МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

При опрацюванні теми слід з'ясувати умови формування державності у схі­дних слов'ян, її державно-політичний устрій та функціонування органів центра­льної та місцевої влади. Розглядаючи структуру органів влади слід звернути ува­гу на умови, в яких відбувалося зародження десяткової (чисельної) та двірсько-вотчинної системи управління.

Вивченню суспільних відносин та їх тривалішій фіксації в пам'яті студента, безумовно, сприятиме схема суспільного ладу, яку кожен може відтворити само­стійно, або, в разі появи проблемних питань, необхідно звернутись до рекомен­дованого посібника С. Кудіна і В. Капелюшного.

22

Знайомлячись із правовою системою Руської держави, потрібно з'ясувати не тільки способи формування місцевих джерел, а насамперед причини значного поширення римського, візантійського, канонічного права, яке врегульовувало прогалини руського законодавства.

При розгляді процесуальних питань необхідно розібратися у формах досу-дового процесу ("звід", "заклич", "гоніння сліду"), з'ясувати роль позивача, від­повідача, очевидців, послухів у судовому засіданні.

Аналіз особливостей суспільно-політичного життя Галицько-Волинської держави, порівняно з тими князівствами, що утворилися після розпаду Руської держави, дає найкраще уявлення про тяглість державно-правових традицій, ус­падкованих від своєї авторитетної попередниці. Державний устрій, адміністра­тивно-територіальна організація влади базувалися на тих самих принципах, що і в Київській Русі. Однак, Галицько-Волинське князівство потрапило під потуж­ніший політичний вплив європейської цивілізації, ніж Руська держава.

Знайомлячись із станом суспільних відносин, варто визначити причини економічного та політичного посилення ролі галицького боярства. Саме воно у середині XIV ст. зіграло роль руйнівного чинника, що призвів до загибелі Гали­цько-Волинської держави.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Вітчизняна наука про виникнення Руської держави. Сучасні дослідники обстоюють думку, що Руська держава у своєму формуванні пройшла кілька ета­пів. Вихідним пунктом утворення державності були племінні об'єднання східно­го слов'янства. "Повість минулих літ" зафіксувала їх близько 15-ти. Поступово вони видозмінюються і перетворюються на племінні князівства із власною тери­торією, притаманною їм культурою, побутом, звичаями, зрештою, із зародками

державності.

Другим етапом формування держави стало виникнення ранньодержавних об'єднань у дніпровських та ільменських слов'ян, відповідно з центрами у Києві та Новгороді. Консолідація кожного з них відбувалася в різних політичних умо­вах. У кінці VIII — на початку IX ст. на Подніпров'ї, раніше за інші східно­слов'янські землі, складається утворення з виразними ознаками державності. Первісним територіально-політичним ядром "Руської землі" було полянське племінне князівство на чолі з місцевою правлячою династією. Єдність території

23

 

князівства базувалася вже не на родоплемінній спільності, а на політичній. "Ру­ська земля" була самодостатнім утворенням державного типу.

Важливим кроком на шляху розширення кордонів "Руської землі" стало об'єднання новгородських і київських земель. Його здійснив у 882 році князь Олег із династії Рюриковичів, підступно знищивши місцевих правителів і захо­пивши Київ. Політичний переворот та зміна правлячих династій сприяла розвит­ку об'єднавчих процесів. Київ був проголошений "матір'ю градів руських", а йо­го влада поширилася далеко на північ, включивши в свою орбіту як слов'янські, так і не слов'янські племена і народності.

Схема 1. Державний устрій Київської Русі.

За формою правління Руську державу відносять до монархії. Великий князь був старшим (сюзереном) стосовно місцевих князів (васалів). Він володів найбі­льшим і наймогутнішим князівством — Київським, тому й носив титул Великого князя Київського. Взаємини з іншими князями врегульовувалися договорами, в яких, з одного боку, визначалися права і обов'язки великого князя, а з іншого — його васалів.

У зв'язку з тим, що впродовж усього періоду існування єдиної Руської дер­жави рівень повноважень центральних інститутів влади не був сталим, розгля­немо кожен із них окремо (див. схему 1):

- Великий князь Київський очолював державу. На стадії її формування функції князя полягали головним чином в організації збройних сил, команду­ванні ними, збиранні данини, налагодженні зовнішньої торгівлі. У цей час утво-

24

рюсться князівський домен (маєток із землями та обслугою), в якому князі зму­шені були вести господарство на зразок бояр. Пізніше його діяльність усклад­нюється, а функції розширюються. У великого князя зосереджуються законо­давчі (прийняття законів), виконавчі (призначення та контроль за органами місцевої влади), судові (здійснення верховного правосуддя) функції.

· Рада при князі — дорадчий орган князя. До нього входили дружинники,
бояри, духовенство. Разом з князем розглядалися питання зовнішньої політики,
укладення союзів, видання нових законів;

· віче — збори жителів міста та приміської округи чоловічої статі з метою
вирішення найважливіших питань внутрішнього життя. Скликалися з ініціативи
князя, правлячої верхівки чи народу;

· князівські з'їзди — орган державної влади, що вийшов на провідне місце
в період розпаду Київської Русі (кінець XI — поч. XII ст.). З'"їзди мали загально­
державний характер, на них збиралися князі, бояри, інколи церковна знать. Вони
вирішували питання припинення міжусобних воєн, організації опору зовнішнім
ворогам, ухвалювали нові закони.

Місцеві органи влади. Повноважними представниками князівської влади на місцях були посадники у містах і волостелі у сільській місцевості.

У Руській державі склалися наступні соціальні групи, які умовно можна по­ділити на: 1) аристократичну верхівку, до якої входили київські князі, місцеві (удільні) князі, бояри, дружинники, священики; 2) вільних общинників; 3) на­півзалежне населення (смерди, рядовичі, закупи); 4) залежне населення (холопи челядь) тощо. Провідне місце в ієрархічній піраміді займали (див. схема 2):

а) князі київські— перебували на вершині влади у Х-ХІІІ ст.. Великий Київ­
ський князь був не тільки верховним правителем країни, землі чи волості, але й во­
лодарем міста, розпорядником усього місцевого життя. Йому належало право роз­
поділу і перерозподілу земельного фонду, контролю за державними податками;

б) місцеві (удільні) князі — це переважно представники київської князівсь­
кої династії, що перебували у васальній залежності від Великого князя. Місцеві
князі очолювали адміністрацію, військо, здійснювали судочинство в уділі само­
стійно чи через своїх уповноважених тіунів;

в) бояри — це великі землевласники. Наявність великої власності була пе­
редумовою для того, щоб стати боярином. Виникли із основного ядра родових
старійшин;

г) дружинники. Спочатку військові, згодом стали отримувати від князя зе­
млю, осідати на ній і зливатися з боярством;

д) священики поділялися на "білих", тобто парафіяльних священиків, котрі
не давали обітниці не вступати до шлюбу (целібат), та "чорних" — ченців, з яких
обиралися вищі духовні владики. Вони проживали в монастирях.

