ДЕРЖАВНИЙ ЛАД РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

Місцеве управління у Речі Посполитій зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських та земських службових осіб. До низових органів місцевого управління належали волосні і сільські органи. Справами волості займався королівський волосний староста. На селі всі питання вирішував сільський сход (збори), якому був підпорядкований сільський староста і сільський писар. На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав власник. Система управління в містах в цей період не змінилася. Більшість міст придбала магдебурзьке право.

Соціальна структура міст носила корпоративний характер. Ремісники і купці об’єднувалися за професійною ознакою в цехи і гільдії. Кожне з таких об’єднань очолювалося цеховим магістратом, який виконував судові функції з внутрішньоцехових спорів.

Зазнало розвитку й право в Речі Посполитій. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, що існувала на Заході.

Аналізуючи право Речі Посполитої, студенти мають усвідомити, що в II половині XVI ст. у самій Польщі проблема кодифікації вирішена не була, не існувало цілісної правової системи. В основ­ному уряд створював збірники, що охоплювали норми польського звичаєвого права, а також видані раніше статути та конституції.

У Великому князівстві Литовському була, навпаки, досить розвинена система права. Тому можна говорити про поширення права Великого князівства після 1569 р. на польську територію, хоча повної уніфікації права не відбулося.

Великий вплив на розвиток права в Речі Посполитій мали Литовські статути (1529 р. — Старий статут; 1566 р. — Волинський статут). 1588 року в Речі Посполитій з’являється так званий Новий Статут.

Статути закріплювали повну дієздатність лише магнатів і шляхти. Залежні селяни могли вступати у правовідносини тільки з дозволу своїх феодалів. Холопи та челядь узагалі не були суб’єктами правовідносин.

Литовські статути регулювали способи набуття земельної власності: в спадщину, внаслідок укладання цивільних договорів (купівля—продаж, дарування, міна тощо), за службу.

Шляхта дістала право на розпорядження землею. В спадкових відносинах успадковування за законом визначало черги спадкоєм­ців. Так, спадкоємцями першої черги були діти, подружжя. Доньки одержували тільки чверть майна у вигляді приданого.

У Новому Статуті 1588 р. мали чітку диференціацію стани, об’єкти і суб’єкти злочинів (на відміну від Старого 1529 р. Статуту, де зазначалося, що бідні й багаті за один і той самий злочин мають відповідати за одними і тими самими нормами). Запроваджувався державний розшук злочинців. Кримінальна відповідальність наставала з 16 років (у попередніх редакціях Статутів — з 14 років). Вводилося поняття недієздатної особи у зв’язку з психічним захворюванням.

При ознайомленні з документами студенти мають зрозуміти систему злочинів. Так, за Новим Статутом злочини поділялися на:

· державні (проти короля, місцевих органів влади, зрада тощо);

· проти релігії і церкви (чаклунство, перехід християнина в іншу віру тощо);

· проти особи;

· майнові злочини.

Покарання розглядалося як об’єктивна необхідність віддати належне за скоєні злочини.

Система покарань за Новим Статутом мала такий вигляд:

· смертна кара призначалася в залежності від важкості злочинів. Як правило, за перші три види злочинів здійснювалася шляхом повішення, саджання на кіл, спалення, потоплення, чвертування, відрубання голови, забивання камінням;

· тілесні пошкодження — биття палицями, пруттям, відрізання вух, язика, відрубання руки тощо;

· ув’язнення застосовувалося на термін від шести тижнів до одного року та шести тижнів.

Зазначимо, що Литовські Статути в українських землях зберег­ли своє значення як джерело права до початку XIX ст.

Судовий процес мав обвинувачувальний характер. Вищими судовими інстанціями були королівський та сеймові суди, де судилося вище поспільство.

Для шляхти існували суди, які були створені ще у Великому князівстві Литовському: земські, гродські, підкоморські. Гродські (замкові) суди здійснювали також правосуддя щодо простих людей.

