Селянські повстання проти більшовицького режиму

У трагічній історії Голодоморів в Україні пропагандистські міфи минулих часів туго сплелися із правдивим фактажем, настільки, що тепер доводиться відтворювати по краплинкам, що ж відбувалося насправді. Серед іншого побутує міф про неспротив українських селян більшовицьким грабіжникам. Чи так це було насправді?

Мало хто з дослідників цієї трагічної сторінки нашої історії згадує, що в ті страшні часи не всі українці покірно вмирали від голоду. Були й тисячі таких, хто зі зброєю боровся проти радянський активістів і хлібозаготівельників.

На жаль, доводиться визнати, що документів залишилося не так вже й багато. І воно не дивно - більшовицькі злодії робили усе, щоб поховати докази їхніх злочинів разом із мільйонами безневинних жертв.

Акт звинувачення, який нараховує 28 аркушів з описом подій, біографій людей. Кілька десятків людських доль, років боротьби і підпільної діяльності зведено в "Дело № 401 – "Погромщики”.

В грудні 1930 – січні 1931 року Сумським Оперативним Сектором ГПУ була ліквідована "кулацко – повстанческая контрреволюционная организация”, яка діяла на території колишнього Синівського, Липоводолинського і Недригайлівського районів.

Виникнення організації відносилось до періоду перебування на нелегальному становищі і розвитку повстанської діяльності відомого по Роменському Повстанкому отамана Клітки Л.М., котрий через своїх найближчих помічників у Синівському, Липоводолинському і Недригайлівському районах – Федину, Сусіденка і Воропая почав закладати повстанські осередки.

Діяльність отамана Луки Клітки співпала в часі з початком колективізації, коли тисячі селянських господарств опинилися віч-на-віч з більшовицькою машиною, але за спогадами старожилів загін Клітки діяв ще раніше і, очевидно, був уламком широкого повстанського руху, який існував на Роменщині в 20х роках.

Однією з найбільш дієвих груп цієї організації була група Федини і Сусіденка, актив якої нараховував приблизно 24 – 25 чоловік, переважно з міцних селян. Вона охоплювала своєю діяльністю частину

Недригайлівського і Синівського районів. Поряд з активними діями (розгром Синівської райміліції, низки сільських рад, напади на кооперативи, терористичні акти проти активістів), Сусіденко і Федина створюють глибоке підпілля для організації масових виступів проти радвлади.

 

Одночасно і аналогічну роботу в Липоводолинському районі проводив найближчий помічник Клітки Андрій Воропай.

Однак у квітні 1930 року органам ГПУ вдається натрапити на слід підпілля і частково викрити групу Сусіденка і Федини. Незважаючи на це, її залишки, керовані Товстим Терентієм Хомичем та Антоненком Іваном Семеновичем, зв`язавшись через селян Кащу і Сердюка Юхима з Микитою Олександровичем Голубом, відновлюють підпільні клітини в Синівському, Липоводолинському та інших районах.

З іншого боку один із членів колишнього підпілля Федини – Шевченко С.Т., переховуючись від висилки на північ по хуторах Недригайлівського району, створює підпільні осередки в Жовтоніжках, Хоролі та інших населених пунктах.

Означений терен був доброю базою для повстанської діяльності. Як відзначають у своїх звітах самі чекісти: "(…) Преобладающий в этих районах процент кулачества, возросшая антисоветская его активность, длительное пребывание на нелегальном положении в этих районах КЛИТКИ, активные выступления ФЕДИНЫ и СУСИДЕНКО, засоренность районов петлюровско-бандитским элементом, способствовали быстрому росту и высокой активности организации (…)”.

Політична програма організації, яку перед збройним виступом планувалося розповсюдити через листівки, була наступною:

1.Звільнення України від більшовиків.

2.Власність на землю (не більше 25 десятин).

3.Право успадкування землі.

4.Зниження податків, скасування хлібозаготівлі.

5.Свобода торгівлі.

Діяльність організації протягом усього періоду її існування ішла, в основному, по лінії створення повстанських кадрів, виявлення і придбання зброї, розширення території свого впливу, а також пошуку зв`язків з урядом УНР в екзилі. Окремим напрямом діяльності був пошук подібних організацій в сусідніх районах і зв`язок з ними. Планувалося також проводити агітаційну роботу серед бійців і командирів Червоної армії. Зв`язок з Червоною армією здійснював керівник Подолинського повстанського осередку Бурик Іван Іванович. В травні 1930 року він залучив до цієї роботи жителя села Поділки Степана Шуйського, який одержав завдання вести агітацію серед червоноармійців табірного збору в м. Батурин.

Питання зброї в організації мало домінуюче значення і вирішувалось як через виявлення і облік її серед учасників підпілля, так і через напади на районні центри та окремих представників влади. До організації залучалися особи, обізнані з військовою справою, котрих на момент виступу можна було б використовувати, як командирів повстанських підрозділів.

Керівники підпілля готуючи збройну акцію, узгоджували її план з осередками антирадянського руху Опору в інших районах. Повстання планувалося розпочати шляхом одночасного нападу на кілька районних центрів з метою як отримання зброї, так і знищення партійно – комсомольського і радянського активу. Після цього до повсталих мали приєднатися загони з найближчих сіл і всією масою рухатися в напрямку на окружний центр, роззброюючи по шляху бойові одиниці ворога і в підсумку злитися з такими ж організаціями інших районів України.

План повстання тримався в суворій таємниці, до того ж не був постійний – до нього час від часу вносилися поправки.

Остаточно відкоригований, він виглядав так:

"Повстанські загони сіл: Терни, Деркачівка, Іваниця рухаються на Вільшану, сюди ж підходять загони Червоної Слободи, Липової Долини, Синівки, далі вони продовжують наступ на Недригайлів і Ромни.

Головні повстанські сили кидаються на м. Ромни, де проводиться, в першу чергу, напад на ДОПР з метою звільнення арештованих, котрі потім включаються до складу загонів, одержуючи зброю. Одночасно з цим захоплюється частина міста, після чого повстають навколишні села. Їх загони приєднуються до міста і вже потім повстанські сили розбиваються на дві частини і діють у двох напрямках: одна група рухається в напрямку Лебедин – Суми, а інша - на Конотоп. Із Ромен загони рухаються в повному бойовому порядку і вже тут організовується обоз.”

Слід зазначити, що за цим планом, отаман Клітка мав зв`язок з військовими частинами, розташованими в Ромнах.

Як видно з матеріалів слідства, формуванням селянських загонів у вказаних населених пунктах займався Пуд – найближчий помічник отамана Клітки, який переховувався в Червоній Слободі і Сакунисі. Особливо міцні повстанські осередки знаходилися в Синівському районі, по хуторах, а також в Липовій Долині, Жидовій Долині.

За березень – грудень 1930 року діяльність українського підпілля поширилась на 49 населених пунктів 15-ти сільрад, 5-ти адміністративних районів. Було створено 11 повстанських осередків в селах: Саї, Поділки, Беєво, Зеленківка, хут. Московський, хут. Хорол та інших населених пунктах.

Особливо активними були Зеленківська та Вільшанська організації. В березні 1930 року житель Вільшани Шевченко Семен Тарасович за завданням Клітки організовує підпільний осередок на хуторі Жовтоніжки Зеленківської сільської ради. Вільшанський осередок був заснований у березні 1930 року Гученком Петром Олексійовичем – учасником групи Федини. Після його розстрілу зв`язок із зеленківською організацією, яка вже нараховувала більше десяти членів, підтримував інший житель Вільшани – Гончаренко Олексій Іванович. Підпільники займалися постачанням набоїв, обрізів, та іншої зброї для майбутнього повстання. Цим опікувався уродженець с. Капустинці Білявський, який, мешкаючи в Харкові, привозив для організації нагани та набої8. Великий склад гвинтівок, кулеметів і набоїв у цинкових коробках був закопаний у лісі між Червоною Слободою і Хоролом.

Посилення активності підпілля та зростання його лав відбувалося в умовах "кавалерійської атаки на капітал”, яка привела до небаченого грабунку українського села російським більшовизмом, руйнування традиційного хутірського укладу життя, нищення культури.

Тому не дивно, що до боротьби стає не тільки молодь, а й ті, досвіду яких вистачило б на кілька життів. Таким був 40-річний житель Вільшани Білолюбський. Починав як хлібороб, потім – служба в 3му прикордонному Амурському полку, а вже в добу Гетьманату Іван Михайлович – вартовий у рідному селі при волосному отаманові Боркову. У травні 1919 року його мобілізували до червоної армії з якої він утікає в Ромнах, не уникнувши, однак, іншої примусової мобілізації – денікінської. Деякий час служить кашоваром у 15му гусарському полку, а після поразки білої армії, хворіючи на тиф, був евакуйований до Галліполя (Туреччина), розділивши долю десятків тисяч "денікінських” українців. Потім був нелегальний перехід у Грецію і робота в багатих господарів, а в 1921му через Сербію він прибуває до Австрії, де працює на рудниках Езберга і лише після 1925 року повертається додому, повіривши в НЕП.

Зеленківська та Вільшанська "контрреволюционные ячейки” були пов'язані з аналогічними організаціями в Синівському районі через своїх керівників, які брали участь у спільних нарадах. Відбувалися збори і на хуторі Жовтоніжки. Тут у березні 1930 року було обрано керівництво майбутнім виступом. Командиром повстанського загону став Жовтоножко Федір Якович.

У липні 1930 року вже після успішного нальоту на Синівську райміліцію, підпільники відсилають зв`язкового для встановлення контакту з якоюсь іншою повстанською організацією Полтавщини. Очевидно керівники підпілля перед виступом намагалися координувати свої дії з іншими організаціями.

На яку дату готувався виступ – невідомо. Проте розв'язка наступила дуже швидко.

Як видно зі звіту голови Зеленківської сільради Костенка, 30 вересня 1930 року жителя х. Жовтоніжки Кульбачного за нездачу хліба оштрафували на 1250 крб. Коли 1 жовтня активісти Зеленківського та Комишанського СОЗів (приблизно 50 чол.) прибули на місце проводити розкуркулення, то в хаті (до якої залізли по-злодійськи, вийнявши шибку у вікні) застали тільки старого діда, озброєного кілком. Тільки приступили до продажу майна, як населення цього хутора, та сусіднього – Мерків почало сходитись, озброєне ціпами, вилами, кілками. Весь час понад хутором їздив чоловік на коні і скликав людей. Як тільки підводи, навантажені пограбованим майном рушили в дорогу, почулись вигуки: "бий красноголових бандитів!” і юрба селян накинулась на продзагін. З боків, з лісу посипалися на комунарів постріли з наганів та відрізів.

Селян, які напали на продзагонівців було близько 200. Озброєні вони були обрізами, бомбами. В одного з них комуністи помітили 12-зарядний браунінг. Коли активісти стали відстрілюватись, було поранено кількох жителів: Семенюту Григорія Матвійовича та Пустовойт Ірину – в спину, Сурму Андрія Степановича – в ноги, та ще двох жінок – з хуторів Мерки та Хомине.

Після перестрілки, яка тривала 10 хвилин, активу пощастило втекти, не виконавши поставленого завдання. На допомогу жовтоніжцям вже піднімалося населення сусідніх хуторів: Мерків, звідки їхало 4-5 возів, на яких було по 5 селян, та Дмитрівки.

Взагалі, подібні провали хлібо та м`ясозаготівель були дуже частими в тій місцевості, де за донесенням секретаря Зеленківського партосередку: "увесь хутір контрреволюційно настроєн, ця хвиля передається і на останні хутора ”13.

Виступ у Жовтоніжках мав настільки сильний резонанс, що до підпільної організації стали приєднуватись і осередки з сусіднього Штепівського району. Але було вже запізно – 23 жовтня 1930 року розпочалися арешти. Так, стихійний виступ, що відбувся всупереч усім планам підпільної організації, загубив справу підготовки набагато масштабнішого і скоординованішого повстання. Його планам не судилося здійснитися.

Близько півроку тривало слідство а 25 травня 1931 р. з`являється "Протокол засідання судової трійки при колегії ГПУ УРСР № 62 / 247”. З 32 обвинувачуваних чотирьох учасників засудили до 10 років концтаборів, ще чотирьох – до 5 років, трьох – до 8 р., одного – до 7 і ще 10 чоловік, серед яких половина носили прізвище Жовтоножко одержали 5 років заслання на Північ.

 75 ) Радянська Росія і демократична Україна: проблема взаємовідносин.

 Загострення відносин у напрямку Україна-Росія останнє десятиліття набуває принципу чи то маятника, чи то безперервно повторюваного циклу. І питання про цей факт піднімається у світі, ЗМІ та щоденному житті громадян уже не раз, не десять, і навіть не сотню разів. А сама проблема хвилює вчені та пересічні уми не тільки у XXI столітті, а вже протягом ста-двохсот-трьохсот-чотирьохсот років.

Сентенція про те, що історія повторюється, виникла, мабуть, разом із самою історією. А нинішня ситуація газово-політично-ідеологічно-історичних скандалів собою дуже нагадує період 1917 - 1919 років. А саме: відносини між тогочасними органами влади України та Росії – новоствореним Тимчасовим Урядом (а надалі більшовиками) та такою ж Українською Центральною Радою.

Не заглиблюючись у вікові конфлікти між імперською Росією та вічно переділеними та поневоленими українськими землями, одразу перейдемо до власне радянського періоду конфлікту. 16-17 березня на політичній арені виникає Центральна Рада, яка бере на себе керівництво державою ( «російською» частиною). У її створенні взяли участь не тільки тогочасні політичні партії, а й значна частина української інтелігенції. Уже 20 березня її керівником стає Михайло Грушевський. Щоправда, заочно.

Перший Універсал став гучним вибухом на політичній арені, відповідно 10 червня 1917 р. стало кроком до становлення української незалежності. Проте свою роль починає грати Тимчасовий уряд, і вже Другий Універсал стає нічим іншим як компромісом між двома країнами – юридично. З боку Росії вийшов свого роду документ-відповідь: «Про національно-політичне становище України». А фактично, поступки, зроблені українською стороною, були втілені у життя, тоді як значні зобов’язання ТУ, як-то визнання права на автономію із подальшим затвердженням цього права майбутніми Установчими зборами, так і лишились на папері.

А далі віра у світле майбутнє повільно, але впевнено гасне. На вимогу Тимчасового уряду ЦР створює «Статут вищого управління країни», але російська влада відкидає його і замінює на «Тимчасову інструкцію», тим самим перетворивши Центральну Раду на маріонетку. Проголошенню 20 листопада 1917 року Третього Універсалу ЦР передували:

• Конфлікт Генерального секретаріату з Тимчасовим Урядом.

• Посилення українського визвольного руху.

• III Військовий з’їзд.

• Поглиблення політичної кризи в Росії.

• Прихід до влади більшовиків.

Універсал проголосив федеративний зв'язок України з Росією, закріпив владу за українськими органами, регламентував нові засади життя країни у соціальній, зовнішньополітичній, економічній сферах та призначив дату виборів. Але такий різкий демократизм аж ніяк не входив у плани сусідньої держави. Ось тут бере початок так і не оголошена, але дуже суттєва для нашої держави україно-більшовицька війна.

Приводом для війни став Ультиматум РНК Росії до ЦР, вимоги якого остання рішуче відкинула. Особливістю війни стала фактична відсутність фронтів, бої велися вздовж залізниць, а перший етап воєнних дій узагалі не був офіційно оголошеним. Війну Росія оголосила лише 17 січня 1918 р. наслідком стало швидке просування більшови-цьких сил вглиб країни, повстання, «червоний терор». На території України сформувалось дві влади, що вели між собою «війну декретів». Навіть проголошення Четвертого Універсалу, який мав надати Україні незалежність, уже не змогло врятувати ситуацію та повернути втрачені позиції ЦР.

Насамкінець хочу зазначити, що сучасній Росії для лобіювання власних інтересів (навіть шляхом військових дій) особливий привід шукати довго не доводиться. Хитрощі чи провокації, на жаль, ще ніхто не відміняв. І у світлі дипломатичної війни між нашими державами, небезпека чергового повторення історії існує. Розвиток цих подій цілком залежить позиції влади сучасної України. А її громадянам лишається хіба що сподіватись, що наші можновладці зазирнуть в українську історію років майже на сто назад, і скористаються вже набутим гірким досвідом.

 

 

76. По-перше, національне питання з самого початку тут набуло основної ваги, а соціальні проблеми мали другорядне значення. Боротьба йшла передусім за територію, за національну, а не соціальну ідею. По-друге, конституційні традиції і організованість в колишній Австро-Угорщині не привели в Західній Україні до такої о безладдя і хаосу, як на Сході. Однак, незважаючи на вказані вище особливості для перемоги національно-визвольного руху просто не вистачало сил, він спирався переважно на 3.5 млн. галицьких українців, Сподівання на допомогу зі Сходу та від Антанти виявилися марними. Не було реалізоване й зобов'язання Австро-Угорщини перед делегацією УНР у Бресті про створення з Галичини і Північної Буковини окремого українського автономного краю.                                                                                                                        Передчуваючи близький розпад Австро - Угорщини .українські організації вже у вересні 1918 р. створили у Львові Військовий Комітет для організації переобрання влади. 18 жовтня парламентарії, керівники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Буковини утворили Українську Народну Раду, що мала діяти як представницький орган. Рада, спираючись на право самовизначення народів, проголосила Українську Державу на І ери гори Галичини, Північної Буковини й Закарпаття. Головою Ради обрали Є.Петрушевича. 1 листопада 1918 р. Військовий Комітет зайняв важливі урядові установи у Львові. Те саме було зроблено в повітових містах Галичини. Після цього німецькі й угорські військові частини залишили Галичину. 9 листопада була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Одночасно створений і перший уряд Державний Секретаріат, на чолі з К.Левицьким. Держава ЗУНР, враховуючи Буковину й Закарпаття, охоплювала 70 тис. км² території з 6 млн. населення. Однак невдовзі Буковину захопили румуни, Закарпаття лишалося далі під Угорщиною, а західну частину Галичини окупували поляки. Українській державності чинили відчайдушний опір поляки Східної Галичини. Між українськими і польськими загонами розгорнулись запеклі бої. 22 листопада українські загони змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя.                                                                                 22-26 листопада на підконтрольних ЗУНР територіях пройшли вибори до Української Народної Ради, яка складалась із 150 депутатів. Президентом республіки став голова Ради Є.Петрушевич. Оперативно були створені місцеві органи управління.                                                                            Щойно створена держава відразу приступила до будівництва збройних сил. Оголошувалась загальна мобілізація, до служби залучалися колишні офіцери царської армії, німецькі та австрійські військові спеціалісти. Формуванням У української Галицької армії протягом кінця 1918 - початку 1919 pp. керували генерал російської армії М.Омельянович-Павленко та полковник С.Мишковський, як начальник штабу. До весни в Українській Галицькій армії (УГА) налічувалося понад 100 тис. чоловік, у т.ч. 40 тис. боєздатних.                                                                                      Народна Рада гарантувала рівні вибори, права усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншостей, включаючи надання їм ЗО відсотків місць у майбутньому парламенті. В УГА було утворено тисячний загін, що складався винятково з євреїв. Розв'язувалося й земельне питання. Поміщицьке землеволодіння ліквідувалося, земля розподілялась між малоземельними та безземельними селянами. Акт злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 р. суттєво не вплинув на становище ЗУНР, яка зберігала цілковиту автономію внутрішньої та зовнішньої політики. Хіба що назву ЗУНР було змінено на Західну Область Української Народної Республіки.                                                     ЗУНР намагалася здобути визнання інших держав, закінчити війну з Польщею. Вона утворила свої посольства у Відні, Берлині, Будапешті, Празі. Місії ЗУНР існували в Італії, СІЛА, Канаді, Бразилії. В1919 р. країни Антанти прийняли рішення про підтримку польської окупації Галичини. Польська армія під командування Й.Геллера, яка створювалась Антантою для боротьби з Червоною Армією, була кинута у травні 1919 р. проти ЗУНР, Міжнародний тиск, а також нестача зброї змусили УГА і уряд ЗУНР відступити протягом 16-18 липня 1919 р. за р .Збруч. Галичину окупувала Польща.                  Поразкою закінчився національно-визвольний рух і в Буковині та Закарпатті. В Буковині після розвалу Австро-Угорщини виникла восени 1918 р. як українська влада - Український Крайовий Комітет, так і румунська - Національна Рада. Викликані з Румунії війська швидко придушили паростки української влади і встановили в Буковині панування Румунії. Проти окупації румунами Буковини протестували представники ЗУНР, УНР і УСРР.

