Обрання Івана Мазепи на гетьманство

Обранню Івана Мазепи на гетьманство передував невдалий Кримський похід 1687р. Невдачу Голицина (він очолив цей похід) потрібно було на когось списати. Найбільш підходящою кандидатурою виявився тодішній гетьман Іван Самойлович. От на нього перекинули причину невдачі походу (а саме вважалося, що Самойлович підпалив траву в степу за кілька миль від війська і люди не змогли просуватися далі, хоча, насправді, це зробили кримські татари, проти яких було організовано похід).

Обрання Мазепи на гетьманство виявилось очікуваним кроком, адже Мазепа був м'якої вдачі, люб'язний у спілкуванні, розважливий і щиросердний, він, мабуть, найбільше імпонував росіянам, які вбачали в ньому хоч і премудрого, але зручного й покірливого гетьмана. Авторитетні старшини не виявляли невдоволення його сходженням угору.

Старшинська рада, що відбулася перед виборами, висловилася за Мазепу, тим більше що його кандидатуру підтримував Голицин. А 25 липня зібралася Генеральна рада. У виборах взяли участь усі козаки чи їхні представники, наскільки це дозволяли обставини. Місцем дій був берег р. Коломак, де розташувалися обидві армії. На цій урочистій церемонії Голицин як повноважний представник Москви звернувся до козаків з проханням висунути кандидатів і вільним голосуванням обрати одного з них. Першим назвали ім'я Мазепи. Крім нього запропонували генерального обозного В. Борковського. Але під час повторного опитування усі зійшлися на кандидатурі Мазепи. Так він став гетьманом.

На виборах, за усталеною традицією, було ухвалено новий договір між Україною і Москвою, названий Коломацьким. Його статті підтверджували попередні договори, зокрема Переяславський 1654р. з визначенням прав і вольностей Війська Запорозького та кількості реєстрових козаків, що становила 30 тис. осіб. Однак з'явилися й нові статті, які суттєво обмежували права козацької держави й гетьмана: він не міг бути обраний чи знятий без формального дозволу царя, тоді як Переяславський договір надавав таке право без обмежень Війську Запорозькому. Єдине, що необхідно було зробити, це повідомити московського протектора про результати виборів. А ще гетьман, на відміну від узвичаєного порядку, не мав права без волі й дозволу царя змістити будь-кого з генеральної старшини.

 

№46 (Постать Петра Іваненка(Петрика) в історії України.)

Петрик (Іваненко Петро Іванович) - Керівник виступу запорожців проти гетьмана Лівобережної України Мазепи. Як стверджував останній, той походив із жебраків. Був старшим писарем Генеральної військової канцелярії (що ставить під сумнів достовірність Мазепиної версії). 1691 або на поч. 1692 р. втік до Криму, де, на думку деяких істориків, начебто від імені Війська Запорозького й вигаданих ним князівств Київського та Чернігівського підписав 1692 р. фіктивну угоду про перехід Лівобережної України під протекторат Туреччини. Невдовзі потому оголосив себе гетьманом. Того самого року опинившись на Запорожжі, опозиційно настроєному до Мазепи, підбурював козаків до виступу проти гетьмана Лівобережжя, панства і багатіїв. Довідавшись про це, Мазепа зажадав його видачі. Але запорозька старшина, побоюючись, либонь, простих січовиків, більшість яких підтримувала Петрика, відмовила гетьманові, пославшись на те, що Січ ніколи нікого нікому не видавала.

Заручившись допомогою кримського хана, Петрик зібрав військо на Січі, яке проголосило його гетьманом, і став закликати народ скинути тиранію царських властей та їхнього прислужника Мазепи. Чимало міст, містечок і сіл Лівобережжя підтримали бунтівника. Однак за ним стояла незначна воєнна сила. У 1692 і 1694 pp. він здійснював походи на Україну, але Мазепа легко відбивав їх. За деякими відомостями, Петрик загинув від рук підісланого Мазепою вбивці, за іншими — був живий ще 1708 p., коли Мазепа перейшов на бік шведів.

Петро Іваненко - неоднозначна постать в історії України, оскільки він створював нові політичні конфлікти, крім тих, що і так були у Гетьманської України з сусідніми державами. Заручившись підтримкою Туреччини, звичайно що незадарма - підписав договір про перехід під руку турецького султана Лівобережної України, здійснив багато походів з кримсько-турецьким військами на Лівобережжя. Він створив розголос між козацькою старшиною, оскільки частина підтримувала його - частина Мазепу.

№47 (Полтавська битва в історії України)

Велика битва між шведською армією і московськими військами 27.6.(8.7).1709 біля м. Полтави під час Північної війни 1700-21. Після успішного завершення воєнних дій на території Речі Посполитої та Саксонії, король Швеції Карл XII вирішив завдати остаточної поразки Московській державі. З цією метою навесні 1708 його армія розпочала похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак протидія московських військ та хід таємних переговорів Карла XII та його союзника польського короля С. Лещинського з гетьманом І. Мазепою змусила шведське командування змінити початковий план воєнних дій. Український гетьман зважився на ведення переговорів з метою створення українського шведського воєнно-політичного союзу після того, як дізнався про намір московського царя Петра І ліквідувати політичну автономномію України. Цьому сприяло різке зростання податкових, військових та ін. тягарів, яких зазнавала Гетьманщина під час Північної війни з боку московської адміністрації, а також вимога царського уряду повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої. Крім того, І. Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку перемоги у війні шведів.

У жовтні 1708 шведська армія вступила на українські землі. Такий розвиток подій змусив І. Мазепу відкрито перейти на сторону шведських військ і об'єднатися з ними для ведення війни з Московією. Відсутність більшої частини козацьких військ в Україні, жорстокість царських репресій та ін. причини не дали можливості гетьману надати шведам суттєвої допомоги. Сувора зима 1708-09, серія військових невдач, відсутність обіцяної допомоги з Криму, Туреччини та Польщі значно погіршили становище армії Карла XII. Лише підтримка кошового отамана Запорізької Січі К. Гордієнка, який на чолі 8000 загону козаків у квітні 1709 приєднався до шведського війська, дещо покращила ситуацію. В таких умовах Карл XII вирішив розпочати наступ на Москву через Харків та Курськ. Суттєвою перешкодою на цьому шляху була Полтава, розташована на перехресті важливих шляхів. Захищав місто російський гарнізон - 4300 чол., який очолював полковник 0. Келін, а також 2600 жителів міста. На поч. травня 1709 шведські війська здійснили спробу штурмом здобути місто, але невдача змусила їх приступити до довготривалої облоги Полтави. Вперта оборона міста московським гарнізоном надовго скувала головні сили Карла XII і завдала їм значних втрат (понад 6 тис. чол. було вбито). Це дало можливість московському командуванню зосередити сили і підготуватися до генерального бою, який Петро І планував провести 29.6.(10.7.) 1709. Царськими військами було збудовано укріплений табір, підступи до якого охороняли 6 поперечних та 4 поздовжніх редути.

Армія Петра І нараховувала 42500 чол. та 102 гармати. Крім того, вірне цареві українське козацьке військо гетьмана І. Скоропадського перетинало шведам шлях до відступу у напрямі Дніпра. Шведське армія складалася з 31000 чол. та 6 гармат. Гетьманські війська безпосередньої участі у П.б. не брали. Вони охороняли шведський обоз, частково брали участь в облозі Полтави, що не дозволило московській армії оточити військо Карла XII або гарнізону Полтави здійснити вилазку проти шведів. Карл XII, дізнавшись вночі 26,6. про можливість прибуття на допомогу Петру І 40-тисячного війська хана Дюки, вирішив випередити московське командування і першим розпочати битву. Будучи пораненим напередодні, король передав командування фельдмаршалу К. Г. Реншільду. О 5 год. ранку 27.6.(8.07).1709 шведська піхота розпочала штурм редутів, але була відкинута московською кавалерією. Вступивши в бій шведська кіннота успішно вела боротьбу з кавалерією противника, але під сильним гарматним вогнем змушена була відступити. За цей час шведська піхота перегрупувалась і розпочала новий штурм редутів, два з яких були здобуті, але знову нищівний вогонь московської артилерії змусив шведів залишити зайняті позиції. Спроба Карла XII обійти редути з півночі також зазнала невдачі. Навальний наступ шведської піхоти був зупинений гарматним вогнем і шведи були змушені відступити в напрямку Будищинського лісу. Біля 9 год. ранку обидві армії, перегрупувавши свої сили, вступили у рукопашний бій, у результаті якого шведи не витримали натиску і почали залишати поле бою. До 11 год ранку битва закінчилась цілковитою поразкою шведського війська. У П.б. шведи втратили 9234 чол. вбитими та 2874 чол. пораненими. У полон потрапили фельдмаршал К. Г. Реншільд, перший міністр Швеції граф Пінер, багато генералів та офіцерів. Втрати московської армії становили 1345 чол. вбитими і 3290 чол. пораненими. Рештки шведського війська під командуванням генерала А.-Л. Левенгаупта відступили вздовж р. Ворскли у напрямку Дніпра. Біля Переволочної Карл XII, 1. Мазепа, К. Гордієнко та ще бл. 50 старшин, разом із загонами шведів та козаків (всього бл. 3000 чол.) переправилися через Дніпро і відійшли у турецькі володіння. 30.6.(11.7),1709 армія А.-Л. Левенгаупта (16000 чол.) у р-ні Переволочної була оточена кіннотою під командуванням О, Меншикова і здалася у полон. Згідно з актом капітуляції, українські козаки, які були у складі шведського війська, передавались московському командуванню. Більшість з нихтут же стратили, решту заслали в Сибір. Наслідком П.б. стало посилення царських репресій, обмеження автономних прав Гетьманщини, зростання національного і соціального гніту в Україні.

№48 (Гетьман Павло Полуботок)

Павло Леонтійович Полуботок був призначений полковником Чернігівського полку за гетьманування Івана Мазепи. Він був учасником козацької ради в Глухові, скликаної на вимогу царя Петра I, для вибору іншого гетьмана на місце Мазепи. На тій раді, коли Стародубський полковник Іван Скоропадський відмовлявся від пропонованої йому гетьманської булави, козаки висунули кандидатуру Павла Полуботка. Цар Петро не погодився на такого кандидата, мовляв, «этот чоловік хитер, с него может вийти другой Мазепа». На вимогу царя, гетьманом був обраний Іван Скоропадський.

Після Полтавського бою Петро I почав ставитися до української козацької старшини з великим недовір’ям, підозріваючи, що вона симпатизує Мазепі. Царський уряд вів підступну політику в Україні, намагаючись викликати ворожнечу серед її населення, зокрема серед козацької старшини. Це підтверджує лист київського воєводи Голіцина до канцлера Головкіна:

«…Для нашої безпечності, – писав Голіцин, – на Україні треба перш за все посіяти ворожнечу між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати всяких прохань гетьмана, головним чином, коли він буде просити нагородити кого-небудь селами, млинами… Хто був зрадником і одержав уряд, треба звільнити, а призначити тих, хто хоч невелику службу показав цареві. Коли народ дізнається, що гетьман такої влади, як Мазепа, мати не буде, то, сподіваюсь, що будуть приходити з доносами».

Це донощицтво поширювалося, і гетьман Скоропадський не раз гірко жалівся, «що од початку гетьманства свого він має нестерпучі жалі од злобливих і безбожних наклепників не тільки світських, але й духовних».

