ЗАВДАННЯ БЛОЧНО-МОДУЛЬНОГО КОНТРОЛЮ 2 страница

Основи сімейно-шлюбного законодавства в радянській Україні були закладені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 року. Вони, в свою чергу, базувалися на декретах Раднаркому РРФСР. В декретах «Про організацію відділів запису актів громадянського стану» та «Про розлучення», «Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану» підкреслювалася законність тільки громадянських шлюбів. Скасовувалися різні обмеження шлюбу — дозвіл батьків, різниця у віросповіданні тощо. Церковні шлюби оголошувалися приватною справою осіб, що брали шлюб. Закріплювалася свобода розлучення. Розірвання шлюбу здійснювалося органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін.

У трудовому законодавстві також відбувалися зміни. Так, поши­рювалася на Україну дія прийнятого 10 грудня 1918 року РСФРР Кодексу законів про працю. В цьому документі вміщувалися норми, що закріплювали загальний обов’язок працювати та право на працю, регулювалися питання оплати праці, дисципліни праці, пра­во на відпочинок та матеріальне забезпечення. Для залучення до праці широко використовувалася трудова повинність, трудова мобі­лізація. У зв’язку з тим, що проводилася мілітаризація ряду галузей промисловості, на підприємствах відповідно встановлювалися режими, близькі до режимів військових установ. Характерно, що з’явилося поняття трудового дезертирства; до порушників дис­ципліни застосовувалися заходи примусу.

Студентам необхідно звернути увагу на те, що в розвитку кримінального законодавства каральна політика радянської держави базувалася на програмі партії більшовиків (1919 р.). При цьому, при визначенні міри покарання слід було брати до уваги характер дії, особу звинувачуваного, його соціальне походження та становище. Фактично кримінальне законодавство передбачало покарання не лише за закінчене діяння, але й за задум та недонесення. В цьому плані потрібно відмітити декрет РНК УРСР «Про дострокове звільнення» від 21 березня 1919 року, а також «Керів­ні начала з кримінального права РСФРР», прийняті в Росії в груд­ні 1919 року, а 4 серпня 1920 року офіційно введені в дію на території України.

В цих нормативних актах проголошувалися достатньо специфічні принципи, за якими мало формуватися кримінальне право: наприклад, принцип доцільності, який протиставився принципу законності. При цьому покарання мало базуватися на доцільності його застосування. В нормативних актах не пояснювалися форми вини, необхідна оборона, крайня необхідність тощо. Припускалося, що суди, керуючись соціалістичною правосвідомістю і принципом доцільності, вирішуватимуть справи лише на основі норм загальної частини карного кодексу. Серед покарань були: догана, громадський осуд, примусове вивчення курсу політграмоти, бойкот, виключення з колективу, відшкодування збитків, усунення з посади, конфіскація майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом народу, позбавлення волі, примусові роботи, оголошення поза законом, розстріл. Зверніть увагу, що до криміналь­ної відповідальності притягали не тільки самого злочинця, а й чле­нів його родини. До кримінальної відповідальності притягали осіб з 14-літнього віку.

З перших кроків радянської влади в Україні приділялася неухильна увага становленню судової системи. В «Тичасовому положенні про народні суди і революційні трибунали УРСР» від 20 лютого 1919 року, «Положенні Ради Народних Комісарів про народний суд» від 26 жовтня 1920 року, інструкції НКЮ УРСР «Про судочинство» від 3 червня 1919 року та різних циркулярах НКЮ УРСР закріплювалися головні принципи діяльності судів, принципи кримінального процесу. Характерно, що вони були єдині як для народних судів, так і для революційних трибуналів. Так, у циркулярах, виданих 29 лютого 1920 року Народним комісаріатом юстиції УРСР, попереднє розслідування у контреволюційних справах мало бути завершене протягом 48 годин. Актом передачі до судового розгляду була заключна постанова слідчого, що затверджувалася на розпорядчому засіданні ревтрибуналу.

