Державний устрій Західноукраїнської Народної Республіки.
Вищим органом влади ЗУНР була УНРада. Відповідно до Закону від 15 листопада 1918 р. її склад поповнився делегатами з усіх повітів та великих міст. Вибори цих делегатів пройшли з 22 по 26 листопада. 4 січня 1919 р. була створена Президія УНРади у складі Президента (голови Ради) і чотирьох його заступників. На цьому ж засіданні було створено ще один орган — Виділ УНРади у складі Президента та дев'яти членів, на який покладалися функції колегіального глави держави.
Дбаючи про створення повноцінного парламенту, УНРада, яка вважала себе тимчасовим органом, 31 березня 1919 р. ухвалила закон про скликання сейму ЗУНР, а в квітні — виборчий закон. Послів (де-путатів) належало обрати за національно-пропорціональною системою на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. З 226 послів Сейму українцям належало обрати 160, полякам — 33, євреям — 27, австрійцям — 6. Однак через складні воєнно-політичні обставини провести вибори так і не вдалося.
Внаслідок різкої зміни зовнішньополітичної ситуації у червні 1919 р. Виділ УНРади та Державний Секретаріат ухвалили закон про передання всієї повноти військової та цивільної влади Диктаторові Є. Петрушевичу. Для виконання диктаторських функцій Є. Петрушевич утворив Колегію головноуповноважених і Військову канцелярію, які в практичній діяльності керувалися виключно його вказівками.
Уряд ЗУНР — Державний Секретаріат було сформовано 9 листопада 1918 р. Його очолив К. Левицький. У складі уряду було 14 державних секретарств (міністерств). Пізніше кількість державних секретарств та інших структур уряду неодноразово змінювалися. 10 листопада голова і члени уряду присягнули на вірність українському народові й державі. У грудні уряд подав у відставку і було сформовано новий на чолі з С. Голубовичем. На засіданні УНРади 4 січня 1919 р. було обговорено програму уряду і здійснено спробу створити дієвий урядовий апарат. Аби залучити до процесу державотворення національні меншини, у складі уряду було утворено ще три секретарства: польське, єврейське й німецьке. Однак вони відхилили цю пропозицію. Незабаром внаслідок реорганізації секретарств їх кількість скоротилася до десяти.
|
|
|
Місцевими органами влади і управління стали обрані населенням у листопаді 1918 р. громадські й міські комісари, містечкові, сільські й повітові "прибічні" та національні Ради. Місцеву владу в повітах здійснювали повітові комісари, яких призначав Державний секретар внутрішніх справ. 16 листопада 1918 р. з'явився Закон "Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки", у якому регламентувався порядок утворення, структура та функції місцевих органів влади й управління.
|
|
|
За цим законом повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він призначав громадських і міських комісарів, а там, де їх вже було обрано, затверджував обрані кандидатури; мав право розпускати місцеві громадські ради й призначати нові вибори до них; затверджував розпорядження повітових властей; приймав присягу від службовців повіту тощо. Йому підпорядковувалися повітові військовий комендант і комендант жандармерії. Відповідним чином було регламентовано й повноваження комісарів нижчих ланок.
Передбачалося збереження старих кадрів службовців, особливо суспільно необхідних служб (комунальних, зв'язку, залізниць тощо). В законі зазначалося, що всі службовці, які дадуть
письмове зобов'язання чесно служити Українській державі, залишаються працювати на своїх місцях. Згідно із виданим у березні 1919 р. розпорядженням Секретарства внутрішніх справ встановлювався перелік вимог до службовців державного апарату. Ними могли бути лише громадяни України бездоганної поведінки, які володіли українською мовою і мовою хоч би однієї з національних меншин, не старші 40 років. Запроваджувалося річне стажування й іспит перед спеціальною комісією. 2. У дні розпаду Австро-Угорської монархії, створена у жовтні 1918 p. у Львові Українська Національна Рада 1 листопада 1918 р. проголосила утворення у Галичині та на Буковині Української Держави. 13 листопада вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Вища законодавча влада у державі належала Українській Національній Раді, лише вона мала право ухвалювати закони. Очолював її президент (фактично спікер - голова парламенту). Рада формувала колегіальний орган влади - Виділ з 9 осіб, що виконував функції глави держави. У майбутньому передбачалося скликання однопалатного Сейму з 226 послів, обраних за національно-пропорційною системою, при загальному, рівному, прямому та таємному голосуванні.
|
|
|
Рада формувала уряд - Державний Секретаріат з 14 секретарств (міністрів) на чолі з прем'єром. Місцевими органами влади були: у повітах - повітові комісари, призначені держсекретарем внутрішніх справ, та обрані прибічні ради; у селах та містах - громадські і міські комісари теж з обраними прибічними радами. Комісари були представниками державної влади на місцях з необмеженими повноваженнями.
