нанесені побої, рани,
образу честі). Покарання могло бути відмінене в разі згоди потерпілої вийти за­
між за кривдника;

· злочини проти держави. Називалися "образа маєстату господарського".
До них відносилися такі діяння як перехід на бік ворога, змова, повстання, зрада
державі. За їх здійснення передбачалася смертна кара, позбавлення шляхетської
честі і конфіскація майна.

Серед майнових злочинів Статут розрізняв:

а) крадіжку. Покарання залежало від цінності вкраденого, способу вчинен­
ня злочину, соціального становища злочинця. Якщо злочинець не міг відшкоду­
вати завдані збитки, повернути вкрадене, то застосовувалася смертна кара;

б) пограбування обкладалося лише різноманітними штрафами;

 

Ясинский М.Н. Лункий трибунал, как высшая судебная инстанция для Волынского, Брацлавского и Киевского воеводств в последней четверти XVI в. — К., 1899-1900. — С. 12-28.

56

³ Для уявлення про номінальну вартість литовських грошей наведемо приклад із судо­вої хроніки. У сер. XVI ст. селянин Андрій Пяткович дав розписку своєму пану: "Я, живучи тривалий час за паном Буйвідом на орній землі, мав від нього велику допомогу як чистими грошима, так і хлібом, кіньми, худобою та іншими речами, потрібними в домі. Все це, що мені дано від пана Буйвіда, я оцінюю в 10 коп грошей".

57

в) розбійний напад. Посягання на особу з корисливою метою передбачало
смертну кару. Шляхтич притягувався до відповідальності лише тоді, коли був
затриманий безпосередньо на місці злочину;

г) знищення або спалення майна. Навмисний підпал житлового будинку
передбачав спалення злочинця. Інші способи знищення майна як от: рибальство
в чужих водоймах, полювання в чужих угіддях, псування греблі, гатки, млина
передбачали штрафи у розмірі 12 коп грошей;

- замах на життя особи і її майно визначалося терміном "наїзд" або
"кгвалт". Під ними Статут розумів бандитський напад однієї особи чи групи
осіб. Завершеним злочином вважалося вбивство, нанесення тілесних пошко­
джень або матеріальних збитків. Згідно з артикулами (статтями) Литовського
статуту, на організатора нападу і вбивць очікувала смертна кара. Для співучас­
ників, що здійснили напад з метою заволодіння чужим майном, передбачалося
тюремне ув'язнення строком на 1 рік і 6 тижнів.

Види покарань. Система покарань, що склалася в Литовсько-Руській дер­жаві, в узагальненому вигляді мала наступний вигляд:

- грошові стягнення:

а) годовщина — плата родичам за голову вбитого. Залежала від соціального
стану потерпілого. Розмір шляхетської головщини становив 100 коп. грошей;

б) нав 'язка — компенсація потерпілому за образу честі, за завдані побої,
рани, каліцтво. Розмір шляхетської нав'язки становив 12 коп.;

в) ґвалт — спеціальні штрафні санкції в розмірі 2 коп. грошей, що сплачу­
валися потерпілому за насильницькі дії проти нього. Шляхетський Ґвалт стано­
вив 12 коп.;

г) вина— сплачувалася за особливо тяжкі злочини і йшла до державної

скарбниці;

д) заклад — це один із способів забезпечення виконання вироку. Він поля­гав У особистій домовленості сторін чи спеціальному рішенні князя про обов'язковість штрафних санкцій в разі невиконання однією із сторін судового

рішення;

є) шкода — відшкодування потерпілому за завдані матеріальні збитки.

Встановлювалася судом індивідуально. - фізичні та майнові покарання:

а) смертна кара;

б) болісні та члепоушкоджувальні покарання;

58

в) тюремне ув'язнення;

г) позбавлення прав або виволапня. До нього засуджувалися ті, хто не під­
корявся рішенню суду. Виволанець позбавлявся всіх громадянських прав. Під
страхом такого покарання заборонялося переховувати виволанця, давати йому
продукти харчування. Ця особа перебувала поза законом, її дружина вважалася
вдовою, а діти сиротами;

д) позбавлення честі. Покарання застосовувалося лише до шляхти. Позба­
вленими шляхетської честі вважалися не тільки засуджені до цього виду пока­
рання, а й засуджені на смерть, але помилувані внаслідок викупу. Позбавленого
честі заборонялося переховувати, вступати з ним у будь-які контакти. Йому до­
зволялося емігрувати за кордон або перетворитися на раба.⁴

Види доказів. Доказами в Литовсько-Руській державі визнавалися:

· особисте зізнання;

· письмові документи;

· огляд місця злочину та "лицо". Як було зазначено вище, висновок возно­
го служив важливим доказом по справі. "Лицо" (речовий доказ), знайдене у не­
винуватої особи, давав їй можливість відвести від себе підозру шляхом складен­
ня очищувальної присяги;

· свідки. Поділялися на офіційних (возний) і приватних. Як і в попередню
епоху, приватні свідки ділилися на видоків і послухів. Свідками могли бути ли­
ше християни, а з представників етнічних меншин тільки татари, що перебували
на службі у князя. Свідчити не могли слуги у справі їхнього пана, раніше засу­
джені, співучасники злочину, божевільні тощо. Покази шляхтича мали більшу
доказову силу, ніж свідчення "посполитого", тобто простолюдина;

· присяга. За рішенням суду присягу складала одна сторона під час засідан­
ня суду, у присутності священика. Присяга застосовувалася тоді, коли не було
доказів або вони були недостатніми для вирішення справи. Безпідставно обвину­
ваченим дозволялося присягою очистися від підозри;

· жереб уже не був самостійним доказом. Суд застосував його в разі сумні­
вів та вагань по справах, де не було свідків, або ж обидві сторони виявили ба­
жання присягнути. Кидався жереб, вигравав справу той, кому випало присягати;

· зізнання під час тортур. Застосовувалися у разі підозри за вчинення кра­
діжки, якщо підозрюваний був раніше засуджений. Тортури тривали впродовж

Малиновський И. Лекции по истории русского права. — Ростов, 1918. — С.343.

59

години. Коли підозрюваний зізнавався, мав бути "скараний на горло", коли ж ні — позовник мав заплатити нав'язку за заподіяння страждань.

Цивільне право. Цивільні справи, в яких відповідачем виступали неповно­літні діти, суди не розглядали до того часу, доки особа не досягне свого повно­ліття. Суб'єктами правовідносин у суді виступали дорослі діти, але якщо вони жили при батькові, то позов направлявся від його імені, а позов дружини — від імені чоловіка. Залежне населення не мало права на звернення до суду. Тільки власник міг представляти їхні інтереси в суді.

1) право власності. Об'єкти власності у Великому князівстві Литовському поділялися на нерухомі, до яких відносилися земля, будівлі, ліси, та рухомі — всі інші рухомі речі.

Головна увага приділялася правовому регулюванню земельної власності. Найбільші земельні володіння належали Великому князю Литовському. Крім ве­ликокнязівського, існувала магнатська, шляхетська, церковна та селянська влас­ності. Залежно від способу набуття права власності маєтки поділялися на: родові, тобто отримані в спадщину батьком і передані сину; вислужені або одержані в тимчасове користування на певних умовах, наприклад "до живота" чи до "волі панської"; придбані внаслідок купівлі-продажу.

Земельна власність усіх видів була недоторканною. Однак існували певні винятки. Піддані, що втекли до "землі ворожої"', розглядалися як державні зло­чинні, а їхні маєтки переходили до скарбниці князя. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Проте воно відновлювалося, якщо злочинця затриму­вали і передавали до великокнязівського суду. Позбавлялися права на частку ба­тьківського володіння доньки, які вийшли заміж за іноземця або не отримали ба­тьківського благословення на шлюб.

Право володіння підтверджувалося грамотою чи давністю часу. У разі від­сутності підтверджувальних документів на нерухоме майно, воно відбиралося і передавалося до скарбу Литовського князя.

Литовський статут у всіх трьох редакціях покладав зобов'язання на кожного землевласника відбувати військову повинність особисто і, залежно від розміру земельної посілості, мав відправити до війська певну кількість озброєних підда­них. Шляхтич, який відмовлявся виконати військову повинність без поважних на те причин, позбавлявся права володіння землею. Маєток переходив до земельно­го фонду Великого князя.

60

Схема 4. Зобов'язальне право у Великому князівстві Литовському

Договори у Великому Литовському князівстві укладалися здебільшого письмово у присутності свідків. Судовий чиновник фіксував факт відсутності примусу з боку однієї із сторін та засвідчував дієздатність контрагента.

Загалом зобов'язальні відносини не отримали значного поширення. В умо­вах натурального ведення господарства найчастіше застосовувалися (див. схему 4) договори обміну і дарування. З розвитком грошових відносин набуває по­ширення договір купівлі-продажу рухомого майна. Нерухоме майно здебіль­шого здавалося в оренду або передавалося у заставу. Саме застава в Литовсько-Руській державі була провідною формою забезпечення виконання зобов'язань. Перехід права володіння від боржника до кредитора забезпечував останньому повернення боргу, а право користування заставленим майном відкривало мож­ливість отримання додаткових прибутків. Заставодержатель мав право розпоря-

⁵ Данилович И. Взгляд на Литовское законодательство и литовские статуты //Юридические за­писки, издаваемые Петром Редькиным.- М., 1841.-Т.1.-С.1-48.

61

джатися заставленим майном, але лише в рамках інституту перезастави третім особам. Перезастава могла здійснюватися тільки в обсягу боргу і на тих самих умовах, що й застава.

У разі передачі маєтків у заставне володіння з ними відходили і рухомі речі, зокрема, знаряддя праці, особи, які працювали чи проживали на території маєт-

ностей.

Особливість заставного володіння Литовсько-Руської держави полягала в тому, що передаватися в заставу могли не лише особисті майнові права, а й дер­жавні посади. Правові джерела зафіксували непоодинокі факти передачі у заста­ву прав старости чи міського війта.

Термін передачі нерухомості у заставне володіння визначався за згодою сторін. За Литовським статутом заставлене майно не підлягало давності і не пе­реходило у власність заставодержателя, а залишалося заставою довічно, аж до викупу боржником або його спадкоємцями.

Заставлену нерухомість власнику дозволялося передавати у спадщину як за законом, так і за заповітом. Але якщо у договорі застави вказувалося про перехід права власності на нерухомість у разі невикупу, то кредитор з моменту закінчен­ня терміну ставав її власником.

Рухомими речами дозволялося тільки володіти, але не користуватися. Нас­лідком невикупу речі в зазначений термін ставав її продаж з дозволу суду. Якщо виручені кошти були більшими за борг заставника, то надлишок повертався останньому. Коли ж сума була меншою за борг, різниця стягувалася з решти майна заставника.

Договір застави рухомого майна укладався на невизначений термін. У тако­му разі заставодержатель звертався до суду, який призначав строк викупу, про що повідомлявся заставник. Якщо впродовж цього часу заставник не викупляв річ, то право власності на неї переходило до заставодержателя.

3) спадкове право. Родову земельну власність у XVI ст. продавати заборо­нялося. Можна було продати лише 1/3 родового маєтку, а решту заставити. Ні за яких обставин батько не міг позбавити родової спадщини своїх дітей. За запові­том спадкодавець мав право розпоряджатися лише купленою або вислуженою у князя земельною власністю, рухомим майном.

Держава ретельно охороняла майнові права спадкоємців, створюючи зако­нодавчі перешкоди для несумлінних спадкодавців. Відтак процедура складання заповіту була досить складною. Вона розпочиналася із дозволу шляхетської чи

62

копної ради на внесення до заповіту саме того переліку майна, яким мав право вільно розпоряджатися власник. Заповіт складався в усній чи письмовій формах у присутності одного члена пани-ради та не менше двох шляхтичів.

За законом у Литовсько-Руській державі спадкоємцями вважалися діти, бра­ти, сестри, батьки та інші кровні родичі. Не мали право на спадок наступні кате­горії осіб із числа спадкоємців за законом:

донька, яка вийшла заміж без дозволу батьків чи опікунів; вдова шляхетського роду, що без батьківської згоди вийшла заміж за простолюдина;

незаконнонароджені діти (бенкарти); діти державних злочинців.

Законодавець розрізняв батьківське і материнське майно. Батьківське пере­давалося у спадок лише синам, а дочкам надавалося придане із четвертої части­ни усього майна. У свою чергу материнське майно розподілялося порівну між усіма дітьми.

У разі відсутності спадкоємців майно ставало вимороченим і переходило до державної скарбниці Великого князя Литовського.

Шлюбно-сімейне право. За звичаєвим правом на українських землях, що потрапили під вплив Литовського князівства, шлюб міг укладатися без вінчання в церкві. Шлюб набував законної сили при виконанні кількох умов. Насамперед наречені мали отримати згоду батьків. По-друге, вимагалася публічність укла­дання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля. По-третє, по­дружжя мало сплатити владі грошовий податок.

З XVI ст. в Литовсько-Руській державі узаконюється форма церковного шлюбу. Набирають поширення заручини, що скріплювалися свідками та симво­лічними діями. При заручинах шлюб мав бути укладений в обумовлений термін. У разі неявки однієї із сторін на вінчання передбачалися різноманітні штрафи. Розлучення відбувалося за згодою обох сторін. Особи, які уклали шлюб за звича­євим правом, за розлученням зверталися до світського суду, вінчані — до церко­вного.

Церква охороняла шлюб і сім'ю значно ширшим арсеналом засобів. Щоб запобігти сімейним драмам, церковне законодавство визначило лише два приво­ди для розлучення — перелюбство і тривала та невиліковна хвороба одного із подружжя.

В шлюбі чоловік мав перевагу над своєю дружиною і дітьми. Особиста вла­да чоловіка спиралася на його домінуюче становище в родині. Він був власни­ком будинку, а , значить, і всіх осіб, які проживали у ньому.

За литовсько-руським правом майно належало всій родині. Дружина всту­пала до шлюбу з приданим. Для забезпечення її майнових інтересів чоловік вно­сив і свою частку, як заставу до спільного майна. Недоторканість приданого дружини гарантувалося "віном" чоловіка, тобто актовим записом. Чоловік міг віддати дружину, а батько — дітей у тимчасове рабство, передати їх під заставу, в найми, словом, використати замість себе як засіб повернення боргу. Влада ба­тька була незаперечною і довічною як над дітьми, дружиною, так над зятями та невістками. Дорослий одружений син, що мав своїх дітей, міг передати себе в за­ставу, але договір оформлявся від імені батька та інших членів родини.

Модуль №3.2

Хронологія подій. На початку XIV ст. у Польщі відбувається процес централізації польських земель. Незворотних обертів об'єднавчі тенденції наби­рають за часів князювання Казимира НІ (1333-1370 pp.). У 1340-х роках до своїх володінь Казимир включає й західноукраїнські землі — Галицьку, Белзьку та Холмську, що остаточно були приєднані у 1387 році. Приблизно в цей же час ви­знала свою залежність від Казимира і Мазовецька земля. Однак, процес об"єднання всіх польських земель так і не завершився.

Скориставшись із внутрішніх чвар у Литві, 1430 року Польща поширює свою владу на Західне Поділля із центром у Кам'янці. Водночас Чернігівщина, Новгород-Сіверщина й Стародубщина потрапили під владу Московського царс­тва, Північною Буковиною оволоділа Угорщина. У 1359 році ця територія опи­нилася під владою Молдавії, а в середині XVI ст. Північна Буковина разом з Мо­лдавією потрапили до складу Туреччини.