Українське населення краю продовжувало боротьбу в 1919 p., коли вибухнуло Хотинське повстання. У ніч на 28 січня місцеві підпільники І бессарабські партизани захопили міст через Дністер, розгромили румунський гарнізон, що базувався у Хотині і створили в місті українську владу - Хотинську Директорію. Але румунські війська невдовзі перейшли в наступ і після запеклого бою знову оволоділи Хотином.. Загони повстанців змушені були перейти через Дністер на територію України.                                                                                                                               Закарпаття після падіння Австро-Угорщини опинилось у складі Угорської держави. Але в березні 1919 р. там відбулась угорська революція, і Закарпаття отримало територіальну автономію. Однак, контрольовані національними партіями "руські народні ради" в Ужгороді, Хусті та Пряшеві 8 травня прийняли постанови про приєднання до Чехо-Словацької держави. В кінці липня 1919 р. чеські війська зайняли Закарпаття.                                                                                                            Таким чином, в той час, як у Східній Україні ще точилася громадянська війна, західні українські землі, залишені без допомоги, були поділені між Польщею, Чехословаччиною та Румунією, при сприянні з боку Антанти.

 

77. У результаті революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські держави: Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Вони відрізнялися між собою політичними, економічними, соціальними і міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як історичною долею цих земель, так і обставинами, що склалися.
В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у ЗУНР основне питання було національне. Суттєво різнилася у правах еліта двох держав. При владі в УНР знаходились молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою керувалися революційним романтизмом. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, яка мала великий досвід парламентської боротьби і в своїй діяльності виходила з потреб моменту.

Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки прийшли до згоди про об'єднання.
Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед обличчям польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної підтримки. До Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: "Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину державу".
Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також Перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію.
Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об'єднавчому процесу.

1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір про об'єднання. З січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну Народну республіку. 16 січня 1919 р. делегація ЗУНР відбула до Києва.
Святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12 годині. Державний секретар ЗУНР Цегельський зачитав і передав Винниченку ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. Представник Директорії Ф. Швець виголосив Універсал, у якому зазначалося: ". . . Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України.
Віднині є єдина незалежна УНР.                                                                                                     Також в Універсалі зазначалося, що Акт злуки має бути затвердженим Установчими зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР (ЗОУНР) залишалась при своїх власних законодавчих і виконавчих органах.
Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся 22 січня 1919р. Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії.
Проте до справжнього об'єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була покинути Київ під ударами Червоної Армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920р.
Незважаючи на невдачу, Акт 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального об'єднання українських земель у єдиній соборній державі.

 

78. 21 квітня 1920 року, відмовившись від будь-яких претензій на Східну Галичину, Симон Петлюра укладає з поляками пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків. Участь поляків у цій угоді мотивувалася прагненням створити між Польщею та Росією східноукраїнську буферну державу.                                                                       Цей пакт отримав назву Варшавського договору, який мав для України символічне значення.

Основними положеннями Варшавського договору були:

- Визнання Української Народної Республіки;

- Відмова Юзефа Пілсудського від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року;

- Передача Польщі західноукраїнських земель: Лемківщини, Підляшшя, Галичини, Західної Волині, Посяння, Холмщини і частини Полісся;

- Підпорядкування збройних сил Української Народної Республіки польському командуванню;

- Зобов’язання українського уряду утримувати війська Польщі на території України;

- Згода УНР на спільну з Польщею валюту;

- Польща зобов’язувалась не укладати міжнародні угоди, які могли бути спрямовані проти України;

- Гарантувались національно-культурні права польського населення Україні та українського в Польщі.

Особистого авторитету Петлюри виявилося недостатньо для того, щоб подолати серед численного селянства неприязнь до його союзників – поляків. У червні більшовики вдалися до контрнаступу, який привів до польсько-радянських мирних переговорів і розриву поляків з Симоном Петлюрою.

79.Після Ризької мирної угоди українські прибічники УНР залишилися сам на сам у протистоянні з Польщею. У тилу Червоної армії й далі діяли десятки партизанських загонів, численністю близько до40 тис. осіб. Антибільшовицькі повстання охоплювали Поділля, Катеринославщину.ю Київщину та Полтавщину. На допомогу народу було сплановано повстання під командуванням Ю. Тютюнника. Повстання отримало назву Другого зимового походу. В нього вирушило майже 1,5 тис. українських добровольців. Перейшовши кордон в ніч на 4 листопада 1921 р., 7 листопада група під командуванням Ю.Тютюнника здобула Коростень. Однак втримати місто не вдалося. Більшовицьке командування кинуло проти Волинської групи двотисячну дивізію Котовського. Однак втримати місто не вдалося. Більшовицьке командування кинуло проти Волинської групи двотисячну дивізію Котовського. Під натиском переважаючих сил ворога група відступила на північ від Коростеня на Дідковичі з подальшим маневром на південь в район Радомишля, а потім на північний схід на Київщину. Набагато сильніший ворог скрізь чекав на них - на всіх маршрутах і у всіх важливих пунктах. 17 листопада війська УНР були розбиті більшовиками під під м. Базар, лише сотні бійцям вдалося вирватися з оточення та відійти на територію Польщі. 29 грудня 1921 року Поділська група під командуванням М. Палія та С. Чорного, з тиском більшовицьких сил, змушена була відступити назад до Польщі. Бессарабська група , яких очолював генерал А. Гулий-Гуленко, після першого прориву в більшовицький тил вимушена була відступити на територію Румунії. Відсутність у Ю. Тютюнника чисельної кінноти стало однією з головних причин невдачі Другого Зимового походу. Ще одна проблема, яка є характерною для всіх повстанських армій, – це нестійкість партизанських підрозділів внаслідок слабкої навченості бійців і недостатньої згуртованості загонів. 359 учасників Другого зимового походу були розстріляні поблизу Базару на Житомирщині.

 

80.1.Передумови та причини голоду.Голод 1921-1923 pp. пов'язаний з такимифакторами:

- деградацією продуктивних сил унаслідок постійних, триваючих протягом семи років бойових дій на території України;

- згубною для народного господарства політикою правлячої партії;

- підлеглим становищем українського керівництва московському центру;

- прагненням радянської влади позбавити повстанський рух в Україні підтримки селянства.

Причинами, що викликали голод 1921-1923 pp., вважають:

- посуху і неврожай 1921 p., що охопили найважливіші регіони Росії й південні та степові райони України;

- скорочення посівних площ, занепад сільськогосподарського виробництва внаслідок більшовицьких соціально-економічних експериментів;

- надмірні реквізиції продовольства.

Посуха охопила основні регіони постачання хліба - Поволжя, Північний Кавказ, та південні губернії України. На півдні України зима 1921 р. видалася малосніжною, а весна майже - майже без дощів. Ставало очевидним, що врожай в республіці буде значно нижчим очікуваного. Але центральний уряд ігнорував труднощі, що склалися в сільському господарстві України. У районах УСРР, які охопила посуха, до революції збирали 400 млн пудів хліба щорічно, а в 1921 р. лише 39 млн пудів.

У 1921 р. Україні фактично було збережено продрозкладку, хоча офіційно було проголошено про запровадження продподатку. Центральне керівництво вимагало збільшити вивіз хліба з уражених посухою південних губерній УСРР. Радянське керівництво України звернулося до керівництва губкомів КП(б)У і губвиконкомів із вимогою за будь-яку ціну вивозити хліб. Селяни зрозуміли, що врожаю не буде і, щоб вижити, треба берегти продовольчі запаси. Вони почали відкрито чинити опір заготівельникам. Тоді політбюро ЦК КП(б)У в травні 1921 р. вирішило залучити до вилучення хліба регулярну армію. Головним завданням було поставлене вивезення хліба до Росії.                                                                                                                                  За офіційними даними у травні 1922 р. в Україні голодувало понад 3,7 млн чоловік. Голод торкнувся території сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської областей, а також півдня Харківської області. Епіцентром нещастя стала Запорізька земля, де голодувало майже 100% населення.                                               Величезна кількість хліба з України вивозилася в голодуюче Поволжя і промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а з 1922 р. - і за кордон. До нового врожаю не дожили сотні тисяч селян. Голод усугубився епідемією холери, яка взимку 1921-1922 pp. поширилася з Поволжя на Україну.

2. Політика більшовиків, спрямована на недопущення ослаблення правлячого режиму.Незважаючи на горе і страждання мільйонів людей, зусилля більшовиків були спрямовані, у першу чергу, не на подолання голоду, а на недопущення ослаблення правлячого режиму.

Проявами цього було наступне:

- замовчування факту голоду в Україні при розголошенні відомостей про голод у Росії; навіть під час голоду з України вивозилося продовольство і хліб під виглядом допомоги голодуючим Поволжя; тільки з другої половини 1922 р. влада визнала наявність голоду в Україні й дозволила міжнародним організаціям надати Україні допомогу;

- проведення хлібозаготівель у районах, охоплених голодом;

- ізоляція районів, охоплених голодом, від іншої частини України; військові підрозділи перекривали всі шляхи сполучення між північними і південними губерніями, конфіскували продовольство в тих, хто прагнув провезти його на південь;

- використання голоду для посилення репресій проти духовенства, конфіскації цінностей із храмів і культових споруд.

3. Наслідки голоду 1921-1923 pp. Серед наслідків голоду 1921-1923 pp. можна виділити такі:

- людські втрати: тільки в 1921 р. в Україні вмерли від голоду сотні тисяч селян;

- придушення повстанського руху на півдні України. В умовах голоду повстанський рух позбавився підтримки селянства і пішов на спад; для більшовицького режиму голод став фактором, який втихомирював селян ефективніше, ніж каральні експедиції більшовицьких військ;

- за рахунок українського селянства більшовики вирішили проблему постачань продовольства в промислові центри і змогли втримати владу в умовах кризи.

Таким чином, у 1921-1923 pp. в Україні вперше був використаний терор голодом як форма здійснення державної політики.

 

№81 Суспільно-політичне і культурне життя в 20-х років

Громадянська війна в Україні закінчилась утвер дженням радянської влади на більшій частині її території, яка охоплювала 452 тис. кв. км і 25,5 млн чоловік населення. Понад 7 млн українців залишилися в складі сусідніх західних держав. Так, згідно з Ризьким мирним договором (1921), підписаним УСРР, РСФРР, з одного боку, та Польщею - з другого, до складу останньої було включено прадавні українські землі - Волинь, Галичина, Підляшшя, Холмщина, Посяння, Лемківщина. До Румунії належали Північна Буковина та Ізмаїльщина, до Чехословаччини - Закарпаття.

Наприкінці 1920 р. УСРР і РСФРР уклали "Союзний робітничо-селянський договір". В ньому визначалася суверенність першої. Одночасно проголошувалось, що "із самого факту колишньої належності території УСРР до колишньої Російської імперії не виникає ніяких зобов'язань до кого б то не було". Разом з тим, за цим договором створювалося 7 об'єднаних відомств: військових і морських справ, Вища рада народного господарства, фінансів, праці, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошти й телеграфу. Вони входили до складу уряду - Ради Народних Комісарів РСФРР - і мали лише своїх представників в Раднаркомі УСРР. Це обмежувало функції української радянської держави, яка юридично вважалася суверенною.

Проте й ця обмежена форма державності закріплювала існування українського народу як етносоціальної спільності, у тому числі і в своїй назві, встановлювала її кордони, виступала суб'єктом міжнародного права, міждержавних угод, мала своїх дипломатичних представників у 15 країнах.

У внутрішньому житті України, зокрема в духовному, нестримно проявлялися прагнення народу до самоутвердження, суверенного розвитку. Пророчими виявилися слова В. Винниченка, який, оцінюючи УСРР, писав: "Так, форма української державності за цього відтинку нашої історії не є задовільна для нас. Так - вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, пограбована, замучена. Але суть її - Держава є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам нищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її... ".

Юридичний статус України як незалежної (хоч певною мірою і формально) держави почав істотно змінюватись після виникнення наприкінці 1922 р. Союзу РСР.

Питання про утворення СРСР викликало розходження в тогочасному українському керівництві. Частина його чинила опір сталінським централізаторським тенденціям, які були втілені в плані так званої "автономізації". Але врешті-решт УСРР вступила до складу СРСР. її делегація підписала союзний договір у грудні 1922 р. У січні 1924-го він і конституція СРСР були ратифіковані VIII Всеукраїнським з'їздом рад. До компетенції союзних відомств було віднесено 22 функції державного управління. Акти законодавчих і виконавчих органів Союзу мали зверхність щодо республіканських.

Прийнята в 1929 р. конституція УСРР закріплювала перебування республіки в складі СРСР як суверенної держави, що зберігає за собою право виходу із Союзу. Але порядок здійснення цієї можливості не було визначено. Суверенітет УСРР обмежувався відповідними статтями конституції

СРСР.

Поступово звужувалася демократія. У конституції УСРР (1929) сім категорій громадян позбавлялися виборчого права. Все більше й більше обмежувався політичний плюралізм у формі багатопартійності, а 1925 р. його було фактично ліквідовано. У квітні 1925 р. під тиском КП(б)У і органів безпеки саморозпустилась остання легальна небільшовицька партія - УКП (Українська комуністична партія). Хоча розмах політичних репресій значно зменшився, але вони не припинялися.

В Україні багато десятиріч допускалось легальне існування тільки однієї політичної партії - КП(б)У яка діяла на правах місцевої (обласної по суті) організації РКП(б), провадила в життя рішення останньої і монопольно здійснювала владу.

Суспільно-політичне життя в Україні 20-х років значною мірою визначалося політикою українізації. Основні її напрями було проголошено ще в 1919 р у резолюції VIII конференції РКП(б) "Про радянську владу на Україні". Але здійснювались вони непослідовно. ХП з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. виробив політику "коренізації", яка в Україні одержала назву "українізації". Суть й" полягала в тому, щоб посилити (укоренити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед населення національних республік. Та й обіцянки та програмні засади комуністів щодо створення рівних умов для розвитку всіх націй і народностей треба було виконувати.

У ході українізації державні й партійні установи перейшли до української мови в своєму діловодстві. Частка українців у складі КП(б)У зросла з 23% в 1923-му до 52% у 1927 p., серед службовців державного апарату - відповідно з 35 % до 54 %. Але на посаду першого (з 1925-го по 1934 р. - генерального) секретаря ЦК КП(б)У, який відігравав тоді роль головного політичного керівника в Україні, призначалися неукраїнці: німець Є. Квірінг, єврей Л. Каганович, поляк С. Косіор, з 1938 р. - росіянин М. Хрущов.

У державному будівництві враховувалися інтере си національних меншин. 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську автономну республіку (столиця м. Тираспіль). У місцевостях компактного проживання поляків, німців, євреїв, болгар, татар та громадян інших національностей було створено 13 відповідних національних районів, 954 сільських і 100 селищних рад.

Одним з найважливіших завдань культурного будівництва в Україні у 20-ті роки стала ліквідація неписьменності серед дорослого населення. З цією метою 1920 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю. За постановою Раднаркому УСРР "Про боротьбу з неписьменністю", ухваленою в травні наступного року, все населення республіки віком від 6 до 50 років повинно було навчитися читати й писати. 1923 р. почало діяти добровільне товариство "Геть неписьменність". Воно кинуло гасло: "Кожен письменний - навчи неписьменного". За ліквідацію неписьменності взялися тисячі активістів. На фабриках і заводах, у військових частинах і різних установах створювалися пункти ліквідації неписьменності, так звані лікнепи. Наприкінці 1925 р. їх налічувалося понад 13 тис. У лікнепах навчалося близько 540 тис. чоловік. Залучаючи населення до лікнепів, держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання, а й надавала певні пільги. Завдяки проведеній роботі, до 1927 р. в Україні навчилися читати й писати понад 2 млн чоловік.

Основною ланкою у сфері культури була шкільна освіта. Але в умовах повоєнної розрухи вона зазнавала величезних труднощів. По-перше, не вистачало фахівців. Тому часто в освітянські заклади посилали висуванців з числа комуністів і комсомольців, робітників, яким, звичайно, не вистачало необхідної підготовки. І, по-друге, бракувало матеріальних ресурсів, - не було а ні підручників, а ні зошитів, а ні шкільного приладдя. Щоб врятувати школу від остаточного занепаду, для неї по всій республіці збирали кошти, влаштовували суботники, тижні й місячники допомоги. Лише із запровадженням непу, коли економічне становище в Україні дещо поліпшилося, держава почала збільшувати асигнування на освіту. З 1923-го по 1925 pp. вони зросли всемеро. В цей час уряд УСРР розпочав підготовку до запровадження обов'язкового початкового 4-річного навчання дітей. Похід за "всеобуч" сприяв тому, що в 1928/29 навчальному році у школах навчалося 2,6 млн чоловік, тобто понад 35% усіх дітей шкільного віку.

Розширюючи мережу шкіл, держава намагалася вирішити проблему забезпечення їх учителями. Будувалися нові педагогічні інститути й технікуми, а терміни навчання в них скорочувалися. Протягом 6 років починаючи з 1926-го кількість педагогічних інститутів у республіці збільшилася до 46, а технікумів - з 59 до 84. За цей період чисельність студентів зросла з 14,3 тис. до 47,9 тис. чоловік.

20-ті роки позначені не зовсім вдалими спробами новацій у шкільництві: навчання проводилося здебільшого за так званою системою та методом проектів. Урок як основна форма організації навчально-виховної роботи ігнорувався. Дуже часто змінювалися навчальні програми, плани та підручники.

Потребувала вирішення проблема навчання й виховання дітей, які залишилися сиротами після світової і громадянської воєн. Значний, внесок у цю справу зробив А. Макаренко. Творчо застосувавши нові принципи педагогіки, він органічно поєднав навчально-виховний і трудовий процеси.

Внаслідок українізації, що розпочалася в республіці на початку 20-х років, близько 80% загальноосвітніх шкіл стали україномовними. Водночас в Україні діяли сотні польських, болгарських, білоруських, молдавських, німецьких, єврейських та інших шкіл. І лише в грудні 1932 p., після телеграми Й. Сталіна та В. Молотова з вимогою припинити українізацію, їх почали перетворювати на російськомовні.

У 20-ті роки поряд із загальноосвітньою виникають школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ). Засновані на базі початкової школи, вони забезпе чували необхідну політехнічну й професійну підготовку. 1928 р. в Україні діяло 212 шкіл ФЗУ, в яких навчалося близько 25 тис. учнів.

Важливу роль у підготовці висококваліфікованих фахівців відігравали вищі та спеціальні середні освітні заклади, 1921 р, при вузах почали створюватись робітничі факультети (робітфаки). 1928-го в республіці було 34 робітфаки, де навчалося близько 7,5 тис. чоловік. Таким чином, робітфаки перетворилися, по суті, на основне джерело комплектування навчальних закладів вищої та середньої спеціальної освіти.

Процес українізації очолювали керівники Народного комісаріату освіти О, Шумський (1925-1927) та М. Скрипник (1927-1932). Завдяки їхній діяльності українська мова поширювалася в освіті та науці (все діловодство, службове листування). Майже 90% газет і понад 50% книжок у 20-ті роки виходили українською мовою.

Відновила свою роботу Академія наук, де в ці роки плідно працювали такі визначні вчені, як М. Василенко (історія і право), М. Грушевський (історія), К. Воблий (економіка і географія), М. Крилов (механіка і математика), А. Кримський (славістика і сходознавство), С Єфремов (літературознавство), М. Гамалія (мікробіологія), С, Реформатський (хімія) та інші. Велике значення для ренесансу української науки і всієї культури мало повернення з еміграції таких видатних діячів, я^к М. Грушевський, С. Рудницький, А. Ніковський, П. Христюк, М. Чечель, М. Шраг.

Активну роль в національно-культурному відродженні відіграла Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом В. Липківським, створена в жовтні 1921 р. Але згодом в УСРР почалися переслідування церкви. Нш Ренесанс української мови особливо позначився на літературному процесі. Серед численних літературних організацій, що виникли у цей час, були "Гарт", "Плуг", "Молодняк". "Західна Україна", "Авангард", "Нова генерація", "Ланка", ВУСП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та інші. Це об'єктивно відбивало пошуки творчою інтелігенцією шляхів і методів участі в суспільному житті.