Реформовано також і судову систему. ЗУНР розділено на 130 судових повітів та 12 судових округів. Окружні і повітові суди були першою інстанцією, другою був Вищий суд у Львові, а третьою - Найвищий держаний суд. До їхнього обрання відповідні інстанції називалися Окремими судовими сенатами другої та третьої інстанції.
|
|
|
Охорону громадського порядку забезпечувала народна міліція та створений 6 листопада 1918 р. Корпус української державної жандармерії. Його очолювала Команда на чолі з головним комендантом, на місцях діяли окружні та повітові команди, теж очолювані комендантами.
Окрім того, у правоохоронній системі ЗУНР повноцінно функціонували прокуратура, адвокатура і нотаріат.
Законодавство ЗУНР.
На території ЗУНР, згідно з постановою УН Ради, у галузях цивільного, кримінального і процесуального права використовувалося старе австрійське законодавство, якщо воно не суперечило цілям Української держави. Австрійсько-імперська система законодавства небезпідставно вважалася однією з основ забезпечення стабільності в державі до часу ухвалення власних нормативних актів.
Особливістю законодавчої діяльності ЗУНР була її соціальна спрямованість. Умовно ЗУНР розвивала своє законодавство у двох напрямах: соціально-політичному та соціально-економічному. Глибокі революційні зміни також відбулися в освіті, культурі тощо.
Злагодженому функціонуванню органів влади і управління, передусім, служило конституційне законодавство. Конституційні засади новоствореної Української держави визначав схвалений УН Радою "Тимчасовий основний закон" (13 листопада 1918 р). У ньому закріплювалося верховенство й суверенітет народу, який мав здійснювати їх через свої представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Виборчим правом наділялися усі громадяни незалежно від національності, віросповідання та статі. Таким представницьким органом мав стати Сойм (Сейм), а до його обрання верховну (законодавчу) владу повинна була здійснювати Українська Національна Рада. Виконавчу владу віддано Державному Секретаріату. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі (потім тризуб), прапором - синьо-жовтий. Затверджено печатку Держави.
На вдосконалення політичної системи держави були спрямовані й інші конституційні закони - "Про вибори до Сойму Західної області Української Народної Республіки" і "Про скликання Сойму Західної області Української Народної Республіки". Цими нормативними актами визначався
порядок обрання, скликання та діяльності нового парламенту (вибори мали відбутися у червні 1919 р.).
У республіці, яка стояла на принципах справедливого вирішення національного питання, важливого значення надавалося законодавству про мови. Одним з перших нормативних документів, що врегульовував мовне питання, було рішення Державного Секретаріату (10 листопада 1918 р.), в якому визначалося, що всі закони, урядові акти та інші правові документи, які мають загальнодержавне значення, слід публікувати у чотирьох мовах: українській і мовами офіційних національних меншин - польської, єврейської та німецької. Цим самим Державний Секретаріат намагався не тільки оперативно доводити до всього населення свої найважливіші рішення, але й завойовувати їхню прихильність до нової української влади.
Згодом використання української мови в різних сферах державного та господарського життя визначалося Законом "Про вживання мови у внутрішнім та зовнішнім урядуванні властей і урядів, публічних інститутів; державних підприємств на Західній області Української Народної Республіки" (15 лютого 1919 р.), яким затверджувався статус української мови як державної. Державні органи і службовці, публічні інституції і державні підприємства зобов'язували послуговуватися українською у внутрішніх та зовнішніх відносинах. Національним меншинам на законодавчому рівні гарантувалося право вживати в офіційних зносинах з державними властями, організаціями та установам, усно чи письмово,- рідну мову, а властям, державним інституціям відповідати громадянам їхньою мовою. Національним меншинам гарантувалося право вільно розвивати свої мови, культуру, мати школи, бібліотеки, видавництва, періодику.