Для найнебезпечніших злочинів існували ревтрибунали, які мали право діяти і без попереднього слідства. Судочинство тут було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Звинувачений не мав права на захист. Вироки ревтрибуналів спочатку не підлягали касаційному оскарженню. Декретом РНК УРСР «Про утворення Верховного Касаційного Суду» від 16 квітня 1919 року було встановлено, що касаційному оскарженню мають підлягати всі вироки ревтрибуналів, за винятком вироків, які виносилися Верховним ревтрибуналом при ВУЦВК.

Народним судам були підсудні всі кримінальні справи, окрім тих, що були підсудні ревтрибуналам. Для цих судів встановлювався інший порядок розгляду справ. Так, попереднє розслідування здійс­нювалося у формі дізнання або попереднього слідства, причому проведення попереднього слідства залежало від рішення судді. В судовому процесі брали участь народні засідателі, які мали рівні права з народними суддями. Питання, що виникали в процесі розгляду справи, вирішувалися більшістю голосів. Ця категорія судів діяла також на основі «Положення про народний суд» від 26 жовтня 1920 року. Тут встановлювалися такі підстави відміни вироків у касаційному порядку: істотні порушення форм судочин-
ства; суттєве порушення або невірне застосування декретів; неповністю проведене слідство; очевидна несправедливість вироку.

Необхідно зазначити, що в період, який розглядається, майновий обіг у радянській Росії і радянській Україні був майже відсут­ній, тому цивільні справи розглядалися в судах не так часто порів­няно з кримінальними справами. Цією ж обставиною можна пояснити той факт, що більшість норм цивільного судочинства, як правило, містилася в актах, які регулювали судочинство в кримінальних справах.

Слід звернути увагу на те, що всі репресивні органи більшовицької партії мали функції слідства, суду та виконували вироки. Наприклад, у січні 1918 року при Київському ревкомі було створено слідчу комісію з функціями судового органу. Революційні трибунали також були наділені функціями суду. Судові функції виконувала також Надзвичайна комісія.

Таким чином, диктатура комуністичної партії відбилася ї на характері законодавства періоду воєнного комунізму.

2 питання. Соціалістична державність
і право в Україні (1921—1929 рр.)

В даному питанні необхідно врахувати ті загальнополітичні та загальноекономічні процеси, на тлі яких відбувалися правові нововведення під керівництвом комуністичної партії. Студентам рекомендується ув’язати вивчення даних питань із відповідними темами курсу політичної історії.

Зазначимо, що громадянська війна, політика воєнного комуніз­му, яка повністю збанкрутувала, спроби здійснення зовнішньополітичної стратегії на перемогу всесвітньої революції привели до паралічу виробництва, вугільної, продовольчої, транспортної кризи, скороченню робітничих місць і, як наслідок, до голоду, поширення епідемій.

Повстання селян, що відбувалися в Україні та в центральній Росії на початку 20-х років, свідчили, що основна маса населення не могла більше миритися з політикою воєнного комунізму. Навесні 1921 року в Кронштадті вибухнуло повстання військово­служ­бовців. Все це примусило більшовиків визнати, що політика воєнного комунізму була помилковою.

Вже в лютому 1921 року було підготовлено «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком».

Х з’їзд РКП (б), який відбувся в березні 1921 року, прийняв рішення про перехід до нової економічної політики (неп). Але це не означало, що відбувся відступ від основної стратегічної лінії. Це була лише зміна тактики. Зберігаючи владу, комуністична партія допускала відродження економіки. 9 серпня 1921 року В. Ленін підписав «Наказ Ради Народних Комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики». Відповідно до нього у державній власності залишалися лише великі підприємства провідних галузей економіки. На інших підприємствах припускалася оренда для ведення підприємницької діяльності.

Великі та середні підприємства об’єднувалися за галузевою, те­риторіальною або галузево-територіальною ознаками. Такі об’єд­нання називалися трестами і не мали правового статусу юридичної особи. Одночасно з трестами утворювалися й синдикати, які зай­малися переважно торговельними операціями.