1925 р. група діячів української культури на чолі з М. Хвильовим утворила організацію "Вільна академія пролетарської літератури" (ВАПЛІТЕ). До її складу увійшли П. Тичина, М. Бажан, II. Панч, М. Куліш, І. Сенченко, Ю. Яновський та інші. Ідеї та пошуки членів ВАПЛІТЕ мали вплив на весь літературний процес в Україні. Найпомітніший він у творчості Г. Косинки, М. Зерова, Т. Осьмачки, М. Рильського, Є. Плужника та ін.

Особливе місце в українській літературі 20-х років належить М. Хвильовому. Він не лише був відомим письменником, а й активно боровся проти російського шовінізму, закликав діячів української культури відмежуватися від його згубного впливу. Розпочата ним у середині 20-х років широка дискусія про роль і значення української культури мала на меті довести її передовий, прогресивний характер.

Ідеї М. Хвильового знайшли підтримку серед частини українських комуністів, однак викликали невдоволення й занепокоєння союзного керівництва. Діяльність М. Скрипника, О. Шумського, М. Хвильового кваліфікувалася як "ухили", проти яких розпочалася галаслива кампанія. Щоб покласти край самостійницьким спробам в Україні, Й. Сталін та його оточення розпочали репресії проти української інтелігенції. 1928 р. було сфабриковано так звану "шахтинську справу". Група інженерно-технічних працівників Донбасу була безпідставно звинувачена в тому, що, виступаючи агентами світового капіталу, вони займалися шкідництвом і готували повалення радянської влади. Того ж року було виявлено новий "ухил", названий за ім'ям молодого українського економіста М. Волобуєва "волобуєвщиною". Він полягав у тому, що М. Волобуєв засудив колоніальну економічну політику Москви щодо України. У вересні 1929 р. було заарештовано видатних діячів української науки та культури у зв'язку з вигаданою ОДПУ справою "Спілки визволення України".

Процес українізації, що дав могутній поштовх розвиткові художньої творчості й становленню українського радянського театру, тісно пов'язаний з іменами Л. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського, О. Сердюка, Н. Ужвій. На кінець 1925 р. в Україні діяло вже 45 постійних театрів.

У галузі музичного мистецтва слід назвати твори М. Леонтовича, Я. Степового, К. Стеценка. Успішно працювала створена ще в 1920 р. на базі хору Київської консерваторії хорова капела "Думка", першим керівником якої став Н. Городовенко. 1926 р. група музикантів на чолі з В. Яблонським засновує Київський симфонічний ансамбль. У 1925-1926 pp. було започатковано національні театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі.

На початку 20-х років на основі націоналізованих художніх музеїв, а також приватних колекцій утворюються державні музеї українського мистецтва в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, а потім - і у всіх обласних центрах республіки. В Україні продовжують творити представники старшого покоління художників - М. Бойчук, І. їжакевич, К. Трохименко, а також молоді - А. Петрицький, В. Касіян, скульптор М. Лисенко.

Помітних успіхів досягло й українське кіномистецтво. Велику популярність серед глядачів мали фільми В. Гардіна, П. Чердиніна, О. Алещенка. Значну роль у становленні національного кіномистецтва відіграв О. Довженко. 1928 р. з'явився його перший визначний фільм "Звенигора".

Отже, в культурному будівництві 20-х років відбувалися складні, суперечливі процеси. З одного боку, воно здійснювалося під знаком відродження національної самобутності українського народу, а з іншого, сталінська адміністративно-командна система інтевсивно формувалася, всіма засобами аж до фабрикації судових справ і репресій, намагання отруїти його, взявши під свій жорсткий контроль.

№83

Сталінська індустріалізація України та її соціальні наслідки

 

У грудні 1925 р. відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний, XV з'їзд, у 1927 р. визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згортання нової економічної політики і знищення товарно-грошових відносин. За формулою Сталіна, плани мали носити не прогнозний, а директивний характер, тобто бути обов'язковими до виконання. Передбачалось досягти 19 % щорічного приросту промислової продукції, а в 1929р. XVI конференція ВКП(б) затвердила ще вищі темпи розвитку. Противники надзвичайних заходів і штурмівщини — М. Бухарін, О. Риков, М. Томський та інші — були оголошені "правим ухилом" і під час "чистки" партії розгромлені. На основі показників першого п'ятирічного плану на 1928/29 - 1932/33 роки відповідно були розроблені плани економічного розвитку України, затверджені XI Всеукраїнським з’їздом Рад.

Перша п'ятирічка становила суму річних планів, які постійно підправлялись у бік збільшення. Для України встановлювалися напружені темпи зростання важкого машинобудування, хімічної промисловості, видобутку електроенергії. Фактично закріплювалась дореволюційна структура господарства, розрахована не на впровадження нових технологій, а на використання енергетичних і сировинних ресурсів.

На тлі світової економічної кризи 1929—1933 pp. створювалося враження швидкого економічного прогресу в СРСР. Це породжувало в більшовицьких лідерів бажання ще більше напружити сили народу і здійснити великий стрибок в соціалізм. Сталін встановив темпи приросту промислової продукції на другий рік п'ятирічки 32 %, а далі - 45 %. Така "надіндустріалізація" не підкріплювалася реальними можливостями. Окремі галузі економіки розвивались з випередженням, інші відставали. Внаслідок цього на новобудовах не вистачало коштів, кваліфікованих кадрів, устаткування. З'явилось таке поняття, як "штурмівщина", коли плани капітального будівництва неодноразово переглядались, але кожен з них мав виконуватись.

У роки першої п'ятирічки в Україні будувалося близько 400 нових підприємств, у тому числі Дніпровська гідроелектростанція, завод інструментальних сталей у Запоріжжі "Дніпроспецсталь", Харківський тракторний завод, шахти в Донбасі та ін. Велика промисловість України перейшла у підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Таким чином, Україна, як і інші республіки, була позбавлена економічної самостійності. Адміністративно-директивні методи управління стали головними у розвитку радянської економіки.

Щоб довести тріумф першої п'ятирічки, Сталін спритно маніпулював статистичними показниками. Спеціальним рішенням політбюро було заборонено друкувати окремим відомствам підсумки своєї роботи. Зростання промислової продукції подавалось не в конкретному обчисленні, а в карбованцях. Отже, досить було встановити великі ціни на нову продукцію, як валові показники різко зростали. Це дало змогу оголосити про виконання першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Щорічний приріст промислової продукції в середньому становив близько 16 %, тобто менше, ніж було заплановано.

У роки другої п'ятирічки 1933-1937 pp. темпи зростання були визначені на рівні 16,5 %. В Україні стали до ладу гіганти металургійної промисловості — Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, а також Новокраматорський завод важкого машинобудування — один з найбільших у Європі.

Виконання перших п'ятирічок потребувало надзвичайних зусиль усіх народів СРСР. Причому п'ятирічки не були розраховані на піднесення матеріального добробуту. Більше того, голод 1932-1933 років викосив мільйони людей, село запустіло, міста й новобудови поновлювалися дешевою робочою силою. "Шахтинська справа" в Донбасі - суд над старими спеціалістами вугільної промисловості започаткувала організоване цькування фахівців з дореволюційними дипломами.

Більшовики не надавали великого значення матеріальним стимулам праці. Карткова система давала можливість робітникам і службовцям придбати мінімум товарів. Ігноруючи економічні важелі піднесення продуктивності праці, керівники більшовицької партії і уряду намагалися скористатися ентузіазмом мас, а також неоплачуваною працею мільйонів безневинно ув'язнених. Соціалістичне змагання (стаханівський рух та ін.) надовго стало головною формою боротьби за вищі показники у праці.

Передбачене в більшовицьких планах витіснення капіталістичних елементів вилилося у фізичну ліквідацію значної частини економічно активного населення — так званого куркульства на селі і власників приватних підприємств у місті. Посилився товарний голод, бо ривок важкої промисловості відбувався при хронічному занепаді соціальної сфери і легкої промисловості. Щоб зберегти темпи розвитку промисловості, робітників та інженерно-технічних працівників фактично прикріпили до підприємств і установ, а порушення дисципліни прирівнювалось до кримінального злочину.

Таким чином, позитивним підсумком індустріалізації України стало зростання підприємств важкої промисловості (майже в 11 разів), будівництво нових шахт, електростанцій і в підсумку перетворення України в індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила деякі європейські держави. Негативні наслідки: підрив розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; посилена централізація управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення (поширення державних позик, торгівля алкогольними напоями, черги, продовольчі картки, хронічний дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо).

 

№84

Насильницька колективізація сільського господарства. Голодомор 1932-1933 років

Політика примусової суцільної колективізації сільського господарства була чи не найважливішою складовою сталінського воєнно-комуністичного штурму кінця 20-х - початку 30-х років. Насильницьке об'єднання господарств разом із землею, реманентом, усією худобою і птицею в колгоспи, що мали стати перехідною формою до комун, і цілковите підпорядкування їх адміністративно-командній системі управління давало змогу державі викачувати із села гроші, продукти харчування та сировину, необхідні для "підхльостування" індустріалізації країни.

Перехід до суцільної колективізації, офіційно проголошений у листопаді 1929 p., розпочався у степових регіонах України ще до весняної посівної кампанії 1930 р,, а в цілому по республіці - до осені 1930-го.

Новий грабіжницький курс сталінського керівництва викликав величезне соціальне й політичне напруження на селі. Щоб зламати опір суцільній колективізації, заможніших господарів оголошували куркулями й виселяли з родинами з рідних місць, здебільшого в східні й північні райони країни, а майно розпродавали. Лише в січні-березні 1930 р. в Україні було розкуркулено майже 62 тис сімей, А оскільки опір селянства не вдалося придушити, Сталін звалив усю вину за так звані "перегини" в ході колективізації на місцеву владу. Об'єднання селян у колгоспи оголошувалося справою добровільною. У зв'язку з цим навесні й улітку 1930 р. в Україні майже половина селянських господарств вийшла з колгоспів.

Восени 1930 р. розпочалася нова кампанія, спрямована на прискорення колективізації. Крім адміністративних заходів (до середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. cелянських сімей.

Заготівельні ціни на зерно, цукрові буряки, овочі, м'ясо, молоко та інші сільськогодарські продукти були надзвичайно низькими. До того ж держава не визначала обсягів хлібоздачі та інших поставок, що уможливлювало експропріацію чи не всієї колгоспної продукції, а це зумовлювало вкрай низьку оплату праці колгоспників і відбивало в них бажання ефективно працювати в громадському господарстві. Для селян основними засобами існування були присадибні ділянки. Але й тут непомірно високі податки змушували їх розпродавати своє майно, забивати худобу й залишати села. В 1928-1931 pp. в Україні кількість селянських господарств зменшилася на 352 тисячі.

Усе це призводило до руйнування народного господарства. Одначе плани хлібозаготівлі не скорочувалися. Треба було постачати міста, промислові підприємства, армію і, головне, платити хлібом та іншими продуктами зарубіжним країнам за матеріали й устаткування для споруджуваних в авральному порядку новобудов. Сотні тисяч тонн імпортного обладнання, придбаного за український хліб, що викидався на міжнародний ринок за демпінговими цінами, накопичувалося на різних складах, чимало його псувалося і пропадало. Країна була неспроможною втілити нереальні плани будівництва нових підприємств.

Перша п'ятирічка лишилася невиконаною. Тиск тоталітарного режиму на українських селян посилювався. За умов деградації сільськогосподарського виробництва заготівельні загони вимітали увесь хліб із колгоспних і селянських комор, не залишаючи навіть необхідного прожиткового мінімуму.

Внаслідок такої політики навесні 1932 р. у селах України та деяких інших регіонів СРСР розпочався голод. Влітку люди у відчаї збирали в полі колоски, вдруге обмолочували солому, намагаючись знайти там хоч якусь поживу. Тоді було прийнято суворі закони, за якими навіть за жменю взятого з поля чи колгоспної комори зерна селян засуджували до 10 років ув'язнення або й до розстрілу. Голодомор охопив усі села України. Смертність від недоїдання стала звичайним явищем у цій чи не найбагатшій за природними ресурсами республіці: лише 1933 р. від голоду загинуло 3-3,5 млн осіб. А в 1932-1934 pp. завдані Україні втрати від голоду і зниження народжуваності перевищили 5 млн чоловік.

Такими жахливими були наслідки грубих прорахунків в економічній політиці партійно-державного керівництва та його злочинного свавілля, безконтрольного правління.

Глибока криза в сільському господарстві примусила правлячу верхівку СРСР ужити заходів для припинення катастрофічного спаду виробництва продуктів харчування. З цією метою було запроваджено певні норми поставок зерна державі. Виконавши цю "першу заповідь", колгоспи й селяни могли розпоряджатися лишками на власний розсуд, зокрема продавати їх на ринку. Відновилися базари. В колгоспах було створено постійні бригади, за якими закріплювалися на період польових робіт ділянки землі, машини, коні, воли тощо. Село отримало значну кількість техніки. Вона зосереджувалася в МТС, які за відповідну плату (грошима, зерном чи іншими продуктами) обробляли землю. На кінець 30-х років МТС обслуговували 97,7% колгоспів. Розвивалися м'ясо-молочна галузь, садівництво, бджільництво, деякі підсобні промисли. За рахунок присадибної ділянки селянин міг тримати худобу, птицю. Напередодні Другої світової війни сільськогосподарське виробництво досягло рівня кінця 20-х років.

Таким чином, насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі и страшних людських втрат, що майже на десятиріччя загальмувало й відкинуло назад виробництво сільськогосподарської продукції.

Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х відзначався крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історичної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідуванням інакомислячих. Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і концтаборах. Під сталінські репресії потрапили такі визначні діячі науки, як М. Слабченко, О. Пархоменко, М. Горбань, М. Яворський, літератори М. Зеров, С. Плужник, Г. Косинка, С. Єфремов та інші. Було припинено діяльність ряду установ науки і культури, творчих організацій. Протягом одного тільки 1933 р. від роботи було усунуто 1649 осіб, або 16% всього складу науковців. Протягом 1934-1936 pp. було заарештовано понад половину членів Спілки письменників України, знищено всесвітньо відому школу художника-монументаліста М. Бойчука, акторів театру "Березіль" на чолі з Лесем Курбасом. Було перероблено український правопис, закрито всі українські школи за межами України. Заарештовано М. Грушевського, який невдовзі помер за невизначених обставин. Посилено фальсифікувалася історія.

Деякі з діячів культури, котрим пощастило вижити, змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані в середині 30-х років. Фраза "національна за формою і соціалістична за змістом культура" мала прикрити нав'язування ідеологічних стандартів, де національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно позначилося на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

Однак тоталітарному режимові потрібна була велика кількість технічних і природничо-наукових фахівців, здатних забезпечувати економіку й зміцнювати військову науку. Природним було й те, що деякі процеси, започатковані раніше, продовжували розвиватися навіть за умов масових репресій.

У складних умовах ідеологічного контролю своїми здобутками збагатили скарбницю культури поети П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажай, прозаїки П. Панч, Ю. Яновський, А. Головко, Ю. Смолич, композитори Л.Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Косенко, художники О. Шовкуненко, М. Глущенко, М. Дерегус, В. Касіян. Переборюючи труднощі, продовжували творити видатні актори П. Саксаганський, М. Садовський, О. Сердюк, Н. Ужвій, А. Бучма, Г. Юра, оперні співаки Б. Гмиря, 3. Гайдай, Г. Донець. Вагомий вклад у розвиток кіномистецтва України внесли О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, І. Пир'єв, Л. Луков. З 1929-го по 1937 pp. в УРСР було знято 180 кінофільмів.

Помітні зрушення відбулися в ліквідації неписьменності. До цього доклали чимало сил, крім державних органів, культосвітні заклади, громадські організації, інтелігенція, культармійці. 1939 р. 85,3% громадян України віком від 9 до 50 років уміли читати й писати.

Восени 1930 р. в Україні розпочалося запровадження обов'язкового загального початкового навчання. Всі діти й підлітки віком від 8 до 10 років охоплювалися школою. В містах і селах з'явилися нові школи, що дало змогу до кінця 30-х років скасувати навчання в третю зміну. 1932 р. було запроваджено єдину структуру загальноосвітньої школи - початкова (I-IV), неповна середня (I-VII) й середня (I-X класи). Обов'язковою вважалася початкова освіта, понад 90% учнів продовжував навчатися в старших класах. Для оцінки стали використовувати п'ятибальну систему.

На навчальному процесі згубно позначився голодомор 1932-1933 pp., коли навчання в багатьох сільських школах припинилося. Негативні наслідки для шкільництва мали й арешти вчителів 1937-1938 pp. Значної шкоди заподіяли учням і студентам різних навчальних закладів стандартизація і догматизація наук, особливо суспільних, пов'язані із запровадженням "Короткого курсу історії ВКП(б)" та інших ідеологічних шаблонів.

Зміна економічної політики й перехід наприкінці 20-х років до воєнно-комуністичного штурму супроводжувалися різким посиленням репресій проти широких мас населення.

Значна частина трудящих, інтелігенції, а також працівників державно-партійних структур з недовірою поставилися до нереальних планів форсування індустріалізації, ліквідації одноосібних селянських господарств у ході суцільної колективізації. Падіння при цьому життєвого рівня народу, утиски національної культури породжували опір згубному курсові сталінського керівництва.

У відповідь резким розгорнув нечувані репресії серед усіх верств населення. Вище вже йшлося про розкуркулення, масові депортації селян, страшний голодомор 1932-1933 pp.

Шсля так званої "шахтинської справи", процесу СВУ та інших каральних заходів маховик репресій почав набирати нових обертів у зв'язку з припиненням українізації під виглядом боротьби з "націонал-ухильництвом". 1933 р. наклав на себе руки зацькований звинуваченнями в націоналізмі активний діяч українського відродження 20-х років, член політбюро ЦК КП(б)У М. Скрипник. Те саме трапилося і з визначним українським письменником М Хвильовим. 1932 р. в Україні розпочалася (на рік раніше, ніж загалом в СРСР) масова чистка партійних рядів. З КП(б)У пачками виключали й заарештовували працівників різних сфер суспільного життя, які свого часу вступили до партії. Протягом 1932- 1936 pp. чисельність КП(б)У зменшилася більш як на половину.

Репресії набули ще більшого розмаху у зв'язку з участю деяких українських керівників у невдалій спробі змістити з посади Й. Сталіна на ХУЛ з'їзді ВКП(б) й особливо після вбивства 1 грудня 1934 р. С. Кірова. За встановленим порядком розгляд справ про так звані "терористичні організації" і "терористичні акти" обмежувався 10-денним терміном, відмінялась участь прокурорів та адвокатів у цих справах, склалася практика винесення вироку за списками, скасовувалася можливість його перегляду, розстріл виконувався негайно.

В середині грудня 1934 р. виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР винесла вироки 37 діячам науки та культури України, з них 27 було розстріляно. 1935 р. зазнали репресій чимало державних працівників, представників творчої інтелігенції як учасники неіснуючого "Всеукраїнського боротьбистського центру" на чолі з Ю. Коцюбинським.

У 30-ті роки в Україні було влаштовано гучні процеси, так би мовити, республіканського маспі табу, над учасниками більш як 100 вигаданих "центрів" і "комітетів". Крім слідчих і судових органів, діяли ще й так звані "трійки", які фактично без суду й слідства, часто за рознарядками, застосовували репресивні заходи до сотень тисяч людей.

У другій половині 1937 р. було знищено весь склад ЦК КЩб)У й уряду УРСР. Вцілів лише Г. Петровський, якого звільнили з роботи й жорстоко переслідували.

Нових нищівних ударів зазнала українська православна церква: було репресовано 72 митрополити, єпископи та архієпископи, 2 тис. священиків, до 1939 р. закрито близько 70% церков, які діяли в 20-х роках, спалено декілька тисяч ікон, зруйновано чимало храмів, інших пам'яток культури, були знищені Михайлівський золотоверхий собор, Микільський військовий собор та Братський Богоявленський монастир, на основі якого діяла Києво-Могилянська академія, Церква Богородиці Пирогощі, багато інших будівель у Києві та інших містах і селах України.

Тільки в 1937-1938 pp. було репресовано декілька тисяч командирів частин Червоної Армії, розташованих в Україні. Фактично було знищено командування і штаби Київського та Харківського військових округів.

Місцями масових страт українських селян, робітників, інтелігенції, державних і партійних працівників, командирів армії стали Биківня під Києвом, Рутченкове поле на околиці Донецька, балка "Суччя" під Луганськом, урочище Сандормох (Карелія) та ін.