8 квітня 1919 р. УН Рада прийняла Закон про громадянство і правовий статус чужинців ("Про право горожанства (громадянства) на Західній області Української Народної Республіки"). Згідно з цим Законом кожна особа, яка у день його оголошення належала до однієї з громад краю, вважалася громадянином 30 УНР. Рішення про надання громадянства чужинцям приймав Державний Секретаріат. В окремому параграфі Закону вказувалось, що громадяни Придніпрянської України - УНР - є тими самими громадянами 30 УНР. Процедура відмови від громадянства передбачала подання відповідної впродовж 1,5 місяця після публікації закону. Іноземці та без громадянства набували статус громадянина після п'яти років постійного проживання на території Республіки.
Одним із найважливіших соціально-економічних питань у державі залишалось земельне питання та його правове вирішення. Аграрна проблема в ЗУНР набула не тільки економічного, а й політичного значення, адже майже половина орних земель та пасовищ, більша частина лісів за Австрії у Галичині належали поміщикам і церкві, тоді як понад дві третини селянських господарств були дрібноземельними або "безземельними" (Б. Тищик).
Аграрну реформу на селі започаткував "Закон про привласнення великих фабулярних посілостей". Ним встановлювався порядок конфіскації земель у великих землевласників. Зокрема, націоналізовані землі переходили у тимчасове управління повітових земельних комісій, які розподіляли їх поміж селянами.
Завершити процес врегулювання аграрної проблеми в ЗУНР мав Закон "Про земельну реформу" (14 квітня 1919 р.), який передбачав конфіскацію земель поміщиків, церков і монастирів, а також набутих із метою спекуляції та тих, що не обробляли власники своїми силами. Варто зазначити, що прийнятий Закон мав компромісний характер: конфіскації підлягали землі великих землевласників, власників, які зі зброєю в руках воювали проти Української держави та земель, які перебували у державній власності Австро-Угорської монархії. А наділялись землею у першу чергу військовослужбовці української армії та безземельні й малоземельні селяни. До слова, земельний Закон ЗУНР значно відрізнявся від земельного Закону Центральної Ради УНР, за яким було конфісковано і передано у власність усі поміщицькі та церковні землі без викупу.
Робітничим законодавством було також встановлено 8-годинний робочий день та контроль над виробництвом. Однак дослідники (Б. Тищик) наголошують, що вирішення цих наболілих проблем було запізнілим, прийняті закони недосконалими (земельний закон а то й половинчастими (не було націоналізовано промислових підприємств). Фактично їх реалізацію відкладено до закінчення війни і скликання Сейму.
Органи влади ЗУНР також вживали заходів щодо підтримки культури і, зокрема, освіти. Серед законів і розпоряджень, які регулювали діяльність державних органів щодо створення власної освітньої системи були, передусім: "Про основи уладження шкільництва на Західній області
Української Народної Республіки", "Про полегшення при іспитах учителів середніх шкіл", розпорядження "В справі приватних шкіл" та низка інших правових актів. Внаслідок прийнятих законодавчих актів було відкрито 30 середніх шкіл, з них 20 гімназій. Вчителів визнано державними службовцями та присвоєно службові ранги. З дозволу органів влади ЗУНР далі діяли польські та єврейські навчальні заклади. На вільні посади вчителів оголошувався конкурс у пресі. Для матеріальної підтримки вчителів та членів їхніх сімей прийнято ряд законів та розпоряджень про підвищення зарплати.
Отже, ЗУНР провадила активну законодавчу діяльність, яка вже тоді була зорієнтована на міжнародно-правові стандарти, відповідала їм і навіть дещо випереджувала (законодавство ЗУНР про мови
58.Правове оформлення режиму "воєнного комунізму".
Насадження радянської державності призвело до кардинальних змін життя українського суспільства у соціально-економічній сфері формах власності та виробництва, методах розподілу націонал його продукту в промисловому та аграрному секторах економію. Цей процес, який фактично призвів до руйнування в Україні форм господарювання, здійснювався на основі нової політики російських більшовиків, що дістала назву "воєнного комунізму".
Розроблена В. Леніним (квітень 1918 р.- стаття "Чергові завдання радянської влади") як система організаційно-правових заходів комуністичного будівництва щодо найбільш важливих сфер життєдіяльності суспільства політика "воєнного комунізму" впродовж 1918 р. пройшла апробацію на території РСФРР. З початком другої спроби закріплення радянської державності і до весни 1921 р. із незначними змінами вона активно втілювалася і в УСРР. Провідні напрями реалізації цієї політики полягали в одержавленні промисловості та у кардинальному реформуванні аграрної сфери.