Московський тиск і безоглядна централізація влади в Україні викликали почуття спротиву у козацької старшини. Вони відчували потребу іншого, енергійнішого та відважнішого гетьмана, ніж ним був Скоропадський. Такою особою був чернігівський полковник Павло Полуботок. Можливо, знаючи про такі настрої, Павло Полуботок, ставши наказним гетьманом, виявився відважним оборонцем прав і вольностей України й не злякався грізного царя Петра.

Встановлення Малоросійської колегії було черговим тяжким ударом для України, бо фактично гетьман і весь козацький уряд потрапляли під контроль Колегії, яка підривала основу козацького державного устрою. Незабаром помер Іван Скоропадський (1722). В Україну прибув голова Малоросійської Колегії Вельямінов, і з того часу почала діяти в Україні згадана Колегія. Присутня ж на похороні гетьмана Скоропадського генеральна старшина просила Павла Полуботка зайняти посаду наказного гетьмана і вислати до царя петицію про дозвіл на обрання нового гетьмана. У відповідь на ту петицію прийшов сенатський указ, згідно з яким Павло Полуботок мав управляти Україною разом з генеральною старшиною та співдіяти з бригадиром Вельяміновим. Але фактично влада в Україні належала Малоросійській Колегії: Полуботку і старшині заборонялося видавати універсали та розпорядження без підпису Колегії.

І все ж генеральна старшина вперто домагалася виборів гетьмана. У травні 1723 року старшина навіть зверталася за допомогою до цариці Катерини (дружини Петра). Але царський уряд, здійснюючи свою політику приборкання України, не збирався допустити виборів гетьмана і взагалі ставився вороже до кандидатури Полуботка.

Тим часом ситуація в Україні постійно погіршувалася. На її території стояли великі московські залоги, які треба було прохарчувати. Царський уряд вимагав від Українивеличезної кількості збіжжя, худоби та інших продуктів. Економічний визиск ішов обіруч з політичним поневоленням козацької землі. Павло Полуботок, як міг, боронив права українського народу. Він намагався впорядкувати судівництво і провів у ньому великі реформи, що викликало невдоволення царського уряду, мовляв, Полуботок завів якийсь «новий суд». Більше того, Полуботок подав петицію цареві, щоб замість Малоросійської Колегії був установлений в Україні Генеральний суд. Ця петиція вельми розсердила Петра, бо вона йшла в розріз із його планами повного поневолення України і перетворення її на звичайну провінцію Російської держави. Крім того, наказний гетьман виступив проти здирницьких зборів, які встановив царський уряд в Україні. Так, наприклад, якщо у 1722 році стягнено було податків на суму 45000 крб., то через два роки «збори» становили вже 140000 крб.

У боротьбі за владу в Україні зійшлися дві сили, які, одначе, були нерівними. За Малоросійською Колегією стояв царський уряд і велике військо. Козацька старшина, – як писав академік М.Василенко, «морально підтримувала Полуботка, … але вона була розпорошена, роз’єднана, млява і фактично безсила, тому серйозної політичної боротьби вести не могла…». Улітку цар Петро викликав Полуботка до Петербурга. Разом із наказним гетьманом поїхали генеральний писар Семен Савич і генеральний суддя Іван Черниш. Тим часом цар наказав князеві Голіцину вивести козацькі полки на південь, ніби для боротьби проти татар, а насправді щоб унеможливити козацьке повстання. Прибувши до Петербурга, Павло Полуботок поставив перед царем вимогу про повернення Україні всіх її прав і вольностей. Цар озлобився на одвертість і відвагу гетьмана, крім того, Петро підозрював Полуботка в таємних стосунках з Пилипом Орликом. Він і наказав ув’язнити наказного гетьмана, генерального суддю та генерального писаря.

На початку 1724 року, коли наказний гетьман зі своїми соратниками перебували у в’язниці, в Україні були ув’язнені миргородський полковник Данило Апостол, Василь Жуковський і Яків Лизогуб. Слідство проти козацької старшини провадилося до грудня 1724 року, а потім було припинено й не закінчилося у зв’язку зі смертю Петра I.

Автор «Історії Русів» писав, що наказний гетьман Павло Полуботок під час слідства звернувся до Петра I з дуже відважною промовою, запитуючи його, на якій підставі цар ставить себе вище за закон, мучить козацьку старшину, кидає її до в’язниці навіки й відбирає в казну її майно. «Те в чому обвинувачують українську старшину, – вказував Полуботко в своїй промові, – не тільки злочинство, за яке карають, але святий громадський обов’язок, що його визнають усі народи… Обертати народи в неволю й володіти невільниками – це справа азійського тирана, а не християнського монарха… Ти одняв у нас право вільними голосами наставляти собі гетьманів і старшину, ти насилаєш до нас суддями москалів, які не знають нашого права й тільки люто знущаються з нас… Дозволь, царю, останній раз остерегти тебе, що із твого катування не буде тобі жодної користі… й не буде тобі слави, бо ти силою та кривдою правиш Україною…» Коли Полуботок виголосив свою промову, пише автор «Історії Русів», то цар спалахнув лютим гнівом.

Перебуваючи у Петропавловській в’язниці, наказний гетьман тяжко захворів. Є переказ, що цар, дізнавшись про це, вислав йому лікаря. Але Полуботок відмовився від лікування, кажучи: «Нащо мені життя, коли я не можу допомогти Україні?!» Інший переказ говорить, що перед смертю наказного отамана прийшов до його камери цар Петро й хотів з ним примиритися. Умираючи, Полуботок сказав Петрові: «Не сила твоя вернути життя мені… Скоро вже Петро з Павлом стануть на суд перед Праведним Суддею. Він розсудить їхні діла». Слова наказного гетьмана були справді пророчі.

Гетьман помер 29 грудня 1724 року, а в січні 1725 року несподівано помер цар Петро I.

№49 (Нова Січ)

В 1734 р. запорожці дістали дозвіл від російського уряду вернутися на давні місця й заснували Нову Січ над річкою Підпільною. Вона находилася у Красному Куті між лівим берегом Базавлука та правим берегом вітки Підпільної. Це було недоступне місце серед лябіринту річок, озер і плавнів. Січ ділилася на три части: внутрішній кіш, зовнішній кіш і т. зв. ретраншемент. Внутрішній кіш звався також замок або кріпость, він творив правильне коло, 350 м. в обводі, був обведений валом і з північної сторони мав широкі ворота з баштою, збудованою з дикого каменю. Посередині йшов широкий, рівний майдан, на якому відбувалися ради.

Останній період (1734-1775 рр.) в історії Запорозької Січі позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запорожжя, з другого — поступовим занепадом автономії Запорозької Січі і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення крпосництва і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на кордонах з Кримським ханством сприяли народній колонізації Запоріжжя. В 1770-х роках населення Запоріжжя становило, ймовірно, 100 тис. чоловік. У зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів).

За час існування Нової Січі запорожці прийняли участь в двох російсько – турецьких війнах 1738-1740рр. та 1768-1774рр., в яких Військо Запорозьке здобуло не одну перемогу та уславило себе. У 1771—1773 з січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила Чорноморсько-Дунайську експедицію. Життя, звичаї та сміливість запорожців так сподобалась фавориту імператриці Григорію Потьомкіну, що він приписався до січового товариства. 

Саме в Новій Січі в останнє десятеліття її існування кошовим отаманов декілька разів обирався Петро Калнишевський.

№50 (Гетьманування Кирила Розумовського)

5(16).V.1747, на домагання української старшини, підтриманої Олексієм Розумовським, Імператриця Єлизавета Петрівна іменним указом «Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями» відновила гетьманат. Кирила Розумовського обрали гетьманом на раді в Глухові (лютий 1750 р.). Однак самого Кирила на церемонії не було, він не захотів їхати із столиці в провінцію. Лише в 1751 р., за суворим наказом імператриці Єлизавети, гетьман поїхав у Глухів.

Було відновлено автономію Гетьманщини, права гетьмана поширено на Київ і Запоріжжя. Відання українськими справами в Петербурзі повернули з Сенату до Колегії закордонних справ (як це було за попередніх гетьманів).

К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських (1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).

Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.

Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.

Широка програма модернізації Гетьманщини й участь у ній К.Розумовського, а ще більше політична активізація українського шляхетства цілком розбіглася з цілями російського уряду, який ще з 1750-х pp. почав щораз більше обмежувати економічні й політичні права України (указ 1754 року про контроль над фінансами Гетьманщини; скасування індукти й евекти у 1754 р.; ліквідація митного кордону між Росією й Україною 1755 року; вилучення Києва з під влади гетьмана; передача українських справ знову у відомство Сенату і контроль над наданням урядів і маєтків гетьманом тощо).

Новий уряд Катерини II посилив централістичну політику щодо України. З другого боку, соціальна політика К.Розумовського й перетворення Гетьманщини на державу шляхетського типу поглибили соціальні суперечності, а династичні плани К.Розумовського викликали опозицію й опір з боку шляхетської аристократії. До того додалися ще великі втрати України внаслідок її участі у Семилітній війні. У цих умовах Катерина II скористалася з петиції про спадкове гетьманство в роді Розумовських, і 1764 року примусила К.Розумовського зрезиґнувати з гетьманства, за що йому зберегли становище високого достойника Російської Імперії, забезпечили велику пенсію й надали було у власність колишні гетьманські маєтки, зокрема, Батурин.

Понад 11 років (1755—1767) проводив то за кордоном, то в обох російських столицях. Наостанок таки повернувся до Батурина — прожив там останні 9 років. Тут він будує для себе розкішний палац, де збирає одну з найбагатших у Європі бібліотек.

Заповів поховати себе в склепі-мавзолеї збудованої ним на території Воскресенської церкви. Її звели на місці зруйнованого мазепинського Троїцького собору. 1927 року радянські чиновники від культури відкрили його саркофаг, забрали коштовні речі, а склеп засипали землею.

 

 

51. Друга Малоросійська колегія.

Друга Малоросійська колегія.