Підприємства великої промисловості в цей час знаходилися в кризовому стані й на їх відродження необхідні були значні кошти. В жовтні 1922 року була проведена грошова реформа. Кошти, які з’явилися внаслідок реформи, спрямовувалися на розвиток машинобудування та електрифікацію. Внаслідок проведених реформ рівень промислового виробництва вже перевищував довоєнний рівень. Відбувалося також реформування сільського господарства. 1923 року було завершено перерозподіл землі. Земле­користування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в півтора рази. Було запроваджено єдиний сільськогосподарський податок у грошовій формі, але більша частина незаможних селян від сплати податку звільнялася.

З появою у травні 1923 року статті В. Леніна «Про кооперацію» було проголошено курс на розвиток кооперативного руху, який би сприяв вирішенню питань селян-власників. Зазначимо, що позитивні результати цих кроків були очевидні. Але з проголо­шенням курсу на індустріалізацію посилюється тиск на середні верстви населення, яких називали непманами. 1929 року розпочалася колективізація сільського господарства, що стало остаточ­ною відмовою від засад непу в сільському господарстві.

Студентам рекомендується звернути також увагу на значення юридичного оформлення СРСР. Зазначимо, що після невдачі у визвольних змаганнях більша частина України опинилася у складі нової, радянської держави. Так, ще в середині 1919 року партія більшовиків провела об’єднання життєво важливих сфер республік — економіки, фінансів, транспорту, оборони, зв’язку тощо. Управління ними здійснювалося з Москви. Наприкінці грудня 1920 року між РРФСР та УСРР було укладено договір про їх військовий та господарський союз. За цим договором у відання РРФСР передавалися комісаріати з військових і морських справ, торгівлі, фі­нансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів та ВРНГ. Встановлювалися єдине громадянство та єдиний правовий простір.

Уже в березні 1922 року Політбюро ЦК РКП(б) приймає рішення про перегляд договірних відносин РРФСР з іншими радянськими республіками, в тому числі з УСРР.

У жовтні 1922 року на Пленумі ЦК РКП(б) була продекларована необхідність укладення договору між Україною, Білорусією, Федерацією Закавказьких республік і РРФСР про об’єднання їх в Союз Радянських Соціалістичних Республік із правом буцімто вільного виходу кожної з них зі складу Союзу. Зазначимо, що на противагу концепції Сталіна про «автономізацію» Пленум прий­няв ленінський план об’єднання і утворив конституційну комісію, яка запропонувала триступеневу систему центрального управ­ління: єдині, об’єднані та автономні наркомати.

30 грудня 1922 року в Москві у приміщенні Великого театру відбувся перший з’їзд Рад, який ухвалив рішення про утворення Союзу РСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. На з’їзді було обрано вищий орган державної влади СРСР у період між з’їздами — Центральний виконавчий комітет СРСР (ЦВК).

Зверніть увагу, що вже на першій сесії ЦВК СРСР було прий­няте рішення про передачу Всеросійському ЦВК і його Президії повноважень з прийняття декретів і постанов, обов’язкових до виконання по всій території СРСР. А сам Договір про утворення СРСР навіть не було подано для ратифікації на з’їздах Рад респуб­лік. 1923 року було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР. У процесі підготовки проекту Конституції розгорілася боротьба між прихильниками концепції збереження суверенних прав республік (від України — Х. Раковський) і прибічниками Сталіна, які намагалися максимально обмежити сувере­нітет республік у складі СРСР.

6 липня 1923 року на другій сесії ЦВК СРСР було прийнято постанову, якою ухвалювався Основний Закон СРСР та надавалася йому чинність. З’їзди Рад союзних республік також схвалили Конституцію СРСР, а 31 січня 1924 року на II з’їзді Рад Конституція СРСР остаточно була затверджена.