До категорії вільних общинників або (люди) належали як сільський, так і міський елемент — ремісники, купці.

До напівзалежного населення належали:

а) смерди, тобто основна група сільського населення, що мала свій будинок,
вела власне господарство, мала в користуванні ділянку землі. Вони були зо­
бов'язані сплачувати податки, але не були особисто прикріплені до землі;

б) рядовичі — особи, які перебували у тимчасовій економічній чи особистій
залежності внаслідок укладення договору — "ряду";

в) закупи — це одна із категорій рядовичів, що на умовах особистої застави
брала в борг "купу", тобто позику грошима. Закуп працював лише на полі госпо­
даря і не мав права його покинути доти, поки не повертав борг. Якщо він цього
не робив — перетворювався на раба.

Окремо виділяється група осіб, яка перебувала під патронатом церкви. До неї належали:

26

а) задушні люди — холопи, яких господар за заповітом відпустив на свободу;

б) прощеники — колись вільні люди, що стали холопами, а потім господа­
рем були прощені;

в) ізгої— вихідці із різних соціальних груп, які з одного стану вийшли, а до
іншого не потрапили.

У князівських та боярських господарствах мешкали і працювали вотчинні ремісники. їхнє життя "Руська правда" оцінює у 12 гривень.

У найбільш пригнобленому становищі перебувало повністю залежне насе­лення, яке поділялося на дві категорії:

а) холопи — це люди, які ставали невільниками внаслідок скоєного злочи­
ну, неповернення боргу, самопродажу, одруження на рабині. Холопами також
ставали закупи-утікачі;

б) челядь — особи, що потрапили в рабство внаслідок полону. Також були
абсолютно безправні.

Джерела права. Ними в Київській Русі були як звичай, так і закон. Найдав­нішим джерелом права будь-якого народу, у тому числі й українського, був зви­чай. У IX ст. він набув значення неписаної правової норми. У цей час звичаєве право позначалося такими староруськими термінами як "правда", "покон", "за­кон". Неписане звичаєве право знайшло своє місце у перших актах князівського законодавства, які скоріше фіксували звичаєві норми, ніж створювали нові.

Першою писаною збіркою права, яка, на жаль, не дійшла до нас, був "Устав і закон руський". На його існування вказує згадка, що міститься у статті 6 русь­ко-візантійського договору 945 року.

Писані норми права на Русі зустрічаються також у формі договорів. В істо­ричних та правових пам'ятках того часу вони мають назву "миру", "ряду". Відо­мі наступні договори:

· договір князя з народом. Укладався в разі обрання князя на віче або в ра­
зі самовільного захоплення князівського столу. В період становлення держави
(IX — XI ст.) укладалися як усно, так і письмово. З XII ст. договори стали офор­
млятися лише в письмовій формі. У них зазначалися умови, на яких князь мав
здійснювати свою владу. Договір скріплювався взаємною присягою народу і об­
раного князя. Вона складалася обома сторонами у формі хресного цілування;

· міжкнязівські договори. Відомі з XII ст., мали на меті запобігти чи при­
пинити міжусобні війни, розв'язати існуючі суперечності. Зазвичай називалися

"хрестовими грамотами";

27

- договори Русі з Візантією 911, 945, 971 років. В історико-правовій літе­
ратурі часто зустрічається згадка про договір 907 року. Проте, за твердженням
дослідників руської історії та права, посилання на нього є некоректним, адже не
доведена реальність існування самого договору.

Договір 911 року містив зобов'язання греків перед Києвом і навпаки. Зо­бов'язання греків були набагато ширшими, ніж зворотні.

Договір 945 року князя Ігоря є додатковим до договору 911 року. Його статті мають характер уточнень та доповнень, спричинених новими обставина­ми. Невдалий похід Ігоря на Візантію і, як наслідок, звуження зобов'язань греків перед Руссю знайшов відображення в статтях, які забороняють русичам бороти­ся за Корсунську землю, зобов'язують надавати грекам військову допомогу.

Договір 971 року року є самостійною угодою князя Святослава після пора­зки в бою під Доростолем. У чотирьох статтях київський князь бере односторон­ні зобов'язання не воювати з греками, завжди виступати союзником, мати з ними "мир і міцну дружбу";

- "Устави" та "Уроки" княгині Ольги (X ст.) є першими зразками князівсь­
кої правотворчості. Урок означає "уректи", тобто проголосити, висловити, а
устав — "установити", "постановити". Уроки видавалися за власним бажанням
княгині, стосувалися здебільшого фінансових справ держави, носили тимчасовий
характер. Устави мали погоджуватися з представниками державної влади, насампе­
ред з князівською Радою і діяли на увесь період перебування князя при владі.

Серед даного виду джерел збереглися:

· Устав земляний князя Володимира Святославовича. В ньому визна­
чалися основи державного устрою та правового становища дружинників;

· Устав князя Володимира (церковний) — короткий, конспективний ко­
декс церковно-судового права, що діяв від часу прийняття християнства аж до
XVIII ст.;

Устав князя Ярослава (церковний) — ще одна пам'ятка церковного пра­ва, яка розвиває ідеї, закладені в Уставі князя Володимира. Він визначає церков­ну юрисдикцію по справах моралі, сім'ї та шлюбу, а також тих, що стосувалися злочинів священиків, членів їхніх родин, церковної обслуги. Оригінал тексту не зберігся.

Найвідомішою пам'яткою права цього періоду, безумовно, є "Руська прав­да" — перший відомий нам кодифікований збірник Київської Русі.

