Поняття та зміст трудового договору.

Предмет, метод і система трудового права України. Трудовий договір.

Лекція – 2 год.

План

1. Поняття трудового права та його місце в системі права України.

2. Предмет та метод трудового права.

3. Система та джерела трудового права. Кодекс законів про працю України.

4. Поняття та зміст трудового договору.

5. Загальний порядок прийняття на роботу.

6. Види трудових договорів.

 

Самостійна робота: 3 год.

План

1. Трудові права громадян.

2. Колективний договір.

3. Підстави припинення трудового договору.

4. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника.

5. Розірвання трудового договору з ініціативи власника: загальні, додаткові.

 

Семінар (практична) № 5 – 1 год.

План

1. Поняття трудового права та його місце в системі права України.

2. Предмет та метод трудового права.

3. Система та джерела трудового права. Кодекс законів про працю України.

4. Поняття та зміст трудового договору.

5. Загальний порядок прийняття на роботу.

6. Види трудових договорів.

7. Трудові права громадян.

8. Колективний договір.

9. Підстави припинення трудового договору.

10. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника.

11. Розірвання трудового договору з ініціативи власника: загальні, додаткові.

1. Поняття трудового права та його місце в системі права України.

Основою життя будь-якого суспільства є праця. Термінологічне значення слова "праця" багатогранне і вивчається багатьма науками: економікою, філософі­єю, соціонікою, правом тощо.

Будь-яка соціально-економічна формація форму­валася, зростала й розвивалася на основі праці. Але юридичні науки цікавить не загальне поняття праці, а праця як правове явище, як міра праці, необхідна для творчого зростання людини з урахуванням як особи­стого, так і колективного та суспільного інтересів.

Система національного права України як суверен­ної держави включає всі чинні юридичні норми. Скла­довими й водночас самостійними частинами цієї си­стеми права є відповідні галузі права, які регулюють конкретну, лише їм властиву сферу суспільних відно­син. Основні з них — право конституційне, трудове, цивільне, екологічне, виправно-трудове тощо.

Трудове право — провідна галузь українського пра­ва, яка є системою правових норм, що регулюють су­купність трудових відносин працівників із робото­давцями, а також інші відносини, що випливають з трудових або тісно пов'язані з ними і встановлюють права й обов'язки в галузі праці на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власно­сті та відповідальність у разі їх порушення.

Складовими елементами такого визначення є:

− про­відна галузь українського права;

− система правових норм;

− сукупність трудових відносин працівників із ро­ботодавцями;

− нші відносини, що випливають із трудових або тісно пов'язані з ними;

−  встановлення трудо­вих прав і відповідальності в разі їх порушення.

Трудове право як самостійна галузь — складова національного права України, що тісно пов'язана з ін­шими галузями права.

Проте місце трудового права в системі національного визначається специфікою предмета й методу регулювання трудових відносин.

Головне завдання трудового праваяк сукупності правових норм визначене ст. 1 КЗпП України, де за­значено, що його норми, спрямовані на:

− регулювання поведінки працівників у процесі праці,

− сприятимуть підвищенню продуктивності праці,

− поліпшенню якості роботи,

− підвищенню ефективності суспільного вироб­ництва.

На цій основі:

− підвищуватиметься матеріаль­ний і культурний рівень життя трудящих,

− зміцнюва­тиметься трудова дисципліна,

− і поступово праця на благо суспільства перетвориться на першу життєву потребу кожної працездатної людини.

При цьому за­конодавство України про працю встановлює високий рівень умов праці, різнобічну охорону трудових прав працівників (ч. 2 ст. 1 КЗпП України).

На основі розглянутих конкретних ознак, прита­манних лише трудовому праву, без особливих труд­нощів можна відокремити трудові правовідносини від цивільно-правових, адміністративно-правових чи від правовідносин у галузі соціального забезпечення.

Трудове право необхідно відокремлювати від цивіль­ного тому, що цивільні правовідносини часто пов'язані з працею (наприклад, авторський договір, договір комісії, договір особистого підряду, договір доручення або укла­дення трудової угоди, змістом якої може бути як трудо­вий, так і цивільний договір). Саме ці близькі за фор­мою, але різні за змістом договори і ускладнюють відо­кремлення трудового права від цивільного.

Головне в цьому відмежуванні полягає в тому, що предметом цивільного права є конкретна річ, тобто уречевлений результат праці, і громадянин виконує певну роботу за власними правилами, тоді як предме­том трудового договору є сам процес праці робітника й службовця за певною спеціальністю чи кваліфіка­цією та з обов'язковим підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку.