Указом Катерини ІІ від 15 листопада 1764 року на Україні було ліквідоване гетьманство і створено Другу Малоросійську колегію (яка стала головним органом управління на українських землях) на чолі з генерал-губернатором Малоросії графом Петром Рум`янцевим, в руках якого зосередилася вся влада і перед яким російський уряд ставив завдання якнайшвидшої остаточної ліквідації автономії Гетьманщини та повного підпорядкування управління українськими землями загальноросійським державним органам (а також звичайно найкориснішого та найпродуктивнішого використання український земель на благо імператорського уряду). Колегія складалась із 4 російських представників, 4 українських старшин, прокурора, 2х секретарів (росіянина і українця). Метою створення цієї колегії було прагнення Катерини ІІ до централізації та уніфікації державного управління, ліквідації залишків державної автономії українських земель, розповсюдження загальноімперських порядків і на українські землі. В адміністративному відношенні колегія підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796). У «Секретній інструкції генерал-губернатору президенту Малоросійської колегії П.Рум`янцеву» (листопад 1764) (с.110-113) Катерина ІІ описала (переважно в «чорних кольорах») становище українських земель (доречі, нібито цим тяжким становищем і прагненням до його виправлення і були обгрунтовані зміни, а також тим, що від родючих, багатих ресурсами українських земель царський уряд не отримує майже ніяких прибутків і це треба виправити) і окреслила питання, які мали бути вирішені в першу чергу. Це, наприклад, питання про перепис населення, про бажану заборону міграцій жителів, про перепис осіб купецького стану, про бажане збільшення прибутків від малоросійських земель, про вирішення питання розділення військової та цивільної влади, про нагляд за деякими «підозрілими» членами старшини тощо. Із доповіді генерал-губернатора Рум`янцева “О разных мероприятиях по управлению Малороссией» від 18 травня 1765 року (с.113-124) видно наскільки широкою є сфера повноважень колегії (і наскільки влада колегії є не обмеженою ніким, окрім імператриці та Сенату). В цій доповіді Рум`янцев говорить про становище справ на українських землях та висуває свої ідеї щодо вирішення цих проблем. В ній описані (а потім затверджені Катериною ІІ) такі заходи, які потрібно було ввести в Малоросії:

1. Міста і містечки, які не були пожалувані царським наказом, повинні бути вилучені із приватної власності і передані у власність держави. (пункт 1, с.113)

2. Ратушні села також мають бути повернені у власність держави (пункт 3 с. 115)

3. У всякому місті «...из числа бургомейстеров именовать одного полиции бургомистер, с определением ему некоторых полицейских слуг» - тобто створити поліцію (пункт 5, с.115-116)

4. На території Малоросії мають бути створені заводи з переробки селітри в порох, щоб зменшити витрати на перевезення сировини. А щоб уникнути небезпеки «...в месте где оный делан может быть, по способности надежный гарнизон расположить»(пункт 8, с.117)

5. Створення щотижневої пошти у всій Малоросії (пункт 9, с.117-118)

6. Ліси, що знаходяться у монастирській та іншій власності, намагатися відібрати «в казенное смотрение», а також виписати людей, які б навчали місцевих жителів лісовій справі (пункт 11, с.118)

7. Створення митниць, утримання митних робітників, караул доріг. Введення акцизу. (пункти 12, 13, с.118-119).

А також багато інших, які стосувалися зокрема освіти (створення початкових шкіл у всіх великих селах, містечках та містах, впорядкування вивчення «вышних наук» при монастирях, вирішення питання жіночої, воєнної (створення воєнної школи) та музичної освіти – пункт 17, с. 121-122), медицини та охорони здоров`я (побудування шпиталів – пункт 18, с.123), геральдичних символів малоросійських земель (пунки 19, с. 123-124) тощо.

До основних заходів, які були проведені на українських землях Другою Малоросійською Колегією відносяться, по-перше, генеральний перепис Малоросії (за наказом президента МК П.Рум`янцева про проведення «Генеральной описи Малороссии» від 9 вересня 1765 року (с.125) – «послать во всякий полк штаб-офицеров... Велеть им, начав от городов, до последнего хутора по данным им примерным формам описать»), введення рубльового податку (згідно з розпорядженням президента МК П.Рум`янцева «Про введення в Україні рубльового податку» (с.125-126), який потім був скасований і замінений на подушний податок, поширення на Україну російського кріпосного права (за Указом Сенату «Про введення в Україні подушного податку та поширення на неї російського кріпосного права» від 3 травня 1783, с.130), утворення на території Україні трьох намісництв – Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського (по 11 повітів кожний), які за територією і організацією були ідентичні решті з 30 губерній імперії (згідно з указами Сенату «Про утворення на території України-Гетьманщини трьох намісництв» від 16 вересня 1781 року, с.128-129), скасування традиційного козацького полкового устрою і перетворення десяти українських козацьких полків та п`яти слобідських на регулярні кавалерійські російської армії (за Указом Воєнної колегії про перетворення 10 українських козацьких полків та 5 слобідських в регулярні кавалерійські російської армії від 28 червня 1783 року (с.131). І найголовніше, Маніфестом Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі від 3 серпня 1775 було проголошено, що «... Сечь Запорожская вконец уже разрушена»(с.126), в цьому ж маніфесті також наводився перелік«преступлений, вынудивших … меры строгости» (с.126). Це означало остаточну руйнацію традиційного українського устрою, та перетворення України на уніфіковану частину Російської Імперії.

Чинність Другої Малоросійської колегії була продовжена до 1785 року (для прослуховування справ, які залишились невирішеними; за Указом Сенату «Про продовження чинності Другої Малоросійської колегії до 1785 року» від 13 грудня 1783 (с.132), а в 1786 вона припинила своє існування (див. Сенатський указ «Про скасування Другої Малоросійської колегії» від 20 серпня 1786 (с.133).

Отже, як підсумок всього вищенаведеного, можна сказати, що позиція Першої Малоросійської Колегії та її бригадира С.Вельямінова була значно ліберальнішою за політику Другої Колегії та її президента П.Рум`янцева. Якщо перші ще виправдовували свою діяльність піклуванням про користь українців, то другі були лише інструментом для найскорішого перетворення України на сировинний додаток до Російської Імперії. І можна сказати що турботами обох цих організацій це вдалося зробити.

 

52. Ліквідація Запорозької Січі 1775 року.

Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. не лише стала приводом для розпуску Законодавчої комісії, а й дещо загальмувала інкорпорацій"^ заходи російської влади на Лівобережжі. Таке становище спричиняли як небажання ускладнювати суспільно-політичну обстановку в найближчому тилу російської армії, так і зайнятість головного українського командира - генерал-губернатора Петра Румянцева, призначеного головнокомандуючим російськими військами на турецькому фронті.

Війна 1768-1774 рр. велася набагато організованіше, аніж це було в часи імператриці Анни Іоаннівни та фельдмаршала Мініха. Російські війська, в складі яких досить успішно воювали й українські козаки з Лівобережжя, Запорожжя та Слобожанщини (лише одні запорожці за виявлену в ході війни доблесть отримали 17 золотих медалей на Андріївській стрічці), зайняли цілий Крим, Молдавію, Валахію, розбили турецьку армію в декількох вирішальних боях і перенесли кампанію за Дунай, на землі сучасної Болгарії. Понесені втрати змусили османське керівництво запросити в Росії миру, який було укладено влітку 1774 р. в Кучук-Кайнарджі.

За умовами Кучук-Кайнарджійського мирного договору Росія отримала частину Чорноморського узбережжя, а Кримський ханат було проголошено вільним від османської залежності й він потрапив під протекторат Росії.

Перенесення російських кордонів далеко на південь, по суті, вирішувало долю земель, що й досі носили горду назву Вольностей Війська Запорозького. Встановлення протекторату над Кримом позбавляло Січ її військово-стратегічного значення. Бурхливий же розвиток запорозького господарства, базованого на використанні вільної праці, різко контрастував з пануючими в імперії надзвичайно жорсткими формами кріпосницької залежності, а тому викликав у російського дворянства різке неприйняття. Крім того, величезні запаси надзвичайно плодоносних південноукраїнських земель вабив ласих до нових земельних надбань російських поміщиків. Усі ці обставини й стали тим комплексом аргументів, що остаточно вирішив долю Запорозької Січі.

У ніч на 17 червня 1775 р. російська армія, що поверталася з турецької війни, п'ятьма колонами підійшла до Нової Січі. Під командою російського головнокомандувача генерала-поручника Петра Текелія перебувало 10 піхотних і 13 донських козачих полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 пікінерськими ескадронами, - всього понад 100 тисяч вояків. У Січі на той час перебувало лише декілька тисяч запорожців. Решта ж після завершення війни роз'їхалась по ладанках і зимівниках. Генерал Текелій оголосив волю імператриці Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі, й січовому товариству, зважаючи на аж надто нерівні сили, нічого не залишалося, як здатися на волю переможців. Останній кошовий Січі Петро Калнишевський у супроводі військового писаря Івана Глоби, військового судді Павла Головатого та інших старшин прийняв умови російського генерал-поручника. Після цього всі січові укріплення і споруди російські війська зруйнували, архів Коша та військову скарбницю з регаліями і коштовностями вивезли до Петербурга, а січову старшину заарештували.

За вироком імператриці Павла Головатого та Івана Глобу було вислано до Сибіру, звідки вони більше вже й не повернулися, зустрівши свою смерть відповідно у 1795 та 1790 рр. в Тобольському та Туруханському монастирях. А кошового Кал 11 и шевського, котрому на той час уже виповнилось 85 літ, було ув'язнено в напівпідвальній камері Соловецького монастиря. Там він провів наступних 25 років свого життя, аж поки в 1801 р. ліберально налаштований молодий імператор Олександр І "дарував" йому прощення. Втім, глухий і сліпий Калнишевський вирішив нічого не змінювати у своєму житті, так і залишившись у монастирі, де й помер ЗІ жовтня 1803 р., маючи аж 113 літ від роду.

Рядове ж запорозьке козацтво після здачі Січі Текелію було відпущене по домівках, але без права козакування. Частина ж козаків зуміла вислизнути з січових укріплень ще напередодні їх захоплення російськими військами. Саме вони, а також ті з козаків, які не хотіли миритися з новими порядками, частина - човнами, а частина - суходолом дісталися турецької фортеці Білгород над Дністровим лиманом і визнали протекцію турецького султана, заснувавши на його землях Задунайську Січ.

Тим часом землі Вольностей Війська Запорозького стали ареною для демонстрації щедрості царської влади. Так, 200 тисяч десятин землі отримав генерал-прокурор сенату князь О.Вяземський, 150 тисяч - граф Г.Потьомкін, 35 тисяч - екс-гетьман, граф К.Розумовський, 21 тисячу - графиня Є.Браницька тощо. Для того, щоб найшвидше колонізувати край, що отримав назву Новоросії уряд Катерини II запровадив практику, відповідно до якої кожен російський дворянин міг дістати 1,5 тисячі десятин землі за умови, що він на ній упродовж декількох років оселить не менше 13 селянських дворів. Аби закріпити землі за собою, російські поміщики масово переміщують на українські землі своїх кріпосних, а також намагаються прикріпити до землі вчорашніх запорозьких козаків, що залишилися на насиджених землях. Подібні практики значно прискорюють впровадження в Україні кріпосницьких порядків у тому найбільш жорсткому вигляді, в якому вони побутували на російських землях.

Одночасно відбувається й масова іноземна колонізація. Найпершими переселенцями на нові землі стали серби, котрі з'явилися тут ще в часи існування Запорозької Січі. Згодом до них приєдналися болгари, вірмени, греки та молдавани. Але найбільш масовим було переселення іноземців, що мали німецьке коріння. Німецька колонізація була започаткована в 1789 р. переселенням з Пруссії 230 родин, які, отримавши по 65 десятин запорозьких чорноземів, навіки звільнювались від несення військової служби та на тридцять років - від сплати податків. Благодатні фунти та значні пільги зумовлять ситуацію, за якої дуже швидко кількість німецьких колоністів у краю досягне 100 тисяч.

 

53. Постать Петра Калнишевського в історії України.

Походження Петра Івановича Калнишевського пов’язане з с. Пустовійтівка1, що за часів Гетьманщини перебувало у складі Лубенського полку (тепер с. Пустовійтівка – у Роменському районі Сумської області, в 10 км від м. Ромени). Крім Пустовійтівки та Ромен, приватні зв’язки Калнишевського тяжіли до сотенних містечок Лохвиця й Сміле Лубенського полку.