Мало що змінилося й після прийняття нової конституції України 1937 р. Непрямі вибори було замінено прямими при таємному голосуванні, скасовано категорію так званих "експлуататорських верств", яка раніше не мала права брати участі в політичному житті. Замість з'їздів рад різних рівнів почали діяти Верховна і місцеві ради, що збиралися на Сесії і формально мали деякі парламентські ознаки. Було проголошено основні права й обов'язки громадянина.

Фактично ж положення цієї конституції не реалізовувалися. Сталінська система вирішувала суспільно-політичні й соціально-економічні проблеми на власний розсуд, незважаючи на конституційні норми.

 

№85

Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.

Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-командної системи нівелював творчу особистість, породжував повне безсилля перед сталінщиною.

Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утисків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.

Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літераторів і митців назвали "розстріляним відродженням".

 

86. До певного часу московське керівництво, зайняте внутріпартійною боротьбою, не могло ефективно втручатися в українські справи. Та в міру зміцнення позицій Й.Сталіна, формування адміністративно-командної системи ситуація значно погіршувалася. Під приводом захисту загальнодержавних інтересів обмежувалася самостійність України, набирала сили тенденція до унітаризму. Поступово розмивався закладений у Конституції 1924 р. розподіл компетенции Союзу та республіки, суверенітет якої ставав дедалі формальнішим.

 

Аналогічні процеси відбувалися і в національно-культурній сфері. Головною загрозою для «соціалістичного ладу» було оголошено місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як раніше. Це стало сигналом до повсюдного наступу на українізацію. Апарат комісаріату освіти, головного провідника політики українізації, був повністю заміщений на обласному рівні, і на 90 % — на районному. Звільнено з роботи 6лизько 4000 українських вчителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. З 1938 р. в українських школах стало обов'язковим вивчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських. Зменшувалася кількість українських шкіл, скорочувалися наклади україномовної продукції, закривалися українські театри тощо.

 

Деукраїнізація вела до посилення російських впливів, зокрема в науково-дослідних закладах частка росіян з 1929 по 1934 р. зросла з 31 до 50 %, тоді як українців — упала з 50 до ЗО %.

87. Хоча доба «коренізації» та «українізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом «забронювати» адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і респекту з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин. Парадокс: з одного боку тривав процес партійно-бюрократичної централізації, а з іншого — збільшувалася кількість національно-територіальних утворень, підвищувався їхній формальний статус.

88. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншостей на Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.

89. Украї́нська військо́ва організа́ція (УВО) — нелегальна військова революційно-політична формація, що постала 1920 заходами старшин різних українських армій: Січових Стрільців (ідеологічно-політичний вклад), УГА, в основному її VI бригади (бойовий та організаційний елемент). У діяльності УВО можна розрізнити два періоди: революційно-військовий (1920 — 22) і революційно-політичний (1922 — 31). УВО здійснила реєстрацію військовиків, оформила їх в організовані формації, при чому ударною силою на випадок війни мали бути українські інтерновані частини в Чехо-Словаччині та формовані з полонених в Італії. Збирано й магазиновано зброю, частково куповано її за кордоном. Як реакція на незаконні польські акти (конскрипція 30. 9. 1921, вибори до сойму 5; 12. 1922, призив новобранців до війська), велася широка діяльність з бойовими виступами, вершком яких була саботажна акція восени 1922. У висліді відбувалися процеси проти членів УВО, з яких найголовніші були за атентат 26. 9. 1921 С. Федака на маршала Й. Пілсудського і воєводу О. Ґрабовського у Львові та за вбивство 15. 10. 1922 українського кандидата до сойму С. Твердохліба.

90. Організа́ція украї́нських націоналі́стів (ОУН) — український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році[2]. Сучасні українські історики відзначають, що «ОУН сприймала терор і насильство як політичний інструмент проти зовнішніх та внутрішніх ворогів».[3] Крайовий провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.[4]

 

За даними сучасних українських істориків «ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також більше 60 вбивств»[3]

 

Терор ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу — проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. Сучасний український історик Я.Грицак відзначає, що «всього націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість — 36 — були українцями (з них один комуніст!)».[4] Найвизначнішими жертвами терористичних актів ОУН були польські чиновники Тадеуш Голувко та Броніслав Перацький (особисто відповідальний за т. зв. пацифікацію, що призвела до масових арештів та знущань над українцями), чиновник радянського консулату Олексій Майлов (вбитий у помсту за голодомор 1932-33 в УСРР) та колишній сотник УГА, директор Української академічної гімназії у Львові Іван Бабій, звинувачений у співпраці з поляками.

 

Терористичними акціями ОУН спровокувала поляків на репресії проти мирного населення (так звана «Пацифікація» 1930 року), тільки за підозру у приналежності до ОУН українця могли ув'язнити до 5 років (спеціально для ув'язнення українських патріотів було відкрито концтабір «Береза Картузька») та поставили у скрутне становище партії леґального сектору. Українське політичне життя опинилося перед загрозою повністю бути загнаним у підпілля.[4]

 

91. Проголошення Карпатської України самостійною державою.

  У січні 1939 було створено Українське національне об'єднання – політичну організацію закарпатського населення, яка виступала за створення суверенної держави.

  На 13 лютого 1939 року призначили вибори до парламенту – сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання. 85% населення підтримали суверенітет.

  15 березня 1939 року на засіданні сейму було проголошено самостійність Карпатської України. Сейм ухвалив закон:

1) Карпатська Україна є незалежна Держава.

2) Карпатська Україна є республікою з президентом, вибраним сеймом.

3) Державна мова Карпатської України – українська.

4) Барви державного прапора Карпатської України – синя та жовта.

5) Герб Карпатської України – тризуб.

6) Національний гімн – «Ще не вмерла Україна».

7) Президентом Карпатської України став А. Волошин.

  Проте 14 березня 1939 року угорські війська вдерлися в Закарпаття. Німеччина дозволила їй анексувати Закарпатську Україну. Тільки після цього правлячі кола Великої Британії заявили про "віроломство" Гітлера, як висловився Чемберлен 17 березня 1939 року. Тобто саме діяльність на заході України відкрили світовій громадськості очі на справжні наміри фашистів.

  Героїчний опір чинила Карпатська Січ – армія Карпатської України. Ще у вересні 1938 року в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу вже в Хусті була реорганізована у "Карпатську Січ", очолювану Д. Климпушем. Січові гарнізони було створено Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині. Але, не зважаючи на існування сейму та армії, державність Карпатської України не була стійкою. Закарпатська Україна була окупована Угорщиною за підтримки фашистської Німеччини. А. Волошин разом з урядом змушений був емігрувати. У травні 1945 року радянська військова контррозвідка силоміць захопила в Празі А. Волошина і вивезла його до Москви. 70-річний священик не витримав допитів і на 52-й день після арешту помер у Бутирській тюрмі.

  Проголошення незалежної держави в Закарпатті вкотре засвідчило непереборне бажання українського народу до створення власної, єдиної, самостійної держави, але й засвідчило, що за умов політичної ізоляції та важкої міжнародної обстановки ця держава не могла існувати без зовнішньої підтримки.

 

92. Приєднання до УРСР Північної Буковини та Південної Бессарабії.

  23 серпня 1939 року був підписаний пакт про ненапад з Німеччиною (пакт Молотова- Ріббентропа), за яким Бессарабія потрапляла у Радянську сферу впливу. В 1939 році західна Україна приєдналася до УРСР. Це дуже насторожило Румунський уряд. Тому в 1940 році, сподіваючись на Німецьку підтримку, Румунія погодилася передати в користування свої родовища нафти Полешти в обмін на політичний і військовий захист. 27 червня 1940 р. СРСР ультимативно запропонував Румунії звільнити Бессарабію та Північну Буковину. А 28 червня 1940 р. Червона Армія перейшла кордон і, не зустрічаючи опору, за два дні повністю зайняла ці території.

  За підтримки політорганів владу тимчасово взяли новостворені робітничі та селянські комітети, а потім — новообрані місцеві Ради. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР, задовольнивши прохання «делегації трудящих» Бессарабії та Північної Буковини, прийняла Закон «Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР». 7 серпня були створені Чернівецька та Ізмаїльська області, а повіти та волості перейменовані у райони. Водночас із складу України було вилучено Молдавську АРСР й приєднано до новоствореної Молдавської РСР.

  Навесні й на початку літа 1941 року на всій території Бессарабії й Буковини, що ввійшли у СРСР почалася депортація так званих «небажаних елементів». Сюди входили як колишні жандарми, охоронці, керівники поліції, так і рядові громадяни, що становили небезпеку для радянського ладу, на думку НКВС.

По закінченні Другої Світової війни було підтверджено остаточне й безповоротне входження до складу Радянського союзу Бессарабії й Буковини. У рамках Паризької мирної конференції, Румунія й СРСР підписали мирний договір, у якому заявлялося про взаємне визнання радянсько-румунського кордону, встановленого угодою від 28 червня 1940 року, що закріпив за Радянським Союзом Бессарабію й північну Буковину.

Зазначені економічні та соціальні перетворення принесли західним українцям певні поліпшення. Були націоналізовані промислові й торговельні підприємства, ліквідована приватна власність на знаряддя і засоби виробництва.

Позитивні зрушення принесла політика у культурній сфері. Відтепер українська мова стала мовою викладання у західноукраїнських вузах. Широко відкрив двері для українських студентів і професорів перейменований на честь Івана Франка давній бастіон польської культури — Львівський університет. Значно поліпшилося медичне обслуговування населення, яке тепер здійснювалося безкоштовно. Малозабезпеченим безоплатно надавалося житло.

Водночас що більше утверджувалась радянська система, то відчутнішим ставав демонтаж створеної західними українцями політичної, соціально-економічної та культурної інфраструктури. На керівні посади в місцевих органах влади, судових і правоохоронних органах призначалися кадри, відряджені зі східних областей. Застосовуючи «пролетарські» адміністративно-командні методи роботи, вони нехтували місцевими звичаями й традиціями. Заборонялися всі українські політичні партії. Припинило свою діяльність товариство «Просвіта».

У 1940 р. за зразком Східної України розпочалася форсована колективізація, яка остаточно відвернула селян від нового режиму. Широка антирелігійна пропаганда супроводжувалася конфіскацією церковних земель, забороною викладання релігії в школі, встановленням високих податків за використання церков. Навесні 1940 р. репресії набули небувалого масштабу. Широко застосовувалась депортація.

Хоча, приєднання до УРСР південно-західних територій і спричинило перенесення у цей регіон командних методів управління та активної пропаганди комуністичних ідей, тим не менше це стало важливим кроком на шляху до соборності України.

 

93. Розкол в ОУН.

  Напередодні війни в ОУН стався розкол. Група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності Організації, в ультимативній формі почала домагатися від ПУН та його голови полковника Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Від ОУН відійшло середовище Бандери, яке у лютому 1940 року утворило «Революційний Провід ОУН» й перебрало собі назву ОУН-Р. (Пізніше - ОУН-Б; ОУН-СД).

  Розкол ОУН значно послабив національно-визвольний рух, але не міг зупинити визвольної боротьби. З початком Другої світової війни в Україну вирушили похідні групи ОУН, завданням яких була організація українського політичного, економічного, культурного й церковного життя.

  Політичним виявом державницьких устремлінь ОУН став Акт 30 червня 1941 року, коли з ініціативи ОУН-СД у Львові було проголошене Тимчасове Крайове Державне Правління. У радянській історіографії цей факт висвітлювався як антинародний. Сьогодні можемо ствердити, що ця подія вийшла за рамки як німецької політики так і більшовицьких планів.

  Наступним державним кроком поневоленої нації стала низка подій і політичних заходів викликаних функціонуванням Української Національної Ради - державного інституту, який в умовах німецької окупації став виразником інтересів української нації. УНРада була результатом державницьких змагань ОУН під проводом Мельника. Після заборони діяльності УНРади в Києві її представники урочисто підписали акт злуки Київської УНРади з Національною Радою у Львові. До цього акту долучився Сойм Карпатської України. Таким чином постала Всеукраїнська Національна Рада.

  Чималим досягненням ОУН стало налагодження українського культурного і громадського життя у Києві. У столиці виходив тижневик «Українське слово», функціонувала спілка українських письменників, низка інших громадських установ.

  Якщо взяти до уваги, що активність похідних груп ОУН поширювалася на всі українські етнічні землі, а збройний опір ще довго не припинявся й після закінчення Другої світової війни, то можна зробити однозначний висновок: ОУН і націоналістичний рух стали незаперечним свідченням невмирущості національної ідеї та готовності українського народу зі зброєю в руках відстоювати ідеал національної самостійності.

 

94. Україна в загарбницьких планах фашистської Німеччини.

  Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Німеччини. Брестський мир 1918 р. став важливим кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних планів. І хоча поразка в Першій світовій війні позбавила Німеччину всіх її завоювань, думка про реванш, про світове панування ніколи не вмирала в реакційних колах у міжвоєнний період. Ця тенденція особливо посилюється з появою на німецькій політичній сцені Гітлера і фашистської партії. Для розроблення зовнішньополітичної стратегії націонал-соціалізму 1934 р. з різницею в декілька місяців було створено зовнішньополітичне бюро НСДАП під керівництвом Розенберга і бюро спеціального уповноваженого з питань роззброєння Ріббентропа.

  Українська проблематика займала одне з перших місць У роботі цих установ. Розроблені співробітниками бюро Розенберга основні ідеї і підходи до вирішення «українського питання» певний час мали значний, якщо не визначальний, вплив на офіційний курс Третього рейху щодо українських земель. Висунута командою Розенберга концепція «свідомого європеїзму» особливо акцентувала на проблемах Східної Європи. Принципова ідея цієї концепції полягала в тому, щоб роздробити народи регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім легко підкорити всю територію Східної Європи. Ось чому Розенберг із самого початку пропагував ідею утворення формально самостійних, але фактично залежних від нацистського рейху держав в Україні та Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російській державі з центром у Москві. Ця концепція, очевидно, відповідала поглядам Гітлера в той період, адже, уявляючи модель майбутнього світового порядку, він наголошував: «У центрі я поставлю Велику Німеччину… [Разом з нею] Австрія, Богемія і Моравія, польський Захід. Блок з сотні мільйонів — неподільний, без жодної тріщини і без чужих націй… Далі — Східний союз: Польща, Балтійські держави, Угорщина, Балканські держави, Україна, Волгаланд, Грузія… Можливо, союз, але не рівноправних партнерів, звичайно, союз допоміжних народів, без армій, без власної політики, без власної економіки».

  Очевидно, саме бюро Розенберга відіграло основну роль у постановці та розробленні питання про створення «Великої України» як найближчої мети націонал-соціалізму. Проте в другій половині 30-х років відбулася певна еволюція поглядів Гітлера. У цей період він відходить від ідеї створення на тривалий час бодай маріонеткової держави на українських землях, намагаючись використати «українську карту» тільки як зручний козир у складній дипломатичній грі напередодні Другої світової війни. «Якщо я був би пов?язаний з українцями та їхніми політичними планами, — зазначав Гітлер у березні 1939 p., — то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною». Коли ж йому піднесли карту, на якій були позначені кордони майбутньої «Великої України», він відклав її вбік і сказав: «У даний момент усе це ще тільки мрія».

  Незважаючи на таку позицію Гітлера, ідея створення під протекторатом Німеччини «Великої України» постійно обговорюється і досліджується в бюро Розенберга. Подібне державне утворення могло стати не тільки ґрунтовною матеріальною базою, а й ефективним засобом тиску, зручним плацдармом для розгортання агресії.

  На початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою (після знищення значної частини населення) онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.

 

95. Оборонні бої на території України в 1941-1942 роках. 

  На світанку 22 червня 1941 р. танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно на трьох напрямках: Ленінградському, Московському і Київському. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей.

  В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштейна. їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти.

 Концентрація в республіці цього найчисленнішого угруповання пояснюється вказівкою Сталіна про те, що саме Південний Захід буде метою головного удару німецької армії. Насправді першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямку.

   Група армій «Південь» мала завдання протягом короткого часу завдати головного удару на Київському напрямку, захопити переправи, створити сприятливі умови для наступу вглиб території України, заволодіти нею. Для керівництва бойовими діями радянських військ в Україні був утворений Південно-Західний напрям під командуванням маршала С. Будьонного. Членом його Військової Ради було призначено першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. В Україні, як і в інших регіонах СРСР, було оголошено надзвичайний стан та мобілізацію військовозобов'язаних.

  Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і значну частину України.

  Під Уманню (серпень 1941 р.) в полон потрапили 103 тис. радянських бійців, під Києвом (вересень 1941 р.) —665 тис. осіб. У 1941 р. полонені становили 64,5% всіх втрат Південно-Західного фронту, 60,3% — Південного. Вже за перші два дні бойових дій на аеродромах та в повітрі Червона армія втратила понад дві тисячі літаків, залишившись без прикриття. Контрнаступ радянських мотомеханізованих корпусів у районі Луцьк—Броди—Рівне успіху не мав. До 15 липня війська Південно-Західного фронту втратили 2648 танків, 1907 літаків. За перші півроку війни в полон потрапило 3,6 млн військовослужбовців, у тому числі 1,3 млн українців.

 Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим, 30 жовтня вони підійшли до Севастополя. Кровопролитними, з неймовірними жертвами з обох боків були бої за Київ (7 липня — 26 вересня 1941 p.), Одесу (5 серпня — 16 жовтня 1941 p.), Керч (30 грудня 1941 р. — 19 травня 1942 p.), Севастополь (30 жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 p.).

  Витримавши довгу і виснажливу битву під Смоленськом, фашистські війська наприкінці вересня 1941 р. розгорнули масований наступ на московському напрямку. Але взимку 1941—1942 pp. під Москвою й на західному напрямку було завдано нищівного удару. Тут було розгромлено до 50 дивізій. Німці були відкинуті на 150—400 км. Вермахт зазнав першої великої поразки з початку Другої світової війни.

   Поразки в Україні та в Криму (здача Керчі у травні та Севастополя в липні 1942 р.) започаткували нові невдачі радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали нищівних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів.

 Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських військ (було визволено багато великих населених пунктів), 22 липня 1942 р. Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області. Відтоді вся Україна була окупована ворогом.

 

96. Діяльність комуністичного та націоналістичного підпілля.

Комуністичне підпілля на території України у часи Другої світової війни — сукупність створених ВКП(б) організацій опору на окупованій гітлерівцями території України в роки Другої Світової війни. Налічувало понад 100 тисяч осіб, об’єднаних у 3,5 тисячі організацій та груп. На початку окупації України зі сформованих у той час 23 підпільних обкомів і 5 тисяч міськкомів, райкомів та партійниї осередків змогли розгорнути роботу 13 обкомів і 390 міськкомів, райкомів та партійних осередків. Для створення в тилу ворога дієвої мережі підпільних організацій радянське керівництво відряджало на окуповані території спецгрупи. Від травня 1942 і до кінця 1944 за лінію фронту було направлено 40 тисяч комуністів і 11,5 тисяч комсомольців. Здебільшого їх скеровували в зони активної діяльності партизанів у північні лісові райони України. На більшій частині степової та лісостепової зон України, в промислових центрах та містах основну масу антифашистського підпілля складало місцеве населення. Для загального керівництва боротьбою населення окупованих територій було створено нелегальний ЦК КП(б)У. Мережа партійного підпілля охопила майже всю територію України. Діяльність його була спрямована в перший період війни на організацію саботажів та диверсій, на останньому етапі — також на бойову взаємодію з радянськими військами.

Організація українських націоналістів (ОУН) — український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році

ОУН виникла внаслідок об'єднання Української Військової Організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок:

· Групи Української Національної Молоді;

· Легії Українських Націоналістів;

· Союзу Української Націоналістичної Молоді.

ОУН сподівалася використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної української держави шляхом союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Передача Адольфом Гітлером Карпатської України угорцям у 1939 році викликала певну кризу у відносинах з Німеччиною.

ОУН посилала похідні групи в Україну. Їхня чисельність становила близько 2000 чол. Похідна група, яка досягнула у вересні 1941 року Києва, налагодила випуск газети «Українське Слово», функціонування Спілки українських письменників, низки інших громадських установ, сформувала Українську Національну Раду (на чолі з М. Величківським), що складалася переважно зі східних українців. Після заборони діяльності УНРади, її представники підписали акт злуки з Національною Радою у Львові, до цього акту долучився Сейм Карпатської України, таким чином навесні 1944 р. постала Всеукраїнська Національна Рада. Членів київської УНРади було заарештовано у грудні 1941 року, й більше 40 з них, включно з Оленою Телігою та їхнім лідером Олегом Ольжичем, були знищені.

