Загальний порядок прийняття на роботу.
За загальним правилом, передбачений статтею 24 КЗпП України, при укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний пред'явити паспорт або інший документ, що засвідчує особу, трудову книжку. У випадках, передбачених законодавством, мають бути представлені також інші документи — документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я тощо. Особливості щодо переліку відомостей про особу, яка наймається на роботу, встановлені Законами України "Про державну службу", "Про освіту", законодавством про охорону здоров'я тощо.
Стаття 25 КЗпП містить перелік відомостей, які забороняється вимагати від особи при прийнятті на роботу: про партійну, національну приналежність, походження і документи, надання яких не передбачене законодавством.
Досить поширеною є вимога про надання відомостей щодо прописки особи. Зауважимо, що Верховна Рада України ухвалила Закон № 374/97-ВР від 19 червня 1997 р., яким внесено доповнення в ст. 25 КЗпП. Нині забороняється при прийнятті на роботу вимагати від працівника відомості про прописку (реєстрацію). Одночасно було внесено зміни й до Кодексу про адміністративні правопорушення - скасовано адміністративну відповідальність щодо посадових осіб за прийняття на роботу працівників без прописки.
Згідно з Інструкцією про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженою спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України і Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 р. № 58 (із змінами, внесеними наказом від 26 березня 1996 р. № 29, від 8 червня 2001 р. № 259/35) при влаштуванні на роботу працівники зобов'язані подавати трудову книжку, оформлену в установленому порядку. Особи, які вперше шукають роботу і не мають трудової книжки, повинні пред'явити паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку. Військовослужбовці, звільнені з військової служби, пред'являють військовий квиток. Звільнені з місця відбування кримінального покарання зобов'язані пред'явити довідку про звільнення.
|
|
Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі (ст. 24 КЗпП України). Тобто закон дозволяє укладати трудові договори й в усній формі. Трудовий договір, що містить зобов'язання про нерозголошення комерційної таємниці, також укладається в письмовій формі.
Письмову форму трудового договору не слід плутати з процедурою його оформлення. Ті обставини, що працівник пише заяву про прийняття на роботу, а власник видає наказ про прийняття на роботу, не означають письмової форми трудового договору. Це вже етапи оформлення укладеного трудового договору. Також потрібно відрізняти від письмової форми звичайного трудового договору контракт, який завжди укладається в письмовій формі. Контракт — особливий вид трудового договору й укладається за спеціальними правилами.
|
|
Виділяють такі етапи оформлення трудового договору:
1) подання працівником заяви про прийняття на роботу з представленням всіх необхідних документів;
2) візи певних посадових осіб і резолюція власника або посадової особи, що має право прийняття на роботу;
3) видання власником або уповноваженим ним органом наказу про зарахування працівника на роботу на основі досягнутої угоди;
4) пред'явлення наказу працівникові під розписку;
5) внесення в трудову книжку запису про прийняття на роботу, який містить всі необхідні елементи оформлення трудової книжки працівникам, що стають до роботи вперше, видача робітникам, а також службовцям, праця яких оплачується відрядно, розрахункових книжок;
6) ознайомлення власником або уповноваженим ним органом працівника з записом у трудовій книжці під розписку в особистій картці (типова відомча форма №П-2, затверджена наказом Міністерства статистики України від 27 жовтня 1995 р. № 277).
|
|
Незалежно від того, в усній чи письмовій формі укладено трудовий договір, потрібне ще видання наказу (розпорядження) власника про прийняття на роботу.
Закон забороняє укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком запропонована робота протипоказана за станом здоров'я (ст. 24 КЗпП).