Суттєва відмінність трудового права від адмініст­ративного (останнім регулюється праця співробітни­ків МВС України, Служби безпеки України, військо­вослужбовців Збройних сил України) полягає в тому, що основним методом адміністративного права є ви­нятково владні повноваження одного суб'єкта право­відносин і підлеглість йому другого суб'єкта цих са­мих правовідносин.

При цьому слід зауважити, що до зазначених суб'єктів адміністративних правовідносин застосовуються також норми трудового законодавства, але лише тоді, коли відомчою нормою права запозичують­ся окремі норми трудового права або робиться відси­лання до них, або вони повністю відтворюються без будь-яких винятків. Наприклад, Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р. без будь-яких змін запроваджений у системі органів внутрішніх справ України відповідним відомчим наказом.

Трудове право тісно пов'язане з правом соціально­го забезпечення, про що свідчить глава КЗпП України "Державне соціальне страхування". Норми цієї глави поширюються на всіх працівників. Усі інші питання — системи пенсій, допомог тощо — регулюються норма­ми права державного соціального забезпечення як са­мостійної галузі права.

Трудове право України перебуває в розвитку, що залежить як від загального суспільного розвитку дер­жави, так і від демократичних підвалин, досягнень правової науки та практики. Особливим етапом роз­витку трудового права було прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. (Закони України. — К., 1996. — Т. 1. — С. 5-40. ² Детальніше про послідовний розвиток трудового законодавства по­чинаючи з 1919 року див.: Прокопенко).

А найповнішого, справді демократичного подаль­шого розвитку трудовому праву надало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України (В. І. Трудове право: Курс лекцій. — К., 1996. — С. 58-60.).

. Цим Основ­ним Законом суверенної держави — України — за­кріплено відповідні досягнення усталеного правового регулювання праці та визначено подальші шляхи його розвитку. Зокрема, це стосується послідовного подо­лання економічної кризи та запровадження заходів, у тому ч14Закон і Положення), а також розширення розвитку соціально-партнерських відносин у галузі праці, по­силення захисту трудових прав працівників у індиві­дуально-договірному і колективно-договірному по­рядку стосуються тих гарантій, які стверджують, що сторони договору мають право поліпшувати умови праці й не мають права погіршувати їх.

Сфера поширення норм трудового права визначена ч. 1 ст. З КЗпїІ України, де зазначено, що ці норми ре­гулюють трудові відносини працівників усіх підпри­ємств, установ, організацій незалежно від форм влас­ності, виду діяльності й галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором у фізичних осіб.

Трудове право України як самостійна і провідна га­лузь у складі єдиної системи національного права має специфічні завдання й виконує важливі функції пра­вового регулювання праці.

Головне завдання трудового праваяк сукупності правових норм визначене ст. 1 КЗпП України, де за­значено, що його норми, спрямовані на:

− регулювання поведінки працівників у процесі праці,

− сприятимуть підвищенню продуктивності праці,

− поліпшенню якості роботи,

− підвищенню ефективності суспільного вироб­ництва.

На цій основі:

− підвищуватиметься матеріаль­ний і культурний рівень життя трудящих,

− зміцнюва­тиметься трудова дисципліна,

− і поступово праця на благо суспільства перетвориться на першу життєву потребу кожної працездатної людини.

При цьому за­конодавство України про працю встановлює високий рівень умов праці, різнобічну охорону трудових прав працівників (ч. 2 ст. 1 КЗпП України).

У згаданих головних завданнях щодо ролі та зна­чення трудового законодавства певною мірою відо­бражені основні функції трудового права:

1) захисна, яка виражається в розширенні договір­ного методу регулювання трудових відносин, за­безпеченні зайнятості, встановленні високого рівня умов праці, нагляді та контролі за дотриман­ням трудового законодавства, порядку розгляду трудових спорів (індивідуальних і колективних);

2) виробнича(економічна або господарська), метою якої є раціональне використання трудових ре­сурсів, стимулювання продуктивної та якісної праці, зміцнення трудової дисципліни тощо;

3) соціальна як напрям впливу на формування осо­бистості працівника, його сумлінного ставлення до суспільної праці, участі у справах трудового колективу і громадських формуваннях.

Тісно пов'язана із соціальною й виховна функція, спрямована на справедливе регулювання трудових відносин, реальну оцінку власної праці, формування потреби в суспільне корисній праці й усвідомлення її необхідності.

 

2. Предмет та метод трудового права.