Андрія Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні до січня 1944 року, коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН його відправили у концентраційний табір Заксенгаузен.

Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням «Поліськоі Січі», очоленої Т. Боровцем, який контактував і з ОУН. Восени 1942 року обидві фракції утворили збройні загони на Волині і Поліссі для боротьби з німцями і радянськими партизанами.

У 1943 ОУН(б) захопила контроль в УПА.

Нвесні 1944 року у Львові ОУН заснувала Всеукраїнську Національну Раду.

У кінці війни Андрій Мельник знову очолив ОУН.

ОУН після війни розвивала консервативну корпоративну ідеологію. Третій Великий Збір 30 серпня 1947 року обмежив владу лідера, зробивши його відповідальним перед Збором, що мав скликатися кожних три роки, та запровадивши у програму принципи рівності перед законом, незалежності суду, свободи совісті, слова, преси та політичної опозиції.

Сучасні українські історики відзначають, що «ОУН сприймала терор і насильство як політичний інструмент проти зовнішніх та внутрішніх ворогів».^[3] Крайовий провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.^[4]

За даними сучасних українських істориків «ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також більше 60 вбивств»^[3]

Терор ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу — проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. Сучасний український історик Я.Грицак відзначає, що «всього націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість — 36 — були українцями (з них один комуніст!)». Найвизначнішими жертвами терористичних актів ОУН були польські чиновники Тадеуш Голувко та Броніслав Перацький (особисто відповідальний за т. зв. пацифікацію, що призвела до масових арештів та знущань над українцями), чиновник радянського консулату Олексій Майлов (вбитий у помсту за голодомор 1932-33 в УСРР) та колишній сотник УГА, директор Української академічної гімназії у Львові Іван Бабій, звинувачений у співпраці з поляками.

Терористичними акціями ОУН спровокувала поляків на репресії проти мирного населення (так звана «Пацифікація» 1930 року), тільки за підозру у приналежності до ОУН українця могли ув'язнити до 5 років (спеціально для ув'язнення українських патріотів було відкрито концтабір «Береза Картузька») та поставили у скрутне становище партії леґального сектору. Українське політичне життя опинилося перед загрозою повністю бути загнаним у підпілля.^[4]

1934 року польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН, у тому числі Степана Бандеру і протримала їх в ув'язненні до початку Другої світової війни.

1938 - після утворення у Чехословаччині української автономії на території сучасного Закарпаття ОУН охопила своїми впливами її політичне, економічне, культурне життя. ОУН створила в краї воєнізоване формування «Карпатська Січ» - фактично збройні сили автономії. У лютому 1939 р. на виборах до Сойму Карпатської України перемогла коаліція самостійницьких сил, яку підтримувала ОУН. 15 березня 1939 року було проголошено державну незалежність Карпатської України, після чого (за потурання Німеччини) на її терен увійшли угорські війська. «Карпатська Січ» вела боротьбу з окупантами, проте сили були нерівними і новостворену державу було ліквідовано.

Після подій у Карпатській Україні, що виявили справжнє ставлення німців до українського питання, Провід українських націоналістів (ПУН) зайняв чітку і виразну позицію щодо політики гітлерівської Німеччини, яка стала виразно антинімецькою ^{[Джерело?]}. У постановах Римського Збору відзначалося: «Українські визвольні змагання цілковито підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укладу міжнародних сил. Ніколи і ні в якій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України… Тільки з тими народами, що респектують ідею українського державного і соборницького визволення». ОУН самостійно почала готуватися до можливої війни ^{[Джерело?]}, розраховуючи на власні сили і готуючись до протистояння з двома окупантами: німецьким нацизмом і російським більшовизмом.

97. Внесок Українського народу в перемогу.

Зазнавши в Другій світовій війні величезних людських втрат і руйнувань, Україна зробила гідний внесок у розгром Німеччини та її союзників. Тому свято Перемоги у Великій Вітчизняній війні 9 травня 1945 р. — це також свято її народу. Це свято загальнонаціональної гордості, а разом з тим загальнонаціональної скорботи. Гордість за великий історичний подвиг, скорбота за втраченими долями, за нездійсненними надіями.
Після нападу 22 червня 1941 р. Німеччини на СРСР Україна перетворилася на один із найважливіших театрів бойових дій між військами Німеччини та її союзників і радянською армією. Воєнні дії на території України тривали з першого дня Великої Вітчизняної війни і до 28 жовтня 1944 p., коли було остаточно звільнено територію України, — тобто 1225 днів. Саме відчайдушний опір радянської армії на території України в 1941 р. призвів до фактичного зриву планів "блискавичної війни" Німеччини проти СРСР. Хоча територія України 22 липня 1942 р. була повністю окупована ворогом, українці продовжували битися у лавах радянської армії, в партизанських загонах і підпіллі, працювали на воєнному виробництві в тилу.
Україна сповна відчула, що таке нацистський "новий порядок". Мільйони мешканців України стали його жертвами: хто загинув або був вивезений на примусові «роботи, хто залишився в живих, але сповна переніс всі тяготи окупації. Жертвами окупаційного режиму стали близько 4 млн. мирних громадян України.
Визволення території України розпочалося 18 грудня 1942 р. Ворог чинив завзятий опір, розгорілися кровопролитні бої. На території України було зосереджено понад 60% сил гітлерівської Німеччини. Середньодобові втрати радянської армії під час звільнення України складали 68 тис. чол. Загальні втрати за 1943-1944 pp. склали 3,5 млн. чол. Не менше 50% особового складу військ, які билися з гітлерівцями в Україні, були її мешканці.
Але тут слід сказати, що жертви могли бути і меншими, якби не сталінський режим, для якого людське життя нічого не значило і якому перемога була потрібна любою ціною.
Боротьба за визволення України носила загальнонародний характер. Український народ боровся за існування себе як етносу, за збереження України як своєї Батьківщини.
У лавах радянської армії воювало понад 7 млн. українців. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живим, став на все життя інвалідом. Українці складали в радянській армії другу за чисельністю національну групу. Серед вищих офіцерів, зокрема командуючих фронтів та армій, було чимало українців. Найвідоміші з них — А.Єрьоменко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, М.Ватутін, І.Черняхівський, П.Рибалко, К.Москаленко, П.Жмаченко, С.Руденко, І.Кириченко та ін.
Ратний подвиг багатьох українців на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни відзначений найвищими нагородами. Серед них — 2072 удостоєні звання Героїв Радянського Союзу; 32 українці — двічі. А льотчик-винищувач Іван Кожедуб став тричі Героєм Радянського Союзу. Багато представників української землі стали і повними кавалерами ордену Слави. З 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам радянської армії, 2,5 млн. одержали жителі України.
В той же час не треба забувати і про бійців УПА (через лави якої пройшло близько 500 тис. чол.), які теж боролись за незалежність своєї Батьківщини і не хотіли миритися з пануванням на її території тоталітарних режимів.
Також 120 тис. українців воювали в армія Антигітлерівської коаліції (США, Канади, Франції, Польщі, Чехословаччини). На відзнаку мужності і героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання "Місто-герой" було присвоєно Києву, Одесі, Керчі і Севастополю.
Перемогу над гітлерівською Німеччиною українці наближали також своєю героїчною працею в радянському тилу: на заводах, копальнях, в колгоспах, лабораторіях, навчальних закладах тощо.
У 30-х роках продуктивні сили України стали основною базою воєнно-промислового комплексу СРСР. Питома вага промислової продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила: 60% видобутку вугілля, 67,6% залізної і 35% марганцевої руд, 64,7% чавуну, 48,8% сталі, 74,5% коксу, 49,7% прокату, 58,8% стальних труб, 43% електроенергії. Сільське господарство давало понад 20% хліба, 75,5% цукру, 20% м’яса і 15% масла.

Машинобудування республіки було основним виробником паровозів, дизельних двигунів і турбін для електростанцій і кораблів воєнно-морського флоту. Сучасні бойові кораблі будували на верфях Запоріжжя, Керчі, Києва, Миколаєва, Одеси і Херсона. Харківський завод ім. Комінтерна випустив протягом 1940-1945 рр. 21410 кращих у світі танків Т- 34, з 46127, що виробили 6 танкових заводів СРСР за цей період. До війни вугілля Донбасу споживали 60% металургійних заводів, 70% підпри­ємств основної хімії; 60% залізничного транспорту і майже половина електростанцій СРСР.

Авіаційні підприємства Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва і Харкова виробляли бойові літаки, двигуни, різні агрегати й деталі до них.

Напередодні війни республіка була провідним центром гірничого, металургійного, хімічного, тракторного і сільськогосподарського машинобудування. У 1940 р. машинобудівники виробили 671 магістральний паровоз (73,4% загальносоюзного випуску), 16 тис. т гірничого і металургійного устаткування (67,5%), близько 31 тис. тракторних плугів і сівалок (понад 51% ), 10,4 тис. тракторів (33%) і 671 залізнодорожний вагон (33,3%) тощо.

На території України було зосереджено близько половини усіх радянських воєнних шкіл та училищ, а також базувалася значна частина військових підрозділів Червоної армії.

Розв’язавши Другу світову війну, ні Гітлер, ні Сталін не мислили про перемогу без використання могутніх продуктивних сил і стратегічного важливого положення України.

З перших днів війни тисячі українців, котрі перебували в польських збройних силах, приймали участь в запеклих боях з гітлерівцями.

У процесі радянізації Західної України сталінським режимом протягом 1939 — 1940 рр. було репресовано й депортовано у північно-східні регіони СРСР понад 1173 тис. осіб, що становило 10% населення краю. Більшість з них становили українці й близько 352 тис. поляків.

Чимало мешканців України брали участь у русі Опору: партизанських загонах, підпільних організаціях, саботажних акціях. Радянська історіографія подає надзвичайно перебільшені дані про кількість партизанів і завдані ними втрати окупантам. В Історії Української РСР автори пишуть, що у тилу ворога на Україні діяло 60 партизанських з’єднань, близько 2 тис. загонів і груп в яких налічувалося 500 тис. партизанів. Нині науковці справедливо піддають сумніву остаточні дані щодо втрат завданих ворогові і кількості учасників опору. Відомий дослідник цієї проблеми А.Чайковський стверджує, що у вересні 1944 р. на окупованій території України діяли 227 партизанських загонів, чисельністю 70370 бійців, а протягом 1941-1945 рр. цією формою боротьби було охоплено близько 180 тис. осіб, включно з тими, які боролися на території країн Центральної і Південно-Східної Європи. Переважну більшість особового складу партизанських загонів складати мешканці України.

Характерною особливістю другої світової війни для українського народу була боротьба ОУН та УПА за відродження незалежної соборної української держави.

Ключові дати:

28 жовтня 1944 р. - визволення території України.

9 травня 1945 р. — день перемоги у Великій Вітчизняній війні.

98. Боротьба ОУН і УПА проти гітлерівського і сталінського режимів за відродження української незалежної держави.

На окупованих українських землях фашисти встановили жорстокий окупаційний режим. Територію України було розчленовано: Північну Буковину, Ізмаїльщину та землі між Південним Бугом та Дністром з центром в Одесі, названі Трансністрією, Гітлер віддав Румунії; західні області ("дистрикт Галичина") – Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська – були передай до польського генерал-губернаторства. 12 центральних областей республіки стали рейхскомін саріатом "Україна" на чолі з Е. Кохом. Східні українські землі перебували під владою військового командування. У перспективі Україна повинна була стати арійською імперією – "Остготією". 65% населення передбачалося депортувати до Сибіру. Українська нація оголошувалась неповноцінно"] На всі найважливіші адміністративні та господарські пости аж до повітового рівня призначалися німці. Створювалось цивільне управління – міські управи на чолі з бургомістрами, волосні уін рави на чолі з старшинами. Українцям дозволялося займати найнижчі посади, такі як сільський староста, бургомістр містечка, поліцай, які вербувалися переважно з карних злочинців.

В Україні розгорнулася масштабна партизанська боротьба, яка складалася з двох потоків: радянські партизани та частини ОУН-УПА. Під час війни в Україні діяло 46 великих партизанських з'єднань і 160 самостійних партизанських загонів. У своєму розвитку радянський партизанський рух пройшов 2 основні етапи: 1) виникнення й становлення (червень 1941 р. – листопад 1942 р.); 2 і активізація і розширення (грудень 1942 р. – 1944 р.).

На першому етапі (особливо до весни 1942 р.) дії радянських партизан були малоактивними. Зони зазнали значних втрат. Хоча спочатку було створено 23 підпільних обкоми партії, 685 міськкомів і райкомів, 4316 підпільних осередків, але фактично у підпіллі змогли зберегтись лише 15-20% залучених кадрів. Причинами цього була недостатня організаційна підготовленість, прорахунки в підборі кадрів, зневіра частини партизан у можливостях боротьби в умовах військових спіхів німців, зрада частини підпільників, недостатня озброєність.

Наприкінці 1941 – влітку 1942 р. було розгромлено підпілля Дніпропетровська, Києва, Миколаєва, Одеси, Харкова, Вінниці, Сімферополя, Сталіна та інших міст. Зазнали провалу спроби формування великих партизанських загонів восени – взимку 1941 р.

У червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з генералом Т. Строкачем, який керував загонами і координував дії партизан, постачав їм зброю, кадри фахівців (радистів, підривників, шифрувальників). У серпні 1943 р. за командою штабу розпочалася "рейкова війна" – руйнування залізниць. Під час цієї операції було виведено з ладу близько 2 тис. км залізниць. УШПР керував рейдами партизанських з'єднань у тилу ворога, зокрема С. Ковпака – у Карпати, О. Сабурова – на Житомирщину, О. Федорова – на Волинь. Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У 1944 р. партизани почали широко взаємодіяти з регулярними військами. Було сформовано 1-шу Українську партизанську дивізію, яка здійснила рейд на Сан і Віслу.

Найпоширенішими формами боротьби підпільників були збір інформації, саботаж і диверсії.

Офіційною датою народження УПА стало 14 жовтня 1942 р., запроваджене пізніше як свято українського війська, приурочене до дня покровительки Війська Запорізького Святої Богородиці.

УПА нараховувала до 90 тис. чол. ОУН розділялася на бандерівців (ОУН-Б) і мельниківців (ОУН-М), які ворогували між собою. ОУН-Б у 1943 р. фактично злилася з УПА. Вояки ОУН боролися проти всіх, хто виступав проти незалежності України. їх діяльність носила суперечливий характер: з одного боку, вони боролися проти гітлерівського фашизму і сталінського тоталітарного режиму за створення української суверенної держави; з іншого – їх діяльність пов'язана зі співробітництвом з німецькими окупаційними властями (наприклад, створення дивізії СС "Галичина"), терором проти польського населення, а також тієї частини власного, яка не підтримувала їх поглядів. УПА очолив Роман Шухевич (Тарас Чупринка). За зонами дії УПА розділялася на три групи: УПА – Північ (Волинь і Полісся); УПА – Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття); УПА – Південь (Поділля). Перший бій з німцями відбувся 7 лютого 1943 р., коли перша сотня УПА напала на містечко Володимирець Волинської обл. УПА прагнула закріпитися в Україні як "третя сила" (крім німецької і радянської влади). Тільки в жовтні-листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Гостре протистояння виникло в УПА з польськими підпільними формуваннями – Армією Крайовой (АК). Початком конфлікту стали масові вбивства українців на Холмщині ще в 1941 р. Операція "Буря", яку почала АК, передбачала відновлення контролю над землями, втраченими в 1939 р. Репресії, початі АК, повинні були показати, хто є реальною владою на цій території. У результаті це призвело до етнічного чищення, як з боку АК, так і з боку УПА. Тільки на Холмщині в 1943-1944 р. польські формування знищили майже 5 тис. українців. ОУН тероризувала польське населення на Волині.

З виходом Червоної Армії до Дніпра керівництво УПА приймає рішення про зміну тактики. Воно вирішує не втручатися в боротьбу між німецькими і радянськими військами. Це пояснювалося тим, що УПА не хотіла витрачати сили на війну з німецькими окупантами, владу котрих уже вважала тимчасовою. Частина українських націоналістів (Український центральний комітет – УЦК, на чолі з В. Кубійовичем) пішла ще далі і дала згоду на формування української дивізії в складі німецької армії. Вони вважали, що це поліпшить ставлення німців до українців і підготує кістяк майбутньої армії. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив набір добровольців, то їх виявилося 82 тис. чол., 13 тис. стали солдатами дивізії СС "Галичина". У липні 1944 р. ця дивізія зазнала важких втрат у боях під Бродами. Після переформування дивізія перебазувалася до Югославії, а в квітні 1945 р. здалася в полон американцям у Граці (Австрія).

УПА як партизанська армія в основному не йшла на відкриті бої з регулярними військами Радянської Армії, хоча окремих сутичок було чимало. Під час одного з них навесні 1944 р. був смертельно поранений командуючий 1-им Українським фронтом генерал армії М. Ватутін. Лише в 1944 р. УПА здійснила 800 рейдів.

Складність діяльності ОУН полягала в тому, що її, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна держава і вона змушена була покладатися тільки на власні сили і використовувати своєрідну тактику.

Битва за визволення України тривала 22 місяці і складалася з ряду великих операцій (Кор-сунь-Шевченківська, Львівська, Карпато-Ужгородська), в яких брало участь до половини живої сили й бойової техніки всієї Радянської Армії. Вона стала одним з найважливіших етапів на шляху до Перемоги.

Кожний десятий житель України (4,5 млн.) воював у лавах Червоної Армії, а 2070 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. З 15 фронтів, що діяли в період війни, більше половини очолювались маршалами і генералами, які були за походженням українцями. Солдати й офіцери, жителі України, які виявили масовий героїзм, отримали 2,5 млн. орденів і медалей із загальної кількості 7 млн. нагород, вручених воїнам Збройних Сил.

 

99. Сталінські репресії в кінці 40-х – на початку 50-х років.

Література 40 - 50-х років заслуговує окремої розмови насамперед з тієї причини, що через передвоєнний пік репресій і воєнне лихоліття наша нація втратила значну частину носіїв духовного потенціалу. Сталінські репресії в кінці тридцятих років завдали страшного удару по українській культурі взагалі, а літературі зокрема. Бути митцем стало просто небезпечно.
Сталін, щоб приховати від світу криваву ціну своїх перемог, у лютому 1945 року пустив в обіг цифру наших втрат 7 мільйонів, На початку 60-х років Хрущов, щоб довести некомпетентність і прорахунки сталінського керівництва у війні, назвав цифру вбитих 20 мільйонів чоловік. Горбачовська "перестройка" збільшила її до 27 мільйонів, хоч за оцінками фахівців мова повинна йти про 43,3 мільйона чоловік! І це тоді, коли німецькі втрати не перевищують (на Східному фронті) 4 - 4,5 мільйона, а втрати союзників визначаються вже й не мільйонами, а сотнями тисяч. У 45-50-х роках у Львові приступили до тотального нищення фондів бібліотеки Наукового товариства ім. Т.Шевченка: "На подвір'ї будинку по вул. Радянській, 24 встановили верстати-ножі (такі, як у палітурних цехах друкарень), на яких різали видання НТШ1, що зберігалися у складі. Це були видання, призначені для науково-го обміну або для інших випадків. Різали вздовж і впоперек і лише після того вивозили майже січку на паперову фабрику
Це щось до репресій!
100. Демократичні процеси в Україні після смерті Сталіна, їх суперечливий і непослідовний характер.

Після смерті Сталіна (1953 р., 5 березня) і засудження методів його керівництва на ХХ з’їзді КПРС М.С.Хрущовим настав період певної лібералізації системи і спроб її реформування.

Сталін був стрижнем тоталітарної системи. Тому його смерть 5 березня 1953 p. поклала початок визволенню народів Союзу РСР, у тому числі й України, від жорстокого режиму культу особи Сталіна. Це явище одержало назву десталінізації. Воно було головним змістом розвитку держави і права України, як і інших республік СРСР, приблизно протягом десятиріччя.

Перші ознаки десталінізації позначилися незабаром після смерті Сталіна. Вже червневий пленум ЦК КПРС у 1953 p. проголосив курс на відбудову внутріпартійної демократії, усунення зловживань законністю. Пленум ЦК Компартії України, що проходив 29-30 липня 1953 p., цілком погодився з рішеннями червневого пленуму ЦК КПРС.