Одержавлення промисловості здійснювалося у формі націоналізації, яка в Україні (на відміну від Росії 1918 р.) охопила усю велику промисловість відразу. За короткий період у межах території радянізованої України декретами РНК, Ради Народного Господарства (РНГ) УСРР та Вищої Ради Народного Господарства (ВРНГ) РРФСР (тобто господарського органу іншої держави) було націоналізовано підприємства кам'яновугільної, цукрової, марганцевої, залізорудної, металургійної, машинобудівної, електротехнічної, сірникової, спиртової, виноробної промисловості, тобто тих галузей, які були провідними в масштабах всієї колишньої імперії, й становили хребет економічного потенціалу самої України. Наслідком суцільної і швидкої націоналізації промислових підприємств стало таке ж швидке запровадження нечуваної й небаченої до того часу системи регулювання економічного життя мільйонів людей, характерними ознаками якого були системні зміни в управлінні промисловістю та розростання управлінського апарату (бюрократизація).
В основу управління промисловістю УСРР було покладено аналогічну РРФСР структуру, що базувалася на принципах централізму, у виді главків (головних управлінь) Вищої Ради Народного Господарства, центрів, трестів і кущів.
Головне вістря комуністичної доктрини, яка реалізовувалася компартією на практиці, було спрямовано на ліквідацію ринкових відносин. Вироблені більшовиками нормативно-правові заходи мали ліквідувати ринок як такий. Так, Декрет Раднаркому РСФРР "Про розрахункові операції" (15 липня 1920 р.), дія якого негайно поширювалася на територію України, проголошував, що всі підприємства, установи, організації, які потребували будь-яких виробів матеріалів або продуктів, зобов'язані були для їх одержання звертатися у відповідні радянські розподільчі установи. Купівля на вільному ринку заборонялася. Розрахунки між установами і підприємствами могла здійснюватися тільки перерахуванням з рахунку на рахунок, тобто у безготівковій формі. Фактично цим декретом між державним господарством і ринком було поставлено бар'єр.
У грудні 1920 р. розгорнулася безпосередня підготовка до скасування грошового обігу. Напередодні запланованого (яке так і не відбулося) на початок 1921 р. скасування грошей, коли їх мали замінити т. зв. "троди" - трудові одиниці, В. Ленін підписав "Декрет про платний відпуск продовольчих продуктів і предметів широкого споживання" (4 грудня 1920 р.).
Реалізація цих організаційно-правових заходів означала запровадження в УСРР т. зв. "продовольчої диктатури", що призвело до остаточної руйнації ринку продовольства, уведення "єдиної загальнодержавної карткової системи" (1 серпня 1919 р.) на території України, контрольованої більшовиками.
Головним методом вирішення проблеми забезпечення населення продуктами харчування, на який покладалися більшовики, був терор. Так, наприкінці липня 1919 р. Ленін в директиві членам Ради праці та оборони зазначив, що до кожного з 1900 українських повітів принаймні двічі мали "завітати" підрозділи Червоної армії з метою реквізиції харчових запасів; що слід запровадити інститут заручників, які своїм життям повинні були відповідати за виконання більшовицьких планів; а саме: реквізицію продовольства, цілковите вилучення зброї у місцевого населення, налагодження охорони промислових об'єктів та продовольчих складів тощо.
Першим нормативно-правовим актом, в якому йшлося про наміри по-новому розв'язати проблему землекористування, став Маніфест до робітників та селян України (29 листопада 1918 p.). У ньому чи не вперше в Україні було оголошено про наміри конфіскації всіх поміщицьких, монастирських і т. зв. куркульських земель. Однак правовою основою фактичної реалізації цього намір) стала інструкція Наркомзему УСРР "Про розподіл земель у тимчасове зрівняльне користування" (11 березня 1919 p.), якою встановлювалися граничні норми земельних наділів для селянських господарств при розподілі конфіскованої землі: від 12 десятин на Лівобережжі і до 30 десятин у степовій зоні. Розподіл конфіскованих поміщицьких, монастирських та церковних земель здійснювали земельні відділи при сільських та волосних радах.
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 892; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!