Зазначимо, що на відміну від Конституції 1919 року , де Украї­на проголошувалася унітарною державою, новою Конституцією було передбачене автономне вкраплення — Молдавська автоно­мія. 29 липня 1924 року ЦК КП(б)У приймає рішення про утво­рення Молдавської автономної республіки, яке підтверджувалося постановою ВУЦИК «Про утворення Автономної Молдавсь­кої СРР» від 12 жовтня 1924 року. Відповідно на з’їзді Рад Молдавської АСРР та Всеукраїнського з’їзду Рад було затверджено Мол­давську АСРР у складі УСРР.

Вищі органи влади й управління за новою Конституцією не змінювалися. До них належали Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і РНК. Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 року визначався порядок обрання ВУЦВК, термін повноважень, періодичність скликання сесій (тричі на рік). Діяльність Президії ВУЦВК регулювалася Наказом про порядок роботи Пре­зидії ВУЦВК від 1 липня 1926 року. Наказом передбачалося створення Малої Президії ВУЦВК, яка відігравала роль внутрішнього допоміжного органу.

12 жовтня 1924 року у зв’язку з прийняттям Конституції СРСР затверджувалося нове Положення про Раду Народних Комісарів УСРР. Таким чином відбулося нормативне закріплення посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої влади. РНК одержала право розглядати найважливіші загальнодержавні питання, в тому числі і прийняття нормативних актів.

Тоді ж було затверджене Загальне положення про народні комісаріати УСРР, а у 1927—1929 рр. було прийнято ряд положень про окремі наркомати, в яких чітко визначалися права, обов’язки та структура наркоматів.

15 травня 1929 року XI Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив нову Конституцію УРСР. Вона складалася з 82 статей і 5 розділів: загальні положення; про устрій Радянської влади; про виборчі права; про бюджет Української РСР; про герб, прапор і столицю Української РСР. Визначалися суверенні права України, які у порівнянні з Конституцією 1919 року були значно звужені. Право законодавчої ініціативи отримала Президія ВУЦВК.

З 1922 року в Україні проводилася адміністративна реформа. Правовою основою її здійснення була постанова ВУЦВК «Про упорядкування і прискорення робіт по адміністративно-терито­ріальному поділу УСРР» від 1 лютого 1922 року. Внаслідок заходів, що проводилися, кількість губерній в Україні скоротилася з 12 до 9. В квітні 1923 року ВУЦВК ухвалив постанову «Про новий адміністративно-територіальний поділ України», яким затвердив новий поділ республіки на округи та райони, а постановою «Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління» від 3 червня 1925 року ліквідувався поділ республіки на губернії. Крім цього, було створено 12 національних районів і 549 національних сільрад. Остаточний перехід на триступеневу систему управління завершився 1929 року.

В місцевому управлінні слід відзначити діяльність так званих комітетів незаможних селян (комнезамів). Часто на селі вони були єдиними органами радянської влади і підміняли своєю діяльністю сільради. 27 травня 1922 року ВУЦВК приймає «Закон про комнезами», який встановлював їх права і обов’язки в умовах нової економічної політики.

1925 року було прийнято цілий ряд нормативних актів, які визначали права та обов’язки всіх місцевих органів державної влади: Положення про окружні з’їзди Рад і окружні комітети, про районні з’їзди Рад і районні виконавчі комітети, про сільські Ради, про міські і селищні Ради робітничих, селянських і червоноар­мійських депутатів тощо. 12 жовтня 1927 року ВУЦВК приймає нове Положення про сільські Ради, за якими вони стали найвищими органами влади на підвідомчій їм території.

В розвитку радянського конституціоналізму певне значення мала й Конституція УРСР 1929 року, яка була затверджена на XI Всеукраїнському з’їзді Рад 15 травня 1929 року. Вона складалася з 82 статей і 5-ти розілів: 1. Загальні положення; 2. Про устрій Радянської влади (цей розділ складався з двох частин: одна була присвячена центральним органам влади, а друга — місцевим); 3. Про виборчі права; 4. Про бюджет Української СРР; 5. Про герб, прапор і столицю Української СРР.