З кінця XIV ст. впродовж наступних майже 200 років долю більшості укра­їнських земель визначав політичний курс Польщі і Литви, спрямований на обо­пільне зближення.⁶

Результатом тривалого руху назустріч один одному стало ухвалення на Люблінському сеймі 1569 року унії, яка юридично оформила об'єднання Польщі

і Литви в одну державу — Річ Посполиту (Республіку). Основними умовами, на яких відбулося об'єднання, були:

-очолює Річ Посполиту стас король, що обирається на спільному сеймі представників Польщі і Литви;

·при коронуванні король присягав на вірність обом народам;

·підтверджувалися всі права і вольності шляхти та привілеї окремих осіб;

·укладені до унії міжнародні договори обох країн денонсувалися, якщо во­
ни були спрямовані проти однієї із договірних сторін;

·запроваджувалася спільна монета;

·узаконювалося право набувати землі для польської шляхти в Литві і для
литовської в Польщі.

Після злиття двох держав в одну Велике князівство Литовське не втратило повністю своєї самостійності. Воно продовжувало мати у своєму розпорядженні власне військо, законодавство, окрему адміністрацію, чинну фінансову систему. Втрати торкнулися донедавна належних їй українських земель — Київщини, Во­лині, Поділля, що відійшли до Польського королівства. Щоправда, на Люблінсь­кому сеймі українська делегація неодноразово порушувала питання про можли­вість включення України, як третього суб'єкта, до складу Речі Посполитої. Хоча цього зробити не вдалося, король змушений був піти на значні поступки україн­ським депутатам. Одразу після укладення унії своїм привілеєм він підтвердив рі­вноправність православних і католиків, дозволив користуватися українською мовою у діловодстві й зносинах коронної канцелярії з місцевою адміністрацією.⁷ Принаймні, ще впродовж двох десятиліть українські землі у складі королівства Польського мали статус, близький до автономного.

Державний устрій. Система державної влади та управління у своєму роз­витку пройшли кілька етапів, а саме:

I етап охопив період з другої половини XIV ст. до першої пол. XV ст. У цей
час Польща являла собою своєрідну станово-представницьку монархію на чолі з
королем та однопалатним парламентом. До його складу входила королівська рада
(магнати та католицькі священики), а також представники від шляхти;

II етап — друга пол. XV ст. -1572 рік — період ранньофеодальної республі­
ки на чолі з королем. У 1476 році була створена окрема шляхетська палата, що

I                                               

^{I                  6} Історія держави та права України. — К., 1997. — С.64.

64

Шама 0.1. Польсько-литовська унія та інкорпорація українських земель до королівства Польського на Люблінському Сеймі 1569 року. — Автореф. дис канд істор наук —К 1996. — С.20.

65

отримала назву посольської зборні.⁸ З цього часу вальний (загальний) сейм скла­дається з двох палат — сената і посольської зборні. Король став носієм виконав­чої і до певної міри законодавчої влади. Він входив до складу сенату, був його головою. У разі відсутності короля на засіданні, ухвали та рішення сейму визна­валися неправомірними.

На III етапі (1572-1791 pp.) відбулося різке послаблення королівської влади. Змінилася форма правління в Речі Посполитій. Вона продовжує залишатися рес­публікою, але влада монарха вже не передається в спадок. Він обирається на елекційному сеймі, що проводився на полі, неподалік від Варшави.

Державний устрій Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Значний вплив на його еволюцію мали так звані "Генрікові артику­ли", ухвалені сеймом у зв'язку з обранням королем затятого католика, учасника Варфоломіївської ночі (масового знищення протестантів), французького принца Генріха Валуа у 1572 році. Не пробувши й шести місяців королем Речі Посполи­тої, він повернувся до Парижу, де зайняв порожній французький престол.

Приймаючи польську корону, Генріх Валуа зобов'язався не вирішувати пи­тань війни і миру, не скликати народного ополчення ("посполитого рушіння") без згоди сенату, мати при собі постійну раду із 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм, тривалість якого обмежувалася шістьма тижнями. Король мав за­безпечувати територіальну цілісність Речі Посполитої, домагатися повернення втрачених польських земель. В разі невиконання взятих на себе зобов'язань, шляхта мала право відмовитися від покори королю.

Отже, внаслідок Люблінської унії 1569 року та Генрікових артикулів 1572 року верховна влада передавалася спільному литовсько-польському коронному сейму. Як вказують польські правові джерела, сейм Речі Посполитої складався з трьох компонентів:

а) король. В Речі Посполитій королю належала виконавча влада. Без за­
твердження короля жоден закон не діяв. Кандидатами на польський престол мо­
гли бути особи, що належали до родової польської знаті, католики, знайомі з віт­
чизняним правом. Маєтності короля проголошувалися недоторканними.

б) сенат. Члени сенату призначалися королем довічно. До сенату входили
римо-католицькі священики, державні чиновники вищого рангу. Після Люблін-

"Ливанцев К.Е. Сословно-представительская монархия в Польще, ее сущность и особенности (II пол. XIV-конец XVI вв.).- М., 1968.- С.47.

66

ської унії кількість сенаторів стабілізувалася— 140 осіб. Першим сенатором вважався глава польської католицької церкви.

Сенат скликався королем одночасно з посольською зборнею, але засідання проводилися окремо. До компетенції сенату належало: розгляд проектів норма­тивних актів, ухвалених посольською зборнею; обговорення питань зовнішньої політики; участь у розгляді справ у сеймових судах під головуванням короля.

в) посольська зборня. До її складу входили 170 депутатів— послів від земської шляхти. Вона обговорювала внесені королем проекти законів, ухвалю­вала рішення з окремих спорів. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках, які їх обрали до коронного сейму.

Усі питання в нижній палаті вального сейму ухвалювалися одностайно. До­статньо було одному делегату проголосувати проти, щоб зірвати ухвалення будь-якого рішення. Це правило отримало назву "liberum veto" (вільна заборона). Зловживання правом veto інколи призводило до того, що сейми не могли розпо­чати свою роботу. Зазначимо, що в сенаті принцип одностайності не застосову­вався, тому що король мав вирішальний голос.

Органи державного управління. Як зазначалося, виконавча влада в Речі Посполитій належала королю. Виконувати обов'язки йому допомагали вищі са­новники, що входили до складу сенату, зокрема:

· великий або коронний маршалок відав королівським двором;

· надвірний маршалок — заступник коронного;

· коронний канцлер, підканцлер — відали королівською канцелярією;

· коронний підскарбій — відав державною скарбницею;

· коронний гетьман — головнокомандувач збройних сил Речі Посполитої,
який обіймав посаду довічно;

· референдарії (духовний та світський)— помічники короля у королівсь­
кому суді. Після Люблінської унії брали участь у засіданні сенату з правом дора­
дчого голосу.

Місцеві органи влади. Система управління на землях Західної України, за­хоплених Польщею, тривалий час організовувалася за давньоруськими зразками. Лише з 1434 року вона починає здійснюватися польською адміністрацією. Такою ж вона в основному залишалася і після утворення Речі Посполитої.

В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провін­ції — Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина за­хоплених українських земель, і Литву. У свою чергу провінції поділялися на ме-

67

нші адміністративно-териториальні одиниці — воєводства, повіти. Очолював воєводство воєвода, який, окрім того, здійснював судові функції та керував шляхетським корпусом свого воєводства в разі військових дій. У віданні старост та замкових управителів перебували замки, села, староства. Старости очолювали гродські суди⁹. На чолі повітів стояли каштеляни.

Органами місцевого самоврядування згідно з Конституцією 1509 року ви­знавалися шляхетські сеймики.

Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волосні і сільські ор­гани. Справами волості відав королівський волосний староста, якому був під­порядкований волосний писар. Питання сільського життя вирішував сільський сход. Він же обирав сільського старосту. З часом ці самоврядні органи втрати­ли свій вплив, а на їх місце стали призначаться управителі.

Схема 5.Суспільний лад Речі Посполитої Польської

Впродовж XV-XVII ст. у Польщі, як і на Заході, склалися такі політично ак­тивні суспільні стани (див. схему 5):

- шляхта поділялася на:

а) магнатів (великих землевласників); б) середніх і дрібнопомісних земле­власників; в) "ходачкову шляхту" (від "ходачки" — личаки) — зубожілий про­шарок, який не мав земельної власності.

Магнати мали право видавати правові акти, які поширювалися на власних під­даних. Із їх числа формувався сенат, призначалися найвищі посадовці в державі.

Середня шляхта у XVI ст. становила могутню політичну силу. Саме її пред­ставники обирали короля, затверджували закони, податки, впливали на внутрі­шню та зовнішню політику в державі.

Із середини XVI ст. шляхетство стало передаватися у спадщину. Дарувати його міг лише сейм, а його втрата відбувалася лише за рішенням суду.

На приєднаних у кінці XIV ст. галицьких землях українська шляхта мала значно менші права та привілеї порівняно з польською аристократією. На відмі­ну від польських українські шляхтичі змушені були брати участь у військових походах польського короля, сплачувати до королівської скарбниці грошові й на­туральні податки, ремонтувати дороги та замки;

- духовенство поділялося на римо-католицьке, греко-католицьке (з 1596 ро­
ку) і православне. Привілейоване становище займала римо-католицька церква,
яка володіла кількома сотнями сіл. По кілька десятків сіл перебувало в руках
монастирів.

Православна церква втратила своє привілейоване становище й опинилася перед небезпекою повного знищення. Призначення на вищі церковні посади здійснювалося польським королем, діяльність контролювалася державною вла­дою. Православним заборонялося мати приватну власність.

Таке становище існувало до 1434 року, коли православних було частково урівняно в правах із римо-католиками. Остаточний паритет у правах був досяг­нутий лише напередодні Люблінської унії;

- міщани. Порівняно з країнами Західної Європи міщани в Польщі мали
значно меншу політичну вагу. Як окремий суспільний стан вони не були пред­
ставлені в польському сеймі, з 1496 року їм не дозволялося купувати та володіти
земельною власністю, заборонялося займати державні посади, їм був обмежений
доступ і до вищих церковних посад.

У порівняно кращому становищі перебували міста з магдебурзьким правом. Столиці Галичини— місту Львову— магдебурзьке право було надане у 1356 році. Ним передбачалося рівність усіх громадян міста перед законом. Однак на практиці керівництво справами у містах належало міському патриціатові, який у національному відношенні складався переважно з представників польської та німецької національностей, римо-католиків за віросповіданням. У статутах бага­тьох міст, що керувалися магдебурзьким правом, зазначалося, що вся міська вла­да служить тільки тим, хто визнає римську віру;

⁹ Королевство Польское и Великое государство Литовское с присоединенными к оному зем­лями. — СПб., 1775. — С. 62-63.

68

- вільні селяни або "кметь" поділялися на чиншових, які сплачували на­туральний податок, та службових — платили чинш і відробляли панщину. У XV ст. панщина сягала 14 днів на рік, а в наступному столітті вона значно зросла і досягла 6 днів на тиждень. Крім того, селяни сплачували десятину на користь церкви, а галицькі кметі обкладалися податком у скарбницю держави. Селяни втрачали громадянські права— права власності, права суду, мали обмежене право виходу від землевласника. Лише в тому разі вони могли його залишити, якщо виконували поставлені господарем умови.

Судочинство над селянином здійснював сам землевласник. Смерть кметя оцінювалося в 4 рази дешевше, ніж убивство шляхтича. Годовщина за його вбивство ділилася між родичами небіжчика (3/4) та його паном (1/4).

Таким чином, селянство поступово перетворюється на залежне від своїх кріпосників. Кріпацтво в Польщі узаконюється постановою Петриківського сей­му у 1496 році;

- напіввільні люди. У XIV — першій половині XV ст. на українських те­риторіях Польщі відомі такі категорії напівзалежного населення:

а) капанні люди — особи, цілковито прикріплені до землі, які не мали права
покинути свого господаря;

б) ординці — селяни, які працювали на королівських угіддях і перебували
під опікою короля. Мали однакові права з каланними людьми. Назва, ймовірно,
походить від виконання ними додаткових функцій з охорони рубежів держави
від нападу Золотої Орди;

в) сотні люди — особи, які проживали поблизу замків та фортець, забезпе­
чували їх товарами ремісничого виробництва. Податків не сплачували, на них
поширювалася юрисдикція замкового суду.

Соціальне становище напівзалежного населення фактично було кращим, ніж вільних селян. Саме тому значна кількість кметі добровільно переходила до категорії каланних, ординців, сотних людей, самостійно позбавляючи себе пев­них особистих свобод;

- невільники або раби. Про них є згадки, які відносять лише до XIV — першої пол. XV ст. Будь-який невільник міг позбутися рабства, викупившись із нього.

Джерела права. На українських землях, що входили до складу Польщі, а потім Речі Посполитої, діючими джерелами права були:

звичаєве право;

70

"Руська Правда" діяла на українських землях, приєднаних до Польщі в XIV- першій пол. XV ст.;

магдебурзьке або німецьке право. Витоки німецького права у Польщі сягають середини XIII ст. Саме так називаються норми, які обумовлювали пра­вове становище німецьких переселенців на території королівства. Згідно з ними, німецьким селянам надавалася низка пільг і переваг порівняно з місцевим селян­ством, заохочуючи таким чином іноземців до переселення. Однак, у сільській мі­сцевості воно не використало всього правового потенціалу.

Зате в умовах міст збірник правових норм німецького дворянина Ейке фон Репкова, укладений у першій половині XIII ст. у Магдебурзі, знайшов найповні­ше застосування. Потрапивши до польських міст, воно почало відходити від сво­го німецького прототипу, вбираючи в себе характерні риси місцевого права. Га­рмонізація сталася настільки природно, що піддані короля стали вважати його власним польським правом. А сам король Казимир III у 1356 році заборонив міс­там звертатися за консультаціями у судових справах до міста Магдебурга. З цією метою ним був заснований Вищий суд німецького права у Кракові;

Вислицький статут 1347 року. Це перший кодифікований збірник звичаєвого права Польщі. Ним визначалися правові рамки для окремих станів суспільства, насамперед для шляхти і духовенства. На обидва стани покладалися обов'язки військової служби на користь короля залежно від розмірів землеволо­діння. Якщо з якихось причин священик не міг її виконати, обов'язок військової служби дозволялося передати комусь із близьких родичів. В противному разі зе­мельне володіння відбиралося і поверталося до королівського земельного фонду;

Вартський статут 1420-1423 років. Головна увага приділена шлюб­но-сімейному, спадковому та опікунському правам. В окремих статтях йдеться про обсяги судової компетенції сільських старост;¹⁰

різноманітні королівські закони, загальні й особисті привілеї, законо­давство сеймиків, а з утворенням вального сейму — його власні акти;

судова практика, тобто рішення вищих королівських судів і місцеві з'їзди феодалів створювали обов'язковий судовий прецедент для вирішення ана­логічних справ.

' Історія українського права. — К., 2001. — С.ЗО.