Копні (громадські суди) в цей час уже припиняють своє існування, їх заміняють суди власників. Церковні суди були двох видів: духовні, які розглядали справи про порушення біблейних дог­матів, церковних обрядів, шлюбно-сімейні, спадкові справи. По-друге, це церковні домініальні суди, що виступали як суди власника над залежними від церкви людьми. В містах були свої суди — адміністративні та лавні.

4 питання. Поява українського козацтва

При вивченні даного питання студентам рекомендується ознайомитися із загальноісторичною літературою, в якій дається наукова оцінка історичних процесів, що зумовили появу козацтва не лише як політичного явища, а й як нової соціальної верстви зі своїми традиціями, правом, судочинством, системою державного управління.

Коріння українського козацтва сягає ще в к. XII—I пол. XIII ст. Інтенсивне «покозачення» українських громад починається у
II пол. XV—напочатку XVI ст. переважно серед незадоволених порядками в польсько-литовській державі. Це становило небезпеку для польського уряду. На нових землях, здебільшого в На­дні­­прянщині, склався своєрідний козацький лад. Козаки об’єд-
­ну­валися в громади й усі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Соціальний і національний (хоча переважали українці) склад козацтва був різноманітний.

Відомо, що в 1552—1554 рр. український магнат Дмитро Виш­невецький (Байда) об’єднав поодинокі групи козаків, створивши на о. Мала Хортиця козацький центр, унікальну військову формацію — Запорозьку Січ. Запорозька Січ поділялася на 38 військових підрозділів — куренів.

Курінь — це низова військова одиниця, очолювана курінним отаманом. У складі куреня було кілька десятків козаків. Вони обирали курінного отамана терміном на один рік. Курінний отаман займався господарськими, фінансовими і військовими справами куреня, здійснював управління справами, організовував нав­чання новоприбулих козаків, забезпечував провіантом і зброєю, мав судову компетенцію в адміністративних і цивільних справах.

Об’єднання кількох куренів називалося сотнею. На чолі сотні стояв сотник. До його адміністрації входили: писар, декілька хорунжих та осавулів. Сотник мав адміністративні, військові, господарські, фінансові функції, а також судові у цивільних справах.

Полк об’єднував кілька сотень козаків. На чолі полку стояв полковник, який у своїй діяльності опирався на адміністрацію: кошового обозного, полкового писаря, полкового суддю, декількох полкових хорунжих і бунчужних.

Кіш — центральний орган управління, очолюваний гетьманом. Запорозька Січ поділялася на 58 територіальних одиниць — паланок на чолі з полковниками.

Вищою інстанцією Запорозької Січі як військово-політичного об’єднання була Загальновійськова рада. Вона збиралася двічі на рік — на Різдвяні свята і на Покров. Вона вирішувала питання війни і миру, військових походів, заслуховувала звіти й обирала на термін до одного року найвищих посадових осіб.

Найвища адміністративна, військова, судова і духовна влада належала кошовому отаману (пізніше — гетьману). На Січі функ­ціонувала козацька Рада — своєрідний козацький парламент, який обирав гетьмана і козацьку старшину, а також вирішував найважливіші питання Запорозької Січі. На територію Запорозької Січі жінки не допускалися. Постійно проживати мали право тільки неодружені чоловіки.

Наголосимо, що соціальний статус козака визначався ні походженням, ні багатством, ані віком, а лишень давністю перебування на Січі. Можна стверджувати, що фактично на терені України з’явилося унікальне для Європи військово-територіальне утворення із своїми правилами співжиття, яке стало основою відродження української державності в середині XVII ст.

З 1572 р. польські королі робили спроби залучити запорожців до охорони південних кордонів своєї держави. Для цього складалися спеціальні списки-реєстри, відповідно до яких козаків залучали на королівську службу.

Польський уряд надавав таким козакам певні пільги, зокрема: звільнення від податків, виведення з-під юрисдикції польського панства, гарантоване право на купівлю-продаж землі, заняття торгівлею і промислами, забезпечення зброєю та одягом. У такий спосіб уряд сподівався за допомогою реєстрового козацтва встановити контроль над Запорозькою Січчю. Але складання реєстрів не змогло пригасити український національно-визвольний рух.