Процес десталінізації набрав силу після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.), на якому за доповіддю першого секретаря ЦК партії М.Хрущова було прийнято постанову про культ особи і подолання його наслідків. Становище країни та народу вимагало радикальних змін. На XX з'їзді вперше на весь голос було сказано правду про лихо народу і партії. Сподівання на щасливе майбутнє, в якому не буде беззаконня, сваволі, сталінських концтаборів, сподівання на те, що повага до людини, праці і до прав особистості стане не лише гучним гаслом, а й повсякденною реальністю, — є основними штрихами до зображення тієї об'єктивної реальності, в якій здійснювались поступове звільнення від тоталітарного минулого, утвердження нових цінностей і нового типу соціальної організації.

 

 

101. Україна у період загострення кризи радянської системи

(середина 60-х — початок 80-х рр.)

 

Період 1964–1985 рр. в історії СРСР і УРСР дістав назву «застій». Генеральними секретарями ЦК КПРС в період «застою» були Л. Брежнєв (1964–1982 рр.), Ю. Андропов (1982–1984 рр.), К. Черненко (1984–1985 рр.).

Першими секретарями ЦК КПУ були П. Шелест (1963–1972 рр.), В.Щербицький (1972–1989 рр.).

«Застій» характеризувався поглибленням кризи всіх сфер життя радянського суспільства:

• економіки (екстенсивний шлях розвитку економіки, повільне запро-

вадження нових технологій, висока енергоємність і матеріалоємність

продукції, невисока якість і дефіцит більшості товарів, продовольча

криза);

• політики (недієздатність законодавчих органів влади, «старіння»

керівництва, корупція у вищих ешелонах влади, переслідування ди-

сидентів, суперечлива зовнішня політика);

• культури (звуження сфери функціонування української мови, здійснення

русифікації, посилення ідеологічного контролю над суспільними науками, літературою і мистецтвом, звинувачення інтелігенції у «націоналізмі» й «антирадянщині», переслідування

діячів культури).

У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978 р. — нова

Конституція УРСР — конституції «розвинутого соціалізму». Формально

вища законодавча влада в УРСР належала Верховній Раді, вища виконавча влада — Раді Міністрів, а фактично перебувала в руках Комуністичної

партії, «керуючої і спрямовуючої сили» радянського суспільства, яка визначала внутрішню і зовнішню політику держави. За Конституцією УРСР

визнавалась суверенною радянською соціалістичною державою, яка мала

право на самовизначення, аж до можливості виходу зі СРСР, однак ме-

ханізм реалізації такого права не був визначений.

Політико-ідеологічна криза радянського ладу супроводжувалася моральним занепадом суспільства, який виявився у появі подвійної моралі, незаконних привілеях адміністративно-бюрократичного апарату, процвітанні корупції та тіньової економіки, зростанні кількості господарчих злочинів, швидкому поширенні пияцтва та алкоголізму.

 

Стан економіки України та визрівання економічної кризи

 

На початку 60-х рр. сповільнилися темпи розвитку промисловості й сільського господарства. З приходом до влади Л. Брежнєва (1964 р.) була здійснена спроба економічних реформ, що дістали назву «косигінських» за прізвищем Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна. Березневий пленум ЦК КПРС 1965 р. визначив програму реформ у сільському господарстві, яка передбачала:

· ?зростання капіталовкладень у сільське господарство;

· планування заготівлі сільськогосподарської продукції на тривалу перспективу;

· ?підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;

· затвердження гарантованої оплати праці колгоспникам за тарифними ставками відповідних категорій робітників і службовців радгоспів;

· ?запровадження меліорації земель, механізації та хімізації сільського

господарства.

Вересневий пленум ЦК КПРС 1965 р. визначив програму реформ у промисловості, яка передбачала:

· ліквідацію раднаргоспів і відновлення галузевої системи управління через союзні та союзно-республіканські міністерства;

· вдосконалення системи планування, забезпечення сталості планових завдань;

· розширення господарської самостійності підприємств, скорочення кількості планових показників, запровадження госпрозрахунку;

· оцінювання господарської діяльності підприємств за обсягом реалізованої продукції;

· посилення стимулювання виробництва, створення фондів матеріального заохочення робітників і службовців.

Незважаючи на суперечливість і непослідовність, господарська реформа дала позитивний імпульс розвитку економіки. У роки восьмої «золотої» п’ятирічки (1966–1970 рр.) випуск промислової продукції в УРСР збільшився на 50%, валова продукція сільського господарства — на 16,6%, національний дохід — на 30%. Однак на початку 70-х рр. внаслідок згортання економічної реформи і повернення до сталінських методів управління темпи зростання промисловості і сільського господарства почали падати.

У 70–80-х рр. народне господарство України вступило в смугу системної кризи, причинами якої були недосконалість радянської планової системи господарювання, збереження незмінною старої системи управління

промисловістю та сільським господарством.

 

102. Духовне життя українського народу в 70-80 рр.

 

Характерними рисами культурного і духовного життя в роки «застою» стали ідеологізація (посилення ідеологічного тиску на суспільство) та русифікація (висування на провідні позиції російської мови й культури і звуження

сфери вживання української мови). Відступ від ідеологічних догм, відстоювання традицій національної культури розцінювалися як прояви «буржуазного націоналізму» й «антирадянщини». Кращі представники української культури намагалися зберегти її самобутність і національний колорит.

• Реформа освіти забезпечила перехід до загального обов’язкового

навчання, поліпшення матеріального і методичного забезпечен-

ня школи, запровадження нових дисциплін. Збільшилася кількість

профтехосвітніх і вищих навчальних закладів.

• Центром наукових досліджень залишалась АН УРСР, успішно працювали Інститут проблем матеріалознавства (І. Францевич), Інститут електрозварювання (Б. Патон), діяльність яких спрямовувалася

на потреби ВПК. Інститут історії завершив видання багатотомної

«Історії Української РСР» і «Історії міст і сіл України» (П. Тронько).

• У літературі панував метод «соціалістичного реалізму», на позиціях

якого залишалися Микола Бажан, Михайло Стельмах, Олександр

Корнійчук. Паралельно існувала «справжня» література, представ-

никами якої були Олесь Гончар (роман «Собор»), Ліна Костенко

(поетична збірка «Над берегами вільної ріки», роман у віршах «Ма-

руся Чурай»), Іван Драч (поетична збірка «Корінь і крона»), Василь

Стус (поетична збірка «Дорога болю»).

• У музичному мистецтві зберігали національні традиції державний хор

ім. Вірьовки, хорова капела «Думка», ансамбль танцю ім. П. Вірського, творче працювали композитори Платон Майборода, Олександр Білаш, Володимир Івасюк.

• Засновниками українського поетичного кіномистецтва стали режисери Юрій Іллєнко («Криниця для спраглих»), Іван Миколайчук («Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ»), Сергій Параджанов («Тіні забутих предків»), Леонід Осика («Кам’яний хрест»).

• Найвидатнішими представниками образотворчого мистецтва були скульптор Іван Гончар (пам’ятник Т. Шевченку в Яготині), художники

Т .Яблонська, М. Дерегус, В. Шаталін.

 

103.Застійні явища в науці, літературі та мистецтві. Опозиційний рух

Післяхрущовське двадцятиріччя (1965-1985 рр. в Україні пройшло під знаком неухильного поглиблення кризи радянського суспільства, що поширилася на всі сфери життя - політику, економіку, соціальні відносини, ідеологію, культуру.
У цей час суспільно-політичне життя в Україна розвивалося надзвичайно суперечливо. З одного боку - наступ партапарату, його ідеології, з іншого - зростання національної свідомості.
Розвиток культурного життя теж носив суперечливий характер. Щорічно відкривалися нові школи, зростала кількість вчителів, і в той же час у зв"язку із зменшенням приросту населення зменшувалась кількість дітй шкільного віку. Все менше ставало шкіл з українською мовою навчання. А в деяких містах, особливо Донецького регіону, вони зовсім зникли. Офіційна влада посиленно стимулювала процес русифікації. Освіта перебувала у стані постійного експериментування, політизації, пристосування до потреб "коммуністичного будівництва". У 1966-67 рр. У школах республіки почався перехід на нові 10-річні програми навчання. Було запроваджено жорсткі критерії оцінки роботи навчальних закладів за кількісними показниками. Обов"язковість середньої освіти вела до знецінення знань. Поширилося явище "окозамилювання", оскільки високу оцінку керівництва міг мати тільки викладач, який мав високі відсоткові показники в навчально-виховному процесі. Особливий акцент робився на трудовому вихованні учнівської молоді. Професійно-технічне навчання поступово переводилося на базу середньої освіти.
Певних успіхів досягла українська наука у кібернетиці, фізиці, математиці. Проте були проблеми, в основному з вини керівництва. Вітчизняні вчені були виключені з міжнародного обміну інформацією, часто важливі наукові відкриття не доходили до керівників. На науках гуманітарного профілю негативно позначилася заідеологізованість учених, тенденції до технізації всієї академічної системи. Але й тоді були історики, які не йшли на компроміси з владою: М.Брайчевський, О.Компан, Я.Дзира.
В український літературі тих років червоною ниткою проходили теми жовтневої революції і Великої Вітчизняної війни. Водночас з"являлися і неординарні твори. Поміж них - романи "Собор" (писався у 1963-67 рр.) і "Циклон" О.Гончара, проза Ю.Мушкетика, Є.Гуцала, Р.Іванчука, Ю.Дрозда, поезії І.Драча, Б.Олійника, Д.Павличка, Л.Костенко та інших.
За сприяння тодiшнього керiвника республiканської компартiї П.Шелеста влада пiшла на ряд суттєвих пом'якшень у своїй культурнiй полiтицi, навiть почався новий, щоправда, дуже помiркований варiант "українiзацiї", розпочало дiяльнiсть Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, що, зокрема, здiйснювало реставрацiю пам'яток козацької доби. Однак все це явно суперечило московському курсовi на створення "нової спiльноти - радянського народу" й толерувалося лише до першої зручної нагоди.
Такою нагодою стали вiдомi подiї 1968 року в Чехословаччинi. Хоча П.Шелест активно пiдтримав iнтервенцiю, вiн недовго протримався при владi, звинувачений в недостатньому послуховi Москвi та потураннi українському нацiоналiзмовi. Пiсля приходу до влади ультралояльного щодо Москви В.Щербицького знову почалося закручування гайок. Знаменним початком його були засудження та фактична заборона роману "Собор". Багатьох "шiстдесятникiв" пiддано гострiй критицi та переслiдуванням, кiлькох (зокрема Iвана Дзюбу) навiть заарештовано. Практично припинилися перевидання творiв митцiв, репресованих у 30-тi роки. З культурного обiгу старанно вилучалося все, що могло стимулювати нацiональнi почуття, цензуруванню почали пiддавати навiть класичнi вiршi Тараса Шевченка. Наслiдком стала поява альтернативної, пiдпiльної "дисидентської" культури, зокрема - так званого "самвидаву". Дисидентами (а пiзнiше - полiтв'язнями) стала найрадикальнiша частина "шiстдесятникiв". Iншi або самоiзолювалися вiд активного культурного життя, або пiшли на компромiс iз владою, вважаючи це єдиним способом продовжити спiлкування з читачем.
Свідченням про наростання тиску на літературу стало прийняття ЦК КПРС у січні 1973 року Постанови "Про літературно-мистецьку діяльність". Вона вимагала більшої активності у слідування ідейним настановам партії.
Виникли проблеми й у розвитку інших видів мистецтва. Режим прагнув підкріпити безплідні ідеї про "розвинуте соціалістичне суспільство, як вищу форму цивілізації". Замовлення верхів стимулювалося високими гонорарами, лауреатіськими званнями, почестями і матеріальним достатком.
Кількість театрів зросла з 61 до 89. На сцені були сурово заборонені п"єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедеалі більше втрачав свою національну особливість. Наприклад, з семи ТЮГів лише львівський був українським.
У музичному мистецтві в ті роки плідно процювали Г.Майборода, В.Губаренко, П.Майборода, І.Шамо. Але стало помітним і зникнення інтересу до національної музики. Її традиції намагалися зберігти хор імені Вірьовки, капела "Думка", заборонений у 1971 році етнографічний ансамбль "Гомін" та інші колективи. У 1979р. трагічно обірвалося життя автора пісень "Червона рута та "Водограй" В.Івасюка. Розвивалося оперне мистецтво. (М.Стеф’юк, А. Солов’яненко, Д.Гнатюк).
В образотворчому мистецтві того часу занадто богато місця займали образи Леніна (М.Божій, В.Касіян,С.Шипка). Але розвивалась і українська школа живопису (М.Дерегус, В.Чеканюк, Т.Яблонська, Й.Кошая). Твори деяких художників-новаторів просто знищували (А.Рибачук, В. Мельниченко).
60-70ті рр. Стали перідом формування українського поетичного кіно. Заочаткували його випущені в цей час фільми "Камінний хрест" Леоніда Осики, "Криниця для спраглих" Юрія Іллєнка за сценарієм І.Драча, Білий птах з чорною ознакою" і "Вавілон ХХ" Івана Миколайчука, Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Доля цих картин не була простою. Часто її вирішувала не професійність режисури чи майстерність акторів, а реакція влади.
Після падіння у 1972 р. Шелеста, Щербицький, спираючись на шефа КДБ Федорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж у 1965—1966 р. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій, університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» поглядах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу, покаятися й відійти від дисидентської діяльності.

 

 

Опозиційний рух в Україні

Повернення брежнєвського режиму до методів сталінізму, відновлення жорсткого ідеологічного контролю над суспільними науками, літературою, мистецтвом, збільшення тиску на «інакомислячих» в період «застою» призвели до посилення опозиційного руху.

Основними напрямами дисидентського руху в Україні були:

• національно-визвольний, учасники якого (В. Мороз, Л. Лук’яненко)

боролися за відновлення незалежної України, вільний розвиток української

мови й культури;

• правозахисний, учасники якого (П. Григоренко, В. Чорновіл, М. Ру-

денко) вимагали дотримання в СРСР прав і свобод людини;

• релігійний, учасники якого (В. Романюк, Й. Тереля, Г. Вінс) висту-

пали за свободу віросповідання і відновлення заборонених релігійних конфесій.

Формами діяльності дисидентів були:

• публікація та поширення матеріалів, що викривали і засуджували

політику радянського режиму («самвидав», «тамвидав»), видання нелегального журналу «Український вісник», робіт В. Чорновола «Лихо

з розуму», «Правосуддя чи рецидиви терору?», В. Мороза «Хроніка

опору», «Репортаж із заповідника ім. Берії»;

• листи-протести в керівні органи СРСР і УРСР з критикою арештів

інтелігенції (1965 р. під час презентації фільму С. Параджанова «Тіні

забутих предків»), проти переслідування О. Гончара за роман «Собор» (1968 р.);

• щорічні масові заходи зі вшанування пам’яті Т. Шевченка біля

пам’ятника йому в Києві;

• створення правозахисної організації Українська Гельсінська спілка

(1976 р.), учасники якої (36 осіб, серед них М. Руденко, Л. Лук’яненко,

І. Кандиба, В. Чорновіл, В. Стус, О. Тихий, П. Григоренко) ставили

завдання ознайомити українську громадськість з Декларацією прав

людини, домагатися акредитації в Україні представників зарубіжної преси, інформувати світову громадськість про факти порушень в Україні прав людини, сприяти виконанню угод Гельсінської наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.).

Активізація дисидентського руху викликала репресії з боку радянського

керівництва. У 1972 р. в Україні було заарештовано понад 100 правозахисників (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, І. Дзюба).

 У 1977 р. було заарештовано і засуджено на термін від 10 до 15 років

керівників УГС (М. Руденко, О. Тихого), а до 1980 р. — більшість членів

УГС. У таборах загинули В. Стус, Ю. Литвин, О. Тихий.

 

104. Основні напрямки перебудови М. Горбачова та її наслідки.

 

Період 1985–1991 рр. став останнім в історії СРСР і УРСР. У 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Михайла Горбачова, за ініціативою якого в СРСР почалася перебудова, проголошена пленумом ЦК КПРС (квітень 1985 р.) і ХХVІІ з’їздом КПРС (лютий 1986 р.).

Перебудова передбачала докорінні зміни в усіх сферах життя суспільства:

• в економіці — прискорення соціально-економічного розвитку, перехід від екстенсивних до інтенсивних методів господарювання, підвищення продуктивності праці на основі запровадження досягнень НТР, реорганізацію управління господарством на принципах госпрозрахунку, самооплатності і самофінансування, створення змішаної або ринкової економіки, подолання відставання від провідних країн світу;

• у внутрішній політиці — демократизацію суспільства, створення

правової держави, реабілітацію та звільнення політв’язнів (1988–1990 рр.), вибори народних депутатів на альтернативній основі (1989 р.), запровадження інституту президентства (1990 р.), формування багатопартійності, зростання політичної активності населення;

• у зовнішній політиці — «нове мислення», припинення «холодної

війни» та гонки озброєнь, вироблення нової концепції забезпечення державної безпеки;

• у соціальній сфері — підвищення матеріального та культурного рівня життя народу, виконання Продовольчої програми (1982 р.), вирішення житлової проблеми, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку і послугами, подолання дефіциту, соціальна перебудова сіл, подолання пияцтва та алкоголізму (1985 р.);

• в ідеології — лібералізацію суспільно-політичного життя, ліквідацію

цензури, можливість одержувати достовірну інформацію (гласність), повернення народові правди про історичне минуле, ліквідацію «білих плям» в історії.

26 квітня 1986 р. сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС, від якої

постраждали 3,5 млн. чоловік, 73 тис. стали інвалідами, забрудненими виявилися 10% території України, особливо Київська, Чернігівська, Житомирська області, сумарні витрати України на ліквідацію аварії досягли на момент закриття ЧАЕС в 2000 р. 130 млрд. доларів.

Перебудова не досягла поставлених цілей. Половинчаті та суперечливі

реформи призвели до розвалу адміністративно-командної системи та краху радянської економіки, ліквідації тоталітарного режиму, розпаду СРСР виникненню на його території незалежних держав, зокрема України.

 

105. Зусилля діаспори щодо відродження української державності

ОСВІТНЬО-ВИХОВНІ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ

УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ КРАЇН ЗАХОДУ В КОНТЕКСТІ

БОРОТЬБИ ЗА ДЕРЖАВНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

(середина 40-х – 80-ті роки ХХ ст.) (Юрій Недужко, Київ)

Діяльність української діаспори щодо відродження державної незалежності України, незважаючи на важливість проблеми, є «білою плямою» української історіографії.

Багато уваги висвітленню освітньо-виховних процесів у середовищі української громади країн Заходу присвятили вітчизняні вчені Юлія Зайчук, Юрій Щербяк, Катерина Петриченко, Антоніна Богданюк, Валентина Піскун, Людмила Божук, Людмила Стрільчук і Михайло Куницький та інші. Взаємозв’язкам урядових структур і громадських кіл України з українською громадою Канади в другій половині 1940 – 1980-ті роки присвячений збірник документів та матеріалів «На скрижалях історії», підготовлений академіком НАН України П.Т. Троньком, вченими історії України НАН України О.Г. Бажаном та Ю.З. Данилюком. Багато інформаційного матеріалу про життя і діяльність зарубіжних українців міститься в монографії українських науковців Трощинського В.П. та Шевченко А.А.

Українська діаспора країн Заходу вела наполегливу боротьбу за відродження державної незалежності України. Важливу роль в цьому процесі повинна була відігравати молода генерація української еміграції, зважаючи на поступове старіння та відхід від громадсько-політичної діяльності старшого покоління зарубіжних українців. У зв’язку з цим, перед українською громадою в країнах Заходу гостро стояло питання створення відповідної освітньо-виховної системи, яка давала б змогу на належному рівні готувати нові кадри патріотів та борців за державну незалежність України.

 

106. Проголошення незалежності України.

24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла важливий документ державотворення - Акт проголошення незалежності України. Керуючись Декларацією про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної української держави - України. За актом проголошення незалежної України її територія є неподільною і недоторканною. На території України з цього дня мають чинність виключно Конституція і закони України. Акт набрав чинності з моменту його схвалення Верховною Радою 24 серпня 1991 року.

 

1. Декларація про державний суверенітет України – основа послідовного утворення її незалежності.

Прийняття Основного Закону України стало законо­мірним та логічним завершенням тривалого і надзвичай­но складного та суперечливого конституційного процесу в Україні. Він розпочався 16 липня 1990 р., коли Верхов­на Рада прийняла Декларацію про державний суверені­тет України, і відбувався у два етапи.

