Вчення Платона про ідеї та державу

У 367р. до н.е. слухачем "Академії" Платона стає сімнадцятирічний Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять років пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою "Органон" ("Знаряддя"). Головною ж його філософською працею є "Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Аристотеля слова "метафізика" ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси "те, що після фізики", тобто "метафізика".

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

Однак Бог – це тільки "одне з начал". Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – панлогіст.

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Аристотель дає визначення основного закону буття. подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Основні засади вчення Аристотеля про буття такі: 1) категоріальний аналіз існуючого: 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність.

Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Аристотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час. відношення, місце, стан. дія, володіння, страждання. При цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування.

Аристотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Аристотеля є ототожнення її із суттю речі. У Аристотеля форма як суть буття речі – це той чи інший вид певного роду. Саме видове – головне, вирішальне начало буття і знання. Форма – не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види Аристотеля – це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом – форму ніхто не творить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії – наступниці форми. При цьому під матерією Аристотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити.

Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.

Через вчення про душу Аристотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Аристотелем третій вид душі – розумна Душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум – це Бог. Таким чином, у Аристотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.

11) Філософія Середньовіччя

Середньовічна доба в основному належить до епохи феодалізму (V - XV ст.). Хоча вона й була спадкоємицею античної філософії, але багато в чому відмінна від неї. Людина феодального суспільства усвідомлювала себе одухотвореною (такою, що має душу) істотою. Оскільки найдосконалішим виявом духовності мислився Бог і знання про нього, то богослов'я, теологія підносилися на рівень "найголовнішого" знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі "загадки буття". Духовність - це віднині вищий критерій реальності. Християнсько-феодальна ідеологія проголошувала "неістотними" тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювалися як найбільш значимі. Тепер все "земне", "світське", держава, суспільні інституції набували характеристик "справжнього" існування, лише отримуючи санкцію "божественного буття", тобто благословення церкви.

Таким чином, світ набуває характеристик "двоїстості". З одного боку, - це справжній (божественний, духовний, небесний, благий), а з іншого - несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний) світ. З самого початку ці світи тлумачилися як "неспівставні" (реальність була притаманна винятково духовному, "божественному" буттю). Що ж до "земного" світу, то він, власне, взагалі реально не існує, адже створений богом з... "ніщо". В такій ситуації їх співставлення породжували нераціональні, а то й надраціональні, містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх "контактів".

Починається середньовічна філософія з періоду апологетики, тобто захисту й обґрунтування християнства. Один із провідних представників апологетики Квінт Тертулліая (біля 160 -після 220 рр.) ставить риторичне запитання: Що є спільного між філософом і християнином, між учнем грецької мудрості і учнем неба? Нова "божественна" мудрість, на його думку, настільки глибша від старої (грецької, "земної"), що здається зовсім незрозумілою, і навіть абсурдною щодо неї. Водночас, інтенсивно йшли пошуки в античній спадщині Ідей та позицій, придатних для освоєння з подальшою їх трансформацією у зміст нового світогляду і нової культури. Такими, як показала наступна історія, стали платонізм і арістотелізм.

Процес систематизації і впорядкування теологічно-філософських принципів християнської ідеології з найбільшою інтенсивністю відбувається y IV ст. Григорій Назіанзін (біля 330 - 390pp.), єпископ константинопольський, прозваний Богословом; Василій Великий (біля 330 - 379 pp.), єпископ Кесарійський; Григорій (325 - 394 pp.), єпископ Ніський - всі троє учасники так званого "каппо-докійського гуртка", або як їх називають в церковній літературі, "три світочі капподокійської церкви" - були серед тих, хто брав безпосередню участь в цьому процесі, вкладаючи в нього душу і серце.

12) Все різноманіття філософських проблем можна звести до п'яти основних груп ', онтології, гносеології, аксіології, праксеологии і антропології. Ці п'ять груп проблем формують структуру будь-якого філософського знання. Онтологія - філософське вчення про буття і суще. Гносеологія - філософське вчення про пізнання. Аксіологія - філософське вчення про цінності. Праксеологія - філософське вчення про дію. Антропологія - філософське вчення про людину. Всі розділи філософського знання співіснують в кожній конкретній філософської теорії: наприклад, неможливо побудувати концепцію дії - праксеологію, не вирішивши проблем аксіології, антропології або онтології. Рішення онтологічних проблем неминуче виводить думку на проблеми пізнання і істини. Антропологічна проблематика фокусує в собі все інші філософські теми, а гносеологія, як говорив Іммануїл Кант, виникла із потреби вирішити антиномію людської свободи, тобто з антропології та онтології.

Іммануїл Кант [1] запропонував таку структуру філософії: вчення про чистому розумі - гносеологія, вчення про практичне розумі - аксіологія і праксеологія, вчення про естетичну здатності судження - аксіологія. Всі три розділи підводять до "останнього" філософського питання: "Що таке людина?", Тобто до антропології. Іммануїл Кант не говорить окремо про онтологічну компоненті філософського знання, але проблеми онтології обговорюються у всіх трьох його основних творах: "Критиці чистого розуму", "Критиці практичного розуму", "Критиці здатності судження".