28

Оригінал "Руської правди" не зберігся. її текст вдалося відтворити за 106 списками, що збереглися у Кормчих книгах та інших юридичних збірниках. Списки — це тексти "Руської правди", переписані, вірогідно, місцевою адмініст­рацією, суддями, один в одного. їх цікавив насамперед зміст постанов, а не фор­ма їх викладу. Залежно від часу написання, обсягу та авторства дослідники поді­ляють "Руську правду" на три редакції:

1.Найдавніша або " Коротка правда ". В її тексті зустрічаються фрагмен­ти давньоруського права, які відносять ще до VIII—IX ст.;

2. "Розширена правда", час укладення якої відносять до періоду князю­
вання Володимира Мономаха або його сина Мстислава (перша третина XII ст.).
Поділяється на дві частини;

3. "Скорочена правда" створена шляхом вилучення низки статей із "Роз­
ширеної правди". Більшість науковців відносить її появу до XV чи навіть XVII
ст. Збереглася лише у двох списках.

Пам'ятки іноземного права. Окрім власне руських (місцевих) джерел пра­ва, широкого застосування набули й іноземні джерела. їх поява на Русі була обумовлена впливом візантійської церкви, особливо після прийняття християнс­тва у 988 році. До них належать:

· "Закон судний людем"- юридичний збірник, укладений болгарським ца­
рем Гимеоном (893-927 рр.), який є переробкою деяких візантійських і давньо­
єврейських законів;

· "Номоканони" (на Русі називалися Кормчі книги) — це юридичні збір­
ники, в яких містилися як церковні правила, так і настанови римських і візантій­
ських імператорів про церкву (капоп -релігійне правило, потоз — постанова ім­
ператора);

-"Еклога" (досл.—вибрані закони) — офіційний законодавчий звід візан­тійського права VIII ст., пам'ятка законодавства іконоборців. Мала на меті об­межити церковні привілеї та землеволодіння, спрямовувалася проти пишності обрядів, збільшення кількості монастирів. Проголошувався намір слідувати принципам християнської моралі, зокрема запроваджувався, хоч і не завжди по­слідовно, принцип рівності всіх перед законом, оплата державної діяльності суд­дів, безкоштовність судових послуг для учасників процесу. Значно пом'якшено відповідальність за злочинні діяння. Зменшено кількість жорстоких процедур під час страт. Законодавець відмовився від публічного спалення, розп'яття тощо. В цілому система покарань націлювалася на невідворотність і справедливість від-

29

плати за вчинене діяння. Від відповідальності звільнялися діти до 7-літнього віку та особи, що здійснили злочин у стані афекту. Збірник регулював також шлюб­но-сімейні відносини, зобов'язальне право, проблеми власності. "Еклога" зустрі­ла шалений спротив духовенства і, зрештою, була відмінена;

· "Прохірон"(879 р.) Своєрідний посібник для вивчення законодавства Ві­
зантійської імперії. Ним відмінена низка положень "Еклоги", внесено зміни до
багатьох діючих джерел права. В галузі спадкового права відмінив інститут за­
повіту, збільшив розмір передшлюбного подарунка з боку нареченого тощо;

· "Книги законні" — це переклад візантійських законів. їх джерелами бу­
ли закони візантійських імператорів, "Еклога" та "Прохірон". На Русі з'являють­
ся в кінці XII — на поч. XIII ст.. Основна увага приділена кримінальному праву,
зокрема системі покарань за злочини проти держави, віри, життя, здоров'я, честі
фізичних осіб;

Кримінальне право. "Руська правда" не знала достатньо чіткого визна­чення злочину. Під злочином давньоруська пам'ятка права розуміла "обіду", тоб­то нанесення матеріальної, фізичної чи моральної шкоди. Церковне законодавст­во знало іншу назву злочину — "гріх".

"Руська правда" визнавала наступні види злочинів:

· злочини проти життя. Найтяжчим серед них вважалося вбивство. На­
вмисне вбивство називалося "душогубством". За здійснення вбивства в розбої
передбачалося найсуворіше покарання — потік і пограбування (вигнання з об­
щини та конфіскація майна);

· нанесення тілесних пошкоджень. За "Короткою правдою" злочином
вважалося позбавлення особи життєво важливих органів, насамперед ноги, руки,
ока, носа. Значний штраф у розмірі 20 гривень (напіввіра) пояснювався тим, що
потерпіла особа обмежувалася у правоздатності. Вона потрапляла під опіку цер­
кви, де її спостигала так звана громадянська смерть;

· злочини проти здоров'я. До них відносилися нанесення ран та ушко­
джень, побої. За їх здійснення передбачався штраф у розмірі три гривні;

· злочини проти честі. Йдеться про образу не словом, а фізичною дією.
Цей вид злочину перекликається зі змістом злочину проти здоров'я, однак відпо­
відальність передбачалася значно суворіша. Так, за удар невийнятим із піхов ме­
чем, передбачалися санкції вчетверо суворіші, ніж за тяжку рану. Такі ж стяг­
нення очікували того, хто вдарить іншого батогом, долонею чи зворотньою сто­
роною меча або посягне на символ чоловічої гідності — бороду та вуса;

зо

- майнові злочини. Право не розрізняло пограбування від розбійного напа­
ду чи від крадіжки. Без сумніву, ці кримінально-правові категорії містяться в од­
ному терміні— "татьба". Тяжкість татьби залежить насамперед від цінності
вкраденого. Найбільший штраф у розмірі 12 гривень накладався на осіб, що вчи­
нили викрадення холопа чи бобра. Як бачимо, раб ставився на один щабель із
твариною.

На визначення тяжкості покарання впливало і місце вчинення крадіжки. Суво­ріші наслідки наступали для злодія, що реалізував свій злочинний намір шляхом викрадення майна чи тварин із закритого приміщення — хліва, будинку тощо;

· знищення чужого майна. "Руська правда" розрізняє підпал рухомих і неру­
хомих речей. В першому випадку передбачався штраф у 3 гривні, а в іншому —
підпал будинку і присадибних будівель карався "потоком і пограбуванням";

· злочини проти шлюбу та моралі. Виникають після прийняття християн­
ства, містяться в церковних уставах. До цієї категорії злочинів належали:

· злочини, що підлягали церковному суду та грошовому штрафу на ко­
ристь церковної влади. А саме: шлюб між родичами; двоєженство як чоловіка,
так і жінки; розлучення, не освячене єпископом, тощо;

· злочини, що підлягали суду князя чи спільному суду князя і церкви. А
саме: викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівель тощо. В
цьому разі штраф ділився між церквою і світською (державною) владами;

· злочини проти держави. У "Руській правді" не згадуються, проте відо­
бражені в інших історичних та правових пам'ятках даної епохи.