Зазначимо, що вперше були введені в Конституцію розділи про виборчі права і про бюджет. Ст. 2 і 3 Конституції визначали правовий статус УРСР відносно союзного центру. Суверенні права Украї­ни у порівнянні з Конституцією 1919 року значно звужувалися.
Ст. 4 вказувала на право УРСР приймати в громадянство окремих осіб, але одночасно фіксувала принцип єдності радянського громадянства, який виражався в тому, що громадяни УРСР є громадянами СРСР. У Конституції визнавалося право на власне законодавство й управління, але вища юридична сила належала загальносоюзним актам. Встановлювалася нова періодичність скликання з’їздів Рад та надзвичайних з’їздів. За ст. 7 ВУЦВК отрима­ла право законодавчої ініціативи. Місцевими органами влади визнавалися Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, районні та окружні з’їзди Рад, а також їхні виконкоми.

Зверніть увагу, що статті Конституції УРСР мали декларативний характер і не були статтями прямої дії.

В розвитку правової системи в зазначений період спостерігалися певні зміни. Так, ще 1919 року було запропоновано провести кодифікацію радянського законодавства на основі Конституції 1919 року. Необхідно звернути увагу на теоретичні дискусії правознавців щодо джерел становлення нового права. Як приклад, можна назвати орієнтацію психологічної школи права на так звану революційну правосвідомість. Послідовники соціологічної інтерпретації права ставилися до законодавства як до планової політики.

В 1922—1927 роках у радянській Росії, а згодом і в Україні, проводилася повна кодифікація всіх галузей права. Для України особливість полягала у тому, що поряд з існуванням власних законодавчих актів, активно застосовувалося законодавство РРФСР. За досить короткий період кодекси та інші законодавчі акти державних органів РРФСР фактично були проштамповані в Україні і набрали чинності на території УСРР.

З 1924 року починається розробка основ союзного законодавства. Так, у жовтні 1924 року приймаються Основи судоустрою і судочинства Союзу РСР і союзних республік, Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, у грудні 1928 року — Загальні начала землекористування та землеустрою СРСР. У зазначений період в Україні приділялася значна увага освіті. 22 листопада 1922 року приймається Кодекс законів про народну освіту УСРР. У ньому було закріплено систему освіти і виховання, організаційні форми освіти, завдання, методи та перспективи діяльності в цьому напрямку.

В галузі адміністративного права велика кількість несистемати­зованих нормативних актів значно ускладнювала роботу вищих і місцевих органів влади й управління. В серпні 1924 року було підготовлено перший проект Адміністративного кодексу УСРР, а прийнято його було 12 жовтня 1927 року.

Адміністративний кодекс складався з 15 розділів, до яких входило 528 статей. Питання, що регулювалися цим кодексом: взаємовідносини органів державного управління; відносини органів державного управління з громадянами; відносини громадян з органами державного управління. Врегульовувалися такі основні сфери адміністративного регулювання: адміністративні акти; заходи адміністративного впливу; трудова повинність; попереджен­ня стихійних лих і боротьба з ними; охорона громадського порядку; порядок утримання і втрати громадянства; реєстрація та облік руху населення; організація і діяльність товариств, союзів, клубів, з’їздів, зібрань, правила про культи; правила про публічні видовища та розваги; нагляд адміністративних органів за торгівлею; порядок оскарження дій адміністративних органів.

Цивільне законодавство було спрямоване на розширення і зміц­нення державної власності як основи радянського ладу. Так, Рада Народних Комісарів УСРР у 1921 році приймає постанову «Основні положення про заходи по відбудові великої промисловості, підвищенню і розвитку виробництва», у відповідності до якої державні органи отримували право створювати на засадах госпрозрахунку особливі об’єднання великих державних підприємств.

---

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 118; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!