Під час селянсько-козацького повстання 1637—1638 років польський уряд, занепокоєний підтримкою повсталого народу з боку козацтва, ухвалив постанову «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». В цьому до­кументі фактично знищувалися права реєстровців «на вічні часи», зокрема на обрання старшин та на козацьке судочинство. Два полки реєстрових козаків постійно повинні були перебувати на Запоріжжі, щоб не допускати туди втікачів. Сейм обирав комісара, який зосереджував військову і судову владу над реєстровими козаками.

Посади полковників і осавулів надавалися лише шляхтичам. Козакам дозволялося проживати лише в королівських маєтностях Корсунського, Черкаського і Чигиринського староств. Реєстр вста­новлювався в кількості шести тисяч осіб. Усі виключені з нього повинні були повертатися в панське підданство. Значно обмежувалася соціальна база формування козацтва. Таємні статті «Ординації», що у вигляді інструкцій надійшли в Україну, передбачали створення при комісарі особливого загону з підвищеною платнею для попередження «козацького свавілля».

Статус реєстрового козака не був чітко визначений і норматив­но забезпечений. Скажімо, на практиці польська адміністрація у будь-який час мала змогу викреслити козака з реєстра. Меншою мірою скорочення або ліквідація реєстру позначалися на верхівці реєстрового козацтва, яке походило з української шляхти.

Таким чином, українське козацтво XVI—XVII ст. поділялося на запорозьке, реєстрове і козацтво прикордонних міст, яке взагалі не мало вираженого правового статусу. В процесі майнового розшарування козацтва виникала верхівка козацтва, яка мала політичну та економічну вагу на Січі.

3.2. ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Адміністративно-правове становище українських земель у складі Великого князівства Литовського.

Суспільний лад в українських землях у складі Великого князівства Литовського.

Головні джерела і розвиток права в українських землях у складі Великого князівства Литовського.

Судова система і судовий процес у Великому князівстві Литовському.

Адміністративно-правове становище Галичини у складі Польського королівства (серед. XIV—серед. XVI ст.).

Розвиток права в українських землях у складі Польського королівства. Судова система.

Етапи зближення Литви й Польщі.

Правова основа появи Речі Посполитої.

Адміністративний устрій і управління в Речі Посполитій в II пол. XVI—на поч. XVII ст.

Військово-адміністративний устрій Запорозької Січі.

Теми рефератів

«Руське право»в Галичині серед. XIV—серед. XVI ст.

Волоське право в Україні.

Магдебурзьке право в українських містах серед. XIV—I пол. XVII ст.

3.3. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Війт — особа, яка очолювала місцеве управління або самоврядування в містах і селах України XV—XVIII ст. (на Лівобережній та Слобідській Україні ця особа називається старостою).

Воєводство — адміністративно-територіальна структура в Україні у XV—XVIII ст. Поділ на воєводства був запозичений з Польщі.

Волость — 1. У Великому князівстві Литовському (XIV—XVI ст.) була часто тотожна повітові, хоча найчастіше означала меншу територіальну одиницю — складову частину повіту. 2. Форма територіальної громади в Україні XIV—XVI ст., яка складалася як з окремих дворищ та служб, так і з їх об’єднань (селищ, сіл, сілець).

Гетьман — командувач військовими формуваннями українських козаків у XVI—XVIII ст., голова Козацької держави, створеної в ході Визвольної війни українського народу в II пол. XYII ст. Владні повноваження й прерогативи гетьмана протягом часу змінювалися.

Кіш — центральний орган управління Запорозької Січі. У його віданні перебували адміністрація, фінанси, суд козацької общини. Виник з часу заснування Січі в XVI ст., обирався і контролювався козацькою радою.