Система покарань. "Руська правда" не знала смертної кари, хоча, як зазна­чалося, джерела повідомляли про її застосування. Ймовірно, страти людей, які виступали проти князя, були настільки звичайною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про неї. Відтак у Київській Русі були відомі такі види покарань:

- кровна помста. "Коротка правда" визнавала можливість кровної помсти.
Проте в разі відсутності месників чи небажанні родичів потерпілого мстити
встановлювалася ірошова компенсація. Помста мала застосовуватися тільки при
двох видах злочину: вбивстві та нанесенні тяжких ран і сильних побоїв. Рішення
про її здійснення приймалося судом.

В другій половині XI ст. Ярославичі відмінили систему кровної помсти в інтересах привілейованих верств суспільства;

· потік і пограбування — найбільш суворе покарання, що передбачало ви­
гнання злочинця з общини, перетворення членів його родини на рабів і конфіс­
кації належного йому майна. Застосовувався за три види злочину: вбивство в
розбої, підпал будинку і присадибних будівель, повторне конокрадство;

· віра — грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 гривень. Відомі і по­
двійна віра (80 гривень), коли з'являється право-привілей; напіввіра (20) гри­
вень за вбивство чи нанесення каліцтва жінці; дика віра— складчина членів
общини. Вона виплачувалася у двох випадках — при ненавмисному вбивстві під
час сварки чи на бенкеті та в разі відмови общини видати злочинця чи здійсню­
вати заходи з його розшуку. Хто не міг виплатити стягнення, що йшли до князів­
ської скарбниці, ставав рабом.

Інші штрафи за вбивство представників нижчих верств суспільства колива­лися у розмірі від 5 до 12 гривень;

· продаж — штраф, що йшов до скарбниці князя у трьох розмірах, залежно
від виду злочину: а) тяжкі злочини —■ 12 гривень; б) інші злочини — 3 гривні; в)
малозначні — 60 кун;

· урок — грошова компенсація, яку отримували потерпілі від злочинів. Роз­
міри визначалися судом;

· і оловщина — грошове стягнення на користь сім'ї чи родичів убитого. На
думку вчених, розмір головщини відповідав розміру віри.

Суд та його компетенція. Судових органів як спеціальних закладів у Русь­кій державі не існувало. Судові функції виконували представники центральних і місцевих органів влади. Суд не був відділений від адміністрації.

Залежно від категорії справ, що розглядалися судами, їх можна поділити на світські, до яких належали общинні, князівські, вічові, доменіальні або приват­ні, та церковні.

Общинний (вервний) суд в період становлення держави діяв як єдиний су­довий орган. Згодом здійснював судові функції паралельно із князівським і вічо­вим судами. До його складу входили найповажніші члени общини, яких назива­ли "судними мужами" або "добрими людьми". Під їхню юрисдикцію потрапляли як цивільні справи, так і кримінальні, зокрема вбивство чи крадіжка, здійснені на території общини.

Князівський суд очолював сам князь або урядовці, що здійснювали право­суддя від його імені. Серед них виділялися тіуни та вірники. Як і князь, вони проводили судочинство як у центрі, так і на місцях. Постійно діючими в містах

32

були суди посадника, а в сільській місцевості — волостеля. Вони ухвалювали вироки з усіх справ, окрім торговельних, які розглядалися тисяцькими. їм підля­гало все населення, окрім священиків, та справ, що відносилися до компетенції

церковних судів.

Вічовий суд. Спочатку вирішував усі справи: політичні, цивільні, криміна­льні. Згодом — лише найважливіші. Йому були підсудні справи проти князів, членів їх родини, державних чиновників;

Доменіальні, вотчинні або приватні суди здійснювали землевласники сто­совно підлеглого їм населення — невільників, рабів, інколи щодо закупів.

Церковні суди. Після хрещення Русі київські князі визнали церковне судочин­ство обов'язковим. Суди існували при єпископствах і підкорялися канонічній владі пшскопа. їм підлягали священики і монахи, їхні родичі, церковна обслуга, особи, що перебували під опікою церкви. Духовенство та церковні люди у всіх справах були підсудними лише церковному суду. Злочин проти церкви, здійснений світсь­кою особою, розглядався на спільному засіданні за участю князя і єпископа.

Організація судочинства. Судовий процес в Руській державі називався "тяжба". Сторонами виступали як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Не могли бути свідками жінки і закупи. Процесуальні сторони називалися істця-ми, сутяжниками або суперниками.

Судовий процес розпочинав потерпілий. Він самостійно домовлявся із своїм супротивником з приводу передачі спору до суду, або ж від імені останнього пе­редавав виклик. В обох випадках неявка приводила до заочного вироку. При не­обхідності підсудного доставляли силою.

Суду фактично належала роль посередника між обома сторонами. Засідання відбувалися публічно, проводилися усно. Процес носив обвинувально-змагальний характер, відбувався у присутності свідків. Сторони змагалися в сло­весній баталії за формулою "слово проти слова", підтверджуючи свої заяви й клопотання доказами.

Система доказів. Історичні та правові джерела Київської Русі містять згад­ки про наступні види доказів:

· власне зізнання підозрюваного;

· свідчення видоків, тобто очевидців;

· свідчення послухів, тобто гарантів доброї слави однієї чи іншої сторони,
що брала участь у процесі;

· зовнішні ознаки злочину (синці, сліди від побоїв, рани тощо), а також
"лицо" (звідси "факт на лицо") — знайдені у підозрюваного речові докази;

· суди божі вважалися одним із найважливіших доказів. Це пов'язано з гли­
бокою релігійністю, вірою в надприродні сили. До судів божих належали:

а) рота (присяга) для язичників, хресне цілування для християн. Вважа­
лося, що той, хто іменем бога чи божества присягався, не міг обманювати, тому
що ним же і буде покараний;

б) жереб. До нього доходило тоді, коли сторони відмовлялися від присяги
або ж таким чином суд вирішував кому присягати;

в) ордалії. Про них йдеться в трьох статтях "Руської правди". Випробову­
вання водою проводилися при позовах на суму меншу за півгривні золота, а роз­
печеним залізом — на більшу суму. В першому випадку підозрюваного зв'язува­
ли і кидали у воду. Якщо він потопав — визнавався невинним. В іншому — не­
винним визнавався той, у кого рани швидко загоювалися або не залишалося слі­
дів від опіків;

г) судовий поєдинок або поле, відомий з XIII століття, замінив ордалії.
Призначався судом через два тижні після останнього засідання. Якщо призначе­
ний поєдинок не відбувався, винною визнавалася особа, яка не з'явилася на ньо­
го. Справу вигравав той, хто перемагав під час поєдинку.

