Події на Лівобережжі та Правобережжі в 1660-1670 рр. Гетьман
П. Дорошенко
Невдоволення козацтва пропольською політикою Виговського призвело до обрання в кінці 1659 р. гетьманом Ю.Хмельницького, який не мав необхідних для цього здібностей ні політика, ні дипломата, ні полководця. Він, як людина слабкої волі, емоційно неврівноважений, не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати владу і швидко став іграшкою в руках лідерів політичних угруповань. Займаючи то промосковську, то пропольську позицію, він сприяв поглибленню хаосу на Україні. Різні старшинські угруповання, прагнучи збагатитись, посилили між собою боротьбу, яка призводила до занепаду господарства. На тлі розбрату, що підігрівався поляками, московитами, татарами і турками, на Україні одночасно проголошуються по декілька гетьманів чим вони користувались в своїх інтересах. Поряд з Ю.Хмельницьким на Лівобережжі стає гетьманом Я.Сомко. Незабаром замість Ю.Хмельницького гетьманом на Правобережжі обирається П.Тетеря, а на Лівобережжі на Чорній раді обирається І.Брюховецький. Тетеря займав пропольську лінію, а Брюховецький - промосковську. Між ними постійно точилася війна, від чого страждав український народ. Цією ворожнечею користувалися поляки, татари і московити, ще більше руйнуючи Гетьманщину. Масами гинули люди.
Спробу об'єднати Лівобережжя з Правобережжям і вивести Україну з руїни намагався здійснити П.Дорошенко, обраний гетьманом Правобережжя в серпні 1665 р. Спочатку він хотів об'єднати Україну і досягти її суверенітету під верховенством польського короля, але незабаром переконався, що ця ідея не підтримується більшістю українського населення. Не зміг він домогтися цього і при зверненні до Московії. Народ України постійно вів боротьбу як проти польського панування, так і проти все, зростаючого володарювання Московії. Для утримання в покорі українців вони пішли між собою на компроміс, підписавши на початку 1667 р. Андрусівський договір про перемир'я на 13.5 років, за яким єдина гетьманська держава розколювалась на дві частини: Правобережжя відходило до Польщі, а Лівобережжя з Києвом(на два роки) - до Московії. Договір про розкол України, що розділив єдиний народ, як громом вразив українців. Він утворював, по суті, незборимі перешкоди на шляху до збереження утвореної держави та возз'єднання у її межах етноукраїнських земель.
|
|
|
Проте Дорошенко не зміг об'єднати країну. Він пропонує козацтву всієї України зібратись на Раду і вирішити долю батьківщини, але не дістає підтримки. Він веде переговори з Кримом і Портою про їх підтримку. Він навіть погоджувався прийняти царську протекцію за низки певних умов. Але всі намагання Дорошенка, одного з найбільш видатних тоді осіб, не дали позитивних наслідків. Поступово втрачаючи підтримку народу, П.Дорошенко склав булаву в 1676 р. на користь лівобережного гетьмана І.Самойловича.
|
|
|
7.4. Кінець “Руїни”. Гетьман І.Самойлович
Боротьба угруповань серед козацької верхівки нерозривно впліталась в політику сусідніх Гетьманщині держав - Польщі, Туреччини, Криму і Московії, а також у війни, які вони вели між собою в 60-80-ті рр. XVII ст. Основним театром їх воєнних дій були українські землі. Врешті-решт вони змушені були укласти мирні договори, поділивши обезкровлену Україну. За Бахчисарайським миром 1681 р. між Москвою і Туреччиною за останньою зберігся протекторат над Поділлям, а південь між Дніпром і Бугом остався "нічийним" як незалежна пустиня. За "Вічним миром" 1686 р. Польща зберегла за собою Правобережжя, Москва -Лівобережжя з Києвом.
Цим договором суттєво ускладнилося становище гетьмана Івана Самойловича. Та ще й сам гетьман зробив чимало невиважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. І. Самойлович був безмежно користолюбивим і самовладним, безпідставно призначав на посади полковників найближчих своїх родичів, підпорядковував українську православну церкву Московському патріархові. Все це привело до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.
|
|
|
7.5. Взаємини України з Московією
Територія гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Козацька держава ділилась на полки, їх було 10, а в Слобідській Україні – 5. Формально Гетьманщина мала статус широкої автономії, але за нею наглядав із Москви Малоросійський приказ. Хоча п’ять слобідських полків очолювала полкова і сотенна старшина, але політично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода.
Московський абсолютизм не міг змиритися з існуванням на території Гетьманщини демократичних традицій військово-козацької системи, зміцненням та розширенням елементів Магдебурзького права. Тому неминучість ліквідації цих соціально-політичних інститутів і впровадження загальномосковських норм було лише питанням часу. Однак цей процес тривав значний історичний період.