Козацтво — суспільний стан в Україні XVI—XVIII ст., який виник у процесі боротьби землеробського і кочового населення в зоні так званого Великого кордону, який розділяв європейську та азійську цивілізації. Аналоги козакування на українських теренах відомі з давніх часів, але назва «козак» закріплюється за охоронцями прикордоння лише з другої половини XV ст.

Копнийсуд — суд сільської громади, який збирався в Україні у період середньовіччя. Діяв згідно зі звичаєвим «копним» правом. Суд чинили обрані громадою «копні мужі». Функціонально розрізнялися «гаряча копа»(для розшуку злочинця по гарячих слідах), «велика копа» (для судового слідства) та «завита копа» (для винесення вироку та його виконання). Серед покарань застосовувалися штрафи, тілесна та смертна кара, практикувалося умовне засудження. З часом компетенція цих судів була обмежена, хоча деякі його положення були кодифіковані в Литовських статутах.

Курінь — 1. Видовжена споруда з деревини, в якій жили козаки Запорозької Січі. 2. Військово-адміністративна одиниця Запорозької Січі.

Латентнадержавність — обмежений суверенітет.

Люстрації — в Речі Посполитій описи маєтностей для податкових і військових потреб, що проводилися щоп’ять років за ухвалою польського сейму 1562 р.

Міщанство — суспільний стан за доби середньовіччя і нового часу, до якого належало населення міст і містечок. Основні сфери занять — ремесла, промисли, сільське господарство і торгівля.

Наймити — у середньовічній Україні позастановий прошарок населення, що складався з розореного сільського та міського люду, холопів, які були позбавлені засобів виробництва.

Нереєстровекозацтво — українські козаки, які не потрапили до реєстру і тому втрачали привілеї, визнані за козацтвом урядом Речі Пос­политої. До 1648 р. окремо від реєстрових вони обирали свого гетьмана й старшину.

Посполиті — узагальнена назва некозацького населення (селян, міщан, підсусідків та ін.) в Україні XV—XVIII ст.

Пропінація — монопольне право магнатів і шляхти Речі Посполитої та українських земель, що входили до її складу, на виробництво та продаж горілки.

Фольварок — на Правобережній Україні XIV—I пол. XIX ст. комплекс господарських будівель та земельних угідь, на яких феодал вів
власне господарство, застосовуючи працю дворової челяді, а з XVI ст. — кріпаків. Щодо поміщицьких господарств назва вживалася на Право-
бережній Україні до 1917 р., а на західно­українських землях — до кінця
30-х років XX ст.

Халупники — категорія найбіднішого міського та сільського населення в Україні XVI—XIX ст., яке не мало власної землі й володіло лише хатами (халупами) та невеликими садибами. Халупники наймитували або займалися ремеслом, відбуваючи пішу панщину та інші повинності.

Церковнезвичаєве право — сукупність правил поведінки, що не набули законодавчого затвердження, але їх обов’язково слід було дотримуватися в житті (наприклад, поведінка в церкві, під час богослужіння, виконання повинностей на користь церкви тощо).

Церковніселяни — категорія феодально залежного сільського населення, піддані різних церковних інституцій, що мешкали на їхніх землях і виконували на їхню користь повинності. У II пол. XIX ст. церковні селяни внаслідок проведення секуляризаційних реформ були переведені у безпосереднє відання держави.

Шляхта — дворянський стан у Польщі, Литві, Україні в XIV—XVII ст. Походить від лицарства, яке мало станові права на носіння зброї та наслідування власності. Вищим прошарком шляхти були так звані можновладці-магнати, пани, князі, бояри. Головним обов’язком шляхти було відбуття військової повинності в обмін на різноманітні привілеї. 1374 р. шляхту було звільнено від усіх податків, окрім земельного. Краківський (1433 р.) привілей гарантував шляхті особисту недоторканність. Цереквицький привілей 1454 р. зобов’язав короля обговорювати з шляхтою законотворчі питання, початок війни. 1447 року всі попередні привілеї були поширені на українську шляхту. У 1496 р. — українська католицька та польська шляхта були зрівнені у правах. З 1573 р. згідно з «Артикулами» Генріха Валуа шляхта отримала право організації конфедерацій та збройних повстань проти короля.