Цивільне право.

1. Право власності. В "Руській правді" відсутні спеціальні статті про земе­
льну власність. Як відомо, вона існувала у вигляді общинної власності, князівсь­
ких володінь, боярських і монастирських вотчин. Власність общини на землю
базувалася на природному праві; князівська набувалася шляхом освоєння пусто­
порожніх земель та захоплення общинних, а боярська і монастирська збільшува­
лася за рахунок князівських пожалувань.

Попри появу права-привілею з виданням "Правди Ярославичів", власність представників різних верств населення закон захищав рівною мірою. Незалежно від соціального статус власника штраф за знищення йому належного знаку влас­ності був однаковим — 12 гривень. Це означало, насамперед, захист самого принципу власності, а не об'єкту і не особи, на майно якого посягав зловмисник.

2. Зобов'язальне право. В Київській Русі були відомі наступні види дого­
ворів:

 

· договір обміну — один із найдавніших видів договорів. Згадки в історич­
них і правових пам'ятках відсутні, однак немає жодних сумнівів в його існуванні;

· договір купівлі-продажу. Найчастіше згадується купівля чи продаж холо­
пів. Як правило, угода здійснювалася при свідках чи митнику (чиновнику). Особ­
ливі умови стосувалися купівлі-продажу коня. Ця торгова операція повинна була
проводитися при свідках і митнику одночасно. Про перебування землі в обороті
свідчать знайдені дослідниками купчі. У цих письмових документах вказувалися
покупець і продавець, ціна, а також описувалися межі земельної ділянки;

· договір поклажі — це передача власних речей комусь на зберігання. На
Русі не був широко розповсюдженим. Укладався без свідків, проте, якщо особа
вказувала, що передала на зберігання майна більше, ніж отримала, то хранитель
міг очиститися від підозри присягою;

· договір позики — кредитні операції з грішми, продуктами, речами. Як
правило, укладався в присутності свідків. Виняток становила позика на суму до
З гривень. В цьому разі достатньою підставою для стягнення боргу з особи, що
його не повертала, була присяга кредитора;

-договір особистого найму. Укладався в присутності свідків. Міг привести до холопства, якщо наймит утікав від свого господаря.

При укладенні договорів часто використовувалися символічні дії — так зва­ний могорич, зв'язування рук. Використовувалося рукобиття, звідси вислів "уда­рити по руках."

3. Спадкове право. "Руська правда" знала успадкування за законом і за за­повітом. За законом родове майно могли успадковувати лише сини. Батьківський двір без розподілу переходив до молодшого сина. Дочки спадкоємцями не вва­жалися, оскільки могли виносити майно за межі роду. В разі відсутності у спад­кодавця синів, його майно переходило до братів. Вони були зобов'язані забезпе­чити приданим дочок померлого, коли ті вступали до шлюбу. Згодом "Розшире­на правда" передбачила, що майно померлого смерда, в якого не було синів, мо­гло переходити у власність князя, а дочки від батьківського спадку отримували невелику частку на прожиття. Майно ж бояр і дружинників, які не мали синів, успадковували дочки. Все це є свідченням появи правових привілеїв для пред­ставників аристократичної верхівки.

До досягнення повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати. Вдова отримувала частку майна від чоловічого спадку, а також своє материнське майно, якими вона розпоряджалася на свій розсуд. Однак заповідати вона могла

35

лише своїм дітям. Якщо вдова одружувалася вдруге, то з найближчих родичів призначався опікун, який користувався прибутками з майна підопічного. Опіку­ном могла бути і стороння людина, якщо про це прямо вказувалося в заповіті. З досягненням повноліття спадкоємцями опікун мав повернути належне їм майно. Якщо з його вини щось пропадало, то він повинен був відшкодувати збитки.

З прийняттям християнства з'явився ще один спадкоємець за законом. В од­ній із статей "Руської правди" йдеться про обов'язковість передачі частини спад­ку на користь церкви.

Шлюбно-сімейне право. Формування норм шлюбно-сімейного права на Русі відбувалося внаслідок поєднання місцевих правових звичаїв і привнесених з кінця X ст. християнських. На відміну від візантійських церковних норм, якими за певні правопорушення передбачалася смертна кара чи покалічення, руська си­стема покарань була набагато ліберальнішою. Нею передбачалися іпітимійні са­нкції (покаяння), а також грошові штрафи на користь єпископа.

Шлюб, як і розлучення, монопольно здійснювалося церквою. "Без вінчання одруження є незаконним і неблагословенним" — свідчать церковні настанови. Шлюбний вік для нареченого наступав з 15 років, а для нареченої— із 13— літнього віку. Цих норм не дотримувалися, шлюби між 10-річними були звичним явищем. Більше двох разів одружуватися не дозволялося. Священикам забороня­лося благословляти такий союз, адже за порушення цієї норми їм загрожувало відлучення від церковного сану.

Приводом для розлучення були в переважній більшості проступки дружини. Хоча інколи вона також могла бути ініціатором розлучення. Це могло статися, коли чоловік мав великі борги і був неплатоспроможним або зловживав спирт­ними напоями.

Розірванню шлюбного союзу і створенню нової сім'ї церква чинила всілякі перешкоди. Своїй першій дружині чоловік мав виплатити велику матеріальну компенсацію, а також повинен був сплатити штраф на користь церковної влади. Його розмір залежав від соціального статусу чоловіка. Чим вище становище в суспільстві займало подружжя, тим вищий штраф сплачувався.