Московська влада ревізувала автономні устої Гетьманщини. До Глухівських статей 1672 р. було долучено нові обмеження: тепер не тільки гетьмана, але й старшину не можна було зняти з посад без дозволу царського уряду. Водночас, реалізуючи намагання старшини стати спадково-привілейованим станом, Москва підтвердила права на маєтки, одержані старшиною, звільнила її від податків на утримання війська, відмежувала козацький стан від міщан та селян.
|
|
|
Отже, внаслідок перемоги у Визвольній війні виникла "Українська гетьманська держава з новими суспільними і економічними відносинами і породила в українців надії на вільний подальший розвиток країни. Проте наступні події призвели до глибокої кризи, викликаної як недостатнім досвідом народу в державному будівництві, так і гострою міжусобною боротьбою між окремими угрупованнями панівного стану, його зрадами національних інтересів, так і ворожими діями сусідніх держав, що скористалися загостренням внутрішніх антагонізмів. У цій боротьбі за часів Руїни Україна зазнала не тільки незліченних людських і матеріальних втрат, але навіть частково поступилася здобутками революції Хмельницького. Проте боротьба за суверенність української держави залишила в найширших колах народу глибокий слід.
Контрольні запитання:
1. Як розвивались події після Переяславської Ради?
2. Історичне значення діяльності Б. Хмельницького.
3. Які причини виникнення розбрату в Гетьманщині?
4. Розкрийте основні воєнно-політичні події в Україні в 60 – 70-х роках.
5. В чому суть зрадницької політики царизму щодо України?
6. Які основні причини і невдачі боротьби українського народу за незалежність України?
Тема 8. Україна у XVIII ст.
Ключові слова: національна аристократія, самоврядування, деспот, кріпосник, конституція, колегія, шовіністична політика ,державний бюджет, намісництво, губернія, повіт, волость, колонізація, анархія, централізація, уніфікація, русифікація.
Переломним в житті Гетьманщини став початок XVIII ст. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти завдяки союзу зі шведським королем Карлом XII козацьку автономію зазнала поразки. Намагання екзильного гетьмана П. Орлика відновити українську державність також не увінчалися успіхом. Форсований наступ Московського царату за цих обставин став своєрідною прикметою часу. Він характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації, цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбуренням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель. Ліквідації українського самоврядування також сприяли: відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави; відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків; незначний розвиток урбанізації, а через це – слабкість міщанства, інтелігенції; психологічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом); національна верхівка українського суспільства перетворилася на інертну політичну силу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.
Гетьманування І. Мазепи. Ліквідація українського самоврядування та Запорозької Січі. Подальша доля козаків. Історична географія України в XVIII ст. Приєднання Новоросії та Криму. Поділ Речі Посполитої. Закріпачення українського селянства. Посилення антифеодального гніту. Антифеодальні виступи українських селян.
Література:
1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник.-К., 2001.
2. Борисенко В. Курс української історії.- К., 1997.
3. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.).- Львів, 1996.
4. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення.- К., 1991.
5. Грушевский М. Очерк истории украинского народа.- К., 1991.
6. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.1.- К., 1994.
7. Єфименко О. Історія України та її народу.- К., 1992.
8. Історія України в особах: IX-XVIII ст.- К., 1993.
9. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини (1760-1830).- К., 1996.
10. Рибалка І. Історія України. Ч.1.- Харків, 1995.
11. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідеяXVII – XVIII ст.: Проблеми формування, еволюції, реалізації.- К., 1997.
12. Українське питання в Російській імперії та Радянському Союзі (XVIII – перша половина ХХ ст.).- Дніпропетровськ, 1998.
13. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій.- К., 1999.
8.1. Гетьманування І. Мазепи
Наприкінці XVII ст., як і раніше, козацька держава ділилась на полки. На Лівобережжі їх було 10, а в Слободській Україні – 5. У 1687 р. гетьманом України було обрано І. С. Мазепу, вихідця з української шляхти. Він замолоду побував за кордоном, служив при польському королі, потім у гетьманів Дорошенка і Самойловича. Мазепа відзначався освіченістю, мужністю, воєнним хистом, вмів подобатись людям. У своїй внутрішній політиці Мазепа спирався на старшину, намагаючись створити в Україні національну аристократію і з її допомогою відстоювати самоврядування. Водночас він обмежував прагнення старшини до необмеженого посилення експлуатації селянства, встановивши максимальну панщину у два дні на тиждень. Свою гетьманську владу рішуче захищав від посягань запорожців і старшини, а свою резиденцію в Батурині і хуторі Гончарівці устаткував з великим шиком.