3.4. НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Користуючись текстом посібника і рекомендованою літературою, складіть таблицю головних правових актів, що діяли в українських землях у складі Великого князівства Литовського.

2. Використовуючи схеми № 1 та № 2 даної теми, поясніть сут­ність форми державного управління та державного ладу у Великому князівстві Литовському.

3. Складіть перелік нормативних актів, що діяли в українських землях у складі Польського королівства.

4. Зробіть порівняльну характеристику головних умов, що визначали правове становище українських земель у складі Великого князівства Литовського та відповідно в складі Польщі. Складіть таблицю.

5. Зробіть письмовий аналіз сутності форм державного правління і державного ладу Речі Посполитої, користуючись схемами № 3, № 4 та матеріалами посібника.

6. Користуючись текстом посібника і рекомендованою літературою, зробіть конспект головних рис розвитку цивільного права в Литовських статутах (право власності, зобов’язальне право, право спадщини, сімейно-шлюбне право).

7. Знайдіть у текстах Литовських статутів поняття злочину та системи покарань. Зробіть конспект з цих питань.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ

1. Розкрийте причини входження українських земель до складу сусідніх держав.

2. В чому полягав вплив українських державно-правових традицій на характер держави і права Великого князівства Литовського?

3. Яких змін зазнав правовий статус українських земель у складі Речі Посполитої?

4. Назвіть характерні риси організації управління в містах з магдебурзьким правом.

5. Як здійснювалося судочинство в українських містах з магдебурзьким правом?

6. Розкрийте суть цехової організації в містах.

7. Покажіть особливості соціального статусу козацтва в Речі Посполитій.

8. Розкрийте механізм організації влади в Запорозькій Січі.

9. В чому полягав вплив Берестейської унії на духовне життя, право й управління в українських землях у складі Речі Посполитої?

3.6. ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

а) джерела

Статут Великого княжества Литовского 1529 г. — Минск, 1960.

б) література

Бардах Ю., Леснодорский Б., Пистрачак М. История государства и права Польши. — М., 1980.

Владимирский-Буданов М. Ф. Немецкое право в Польше и Литве. — СПб., 1868.

Гуслистий К.Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею (з XIV ст. по 1569 р.). — К., 1939.

Іванченко Р. Історія без міфів. — К., 1996.

Інкін В. Ф. Сільські суди німецького права в Галичині XVI—XVIII ст. // Вісн. Львівського університету. Серія історична. — 1983. — Вип. 20.

Ісаїв П. Причини упадку української держави в княжі та козацькі часи. — Рим,1975.

Історія України в особах: Литовсько-польська доба / Дзюба О. М., Довбищенко М. В., Ісаєвич Я. Д. та ін. — К.: Україна, 1997.

Крикун М. Г. Поширення польського адміністративно-територіального устрою на українських землях // Проблеми слов’янознавства. — 1990. — Вип. 42.

Крикун М. Г. Административно-территориальное устройство Правобережной Украины в XV—XVIII ст. — К.: Инст. Укр. археографии АН Украины, 1992.

Крикун М. Г.Початок Подільського повітового устрою // Пробл. укр. мідієвістики. — Кам’янець-Подільський, 1983.

Крикун М. Г.Земські уряди на українських землях у XV—XVIII ст. // Записки НТ. Ш. — Т. ССХХVIII. Праці історично-філософської секції. — Львів, 1994.

Кіселичник В. Про надання українським містам у XIV—XVIII ст. магдебурзького права // Право України. — 1996. — № 9.

Климовський С. І.До питання про обмеженість магдебурзького права середньовічного Києва // Український історичний журнал. — 1997. — № 4.

Кульчицький В. С. Третій Литовський Статут на Україні // Український календар (Варшава). — 1978.

Любавский М. Областное деление Литовско-Русского государства со времени издания Первого Литовского Статута. — М., 1992.

Музиченко П. Магдебурзьке право в Україні // Юридический вестник. — 1994. — № 3.