Церковними канонами на Русі заборонялося двоєженство, одруження кров­них родичів, а також шлюб християнина з представниками нехристиянських ві­росповідань. Такими способами церква зміцнювала сім'ю, сприяла утвердженню одношлюбності та подружньої вірності.

Галицько-Волинська держава.

Хронологія подій. Відносно централізована Руська держава у першій третині XII ст. розпадається на окремі князівства, які продовжують вести міжусобні війни. Київ втрачає свою колишню могутність, політичну вагу і звання об'єднавчого центру Русі. Зі складу Руської держави виділяються неза­лежні Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське та Гали­цьке князівства, кордони яких розташовані в межах сучасної України. За дво­ма останніми, після їх об'єднання, в історичній літературі міцно закріпився титул "спадкоємниці Київської Русі".

Маючи тісні зв'язки між собою, Галицьке і Волинське князівства трива­лий час існували самостійно. Спроби об'єднання двох сусідніх князівств заве­ршувалися невдачею. Лише у 1199 волинському князю Роману Мстиславови­чу вдалося об'єднати Галичину та Волинь.

Утворення Галицько-Волинської держави та приєднання до неї Києва стало подією великої історичної ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, "царем на Русі", "самодержцем всея Русі", причому термін "самодержець" вперше в літописі вжито щодо нього.

Зі смертю Романа Мстиславовича в 1205 році розпочинається новий ви­ток розбрату, чвар, князівсько-боярських міжусобиць, який, зрештою завер­шився у 1238 році черговим об'єднанням Галичини та Волині і утвердженням його в місті Києві. Ці події пов'язані з іменем сина Романа Мстиславовича — Данила Галицького. Саме йому вдалося створити державу, яка викликала по­вагу з боку західноєвропейських правителів і обережність у войовничого про­тектора — Золотої Орди.

Особливості політичного розвитку. Галицько-Волинське князівство стало одним із найпомітніших державних утворень на землях роздробленої Русі, що успадкувало її державно-правові традиції. Саме західно-руські землі продовжували залишатися носіями основних рис суспільного ладу та держав­ного устрою, що донедавна були притаманні відносно єдиній Руській державі. Водночас політичний розвиток Галицько-Волинського князівства відзначався своєрідністю та неповторністю, що вирізняв його з-поміж інших князівств, створених після розпаду Русі. До таких особливостей можна віднести:

· значну роль галицького боярства в управлінні князівством. В окремі пе­
ріоди історії Галицько-Волинської держави князь потрапляв в політичну зале­
жність від бояр. Від їхньої волі нерідко залежала доля князівського столу (за­
прошення чи зміщення князів), переміщення князів із Галича до Володимира
чи навпаки, як це сталося із Романом Мстиславовичем, недопущення до спад­
коємної влади його дружини та двох синів. Основою економічної могутності
бояр було зосередження в їхніх руках великої земельної власності, яка прино­
сила значні прибутки. Другим джерелом збагачення служили вищі адміністра­
тивні посади, що були пов'язані з неконтрольованою системою кормління;

· могутність боярства відобразилась на ролі постійного інституту держа­
вної влади — Боярської ради, відомої в Галицько-Волинській землі з першої
половини XIV ст. Вона скликалася князем за згодою боярської верхівки. Не
будучи вищим органом центральної влади, Боярська рада відігравала велику
роль у політичному житті цієї землі. Так, з першої половини XIV ст. стало ді­
яти правило, за яким закон вступав у силу лише після ухвалення його Боярсь­
кою Радою і підписання князем;

· в організації місцевого управління боярству також належала виняткова
роль. Воно привласнило собі право роздавати міста і волості, наділяти земельни­
ми ділянками. Навіть Данилу Романовичу не вдалося припинити цю практику;

· вплив Золотої Орди на Галицько-Волинське князівство був значно мен­
шим, ніж на інші руські князівства. Якщо для північно-руських земель (Воло­
димира, Суздаля, Рязані) "татарське ярмо" тривало до 1480 року, то Галичина,
Волинь і більша частина українських земель позбулася його значно раніше;

· Галицько-Волинське князівство не поділялось на уділи. В період після
1245 року формою правління на цій території став своєрідний дуумвірат (спі­
льне правління двох великих князів). Під рукою Данила перебувала Галичина,
Дорогочинська, Белзька та Холмська земля на Волині, а під впливом Василька
знаходився Володимир разом з більшою частиною Волині;

· відомий єдиний випадок, коли князівським столом заволодів боярин не
династично-князівського походження. У 1210 році князем Галицьким став бо­
ярин Владислав, який, правда, незабаром був страчений;

· значний вплив на формування суспільно-політичних відносин у Галиць-
ко-Волинському князівстві здійснювало західноєвропейське право. Достатньо
сказати, що така суспільна верства як лицарство, формувалося за правилами, що

38

складається в країнах Західної Європи. Саме з Угорщиною, Литвою, Ватиканом, насамперед, підтримували найтісніші контакти галицько-волинські правителі;

- існування віче, яке, на відміну від Новгородської землі, не мало істот-ічоння. Спроби князя Данила скликати його у 1231, 1235 роках і знай-■ щ в нього підтримку для боротьби з боярством виявилися марними;

галицько-руські землі були рано відірвані від торгового шляху "із варяг і греки". Однак цей фактор ніяк не відбився на господарській системі князівсства. Навпаки, це стало поштовхом до розвитку міст і зростання чисельності шокого населення. Оскільки за етнічним складом воно було неоднорідним, млі їм організовувалося за общинним принципом, який в подальшому переро­сте в цеховий.

Галицько-Волинська держава має велике значення для історії українсько-го народу. Вона не тільки продовжила державницьку традицію Руської дер­ жави, а й досягла значного політичного, економічного, культурного розвитку, ■ йшовши на передові позиції серед країн Східної Європи.