Предмет трудового права — це основа, база, з огля­ду на яку постає потреба з'ясувати взаємозв'язок працівників із роботодавцями з приводу праці, причо­му не всякої праці, а лише тієї, що пов'язана з її су­спільною організацією або випливає з неї, створюючи відповідний комплекс, де трудові відносини є головни­ми.

Інакше кажучи, предмет трудового права відпові­дає на питання, що є об'єктом його регулювання, які відносини він охоплює.

Саме це й обумовлює значен­ня, роль і місце трудового права в загальній системі національного права України.

Особливість сучасного розвитку суспільно-трудо­вих відносин як основи предмета трудового права по­лягає в тому, що монополія державних підприємств як роботодавців втрачає усталені позиції, оскільки Конституція України від 28 червня 1996 р. законодав­че закріпила існування трьох форм власності: дер­жавної, комунальної та приватної (ст. 13, 14, 41, 142 і 143). Це змінює трудові відносини працівників. На­приклад, на підприємствах з кооперативною власні­стю можуть існувати трудові відносини двох видів:

поєднання трудових відносин співвласників-праців­ників із цивільно-правовими щодо розподілу прибут­ку і трудові відносини працівників, найнятих на робо­ту, які не є співвласниками, а отже, і не беруть участі в розподілі прибутку, не несуть відповідальності за збитки виробництва, оскільки це покладається на власників цього підприємства (установи, організації).

Трудові відносини можуть бути різних видів., і їх відмінність відображена у видах трудових договорів (про це йтиметься далі). Але до предмета трудового права належать також інші суспільні відносини, тісно пов'язані з трудовими. Деякі з них передують трудовим (такі як суспільні відносини з працевлаштування, підготовки кадрів, професійного відбору тощо), інші випливають з трудових (це, зокрема, суспільні відно­сини трудового колективу з роботодавцем або його адмі­ністрацією, відносини щодо нагляду й контролю за трудовим законодавством, матеріальної відповідаль­ності, розгляду трудових спорів тощо).

Невід'ємною складовою самостійної галузі трудо­вого права України є метод правового регулювання суспільних трудових відносин.

Метод трудового права — це сукупність специфіч­них способів і прийомів правового регулювання праці.

До методів правового регулювання праці належать:

− договірний порядок ви­никнення трудових відносин;

− рівноправність сторін трудового договору з підпорядкуванням їх у процесі праці правилам внутрішнього трудового розпорядку;

− специфічний правовий спосіб захисту трудових прав сторін трудового договору як органом трудового ко­лективу (комісією з трудових спорів), так і державним органом (судом);

− участь працівників у правовому ре­гулюванні праці через своїх представників, профспі­лок, трудових колективів. Цей спосіб реалізується шляхом встановлення і застосування норм трудового законодавства, контролю за їх виконанням, захисту трудових прав.

Важливим правовим способом регулювання праці служить єдність і диференціація правового регулю­вання праці.

Єдність норм трудового права проявляє­ться

− в загальних конституційних принципах,

− основ­них трудових правах і обов'язках (ст. 43, 57 Конститу­ції України),

− загальних положеннях гл. І КЗпП України,

− загальних нормативних актах трудового за­конодавства, що поширюються на всю територію Ук­раїни й на всіх працівників незалежно від виду під­приємства та форми власності (КЗпП України та інших нормах права).

Правове регулювання праці диференціюється за­лежно від таких чинників:

а) умов праці (важких чи шкідливих) з метою встановлення підвищеної оплати, скороченого робочого часу, додаткових відпусток;

б) трудових зв'язків (коли йдеться про тимчасових або сезонних працівників, а також державних служ­бовців);

в) фізіологічних особливостей жіночого орга­нізму, материнської функції жінок;

г) психофізіоло­гічних особливостей організму молоді віком до 18 ро­ків, інвалідів, пенсіонерів;

д)особливих природних, географічних і геологічних умов та умов підвищеного ризику для здоров'я.

Зазначена відмінність норм права виокремлює їх із загальних і обумовлює назву — "спеціальні норми права".

 

3. Система та джерела трудового права. Кодекс законів про працю України.

 

Невід'ємною складовою, що притаманна кожній га­лузі права, є її система,а точніше — правильне роз­ташування тісно взаємопов'язаних частин, їх струк­турний ряд.

Трудове право поділяється на дві групи.

Перша — загальна частина, до якої належать такі ін­ститути:

а) поняття та предмет трудового права;

б) основні принципи трудового права;

в) джерела тру­дового права;

г) суб'єкти трудового права;

д) трудові правовідносини;

е) колективний договір;

є) правова організація працевлаштування працівників.