Розквіт України Мазепа пов'язував з розвитком виробництва, освіти, культури. За часів його гетьманування(1687-1708 рр.) в Україні збільшилось виробництво полотна, канатів, поширились посіви окремих технічних культур, культивувались нові овочі і фрукти. Багато міст прикрасилось новими церквами і будинками, Києво-Могилянська колегія отримала статус академії (1701 р.), для неї були збудовані нові корпуси.
Мазепа остаточно відмовився від орієнтації на Польщу, Крим, Туреччину, бо вважав боротьбу проти Московії безнадійною Тому довгий час він був щирим її прихильником, аж доки цар Петро не став нищити всі прояви українського самоврядування. Він всіляко допомагав царю у війнах проти татар і турків, надсилаючи проти них козацькі полки. Коли Москва розв'язала війну проти Швеції за захоплення узбережжя Балтійського моря, Петро І вимагав від Мазепи все нових і нових козацьких загонів. Потім цар наказував гетьманові посилати тисячі українців на будівництво своєї нової столиці С-Петербурга. В боях, а також на важких канальних роботах, від морозів, поганого харчування, хвороб щорічно гинули за чужі і зовсім незрозумілі українцям інтереси десятки тисяч козаків. Проте нехтування людським життям для досягнення своєї мети були характерними для Петра І. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютної влади, він розглядав і Україну як знаряддя для здійснення своїх імперських планів. Цар вимагав від гетьмана не тільки все нових і нових людей, але обклав український народ величезними податками, що посилювало розорення Гетьманщини. А в політичному плані Петро проводив курс на знищення самоврядування і повне підпорядкування України московській владі.
Усе це поступово починав усвідомлювати Мазепа. І коли він остаточно переконався в тому, що політика царя невпинно веде до руйнації України і послаблення його особистої влади, то жадібно почав шукати вихід із все зростаючого поневолення українського народу. Вважаючи, що лише поразка Москви в Північній війні (1700-1721 рр.) дасть
змогу Україні врятуватись, гетьман став на шлях встановлення союзу з шведським королем Карпом XII Сподіваючись разом з шведським військом завдати поразку Московії, Мазепа планував звільнити Україну і домогтися її незалежності. Переговори про перехід гетьмана на бік шведів велись в глибокій таємниці, коли Україна фактично була окупована царськими військами. Тому Мазепа не зумів підготувати ні більшість козаків, ні взагалі українське суспільство до виступу проти Петра І та свого переходу на бік Карла XII. У 1708 р. гетьман з малим козацьким військом відкрито виступив проти Москви і пішов на з'єднання зі шведським військом, що надійшло на Україну. За зраду Петро І наказав піддати Мазепу анафемі, і його майже 300 років проклинали в усіх православних російських церквах. Цей акт "зради" треба розглядати як мужній і великий патріотичний крок гетьмана, що безмірно любив свою батьківщину.
Після переходу Мазепи на бік шведів за наказом Петра І старшина "обрала” гетьманом І.Скоропадського, до якого цар приставив радником (вірніше соглядатаєм) Ізмайлова, а пізніше аж двох - Вінніуса і Протасьєва. Резиденція Мазепи м.Батурин і хутір Гончарівка були зруйновані, а їх населення було поголовне винищено. Нетерпимість царя до українського народу наочно виявилась і у ліквідації у травні 1709р. Чортомлицької Запорізької Січі, козаки якої на чолі з кошовим К.Гордієнком пішли за Мазепою. Потрощено було все, навіть могили козаків розкопали, а кістки їх порозкидали. Пізніше біля Перекопського перешийка в олешківських пісках поруч з Кримом запорожці заснували так звану Олешківську Січ.
27 червня 1709 р. під Полтавою стався вирішальний бій між військами Петра І і Карла XII, внаслідок якого шведський король і гетьман втекли з рештками розгромленої армії вмежі володінь Туреччини. Петро І прохав султана видати гетьмана, але той відмовив. 22 серпня 1709 р. Мазепа помер у Бендерах ( Молдавія). Козаки і старшина, що були в еміграції, обрали гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика. Він марно докладав багато сил, щоб звільнити Україну, намагаючись навіть створити союз ряду монархів проти Росії. Ним була складена так звана Конституція прав і вільностей Війська Запорізького, що накреслила шлях, яким за інших обставин міг би піти державотворчий процес в Україні.
8.2. Ліквідація українського самоврядування та Запорозької Січі.