Перша докладна звістка про перебування П. І. Калнишевського на Січі датована 1754 роком, коли він займав посаду військового осавула. Є підстави припускати, що Калнишевський, будучи пов’язаним із сотенними старшинами Лубенського полку (Роменської, Смілянської і Лохвицької сотень), потрапив на Січ після 1739 р., тобто по закінченню російсько-турецької війни. Його старші родичі Андрій і Давид (брати батька?) були козаками Кущівського куреня за кошівства Івана Малашевича, тобто у часи переходу Війська Запорозького з кримського до російського підданства та заснування Нової Січі2. Крім того, на Січі був іще один старший родич Петра Івановича – Зиновій, отаман Ведмедьківського куреня, котрий потрапив до запорозької депутації до імператорського двору в 1742 р. Д. І. Кулиняк вважає, що ця постать стала ключовою в появі Калнишевського на Запорожжі3, хоча й не подає належної арґументації. На наш погляд, на приїзд Петра Івановича до Січі вплинули Андрій і Давид, принаймні, до авторитетної пам’яті про них апелював старий козак Кущівського куреня Семен Чорний (бувший з ними «в прожитии»), про­хаючи Калнишевського про допомогу4. Д. Яворницький повідомив про наявність поблизу гирла р. Базавлук старого запорозького цвинтаря і могили з написом на хресті: «Калниш козак куреня Кущовського», котрий помер 5 жовтня 1749 р. Не виключено, що в ній поховано Андрія або Давида Калнишів. Біля цієї могили було й пасмо Калнишиха, назва якого, напевне, походила від зимівника козака Калниша5 (тепер ця місцевість затоплена Каховським водосховищем).

Не завжди на Січ приходили навмання, не маючи там ані родичів, ані підтримки земляків. Устаткувавши зимівник, запорожець зазвичай запрошував зі своєї ба́тьківщини родичів та односельців для допомоги по господарству, часто – молодих племінників (оскільки сам, як правило, був неодружений). У разі успішного ведення господарства зимівник розростався до хутора чи села. Так, наприклад, виникло с. Шолохове, засноване близько 1740 р. (Нікопольський район Дніпропетровської області). Взаємодопомога по лінії кревної спорідненості та земляцтва помітно впливала на структуру соціальних зв’язків і визначала склад запорозьких куренів. У запорозькому товаристві, позбавленому стійких соціальних рангів та усталеної стратифікації; важливим чинником соціалізації була належність до мікроколективів, створених на основі земляцтва. Вірогідно, на ґрунті земляцтва виникли Уманський, Канівський, Мінський, Батуринський, Корсунський, Дінський та інші курені. У складі Кущівського куреня було багато вихідців із Ромен­щини та взагалі з Лубенського полку. Зупинимося на тому, що Петро Іванович потрапив на Січ на запрошення старших родичів – Андрія та Давида Калнишів, котрі протегували йому у перші роки його перебування на Запорожжі.

За Нової Січі життя на Запорожжі помітно змінилося, порівняно з часами Чортомлицької Січі. Після укладення російсько-турецького мирного договору в Білграді у 1739 р. на степовому порубіжжі чіткій демаркації піддано державні кордони, зміцнилася система підтримання їхньої безпеки і зросли обсяги державної регламентації життя прикордонного населення: запорожців, ногайців, кримських татар та ін. За образним висловом М. Слабченка, тоді «і містечка переорганізовувалися на новий кшталт, хоча зовнішній вигляд їхній наче мало змінився: в них ще вешталися запорожці, але вже не гриміли постріли, не ляскали шаблі, чути було рипіння торговельних ваг, ніби хустками махали вітряки та брязкали гроші». Убезпечення порубіжжя від набігів кочовиків приваблювало на степові терени хліборобську та торговельну людність. Козаки та міщани Гетьманщини, особливо Лубенського та Полтавського полків, активно залучалися до транзитної торгівлі, шляхи якої проходили через Запорожжя. Зокрема полтавські купці та запорожці створювали комерційні товариства, що спеціалізувалися на кримській торгівлі, що транзитом проходила через Січ6. Генеральна, полкова і сотенна старшина Гетьманщини завзято споряджала купецькі каравани і чумацькі валки у південному напрямку. Деякі з них, наприклад гетьманський старшина Онисим Кривицький, мали власні зимівники на Запорожжі7. Розвиток торговельних операцій і господарських зв’язків потребував створення на Запорожжі належної інфраструктури під протегуванням з боку кошового отамана. За цих обставин посади кошового і кошової старшини набули ключового значення; на процедуру обрання керівників Коша дедалі більше починають впливати представники торговельно-господарських верств Запорожжя, пов’язані з городовим козацтвом і гетьманською старшиною. На цій соціальній хвилі відбувся кар’єрний злет Петра Калнишевського, котрий за народженням не належав до чільних фамілій Гетьманщини, проте й не був представником соціальних низів.

На Січі Петра Івановича записали як Петра Калниша в реєстри Кущівського куреня, до якого належали його старші родичі Андрій і Давид. У реєстрі Кущівського куреня за 1755 р., що налічував 460 козаків, його пода­но 10-м номером. Не є випадковим, що кущівським курінним отаманом був Калнишів земляк, Григорій Чорний, він же – полковник Самарської паланки8. Розгалужена родина Чорних посідала помітне місце на Запорожжі. До неї належали осавул Парфен Чорний, перевізький полковник Тарас Чорний, отаман Мишастівського куреня Мойсей Чорний, полковник Микола Чорний, писар Герасим Чорний. Прикметно, що їхні прізвища були вирізьблені на дверях церкви Покрови Богоматері в Ромнах як прізвища її фундаторів, що, звісно, пов’язує їх походження з Роменщиною9. До речі, Семен Чорний, козак Кущівського куреня, був побратимом Андрія і Давида Калнишів10.

23 лютого 1754 р. військовий осавул Петро Калниш згадується у примітках на полях листа кошового отамана Данила Гладкого з приводу розслідування зловживань отамана містечка Кодак, котрий недбало збирав податки на користь січової скарбниці11. Влітку 1757 р. Калнишевський зай­мався стягненням податків зі старосамарських мешканців: він установив караули, взяв заручників і не допускав міщан до господарських занять, доки вони не сплатять належні Війську податки. Гетьман К. Розумов­ський розпорядився зняти цікараули12, однак суперечка між гетьманською та запорозькою адміністраціями з приводу володіння самарськими землями була вирішена на користь Запорожжя.

Головним напрямком діяльності військового осавула стала боротьба з гайдамаками, котрі протидіяли стабілізації степового кордону. У травні 1754 р. Калнишевський вирушив до Бугогардівської паланки для застереження козаків, пов’язаних із гайдамаками. Хоча ті мало на це зважили й ледве не застрелили військового довбиша та писара, а «самого асаула доволно ругалы и явно говорили, что от воровства.., пока слави не учинять, не перестанут»13. Того ж року Калнишевський з великою командою козаків переслідував ватагу гайдамаків, котрі запекло оборонялися в рясно вкритому очеретом розі невеличкої річки поблизу Південного Бугу і, заваливши проходи засіками, відкрили пальбу з гармат14. Під час роз’їзду у червні 1754 р. «асаул войсковой Петр Калмишевский» схопив гайдамаків Павла Шерстка, Василя Табанця та Остапа Кожуха15.

4 вересня 1754 р. кошовий отаман Яким Ігнатович видав інструкцію військовому осавулові Петру Калнишевському, передавши йому широке коло повноважень задля знищення «недобрих синов злодеев.., оних воров и других безпашпортных бродяг». Згідно з нею, Калнишев­ський мусив ретельно обстежити Запорозькі Вольності, особливо місцевість поблизу Гарда, вдовж П. Бугу до Бузького і Дніпровського лиманів, а далі – вгору по Дніпру, «и всеми местами старатся проведать в каких местах вори собрався конно или пешо чатами стоят и намеревают в полскую и татарскую граници иттить воровать или уже от них якие воровства или грабительства учиненни». Військовому осавулові наказано в команду свою набирати «козаков запорожских доброконных и оружеиних самих хазяинов», тобто тих, хто був незацікавлений підтримувати гайдамаків. При цьому йому доручалося переловити якомога більше гайдамаків і доправити їх у Кіш під міцним караулом. Крім того, військовий осавул мусив цю інструкцію оголосити по зимівниках, аби запорожці, котрі в них проживали, не приймали до себе осіб, що не мають пашпортів, та сприяли боротьбі Коша з гайдамаками. І хоч та осіння виправа виявилася марною – «асаул Калнишевский, з разездов прибив в Сеч … обявил, яко ни следу нет и ни от кого не слихал и сискать нигде, хотя крайнейшие поиски имел, не мог»16, – переслідування гайдамаків стало надалі одним з головних напрямків його діяльності як козацького урядовця.

Військовому осавулові Петру Калнишевському (зазначеному в доку­менті як Калнишенко) доводилося також опікуватися організацією комісії з розгляду запорозько-кримських прикордонних суперечок, що проходила в містечку Микитине (сучасне м. Нікополь) у 1754 р. Він мусив знайти помешкання для російського комісара Іллі Рославлєва та забезпечити провіант, фураж та охорону запорозьких депутатів під час комісії17.

На той час військовий старшина Калниш уже міцно тримався в старшинському колі, куди простому козакові-сіромасі, не пов’язаному з транзитною торгівлею й старшинськими династіями, важко було потрапити. Наступного року військовим осавулом на Січі стає Парфен Чорний18, а сам Калнишевський з травня 1755 р. перебував у складі депутації Війська Запорозького до російського імператорського двору, яку очолив колишній кошовий отаман Данило Стафанів Гладкий. Її метою було домогтися звільнення товарів, які надходять до Запорожжя, від сплати мита, а також збіль­шення хлібної і грошової плати Війську Запорозькому з царської скарбниці19. Перебування депутації в Петербурзі тривало більше року; кожне з порушених депутатами питань викликало бюрократичну тяганину й тривале листування між Січчю, Київською губернською канцелярією, гетьман­ською резиденцією в Глухові та столичними чиновниками. Для Калнишевського це була добра нагода ознайомитися з норовом вищої російської бюрократії та з принципами, на яких трималася імперія. А такими незмінно лишалися хабарництво і бюрократизм, що, попри уніфікаційні потуги імперії, лишали периферійним елітам значний простір для маневру.

З Петербургу Калнишевський повернувся раніше за Данила Гладкого. У квітні 1756 р. він «пред всем Войском Запорожским пры особливом войсковом собрании» оголосив про результати розгляду клопотань де­путації20. 12 червня Данило Гладкий повідомив з Петербурга про остаточне урядове рішення дозволити безмитний пропуск продуктів харчування, збільшити платню Війську за службу, однак відмовити у звільненні транзиту солі від мита, «понеже сильная рука стоїть за то». Крім того, повідомлялося, що на запорозькі землі чекає санкціонований урядом докладний опис мешканців, а в Самарській паланці будуть з’ясовувати кількість вихідців з Гетьманщини21. В останньому вже відчувалися виразні симптоми загострення поземельної боротьби на північних кордонах Вольностей, що переросла у відкритий конфлікт напередодні ліквідації Січі.

У 1757 р. Калнишевський ще раз займає посаду осавула, а 1758 р. стає військовим суддею22. Того ж року він знову потрапив до складу депутації до царської столиці на чолі з колишнім військовим суддею Павлом Козелецьким23. У 1759 р., з метою забезпечення витрат депутації та інших видатків Війська, Кіш запровадив систематичне оподаткування посполитого населення Запорозьких Вольностей, особливо в густо заселеній Самарській паланці 24. Голов­ним завданням цієї депутації було вирішення питання щодо закріплення північних теренів Запорожжя у відомстві Коша. На посаді військового судді Калнишевський перебував і в 1761 р.