Основна риса зазначених інститутів загальної частини трудо­вого права полягає в тому, що вони поширюються на всі трудові відносини.

Друга група самостійних інститутів трудового пра­ва утворює

особливу частину трудового права, до якої належать:

а) трудовий договір;

б) робочий час і час відпочинку;

в) оплата праці;

г) трудова дисципліна;

д) матеріальна відповідальність;

е) охорона праці;

є) поєднання роботи з навчанням;

ж) нагляд і кон­троль за додержанням законодавства про працю;

з) трудові спори.

У цій систекіі галузі права вирізняються система трудового законодавства та система навчального кур­су. В основному ці системи збігаються із системою га­лузі трудового права, але мають певні відмінності як за предметом, так і за метою вивчення й аналізу норм трудового права.

Трудові та інші відносини регулюються Конституцією України та більш, ніж 250 нормативно-правовими актами.

Кодекс законів про працю, який був прийнятий у 1971 році та набув чинності з 1 червня 1972 р., складається з 18 глав та 265 статтей:

Глава І. Загальні положення.

Глава ІІ. Колективний договір.

Глава ІІІ. Трудовий договір.

Глава ІII-A. Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників

Глава ІV. Робочий час.

Глава V. Час відпочинку.

Глава VІ. Нормування праці.

ГлаваVIІ.Заробітна праця.

Глава VIIІ.Гарантії і компенсації.

Глава ІX. Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації.

Глава X. Трудова дисципліна.

ГлаваX І. Охорона праці.

Глава XIІ. Праця жінок.

Глава XIIІ. Праця молоді.

Глава XІV.Пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням.

Глава XV. Індивідуальні трудові спори.

Глава XVI. Професійні спілки. Участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями.

Глава XVI-А. Трудовий колектив.

Глава XVII.Державне соціальне страхування.

Глава XVIII.Нагляд і контроль за додержанням законодавства.

 

 

Поняття та зміст трудового договору.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, згідно з якими ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено зако­нодавством. Кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя пра­цею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджу­ється. Саме такі можливості закріпила нова, 1996 р., Конституція України. Право на працю конкретно реа­лізується шляхом укладення трудового договору на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою (ст. 2 КЗпП України).

 

 Трудовий договірє основною, базовою фор­мою виникнення трудових правовідносин. Він визна­чається законодавством України про працю якугода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ними органом чи фі­зичною особою, згідно з якою працівник зобов'язуєть­ся виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотри­манням внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або вповнова­жений ним орган чи фізична особа зобов'язується ви­плачувати працівникові заробітну плату й забезпечу­вати необхідні для виконання роботи умови праці, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ч. 1 ст. 21 КЗпП України).

 Головна сутність цього визначення в тому, що тру­довий договір укладається як добровільна угода пра­цівника з підприємством чи фізичною особою. У цьому проявляється реальний принцип свободи і добро­вільності праці.

Із законодавчого визначення поняття трудового до­говору випливає два взаємозумовлених правових явища:

По-перше, це правове значення, що відобра­жається в таких правових елементах:

а) сторони трудо­вого договору;

б) виконання працівником внутрішнього трудового розпорядку;

в) взаємні зобов'язання сторін.

По-друге, це зміст трудового договору, тобто сукуп­ність прав і обов'язків сторін.

 

Крім вказаного, правове значення поняття трудо­вого договору більш суттєво розкривається й у тому, що він є:

· основною правовою формою виникнення трудо­вих правовідносин;

· підставою поширення трудового законодавства та колективного договору на його сто­рони;

· засобом конкретизації місця та роду роботи працівника.

 

Сторонами трудового договору як двосторонньої угоди є:

 

1. працівник (робітник або службовець);

2. влас­ник підприємства, установи, організації або вповнова­жений ним орган чи фізична особа.

Специфіка праців­ника як сторони полягає в тому, що трудовий договір може укладати не кожний громадянин України, а лише той, який здатний до праці, що залежить від його фізичного та психічного розвитку.

 Керуючись принципами охорони праці молоді, трудове законо­давство України визначає вік, з досягненням якого громадянин набуває трудової право-дієздатності в повному обсязі. Таким віком згідно зі ст. 188 КЗпП Ук­раїни є досягнення громадянином України 16 років. І лише як виняток за згодою одного з батьків або особи, яка його замінює, можуть прийматися на роботу осо­би, які досягай 15 років.