71

Судоустрій та судочинство. Як на польських етнічних територіях, так і на приєднаних українських землях система судоустрою була розмаїтою і набрала наступного вигляду:

світськими судами першої інстанції стали земські, старостипські, ма­ гістратські суди в містах та підкоморські суди. Якщо в Литві вони були в ко­жному повіті, то в Польщі — в кожному воєводстві. Склад земського суду оби­рався на повітових сеймиках і довічно затверджувався королем. У визначений час суд об'їжджав усі повіти, воєводства і розглядав як цивільні, так і криміна­льні справи.

Суд був колегіальним, а в його роботі брало участь 5-6 представників із чи­сла шляхетської аристократії. До компетенції земських судів належали майже всі кримінальні та цивільні справи, в яких однією із сторін виступав шляхтич.

Підкоморський суд вирішував спірні справи, які стосувалися встановлення меж та кордонів між окремими земельними володіннями;

старостипські суди — суди представників королівської адміністрації. У Литві так називалися гродські або замкові суди. їх очолювали старости або їх­ні заступники — підстарости. Під юрисдикцію потрапляла не лише шляхта, а й усе вільне населення, що не було підсудне становим земським та підкоморським судам. За Вартським статутом 1423 року судові права королівських старост об­межувалися. Тепер він міг здійснювати правосуддя лише з чотирьох артикулів: зґвалтування, підпал, пограбування та "наїзд" — розбійний напад;

магістратський суд для міст, що мали магдебурзьке право. Судові по­вноваження здійснював війт як голова міської влади спільно з виборними при­сяжними засідателями, які називалися лавниками.

Вищою судовою і єдиною апеляційною інстанцією виступали королівські суди, на засіданні яких король або сам здійснював правосуддя, або за допомогою ним уповноважених можновладців. До таких судів належали:

· власний королівський трибунал, на якому король особисто розглядав
справи і виносив по них вироки. Йому були підсудні всі справи, що стосувалися
порушення шляхетських прав і привілеїв, а також будь-які справи, які король
бажав узяти до свого провадження;

· суд державного сейму. Проводився під час засідання сейму. На ньому го­
ловував король. До компетенції сеймового суду відносилися злочини проти дер­
жави, посадові злочини, образа короля тощо;

 

· суд королівських асесорів розглядав справи, що стосувалися міст, розта­
шованих у королівських вотчинах. Правосуддя здійснював коронний канцлер.
Розглядав справи, що поступали в апеляційному порядку із магістратських судів;

· суд референдаріїв, на якому розглядалися спори між збирачами податків із
королівських вотчин та селянами, які в них жили й працювали;

· суд великого маршалка. Під його юрисдикцією перебували всі справи, що
стосувалися порушення правопорядку та тиші у столиці Польського королівства;

· комісарський суд — це суд уповноважених королем осіб, спеціально при­
значених для розгляду певної справи."

Окрім світських судів, існували духовні суди. Першою інстанцією для них були суди єпископа, другою — архієпископа, третьою — суд Папи Римського у Ватикані. Розглядалися справи світських осіб за злочини проти церкви та проти­правні дії священиків.¹²

Вищою апеляційною інстанцією для всіх світських судів, як зазначалося, був король. Проте після судової реформи 1578 року компетенція короля була значно звужена. Король не усувався остаточно від судочинства, однак апеляційні функції від нього перейшли до Коронного трибуналу.

Судовий процес. Тогочасні правові пам'ятки не розрізняють цивільне су­дочинство від кримінального. Судовий процес розпочинався з позовної заяви, яку могли подати лише повнолітні особи. За неявку без поважних причин до су­ду у відповідача конфісковувався один чи два воли. У разі неявки вдруге і втретє відповідач програвав справу. Якщо не з'являвся позивач, вигравав відповідач, якщо останній був присутній на процесі.

На наступній стадії судового процесу суддя переходив до розгляду доказів, наданих обома сторонами. Доказами вважалися: особисте зізнання; присяга;

свідчення очевидців; офіційні (королівські) привілеї; приватні (боргові зобов 'ячання) документи.

Після заслуховування обох сторін і оцінки усіх доказів суд ухвалював рі­шення. Сторона, що виграла справу, мала внести на користь судді відповідну

" Ясинский М.Н. Главный Литовский трибунал- К., 1901.—С. 14.

Королевтво Польское и Великое государство Литовское с присоединенными к оному зем­лями. — С.64-67.

73

плату, що називалася "подарунком на пам'ять". Закон дозволяв судді стягувати за розгляд справ мито в розмірі від 2 до 4 грошей. Особа, яка програла справу, мала сплатити значні штрафи.

Стосовно розгляду справ про вбивство існувала дещо інша процедура. Оскі­льки судді не мали права розслідувати справи про вбивство, коли не встановлена особа злочинця, заявник мав вказати ім'я підозрюваної особи. Тільки після цього суддя призначав спеціального судового чиновника, який проводив розслідування злочину.

Кримінальне право. До середини XV ст. на українськиї землях, приєдна­них до Польщі, продовжували діяти норми кримінального права "Руської прав­ди". З другої половини століття польське кримінальне право стало на українсь­ких територіях домінуючим. За римською правовою традицією злочини поділя­лися на публічні і приватні. До публічних належали:

· образа королівського маєстату — злочини проти особи короля;

· злочини проти держави. До них відносилися повстання, видача ворогу
державної таємниці, підбурювання до бунту. Серед державних злочинів виділя­
лися ті, що порушували громадський порядок під час проведення судового засі­
дання: оголення меча в залі суду, вхід до судового приміщення без дозволу суду,
відмова від виконання судового вироку. За здійснення вказаних злочинів перед­
бачався штраф у розмірі від 3 до 14 гривень.

· злочини проти релігії. Як і у Великому князівстві Литовському, суворо­
му покаранню підлягали особи, які перейшли до нехристиянської віри. Злочином
проти релігії вважалося чаклунство;

· злочини проти громадського порядку та спокою. До них відносилися
розбійні напади, насамперед напад на шляхетський будинок;

· злочини проти особи. На першому місці стояло вбивство. Покарання за­
лежало насамперед від соціального статусу потерпілого. Якщо ним був шляхтич,
то винний у вбивстві сплачував 60 гривень пені (штрафу), якщо дрібнопомісний
дворянин— 30 гривень, а коли селянин— 10 гривень, із яких 6 ішло родичам
потерпілого, а 4 — до королівської скарбниці.

До злочинів проти особи належали також нанесення тілесних пошкоджень, статеві злочини, образа честі. В разі нанесення тяжких тілесних ушкоджень

" Иванов Ю.А, Колесников В.А. Государство и право южных и западных славян в средневеко­вье. — С.87-88.

74

шляхтичу підсудний сплачував пеню у розмірі ЗО гривень, а якщо потерпілим був селянин — усього 5 гривень;

· образа честі. За словесну образу шляхтича передбачався штраф у розмірі
ьО гривень, що відповідав розміру пені за вбивство;

· майнові злочини. До них передусім належала крадіжка, що ділилася на
просту та кваліфіковану. До останньої відносилася відкрите викрадання майна із
застосуванням зброї.

Система покарань. Серед покарань у польському праві виділялися:

- смертна кара, яка в свою чергу поділялася на звичайну (відрубування го­
лови, повішення, втоплення, розстріл) та кваліфіковану (спалення на вогнищі,
четвертування, переломлювання рук і ніг, колесування);

"покарання на шкірГ: відрізання вуха, клеймування;

позбавлення честі (іпфамія) і опала (банація);

покарання біля ганебного стовпа;

позбавлення волі;

конфіскація майна;

приватні грошові покарання (штрафи).

Цивільне право. Панівний шляхетський стан користувався повною дієздат­ністю, в той час як залежне населення перебувало на безправному становищі.

За Вислицьким статутом повнолітніми вважалися дівчата, котрі досягли 12-літнього віку. Однак повна дієздатність, на думку вчених, наступала з 24 років.

1) право власності. Правом земельної власності в Польщі користувалися:
король (надавав землі в довічне або тимчасове володіння), католицька церква та
магнати-латифундисти, які на українські землі стали проникати у другій пол.
XVI ст. Починаючи з цього часу, земельна власність стала охоронятися в зако­
нодавчому порядку. У разі здійснення насильницької конфіскації земельних во­
лодінь польське законодавство дозволяло звертатися до суду впродовж місяця.

За західним зразком у Речі Посполитій починають з'являтися майорати. Це певний комплекс маєтків, які вилучалися із загальної юрисдикції, а правові від­носини в них врегульовувалися окремими статутами. Як правило, в майоратах вводився особливий порядок успадкування, який виключав розподіл майна між спадкоємцями та забороняв право успадкування земельної власності жінкам. Пі­сля смерті батька майорат неподільно отримував старший син.

2) зобов'язальне право. Для польського цивільного права були характерні
наступні види договорів:

75

купівлі-продажу. Покупцю рухомого майна дозволялося не сплачувати необхідну суму одразу. Впродовж певного часу він міг повертати борг частина­ми або залишатися боржником у розмірі невиплаченої суми;

договір позики. Незважаючи на заборону католицької церкви, відсоток з кредиту нерідко перевищував офіційно допустимі межі. У зв'язку з цим у Польщі застосовувалася вексельна система, за якою боржник видавав на ім'я кредитора боргову розписку;

договір підряду. Великого значення набув у міському праві. У разі ви­явлення недоліків під час виконання підряду ремісник, який виконував роботу, повинен був повернути завдаток і сплатити відповідний штраф.

Факт укладання договору фіксувався у спеціальних судових книгах.

Найбільш вживаними способами забезпечення виконання зобов'язань на українських землях, що перебували під польською владою, були застава та по- ручництво. Відмінна риса застави нерухомого майна полягала в тому, що термін викупу застави становив 15 років. У разі ухвалення відповідного рішення судом, він міг бути продовжений до ЗО років. Лише після невикупу застави і в цей строк заставодержатель набував право власності на заставлене нерухоме майно.

3) спадкове право. У польському земельному праві перевага надавалася успадкуванню за законом. Передавати спадщину за заповітом дозволялося лише в окремих випадках. На поч. XVI ст. нерухомість узагалі було заборонено запо­відати. Дозволялося успадковувати шляхом заповіту гроші та рухомі речі.

Іншою характерною рисою спадкового права було обмеження прав жінки на успадкування нерухомості. Законодавчі перешкоди створювалися з однією ме­тою — не втратити майно, нагромаджене зусиллями всієї родини. Порядок успа­дкування нерухомості жінками у XVII ст. отримав назву "четвертини". Згідно з цією формою, успадкування проводилося за таким правилом: У* батьківського майна переходило до синів, а % успадковували дочки незалежно від їхньої кіль­кості. Материнське майно всі діти успадковували в однакових долях. Однак воно перебувало в управлінні батька до того часу, поки він не одружувався вдруге. Причому результат поділу майна між спадкоємцями мав бути затверджений ко­ролівським судом. Якщо розділ проводився без судового рішення, то юридичну силу він набував лише після закінчення строку давності — 3 років і 3 місяців.

Шлюбно-сімейне право. Укладення шлюбу регламентувалося нормами ка­толицького права, причому оформлення шлюбних відносин відбувалося на під­ставі обряду вінчання. Умовами, необхідними для вступу до шлюбу, визнавалося

76

досягнення необхідного шлюбного віку та згода батьків. Підставою для припи­нення шлюбу у відповідності з церковними канонами була лише смерть одного із подружжя. Як виняток, допускалося розлучення, однак, це не давало можливо­сті сторонам для укладання нового шлюбу. Розлучення могло бути постійним або тимчасовим і здійснюватися у справах католиків лише духовним судом. У православних такі категорії справ могли розглядатися і світськими судами.

Домінуюче становище в українських родинах, які проживали на території Польщі, належало чоловіку. Нерівноправне становище дружини полягало в то­му, що вона мала права самовільно розпоряджатися лише рухомим майном, яке придбала на власні кошти.

Жінка, що вступала до шлюбу, отримувала від батьків чи братів придане. Якщо придане надавалося у формі нерухомості, то дозвіл на передачу надавала королівська влада. Окрім цього, наречена приносила в сім'ю особисті речі, одяг, коштовності. У свою чергу наречений мав зробити дружині шлюбний подару­нок, який, як правило, дорівнював вартості приданого. Управління приданим і вивідним належало чоловіку, але без згоди дружини він не мав права його від­чужувати.

Діти перебували під опікою батьків аж до виділення повнолітніх синів з відповідною долею майна, а дочки — до заміжжя. Повнолітній син, який прожи­вав у родині батьків, був обмежено дієздатним і не мав права брати участь в юридичних операціях без згоди батька.

Опікунські права над неповнолітніми дітьми належали матері. Вона здійс­нювала їх до того часу, поки вдруге не виходила заміж. Якщо діти залишалися повними сиротами або маги виходила заміж, то право опіки переходило до най­ближчих родичів.

Польське право знало інститут опіки над жінками. Опіку встановлювали повнолітні брати, які зобов'язані були утримувати своїх сестер і видати їх заміж із відповідним приданим. Лише після одруження жінка позбувалася опіки.

Додатки

Питання: Що таке копні суди?

Відповідь: Копні суди — це громадські суди, які діяли до запровадження крі­пацтва на українських землях. На них розглядалися як цивільні, так і кримінальні справи, якщо злочин був здійснений на території копи (кілька десятків сіл). Суд мав право виносити будь-яке рішення, включаючи й вирок про смертну кару.

77

Питання: У польському праві доби середньовіччя зустрічається такий вид покарання як „покора". Поясніть його суть.

Відповідь: Як вид покарання покора полягає у тому, що винного у вбивстві ставили на коліна перед родичами жертви, які мали право його стратити або по­милувати.

Питання: Розкажіть про основні положення аграрної реформи середини

XVI ст. у Литві.

Відповідь: Найсуттєвіші положення реформи містяться в „Уставі на воло­ки", ухваленій в 1557 році. Документом передбачалося скасування права власно­сті на землю всіх категорій селян. їм дозволялося лише користуватися землею. „Устава" значно збільшувала розміри панщини і забороняла селянам перехід з одного місця на інше. З ухваленням цього закону на українських землях Полісся і Волині фактично запроваджувалося кріпацтво.

Про зміст „ Устави на волоки" 1557року короля Сигізмунда-Августа:

„Серед цієї групи правових пам'яток найбільше значення мала "Устава на волоки", ухвалена Сигізмундом-Августом у квітні 1557 року. Вона мала своїм за­вданням проведення глибоких перетворень у сфері аграрних відносин. "Устава" складалась із 48 артикулів, не пов'язаних між собою за змістом. У ній містилися положення земельної реформи Литовського князівства, серед яких найістотні­шим були такі:

1. Ділянки селянської землі, що були розкидані в різних місцях, тепер зосере­
джувалися в одному місці. "Устава" поділяла її на три поля по 11 моргів у кожно­
му—загалом 33 морги, або одна волока (волока приблизно дорівнювала 22 га)...

2. Селяни всіх категорій позбавлялися права на земельну власність. Власни­
ками землі визнавалися церква, шляхта і Великий князь Литовський. Селянство
мало право лише на користування землею. Воно переходило у спадок як до дру­
жини, так і до дітей...

З.Волочна реформа заборонила селянам перехід з одного місця на інше. Як і приватні, князівські селяни також ставали прикріпленими до землі. "Устава на волоки" фактично запроваджувала кріпацтво на українських землях Полісся й Волині, що входили до складу Великого князівства Литовського...".

Витяг із статті: Захарченко П., Вікторова і . Суспільно-політичний лад і право на землях України у складі Великого князівства Литовського // Історія України — 2002. — № 32-33.