Перший етап: 1990 — 1993 рр. Головним на цьому ета­пі було опрацювання на основі чинних конституційних положень легітимного, що відповідав би сподіванням гро­мадян, логічного та юридичне завершеного проекту Кон­ституції. Розпочався він із вироблення концепції нової Конституції. Було запропоновано сім варіантів концепції, після цього у червні 1991 р. вона була затверджена Вер­ховною Радою. На її основі було створено чотири варіанти проекту Конституції. Один з них у липні 1993 р. Вер­ховна Рада винесла на всенародне обговорення. За його результатами у жовтні 1993 р. Верховна Рада дору­чила Конституційній комісії допрацювати проект Консти­туції та оприлюднити його через засоби масової інформа­ції. Опублікуванням проекту завершився перший етап конституційного процесу.

Другий етап: 1994 — 1996 рр. Розпочався він 20 верес­ня 1994 р., коли Верховна Рада вирішила питання про склад і принципи утворення нової Конституційної комі­сії. До її складу увійшли представники законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Комісія діяла під голо­вуванням Президента України Л. Кучми і Голови Верхо­вної Ради О. Мороза.

Основним на цьому етапі конституційного процесу бу­ло вироблення логічно і юридичне завершеного докумен­та, що узгоджував би позиції різних політичних сил. Зробити це було нелегко, оскільки на шляху до Консти­туції виникло ще два концептуально нових проекти, які відрізнялися не лише від проекту 1993 р., а й від бага­тьох принципових положень Декларації про державний суверенітет 1990 р. Дискусії точилися щодо форми дер­жавного управління (президентська чи парламентська республіка), рівноправності різних форм власності, дер­жавного статусу української мови, державної символіки, розташування іноземних військових баз на території України, правового статусу Республіки Крим, розподілу повноважень між гілками влади, гарантій соціальних прав громадян. На початку квітня 1996 р. питання про проект Конституції України було внесено до порядку денного сесії Верховної Ради, а 17 квітня 1996 р. розпо­чався розгляд проекту, запропонованого Конституційною комісією. За результатами його розгляду було утворено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради для до­опрацювання проекту.

28 травня — 4 червня 1996 р. проект Конституції роз­глядався Верховною Радою і був прийнятий у першому читанні. Однак 19 червня 1996 р. у другому читанні про­ект був заблокований. За таких обставин 26 червня 1996 р. Президент оголосив Всеукраїнський референдум, на який виносився проект Конституції, не прийнятий Верховною Радою. Протистояння Президента і Верховної Ради знову загострилося. Це змусило більшість депутатів повернутись до розгляду проекту Конституції.

28 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла Конститу­цію України кваліфікованою більшістю (315) голосів і за­кон про введення її в дію (338 голосів).

28 червня став Днем Конституції України.

2. Спроби кремлівської верхівки врятувати Радянську імперію ДКНС і України.

19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Пре­зидента СРСР М. Горбачова його обов'язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС).

ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окре­мих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громад­ських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запрова­джувалася жорстка цензура над засобами масової інфор­мації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантський час, виведено на вулиці та майдани війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС, зібрав­ши командирів військових частин гарнізону міста, нака­зали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультиматив­но зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України напра­вило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та ке­рівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму ви­ступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на роз­в'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридич­ної сили на території УРСР.

Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав спів­вітчизників не підкорятися волі заколотників, створюва­ти структури активного опору, вдатися до всеукраїнсько­го страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опо­зиція в республіканському парламенті — засудила держа­вний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19—22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України.

Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тися­чі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до бу­динку Верховної Ради РРФСР. Серед захисників демокра­тії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

,Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РСФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих вій­ськових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р. З радянським періодом в історії краї­ни було покінчено.

Провал заколоту мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої зразу ж було заборонено. ЗО серп­ня Президія Верховної Ради України заборонила діяль­ність Компартії України як складової частини КПРС.

Після цього Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був ізольований путчистами на південному бе­резі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася діяльність керівництва Російської Федерації, яке відігра­ло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками.

3. Утворення незалежної Української держави. Референдум 1 грудня 1991 року.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Іс­торичний документ виняткового значення для долі укра­їнського народу — Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаче­ного Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими до­кументами, здійснюючи Декларацію про державний суве­ренітет України, Верховна Рада урочисто проголошує не­залежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чин­ність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

Загальноукраїнський референдум 1 грудня 1991 р.

На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейт­ралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях рес­публіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президен­том СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладен­ня нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгорта­тимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен гро­мадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

Із 37885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у го­лосуванні 31891,7 тис. (84,18%). Із них позитивно відпо­віли 28804,1 тис. виборців (90,92%). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19% громадян, у Севастополі — 57,07%; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80% виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність прого­лосувало понад 95%, у решті областей — понад 90% громадян.

За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою са­мостійну державу. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII ст. Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення поми­лок, зроблених на двох попередніх етапах існування дер­жавності, — у середині XVII ст. і в 1917—1920 рр.

4. Результат історичного значення розпаду СРСР та утворення СНД.

Результати Всеукраїнського референдуму, вибори Президента України створили у республіці якісно нову політичну ситуацію. Було прискорено остаточну ліквідацію СРСР.

7—8 грудня 1991 р. на території. Білорусі (у Біловезькій пущі під Брестом) відбулася зустріч Голови Верхов­ної Ради Білорусі С. Шушкевича, Президента Російської Федерації Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука. Підсумком її стали офіційна констатація факту розпаду СРСР, укладення угоди про утворення Співдружності Не­залежних Держав (СНД).

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алмати керівники Ро­сії, України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Молдо­ви, Казахстану, Киргизії, Туркменистану, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення СНД. Це означало, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати; кож­на республіка стала самостійною. СНД не є державою, во­на не має наддержавних управлінських структур. Члени Співдружності є цілком незалежними державами.

Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством. Вона є закономірним наслідком багатовікового прагнен­ня народу. Свою незалежність Україна здобула за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обста­вин. Адже демократизація суспільно-політичного життя дала можливість активізуватись національно-визвольно­му, демократичному руху, традиції якого виявилися особливо живучими. Після провалу серпневого заколоту посилились відцентрові настрої в українському суспільс­тві. Союзні органи влади втратили контроль над подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізовані, Компартія України опинилася під забороною. Більшість колишніх комуністів підтримала ідею незалежності. Соціально-еко­номічне життя в СРСР восени 1991 р. стрімко погіршува­лося і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко зміниться на краще, тому теж у переважній більшості підтримали незалежність. Світове співтовариство загалом позитивно поставилось до нама­гання радянських республік здобути незалежність і не за­важало розпаду СРСР. Україна стала суверенною держа­вою без кровопролиття, мирним шляхом.

24 серпня 1991 р. вона офіційно отримала назву — Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав. 4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отри­мав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна...». 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

 

107. Прийняття Конституції України.

Конституційний процес в Україні в кінці 80-х – першій половині 90-х років.

У житті суспільств і держав конституції відіграють особливу роль. Це найвищий правовий акт, закон над законами, перспектива розвитку соціальних і політичних відносин, гарант забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Вже на кінець 80-х років, у процесі здійснення політики «горбачовської перебудови», стало ясно, що Конституція УРСР 1978 р. не відповідає перспективі демократичного розвитку суспільства. А тому не випадково, що вже в цей період до неї були внесені окремі зміни, які стосувались скасування ст. 6 Конституції щодо монопольної влади Комуністичної партії, дозволу висувати кандидатів у депутати виборцями на їх зборах та проведення виборів на альтернативній основі. Це мало велике значення для демократизації українського суспільства і дозволило вперше за всю історію обрати до складу Верховної Ради депутатів, які представляли різні політичні сили.

16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка, як передбачалось, повинна була стати фундаментом нової Конституції. Окремі депутати пропонували затвердити Декларацію як «Малу конституцію». Однак прокомуністичне налаштована більшість Верховної Ради з цим не погодилась.

Та все ж її положення мали ключове значення для України. По-перше, Декларація проголосила державний суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах», заклавши підвалини української незалежності ще за умов перебування у складі колишнього СРСР. Було закріплено ряд нових положень, які стосувались запровадження принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження її національним багатством; дію на території республіки законів СРСР лише в частині, що не суперечить законодавству України.

Декларація визначила загальну стратегію розвитку правової системи держави, ключовим елементом якої є Конституція. В жовтні 1990 р. Верховна Рада України створює Конституційну комісію, яка повинна була розробити концепцію нової Конституції.

Це було доволі складне завдання, адже Україна в цей час мала лише обмежений суверенітет, а союзні структури продовжували діяти і вчинювати тиск на республіку.

Однак уже на листопад 1991 р. було підготовлено перший проект Конституції України. Та драматичні події кінця 1991 р. і здобуття Україною незалежності радикально вплинули на зміну низки його положень. Прийнявши Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., наша держава зробила остаточний вибір свого розвитку.

Вже на кінець січня 1992 р. Конституційна комісія розробила оновлений проект, який після правової експертизи та дебатів у стінах парламенту за рішенням Верховної Ради України був винесений на всенародне обговорення.

Воно відбувалося з 15 липня по 1 грудня 1992 р. за участю близько 200 тис. громадян України. В ході обговорення висловлювались пропозиції щодо чіткого законодавчого закріплення переваги інтересів людини над інтересами держави, закріплення повноважень різних гілок влади тощо.

З урахуванням результатів обговорення до запропонованого проекту було внесено відповідні зміни. 26 жовтня 1993 р. доопрацьований варіант за постановою Верховної Ради було вирішено опублікувати в засобах масової інформації.

Наприкінці 1993 - на початку 1994 р. Україною пройшла хвиля політичних баталій, пов'язаних спочатку з виборами До Верховної Ради, а згодом - Президента України. За таких умов питання щодо прийняття нової Конституції відійшло на другий план.

Лише з вересня 1994 р., за зверненням Президента України про необхідність продовження конституційного процесу, формується новий склад Комісії з розробки проекту Конституції, її співголовами стали Президент України і Голова Верховної Ради. Відкриваючи засідання Комісії 17 листопада 1994 р., Президент України Л. Кучма підкреслив, що в Україні поновлено Процес конституційної реформи, який було зупинено майже на рік. Комісія визнала за необхідне взяти за основу проект Конституції в редакції від 26 жовтня 1993 р.

Зважаючи на складнощі в опрацюванні нової Конституції, незбалансованість дій різних гілок влади, Президент України 3 грудня 1994 р. запропонував Верховній Раді конституційний законопроект про владу та органи місцевого самоврядування. Увага акцентувалась на тому, що ефективне функціонування економіки можливе лише за наявності сильної державної влади, яка б здійснювала управління державним сектором економіки, забезпечувала керівництво недержавним сектором, сприяла ефективному проведенню приватизації та структурної перебудови всього господарського комплексу. Однак цей документ не було прийнято.

Основні етапи конституційного процесу в Україні

Конституційний процес— процес вироблення і прийняття конституції держави.

Дата	Подія
Жовтень 1990 р.	Утворення Конституційної комісії
Червень 1991 р.	Схвалення Верховною Радою концепції нової Конституції України
Липень 1992 р.	Винесення на всенародне обговорення офіційного проекту Конституції України
Жовтень 1993 р.	Подання на розгляд Верховної Ради доопрацьованого проекту Конституції України
Листопад 1994 р.	Утворення нової Конституційної комісії (очолили Л. Кучма та О. Мороз)
8 червня 1995 р.	Укладення Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України
20 березня 1996 р.	Винесення на розгляд Верховної Ради України проекту нової Конституції України
28 червня 1996 р.	Прийняття V сесією Верховної Ради України Конституції України
16 квітня 2000 р.	Всеукраїнський референдум за народною ініціативою з питань, що торкалися змін до Конституції
Осінь 2003 — весна—осінь 2004 р.	Спроби ВРУ затвердити зміни до КонституціїУкраїни
8 грудня 2004 р.	Прийняття законопроекту про внесення змін і доповнень до Конституції України, які передбачають зміну і перерозподіл владних повноважень вищих органів влади

 

Конституційний договір 1995 року.

Помітною рисою суспільного життя незалежної України було політичне протистояння Президента та Верховної Ради. Президент прагнув створити сильну виконавчу владу, здатну ефективно працювати в умовах наростаючої економічної кризи. Верховна Рада, лякаючи загрозою диктатури, фактично прагнула зберегти свої повноваження, в тому числі і право втручатися у вирішення конкретних економічних питань, безпосередньо керувати територіями. Вказане протистояння серйозно ускладнювало вирішення першочергових проблем життя держави.

Це змусило Президента 31 травня 1995 р. прийняти Указ про проведення опитування громадської думки з питань довір'я громадян України Президенту і Верховній Раді.

У відповідь на це Верховна Рада наклала на даний Указ вето та запропонувала Президенту до 8 червня 1995 р. подати на розгляд кандидатури до складу Кабінету Міністрів.

Такий сценарій подій затягував на тривалий час вирішення життєво важливих для України конституційних питань. За цих умов Л. Кучма взяв ініціативу у свої руки.

2 червня Президент підтвердив рішення провести опитування. В цей же день відбулась його зустріч із лідерами 8 фракцій, які підтримали ідею підписання Конституційної угоди Президента та Верховної Ради.

Проведення опитування створювало потенційну загрозу розпуску Верховної Ради, рейтинг якої, за даними соціологічних опитувань, на цей час був досить низьким. Водночас це посилювало політичну напругу і опосередковано впливало на економіку, все суспільне життя.

За таких умов Президент України та Голова Верховної Ради виявили політичну мудрість та, відмовившись від протистояння, підписали 8 червня 1995 р. Конституційний договір.

Укладання договору стало важливим компромісом. Він мав діяти до прийняття нової Конституції України з метою подальшого забезпечення розвитку і успішного завершення конституційного процесу в Україні.

Втілення в життя положень Конституційного договору створило належну правову базу для діяльності органів виконавчої влади, президентської адміністрації. Значно розширилося коло їхніх повноважень та вплив на економічні й суспільні процеси. Президент України визнавався главою держави і главою виконавчої влади. Він особисто призначав склад Кабінету Міністрів та прем'єр-міністра. Вже 8 червня 1995 р на посаду прем'єр-міністра України було висунуто Є. Марчука, який тривалий час працював в органах державної безпеки, а з жовтня 1994 р. виконував обов'язки віце-прем'єра.

Тривала робота над Конституцією, до якої були залучені кращі фахівці. З метою вивчення та узагальнення альтернативних проектів 19 червня 1995 р. було створено робочу групу Конституційної комісії. Результатом її діяльності стала підготовка погодженого проекту Конституції України.

11 березня 1996 р. співголови Конституційної комісії — Президент України та Голова Верховної Ради — підписали завершений проект.

Проте, він не став основою політичної консолідації. Незважаючи на пропозиції Л. Кучми прийняти цей документ за основу, Верховна Рада направила його на вивчення та аналіз до постійних комісій.

На початку травня 1996 р. постановою Верховної Ради була створена депутатська Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції на чолі з М. Сиротою. До роботи в ній були залучені представники різних депутатських груп і фракцій. Обговорення 17—18 червня 1996 р. у Верховній Раді доопрацьованого Комісією проекту було безрезультатним. Заперечення викликали вже перші положення про статус української мови, державні символи тощо. Запропоновані зміни фактично вихолощували основний зміст документа. За визнанням багатьох політиків, конституційний процес в Україні в цей час не просто затягувався, а зайшов у глухий кут.

У цій ситуації Президент України 26 червня 1996 р. оприлюднив Указ про проведення 25 вересня Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України. На референдум передбачалось винести проект Основного Закону, підготовлений Конституційною комісією і прийнятий за основу більшістю депутатів Верховної Ради у березні 1996 р.

Цей крок Президента, що міг призвести до розпуску Верховної Ради, змусив її шукати компроміс і прискорив конституційний процес. 28 червня 1996 р. після 2 діб напруженої безперервної роботи Верховна Рада України прийняла Конституцію України — Основний Закон нашої суверенної держави.

Нова Конституція України.

Прийняття нової Конституції стало важливою віхою у новітній українській історії. Конституція складається з преамбули, 114 розділів, в яких об'єднана 161 стаття, та перехідних положень. Новий Основний закон — це політико-правовий документ, який визначає підвалини та шляхи розвитку українського суспільства.

Конституція закріплює основні принципи української демократичної, соціальної і правової держави, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, безпека визнаються найвищою цінністю. Однією з основних засадничих ідей нової Конституції є те, що саме держава функціонує для людини, а не навпаки. Український народ є джерелом влади, яку він реалізує через відповідні органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Конституція закріплює принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та їх незалежність одна від одної. Основою зовнішньої політики України, згідно з Основним Законом, є забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма країнами світу.

Конституція базується на кращих досягненнях вітчизняного та зарубіжного законодавства, враховує набутий історичний досвід та знаходиться на рівні кращих конституцій Європи. Вперше в історії конституційного законодавства України в ній наголошується на тому, що норми Конституції є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується.

Основний Закон України регулює значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією. Зі 161 статті Конституції 48 міститься в другому розділі «Права, свободи та обов'язки громадянина», який акумулює зміст таких важливих, визнаних усім світом міжнародно-правових актів, як Загальна декларація прав людини, Декларація про право на розвиток, Концепція про права дитини тощо. Це дозволило значно розширити систему прав і свобод людини і громадянина в Україні, наповнити Конституцію новим демократичним змістом, наблизити державу до світових стандартів щодо їх захисту.

Відповідно до Основного Закону Україна є унітарною, соборною державою. Вона є національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбулося на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення

Важливим питанням будь-якої Конституції є питання влади. Основний Закон України визначає, що єдиним її джерелом в Україні є народ. Це свідчить про демократичний характер держави, народ якої може вільно висловити своє ставлення до влади на виборах та референдумах.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада. Вона, окрім законотворчих, має значні повноваження у сфері державного будівництва та призначення на ключові посади в державі.

Президент України за Конституцією є главою держави і виступає від її імені. Він обирається прямим всенародним голосуванням терміном на п'ять років. За новою Конституцією Президент України має значні повноваження в соціально-економічній сфері, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави, є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності, представляє державу в міжнародних зносинах.

Головним органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів, який очолює прем'єр-міністр України. Кабінет Міністрів за новою Конституцією має значно більше функцій і повноважень, ніж раніше. Вони пов'язані з формуванням та витратами державного бюджету, забезпеченням рівних умов розвитку для всіх форм власності. Уряд здійснює управління об'єктами державної власності, забезпечує обороноздатність, безпеку та громадський порядок у державі. Виконавчу владу в областях, районах здійснюють обласні державні адміністрації.

Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної та галузевої юрисдикції. Відповідно до світової практики повноваження судової влади значно розширені.

Важливі функції покладено на Прокуратуру України. Конституція закріпила територіальний устрій України та визначила принципи місцевого самоврядування.

Суттєвий вплив на суспільно-політичні процеси в республіці справили «Перехідні положення» нової Конституції України. Головним серед них стало визначення чітких термінів виборів до Верховної Ради (березень 1998 р.) та Президента України (жовтень 1999 р.).

Прийняття нової Конституції України поставило відповідальні завдання у сфері державотворення, приведення чинного законодавства, структури органів влади у відповідність з Основним Законом.

Процес ефективної реалізації конституційних положень стримувала відсутність необхідних законодавчих актів. На березень 1997 р. з 60 першочергових конституційних законів було прийнято всього два. Не були прийняті життєво важливі закони про Кабінет Міністрів, державні адміністрації та місцеве самоврядування. Натомість розроблялись альтернативні проекти, які ставили за мету «підправити», а то й перекроїти Конституцію.

Проте, попри всі складнощі, державотворчі процеси тривали, и нова Конституція стала їх базою.

 

108. Реалізація ринкових реформ (друга половина 1994 - 1999 рр.).