Відтепер він не просто запорозький старшина, а перша за впливом особа на Січі, фактичний керівник Запорожжя. Значна кількість документів у цей період підписувалися його іменем, зокрема листи, дані писарю Чугуївцю для проїзду до Петербургу, куди він їхав клопотатися про повернення забраних у запорожців земель; часто ім’я військового судді фігурує після підпису кошового Григорія Федорова Лантуха: «атаман кошевой Григорій Федоров, войсковой судья Петр Калнишевский, атамани куренние и все товариство»25. Російська прикордонна адміністрація протягом цього року, поруч зі зверненням в офіційній кореспонденції за усталеною формою: «кошовому отаману з товариством», часто паралельно зверталася напряму до військового судді, оскільки саме він вирішував найголовніші питання. Так, у листі графа П. Девієра від 9 серпня 1761 р. фігурує звернення: «государи мои приятные друзья Григорий Федорович и Петр Иванович»26. Прикметно, що в листах гетьманської канцелярії значився лише один адресат: кошовий отаман без означення імені, а ієромонах Межигірського монастиря Феодорит звертався не до кошового отамана (офіційного ктитора монастиря), а до військового судді: «высокоблагородный господин Петр, славного Войска Запорожского Низового достойно почтенный судья»27. Останнє вказує на те, що контроль за фінансовими ресурсами перебував у руках Кални­шевського.

При цьому Калнишевський підкреслено виявляв зовнішні знаки шани до номінального кошового. У серпні 1761 р. він опікувався виготовленням «коляски» (карети?) для Григорія Федорова. Та, будучи вже у віці і втомившись від керівництва Кошем, Федоров подав до генеральної військової канцелярії до А. Я. Безбородька прохання «в начатие нового года уволится», зважаючи на поганий стан здоров’я. Ще 8 липня 1761 р. він клопотався у листі до гетьмана, аби його родичі, що мешкають у с. Піски Курінної сотні Лубенського полку, були звільнені від сотенних повинностей і підпорядковувалися лише гетьманській канцелярії. За собою ж він прохав залишити «нинішній його чин»28. Тож, вірогідно, датувати народження Федорова можливо останнім десятиліттям XVII ст., тобто тим часом, яким усталено датують народження Калнишевського. Хоча, безперечно, Федоров був набагато старший за нього, та, незважаючи на свій поважний вік і тривале перебування на високих посадах у Війську, він не накопичив значних статків. А життя Калнишевського складалося по-іншому: на той час він відзначився тільки переслідуванням гайдамаків і двома депутаціями до царської столиці; обставини його діяльності у період 1754–1762 рр. спонукають бачити в ньому особу, вік якої не міг перебільшувати 50 років.

Петро Калнишевський належав до нового покоління козацької старшини, призвичаєного до товарно-грошових відносин, що розгорталися в умовах існування мирних кордонів на степовому порубіжжі. Це старшинське угруповання й привело його до кошівської булави в 1762 р. Ми не маємо докладних відомостей про обставини першого обрання Калнишевського на кошового отамана. Проте соціальне обличчя його прихильників цілком зрозуміле: це заможні козаки, які прагнули стабільних політичних умов та адміністративних гарантій для ведення свого, орієнтованого на зовнішні ринки, господарства. Конкурентів Калнишевського підтримувала запорозька сірома, яка трималася традиційних звичаїв, прилаштованих до здобичницького життя на степовому порубіжжі. Кошівство його попередника Григорія Федорова-Лантуха, за соціальним походженням близького до сіроми, прослідковується за документами до кінця липня 1762 року29

 

54. Чорноморське козацьке військо.

Окремі питання історії Чорноморського війська розглядалися ще у середині XIX ст. джерела у дослідженні І.Д. Попки широко представлені наративні джерела перекази про устрій війська чорноморських козаків, про побут козаків та їхній бойовий шлях, як це сприймалось авторами переказів часто колишніми "старими" запорожцями.

Деякі з досліджень, які з'явились протягом другої половини XIX - на початку XX ст., стосувались життя та діяльності видатних постатей в історії краю, серед яких варто назвати написані П.П. Короленком біографії кошових отаманів Чорноморського козацького війська С. Білого, 3. Чепіги, А. Головатого та Т. Котляревського [2].

Починаючи з 1860 - 1880-х років одним з центральних питань в історії й історіографії "Південно-Західної Русі" стає проблема вивчення козацтва, як унікального історичного явища. Відправним моментом у дослідженні історії південноукраїнського козацтва стало зародження української народницької історіографії, що значною мірою було обумовлено зародженням українського національного руху.

Результатом наукової зацікавленості історією південноукраїнського козацтва стало те, що з виходом у світ досліджень архієпископа Гаврила (Розанова), Д. Яворницького, Д. Багалія, В. Біднова історією запорозького козацтва, його нащадків та інших козацьких військ Південної України почали цікавитись широкі наукові та просвітницькі кола Росії, зокрема, Кубані.

У той самий час із друку виходять праці П. Короленка, Ф. Щербини, Є. Феліцина, В. Попки. У пошуках історичних витоків Кубанського війська дослідниками було опрацьовано джерела Катеринодарського архіву, що стосувались обставин виникнення війська вірних козаків та основних моментів історії цього формування наприкінці XVIII століття, долі його окремих представників, насамперед кошових отаманів. Короленку вдалося показати складність процесу трансформації решток колишнього запорозького суспільства у нове Чорноморське військо.

Фундаментальної Щербини "История Кубанского казачьего войска", яка стала на той час найбільш плідним і повним доробком з історії чорноморського (кубанського) козацтва.

Як результат кропіткої роботи з архівними матеріалами, статистичними звітами, наративни-ми джерелами, працями інших кубанських істориків тощо, дослідник спромігся показати історію козака. Значну увагу Щербина приділяв не лише політичній та військовій історії чорноморців, але й побуту, економічній та культурній діяльності козаків цього війська.

Книга В. Голобуцького "Черноморское каза-чество", написана на основі значного комплексу джерельних матеріалів, являє собою цікавий доробок з історії Чорноморського козацького війська. Для автора дослідження основною метою було дослідити саме процес протистояння між царатом і селянством та між частиною запорозької старшини і основною масою козацтва. Основним критерієм для дослідника виступали саме соціально-економічні відносини на півдні України під час та після зруйнування Запорозької Січі.

З кінця 1980 - початок 1990-х років поширюється загальногромадський інтерес до історії козацького руху в Україні. Значним чином це пояснюється тим, що в незалежній державі триває процес закладення підвалин новітньої української історіографії для якої, як і наприкінці минулого століття, козацтво залишається уособленням славних сторінок вітчизняної історії.

Одним з цікавих доробків є історико-документальний нарис А.Д. Бачинського "Січ Задунайська 1775-1828 рр." , в якому автору вдалося простежити процес становлення та занепаду запорозької еміграції до Туреччини та її зв'язку з "російською" Південною Україною.

Наступного року працею А. Бачинського та О. Бачинської вийшла книга "Козацтво на Півдні України 1775-1869". Крім викладення основних моментів історії козацьких військ, особливостей їхнього громадського та господарського життя, авторами було зроблено досить вдалу спробу відтворити модель поведінки козацького населення українського Півдня після ліквідації Запорозької Січі.

У 1997 році в придністровському історичному альманасі вийшла стаття І. Анцупова, в якій подано історію козаків Південної України кінця XVIII століття, в тому числі й історію війська чорноморських козаків.

Поряд із зазначеними працями з друку вийшли і продовжують виходити дослідження, які стосуються поставленої наукової проблеми. Лише останнім часом працею дослідників з України та Російської Федерації вийшли дослідження, які торкаються окремих аспектів життя козацтва XVIII - початку XIX століття. Серед них праці Б. Фролова, А. Бойка, Ю. Мицика, С. Петкова, І. Лимана, І. Сапожникова та Г. Сапожникової тощо.

Після зруйнування Запорозької Січі (1775 р.) багато колишніх запорожців розсіялось по території Південної України або емігрувало до Польщі, Туреччини. З перших днів російського панування на землях колишніх Запорозьких Вольностей офіційний Петербург та місцева російська адміністрація поступово почала розуміти власну неспроможність швидко встановити контроль над запорозькою спадщиною і перш за все - над населенням півдня України.

Незважаючи на зроблені урядом спроби протягом другої половини 1770 - початку 1780-х років вирішити цю проблему через розбудову органів місцевої влади, запровадження кругової відповідальності і паспортів, посилення прикордонної варти за рахунок донських козацьких пікетів, висока мобільність південноукраїнського населення, яка була обумовлена специфікою політичного та економічного життя, становила, на думку російської адміністрації, основну перешкоду на шляху перетворення регіону на звичайну провінцію російської держави. Більш того, опозиційність частини населення колишніх Вольностей по відношенню до російської політики в регіоні та загроза втратити позиції на українському Півдні у випадку нової російсько-турецької війни вимагали від офіційного Петербургу проведення надзвичайно зваженої політики по відношенню до козацького населення. Існування Задунайського козацького війська під патронатом Османської імперії фактично декларувало невизнання Портою територіальних надбань Росії і вважалося російською адміністрацією ворожим актом.

Як наслідок, на початку 1780-х років в оточенні князя Г.О. Потьомкіна поступово виникає думка щодо створення під керівництвом колишньої запорозької старшини з колишніх січовиків волонтерських когорт. Це тим більше ставало необхідним, що всі спроби залучити козаків до пікінерських полків під час реформування останніх у 1776 - 1777 роках виявились вкрай невдалими.

Перше офіційне запрошення козакам вступати до російської військової служби як волонтерів з боку Потьомкіна надійшло 1 липня 1783 році і було оголошено у губернських, провінційних, повітових установах. Згідно з планом князя Потьомкіна два колишні запорозькі старшини -Сидір Білий та Захарій Чепіга - повинні були сформувати з числа козаків кінний та піший полки загальною кількістю у 500 чоловік кожен на Громоклеї та Збурівському боці неподалік від російської фортеці Кінбурн та турецького Очакова. Наприкінці жовтня 1783 року у розпорядженні С.Білого вже перебувало 800 запорожців8. Втім, невизначеність статусу нового формування, небажання запорожців нести службу як рекрутів або "вєлєнтирив" та погане постачання призвели до різкого скорочення чисельності бажаючих (див.док. групу А).

Необхідно зазначити, що на той час і в адміністрації Потьомкіна ще повністю не було прийнято остаточного рішення щодо форми організації та можливого використання даного формування. Реалізація ідеї, яка передбачала поставити козаків під контроль російської військової та цивільної і козацької адміністрацій і посилення російської армії за рахунок добре обізнаних із майбутнім театром бойових дій вояків, вимагало від уряду певних поступок ліквідованому на півдні України устрою, а саме - створення козацького війська з числа колишніх запорожців. Добре усвідомлюючи небезпеку цього кроку для російської влади у регіоні Петербург зволікав із прийняттям рішення про створення нового козацького війська. І лише на початку російсько-турецької війни у 1787 році рішення про створення козацького війська було прийнято.

Наказ про створення "Війська вірних козаків", яке з квітня 1788 року отримало офіційну назву "Чорноморське козацьке військо", було підписано Катериною II14 січня 1788 року (див.док. групу А). Перше бойове хрещення козацького війська відбулося вже вночі з 25 на 26 січня, коли козацький загін у кількості 200 чоловік під керівництвом А. Головатого здійснив напад на турецьке село Аджидол і повернувся без жодних втрат. Після наказу від 14 січня значно збільшився наплив колишніх запорожців та інших бажаючих приєднатись до нового війська та отримати обіцяні урядом пільги - звільнення від податків, постоїв та інших зобов'язань, козацька служба під проводом колишніх запорозьких старшин, право поліпшити свій соціальний стан (навіть право одержати дворянство), грошове та харчове утримання з боку російського уряду тощо. Якщо за станом на 12 лютого 1788 року до складу війська входило 944 козаки, то на 22 червня 1788 року -вже 2 436 чоловік. На ЗО листопада 1791 року у складі Чорноморського козацького війська перебувало 12 620 козаків, з них на дійсній службі -7 500 чорноморців (№ 6.17, 6.29).