78

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Охарактеризуйте державний механізм Великого князівства Литовського.

2. Назвіть основні верстви населення українських земель Великого князівс­
тва Литовського.

3. Перелічіть та дайте характеристику основним категоріям селян Великого
князівства Литовського.

4. У чому полягав основний зміст судової реформи Литви у середині XVI
століття? Які нові суди створювалися?

5. Охарактеризуйте основні джерела права Великого князівства Литовсько­
го. Виділіть серед них українські.

6. Які види договорів цієї епохи Вам відомі?

7. Які види доказів застосовувалися у кримінальному праві Литви?

8. Перелічіть та охарактеризуйте основні суспільні стани Польщі.

9. У чому суть Люблінської унії 1569 року?

 

10. Що являли собою „Генрикові артикули"? Як вони вплинули на еволю­
цію державного ладу Речі Посполитої Польської?

11. Дайте характеристику видам злочину у Великому князівстві Литовському.

12. Розтлумачте політико-правову категорію „станово-представницька мо­
нархія".

14. Знайдіть і письмово занотуйте відмінності між органами станово— представницької монархії (вальними сеймами) Литви і Польщі.

Підсумковий тест модуля

1. За якою ознакою диференціювалися групи селян у Великому князівстві Литовському?

а) за розміром оподаткування;

б) за ступенем залежності від феодала;

в) за особистою відданістю князю;

г) за майновим цензом.

2. З перелічених нижче джерел визначте ті, якими регулювалася організація самоврядування в українських містах у період перебування їх у складі Великого князівства Литовського, Королівства Польського та Речі Посполитої

а) Литовським статутом;

б) Загальноземськими привілеями;

79

в) Магдебурзьким правом;

г) Вислицьким статутом.

3. Що із переліченого не вважалося судовим доказом у Великому князівстві
Литовському?

а) свідчення возного;

б) присяга;

в) свідчення послухів;

г) експертиза.

4. У Речі Посполитій оскарженню не підлягав вирок

а) Луцького трибуналу;

б) суду єпископа;

в) Коронного трибуналу;

г) суду Великого князя Литовського.

5. За який вид злочину у Литві не передбачалася смертна кара?

а) пограбування;

б) „наїзд";

в) зрада батьківщині;

г) підпал будинку.

6. Про який вид договору не йдеться в пам'ятках права Великого князівства
Литовського?

а) поклажі;

б) оренди;

в) обміну;

г) позики.

7. Які категорії не мали права на спадщину у Великому князівстві Литовсь­
кому?

а) раніше засуджені;

б) незаконнно народжені;

в) піддані церковній анафемі;

г) позбавлені батьківських прав.

8. Знайдіть відповідник до терміну „ординці":

а) селяни, які працювали на королівських землях;

б) зубожілі шляхтичі, що не мали земельної власності;

в) селяни, які сплачували чинш і відробляли панщину;
х) сшъсъил

9. Яке із покарань відносили до кваліфікованого?

а) розстріл;

б) четвертування;

в) втеплення;

г) відрубування голови.

10. Який із нижченаведених варіантів є хибним твердженням?— „Чинними
на українських землях як Великого князівства Литовського, так і Речі Посполи­
тої були наступні джерела права":

а) Литовський статут;

б) законодавство вального сейма;

в) звичаєве право;

г) Руська правда.

МОДУЛЬ №4

1. Запорізька Січ, її політичний устрій та право

(кінець XV ст. — середина XVII ст.)

2. Українська гетьманська держава (Військо Запорізьке):

державний лад, суспільний устрій та право

(середина XVII ст. — кінець XVIII ст.)

Зміст дидактичної одиниці

Джерела формування Запорізької Січі. Базові принципи політичного уст­рою. Органи військово-адміністративної влади та козацького самоуправління, їхня компетенція.

Створення Української гетьманської держави та роль Б.Хмельницького у цьому процесі. Автономія України у складі Московського царства.

Державний лад та суспільний устрій на визволених із-під польського пану­вання землях. Полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій. Орга­нізація судів.

Звичаєве козацьке право. Правові пам'ятки епохи. Зростання ролі українсь­кого права.

Анотація

Модуль висвітлює питання, пов'язані із процесами зародження Запорізької Січі та формування Української гетьманської держави, їх суспільно-політичним розвитком. Значне місце відведено організації діяльності установ судової влади, їх компетенції та процесуальному праву. Характеризуються основні пам'ятки права, передусім джерела національного походження.

Джерела

1. Боплан Г.Л., Мвріме П. Опис України. Українські козаки. Богдан Хмель­
ницький.—Львів, 1990.

2. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. В 3-х т.—
М., 1953.—Т.З.

3. Документи Богдана Хмельницького. 1648-1657.—К., 1961.

Основна література

1. Кузьминець О., Калиновський В. Історія держави та права України.— К.,
2002.

2. Мезиченко П. Історія держави та права України.— К., 1999.

3. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності.—К., 1999.

Додаткова література

1. Голобуцький В.О. Запорізьке козацтво.— К., 1994.

2. Гуржій О. Українська козацька держава у II половині XVII ст.: кордони,
населення, право.— К., 1996.

3. Окиншевич Л. Лекції з історії українського права: право державне. Доба
станового суспільства.— Мюнхен, 1947.

4. Пащук А.І. Суд і судочинство на Лівобережній Україні XVII- XVIII ст.—
Львів, 1967.

5. Падох Я. Суди і судовий процес старої України.— Нью-Йорк—Львів,
1990.

6. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків.— Львів, 1990-1992.—Т. 1-3.

Факультативна література

1. Грозовський І. Козацьке право // Право України. —1997. — № 6.— С 76-80.

2. Пріцак О. Пилип Орлик, його конституція і бачення проблем тогочасної
України // Дзвін.—1990.—№ 2.

ТЕСТ-ДОПУСК

1. З чиїм іменем історична традиція пов'язує заснування Запорізької Січі?

а) Б.Хмельницького;

б) Д. Байди-Вишневецького;

в) І.Сулими;

г) 1.Сірка.

2. Де була досягнута перша перемога військ Б.Хмельницького після початку
національно-визвольної війни в 1648 році?

а) під Жовтими Водами;

б) під Берестечком;

83

в) під Зборовим;

г) під Корсунем.

3. Хто із названих осіб не був сподвижником Б.Хмельницького?

а) І.Золотаренко;

б) І.Богун;

в) Р.Джелалій;

г) Я.Вишневецький.

4. Слово "козак" із тюркської мови означає

а) кінний воїн;

б) вільна людина;

в) людина-невдаха;

г) переможець.

5. Останнім гетьманом Української гетьманської держави (Війська Запорі­
зького) був

а) К.Розумовський;

б) Д.Апостол;

в) П.Скоропадський;

г) І.Брюховецький.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Розпочати вивчення модуля рекомендуємо із з'ясування причин виникнення та джерел формування українського козацтва. Засвоєння означених питань від­криє шлях до розуміння природи політичного устрою Запорізької Січі, сутності її правової системи, заснованої на засадах звичаєвого права.

В жодному разі із поля зору не повинен випасти матеріал, пов'язаний із про­блемою політичного статусу Запорізької Січі. Володіючи базовими знаннями, на­вичками і вміннями з правознавства і теорії держави та права, студент має визначи­ти політико-правовий статус Запорізької Січі. З цією метою необхідно порівняти окремі атрибути держави із характерними ознаками, притаманними об'єкту ви­вчення. Висновки, до яких прийдуть студенти, можуть бути різноманітними аж до протилежності. У такому разі їхні аргументи та мотивація також стануть предме­том дискусії під час зустрічі з викладачем на консультативних пунктах.

84

Наступна тема модуля логічно пов'язана з попередньою. Адже полково-сотенна організація запорізького товариства лягла в основу адміністративно-територіального устрою Української гетьманської держави, започаткованої Б.Хмельницьким. Відтак, студент має твердо усвідомлювати, що саме цей фено­мен найвиразніше характеризує сутність Української гетьманської держави.

Знайомство із розгалуженою правовою системою має розпочинатися із зна­йомства з пам'ятками права доби, що вивчається. У низці інших беззаперечне місце належить міжнародним договорам, а серед них— Березневим статтям Б.Хмельницького 1654 року. Вивчення положень договору дасть змогу з'ясувати справжні параметри української автономії під протекторатом Московської, піз­ніше Російської держави.

Опановуючи обидві теми модуля, студенти мають засвоїти тезу про демок­ратичний характер як Запорізької Січі, так і Української гетьманської держави. У кінцевому підсумку вони мають усвідомити, що кількасотрічні традиції само­врядування покликали до життя головне надбання політико-правової думки епо­хи — "Конституцію П.Орлика". Розглядаючи основні положення, структуру та зміст, її варто з'ясувати, чи можна її вважати конституцією у сенсі сучасного ро­зуміння понять та правових категорій.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ Модуль №4.1

До наших днів не збереглися достовірні свідчення про місце закладення першої козацької Січі. Проте історична пам'ять народу пов'язує будівництво першої фортифікаційної споруди на острові Хортиця з іменем Дмитра Вишневе­цького (1556 р.)— волинського магната, що зібрав для боротьби з татарами кі­лька сотень своїх земляків. Саме Дмитра Вишневецького історична традиція на­зиває засновником Запорізької Січі.

У подальшому військовий центр Січі — кіш — переходив з місця на місце, змінюючи своє розташування впродовж майже 250 років вісім разів. Коли у 1775 році Запорізька Січ була ліквідована Катериною II, частина козаків перенесла Січ у гирло Дунаю, де вона існувала впродовж 1775-1828 років під назвою Заду­найська Січ.

Політичний устрій. Землі Запорізької Січі займали майже всю територію нинішньої Кіровоградщини, всю Дніпропетровщину, на Миколаївщині лівий бе­рег Бугу, частину Херсонської, Запорізької, Донецької і Харківської областей. За свідченнями сучасників Вольності (володіння) запорізьких козаків становили близько 87 тис. квадратних кілометрів. Отже, запорожці контролювали простір, що дорівнює територіям нинішньої Болгарії, Португалії та Угорщини. Населення Запоріжжя в останній рік його існування за офіційними підрахунками становило близько 120 тис. чол., з них козаків-січовиків-15 тис.

Територіально Вольності запорізьких козаків спочатку поді шлися на 8, а до середини XVIII ст. на 10 паланок, із яких 3 знаходилися на правому березі Дніп­ра, а 7- на лівому. Паланка — це певна територіальна одиниця, що розташовува­лася поза межами козацького коша. Кожна з них мала свій адміністративний центр — містечко, селище чи село, в якому розміщувався орган управління — паланкова адміністрація. їй підпорядковувалися лише хутори посполитих (се­лян) та одружених козаків.

Заможні козаки освоювали територію паланки і закладали зимівники та слободи— своєрідні спостережні пункти, які слугували першим рубежем обо­рони від турецьких набігів з півдня. Саме козацькі зимівники повідомляли Запо­різьку Січ про небезпеку наближення ворожих загонів, попереджали про необ­хідність підготовки до організації відсічі нападника.

Зимівники та слободи лише формально підпорядковувалися адміністрації Запорізької Січі. Фактично ж вони мали значну автономію, а їх залежність ви­значалася припискою господаря до одного із козацьких куренів.

Запорізька Січ мала більшість ознак державності: територію, населення та верховну владу. Проте в сучасному розумінні її назвати державою не можна. Як інші держави, вона не мала свого громадянства. Спочатку козаки були піддани­ми Литви, потім Речі Посполитої, пізніше Гетьманщини, зрештою, московського царя. Не було такої повнокровної економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власних грошей. Не було міст, узагалі кам'яних будівель. На­віть у часи найвищого розвитку населення Запоріжжя не перевищувало 100 тис. осіб. Проте фактично від часу заснування до повної ліквідації Запорізька Січ зберігала свій автономний статус.

Політичний устрій Запорізької Січі базувався на принципах козацької демо­кратії. Йдеться про народовладдя в межах одного суспільного стану — козаків. Лише вони мали право на вирішення внутрішніх справ, могли обирати і бути об-

86

раними, мали право займати військові, адміністративні, судові посади. Хоча в Запорізькій Січі і перебували особи, що не належали до козацького стану, проте вони не були ані рабами, ані кріпаками. Майнова нерівність існувала, проте вона мала лише економічний, а не юридичний характер. Багатші не мали права-привілею над біднішими. Різниці між дуками (козацька аристократія) і голотою (плебсом) у правовому відношенні не існувало. Товариство обходилося без при­вілеїв, усі були рівними. Частина голоти мешкала в самій Січі, в курені, перебу­вала на утриманні коша, працюючи в паланках та зимівниках. Взаємини регулю­валися не нормами писаного права, а звичаєвим правом військового товариства. Козацька правосвідомість забезпечувалася повагою до традицій та заборон, які мали силу закону.

Як зазначалося вище, за правовим статутом усі козаки були рівними між со­бою. Однак за соціальним становищем між ними існувало істотне розшарування. Диференціацію в козацькому середовищі вміло використала польська влада. Най­більш заможна козацька верхівка у другій половині XVI ст. стала основною опо­рою для формування військових охоронних підрозділів — реєстрового козацтва.

5 червня 1572 року король Сигіздмунд 11 Август своєю грамотою доручив коронному гетьману Язловецькому організувати із числа козаків загін, який би контролював діяльність козацтва на Запоріжжі.

Перший загін складався із 300 низових козаків, які отримували по 2,5 зло­тих на квартал на сукно та жупан. Відтак всі козаки були внесені до списку (ре­єстру). З цього часу вони стали перебувати на державній службі. Військо Запорі­зьке реєстрове розташовувалося на північ від Січі, охоплюючи територію від Чи­гирина до Трахтемирова. Йому надавалися військові клейноди, зокрема прапор (корогва), бунчук, печатка тощо. Реєстрові зобов'язані були тримати на Січі вла­сний гарнізон, кількісний склад і матеріальне забезпечення якого не було чітко визначене.

Реєстрові козаки мали низку привілеїв. Вступаючи до складу реєстрового козацтва, вони виходили із-під юрисдикції поміщиків, звільнялися від влади воє­вод і старост, якщо проживали на королівських землях. Вони звільнялися від по­датків, мали право купувати землю, займатися торгівлею, отримувати за службу платню та зброю. Реєстрові козаки мали право судитися своїми козацькими су­дами. У той же час адміністрація Речі Посполитої у будь-який момент могла ро­зігнати реєстрове козацтво, а ті, хто викреслювався із списків, мав повернутися до своїх господарів.

87

За формою правління Запорізьку Січ відносять до типу демократичної рес­публіки. Саме так визначив державний устрій Січі посол Венеціанської респуб­ліки Альберто Віміні, який у 1650 році перебував в Україні. Органом прямої де­мократії виступала козацька рада. Вона не була представницьким органом як у Західній Європі. В ухваленні законів і управлінні справами безпосередню участь брали лише представники одного суспільного стану— козаків. Раді належала уся повнота законодавчої та адміністративної влади. Вона ухвалювала закони, приймала рішення з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, контролювала діяльність урядовців. Раду могли скликати гетьман, митрополит, а у військовий час просте козацтво і навіть сторонні особи.