Інший філософ, Едмунд Гуссерль ^[2] , також передбачає схожу модель філософського знання. У роботі "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" він пише: "Форми розуму тематізіруются в науці про пізнання ... в науках про справжню і справжньої оцінки ... про етичному вчинку ... при цьому розум - це загальне позначення" абсолютних " , "вічних", "надвременной", "безумовно" значущих ідей та ідеалів ". Таким чином, Гуссерль задає схожу структуру філософії: гносеологія, аксіологія, праксеологія і онтологія.

Крім основних груп філософських проблем, які формують ядро філософії, в філософському знанні існують дослідження, безпосередньо пов'язані з конкретною частиною духовної культури або формою суспільної свідомості: філософія науки, філософія історії, філософія мистецтва, філософія релігії, філософія міфології, (філософія політики. Кожен з цих елементів спирається на ідеї і принципи, які формулюються в "ядрі" філософського знання - онтології, гносеології, аксіології, праксеологии і антропології.

У різні епохи на перший план виходив той чи інший розділ філософського знання, тоді як інші продовжували існувати на периферії. Наприклад, в Античності і в Середні століття домінувала онтологічна проблематика, в епоху Відродження в центрі уваги філософів були антропологія і проблеми людини. У Новий час і в епоху Просвітництва філософи переймалися гносеологическими питаннями, а вся філософія фактично зводилася до питання про адекватне, універсальному пізнанні. У сучасній філософії увагу сконцентровано насамперед на антропологічної і аксіологічної проблематики, а теми буття, його пізнання, істини (тобто онтологія і гносеологія) відходять на задній план. Однак і в філософії XX ст. були створені дві грандіозні онтологічні системи - феноменологія Едмунда Гуссерля і фундаментальна онтологія Мартіна Хайдеггера ^[2] . Крім того, саме в сучасній філософії був ясно окреслений праксеологічний компонент філософського знання, що став, наприклад, головною сферою філософського дослідження в американському прагматизмі ^[4] .

13) Філософія Відродження.XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний ґрунт культурного надбання античності.

Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації. Термін Відродження був уведений Джорджо Базарі (1511 — 1574) — видатним італійським живописцем, архітектором та істориком мистецтва XVI ст.

Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.

Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху припадає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV — початок XVII ст.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

· Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

· Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

· Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

· Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

· Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права нау

Натурфілософія Відродження

В епоху Відродження була проведена основна розумова робота, яка підготувала виникнення класичного природознавства. Це стало можливим завдяки світоглядної революції, яка привела до зміни ставлення людини до світу, природі. Натурфілософські концепції Відродження прямого впливу на становлення наукового природознавства не чинили. Їх значення проявилося у пробудженні інтересу до дослідження природи і формуванні самого духу вільного пошуку.

Перехід від теоцентризма Середньовіччя до пантеїзму призвів до того, що розвиток натурфілософії визначалося новим розумінням Бога і природи. Бог розумівся як внутрішньо властивий світу, а природа - як субстанція, існуюча і актуально, і потенційно, об'єднуюча в собі і матерію, і форму. Мислителі епохи Відродження, не допускаючи творіння природи з нічого, підкреслювали, що в природі ніщо не народжується і не зникає.

Натурфілософами Відродження був висунутий принцип цілісного розгляду природи і ряд глибоких діалектичних положень (наприклад, вчення про боротьбу протилежних начал як джерелі зміни). Однак розуміння природи в цілому носило багато в чому фантастичний характер. Жагуче прагнення до оволодіння силами природи породило захоплення магією, кабалістикою і піфагорейської містикою чисел. Парадоксально, але розвиток досвідчених знань супроводжувалося розквітом паранаук - астрології, алхімії, магії, у плетиві з якими, а часом і в руслі яких здійснювалися важливі відкриття.

Видатним представником натурфілософії Відродження був Бернандіно Телезио (1509-1583), що заснував в Неаполі академію (Academia Telesiam) з метою дослідного вивчення природи на основі її законів. Його основне твір - "Про природу речей згідно з її власним початків". У цьому творі з позицій гілозоізма (від грец. Hyle - речовина, матерія і zое - життя), - уявлення про те, що вся матерія є одушевленої, він виклав вчення про "живої матерії", де стверджувалося, що кожна річ всередині самої себе має свою духовну причину, що сполучає її з загальним пластом живої субстанції. Чуттєва сторона пізнання, а отже, вагомість і значимість досвідченого знання, трактуються Телезио в алхімічному ключі, де немає різкої риси між чуттєвим і розумним, де спостереження за видимістю природних процесів несуперечливо зводить до осягнення духовних начал. Своєю орієнтацією на дослідне пізнання він справив великий вплив на Дж. Бруно, а також на родоначальника емпіризму Нового часу Ф. Бекона.

Натурфілософія Джироламо Кардано (1501-1576) - і основа, і остаточний синтез його разнообразнейшей вченого діяльності в галузі астрології і алхімії, медицини та фізики, математики, інженерії, психології і т

Мы поможем в написании ваших работ!