Державний устрій України часів Директорії.
Після зречення 14 грудня 1918 р. влади гетьманом П. Скоропадським, війська Директорії, яка утворилася напередодні, 18 грудня вступили в Київ і в Україні відновилася УНР. Але першу УНР друга нагадувала лише назвою та деякими напрямами національної політики. В цілому ж суть була іншою – це була нова форма української державності новітнього часу. Творилася вона у вкрай несприятливих умовах боротьби за територію України більшовиків, білогвардійців та польських шовіністів. Проте, незважаючи на перешкоди, діячам другої УНР вдалося створити власну, оригінальну державно-правову систему. Нормативними актами того періоду були декларації розпорядження, інструкції, універсали, закони.
Центральну державну владу (законодавчу, виконавчу, судову та військову) зосереджувала в своїх руках Директорія УНР у складі 5 директорів (С. Петлюра, В.Винниченко, П. Андрієвський, А. Макаренко, Ф. Швець). Щоправда жодного документа, який би визначав її правовий статус, так і не було прийнято. За сучасними критеріями Директорію можна назвати колегіальною хунтою, наділеною диктаторськими повноваженнями. Директорія призначала виконавчо-розпорядчу владу – Раду Народних Міністрів у складі 18 міністрів. Чіткого розмежування повноважень Ради з Директорією вже не було. Усвідомлюючи і декларуючи тимчасовий характер діяльності, Директорія намагалася створити постійно діючий парламент. Першою спробою був Конгрес трудового народу, обраний за принципом територіального представництва і скликаний 22-28 січня 1919 р. у Києві, який ухвалив Акт злуки із ЗУНР та прийняв “Закон про форму влади на Україні”. За ним створювалася Президія Конгресу та комісії у складі Директорії. Проте більше скликати сесію Конгресу не вдалося. Законами 1920 р. передбачалося створення президентсько-парламентської республіки з Головою Держави (президентом) та Державною Народною Радою чи Сеймом (парламентом). Але вони залишилися нездійсненими.
Місцеве управління відповідало адміністративно-територіальному поділу держави на губернії, повіти, волості, міста та села. У режимі державного керівництва діяли комісари (губернські, повітові та волосні) і отамани (сільські та міські), яким підпорядковувалися місцеві правління. Директорія відновила вповні дореволюційні земські (зібрання та управи) і міські (думи та управи) органи самоврядування. Окрім того, паралельно з ними продовжували повсюди діяти ради депутатів (робітничих, селянських, солдатських). Хоча в цілому на місцях панувала отаманщина – влада місцевих авторитетів, особливо у повітах і волостях (Апгел, Зелений, Махно).
Силовими структурами Директорії була армія УНР, відновлена міліція та судові установи. Гетьманський Сенат знову замінив Генеральний суд під назвою Найвищий суд. Відновлено апеляційні та мирові суди, впроваджені ЦР, та створено надзвичайні військові суди. Тож створюваний Директорією державний механізм міг би бути життєздатним та ефективним, але за умови невтручання у внутрішні справи України зовнішніх агресорів.
|
|
|
|
|
|
Законодавча діяльність Директорії.
Директорія обрала той же шлях, що й гетьман Скоропадський — шлях часткового скасування одних і відновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. Наприклад, 24 січня 1919 року Директорія скасувала “закон бувшого гетьманського уряду від 9 липня 1918 року “про відміну закону 9 січня 1918 року про національно-персональну автономію й про скасування національних міністерств”
Оцінюючи законодавчу діяльність Директорії, можна стверджувати, що на ній повною мірою позначилася відсутність чітких орієнтирів, характерна в цілому для її державницької стратегії. У зв'язку з цим прийнято посилатися на законодавство Директорії, затверджене нею наприкінці грудня 1918 — в січні 1919 p. — у відносно мирний період. Тоді Директорія скасувала деякі “другорядні” гетьманські акти — наприклад, закон від 18 листопада 1918 року “Про заснування державного симфонічного оркестру” (натомість законом від 24 січня 1919 року було засновано “Українську Республіканську капелу”) або закон від 3 жовтня 1918 року “Про утворення комісії для порядкування міської адміністрації столиці Києва”, а також ухвалила ряд законів, наприклад, 1 січня — закон “Про вищий уряд Автокефальної православної Соборної Церкви”, “Про службу в державних установах урядовців іноземних підданців”, “Про державну мову”, 9 січня — “Про звільнення від мобілізації деяких урядовців Судового відомства” та деякі інші.
|
|
|
У цілому ж законодавство Директорії можна охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються лише за необхідності “швидкого реагування” на конкретні обставини. Звідси й відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного й кримінального законодавства.
Те ж саме стосується й проекту Конституції. Початок черговому етапу конституційного процесу поклав сам Петлюра, коли на засіданні Ради народних міністрів 6 травня 1920 p. ypoчисто пообіцяв “виробити й прийняти Конституцію”. Однак минуло ще два місяці, поки уряд УНР утворив “правительственну комісію з 15 членів по розрібці повної конституції Української держави”, яка закінчила свою роботу наприкінці жовтня, однак підготовлені нею проекти було опубліковано вже на території Польщі.
|
|
|
Самі обставини життя країни також впливали на пріоритети законотворчості. Крім земельного закону, варто назвати закони про ліси від 10 січня, “Про Державну Українську Грошову Одиницю” від 6 січня, “Про хлібну повинність з урожаю 1919 року” від 15 серпня 1919 року, “Про надзвичайний одноразовий податок” від 31 травня 1920 року. “Військове” ж законодавство, навпаки, розвивалося дуже активно: 13 січня Директорія затвердила закон “Про заклик до військової служби”, 18 січня — “Про прийом в дієву армію УНР охотників”, 26 січня — “Про поповнення армії та флоти”, 17 лютого — “Про мобілізацію Старшин та Урядовців-учителів”, 6 квітня — “Про загальний достроковий призов до виконання військової повинності народжених в 1900 році”, 31 липня — “Про мобілізацію урядовців державного контролю” та чимало інших, включаючи різноманітні постанови, накази й інструкції, які детально регламентували ці питання, навіть розмір добових лікарям “за працю при провадженні мобілізації населення до війська”. На забезпечення виконання військової повинності та інших “державних” обов'язків було спрямовано й затверджений 26 вересня 1920 року закон “Про реєстрацію населення, що мешкає на території УНР”.
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 677; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!