Виконавча влада на Запоріжжі належала кошу, тобто обраним на козацькій раді посадовцям. Усього була 21 посада, на яких перебувало по декілька урядов­ців одного звання. Наприклад, курінних отаманів було 38 (за кількістю куренів), гармашів (артилеристи) — 8, канцеляристів - 20, полкових писарів - 9 тощо. За­галом, у владних структурах Запорізької Січі налічувалося 120 осіб командно-адміністративного персоналу. Найвище становище в апараті управління займали військові начальники, а серед них виділявся кошовий отаман. За сучасною тер­мінологією він був главою Запорізької республіки, головнокомандувачем зброй­них сил і військовим комендантом Січі. Кошові отамани, як і решта управлінців, щорічно вибиралися на козацькій раді, знімалися з посад або продовжували на наступний термін їх обіймати.

До складу військових начальників також входили:

Військовий суддя — друга посадова особа на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками, призначав начальника артилерії, інколи заміщав кошового отамана. Військовий писар керував канцелярією, проводив листування від імені усього запорізького війська.

Військовий осавул наглядав за дотриманням козаками порядку на Січі, стежив за поповненням продовольчих запасів війська, організовував виконання судових рішень, провадив дізнання за скоєними злочинами як на Січі, так і на територіях паланок.

Окрім перелічених посадовців статус військової старшини мали й курінні отамани — обрані керівники військових підрозділів, що називалися куренями.

Середню ланку виконавчої адміністрації становили військові чиновники, які допомагали військовій старшині управляти козацьким військом. Серед них виділявся довбуш. Він збирав козаків на раду, мав бути присутнім під час вико-

нання судових вироків, організовував стягнення податків та торговельного мита. Військовий пушкар відав козацькою артилерією, був комендантом військової в'язниці. Військовий тлумач виконував обов'язки перекладача. Кантаржей наглядав за дотриманням еталону мір та вагів на всій території Запоріжжя.

Остання ланка козацької адміністрації складалася із похідної та паланкової старшини. Похідний полковник командував військовим підрозділом, що назива­лося полком. Крім нього, до складу полкової старшини входили полкові осавул та писар.

Як зазначалося, влада паланкової старшини поширювалася на сімейних ко­заків і представників інших суспільних верств, що мешкали поза межами Січі, у слободах та зимівниках. Паланковий кіш очолював полковник, йому допомагали інші управлінці. До повноважень паланкового полковника належали судові фун­кції аж до засудження на смертну кару.

Судоустрій та судовий процес. Кількість судових інстанцій у Запорізькій Січі не була чітко визначена і законодавчо унормованою. Чинними на Запоріжжі дослідники вважають наступні судові установи, серед яких судом першої інста­нції вважався:

- паланковий суд або суд паланкового полковника. Компетенція суду
поширювалася на територію паланки, яку очолював паланковий полковник, він
же голова суду. Розглядалися справи про злочини, за які передбачалися незначні
покарання. На плечі паланкового суду лягала основна маса цивільних справ. Ді­
яли колегіально у складі паланкового полковника, осавула, писаря. Члени суду
обиралися терміном на три роки;'

· курінний суд або суд курінного отамана — суд другої інстанції, розглядав
апеляційні справи з паланкового суду. Його очолював курінний отаман, компетен­
ція якого поширювалася лише на козаків одного куреня. У разі належності позива­
ча і відповідача до різних куренів справу розглядав суд отаманів обох куренів;

· суд військового (генерального) судді колегіально чи одноосібно розгля­
дав важливі кримінальні справи у першій інстанції. Вирок міг бути оскаржений у
найвищій судовій установі — у кошового отамана;

· суд кошового отамана — здійснював юрисдикцію на всій території Запо­
ріжжя. Вироки суду оскарженню не підлягали. Кошовий здійснював помилуван­
ня та переглядав вирок у бік зменшення санкцій;

¹ Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. — К., 1995. — С.69.

89

- суд козацької ради — своєрідний верховний суд Запорізької Січі. Як пра­вило, збирався кошовим чи наказним отаманом для вирішення резонансних справ. Вирок виносився голосуванням чи підкиданням шапок усього козацького загалу, у тому числі й паланкових козаків.

Судова система на Запоріжжі не розрізняла кримінального процесу від ци­вільного. Проте кількість кримінальних справ, розглянутих січовими судами, значно перевищувала цивільні.

У справах кримінальних самі судді проводили попереднє слідство. Для збо­ру доказів на місце вчинення злочину суд часто направляв осавулів, які складали протоколи і передавали їх на розгляд судової установи.

Підозрюваних у вчиненні злочину арештовували, а місцем попереднього ув'язнення були пушкарні або спеціально вириті ями. До винесення вироку об­винувачуваних могли передати на поруки рідних чи знайомих осіб. Під час до­питів нерідко застосовувалися тортури.

Як у незначних кримінальних, так і в цивільних справах суд намагався дійти до примирення обох сторін. Коли мета досягалася, провадження припинялося. В противному разі справа передавалася до вищої судової інстанції. Якщо сторони не вдавалося помирити, то військовий суддя або кошовий отаман "заохочував" обидві сторони дубовими кийками. Шукачі справедливості, за традиційним за­порізьким звичаєм, мали приносити до суду куплені на базарі калачі.

Звичаєве право Запорізької Січі мало в своєму арсеналі інститут помилу­вання чи зменшення покарання. Відомий випадок заміни смертної кари на по­ биття киями, пов'язаного з необхідністю засудженого паланкового козака мате­ріально утримувати свою дружину й дітей. Помилування здійснювалося, як пра­вило, козацькою радою. Січ знала приклади, коли засуджений на побиття киями, простоявши кілька діб прикутим до ганебного стовпа, звільнявся від екзекуцій, не отримавши жодного удару. На нього не піднімалася рука побратимів.

Судова система на Запоріжжі базувалася на принципах демократичності, безпосередності, змагальності, колегіальності, що служили запорукою дотри­мання у суді особистих прав козаків.

Види злочинів та система покарань. Палітра злочинів і покарань на Запо­різькій Січі була надзвичайно широка та різноманітна. Серед тих, які виділяло звичаєве кримінальне право, провідне місце займали:

— злочини проти життя. Найтяжчим вважалося вбивство козаком козака, за здійснення якого, "тільки в цьому докажеться", обвинуваченого закопували в

90

землю разом із своєю жертвою. За стародавнім козацьким повір'ям вважалося, що під землею жертва вічно буде душити свого кривдника, адже вбивцю зв'язували і клали під труну;

-злочини проти здоров'я. Нанесення тілесних пошкоджень у п'яному ви­гляді із застосуванням зброї інколи каралося переламуванням однієї ноги. За бі­льшу провину переламували руку і ногу, що фактично означало відлучення від козацького ремесла;

-військові злочини. Серед них виділялися дезертирство, програш бою, ухи­лення від зайняття посади, на яку козака обрало товариство, пияцтво під час по­ходу. За здійснення протиправних діянь цієї категорії на злочинця очікувала смер­тна кара. П'яного під час морського походу викидали за борт, а під час сухопут­ного маршу— прив'язували до коня і ганяли по степу, доки винуватий не поми­рав. Для профілактики пияцтва на Запоріжжі існував так званий Гадючий острів, куди січовики відправляли невиправних пияків, де й кидали їх напризволяще;²

-майнові злочини. До них належали крадіжка, розбій, неповернення боргу. У залежності від об'єкта посягання розрізнялися крадіжка особистого майна і майна всього запорізького товариства. В останньому випадку обвинуваченого очікувала смертна кара. Неповернення боргу тягнуло за собою приковування до лафета гармати. Винний звільнявся лише в тому разі, коли повертав борг, або хтось із родичів чи друзів поручався за нього.

Кара на смерть у Запорізькій Січі була достатньо різноманітною. Серед простих розрізняли відрубування голови, рідше розстріл, повішення. Останній вид покарання, як правило, застосовувався до рецидивістів. Мали місце пові­шення козака догори ногами та ребром за гак. У такому положенні небіжчик продовжував перебувати до того часу, поки кістки не опадали на землю.

Інколи на Запоріжжі застосовувалася така люта страта, як посадження на палю. Паля — це високий дерев'яний стовп із металічним наконечником. Для того, щоб стратити злочинця, його піднімали кілька осіб і насаджували на штир. Під вагою свого тіла засуджений повільно конав. Зняти небіжчика ніхто не мав права під загрозою смерті.

За козацьким звичаєм смертної кари можна було уникнути лише у тому разі, якщо котрась із дівчат бажала вийти за приреченого заміж. Однак такі факти бу­ли поодинокі і мали місце лише в середовищі паланкових козаків.

^: Слабченко М.Е. Опыты по истории права Малороссии XV1I-XVIH вв. — Одесса, 1911. -С.68-69.

91

Найбільш поширеним покаранням серед козаків було приковування злодіїв до ганебного стовпа і забивання буковими киями осіб, що здійснили конокрадст­во, пограбування купців, порушували військову дисципліну. Винного прив'язували до стовпа і тримали в такому положенні, доки він не помирав. Му­ки засудженого збільшувалися, бо кожен, хто проходив мимо, міг бити прикуто­го киями. Процедура, як правило, закінчувалася смертю від фізичних страждань або забиванням людини. Майно загиблого передавалося усьому товариству. Од­нак, траплялося й таке, що деякі засуджені не лише залишалися живими, але й отримували від товаришів гроші за мужність.³

Застосовувалися також покарання, що спрямовувалися на обмеження коза­цьких вольностей. Так, за вчинення дрібних правопорушень передбачалося об­меження певних прав, зокрема накладалася заборона на зайняття виборних коза­цьких посад.

При всьому розмаїтті каральних санкцій звичай не передбачав судових ви­конавців, а в разі страт— катів. Оскільки лицарству не личило бруднити руки кров'ю беззбройної жертви, був знайдений оригінальний спосіб приведення ви­року до виконання. Страта доручалася іншому засудженому на смерть. Якщо ж такого на момент страти не було, то суд відкладав виконання вироку до того ча­су, поки до в'язниці не потрапляв новий звинувачений. Привертає увагу така особливість запорізького судочинства: тілесно карали переважно за майнові, економічні провини, а на смерть — за злочини проти особистості.

Покарання на Запорізькій Січі мало на меті підтримання військової дисцип­ лин в козацькому середовищі та служило своєрідною профілактикою для тих, хто бажав стати лицарем і оволодіти козацьким ремеслом. У такий спосіб това­риство намагалося відгородитися від тих бажаючих покозачитися, хто мав кри­мінальне минуле або, за висловом Миколи Гоголя, "у кого вже моталася біля шиї мотузка".

Таким чином, уся процедура, від розслідування злочину до винесення виро­ку, у тому числі й вибір покарання, у Запорізькій Січі базувалася винятково на засадах звичаєвого права.

¹ Захарченко П.П. "Воля та рівність" або судова система Війська Запорізького // Рыночная площадь. — 1993. — №15.

92

Модуль № 4.2

Головним наслідком Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 років стало створення Української гетьманської держави (Війська Запорізь­кого), її політичний статус здебільшого визначався успіхами чи невдачами се­лянсько-козацького війська. У разі успіхів на театрі воєнних дій з поляками, Україна виборювала статус близький до незалежності. Однак більшість часу Військо Запорізьке перебувало на правах автономії у складі Речі Посполитої. З 1654 року воно отримало автономний статус у складі Московського царства, уклавши з ним відомі Березневі статті.

Державний устрій. Впродовж свого існування Українська гетьманська держава витворила тільки їй притаманні органи центральної та місцевої влади. Серед них виділялися:

- гетьман. Обирався на довічний термін. Йому належала вища законодавча,
виконавча та судова влада. Затверджував закони після їх ухвалення Генеральною
радою. Очолював збройні сили країни. Влада гетьмана не поширювалася на
Слобідську Україну та на Запорізьку Січ.

У нього зосереджувалися функції виконавчого характеру. Він організовував діяльність центральних органів управління, здійснював контроль і нагляд за орга­нами місцевої влади. Мав право надавати земельні ділянки із державного фонду.

В Українській гетьманській державі не було чіткого розмежування функцій між органами державної влади. Зокрема, повноваження гетьмана часто перекли­калися з компетенцією Генеральної ради;

- Генеральна рада — це колективний військово-демократичний козацький
орган Гетьманщини, який виконував адміністративні, законодавчі, управлінські,
судові функції. Лише їй належало виняткове право обирати гетьмана, генеральну
старшину, інколи — полковників.

Ініціатива скликання Генеральної ради належала гетьману. Як правило, він відкривав засідання і головував на ньому. Рішення ухвалювалися шляхом голо­сування — підкиданням шапок або криком.

Поступово компетенція Генеральної ради звужувалася, а до кінця XVII ст. її значення як центрального органу влади зовсім занепало;

-   Старшинська рада — своєрідний постійно діючий станово-
представницький орган, який спочатку функціонував паралельно з Генеральною
радою, а з кінця XVII — поч. XVIII ст. перебрав на себе її повноваження.

93

Старшинські ради виконували дорадчі функції. Складалися з двох палат. Верхня постійно діюча палата — колегія генеральної старшини. Нижня — стар­шинські з'їзди, скликалася двічі на рік— на Різдво Христове та Покрову. Засі­дання проводилося у гетьманській резиденції, на них головував сам гетьман. Рі­шення зборів ухвалювалися гетьманом спільно зі старшинською радою за тради­ційною письмовою формулою: "прирадили гетьман та старшина".

Повноваження старшинських рад були досить широкі, але не розмежовані з компетенцією гетьмана та Генеральної ради.

Стрімкий занепад старшинських рад припадає на 1760-і роки, коли Катери­на II усунула з посади гетьмана К. Розумовського, ліквідувавши таким чином ін­ститут гетьманства;

· Генеральна військова канцелярія. Створена у 1720 році. її очолював ге­
неральний писар. Поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу ("присут-
ствіє"). "Розпорядче присутствіє" канцелярії складалося з кількох генеральних
старшин. Інколи воно виконувало функції політичного та судового контролю.
Тут складалися гетьманські універсали, вирішувалися спори про належність до
козацького стану, аналізувалися звіти полковників і сотників, розглядалися апе­
ляції на вироки Генерального суду;

· Малоросійська колегія (1722-1727 роки) — центральний орган російської
колоніальної адміністрації у Гетьманщині. її створення пояснювалося необхідні­
стю наведення порядку в адміністрації та судових органах. Колегії надавалося
право в апеляційному порядку переглядати всі справи, що розглядалися у Геть-
машшіні. Однак до неї фактично перейшла вся повнота влади в країні. Гетьман
виконував лише дорадчі функції при колегії;

· Правління гетьманського уряду (1734—1750 роки) створене царизмом для
управління Гетьманщиною. Після смерті у 1734 році Д. Апостола московська
влада заборонила обрання нового гетьмана, передавши управління Лівобереж­
ною і Слобідською Україною шістьом особам — трьом росіянам і трьом україн­
цям. Правління очолював князь О.Шаховський. Наділявся надзвичайно широки­
ми повноваженнями. На власний розсуд міг міняти українських представників,
виступав за повне усунення козацької старшини від влади;

-Друга Малоросійська колегія (1764-1786 роки)— це орган царської вла­ди, що мав на меті остаточну ліквідацію залишків політичної автономії України. Вона складалася з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишніх генера­льних старшин. її очолював президент П. Рум'янцев.

94

Вже в перші роки свого існування колегія ліквідувала Генеральну військо­ву канцелярію, підпорядкувала інші центральні органи Гетьманщини своїм де­партаментам.