Другою стороною трудового договору є власник підприємства, установи, організації або уповноваже­ний ним орган чи фізична особа. Власник має право укладати трудовий договір з працівником як само­стійно, так і доручити свої повноваження іншим спе­ціальним особам, наприклад заступникові керівника з кадрів тощо. У філіалах підприємства або в інших відокремлених структурних підрозділах юридичних осіб трудовий договір можуть укладати їх керівники, якщо головним підприємством їм передані такі повно­важення.

Зміст трудового договору.

Зміст трудового договору — це сукупність умов, якими визначаються права та обов'язки сторін.

Вони поділяються на два види:

· умови, що визначаються угодою сторін,

· умови, що встановлюються законо­давством про працю.

Умови трудового договору, що визначаються уго­дою сторін, залежно від волевиявлення цих сторін класифікуються так:

 1) обов'язкові (необхідні), без домовленості про які трудовий договір вважається недійсним;

 2) факультативні (додаткові).

До обов'язкових (необхідних) належать такі умови:

а) про трудову функцію, тобто ким буде працівник -техніком, оператором, слюсарем тощо;

б) про місце роботи, тобто де саме він працюватиме (із зазначен­ням цеху, відділення чи без

 визначення місця роботи);

в) про строк дії трудового договору (на невизначений чи на певний строк тощо);

г) про час початку виконан­ня трудової функції (через день, два чи тиждень тощо);

д) про розмір винагороди за виконану роботу.

 

Дещо інші аспекти факультативних (додаткових) умов трудового договору. Вони не є обов'язковими, але якщо сторони домовляться про них, то стають та­кими й можуть впливати на долю трудового договору. Умовно їх можна класифікувати за двома видами:

1) такі, що безпосередньо зазначені в законодавстві про працю,

 Наприклад, до першого виду на­лежать умови:

а) про встановлення випробування (ст. 26 КЗпП України);

б) про встановлення неповного робочого дня або тижня (ст. 56 КЗпП України);

в) про роботу в одну зміну при багатозмінному режимі праці тощо.

2) такі, що визначаються самими сторонами під час укладення трудового договору на підставі їх дозволеності законом. До другого виду належать такі умови, як:

- забез­печення житлом,

- надання для дитини працівника місця в дошкільних дитячих закладах (яслах, садку) тощо.

Правова сутність додаткових умов полягає в тому, що вони уточнюють, доповнюють і розвивають умови конкретного трудового договору.

Серед зазначених умов особливе місце в законі по­сідає умова про встановлення випробування під час укладення трудового договору.

Дві характерні ознаки випробування:

Перша стосується того, що сам факт його встановлення мож­ливий лише за обопільної домовленості сторін трудо­вого договору.

Друга ознака стосується строку випро­бування, конкретна тривалість якого визначається тільки за згодою сторін трудового договору.

За зако­ном верхня межа цього строку становить:

- для робіт­ників - щонайбільше місяць,

- для службовців - до трьох місяців,

- в окремих випадках для відповідаль­них службовців за погодженням з профспілковим ко­мітетом - до шести місяців.

- для державних службов­ців строк випробування встановлюється до шести мі­сяців без погодження з профкомом (ст. 18 Закону України "Про державну службу").

 

 

 При цьому поряд із зазначеним чинне законодавст­во України про працю передбачає випадки, коли під час прийняття працівника на роботу випробування не встановлюється.

До таких працівників належать:

а) неповнолітні працівники;

б) молоді робітники після закінчення професійних навчально-виховних закладів;

в) молоді фахівці після закінчення вищих навчальних закладів;

г) особи, звільнені в запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби;

д) інваліди, на­правлені на роботу за рекомендацією медико-соціальної експертизи;

е) особи, які змінюють роботу у зв'яз­ку з переїздом в іншу місцевість або з переходом на інше підприємство та в інших передбачених законо­давством випадках.

 

 За правовим статусом працівник на період випро­бування не обмежується у трудових правах. Навпаки, він має право на оплату праці, належні умови праці, зарахування до трудового стажу терміну випробуван­ня, а також зобов'язаний виконувати норми праці, дотримуватися внутрішнього трудового розпорядку тощо.

 Поряд із цим умова випробування створює для працівника певні правові наслідки, зокрема праців­ник, який не витримав випробування, звільняється:

- з ініціативи власника без обов'язкового обґрунтування такого рішення;

- звільнення не погоджується з проф­спілковим комітетом;

- власник не зобов'язаний працевлаштовувати працівника;

- не виплачується вихідна допомога.

 

---

Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 232; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!