Джерела права. У Галицько-Волинській державі в основному зберегла­ся правова система, що функціонувала на Русі як до її розпаду, так і в князівс­твах, створених на її руїнах. Відомості про інші правові джерела надзвичайно .купі. Вони, безумовно, були, однак, монголо-татарська навала, потім литов­сько-польські завойовники планомірно знищували історичні, правові, культу­рні пам'ятки українського народу. Таким чином, окрім давньоруських джерел права, у Галицько-Волинському князівстві мали застосування й інші норма­тивно-правові акти. Йдеться про правові пам'ятки, що дійшли до наших днів:

· "Грамота князя Івана Ростиславовича (Берладника) 1134 року".
Вона регламентувала правове становище іноземних купців під час перебуван­
ня їх на території князівства, встановлювала пільги для купців із Болгарії;

· "Рукописання (заповіт) князя Володимира Васильковича 1287 ро­
ку". В ньому повідомляється про передачу князівських володінь разом з екс­
плуатованим населенням своїм спадкоємцям. Серед спадкоємців фігурує ім'я
дружини князя, якій він передавав не родові маєтності, а куплені;

· "Уставна грамота Волинського князя Мстислава Даниловича 1289
року", яка регламентувала розміри та норми повинностей міського населення
на користь князя.

39

На території Галицько-Волинського князівства саме в цей період набуває поширення німецьке право, яке отримало назву магдебурзького. За ним міста звільнялися від управління і суду, земельних власників, на чиїй території зна­ходилися. Першими право на самоврядування отримали у 1324 році міста Во-лодимир-Волинський, а в 1339 році — Санок.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Розкрийте позицію сучасних дослідників щодо походження державності у
східних слов'ян.

2. Вкажіть, які суспільні верстви належали до категорії залежних, розкрийте
механізм втрати ними вільного статусу.

3. Яка форма правління притаманна Руській державі?

4. Перелічіть правові пам'ятки місцевого походження і запозичені з інших
правових систем. Які галузі права вони врегульовували?

5. Який зміст вкладався законодавцем в поняття "лицо"?

6. Які види договорів укладалися в Руській державі?

7. Які види злочинів характерні для періоду, що вивчається?

 

8. Охарактеризуйте систему покарань на Русі та мету, яку вона пересліду­
вала.

9. Які Вам відомі форми досудового процесу? Розкрийте їх зміст.

10. Назвіть особливості суспільного ладу та державного устрою Галицько-
Волинської держави.

11. Пригадайте, які правові пам'ятки Галицько-Волинської держави зберег­
лися до наших днів?

12. Із рекомендованої чи іншої літератури випишіть у зошит основні віхи
державотворчої діяльності Галицько-Волинського князя Данила Романовича.

Додатки

Питання Чи існують інші погляди на формування державності у східних слов'ян?

Відповідь Так, існують. Зокрема, засновником норманської теорії похо­дження державності були німецькі вчені, які намагалися обгрунтувати думку про заснування Русі представниками скандинавського племені норманів (варягів).

40

Антинорманську концепцію обстоював російській вчений М. Ломоносов. Зш та його прибічники стояли на позиціях пріоритетності саме слов'янського сегмента в заснуванні Руської держави.

В останні роки на Заході з'явилася т. зв. теорія пантюркизму, ідеологи якої пропонують узагалі відмовитися від версії слов'янського походження Русі. На \ню думку, поляни були не слов'янами, а хозарами (народ, що розселявся у по-

; Дону та Волги). Одна із їхніх родових гілок, мовляв, стала спадкоємницею Кия, який заснував Київ.

Питання Чи допускався самосуд на Русі?

Відповідь Так, в одному випадку, але він був обмежений низкою умовнос-

Злодія могли скарати на смерть лише тоді, коли застануть уночі на місці

пня злочину. Однак, як зазначено в Руській правді, "якщо спіймають і за-

иють до світанку, то вести на князівський двір. А коли уб'ють, а люди бачи­ти злодія зв'язаним, то платити 12 гривень".

Питання Яка номінальна вартість руської гривні?

Відповідь За 40 гривень можна було придбати 23 коней, або 40 корів, або 400 баранів.

Про форми досудового розслідування на Русі:

"Статті "Руської правди" про заклич, звід гоніння сліду надавали можливості потерпілому самому проводити попередні слідчі дії.

Заклич передбачав оголошення на торжищі про факт викрадення речі. Як­що впродовж трьох днів після закличу її у когось знаходили, останній вважався відповідачем. Він зобов'язаний був не лише повернути річ, а й сплатити 3 гривні штрафу.

Звід. З одного боку, це засіб відведення підозри від особи, на яку вона впа­ла. З іншого, це метод пошуку відповідача шляхом опитування осіб, які певний час володіли викраденою річчю.

Єдиної думки щодо сутності зводу в дослідників донині немає. Проте біль­шість опирається на авторитет відомого правника XIX ст., професора універси­тету Святого Володимира у м. Києві М.Владимирського-Буданова, який таким чином визначав зміст описаного інституту руського права:

Якщо потерпілому вдалося встановити особу, яка певний час володіла ви­краденим майном, вона мала відвести від себе підозру, вказавши на іншу, в якої ці речі придбала. Те саме мала вчинити й інша підозрювана особа. Третя пови-

41

нна була виплатити власникові вартість предмета пошуку і вести далі звід влас­ними силами. Існувало три варіанти закінчення цієї процедури:

1. Якщо останній підозрюваний не зміг довести законність придбання речі,
він визнавався злодієм, на нього накладався штраф, частиною з якого компенсу­
валися грошові витрати тій особі, яка купила крадену річ;

2. Він був спроможний довести законність придбання, але не знав тієї осо­
би, в якої її придбав;

3. Звід приводив до кордонів держави.

В останніх двох випадках підозрюваний міг відвести від себе підозру, запро­сивши двох свідків, які могли під присягою підтвердити законність придбання. Після цього річ відбиралася, а її недобросовісний власник міг продовжувати звід.

Гоніння сліду полягало у розшукувані злочинця за залишеними ним сліда­ми. Відповідальність покладалася на тих осіб, у чиїх маєтностях річ знайдена. Якщо слід губився в общині, то вона мала знайти злочинця, а коли не знаходи­ла— сплачувала дику віру на користь князя. Якщо слід втрачався взагалі, то пошуки припинялися.

Захарченко П.П. Київська Русь: державний устрій, суспільний лад та ос­ новні риси права //Історія України. —2002. —Лютий.

Підсумковий тест модуля:

1. Знайдіть відповідник терміну "задушні люди".

а) вільні люди, що служили князю за договором;

б) соціальна група, що потрапила в рабство внаслідок полону;

в) особи, що потрапили в боргову залежність;

г) невільники, що отримали волю за заповітом.

2. Яке із нижчеперелічених стягнень сплачувалося на користь потерпілого?