Колегія втручалася у справи полковників. Вона наглядала за тим, щоб пол­ковники вирішували справи за участі полкової старшини. Було зроблено спробу розмежувати полкову військову й адміністративну влади. З цією метою передба­чалося адміністративні справи передати предводителю дворянства.

Полково-сотенна система управління. Адміністративна реформа 1648 ро­ку, в основу якої покладався полково-сотенний устрій козацького війська, заве­ршеного вигляду набула за Зборівською угодою 1649 року. За її умовами всі урядові посади на території Чернігівського, Київського, Брацлавського воє­водств, що відійшли під юрисдикцію Війська Запорізького, мали обіймати пра­вославні шляхтичі. Відтак українці отримали свою суверенну владу, тобто той атрибут державності, якого так не вистачало Війську Запорізькому.

Реформа поділила територію зазначених воєводств на окремі адміністрати­вні округи, що називалися полками. Командувач значного армійського підрозді­лу— полковник— одночасно очолював адміністративний округ, що отримав ідентичну назву — полк. Таким чином, полковники ставали не тільки команду­вачами військових одиниць, а й головами адміністрацій, управляючими фінан­сами, вищою судовою інстанцією у своєму окрузі. Кожен полк іменувався за на­звою міста чи містечка, де зосереджувалася полкова адміністрація, до складу якої входили полковники, полкова старшина, канцелярія.

Полково-сотенна система управління поширилася не тільки на етнічні укра­їнські землі, а й на частину території Білорусі. Правобережна Україна, яка після Андрусівської угоди 1667 року залишилася під владою Польщі, продовжувала живитися підтримкою місцевого населення. Хоча офіційно у 1676 році 12 право­бережних полків згорнули свою діяльність, проте у 80-х роках XVII ст. Корсун-ський, Богуславський, Брацлавський і Білоцерківський козацькі полки постали знову. Лише після укладення Прутського договору у 1711 році між Росією і Ту­реччиною більшість козаків Правобережної України змушені були переселитися на Лівобережжя, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережжі припинив своє існування.

На Слобідській Україні полково-сотенна система управління склалася впро­довж 1650-1660-х років зі створенням Острогозького, Сумського, Харківського, Охтирського козацьких полків. Вони проіснували до 1765 року, коли Катерина II

95

 

ліквідувала слобідське козацтво, реорганізувавши козацькі полки в регулярні гу­сарські.

Отже, за полково-сотенного управління полковники ставали повновладними господарями на своїй території. За винятком слобідських, вони підкорялися тіль­ки гетьману. На Слобожанщині козацькі полки перебували у підпорядкуванні білгородського воєводи, котрий призначався із числа російських князів чи бояр.

Полк у свою чергу поділявся на 10-15 сотень. До кожної сотні входило кіль­ка містечок та багато сіл. Сотні підлягали полковому уряду. Управління ними здійснювали сотники, сотенна старшина (писар, хорунжий, осавул) та канцелярія.

З ліквідацією полково-сотенної системи управління та автономних органів місцевого самоврядування припинила своє існування Українська гетьманська держава. Спочатку на територію Війська Запорізького була поширена царська Установа про заснування губерній, якою ліквідовувалися полки та сотні як адмі­ністративно-територіальні одиниці, а Указом військової колегії від 28 червня 1783 року замість 10 лівобережних козацьких полків створювалися регулярні ка­рабінерні кавалерійські полки.

У 60-70-х роках XVII ст. провідне місце у суспільних відносинах Гетьман­щини починають займати представники військової козацької знаті. Провідний стан українського суспільства отримав назву "знатне військове товариство". У свою чергу воно поділялося на три основні прошарки (див. схему 6):

бунчукове товариство — це відомі своїми заслугами, авторитетом чи соці­альним становищем люди, яких гетьман взяв під свій бунчук (гетьманський знак). З того часу бунчукові товариші потрапили під особисту юрисдикцію само­го гетьмана. Здебільшого це була генеральна старшина. Вона мала певні приві­леї, судочинство щодо неї проводив лише гетьманський суд;

військове товариство підпорядковувалося Генеральній військовій канце­лярії. До складу товариства включалися авторитетні військові, що залишилися за межами чітко визначеного кількісно бунчукового товариства. Судочинство щодо них проводив особисто гетьман;

значкове товариство. Значком називався прапор (корогва). Особа, яка приймалася "під значок", вилучалася із козацького загалу і передавалася під юрисдикцію полкової управи. Лише полковнику надавалося право зараховувати до складу значкового товариства.

Всі знатні військові товариші несли обов'язкову військову службу, володіли маєтками до "ласки військової". У мирний час виконували певні службові дору­чення та адміністративні функції, а у воєнний — мали направити до козацького війська означену кількість озброєних воїнів. В разі відмови виконати вищеназва­ні умови накладалися грошові стягнення, але земля не відбиралася.

На відміну від Польщі та Литви, на другому плані ієрархічної піраміди опи­нилася українська шляхта (роди Виговських, Тетер, Кричевських). Нечисленна, вона не стала провідним станом у Гетьманщині, хоча після Визвольної війни отримала низку привілеїв.

Найширші військові обов'язки в Українській гетьманській державі поклада­лися на козаків. Після Визвольної війни перехід селян до козацького стану був значно обмежений. Отримати статус козака могли лише особи, які одружувалися на козацькій дочці або вдові.

Міщани — це верства, що раніше за інших стала замкненим суспільним станом. Процесу набуття незалежності міщанами сприяло отримання містами прав на самоврядування. У Гетьманщині налічувалося 12 магістратських міст, тобто тих, що володіли магдебурзьким правом: Київ, Чернігів, Переяслав, Нов-город-Сіверський, Стародуб, Ніжин, Погар, Мглин, Остер, Козелець, Полтава,

97

Почеп. Крім того, існували панські міста, що отримували право на обмежений магдебурзький устрій здебільшого від землевласника, на приватній території якого ці міста розташовувалися.

Міста, що не мали права на самоврядування, називалися ратушними. Адмі­ністрація таких міст також обиралася, однак була залежною від місцевого коза­цького управління, зокрема від сотенного уряду.

Мешканці ратушних міст сплачували податки до гетьманської скарбниці. Вони зобов'язані були виконувати низку інших повинностей, зокрема, власними силами здійснювали охорону міста, сплачували кошти на різноманітні громадсь­кі потреби.

Як у магістратських, так і ратушних містах ішов інтенсивний процес соціа­льного розшарування. Залежно від економічного становища міщани поділялися

на три категорії:

Міська аристократія (заможні купці, власники майстерень, а також духо­венство, знатні військові товариші, які працювали у місті). До купців належали особи, котрі мали капітал у 500 крб. і більше. Купці об'єднувалися в гільдії, чле­ни яких звільнялися від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань. Водночас вони мали виконувати шляхову, постойну та інші види повинностей.

Середній прошарок (ремісники і торгівці);

Міські низи (незаможні ремісники і дрібні торгівці).

Селянство. В Українській гетьманській державі землі, що належали поль­ській шляхті, стали державною власністю. Розташовані на цих територіях "віль­ні" військові села, а також їх мешканці залежали від козацької адміністрації. Се­ляни таких сіл були особисто вільними, проте змушені були сплачувати певні повинності на користь держави.

У кінці XVII ст. ситуація змінюється. Адміністрація починає планомірний наступ, що має на меті міцніше прив'язати селян до земельних наділів. Першими кроками на цьому шляху стало запровадження заборони на продаж особистих ділянок без дозволу власника села. Згодом поновлюється інститут панщини три­валістю поки що в один-два робочі дні на тиждень.

Таким чином, ліквідоване в роки Визвольної війни середини XVII ст. кріпа­цтво через кілька десятиліть знову нагадало про себе. Щоправда, законодавчому оформленню цього осоружного українському селянству явища завадила склад­ність політичної обстановки у Гетьманщині, незавершеність процесу формуван-

ня великої земельної власності, а також антикріпосницькі настрої широких верств сільського населення.

Духовенство. Вищі церковні ієрархи (митрополит і єпископи) обиралися на козацьких радах, а нижче духовенство— на сільських сходах. їх обрання за­тверджував голова держави — гетьман. Попри певну залежність духовних осіб від світської влади, церква була самостійною у вирішенні внутрішніх церковних питань.

За часів гетьманування Б.Хмельницького Москва відкрито не наважувалася здійснювати контроль над українською церквою. Однак після його смерті спроби стали наполегливішими. Зрештою, наміри матеріалізувалися. У 1686 році за зго­дою Константинополя Київська митрополія перейшла у підпорядкування Мос­ковському патріархату.

Судоустрій та судочинство. З підписанням Зборівськоїугоди у 1649 році і

поширенням повноважень української влади на територію Київщини, Брацлав-щини та Чернігівщини діючі суди були ліквідовані, а замість них запроваджена система козацького судочинства. У такому вигляді, запозичена, вона проіснувала до 1763 року, коли останній український гетьман К.Розумовський провів судову реформу.

Суди, що діяли в Гетьманщині після виступу Б.Хмельницького, можна умовно поділити на:

· суди сільських отаманів — вважалися судами першої інстанції. Діяли у
складі колегії, на засіданнях головував сільський отаман. Вирішували дрібні ци­
вільні та кримінальні справи місцевих жителів та осіб, котрі здійснили злочин на
території села;

· сотенні суди проводили свої засідання колегіально в сотенних містах.
Суд розглядав цивільні та тяжкі кримінальні справи, а також ті, в яких однією із
сторін виступали представники сільської старшини;

· полкові суди — діяли як суди першої інстанції для козацької, сотенної та
полкової старшини. Суд очолював полковник, в засіданнях брали участь полко­
вий суддя, представники полкової та значкової старшини. Здійснювали судочин­
ство за кримінальними справами, за які передбачалася смертна кара;

· генеральний військовий суд діяв як суд першої інстанції у справах генера­
льної старшини, полковників, бунчукових товаришів. До його компетенції нале­
жали земельні спори, які вирішувалися призначеними із числа членів суду комі­
сарами з виїздом на місце спору;

99

· генеральна військова канцелярія— з XV11I ст. стала апеляційною уста­
новою на вироки генерального військового суду у політичних та кримінальних
справах. Очолював суд гетьман, який призначав членів суду виключно із пред­
ставників генеральної старшини;

· суд гетьмана вважався найвищим судом Гетьманщини, мав необмежену
компетенцію. Міг розглянути будь-яку справу нижчих судів. Вирок не підлягав

оскарженню.

Крім указаних, на території Гетьманщини також діяли міські суди, які поді­лялися на суди магістратські і ратушні. Магістратськими називалися суди, які здійснювали судочинство у містах, заснованих за магдебурзьким правом. Апеля­ційною установою для даних судів був Генеральний військовий суд. Діяли коле­гіально у складі не менше 5 осіб: бурмістра, лавників, райців та присяжних.

Ратушні суди діяли у містах і містечках, які не мали права магдебурзького самоврядування. Підпорядковувалися козацькій старшині. Розглядалися різно­манітні справи міщан, а також спори між ними та козаками. Апеляційною уста­новою для ратушних судів був полковий суд.

Окрім охарактеризованих вище судів, на території Гетьманщини діяли сіль­ські суди, доменіальні та церковні суди:

· сільський суд або суд війта ■— розв'язував дрібні цивільні та кримінальні
справи. До складу суду входили війт як його голова, вибрані представники міс^
цевого селянства, інколи священики та управляючий власника села;

· доменіальні суди — це суди землевласників або їх управляючих над за­
лежним селянським населенням. У судах Гетьманщини, на відміну від польсько-
лктовських судів, засідання проводилося колегіально за участі представників
громади. Розглядалися дрібні кримінальні та цивільні справи;

· церковні суди за доби Гетьманщини мали обмеженішу компетенцію, ніж у
попередній період. їм підлягали справи внутрішнього церковного життя, а також
питання про шлюб та сім'ю.

Суб'єктами судового процесу у Гетьманщині були чоловіки з 18 років та жінки з 14 — літнього віку. Сторонами не мали права виступати також невільни­ки, позбавлені честі, піддані церковній анафемі. Від імені одружених жінок в су­ді виступали їхні чоловіки, за неодружених — батьки. Лише вдови могли пред­ставляти в суді свої інтереси та інтереси власних дітей.

Суддями у Гетьманщині виступали козацькі старшини та міщани, що досяг-ли 21-річного віку, але не старші 70-ти років, котрі мали певний майновий ценз.

100

Не могли бути суддями жінки, а також прокляті церквою, нехрещені, а з націо­нальних меншин євреї та цигани.

Судовий процес у Гетьманщині розпочинався з подачі письмової або усної заяви про злочин чи позову з цивільної справи. У поданні необхідно було вказа­ти причини спору, прізвища свідків, а також, по можливості, подати докази по справі. У свою чергу суд мав з'ясувати відповідність поданої заяви процесуаль­ним нормам і лише після цього направляв обом сторонам виклики на судове за­сідання. В разі, якщо відповідач двічі не з'являвся на судове засідання, вирок ви­носився без його участі. Якщо ж не з'являвся позовник, то він програвав справу вже на першому засіданні.

До смертної кари особа засуджувалася тільки після ухвалення вироку геть­маном. Вона не застосовувалася до вагітних жінок, неповнолітніх хлопців віком до 16, а до дівчат — до 13 років. Якщо засудженого до смерті неодружена дівчи­на обирала собі за чоловіка — він залишався живим.

Страта проводилася публічно, в місцях найбільшого скупчення людей, як правило, біля ганебного стовпа. Тут виконувалися також калічницькі покаран­ня — відрізання вуха, носа, ноги, руки, побиття батогом.

Докази. В епоху Гетьманщини доказами в суді вважалися:

· особисте зізнання однієї із сторін. Мало найвищу доказову силу;

· публічні та приватні письмові документи. При поданні публічних (дер­
жавних) документів жоден інший доказ не міг спростувати їх;

· свідки як і в попередню епоху поділялися на державних (возний) і приват­
них. Свідком могла бути особа, яка досягла 14-літнього віку в цивільних і 20-ти
років — у кримінальних справах. Закон встановлював і верхню вікову межу для
свідків. В суді не могла свідчити особа, яка досягла 70 років. Жінки і нехристия­
ни допускалися до свідчення лише тоді, коли не було інших очевидців;

-присяга дозволялася судом у разі відсутності інших доказів по справі. її складала одна сторона, яку суд вважав ближчою до істини. Інколи питання про те, хто мав присягати, вирішував жереб. Як правило, присяга складалася у церкві на Євангелії або на суді в присутності священика. Вона мала вирішальну доказо­ву силу;

-огляд місця злочину й речові докази;

-зізнання під час тортур. Порівняно з попередньою епохою тортури засто­совувалися значно рідше, лише в справах про тяжкі злочини. Для зізнання підо­зрюваного застосовувалися такі форми, як биття батогом, припікання розпече-

101

 

ним залізом, розтягування суглобів ніг та рук. Від катування звільнялися шлях­тичі та священики, знатні особи, літні люди віком понад 70 років, малолітні та вагітні жінки;

-висновки експертів. У ролі експертів виступали, як правило, професіонали різних сфер життя та галузей економіки. За необхідності вони подавали обгрун­товані висновки на запит суду. Інститут судово-медичних експертів офіційно був запроваджений лише в 70-х роках XVIII ст.