Відповідно до ст. 31 Основ законодавства України про охорону здоров'я Кабінет Міністрів України затвердив перелік професій і видів діяльності, для яких є обов'язковим первинним (перед допуском до роботи) і періодичний профілактичний наркологічний огляд для певних категорій працівників. До них належать працівники підприємств, установ, організацій, які під час виконання своїх функціональних обов'язків повинні використовувати насичені й ненасичені вуглеводні (нафта, бензин), спирт етиловий; працівники фармацевтичних підприємств, аптечних установ незалежно від відомчої підлеглості й форм власності; анестезіологи, медичні працівники; працівники, що виконують роботи, пов'язані з використанням вибухових речовин; працівники підприємств, які для виконання своїх професійних обов'язків повинні отримати і використати вогнепальну зброю, н тому числі працівники воєнізованої охорони, незалежно від ві домчої підлеглості; водії транспортних засобів; працівники ци вільної авіації, пілоти-аматори; працівники, що забезпечують рух поїздів; плаваючого складу водного транспорту; особи, що вступають на службу до органів МВС, Державної податкової адміністрації, митних органів, СБУ, Збройних Сил, у тому числі ті, які призиваються на строкову військову службу (постанова Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1997 р. № 1238 "Про обов'язковий профілактичний наркологічний огляд і порядок його проведення").
|
|
Після укладення трудового договору перед допуском до роботи власник або уповноважений ним орган зобов'язаний роз'яснити працівникові його права й обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих чинників, про можливі наслідки їхнього впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору; ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку і колективним договором; визначити працівнику робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами; проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці й протипожежної охорони (ст. 29 КЗІІП).
Працівник зобов'язаний особисто виконувати доручену йому роботу і не має права передоручати її виконання іншій особі.
Види трудових договорів.
Важливою особливістю трудового договору є форма та правила його укладення, а також види.
Щодо форми, то згідно зі ст. 24. КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, у письмовій формі,
У цій же статті вказується на обов'язкове додержання письмової форми трудового договору:
1) у разі укладення трудового контракту;
2) на вимогу самого працівника;
3) у разі укладення трудового договору з неповнолітнім працівником та в інших передбачених законодавством випадках.
Правила укладення трудового договору передбачають подання працівником відповідних документів:
1) трудової книжки;
2) паспорта або довідки за місцем проживання;
3) документа про освіту (диплома);
4) інших документів, подання яких передбачене чинним законодавством.
Наприклад, диплом про освіту обов'язковий, коли приймають на роботу лікаря, викладача вищого навчального закладу тощо.
Довідку про медичний огляд обов'язково подають: 1) неповнолітні працівники; 2) працівники, які приймаються на роботу на підприємства зі шкідливими, важкими чи небезпечними умовами праці; 3) працівники харчової промисловості, підприємств водопостачання, дитячих установ тощо.
Різноманітність трудових договорів потребує певної їх класифікації для розуміння сутності та практики застосування.
Трудові договори поділяються на групи за трьома ознаками: - формою,
- строками
- змістом.
За формою трудові договори поділяють на: - усні
- письмові.
За строками трудові договори поділяють на такі:
1) на невизначений строк;
2) на визначений строк, установлений чинним законодавством;
3) на час виконання певної роботи.
Третя ознака уможливлює класифікацію трудових договорів за змістом:
· договори за конкурсом,
· з виборними працівниками,
· за суміщенням,
· сумісництвом тощо.
Головне їх значення полягає в тому, що вони мають певні особливості або специфічний зміст. Так, особливістю трудового договору за конкурсом є те, що передумовою укладення такого трудового договору є проходження конкурсу. Лише акт конкурсної комісії визначає, хто з претендентів витримав вимоги конкурсу й може укладати а платником трудовий договір.
Самостійна робота: 3 год.
Трудові права громадян.
Міжнародні акти визначають зміст права людини на працю як можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права). Європейська соціальна хартія проголошує, що "кожен повинен мати можливість заробляти собі на життя шляхом вільного вибору професії та занять" (ст. 1).
Визначальними у забезпеченні права на працю є свобода праці й заборона примусової праці. Принцип свободи праці закріплено у конституціях держав, які проголосили себе соціальними. Зокрема, в Конституції Російської Федерації проголошено, що праця є вільною, гарантується право кожного вільно обирати рід діяльності і професії, забороняється примусова праця.
Конституція України у статті 43 проголосила: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується". Як бачимо, Конституція України визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних стандартів, свобода праці тепер є одним з основних принципів трудового права України.