а) віра;

б) урок;

в) продаж;

г) епітимії.

3. Який із перелічених видів договорів не зафіксований історичними та пра­
вовими пам'ятками Руської держави?

а) договір поклажі;

42

б) договір особистого найму;

в) договір обміну;

г) договір купівлі-продажу.

4. У разі вчинення злочину і незатримання злочинця відповідальність на Ру­
сі покладалася на

а) общину, на чиїй території був здійснений злочин;

б) посадника, який допустив вчинення злочину;

в) ніхто не відповідав;

г) потерпілого, який не зумів затримати злодія.

5. Назвіть найчисельнішу суспільну верству у Київській Русі.

а) рядовичі;

б) холопи;

в) закупи;

г) смерди.

6. Назвіть основні джерела права України-Руси.

а) судові грамоти, "Коротка правда";

б) звичаєве право, "Руська правда", міжнародні договори;

в) "Поучіння Володимира Мономаха", "Грамота князя Івана Ростиславови­
ча", "Слово о полку Ігоревім".

7. Вкажіть основні досудові форми кримінального процесу, що застосува­
лися в Київській Русі.

а) судовий вирок, тяжба, "віра";

б) "заклич", "звід", "гоніння сліду";

в) судові дебати, дізнання, пошуки відповідача;

г) обшук, ставка віч-на-віч, тяжба.

8. Розташуйте у хронологічному порядку імена Великих князів Київських
згідно з їхнім перебуванням на київському столі.

а) Мстислав, Ярослав Мудрий, Володимир, Мономах;

б) Ігор, Володимир Великий, Ярослав Мудрий;

в) Олег, Святослав, Ігор.

 

9. Хто із руських князів став першим українським королем?

а) Святослав Ігоревим;

б) Олександр Невський;

в) Данило Романович;

г) Ярослав Мудрий.

10. Експансіоністська політика яких держав призвела до остаточної втрати
Україною-Руссю своєї державності?

а) Тевтонський орден, Золота орда, Московське царство;

б) Туреччина, Московське царство, Угорщина;

в) Кримське ханство, Угорщина, Австрія;

г) Золота Орда, Литва, Польща.

МОДУЛЬ №3

1. Велике князівство Литовське: державний лад, суспільний

устрій та право (др. пол. XIV — XVI ст.)

2.      Політико-правове становище українських земель у складі
Королівства Польського та Речі Посполитої Польської

(XIY — XVIII ст.)

Зміст дидактичної одиниці

Формування Великого князівства Литовського та статус українських земель в його складі. Станова організація суспільства. Еволюція органів державної вла­ди. Судова реформа середини XVI ст.. Створення повітових судів.

Політико-правове становище західноукраїнських земель після приєднання їх у др. пол. XIV ст. до Польщі. Суспільний лад. Органи державної влади Польського Королівства та Речі Посполитої Польської, їх повноваження. Судоустрій. Джерела права. Основні інститути цивільного та кримінального права.

Анотація

Навчальний модуль присвячений вивченню політичного розвитку та права на українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського, королівства Польського та Речі Посполитої Польської. Вперше в навчальній лі­тературі політико-правові процеси, що мали місце на українських землях Литви і Польщі, розглядаються окремо один від одного. Виділяються особливості суспі­льного ладу, структури та функціонування державних установ, аналізуються спі­льні та відмінні риси правових систем.

При розгляді наслідків Люблінської унії 1569 року для українських земель вказується на свідоме прискорення процесів, пов'язаних із відчуженням україн­ського етносу від органів центрального та місцевого управління, поступове пе­реведення його на колоніальне становище.

Джерела

1. Стятут Вялыкага княства Литоускаго 1588 года. Тэксты. Даведнік. —
Мінск, 1981.

2. Судебник Казимира (1468 год). — Вильнюс, 1967.

3. Хрестоматія з історії держави і права України. — К., 1997. — Т.1.

45

Основна література

1. Гуслистий К. Нариси з історії України. — Вип. 2. Україна під Литовським
пануванням і загарбання її Польщею (з XII — до 1569 р.) — К., 1939.

2. Тищик Б.Й., Вівчаренко Б.А. Суспільно-політичний лад і право України у
складі Речі Посполитої ти Литовської держави. — Львів, 1996.

3. Історія держави та права України / за ред. А.С. Чайковського/. — К., 2003.

4. Історія українського права /за ред. Шевченка О.О./. — К., 2001.

5. Ливанцев К.Е. Сословно-представительская монархия в Польше, ее сущ­
ность и особенности (II пол. XIV — конец XVI в.в.). — М.,1968.

6. Музиченко П.П. Історія держави і права України. — К., 1999.

Додаткова література

1. Захарченко П., Вікторов І. Суспільно-політичний лад і право на землях
України у складі Великого князівства Литовського // Історія України. — 2002. —
№ 33-34.

2. Міщенко О. Політико-правова система Польщі в період шляхетської рес­
публіки до II Польської республіки. — Львів, 1995.

3. ПадохЯ. Суди і судовий процес старої України. — Нью-Йорк-Львів, 1990.

Факультативна література

1. Музыченко П.П. К истории создания Литовских статутов // Проблемы
правовединия. — К., 1998. — Вып. 50. — С. 31-35.

2. Чубатий М. Огляд історії українського права: історія джерел та держав­
ного права. — Мюнхен, 1947. — Ч. II.

ТЕСТ-ДОПУСК

1. Литва остаточно утвердилася на українських землях після перемоги під

а) Жовтими Водами;

б) Синіми Водами;

в) Доростолем;

г) Грюнвальдом.

2. В якому місті відбулося укладення династичного шлюбу між польською королевою Ядвігою і Литовським князем Ягайлом?

а) Любліні;

б) Бресті;

46

в) Крево;

г) Варшаві.

3. „Посполите рушіння" (польське) означає

а) народне ополчення;

б) накладання вето на закон;

в) образа православного;

г) надання шляхетства.

4. Згадайте рік прийняття церковної унії в Бресті

а) 1569;

б) 1385;

в) 1596;

г) 1654.

5. Яке з перелічених селянських повстань хронологічно відбулося найраніше?

а) під проводом Кшиштофа Косинського;

б) під проводом Івана Сулими;

в) під проводом Северина Наливайка;

г) під проводом Мухи.

---

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 1275; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!