Джерела права. Створення Української гетьманської держави стимулюва­ло розвиток національної системи права. Поруч із законами та іншими нормати­вно-правовими актами Московського царства, Речі Посполитої стали ширше ви­користовуватися джерела права місцевого, українського походження. Схематич­но увесь комплекс можна зобразити наступним чином:

Як і в попередній період, найважливішим компонентом національної систе­ми права залишалося звичаєве право. Впродовж XVII — XVIII ст. воно зміню­валося як за формою, змістом, так і порядком застосування. Складаючись в ос­нові своїй із норм, вироблених умовами побуту козацького товариства Запорізь­кої Січі, звичаєве право поширювалося по всій території Української гетьмансь­кої держави, подекуди витісняючи застарілі норми польсько-литовського права.

Найпоширенішим джерелом права Української гетьманської держави були нормативно-правові акти гетьманської влади. До них належали:

· універсали — офіційні документи, що видавалися гетьманом або генера­
льною канцелярією від його імені;

· ордери — акти гетьманської влади, спрямовані на вирішення конкретних
суспільних, економічних, політичних питань;

 

·інструкціями визначалися повноваження, права та обов'язки службовців,
порядок діяльності судових органів, порядок виконання рішень вищих органів
державної влади;

·декретами, грамотами, листами гетьман інформував населення про ух­
валення законів, їх зміст та порядок набуття ними чинності.

Поряд із нормативно-правовими актами, що діяли в Україні, були підзакон-ні акти Генеральної військової канцелярії. Ними впроваджувалися в дію акти вищих органів державної влади;

-    джерела церковного права регулювали внутрішні церковні правовідносини.
Разом із законодавчими актами Української гетьманської держави, джере­
лом права були міжнародні договори, серед яких виділялися:

· Зборівська угода 1649 року, укладена Україною з Річчю Посполитою. За її
умовами кількість реєстрового козацького війська мала становити 40 тис. осіб.
Під юрисдикцію козацької адміністрації переходили Брацлавське, Київське та
Чернігівське воєводства, всі посади в яких мали обіймати православні христия­
ни. Перебування польських військ на цих територіях заборонялося. Селяни, які
не потрапили до козацького реєстру, мали повернутися у кріпацтво. Повстанцям
гарантувалася повна амністія. Київському митрополиту обіцяно місце в сенаті, а
питання про Берестейську унію мав розв'язати вальний сейм. Католики не мали
права проживати в українських містах;

· Білоцерківський договір 1651 року, укладений Україною з Річчю Поспо­
литою. За його умовами козацький реєстр зменшувався до 20 тис. осіб. Юрисди­
кція козацької адміністрації значно звужувалася і поширювалася лише на тери­
торію Київського воєводства. На цих землях заборонялося дислокуватися поль­
ським військам. Не вписані до реєстру козаки мали повернутися у підданство
шляхти. Гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права
зносин з урядами зарубіжних країн. Виборність гетьмана скасовувалася;

· Раднотський договір!656 року — угода між Військом Запорізьким, Швеці­
єю, Трансільванією, Бранденбургом про військовий союз для боротьби з Польщею.
Вперше на міжнародному рівні визнано існування Української держави у межах
території, визволеної Богданом Хмельницьким внаслідок Визвольної війни;

· Гадяцька угода 1658 року, укладена І.Виговським з Польщею про утво­
рення нового державного федеративного союзу Польщі, Литви та князівства Ру­
ського, до якого входили Чернігівське, Брацлавське та Київське воєводства. Згі­
дно з умовами договору, Україна отримувала право мати своїх урядовців, власну

103

державну скарбницю, власну грошову систему, судочинство з діловодством українською мовою, 40-тисячну армію. Законодавча влада мала належати своє­рідним національним зборам— народній раді. Виконавча— гетьманові, найви­ща судова — трибуналу. В усіх трьох державах скасовувалася Берестейська цер­ковна унія.

Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 року; повернення польським магна­там і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українсько­го селянства;

- шведсько-українська угода 1708 року, таємно укладена І.Мазепою з Кар-лом XII. Оригінал тексту не зберігся. Його зміст реконструйовано з рукопису П.Орлика "Дедукція (Вивід) прав України", в якому містяться 6 статей договору:

1. У разі прохання гетьмана і Генеральної Ради йдеться про можливість на­
правлення на територію України шведських військ;

2. Про повернення Україні військових трофеїв, захоплених Швецією в боро­
тьбі з російським царизмом, якщо з'ясується, що в минулому вони належали
українському народові;

3. Про визнання Швецією повноважень українського керівництва — геть­
мана і Генеральної Ради;

4. Про визнання самостійності українських земель та надання гарантій не­
втручання шведської сторони в українські справи;

5. Про гарантії збереження державних символів України — герба і князівсь­
кого титулу;

6. Про забезпечення виконання умов договору. З цією метою І.Мазепа мав
передати шведам управління над п'ятьма українськими містами: Батурином,
Полтавою, Гадячем, Мглином і Стародубом.

Джерелами іноземного права, які продовжували діяти на території Украї­нської гетьманської держави, був, насамперед, Литовський статут у його тре­тій редакції 1588 року. Зберігали свою силу окремі постанови польсько- литовського сейму, які глибоко вкоренилися в правову систему Гетьманщини.

Після невдачі, яку зазнало козацьке військо І.Мазепи у боротьбі з Росією, та звуження у зв'язку з цим української автономії, у Гетьманщину почало про­никати російське законодавство. Значного поширення набувають норми царсь­ких указів, зокрема, "Жалувана грамота дворянству" 1785 року, "Маніфест про

104

скасування гетьманства" 1764 року, Указ 1783 року про закріпачення українсь­ких селян.

Гетьманські статті (Конституції) ухвалювалися українськими гетьманами і московськими царями. Першоосновою для них був договір Б.Хмельницького з Москвою 1654 року (Березневі статті ). Він був складений у формі прохань української сторони до царя, що складався із 23 пунктів і називався "Проситель-ні статті". У скороченій редакції більшість пунктів із 11 статей була затверджена царем і боярами. "Просительні статті", царські укази до них та інші аналогічні документи пізніше дістали назву "Березневі статті" Б.Хмельницького. Оригінали цих документів не знайдені, відомий лише переклад з української мови на росій­ську, що зберігається у справах Посольського приказу.

Основний зміст Березневих статей полягав у тому, щоб царський уряд збе­ріг права і привілеї Війська Запорізького, українських козаків, шляхти, міщанст­ва. Йшлося також про 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та козакам, збереження місцевої адміністрації й збирання нею податків для царської скарб­ниці, право обрання гетьмана й надання йому на утримання Чигиринського ста­роства. Крім того, передбачалося право зносин з урядами зарубіжних країн, не­втручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України, за­лишення селян у феодальній залежності, збереження прав Київського митропо­лита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утри­мання московських гарнізонів на кордонах України з Польщею, оборону Украї­ни від нападів татар і матеріальне забезпечення козацького військового підрозді­лу у фортеці Кодак.

Деякі пункти викликали застереження з боку московського царя. Так, геть­ману заборонялося вступати в контакти з урядами Туреччини та Польщі, тобто з тими країнами, які конфліктували з московським царем.

Після смерті Б.Хмельницького новообрані українські гетьмани укладали до­говори із московськими царями, спираючись на Березневі статті. З кожним но­вим договором автономні права українців звужувалися, аж доки не були скасо­вані зовсім.

Найвищим проявом національної правової думки Української гетьманської держави стало ухвалення у Бендерах (Молдова) 5 квітня 1710 при обранні П.Орлика Конституції. Офіційно вона називалася "Пакти й Конституція законів та вольностей Війська Запорізького" і складалася з преамбули і 16 параграфів. Це договір між гетьманом і запорізьким військом про державний устрій в Україні після

105

 

визволення її від московського панування. Конституція була діючим правовим джерелом на Правобережжі до 1714 року. В ній містилися такі положення:

- протектором України визнавався шведський король;

· православна церква повинна зайняти панівне становище, повернутися до
лона Константинопольського патріархату;

· про необхідність поширення освіти в України;

· забезпечувалися цілісність і недоторканність українських територій;

· українські полонені з Росії та Швеції мали повернутися на Батьківщину;

· поставлене завдання про відновлення військового союзу з Кримським

ханством;

· про необхідність передачі усіх фортець, де розташовувалися російські
війська, у власність Війська Запорізького;

· про обмеження влади гетьмана "публічною радою" (парламентом), до
якого б входили генеральна старшина, полковники і посли від низового козацт­
ва. Парламент мав збиратись тричі на рік. Питання вносив сам гетьман, який був
відповідальний перед парламентом;

 

· найвища виконавча влада належала гетьману;

· гетьман відповідав за утиски простого люду;

· гарантувалася недоторканність особи, її відповідальність перед судом;

· про виборність усіх посадових осіб з наступним їх затвердженням гетьманом;

· про звільнення козацьких вдів, дітей та їхніх господарств від податків.

П.Орлик присягнув під час ухвалення Конституції на дотримання всіх пунк­тів, а Карл XII скріпив документ своїм підписом.

Види злочинів. Залежно від степені суспільної небезпечності національне право доби Української гетьманської держави розрізняло три основні види кри­мінальних діянь:

1. Злочин — найтяжче протиправне діяння, за яке передбачалася переважно

смертна кара;

2. Провина —- правопорушення середньої тяжкості;

3. Проступок — дрібне правопорушення.
Серед основних видів злочину виділялися:

- злочини проти релігії. До них відносилися богохульство ("хула на Божу
матір та на святих"), перехід із християнства до нехристиянських вірувань, чак­
лунство. За скоєння такого виду злочину передбачалася смертна кара через спа-

106

лення або тілесні покарання, поєднані з вигнанням за межі держави та конфіска­цією майна;

· злочини проти держави включали в себе вбивство чи нанесення тілесних
ушкоджень царю та членам його родини, зрада державі, змова з метою усунення
від влади царя, здача фортеці. Цей вид злочину передбачав комплексні покаран­
ня, а саме — кваліфіковану смертну кару з позбавленням честі та конфіскацією
майна. В разі здійснення державної зради діти злочинця і його дружина також
відповідали перед судом, якщо знали про намір зрадника;

· військові злочини та злочини проти порядку управління. Серед них ви-
лілялися дезертирство, підробка документів тощо. Суворими нормами охороня­
лися служителі правосуддя. Так, за нанесення тілесних ушкоджень судді винний
позбавлявся двох пальців та був зобов'язаний відшкодувати в подвійному розмі­
рі за завдану рану. Вбивство судді, возного чи його помічника передбачало чет­
вертування злочинця;

- злочини проти життя. Покарання за здійснене вбивство залежало від
кількох обставин. Вони визначалися насамперед сімейним та соціальним станом
потерпілого і обвинуваченого, мотивами кримінального діяння, способами його
здійснення, а також обставинами, при яких воно сталося. Вбивство шляхтича,
священика чи воїна передбачало "кару на горло" та головщину в розмірі 120 ру­
блів. У той же час насильницька смерть сільського війта чи посполитого селяни­
на оцінювалася усього 30 рублями головщини. Неординарно каралося вбивство
батьків своїми дітьми. За здійснення даного виду злочину застосовувалося чет­
вертування вбивці-сина, розтягування мертвого тіла на колесі з насадженням
відрубаної голови на палю. Якщо вбивство здійснила донька, її закопували до
шиї в землю і тримали в такому положенні, допоки вона не помре. Вбивство кі­
лькох осіб вимагало смертної кари для такої ж кількості співучасників;

· злочини проти честі. До них відносилися образа словом, наклеп у пись­
мовому вигляді, нанесення тілесних ушкоджень палицею, батогом чи рукою.
Відповідальність наступала у формі грошової компенсації та арешту до 6 — ти
тижнів;

· злочин проти моралі. Серед них виділялися зрада чоловіка або дружини,
викрадення чужої дружини, двоєженство, кровозмішення. Особи, які вчинили
даний вид злочину, підлягали смертній карі через відрубування голови. Відпові­
дальності за зґвалтування можна було уникнути, вступивши до шлюбу із потер­
пілою;

107

- майнові злочини. Право розрізняло крадіжку, пограбування і розбійний напад. Щоправда, пограбування тлумачилося інакше, ніж нині. Під пограбуван­ням тогочасне право розуміло відкрите заволодіння чужою річчю, спричинене необхідністю виконання судового рішення, повернення боргу чи відшкодування завданих збитків. Покарання передбачало лише грошові штрафи.

Крадіжка поділялася на просту і кваліфіковану. Простою вважалася таємне присвоєння речей на суму, що не перевищувала 20 руб. За вперше здійснений злочин передбачалося побиття канчуками та відшкодування у розмірі ціни ви­краденого; за другим разом — додавалося відрізання вуха; за третім — відрізан­ня вуха, носа та випалення на лобі знака "злодій"; за четвертим — смертна кара

через повішення.

До кваліфікованої крадіжки відносилося привласнення речей на суму біль­ше 20 руб., здійснення трьох крадіжок поспіль, злочин, здійснений групою осіб, а також з проникненням у житло, у присадибні приміщення тощо. Смертна кара була єдиним покаранням за цей злочин.

Види покарання. Серед основних видів покарання виділялися:

- смертна кара включала в себе четвертування живого злочинця або його
мертвого тіла; спалення на вогнищі; повішення; заливання в горло розпеченого

заліза;

- калічницькі покарання — відрізання вуха, носа, язика або інших частин

тіла за принципом таліону ("рівне за рівне");

· ганебні покарання. До них відносилися побиття канчуками біля ганебного
стовпа, випалення знака злодія на лобі злочинця;

· позбавлення волі. Вирок виконувався у формі арешту або ув'язнення. Як
правило, арешт здійснювався в наземній тюрмі на строк від кількох днів до 2 ро­
ків. Ув'язнювалися особи, здебільшого засуджені до смертної кари. Місцем їх­
нього утримання слугували глибокі земляні ями;

 

· вигнання за межі держави чи заслання у найвіддалеиіші куточки дер­
жави. Особливого поширення набрало у XVIII ст. після ліквідації Гетьманщини
та Запорізької Січі;

· позбавлення честі. В Українській гетьманській державі поділялися на
"повну політичну смерть ", за якою засуджений перебував фактично поза зако­
ном, а також "шельмування" — позбавлення права займати державні та виборні
посади. "Хто побував у руках ката з урізанням вуха або іншого члена, або пере­
ніс публічну кару биттям на тілі, або був позначений залізом, той тратить честь і

108

місце серед добрих людей, не має права на очищувальну присягу, бути свідком, не має права на службу і ранги, до компанії добрих людей не пускається".⁴

· конфіскація майна;

· головщина;

· інші штрафи за завдані тілесні пошкодження, як спосіб відшкодування
збитків;

· дисциплінарні покарання для військових, що включали в себе прикову­
вання до гармати, позбавлення права займати військові посади.

Цивільне право.

І. Право власності. Як і в попередній період, інститут власності на землю продовжував займати провідне місце в системі цивільно-правового регулювання. Суб'єктами власності на землю у цей період виступали:

- Військо Запорізьке або сама Українська держава. Націоналізувавши ла­
тифундії польських магнатів і шляхетські посілості, держава створила земельний
фонд, яким розпоряджалася на власний розсуд. Представники держави (гетьман,
полковники, сотники), за умови служби Війську Запорізькому, могли отримува­
ти і надавати іншим так звані "рангові володіння". Вони надавалися на період
виконання посадових (рангових) обов'язків, у тимчасове користування;

- козацтво та селянство до кінця XVII ст., а в подальшому лише козаць­
ка старшина, українська шляхта, знатне військове товариство.