Подальша доля козаків
Отримавши перемогу, Петро І відмовився відновити договір України з Московією (так звані Березневі статті) і надалі став обмежувати українське самоврядування. За підписаними Скоропадським в 1709 р. Решетилівським статтями закріплювалось право царських урядовців втручатися в справи українського місцевого управління, контролювати збір податків і витрат коштів. В 1714 р. Петро І відібрав у гетьмана і старшини право призначати полковників, а в 1715 р. запровадив і новий порядок призначення сотників. В 1722 р. була створена так звана "Малоросійська колегія", що фактично управляла Україною. Фактично була скасована вільна українська торгівля, цілеспрямовано звужувалося вживання української мови, скорочувалось друкування українських книжок. Йшла "викачка" з України інтелектуального потенціалу. Після смерті Скоропадського цар взагалі вирішив не обирати нового гетьмана. Наказного гетьмана Полуботка разом зі старшиною викликали в Петербург, де його й було закатовано в1724 р.
Після смерті Петра І в січні 1725 р. шовіністична політика царизму і обмеження автономних прав України продовжувались, хоч його наступники проводили дещо поміркованішу політику. До 1727 р. гетьмана не було. Потім гетьманом "обрали" престарілого миргородського полковника Д.Апостола, який, поїхавши в1728 р. в Петербург, прохав відновити Березневі статті Б.Хмельницького. У відповідь були ухвалені "Решительные пункты", що пропонували новообраному гетьману керувати Україною за допомогою російських чиновників.
Д.Апостол взявся впорядковувати внутрішні справи України. Він вперше встановив державний бюджет, провів генеральне слідство по маєтності, встановив порядок апеляції судових рішень, звернув увагу на розвиток торгівлі, сприяв поверненню запорожців зОлешківської Січі на батьківщину. Вже після смерті Апостола (січень 1734 р.) запорожці заснували так звану Нову Січ на р. Підпільній (біля Нікополя) і влітку 1734 р. отримали від Росії повну амністію і козацькі клейноди. Але після смерті Апостола нового гетьмана не обирали 16 років. Управляло Україною новостворене "Правління гетьманського уряду", хоча самого гетьмана не було. Це правління підпорядковувалось Сенату.
Новим і останнім гетьманом України у 1750 р. був обраний за рекомендацією цариці Єлизавети Петрівни Кирило Розумовський, який був молодшим братом некоронованого чоловіка цариці. Під його владу була віддана і Запорізька Січ. Але гетьман, часто і подовгу буваючи в Петербурзі, мало займався українськими справами. Свого наставника і вихователя Г. Теплова К.Розумовський зробив правителем гетьманської канцелярії і поклав на нього всі справи. Фактично ж в Україні, поки гетьман жив в Петербурзі, всім верховодила старшина. Єдине, що він зробив, так це судова реформа, за якою вводилися місцеві суди замість полкових. Найвищою інстанцією став Генеральний суд. Фактично все судочинство було віддано до рук старшини - української шляхти, що зміцнило її привілейоване становище. Посилились також кріпосницькі порядки. Юридичне кріпосне право на Україні було оформлене в 1783 р.
У 1764 р. за наполяганням цариці Катерини II Розумовський склав гетьманство. Гетьманщина була поділена на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, пізніше були створені Катеринославське і Харківське, а в 1796 р. Україну перетворили в Малоросійську губернію з однотипними, як і в усій Російській імперії
структурами управління та судочинства. Переміни порядків народна маса зустріла з пасивною покірливістю, так як давно вже була усунута від усякої участі в політичному житті. Так само поставилась і маса козацької старшини, бо переміна політико-адміністративного устрою не зачіпала її привілейованого становища. Указом від 21 квітня 1785 р. вона одержала права російського дворянства.
Поступово Запорізька Січ втрачала своє військове значення як захисник південних кордонів імперії, а особливо статусом своєї організації і умонастроєм вона не вписувалась в політичну, соціальну, економічну, адміністративну і загальнодержавну систему царської влади Тому в 1775р. за - наказом Катерини II Запорізька Січ була ліквідована. Кошового отамана П. Кал н й шевського заслали на Соловки в Білому морі, а писаря І.Глобу, суддю П. Головатого та іншу старшину - до Сибіру. Частина козаків втекла на низов'я Дунаю і утворила там за згодою султана Задунайську Січ. З тих, що залишились на Україні, спочатку було створено "військо вірних козаків" на чолі з кошовим отаманом С.Білим, що отримав звання полковника. Потім у 1787 р. воно дістало назву "Бузького війська", згодом перейменували це військо в "Чорноморське", а в 1792 -1793 рр. його переселили на Кубанські землі, де українські козаки, як і на Запоріжжі, створили 38 куренів і жили спочатку за старими звичаями і воювали з горцями Кавказу.
Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 571; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!