Музиченко П.Звичай як джерело права в українських землях у XIV—XVI ст. // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. — 1998. — № 1.

Падох Я. Суди і судовий процес Старої України. — Нью-Йорк—Львів, 1990.

Первый Литовский статут 1529 года: Сб. статей, — Вильнюс, 1982.

Терлюк І. Я.Литовські Статути та їх застосування в Україні (Матеріали до практичних занять з історії держави і права України). — Львів, 1999.

Третий Литовский статут 1588 года: Сб. статей. — Вильнюс, 1989.

Яковлів А. Околиці (округи) копних судів XVI—XVIII ст. на Україні // Життя і право (Львів). — 1929. — Ч. 1.

 

 

ТЕМА 4

Українська козацько - гетьманська держава
і право ( ІІ пол . XVII ст .—XVIII ст .)

1. Формування, суспільно-політичний та адміністративний устрій Української козацько-гетьманської держави Богдана Хмель­ницького.

2. Правова система Української козацько-гетьманської держави. Суд і процес.

3. Юридичне оформлення об’єднання України з Росією.

4. Політичні та правові проблеми переходу України під владу Московської держави і Речі Посполитої після смерті Богдана Хмельницького.

5. Адміністративно-політичний устрій українських земель у складі Росії. Зміни в суспільних відносинах.

6. Конституція Пилипа Орлика 1710 р.

7. Кодифікація та основні риси права України-Гетьманщини. Суд і процес.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

1 питання. Формування, суспільно-політичний та
адміністративний устрій Української козацько-гетьманської держави Богдана Хмельницького

В даному питанні студенти повинні розкрити історичні передумови національно-визвольної війни українського народу, що вибухнула навесні 1648 р., і початку періоду відродження української державності.

Слід наголосити, що прийняті у Речі Посполитій «Статті для заспокоєння руського народу» 1632 р., а також «Ординація війська Запорозького реєстрового» 1638 р. не зупинили, а навпаки, сприяли подальшому наступу польських феодалів. Тому напередодні народно-визвольної війни соціально-економічні, політичні та національно-релігійні суперечності в Україні значно загострилися.

Слід зазначити, що війна українського народу за своєю суттю і рушійними силами була антикріпосницькою, антифеодальною, а за політичною спрямованістю — народно-визвольною.

У ході війни, незважаючи на різні кінцеві цілі, практично всі соціальні верстви України об’єдналися проти спільного ворога — Речі Посполитої. Визвольна боротьба українського народу певною мірою мала інтернаціональний характер, у ній брали участь представники 23 націй і народностей.

Особливо яскраво антифеодальний характер війни проявився піс­ля Зборівського договору 1649 р., умови якого не сприйняли селяни і рядове козацтво, яке не потрапило до реєстру. Всі вони за умовами договору мусили переходити у підданство до польських панів.

7серпня 1649 р. у Зборові відбулися українсько-польські переговори, де козацька старшина висунула 18 вимог. 8 серпня 1649 р. була обнародувана «Декларація його королівської милості війську Запорозькому», яка отримала назву Зборівська угода.

Цим нормативним актом встановлювалося, що:

1) кордони українсько-козацької території по лінії Дністер-Ямпіль-Брацлав-Вінниця-Погребище-Паволоч-Коростишів-Гор­ностайпіль-Димер-Дніпро-Остер-Чернігів-Ніжин-Ромни;

2) реєстр війська запорозького 40 тис. чоловік із підтвердженням усіх попередніх вольностей;

3) на козацькій території не було присутності коронного війська;

4) всі посади в Україні повинні були обіймати особи православної віри;

5) київський митрополит отримав місце в сенаті;

6) єзуїти не мали права проживати в українських містах;

7) питання про Берестейську унію виносилося для обговорення на засідання польського сейму.

У спеціальному привілеї король підтвердив усі попередні права та вольності козацтва. Таким чином, укладанням Зборівської угоди відбулося правове визнання української державності на території трьох воєводств — Київського, Чернігівського і Брацлавського. Будівничими цієї держави стали українська шляхта і козацька старшина.