Окрім отриманої у ранг вотчини, старшина мала змогу набувати її й іншими способами. Зокрема успадковувати, купувати, освоювати пустопорожні та кинуті земельні ділянки (право займанщини);

· православна церква та монастирі. Отримували земельні пожалування
від українських гетьманів та російських царів;

· Запорізька Січ. Маючи автономний статус у складі Української гетьман­
ської держави, продовжувала зберігати за собою право розпоряджатися земель­
ним ресурсом на своїй території. Будь-хто із числа запорожців міг користуватися
окремими угіддями, сплачуючи відповідний податок до січової скарбниці.

2. Зобов'язальне право в Українській гетьманській державі виникало як із договорів, так і з деліктів (правопорушень). В іншому випадку норми цивільного права зобов'язували відшкодувати матеріальні збитки за завдану шкоду.

⁴ Яковлів А. Кодекс 1743 року або Права, за якими судився малоросійський народ. — Прага, 1949. — С 64.

109

Серед договорів найбільш поширеними були:

· договори купівлі-продажу. Торгові операції з рухомим та нерухомим май­
ном передбачали обов'язкову присутність свідків. Факт купівлі-продажу мав бу­
ти зафіксованим у спеціальній актові книзі, витяг з якої надавався обом
суб'єктам угоди. Особливі умови стосувалися операцій, що пов'язувалися з при­
дбанням земельної власності. Купівля-продаж земельної ділянки вважалася здій­
сненою лише після підтвердження угоди універсалом гетьмана чи указом царя;

· договори позики. Угода на суму до 12 рублів могла укладатися в усній фо­
рмі. У разі неповернення боргу в обумовлений договором час кредитор мав пра­
во звернутися до суду. Суддя міг відстрочити виплату боргових зобов'язань, але
не більше, ніж на 11 днів. Після цього боржник мав сплатити штраф, а після реа­
лізації конфіскованого у нього майна, відшкодовувалися збитки кредитору. Як­
що боржник не мав особистого майна, його тримали під арештом до того часу,
поки він, родичі чи знайомі не повернуть боргових зобов'язань;

· договір оренди. Значного поширення набула оренда землі. Жодна із сторін не
могла самовільно розірвати договір, якщо інша сторона виконувала його умови.

Власник мав право відмінити чинність договору в односторонньому поряд­ку, якщо орендар псує майно, веде аморальний спосіб життя. У свою чергу орен­дар міг виступати ініціатором розірвання угоди, коли власник перешкоджав ко­ристуватися майном, вимагав попередньої оплати або здійснив напад на маєток, завдав фізичні ушкодження орендарю або образив його;

· договір дарування. Дарування речей на суму до 100 рублів здійснювалося
усно у присутності свідків, більше 100 рублів— у письмовій формі. Угода фік­
сувалася в актовій книзі, укладалася за обов'язкової присутності дарителя і об­
дарованого;

· договір особистого найму. Укладався особами зі статусом вільної люди­
ни. Відповідальність за недотримання умов договору покладалася на обох конт­
рагентів.

3.Спадкове право. Цивільне право доби Української гетьманської держави містить норми успадкування як за заповітом, так і за законом.

Заповіт складався дієздатними особами, добровільно, без застосування примусу. Заповідачем не могли бути засуджені до смертної кари, політичні зло­чинці, які перебували за кордоном, невільники, особи, позбавлені честі в судо­вому порядку.

Позбавлялися права на успадкування іновірці, особи, які перейшли до не-чристиянських конфесій, позашлюбні діти, доньки, які вийшли заміж без згоди батьків, особи, котрі зловживали спиртними напоями.

Існували дві форми заповіту: звичайна і надзвичайна. У першому випадку заповіт складався письмово у присутності кількох місцевих урядовців або 2-3 свідків. Свідками не могли бути опікуни чи самі спадкоємці.

Текст складав сам заповідач, якщо був освіченим. У противному разі його го­тувала інша особа зі слів спадкоємця. Останній мав підписати документ або по­ставити свою печатку. Свідки ставили свій підпис на кожному аркуші заповіту.

Надзвичайна форма заповіту застосовувалася у тому разі, коли заповідач перебував за кордоном, під час військового походу або ж коли захворів у дорозі. У таких неординарних випадках заповіт укладався в усній формі.

При укладенні документу заповідач користувався повним правом вільного вибору спадкоємців як чоловічої, так і жіночої статі. Обов'язковою умовою дій­сності заповіту існуюче право визнавало передачу частини спадку дитині, котра перебувала в утробі матері. Ні за яких обставин заповідач не міг її позбавити спадку.

За законом майно успадковували лише кровні родичі. У національному праві цього періоду побутувало правило, за яким "сестри при братах не спадку-ють". Першу чергу спадкоємців, таким чином, становили рідні сини спадкодав­ця, другу — онуки. Донькам майно діставалося лише в разі відсутності синів або коли останні померли бездітними.

Земельна власність успадковувалася також синами. Наймолодший із них мав право на батьківську хату. Він вважався власником батьківського будинку, був зобов'язаний забезпечити сестер при одруженні часткою майна, що назива­лася посагом.

Успадковувати майно, залишене після матері, могли як сини, так і дочки. Шлюбно-сімейне право або "родинне право", як називалося воно в Україн­ській гетьманській державі. Для чоловіків повна дієздатність і право на одру­ження наступало з 18 років, а для жінок — із 13-літнього віку.

Звичаєве право і законодавство першої пол. XVIII ст. у Гетьманщині визна­вало шлюб справою добровільною, ніхто не міг бути примушеним до укладення шлюбу. Однак діти мали отримати згоду батьків. Щоправда, відсутність не впливала на правову силу шлюбу. Подружжя, не отримавши згоди від своїх ба­тьків, могло звернутися до місцевої влади за дозволом на укладення шлюбу.

Ill

Дозволялося робити так звані "передвесільні подарунки", що поверталися в тому разі, якщо з певних причин весілля не відбулося. Заборонявся шлюб між близькими родичами. Встановлення даного факту тягло за собою розлучення.

Шлюбні відносини припинялися у двох випадках — внаслідок розлучення або смерті одного із подружжя. Укладати повторний шлюб дозволялося через 6 місяців після розлучення або смерті чоловіка чи дружини.

Вступивши до шлюбу, жінка переходила під опіку свого чоловіка. Вона не тільки приймала його прізвище, але й користувалася набутим авторитетом у сус­пільстві. Відтак, чоловік представляв її інтереси у суді, розпоряджався посагом та власним майном на особистий розсуд, від імені дружини укладав цивільно-правові акти. Тільки залишившись вдовою при малолітніх дітях, жінка отриму­вала право розпоряджатися своїм і дитячим майном. Впродовж всього сімейного життя посаг дружини (майно, виділене батьком при одруженні) і віно чоловіка (виділена дружині частка з його майна ) перебувала під його особистим нагля­дом і контролем.

Після смерті чоловіка дружина неподільно користувалася і віном, і посагом довічно або до нового одруження. Законодавство передбачало можливість втра­ти жінкою віна, якщо вона зреклася християнської віри або зрадила свого чоло­віка. З тих же причин чоловік міг втратити право на посаг. Йому заборонялося приводити до свого будинку наложницю, змушувати жінку заробляти гроші пе­релюбством з іншими чоловіками чи безпідставно звинувачувати її в цьому.

Батько мав незаперечну владу над своїми дітьми. У разі крайньої необхід­ності йому дозволялося віддавати своїх дітей у найми християнину. Спільно з дітьми нажите майно залишалося у батьків. У разі невиконання дітьми обов'язків перед батьком він міг позбавити їх спадщини.

Додатки Питання Який політичний статус мала Запорізька Січ у складі Української

гетьманської держави?

Відповідь Впродовж усього періоду існування Української гетьманської держави (війська Запорізького) із середини XVII ст. до кінця XVIII ст. Запорізька Січ мала право на самоврядування на своїй території і входила до її складу на правах автономії.

Питання Чи мав право на Запоріжжі знятий з посади вдруге обійняти її?

Відповідь На козацькій раді, де проходили вибори посадовців, січове това­ риство могло знімати посадовців і голосувати за них знову. Наприклад, Іван Сір­ ко 8 разів знімався і стільки ж обирався кошовим отаманом.

Питання Які українські гетьмани не укладали договірних статей з москов­ ськими царями?

Відповідь Згідно з Переяславськими та Московськими домовленостями 1654 року, кожен обраний український гетьман мав укладати договір із москов­ ськими царями. Базовими для них мали бути Березневі статті Б.Хмельницького. Проте вся політика самодержавства щодо Гетьманщини спрямовувалася на об­ меження її автономії. Якщо впродовж другої половини XVII ст. царизм дотриму­вався умов і укладав договори, то в 1728 році при обранні гетьманом Д.Апостола він відмовився це зробити, видавши указ, яким Військо Запорізьке позбавлялося своїх прав і вольностей. Останній гетьман К.Розумовський жодного договору вже не укладав.

Про оцінку Запорізької Січі представниками різноманітних суспільних верств. "Лотри, розбійники",— лементували на сеймах і в сенаті польські шлях­ тичі. Скаженіючи від зненависті, вони вимагали знищити Запорізьку Січ, стерти з лиця землі козацтво.

"Славне Запорожжя",— казали селяни про Січ. Вони тікали туди від феода­ лів, там шукали порятунку від тяжкого, нестерпного гніту. Запорозьких коза­ ків—"святих лицарів, захисників Вітчизни"—оспівав народ у своїх думах, піс­ нях, легендах.

"Гнездо своевольства", —писала цариця Катерина II у своєму маніфесті 1775 р. про скасування Запорозької Січі.

"Військом Запорозьким" назвав український народ визволені в 1648-1654 pp. від польсько-шляхетського панування українські землі. Таку ж назву він дав і українській козацько-селянській повстанській армії 1648 p ., яка увібрала в себе кращі військові традиції Запорозької Січі.

Витяг із монографії: Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. —К., 1991.—С.6.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Назвіть відомі Вам джерела формування Запорізької Січі.

2. Перерелічіть основні ланки судової системи Запорізької Січі.

3. Охарактеризуйте основні риси козацького звичаєвого права.

4. З якою метою створювалося реєстрове козацтво і які функції воно вико­
нувало?

5. Перелічіть основні джерела права Гетьманщини, охарактеризуйте їх.

6. Які положення Березневих статей Б.Хмельницького 1654 року обмежува­
ли автономію Української гетьманської держави?

7. Які зміни сталися у середовищі суспільних верств Гетьманщини у другій
половині XVII ст.?

8. Які органи для управління Україною створило царське самодержавство у

XVIII ст?

9. Дайте характеристику основних рис кримінального права Гетьманщини.

10. Назвіть і охарактеризуйте основні види доказів Української гетьмансь­
кої держави.

11. Кому належало право власності на землю в Українській гетьманській

державі?

12. У своєму зошиті закінчіть речення: "Історико-правове значення Кон­
ституції П.Орлика полягало в...".

5. За одним із положень договору І.Мазепи зі шведським королем Карлом
XII Україна мала об'єднатися зі Швецією в одну державу зі збереженням пер­
шою автономного статусу.

а) так; б) ні.

6. Чи правильне наступне твердження: "Генеральна рада Війська Запорізь­
кого — це орган, якому належало право обирати гетьманів"?

а) так; б) ні.

7. У 1660-1670-х роках українська шляхта зайняла провідне місце в системі
суспільних відносин Гетьманщини.

а) так; б) ні.

8. Серед системи злочинів Гетьманщини на першому місці стояли злочини
проти життя підданих московського царя.

а) так; б) ні.

9. Положеннями Андрусівського перемир'я 1667 року Україна поділялася
на Правобережну і Лівобережну.

а) так; б) ні.

10. Вперше в історії України положеннями Конституції П.Орлика передба­
чалося створення парламенту.

а) так; б) ні.

 

1. Запорізька Січ ■

Підсумковий тест модуля

це політичне утворення, яке мало усі атрибути держав-

ності.

а) так; б) ні.

2. Зборівська угода 1649 року була ратифікована Сеймом Речі Посполитої.

а) так; б) ні.

3. Однією із ознак демократичного суспільства є поділ влади на три гілки. Чи
можна вважати демократичною Запорізьку Січ, де такий розподіл був відсутній?

а) так; б) ні.

4. До основних рис звичаєвого права Запорізької Січі відносять: дію на об­
меженій території і серед певного кола осіб; несанкціонованість правових норм
законом; жорстокість покарання.

а) так; б) ні.

МОДУЛЬ №5

1. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїн­
ських землях у період австрійського та австро-угорського

панування (1772-1918 pp.)

2. Суспільно-політичний лад і право України у складі

Російської імперії (кін. XVIII — поч. XX ст.)

Зміст дидактичної одиниці

Поділи Речі Посполитої та наслідки для українських земель. Створення Ко­ролівства Галичини та Лодомерії. Правовий статус окремих категорій населення. Скасування кріпацтва. Органи влади та управління на західноукраїнських землях після створення Австро-У горської монархії.

Компетенція місцевої адміністрації на українських землях, які входили до складу Російської імперії. Ліквідація кріпосного права. Буржуазні реформи дру­гої пол. XIX ст. Зміни в судовій системі. Кодифікаційні роботи та основні риси права.

Анотація

Теми навчального модуля розкривають зміст суспільно-політичного устрою на українських землях Австрійської, Австро-Угорської та Російської імперії з кі­нця XVIII — до початку XX ст. Наголошується на змінах, що сталися в правово­му становищі українського населення у складі обох імперій після ліквідації крі­посного права. Подається зміст основних буржуазних реформ, їх відлуння на українських землях. Значне місце відведено характеристиці судової реформи 1864 року, кодифікації права, а також перетворенням у політичній сфері, що ста­лися внаслідок буржуазно-демократичної революції 1905-1907 років у Росії.

Джерела

1. Отмена крепостного права на Украине. Сборник документов и материа­
лов.—К., 1961.

2. Российское законодательство X — XX веков: В 9-ти томах. — М, 1989. -

Т.7 — Т.9.

3. Государственная дума в России. В документах и материалах. — М., 1957.

Основна література

1. Історія держави і права України: академічний курс. — К., 2000. — Т. 1.

2. Кульчицький B . C .. Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права Укра­
їни.—К., 1995.

3. Музиченко П.П. Історія держави і права України. — К., 1999.

Додаткова література

1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII— початок XX ст.).—
Львів, 1996.

2. Кульчицький B.C. Державний лад і право в Галичині. — Львів, 1966.

 

3. Ткач А.П. Історія кодифікації дореволюційного права України. — К.,
1968.

4. Теплицький В.П. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні.—
К.,1959.

5. Щербина П.Б. Судебная система на Правобережной Украине в конце
XVIII-XIXCT. —K.,1977.

Факультативна література

1. Дубровський С.М. Столипінська земельна реформа. — К., 1963.

2. Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським пануванням //
[сторичні ессе. — К., 1994. — Т.1. — С.471-483.

ТЕСТ-ДОПУСК

1. Серед групи країн знайдіть ті, які в кінці XVIII ст. здійснили поділ Речі
Посполитої.

а) Росія, Польща, Австрія;

б) Австрія, Угорщина, Росія;

в) Росія, Австрія, Прусія;

---

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 301; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!