Військо складалось з двох основних частин -кінних загонів та піших козаків на човнах і поділялось на 48 куренів, які у разі необхідності об'єднувались у полки (від 4 до 6). Переважна більшість козаків була озброєна списами, широкими ножами та рушницями. При цьому слід зазначити, що шаблями були озброєні, як правило, колишні запорожці, які вже наприкінці 1790-х років не становили більшості у Чорноморському війську. Мало військо і власну артилерію. Щодо обмундирування, то принаймні до 1820-х років не можна говорити про введення уніфікованої форми для чорноморських козаків. Стосовно одягу основна маса козаків продовжувала зберігати запорозькі традиції. Лише після перших зіткнень з задунайськими козаками за наказом російського військового командування Кіш Чорноморського війська запропонував козакам носити на рукавах білі хустини, щоб відрізнити "вірних" чорноморців від задунайських козаків.

Під час війни російський уряд і Кіш проводили політику, спрямовану на повернення задунайських козаків під протекторат Росії. З російського боку надходили фінансування, гарантії нагород та пільг, в той час як емісари від Чорноморського війська, такі, як капітан Г. Чернов, проводили переговори з задунайцями, збирали інформацію роз-відувального характеру про дислокацію та кількість турецько-татарських військ тощо. Втім, незважаючи на всі спроби уряду і Коша вивести основну масу "турецьких" запорожців до Росії під час війни 1787-1791 років це зробити не вдалося.

Під час російсько-турецької війни чорноморські козаки брали участь у штурмах Хаджи-бею, Очакова, здобутті Березанської фортеці, фортець Ісакчі, Тулчі, Акермана, Ізмаїла, у битвах при с. Терновці (під Бендерами) та Мачині10. Поміж козацьких військ, які були створені Г.О. Потьом-кіним на півдні України, саме військо чорноморських козаків було найбільш організованим та боєздатним і зберегло багаті військові традиції запорозького війська. Не випадково в офіційних документах і приватних листах вищого командування російської армії до назви Чорноморського війська додавався епітет "безцінне" (№ 6.14).

Поряд з тим варто зазначити, що вже на момент створення війська чорноморських козаків у князя Потьомкіна був проект переселення цього формування з території' Південної України і поселення козаків на новому російсько-турецькому кордоні біля Дунаю або на Кубані. Незважаючи на неодноразові обіцянки князя оселити козаків на Тамані та переселення їх у 1790-1792 рр. до Очаківського степу (див.док. групу В, № 6.30), до наказу Катерини II від ЗО червня 1792 року Чорноморське військо, незважаючи на надання йому для поселення ділянки між Бугом та Дністром, фактично не мало власних військових земель. Був відсутній і чітко визначений статус війська. Все це спричиняло незадовільний економічний стан козаків та членів їх родин, призводило до соціальної напруги, викликаної знущан-нями поміщиків та представників російської військової і цивільної адміністрації.

Протягом 1790-1792 років 1 759 родин (5068 душ чол. статі і 4 414 душ жін. статі) козаків Чорноморського війська та більш як 2 000 родин молдаван і волохів оселились в Очаківському степу, де заснували 25 селищ із центром у Слободзеї 11 . Козаки займали ці території до 1793-1794 років, а багато поселенців залишилось на прибузьких землях і після повного переселення чорноморців на Кубань. Основою господарства залишалось традиційне для Запорожжя скотарство, рибальство та соляний промисел, бджільництво тощо. Водночас збільшилась роль землеробства, розвивалось виноградарство, городництво. Однак, через непевність статусу війська господарство чорпоморських козаків у зазначений час знаходилось у початковому стані. Козаки та члени їх родин продовжували бути залежними від російського постачання, особливо таких продуктів та виробів як хліб, крупи, одяг, тощо.

Період в історії Чорноморського козацького війська після смерті князя Потьомкіна (05.10.1791 р.) та підписання Ясської угоди (1791 р.) і переселенням війська на Кубань характеризувався різким погіршенням соціально-економічного стану козаків. Піддавалась сумніву навіть можливість подальшого існування війська. Насамперед це було пов'язано зі смертю Потьомкіна - Гетьмана козацьких військ півдня України і загальним негативним відношенням російського уряду до козацтва в регіоні.

Різке погіршення внутрішньої ситуації у війську викликало потік скарг і донесень до вищої російської влади в яких висловлювалося прохання про переселення Чорноморських козаків на Кубань, а також підтвердження старих і надання нових пільг війську.

Врешті решт, до Петербургу відправився полковник А. Головатий - військовий суддя, людина, яка мала неабиякий досвід та дипломатичний хист. Наслідком місії А. Головатого до Катерини II став наказ від ЗО червня 1792 року (див. док. групу В; № 6.31), який закріплював за Чорноморським військом старі пільги, збільшував кошти на його утримання, і головне - закріплював за чорноморськими козаками землі на Кубані.

Загалом період в історії Чорноморського війська з 1775 по 1792 роки, можна охарактеризувати, як перехідний. Створення Чорноморського козацького війська для російського уряду було формою організації місцевого населення, заходом, що сприяв встановленню контролю над частиною колишніх запорожців, заходом, який передбачав створення боєздатної сили для нової війни. Поряд з тим, факт створення війська з решток ліквідованого і раніше засудженого запорозького суспільства свідчив про те, що російський уряд був змушений проводити обережну, добре виважену політику по відношенню до населення колишніх Запорозьких Вольностей.

55. Задунайська Січ.

Після зруйнування Запорізької Січі, 4-5 червня 1775 р. частина козацтва розійшлася по Україні і взялася за хліборобство, а деякі пішли на службу до гусарських полків. Під час другої Турецької війни (1787-1791 pp.) вони ввійшли до складу нового козацького війська, яке організував князьПотьомкін. Переселене на півострів Тамань і на береги ріки Кубань, воно стало ядром населення Чор­номорського, чи пак, Кубанського війська.

Але частина козаків дісталася човнами на береги Чорного моря під владу турецьких султанів так, що в 1776 р. їх зібралося було бл. 7 000 біля місцевостей Хаджибей та Очаків над Чорним морем. Звід­си вони післали делегацію до Туреччини з проханням, щоб султан прийняв їх під свою опіку й дозволив поселитися на турецькій землі. Москалям дуже не хотілося, щоб запорожці йшли під зверхність турецького султана й тому в міжчасі їхні емісари постійно намов­ляли козаків до повороту під царську владу, але вони на те не по­годилися, очікуючи відповіді від султана. Це була іронія долі. Ті самі козаки, які ще вчора були на службі цариці Катерини II й допомагали Росії завоювати від турків Крим, сьогодні просили в тих же турків права охорони перед вчорашньою союзницею, яка запевняла кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського та його козаків, що вона їм ніколи не забуде їхньої прислуги у війні з Ту­реччиною.

Щойно в 1778 р. султан формально прийняв цих козаків під свою владу і дозволив їм заснувати Нову Січ на землях у дельті Дунаю, над річкою Дунавець. І так створилася Нова Січ, зорганізована на взір запорізької Січі з її законами та звичаями. Пізніше кількість задунайського козацтва збільшувалася тими козаками, які не мог­ли погодитися з закріпаченням запорожців і, шукаючи волі, втіка­ли за Дунай.

У скорому часі виявилося, що землі для козаків не було досить, і вони звернулися до австрійського уряду, щоб він дозволив їм по­селитися на австрійських прикордонних землях. Цісар Йосиф II по­годився на те і приділив запорожцям землі в прикордонній про­вінції Банаті, на берегах ріки Тиси. У 1785 р. 8 000 запорожців переселилося до Банату й центральне поселення вони так і назвали "Січ" (або Setscha латинкою), решта залишилася в Добруджі.

У 1805 р. запорожців переведено на берега Чорного моря, в су­сідство з москалями-"некрасовцями", відомими також під назвою "донських раскольників" або "липован", які раніше втекли з Росії відрелігійного переслідування. Але в міжчасі в Турецькій імперії дійшло до міжусобиць і запорожці силою обставин станули на бо­ці свого зверхника Брайлівського візиря. Тим часом його супер­ник Псвлівак приєднав собі некрасовців і післав їх проти запорож­ців, з якими вони так і не жили у згоді. Некрасовці радо з того скористали, несподівано напали на розсіяні оселі запорожців і спа­лили "їх до самих основ. Багато запорожців, неприготованих до бою, некрасовці вирізали, інші розбіглися. Після цього некрасовці в біль­шості відійшли на береги Марморного моря, залишивши свої осе­лі в місцевості Великий Дунавець.

Після Бухарестського миру 1812 p., поблизу Великого Дунавия запорожці побудували свою Нову Січ, що була обведена невисо­ким валом і сухим ровом. Посередині Січі знаходилася церква, паланка кошового та сорок куренів, на чолі яких стояли отамани. До куренів зараховували приписаних бл. 40 тисяч козаків, причому кож­ний курінь мав свою управу. Запорожці і тут застосовували свої старі закони і звичаї, які не дозволяли жінкам жити на Січі, а той, хто хотів одружитися, мусів вийти із Січі. Проте кількість козаків постійно зростала завдяки новим втікачам з України.

Але кошового отамана вибирали вже не всі козаки, а лишень отамани й вибирали безтерміново. Команда Січі складалася з од­ного осавула, одного писаря й одного драгомана, тобто перекла­дача. Всі звідомлення до турецьких властей мали передаватися тіль­ки українською мовою через драгомана. Навіть якщо кошовий знав турецьку мову, він не смів, під карою смерті, нею користуватися у взаєминах з представниками Порти чи Сераскира. Кошовий разом зі своїм штабом, з трьома бунчужними користувався великою вла­дою; він мав право карати за крадіж і за вбивство. І його присуд був остаточний. Кошовий юридично залежав тільки від одного ту­рецького Сераскира в Сілістрії. Запорожці не платили жодних да­нин, навпаки, Порта платила їм за їхню службу грішми й мукою. За тс козаки були зобов'язані, в разі потреби, виставляти визначе­ну кількість війська. Запорожці завжди носили свою зброю, але коли йшли на війну, то діставали зброю від Порти, яку із закін­ченнямвоєнних дій повертали назад. Поза воєнним ділом запорожці займалися головно рибальством і рибу продавали в Галаці або на побережжі Чорного моря.

Російський уряд був дуже невдоволений із того, що за Дунаєм постала нова Січ, що притягала до себе втікачів від панщини. Під час другої Російсько-турецької війни в 1787 р. Катерина II зверта­лася із закликом до задунайців, щоб вони повернулися та взяли участь у війні проти турків, за що вона дасть їм амністію і дозво­лить організувати своє життя на таких самих правах, як дістали ко­заки чорноморці. Але загал запорожців, за виїмком деяких оди­ниць, на те не пішов. В боях з царськими військами задунайці вно­сили замішання серед російських військ ще й тим, що вони мали таку саму уніформу як і козаки-чорноморці. З уваги на те Голеніщев-Кутузов дав розпорядження, щоб чорноморці носили білу пе­рев'язку на правому рукаві для відрізнення від задунайців.