Ознаками Української козацько-гетьманської держави були: наявність власної території, незалежна публічна влада, наявність фінансово-податкової системи, права і судочинства.

Необхідно зазначити, що при формуванні Козацької держави враховувався досвід військової полково-сотенної організації Запорозької Січі, яка була перенесена на визначені території і стала єдиною політично-адміністративною, військовою і судовою владою в Україні. Публічна влада складалася з трьох урядів: генерального, очолюваного гетьманом, полкового і сотенного, який у свою чергу у військовому відношенні поділявся на курені по 20-30 козаків у кожному. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим і судовим органом держави. Вищим органом влади формально вважалася військова рада. Але вона не була постійнодіючим органом і скликалася для вирішення найважливіших питань: ведення війни, обрання генерального уряду тощо.

Гетьман України був правителем України, главою генерального уряду. Він мав широкі державновладні повноваження — законодавчі, виконавчі, судові, скликав ради.

Вища судова інстанція — Військова (козацька) рада.

Уряд складався з генеральної старшини, яка очолювала окремі галузі управління. Наприклад, за військові справи і матеріальне забезпечення відповідали генеральний обозний, осавул, хорунжий.

Генеральний обозний був другою посадовою особою в державі після гетьмана. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьманської влади; генеральний писар опікувався зовнішніми відносинами, генеральний суддя очолював найвищий судовий орган, який був апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів, а справами скарбниці відав генеральний підскарбій.

В адміністративному відношенні Україна за часів Богдана Хмель­ницького поділялася на полки. Так, за Зборівською угодою 1649 р. встановлювалося 9 полків на правому березі і 7 на лівому, 272 сотні. 1650 року було вже 20 полків. Полки поділялися на сот­ні з селами та містечками. Здійснювали управління відповідно пол­кові та сотенні уряди. У великих містах здійснювали управління магістрати, в малих привілейованих — отамани. У звичайних містах управляли виборні городові, а в селах — сільські отамани.

За Зборівською угодою козацький реєстр встановлювався у
40 тис., а в цілому за період 1648—1654 рр. українська армія сягала 300 тис.

Козацьке військо мало чітку організацію і складалося з полків (полк — від 5 до 20 тис. козаків), полк поділявся на сотні (від 200 до 250 козаків), а сотні — на курені (до 30 чол.).

В часи Козацької держави військова служба була безкоштовною. Козаки жили за рахунок визволених колишніх королівських і панських земель. Частина цих земель залишалася для загальновійськових потреб, так звані «рангові» землі діставала козацька старшина, а деякі землі призначалися для утримання артилерії. Військо сплачувало державні податки, які визначав державний скарб (казна). Військовими доходами відала генеральна скарбова канцелярія, очолювана генеральним підскарбієм. У його підпорядкуванні були комісари в полках і комісарські десятники в сотнях.

Необхідно звернути увагу на те, що з визволенням України
з-під влади Речі Посполитої та утворенням самостійної держави її фінансова політика набула суверенного характеру. Так, податки збиралися з селян і міських жителів, козаки від податків звільнялися.

Податками також відав генеральний підскарбій. Значні доходи державі давали податки з меду, горілки, пива, різних промислів. Товари, імпортовані в Україну, обкладалися ввізним митом.

У ході формування української державності українська мова стає державною мовою. Нею писалися не лише внутрішні акти і документи, вона була у вжитку й у міжнародних відносинах.

Міжнародні зв’язки Козацької України були достатньо широкими: з Росією, Туреччиною, Кримом, Трансільванією, Молдавією, Венецією, Валахією, Швецією, Угорщиною. Сам хід визвольної війни вимагав таких зв’язків. Є свідчення про визнання України Австрією, Персією, Францією, Англією.

Зазначимо особливості української державності: виборність органів публічної влади, значна роль колективних органів (військових рад). Саме в цих особливостях були закладені основи республіканської форми правління.

Схема 1

---

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 379; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!