Заслуговує на особливу увагу те, що Конституція України встановила право людини на працю саме як право людини, а не як її обов'язок. Таким чином, небажання працездатної особи працювати тепер не є підставою для притягнення її до юридичної відповідальності, як це було за радянської доби.
Окрім, власне, права на працю в міжнародних актах і конституціях держав встановлюється цілий "пакет" трудових прав, цей каталог не є вичерпним і має тенденцію до збільшення.
У Європейській соціальній хартії з 31 права людини, передбаченого Хартією, 22 стосуються сфери праці. З них 6 прав передбачено статтями, які належать до числа обов'язкових, тобто таких, без взяття державою зобов'язань щодо яких ратифікація відбутися не може. Це такі права:
· право на працю (ст. 1);
· право на створення організацій (ст. 5);
· право на укладення колективних договорів (ст. 6);
· право дітей та підлітків на захист (ст. 7);
· право трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу (ст. 19);
· право на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі (ст. 20).
З числа додаткових статей Хартії 16 статей передбачають права у сфері праці. До таких належать:
· право на справедливі умови праці (ст. 7);
· право на безпечні та здорові умови праці (ст. 3);
· право на справедливу і достатню винагороду (ст. 4);
· право працюючих жінок на охорону материнства (ст. 8);
· право на професійну орієнтацію (ст. 9); право на професійну підготовку (ст. 10);
· права інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у громадському житті (ст. 15);
· право займатися прибутковою діяльністю на території інших сторін (ст. 18);
· право на інформацію і консультацію (ст. 21);
· право брати участь у визначенні та поліпшенні умов праці (ст. 22);
· право на захист у випадках звільнення (ст. 24);
· право працівників на захист їхніх прав у випадку банкрутства їхнього роботодавця (ст. 25);
· право на гідне ставлення на роботі (ст. 26);
· право працівників із сімейними обов'язками на певні можливості та рівне ставлення до них (ст. 27);
· право представників на захист на підприємстві та умови, які мають створюватися для них (ст. 28);
· право на інформацію та консультації під час колективного звільнення (ст. 29).
Якщо класифікувати права людини у сфері праці за суб'єктним критерієм, можна виділити: 1. індивідуальні трудові права:
· право людини на працю,
· на безпечні та здорові умови праці,
· на розумне обмеження робочого часу,
· на справедливу і задовільну оплату праці,
· на своєчасне її одержання, на відпочинок,
· на об'єднання в організації, зокрема у професійні спілки, для захисту своїх трудових прав та інтересів тощо)
2. колективні трудові права:
· право трудового колективу на укладення колективного договору,
· на ведення колективних переговорів,
· на розгляд колективних трудових спорів,
· на страйк,
· право організацій працівників і роботодавців на об'єднання тощо).
Конституція України також проголосила низку прав людини у сфері застосування праці:
1) право кожної людини на належні, безпечні та здорові умови праці;
2) на заробітну плату, не нижче від визначеної законом;
3) встановила заборону використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах;
4) захист від незаконного звільнення (ст. 43);
5) право на страйк (ст. 44);
6) право працюючого на відпочинок, на обмеження максимальної тривалості робочого часу, встановлення скороченого робочого часу, мінімальної тривалості відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідних і святкових днів (ст. 45).
7) право громадян на об'єднання у професійні спілки для захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів встановлено ст. 36 Конституції України.
Нарешті необхідно зауважити, що в наведених положеннях Конституції України, які містяться у статтях 43, 44, 45, і згаданих міжнародних актах йдеться саме про найману працю, оскільки трудова діяльність, яка відбувається шляхом підприємництва (самостійна трудова діяльність, праця на себе), має інший зміст, а відповідно, й здійснюється іншими методами і забезпечується не засобами трудового права, а іншими правовими засобами. Право на підприємницьку діяльність — самостійне економічне право людини.
Право на працю людини в Україні є суб'єктивним правом особи. Це право забезпечено системою юридичних норм, які утворюють окрему галузь права, — трудове право. Ці норми також передбачають певні обов'язки при здійсненні права на працю. Такі обов'язки покладено на роботодавця, у певних випадках на державні органи, а також на самого працівника.