У часі російсько-турецької війни в 1806-1812 pp. Задунайська Січ була, зокрема, небажана й тому російський уряд повів агітацію серед задунайських запорожців, щоб вони повертітися назад на батьків­щину. Головнокомандуючий російськими військами І. Міхельсон звернувся 12 грудня 1806 р. до задунайців із закликом повертатися на батьківщину й усі їхні провини будуть їм прощені. У відповідь на той заклик відгукнулося бл. 1000 задунайських запорожців на чолі з Іваном Губою, типовим задунайським шукачем пригод. З них Мі­хельсон створив Усть-Дунайське Буджацьке військо та формував їх у курені з традиційними запорозькими назвами. У серпні 1807 р. це військо налічувало вже 1387 козаків. Створення Усть-Дунайського війська викликало неспокої і непослух серед селян України й вони почали цілими селами тікати до Молдавії. Унаслідок того цар Олександер І своїм декретом від 20 червня 1807 р. наказав ліквідувати Усть-Дунайську Січ, тому що "та організація створює між селянами пограничних губерній погані наслідки". Так Усть-Дунайська Січ бу­ла ліквідована. Козацтво розійшлося, Іван Губа із 400 козаками пе­реселився на Кубань, а основна маса бідноти, яка не бажала верта­тися у кріпацтво, повернулася за Дунай.

Перед вибухом Російсько-турецької війни 1828 р. російський уряд, побоюючись, щоб Задунайська Січ не виступила на боці Ту­реччини, повів серед цих запорожців агітацію за поворот в Укра­їну. Про це і в пісні задунайські запорожці співали:

Ой пише москаль та до кошового: "А йдіте до мене жити, А я дам землю та по прежньому, аж по Дністер границю".

"Ой брешеш ти, брешеш, вражий москалю,

Ти хочеш обманити

Ой як підем ми у твою землю, Ти будеш лоби голити".

З часом для козаків за Дунаєм склалися скрутні умови, бо тур­ки вимагали, щоб вони несли військову службу на кордонах Оттоманської імперії та брали участь у карних експедиціях турецького війська проти православних болгар, греків і сербів, які саме в тих часах боролися за своє визволення з-під турецького панування. На­строї козацтва того часу відображені у тогочасній пісні:

Ой крикнула лебедочка із степу летючи, Заплакав наш кошовий од цариці йдучи: "Великий світ, миле браття, нема де прожити, Заприсягніть турчинові на 130 год жити. За все добре, миле браття, під турком жити, Тільки одно непріятно, що нашу віру бити".

І тут російська пропаганда впала на добрий грунт, принаймні серед деякої частини козацтва. Зокрема переконала в тому кошо­вого Иосифа Гладкого, який, затаївши те, що він одружений, ді­стався на Січ і там осягнув найвищу посаду.

Йосиф Гладкий (1789-1866) був козацького роду з Полтавщини і в 1820 p., залишивши свою родину, виїхав на заробітки до Оде­си, але незабаром мусів утікати й забрів до запорожців за Дунай. З запорожцями він брав участь у поході на греків у 1822 р., в якому він відзначився як відважний і добрий козак і, повернувшись з по­ходу, задунайці обрали його курінним отаманом. За старим зви­чаєм, на свято Покрови 1827 p., кошовий Василь Незамаївський відмовився бути переобраним і на кошового Задунайської Січі ко­заки вибрали Иосифа Гладкого.

Роль Гладкого у Задунайській Січі дуже неясна, невідомо чи прийшов він там як емісар російського уряду, чи випадково. Від самих початків сам він був прихильником партії, яка хотіла верта­тися в Україну під московське панування. Тому що в той час уже не було багато тих козаків, що втекли від москаля в часі руйну­вання Січі, молоде покоління дивилося на Росію вже іншими очима й до них власне належав Йосиф Гладкий.

Гладкий, ставши кошовим, підтримував російську пропаганду за поворот в Україну. Більшість козаків недовіряла російським обі­цянкам, не хотіла кидати Туреччини, до якої вже звикла, а з дру­гого боку боялася помсти з боку турків. Тоді він позвільняв старих курінних отаманів і, незважаючи на опозицію, настановив моло­дих, а сам став таємно порозуміватися з москалями. Щоб прихилити козаків до повернення, він пустив сфабриковану ним самим поголоску, що мовляв, з уваги на недалеку війну з Росією, і тому що дельта Дунаю напевно буде першим місцем воєнних дій між Росією і Туреччиною, султан, не довіряючи запорожцям, планує переселити їх до Єгипту. Але великого успіху він і тепер не мав.

Тимчасом Великий Візир вимагав, щоб Задунайська Січ висла­ла 13 000 козаків під Сілістрію. В страстну неділю 1828 р. прий­шов третій наказ, щоб козаки вирушили і Гладкий сам привів бл. 2000 козаків до Сілістрії, головно тих, яких він боявся, що вони не захочуть перейти до москалів, чим замилив і туркам і козакам очі. Тоді Гладкий за дозволом турецького візира повернувся назад на Січ, нібито зібрати ще більше війська, щоб привести на підмо­гу візирові. На Січі Гладкий знайшов заледве 500 однодумців, за­брав козацькі клейноди, скарбницю і подався з ними у бік Дунаю, де москалі шукали броду, щоб переправитися на турецький бік. Гладкий, знаючи місцевість, непомітно перепровадив російське військо через Дунай, яке несподівано вдарило на турків.

Діставши звістку про перехід Гладкого до москалів, у козацьких поселеннях настала паніка, люди кидали все й тікали, хто куди міг, знаючи, що турки за зраду Гладкого їх каратимуть. І справді тур­ки, довідавшись про зраду Гладкого, жорстоко помстилися над тими козаками, що залишилися, не щадячи ні старих, ні жінок, ні ко­зацьких дітей. Всіх козаків, що були під Сілістрією, вони арешту­вали й кинули до тюрми в Адріянополі, Січ спалили, а кого там захопили — вирізали. Почався погром усього українського насе­лення на Добруджі, яке жило там під захистом Задунайської Січі. Тоді на співпрацю з турками пішли й молдавани, які виловлювали козаків і як когось піймали, то відрубували їм голови.

По закінченні війни турки всіх арештованих козаків випустили й дозволили їм жити в Добруджі разом з рештками українського населення, але про відновлення Січі вже не могло бути й мови. Серед задунайських козаків Гладкий залишив дуже неприхильні про себе спогади, як і взагалі серед українців Добруджі, бо через його перехід до москалів українське населення Добруджі понесло неспівмірні жертви. Проклинали його і в Приазов'ї. Після турецького погрому запорожців позбавлено всіх вольностей, якими вони ко­ристувалися з ласки турецького султана і вони не могли вже на­віть дотримувати своєї національності та козацьких традицій. Не стало Січі, не стало запорожців, й вони розбрелися. Деякі з них навіть потурчилися.

У 1830-40 pp. українське населення "за Дунаєм", докладніше у дельті Дунаю, збільшилося за рахунок втікачів з України. У серпні 1858 р. європейська конференція у Парижі погодилася на об'єд­нання Валахії і Молдавії. У лютому 1862 р. турецький султан та­кож погодився на об'єднання тих двох князівств в одну державу — Румунію, і з того часу дельта Дунаю, яка досі була частиною князівства Молдавії, увійшла до складу новоствореного румунського королівства. Під час Російсько-турецької війни 1877-78 pp. части­на задунайських українців повернулася в Україну, але більшість із них залишилася за Дунаєм.

Основна маса задунайських українців проживає на острові Ле­тя, в головній дельті Дунаю, в частині повіту Тульча, що безпосе­редньо зв'язане з українською національною територією на північ від Дунаю, та в північній Добруджі. Там налічується 37 поселень, де займаються здебільша рибальством та мисливством. Нащадки за­порожців, які там живуть, називають себе запорожцями, а селяни, колишні втікачі від панщини, називають себе українцями. Але всі вони зберігають свої народні українські традиції.

Задунайська Січ, як це стверджує історик Володимир Голобуцький, є першим паростком зрубленого дерева — Дніпровської (Нової) Січі. Другим паростком останньої слід вважати Чорноморське Ко­зацьке військо, або "Чорноморську Січ", як це говорили в XVIII ст.

Гладкого цар Микола І щедро винагородив й надав йому ранг генерала. По закінченні Російсько-турецької війни 1828 р. козаки, що разом із Гладким перейшли до москалів, бажали полупитися з запорожцями-чорноморцями на Кубані, але Гладкий, щоб не під­порядковуватися нікому, вибрав землі на західному побережжі Азовського моря. Внаслідок того козаків поселено між Маріупо­лем і Бердянкою, а Гладкого цар призначив наказним отаманом. Центром Азовського війська було місто Кальчик.

 

56. Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Представники інтелігенції що належать до «розстріляного відродження» умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій. Першу групу — безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, худжники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Незважаючи на те що більшість з них були реабілітовані ще в кінці 1950-тих років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте після реабілітації, творчість тих небагатьох митців, що вцілому вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси Миколи Куліша).

Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк Остап Вишня став слухняним співцем сталінсього режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.

Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).

До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художної вартості, індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.

У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-30-тих років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились в процеси з розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі як Антін Крушельницький з родиною.

 

57. Розвиток культури в першій половині ХХ ст.

 

1.1. Освіта.

 

Під тиском революційних подій царизм змушений був скасувати укази 1863,

1876, 1881 рр. щодо української мови. Кількість початкових шкіл в

Україні зросла з 13,6 тис. 1897 р. до 18,7 тис. 1911 р. А 1912 р. було

відкрито багато вищих 4-річних початкових училищ. Але загалом рівень

освіти в Україні залишався незадовільним. У 1914-1915 рр. діяли 452

середні школи (140 тис. учнів) та 19 вищих навчальних закладів (26,7

тис. студентів).

 

У Західній Україні освітянський рівень був іще нижчим, оскільки його

гальмувала австро-угорська влада. В Галичині понад 980 сіл (із 6240)

взагалі не мали шкіл. Середніх шкіл було 49, і лише в чотирьох із них

навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна

українська гімназія, в Закарпатті навіть у початкових школах навчання

велося угорською мовою.

 

Напередодні революції 1917 р. ситуація з освітою дещо поліпшилася. В

окремих містах діяли Вищі жіночі курси (Київ, Харків, Одеса). Було

відкрито Фребелівський жіночий педагогічний і комерційний інститути в

Києві, технологічний і ветеринарний у Харкові, засновано Київську та

Одеську консерваторії. На землях Західної України діяли два університети

— Львівський і Чернівецький, а також політехнічний інститут і Академія

ветеринарної медицини у Львові.

 

В Україні налічувалося 27 вищих навчальних закладів (35 тис. студентів).

Проте на всій території України не було жодного вищого навчального

закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що

перебувала б на державному утриманні.

 

Велику роботу щодо освіти і культури проводило товариство «Просвіта»,

яке до 1914 р. заснувало в Галичині до 2880 читалень, 430 народних

будинків, школи, гуртки художньої самодіяльності тощо. У 1913 р. в

Україні виходило лише 19 україномовних періодичних видань, тоді як у

Галичині — 66. Російських газет і журналів видавалося 226. Позитивно

впливали на культурно-просвітню роботу народні будинки, засновані

земствами на їхні кошти, при яких діяли різні гуртки та курси. Проте

перед війною було заборонено діяльність "Просвіти", видання книг

українською мовою. У 1913 р. з 5283 книг, виданих в Україні, було лише

176 українською мовою.

 

1.2. Наука.