 

За часів перебування України в єдиному народногосподарському комплексі СРСР внутрішнього ринку фактично не було. У 1990 р. на задоволення потреб внутрішнього споживання йшло всього 17,9 % продукції, виробленої в нашій республіці. Зараз - 77 % від загального обсягу. У 1991 - 1994 рр. спостерігався найнижчий рівень соціально-економічного розвитку України в сучасних умовах. За цей час обсяг ВВП зменшився на 45,6%. Дефіцит державного бюджету покривався грошовою емісією НБУ. В той час зафіксована рекордна за світовими стандартами інфляція (1993 р. – 10 256 %).
Як підсумок, з повною мірою достовірності, можна твердити: у 1994 р. економічна ситуація в Україні була чи не найскладнішою з усіх постсоціалістичних країн - за винятком тих, де точилися міжнаціональні конфлікти.
1994 рік. Початок реформ. Оголошено програму Президента України "Шлях радикальних економічних реформ", яка визначила загальну логіку вирішення завдань стартового етапу економічних реформ, а також механізми подолання глибокої кризи української економіки.
Помилковість реформ 1994-1999 років. За своєю економічною сутністю помилковість прийнятої на старті реформ моделі ринкової трансформації полягала в оцінці України як держави нерозвиненої не лише з економічної, а й науково-технічної і технологічної точок зору, з усіма наслідками, що з цього випливали. Ми фактично почали рухатися у зворотному напрямі - демонтажу відповідного потенціалу розвитку, до запровадження стандартів країн, що нині спеціалізуються на обслуговуванні потреб постіндустріального центру. З 1991 до 2000 р. частка паливно-сировинних галузей зросла з 17,3 % до 59,2 %, або в 3,42 рази.
З 1994 по 1999 р. в економіці сталися глибокі якісні зміни. Сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову, платіжну, податкову, митну, банківську та інші системи. Проведення у 1996 р. грошової реформи, привело до забезпечення відносної валютної стабілізації. У людей сформувалася повага до національної грошової одиниці. У 1999 р. вперше за останнє десятиріччя чітко виявили себе ознаки економічної стабілізації. В основному подолано падіння ВВП. Обсяг промислового виробництва зріс на 4,3%. Позитивна тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України. Утриманий рівень інфляції (19,2 %). Але разом з тим, з 1996 р. гривня девальвувалася більш як утричі. У порівнянні з 1990 роком обсяг ВВП скоротився на 60%. Реальна заробітна плата зменшилася в 4 рази. На кінець 1999 р. зовнішній борг дорівнював 12,4 млрд. дол. Україна надто багато поставляє на зовнішній ринок, до того ж як правило, сировину. У 2001 р. - 57,4 % товарів йшло на експорт. Тим часом розвинені країни світу реалізують на зовнішньому ринку приблизно п'яту частину виробленої ними продукції. В українському експорті переважають сировина, матеріали та продукція проміжного споживання - понад 60 %. За таких умов залежність від зовнішньоекономічних зв'язків не тільки пов'язана з можливими майбутніми ускладненнями в економіці, а й консервує наявну нераціональну структуру виробництва, перешкоджає розвитку високотехнологічних галузей.

 

 

109. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України.

 

Поступове усвідомлення національних інтересів, пошуки оптимальної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність української зовнішньої політики в перші роки незалежності. Фахівці називають п´ять імовірних зовнішньополітичних сценаріїв, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави в першій половині 90-х років: 1) неприєднання до будь-яких воєнних блоків і політичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод з різними країнами; 2) швидка інтеграція із західними країнами з надією на інвестиції, нові технології, прилучення до західного способу життя; 3) утворення блоку з країнами Балтії та деякими державами Центральної Європи (Балто-Чорноморський союз, або Міжмор´я); 4) блокування з країнами Причорноморського басейну; 5) союз із Росією та іншими країнами СНД. Політиками і науковцями на різних етапах державотворення робилися спроби зондування ґрунту у всіх п´ятьох напрямах. Характерним для зовнішньої політики України в перші роки незалежності було формування її значною мірою під впливом організацій націонал-демократичного спрямування. Саме тому в цей період прийнято за орієнтир першу модель. її мета — звільнення, а потім дистанціювання від воєнно-політичного впливу Москви. Основи української концепції нейтралітету були закладені ще в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, у якій зазначалося: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». 24 жовтня 1991 року Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви. Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою функцію, поступово трансформується, втрачаючи вагу в зовнішньополітичному курсі України. Так, у схвалених 2 липня 1993 року Верховною Радою «Основних напрямах зовнішньої політики України» зазначається: «З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі в загальноєвропейській структурі безпеки». Необхідність трансформації проголошеного нейтрального статусу України диктувалася не тільки зміною зовнішньополітичної ситуації. Значною мірою вона була зумовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабільність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому монопольної залежності від жодної іншої держави. Україна цим вимогам не відповідала. Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із західними країнами. В «черзі за інтеграцією» попереду України стояли більш близькі до Заходу територіально, економічно та історично країни Центральної Європи.

 Певний час у політичних колах активно обговорювалася ідея створення Балто-Чорноморського союзу, тобто організації, що могла б стати альтернативою об´єднання у межах СНД. Однак, як зазначає більшість експертів, така модель нежиттєздатна, оскільки вона, не задовольняючи національних інтересів України у сировині, енергоносіях, ринку збуту, перетворює країну на ланку «санітарного кордону» між Росією та Західною Європою. Після того, як у червні 1992 р. 11 країн Причорноморського басейну підписали «Босфорську заяву», а в липні 1993 р. у Бухаресті відбулася перша, а у листопаді — грудні в Києві — друга сесії Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), все чіткіше в українській зовнішній політиці став виявлятися південний вектор. На думку прибічників блокування з країнами Причорноморського басейну, реалізація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід із замкнутого континентального Чорного моря в більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли; певною мірою розв´язати енергетичні проблеми, адже в перспективі більшість шляхів енергоносіїв з Каспію, Середньої Азії, а можливо, і Близького Сходу пролягатимуть через Туреччину. Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перспективним, адже між його членами існують значні протиріччя. П´ята модель — союз з Росією та іншими країнами СНД — у перші роки незалежності, особливо в 1991—1993 pp., мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західними країнами зумовила розгляд СНД з моменту його утворення українським керівництвом лише як механізму «цивілізованого розлучення», як тимчасової міждержавної структури без будь-яких керівних можливостей.

Отже, протягом 1991—1994 pp. українська дипломатія зондувала ґрунт, певною мірою випробовувала на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основною в зовнішній політиці України стала вісь «Схід—Захід», по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук форми інтеграції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД.

 

110. Основні тенденції розвитку сучасної української культури.

 

Проголошення незалежності України створило принципово нові умови для розвитку національної культури. Необхідно перебороти негативну спадщину у сфері культури, що залишилися від радянських часів: партійно-класовий підхід до оцінок досяг нень культури; русифікацію; залишковий принцип у фінансуванні культури. Головним завданням культурного будівництва стало національно-культурне відродження України.

У 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про освіту» , де школа визначалася як основа духовного розвитку держави. Реалізація Закону передбачає зміцнення матеріально-технічної бази освіти, видання нових підручників, урізноманітнення форм і методів навчання, широке впровадження в навчальний процес досягнень науки і техніки. Освітня система стає гнучкішою і різноманітнішою. Разом із державними з'являються приватні ліцеї, коледжі, гімназії. Зроблено деякі кроки до гуманізації освіти. Важливим завданням є забезпечення виконання в навчальних закладах «Закону про мови в Українській РСР», прийнятого ще в 1989 p., що передбачає перехід на україномовний режим навчального процесу. За декілька років кількість першокласників, що навчаються українською мовою, зросло з 43,5 до 67,7%, а у вищих навчальних закладах українською мовою викладання велося в 37% академічних груп. Проте ці процеси в східному і південному регіонах відбуваються повільно. Відбулася реорганізація керування освітою — із метою поліпшення зв'язку між системою середньої і вищої освіти були об'єднані Міністерство народної освіти і Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в одне — Міністерство освіти і науки України. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку у вузах — бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають автономнішими у своїй діяльності. Проте економічний стан істотно впливає на розвиток освіти, його фінансування, стан робітників цієї сфери. У 2002 р. з 48,1 млрд. грн. зведеного бюджету України 7,1 млрд., або кожна сьома гривня була спрямована на розвиток освіти. У 2001-2002 навчальному році з кожних 10 тис. жителів країни 1339 вчиться в загальноосвітніх, 102 — у професійно-технічних, 428 — у вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації. У 1990-1991 — ситуація була дещо іншою — відповідно 1373, 127 і 316. У 2002 р. в Україні функціонувало 22,2 тис. шкіл, ліцеїв, гімназій, у яких навчається 6601,2 тис. учнів. Навчальний процес забезпечують 568 тис. учителів. Українською мовою навчається 71,7% школярів проти 58,3% шість років тому. Кожний четвертий учень (27,3%) має можливість навчатися російською мовою, а в регіонах компактного проживання населення інших національностей працюють школи і класи, де діти одержують освіту на румунській, угорській, кримськотатарській, польській й інших, мовах. Серед чинників, що негативно впливають на навчальний процес, необхідно відзначити недостатню забезпеченість сучасними підручниками і наочним приладдям, а також низький рівень комп'ютеризації. У 983 вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації у 2002 р. навчалося 2109 тис. студентів, що на 9 % більше, ніж у попередньому році. Серед студентів, що одержують вищу освіту, жінок 53 %. Серед випускників вузів найбільшу кількість груп складають спеціалісти з галузей знань «економіка, комерція і підприємництво» (30% у вузах III-IV рівнів) і «інженерія» (26%). За темпами зростання фахівців особливо виділяються економічні і юридичні фахи. Навчальний процес у вузах забезпечують 169 тис. викладачів. В основному складі професорсько-викладацького персоналу закладів III-IV рівнів акредитації 7,3 тис. (8,5%) докторів наук і 40,3 тис. (47,2%) кандидатів наук. Учене звання професора мають майже 7 тис. викладачів (8%), доцента — 30,2 тис. (35,3%).

У достатньо складному становищі виявилася наука. Позначилася багаторічна фактична ізоляція української науки від світової і одностороння орієнтація на російську, недостатня матеріально-технічна база. Центром науки, як і раніше, залишається Академія наук, якій надано у 1994 р. статус національної.

Серйозними проблемами є недостатня розробка фундаментальних досліджень і дуже слабке впровадження нових технологічних досягнень у виробництво (впроваджується лише 10% розробок). Загальна кількість науковців в Україні — майже 300 тис. — удвічі більше, ніж у Франції, але ефективність їхньої праці набагато нижча, ніж у Європі. Визначні успіхи досягнуті у сфері гуманітарних наук, особливо історичній.

Літературні процеси теж характеризуються оновленням змісту, методів творчості, позбавленням від ідеологічної цензури.

Головне місце належить публіцистиці, триває публікація дореволюційних, 20—30-х роках, із діаспори письменників і поетів. Проте тривожна тенденція склалася з книговидавництвом українською мовою. Україномовний наклад складає 27% від усього книжкового накладу.

Деякі позитивні зсуви помітні в кіномистецтві, створюють ся україномовні фільми. На XXXVI кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму «Ізгой», створеному за мотивами повісті А. Димарова (режисери В. Савельев і А. Браунер), присуджений Гран-прі.

Важливий внесок у розвиток театрального мистецтва в 90-х pp. внесли режисери Р. Віктюк, С. Донченко, Б. Шарварко, актори Н. Сумська, А. Хостікоєв, Л. Задніпровський.

Позитивні зміни відбуваються в роботі українського телебачення. Підвищився аналітичний рівень інформаційних передач, ток-шоу, урізноманітнилися розважальні програми.

Значними можна назвати Досягнення у сфері пісенної творчості. Регулярно відбуваються пісенні фестивалі «Червона рута», «Пісенний вернісаж», «Пісня року», «Таврійські ігри». Велику популярність здобули естрадні співаки П. Зібров, А. Кудлай, В. Білоножко, Л. Сандулеса, І. Білик, Т. Повалій.

Великих успіхів досягли українські спортсмени на літніх Олімпійських іграх 1996 р. у м. Атланта (США), посівши почесне 9 командне місце й увійшовши до числа головних спортивних країн світу.

До культурно-політичних досягнень слід віднести створення системи нагород України. Сюди входять Почесна відзнака Президента, ордени Богдана Хмельницького, Ярослава Мудрого, княгині Ольги, відзнака «За мужність».

Національне відродження України неможливе без підйому культури, науки й освіти. Необхідно закріпити і розвити ті позитивні зсуви, що відбуваються у сфері культури.

 

Ситуація в цьому плані погіршувалася в зв’язку з асиміляційними процесами, які впливали, в першу чергу, на молодь. Адже молоде покоління еміграції було народжене поза Україною, фізично не брало участь в національно-визвольній боротьбі, не проживало на рідних для кожного українця землях та рахувалося громадянами країн Заходу. Їх дитинство та юність протікали в умовах чужорідного середовища і, відповідно, справа боротьби за державність України, рідна і близька їх батькам, могла залишити їх байдужими. Відповідно, за найгіршим сценарієм розвитку подій, громадсько-

політичні організації зарубіжних українців, з відходом старшого

покоління, могли залишитися без кадрів та припинити свою діяльність.

Такого українська діаспора не могла допустити. Її лідери чітко розуміли,

що справа боротьби за державну незалежність України, в великій мірі

залежала від притоку до громадсько-політичних об’єднань еміграції

нових молодих кадрів.

Так виступаючи під час І Світового Конгресу Вільних Українців делегат Координаційного осередку українських громадських і центральних установ Європи професор Григорій Васькович у своїй доповіді «Соціально політичний стан в Україні та спроби нашої допомоги визвольній боротьбі українського народу», зокрема, наголосив: «Коли говорити про ділянку практичної боротьби, то в цьому випадку треба мати на увазі факт, що лише повалення силою чужого ворожого панування на Україні й побудова порядку у власній національній державі на основі нового етичного принципу, принесе самостійне життя народові.

Тому нам потрібно приготовляти молоде покоління до боротьби й

вишколювати його на фахівців різного типу так, як це діється в усіх

інших народів… Нам необхідно зорганізувати в кожній країні більшого

поселення українців коедукаційні гімназії з українською мовою навчання,

які були б визнані місцевими державно-урядовими чинниками та стояли б на рівні існуючих в тих країнах середніх шкіл та втримати Український

Вільний Університет й інші вищі школи для поглиблювання українознавчих студій. Атмосфера національного виховання, що її для молоді створить наука в українських середніх школах чи у відповідно керованих гуртожитках, забезпечить виплекання національно свідомого покоління, яке зміцнить діючі на еміграції громадські установи, молодечі організації й політичні партії та, озброєне потрібним знанням, працюватиме для всеукраїнських потреб народу».

111. На сьогодні Україна – багатоконфесійна держава, де офіційно (на 01.01.99 р.) діє більше 21 тис. релігійних громад, 82 конфесії, напрямів і тлумачень. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква – Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАІЩ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України.

Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ'я. Загалом воно об'єднує близько 11,5 тис. громад, що становить 54 % загальної кількості релігійних об'єднань.

Українська православна церква є домінуючою в українському православ'ї. На сьогодні вона нараховує 35 єпархій, де діють 8000 громад віруючих, налічує 105 монастирів, 14 духовних навчальних закладів, 37 періодичних видань, 2108 недільних шкіл та 16 братств. Церковну службу здійснюють біля 6,5 тис. священиків. У 1991 р. церква отримала від Московської патріархії самостійність в управлінні, але канонічне підпорядкована патріарху Московському і всієї Русі – Алексію II (нар. 1929 р.). Управління церквою здійснює Синод УПЦ на чолі з предстоятелем митрополитом Володимиром.

Українська православна церква – Київський патріархат, керована патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом, нараховує 28 єпархій, 2,3 тис. громад, має 17 монастирів, 1745 служителів культу, 13 духовних навчальних закладів, 19 періодичних видань та 507 недільних шкіл. Ця церковна організація виникла у червні 1992 р. в результаті об'єднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ і УАПЦ. Управління церквою здійснює Вища церковна Рада на чолі з патріархом.

Серед церков, що найбільш динамічно розвиваються останніми роками, – Римсько-католицька церква, її зусилля сьогодні спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католицизму в Україні у XVII- XVIII ст. РКЦ практично закінчила свою розбудову. Призначено єпископів, утворено Львівську архідієцезію як її духовний центр та Житомирську і Кам'янець-Подільську дієцезії. У підпорядкуванні нунція (посла) Ватикану в Україні автономно діє структура РКЦ у Закарпатті. Відкрито Київський духовний коледж, Кам'янець-Подільську духовну семінарію та Київський український римсько-католицький університет. На сьогодні понад 700 католицьких громад діють в усіх областях України, за винятком Полтавської. Крім цього, РКЦ має 33 монастирі, біля 307 недільних шкіл, 12 періодичних видань та понад 400 служителів культу, серед яких 240 – іноземці. Будується 86 нових культових споруд.

В незалежній Україні католицька церква здобула умови для динамічного розвитку, її духовним центром є Львівська архідієцезія. З 1992 р. в Україні працює перший Апостольський Нунцій (посол) архієпископ А. Франко. На сьогодні в державі діє понад 750 католицьких громад, що охоплюють всі області, 33 монастирі, 6 духовних навчальних закладів, зокрема Український римсько-католицький університет, пра-цюють 12 періодичних видань та більше 400 служителів культу.

Останнім часом в Україні знайшли певне поширення релігійні організації так званих нетрадиційних культів. У власності або ж у користуванні релігійних громад знаходяться 10 752 культові споруди. Крім того, вони мають 280 монастирів, 94 місії, 23 братства, 94 духовних навчальних закладів, 4529 недільних шкіл та пунктів катехізації, 173 періодичних видання. Релігійні потреби віруючих задовольняють 19312 священнослужителів, серед яких 483 іноземці.

112. Сучасна українська діаспора на рівні з єврейською, китайською, вірменською належить до світової, має значний потенціал у сприянні Українській державі в інтеграції до глобального світу, підвищенні її конкурентоспроможності в нових реаліях. Українська діаспора не є унікальним явищем – це живий організм, який зазнає впливів та змін, зумовлених рядом економічних, політичних та культурних чинників. Українська діаспора вписується в загальну світову діаспору та міграційну мозаїку, з властивими для неї внутрішніми суперечностями, конфліктами різних міграційних хвиль, трансформаційними та асиміляційними процесами.

Донедавна в українській міграції називали три хвилі переселенського руху:

Перша – економічна – з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої Світової війни.

Друга – економічно-політична – період між двома світовими війнами (1917-1939 рр.).

Третя – політична – роки Другої Світової війни та повоєнний період.

У середині 90-х років ХХ століття виникла четверта – новітня хвиля українсько трудової міграції, яка переростає в еміграцію. Парадоксальність новітньої економічної міграції та еміграції полягає в тому, що коли перша хвиля переселення українців припала надобу бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Не було б перших трьох попередніх хвиль еміграції, напевно зараз ми змогли б говорити про Україну, як незалежну державу. Цей емігрантський рух виконав свою головну роль – здобув Незалежну Україну. Перші емігранти 100 років тому були переважно малограмотні – виконували в країнах їхнього переселення некваліфіковану, найважчу роботу. Теперішня міграція, її найбільша частина – це люди з вищою освітою або висококваліфіковані спеціалісти. Отже сьогодні українська міграція добре сприяє цілеспрямованій політиці розвинених країн із залученням висококваліфікованої робочої сили. Однак значна частина освічених українських людей змушена виконувати низькооплачувану, некваліфіковану роботу, аби більш-менш забезпечити своїм сім'ям нормальне життя. На зароблені за кордоном гроші одного українця чи українки утримується в Україні ціла сім'я (3-4 чоловік).

Трудову міграцію можна назвати як "кругова міграція", адже 80 % мігрантів мают намір повернутися в Україну, 70 % із мігрантів мають в Україні сім'ю, тому першочергове завдання для них – заробити грошей, придбати в Україні квартиру, оплатити навчання дітей або започаткувати власний бізнес.

Також важливим чинником розвитку України з країнами ЄС є потенційні економічні можливості української діаспорної мережі. Підприємці з числа української діаспори своєю економічною діяльністю сприяють інтеграції історичної Батьківщини в сферу міжнародної торгівлі, виступають посередниками налагодження зв'язків між підприємцями України та країнами проживання. Активізація економічної взаємодії України з діаспорою підвищує інвестиційну привабливість України, сприяє розвитку систем платежів, банківських переказів, банківської системи в Україні. Частина представників т. з. "четвертої хвилі (поки-що не дуже великої) вже не є бідними заробітчанами, а мають власні підприємства в країнах проживання, бажають вкладати фінансові активи в українську економіку. Найбільшого успіху,

як посередника між Україною та Європейським Союзом, діаспора досягла в культурній сфері – фестивалі, дні української культури, культурна продукція спільного виробництва за участю діаспори ілюструє цивілізаційну спільність між Україною та країнами ЄС. На етапі відновлення держави Україна дуже важливо ефективно використати накопичений Діаспорою величезний капітал знань та можливостей. Європейський Конгрес Українців та Світовий Конгрес Українців зі свого боку бере активну участь у виробленні стратегій взаємин України та діаспори. Це виготовлення спільних меморандумів між урядом України та СКУ

Проведення спільних міжнародних конференцій під назвою "Діаспора, як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті 2006 р-2008 р.".У цьому випадку Європейський Конгрес Українців висту

 

---

Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 380; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!