Юридичним механізмом забезпечення індивідуальних і колективних трудових прав виступає трудове право.
Колективний договір
Перехід України до ринкової економіки, використання різних форм власності потребують створення механізму соціального захисту прав та інтересів працівників.
Колективний договір як одна з важливих форм демократичного самоврядування сприяє визначенню взаємовідносин власника або вповноваженого ним органу з трудовим колективом у галузі праці, економіки та соціального розвитку підприємства.
Легального визначення поняття колективного договору не дається ні в Законі України "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 р.1, ні в КЗпП України. Тому в юридичній літературі існують різні визначення цього поняття. Аналізуючи чинні норми трудового права, доходимо висновку, що колективний договір — це письмова нормативна угода між власником або вповноваженим ним органом і трудовим колективом, від імені якого виступає профспілковий комітет чи інший уповноважений трудовим колективом орган. Цією угодою визначаються взаємні зобов'язання сторін у галузі трудових і соціально-економічних відносин.
Дане визначення чітко вказує на такі його ознаки:
• наявність сторін — власника і трудового колективу;
• лише письмова форма нормативної угоди;
• зміст — взаємні зобов'язання сторін.
Правова регламентація відносин учасників колективного договору визначається Законом України "Про колективні договори і угоди" та КЗпП України. Ці норми права чітко розрізняють два нормативних договори: колективний договір і колективні угоди.
Колективний договір
За правовим значенням колективні договори можуть бути двох видів:
а) колективний договір підприємства, установи, організації;
б) колективний договір структурного підрозділу підприємства в межах його компетенції (ст. 2 Закону).
Колективні угоди
Закон України "Про колективні договори і угоди" визначає й види угод:
1. генеральну, або державну, угоду, сторонами якої є професійні спілки, котрі об'єднуються для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди; власники або вповноважені ними органи, які об'єднуються для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди.
2. угода на галузевому рівні, сторонами якої виступають власники, об'єднання власників або вповноважені ними органи; профспілки чи об'єднання профспілок або інших представницьких організацій працівників, які мають відповідні повноваження щодо ведення переговорів, укладення угод та реалізації їх норм.
3. угода на регіональному рівні, котра укладається між місцевими органами державної влади або регіональними об'єднаннями підприємців; об'єднаннями профспілок чи іншими уповноваженими трудовим колективом органами.
До основних положень колективних договорів і угод належать:
· зміст;
· сфера поширення;
· строк дії;
· порядок укладення.
До змісту колективного договору входять усі його умови, про які сторони мають право домовлятися під час його укладення. Ці умови й визначають права, обов'язки та відповідальність сторін за їх виконання.
Закон України ''Про колективні договори і угоди" визначає лише приблизний перелік питань, за якими сторони можуть визначати свої зобов'язання. Цей перелік не є вичерпним і тому дає можливість сторонам передбачити й інші додаткові гарантії чи соціально-побутові пільги (ет. 7 Закону).
Усі питання, що визначають зміст колективного договору, умовно групуються затрьома ознаками.
Перша група включає основні питання взаємних зобов'язань сторін виробничого характеру:
а) внесення змін в організацію виробництва та праці;
б) забезпечення продуктивної зайнятості працівників;
в) нормування й оплата праці тощо.
Друга група містить колективний договір про взаємні зобов'язання сторін у галузі трудових правовідносин:
а) режим роботи, тривалість робочого часу та відпочинку;
б) умови й охорона праці;
в) встановлення гарантій, компенсацій, пільг тощо.
Третя група включає взаємозобов'язання соціально-економічного характеру:
а) забезпечення житлом;
б) культурне та медичне обслуговування;
в) організація оздоровлення та відпочинку працівників.