 

Початок XX ст. був сприятливим і для розвитку української науки. Д.

Заболотний першим запропонував ефективні способи боротьби з чумою.

Вчені-ботаніки С. Навашин і В. Липський одними з перших дали науковий

опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру. Чимало відомих вчених

через політичні переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний

біолог І. Мечников, який тривалий час працював в Одеському університеті,

переїхав до Парижа, де заснував лабораторію та став лауреатом

Нобелівської премії (1908) за досягнення в новій галузі біології та

і біології тамедицини — імунології (вчення про захисні властивості організму відінфекційних захворювань). Розвиткові вітчизняної авіації сприяв перший аероклуб, що відкрився вОдесі 1908 р. Його вихованці М. Єфимов і С. Уточкін брали участь увітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, де встановлювали рекордишвидкості, висоти і тривалості польоту. Відомими вченими тих часів у галузі радіофізики, геофізики, радіотехнікибули Д. Рожанський, Т. Кравець, М. Пильчиков. Історичну науку Українигідно представляли О. Єфименко, В. Барвінський, Д. Багалій, І.Лучицький, В. Іконников та інші. Завершений О. Єфименко ще наприкінці90-х років рукопис "Історії українського народу" було видано російськоюмовою в Петербурзі під час революції 1905—1907 рр. Там же вийшов їїдвотомний збірник праць "Південна Русь". Єфименко була першою в імперіїжінкою, яка 1910 р. отримала вчений ступінь почесного доктора історичнихнаук. Демократичний підхід щодо висвітлення питань соціально-економічноїісторії Лівобережної України XVII—XVIII ст. Простежується у працях В.Барвінського ("Селяни в Лівобережній Україні в XVII— XVIII ст.") та ін. Слобідська Україна була в центрі досліджень відомого історика Д. Багалія— автора фундаментальних праць з історії Харкова, розвитку українськоїкультури на Слобожанщині. Розвиткові суспільствознавчих наук сприяли чотиритомний - словник"Словарь української мови", упорядкований Б. Грінченком, тритомна"Українська граматика" А. Кримського, упорядковані й науковопрокоментовані В. Гнатюком багатотомні фольклористичні та етнографічнідослідження з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини йЗакарпаття. В 1908 р. в Петербурзі було видано українською мовою"Історію України-Руси" М. Аркаса. Відомий спеціаліст у галузі історіїісторичної науки в Україні В. Біднов так оцінив книгу М. Аркаса: "Ніодна українська книжка, крім "Кобзаря", не мала такого успіху, якийвипав на долю труда М. Аркаса". Побачив світ і "Нарис історіїукраїнського народу" М. Грушевського, який вийшов 1904 р. в Петербурзіросійською мовою, був, за словами автора, своєрідним конспектом йогобагатотомної "Історії України-Руси". Франко був автором ґрунтовних монографічних досліджень з історіїУкраїни (в основному її західноукраїнського регіону). Він цікавивсяісторією масових соціальних і національних рухів, боротьби передовоїгромадськості населення Західної України за збереження і розвиток своєїкультури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизмута уніатства, колонізаторської політики Польщі, а згодом — Австрійськоїмонархії. Археологічну науку представляв В. Хвойка, який відкрив у Придніпров'їперші пам'ятки трипільської культури. Концепцію В. Хвоїнки про те, щотрипільська культура — це самобутнє населення України, поділялианглійський археолог Л. Вуллі у праці "Початки цивілізації людства" іфранцузький вчений М. Буль. Розвиткові науки в Україні сприяло Наукове товариство ім. Т. Г.Шевченка. До 1914 р. воно випустило до 400 томів досліджень у виглядів досліджень у вигляді"Записок", переважну частину яких становили праці М. Грушевського, І.Крип'якевича, І. Франка та ін. У 1907 р. було створене Українськенаукове товариство у Києві, головою якого теж було обрано М.Грушевського. Ці товариства координували наукові дослідження в Україні,виконуючи, власне, академічні функції. 1.3. Література Нових вершин досягла українська література, представлена І. Франком,Лесею Українкою, М. Коцюбинським, В. Винниченком, П. Мирним. І.Нечуєм-Левицьким, О. Маковеєм, О. Кобилянською, О. Олесем, А Тесленком,В. Стефаником, М. Черемшиною, Л. Мартовичем та ін. М. Коцюбинський закликав письменників розробляти теми "філософічні,соціальні, психологічні, історичні та інші", не обмежуватися описомжиття селянства, а й звертати увагу "на інші верстви суспільності, наінтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін. "Цепобажання значною мірою втілив у своїй творчості В. Винниченко. В йогочисленних оповіданнях і повістях ("Краса і сила", "Голота", "Талісман"та ін.), написаних під час революції 1905—1907 рр., чітко відображеносоціальні процеси на селі. А після поразки революції у творах "Чесністьз собою", "Рівновага", "Щаблі життя", "Брехня", "Великий молох"письменник показав суперечливий і неоднозначний світогляд інтелігенції,яка часто зневіряється у власних ідеалах. Пафосом боротьби за волю пройнята поезія Лесі Українки ("Осіння казка","В катакомбах", "Пісні про волю" та ін.), де перед читачем оживаютьбурхливі колізії життя українського народу, його переживання іпрагнення. А. Тесленко вивів у своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села.Піднесення визвольної боротьби проти гнобителів показав у творах"Осінній ескіз", "Чайка", "Мужицька арифметика" С. Васильченко. Майстром короткої психологічної новели був В. Стефаник. З 1899 р. по1905 р. він видав чотири збірки своїх творів ("Синя книжечка", "Каміннийхрест", "Дорога", "Моє слово"). Близькими до творчості Стефаника булиоповідання М. Черемшини, Л. Мартовича, які розкривають процесисоціального розшарування на селі. До кращих творів світової літературиналежить повість О. Кобилянської "Земля" 1.4. Мистецтво. У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарнийукраїнський театр, де наступного року було відзначено 25-річчя сценічноїдіяльності М. Заньковецької. Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко екранізував виставицього театру "Наталка Полтавка" і "Наймичка", започаткувавши тим історіюукраїнського художнього кінематографу. На сцені театру Садовського, поряд з уже відомими операми "Запорожець заДунаєм" С. Гулака-Артемовського і "Наталка Полтавка" М. Лисенка, ставили"Чорноморців", "Утопленицю", "Різдвяну ніч", "Енеїду" Лисенка,"Катерину" М. Аркаса (його перша й остання опера, після написання якоївін осліп), "Роксолану" Січинського, "Продану наречену" Б. Сметани.Подібні постановки давали можливість колективу органічно поєднуватидраматичне і музично-вокальне мистецтво. Композитор М. Леонтович створив низку композицій на основі українських. Леонтович створив низку композицій на основі українськихнародних пісень. Західноукраїнський композитор С. Людкевич написавкантату "Кавказ" на слова Т. Шевченка. Разом із художником І. Трушемкомпозитор організував видання "Артистичного вісника" — першого вУкраїні україномовного фахового мистецтвознавчого журналу. Найвищим рівнем вокального мистецтва володіла випускниця Львівськоїконсерваторії С. Крушельницька. Своїм голосом вона підкорила слухачівбагатьох країн світу. Талановитий живописець І. Труш залишив нащадкам портрети І. Франка, ЛесіУкраїнки, М. Лисенка. Саме він організував 1905 р. у Львові першувсеукраїнську художню виставку. Особливий успіх на ній мало полотно"Геть із Запоріжжя", автором якого був племінник Т. Шевченка та учень І.Рєпіна Ф. Красицький. Помітний слід в образотворчому мистецтві залишив учень і друг І. Рєпіна,передвижник М. Пимоненко. Особливою правдивістю вражали його картини"Жертва фанатизму", "Конокрад", "Проводи рекрутів", "На Далекий Схід".Високі мистецькі принципи утверджували й інші передвижники: О. Левченко(пейзажі спустошених українських сіл); С. Свєтославський (життя народівСередньої Азії); М. Самокиш і М. Яровий (революційні події 1905-1907рр.). Монументальні полотна створив О. Мурашко ("Похорон кошового"), С.Васильківський ("Козаки в степу", "Козачий табір", "Козачий пікет"). У1900 р. Васильківський і Самокиш видали "Альбом української старовини",де були портрети Б. Хмельницького, П. Могили, І. Ґонти, Г. Сковороди. 1.5. Архітектура. В архітектурі початку XX ст. в Україні поширився загальноєвропейськийстиль модерн із характерними для нього природними декоративними формами,синтезом мистецтв. У Києві це — будинок із химерами архітектораВ.Городецького, Державний банк (архітектори О. Вербицький, О. Кобелєв),перший в Україні критий ринок на Бессарабському майдані торговою площею2896 м2 (архітектор Г. Гай, скульптурне оздоблення Т. Руденка та О.Теремця); у Харкові — художня школа (архітектор К. Жуков); у Полтаві —школа І. Котляревського (архітектор В. Кричевський та ін). Отже, на початку XX ст. революційне піднесення мас, зростання їхньоїсамосвідомості сприяли розвиткові культури. Саме тоді . розгорнуласятворчість багатьох митців і вчених, які зробили вагомий внесок в історіюУкраїни, в боротьбу народу за демократизацію, за вільне життя.

 

58. Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд формувався на кінці 1950-х — початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М. С. Горбачов, О. М. Яковлев; філософи О. О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Є. Бовін, Ф. М. Бурлацький, редактори масмедіа — В. О. Коротич, Є. В. Яковлєв, С. П. Залигін та багато інших.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

 

59. У 80-х роках починають повертатися до творчості реабілітовані українські письменники. Повернено із небуття багато призабутих і зовсім забутих митців, які своєю діяльністю торували шлях розвитку самобутньої української культури (В. Винниченко, Олег Ольжич, багато інших).

У процесі відродження української культури гідну роль відіграють «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов’язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»), І. Драч розкриває непростий зв’язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації («Чорнобильська мадонна»), В. Голобородько філософськи осмислює сенс людського життя, Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду про минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю»).

Належне місце в скарбниці української культури займають твори галицьких майстрів, що характеризуються безпосереднім і щирим баченням світу, емоційною насиченістю, самобутністю. Серед них пейзажі В. Сіпера, В. Сільського, жанрові полотна В. Монастирського, Г. Смольського тощо. Виникають передумови підйому української національної культури в 90-х рр., її важливої ролі в утворенні та розвитку незалежної держави.

Серед основних напрямів оновлення і перспективного розвитку української культури – проблематика буття особи, нації і держави, національні традиції та їх оновлення відповідно до вимог часу, глибокий патріотизм, культурний діалог на міжнаціональному й міждержавному рівні, екологічна проблематика, усвідомлення належного місця українського народу, його держави та культури у всесвітньо-історичному процесі.

Зміна соціально-політичної парадигми в Україні в 90-х роках певним чином позначилась на всьому спектрі соціально-культурних умов буття української культури. Нова соціокультурна реальність в умовах незалежної України зумовила нове бачення місця й значення культури в українському суспільстві, визначила різноманітні прояви і аспекти культурологічної діяльності. Зміна усталеної парадигми щодо національної культури докорінним чином трансформувала уявлення про стан і розвиток етнічно культури, обумовила її пріоритетне буття в суспільній свідомості сьогодні, українське суспільство все чіткіше й послідовніше приходить до думки, що культурна диверсифікація є одним із засобів буття народів України, адже формування толерантності між етнічними спільнотами слугують переконливим доказом цілісності українського суспільства.

 

 

---

Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 488; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!