Крім зазначеного, умови колективного договору, що визначають його зміст, класифікуються так:
1) нормативні, що передбачають додаткові пільги, переваги чи види та розміри винагороди за працю, додаткові відпустки тощо;
2) зобов'язальні, що передбачають зобов'язання сторін з чітким зазначенням строків їх виконання, суб'єктів-виконавців (наприклад, установити в шкідливих цехах додаткову вентиляцію впродовж трьох місяців з дня укладення колективного договору, запровадити спеціальне харчування в цехах з підвищеною загазованістю і запиленістю тощо);
3) організаційні, що включають строки дії, здійснення контролю за його виконанням, внесення змін, доповнень, відповідальність у разі порушення умов колективного договору тощо.
Основна вимога колективного договору полягає в тому, що його умови можуть лише покращувати становище працівників порівняно з чинним законодавством, а умови, що погіршують умови праці працівників, визнаються Законом недійсними (ст. 5 Закону).
Важливою специфікою трудового законодавства є визначення сфер дії і поширення колективного договору.
Положення колективного договору поширюються на всіх працівників незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і обов'язкові як для власника або вповноваженого ним органу, так і для всіх працівників підприємства (ст. 9 Закону, ст. 18 КЗпП України).
За сферою дії колективний договір набирає чинності з дня його підписання представниками сторін або з дня, зазначеного в колективному договорі, і діє протягом усього періоду, на який сторони уклали його (рік, два чи більше), — це визначається сторонами при укладенні договору.
Важливими характеристиками колективного договору є порядок його укладення, строк розробки проекту, утворення робочої комісії для ведення сторонами колективних переговорів. Усе зазначене набирає чинності з моменту оформлення цих відносин наказом по підприємству і постановою профспілкового комітету.
Укладення колективного договору — процедура копітка і тому потребує чіткого юридичного врегулювання багатьох питань, зокрема:
а) проведення переговорів;
б) визначення змісту договору;
в) усунення розбіжностей;
г) гарантії та компенсації на період переговорів;
д) внесення змін і доповнень;
е) контроль за виконанням колективного договору тощо.
Процесуальні строки для ведення переговорів умовно можна поділити на два види:
· визначені законом
· визначені угодою сторін.
Законом визначаються тримісячний і семиденний строки (ст. 10 Закону). Перший зобов'язує будь-яку зі сторін письмово повідомити іншу про початок переговорів, а другий зобов'язує сторону, яка отримала повідомлення, розпочати переговори.
Строки для ведення переговорів можуть установлюватися й угодою сторін, якщо це зазначено в колективному договорі.
Головна сутність переговорного процесу полягає в тому, що сторони визначають:
а) порядок проведення переговорів;
б) порядок створення робочої комісії з представників сторін.
До основних функцій комісії належать:
1) підготовка проекту колективного договору;
2) прийняття пропозицій від працівників, трудових колективів;
3) прийняття рішення, яке оформлюється протоколом.
Підготовлений проект колективного договору обговорюється в трудових колективах, а після врахування їх зауважень доопрацьовується й виноситься на обговорення та прийняття загальними зборами (конференцією) трудового колективу.
Після цього схвалений договір підписується представниками сторін щонайпізніше через 5 днів з моменту його схвалення, якщо інше не встановлено зборами (конференцією) трудового колективу (ст. 13 Закону), і підлягає повідомній реєстрації місцевими органами державної влади в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (ст. 9 Закону, ст. 15 КЗпП України).
Суттєво новим видом правових актів в умовах ринкових правовідносин є колективні угоди, про види й сторони яких ішлося раніше. Але доцільно звернути увагу на такі їх основні положення, як значення і зміст.
За значенням колективні угоди спрямовані на регулювання:
1) гарантій у галузі праці та продуктивної зайнятості;
2) оплати праці та розміру прожиткового мінімуму;
3) охорони праці та житлово-побутового, медичного, культурного обслуговування тощо.
Зміст колективних угод в основному визначений ст. 8 Закону, в якій зазначено, що угодою (державного чи галузевого рівня) регулюються основні принципи й норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин, зокрема щодо гарантій праці, забезпечення зайнятості, оплати праці, соціального страхування, режиму праці та відпочинку, задоволення духовних потреб населення тощо.
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 201; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!