Реформа Православної церкви за часів П. Могили.

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 8Следующая ⇒

У 1632 р. київським митрополитом став Петро Могила. Для відновлення авторитету православної церкви Петро Могила розпочав поступове проведення реформи церкви, першим кроком якої стало налагодження суворої дисципліни з-поміж ченців і духовенства. Для нагляду за церковним життям Петро Могила запровадив посади двох митрополичих намісників. Контроль за духовним життям повинні були здійснювати єпархіальні собори.
Перешкодою у реорганізації церкви було право магнатів втручатися у справи церкви в межах їхніх володінь. Крім того, із розвитком братств в Україні посилився вплив мирян на церковні справи, часто братства підпорядковували собі духовенство. Петро Могила вважав неприпустимим, щоб влада мирян перевершувала владу духовенства.
Зміни, що відбувалися в церковному житті, були закріплені в кількох книгах. Важливою подією стала поява твору «Православне сповідання віри», написаного настоятелем Києво-Печерського монастиря Ісайєю Трофимовичем за активної участі Петра Могили. Твір, у якому викладалися основи православної віри, було схвалено константинопольським патріархом та затверджено собором східних патріархів у Яссах. Перекладене багатьма мовами, «Православне сповідання віри» поширювалося не лише в православних країнах, а й серед католиків і протестантів. Сам Петро Могила був автором двох надзвичайно важливих церковних книжок — «Служебника» й «Требника»,
«Служебник» собором 1629 р. був проголошений як обов'язковий для кожного священика. У ньому подавалися уточнені повні тексти Богослужб — уранішніх, обідніх (літургій), вечірніх.
«Требник» вийшов друком у Лаврській Друкарні 1646 р. Він містив докладний опис і порядок здійснення найрізноманітніших Богослужб (треб), таких як вінчання, хрещення, похорон, освячення нової хати, молебні з приводу неврожаю, хвороб, подорожей, початку навчання тощо.
Петро Могила зібрав навколо себе освічене духовенство, яке взяло у свої руки церковні справи, усунувши становище, за якого освічені братчики вирішували різні релігійні питання. Свою роль у врятуванні православної церкви у найбільш скрутні для неї часи братства виконали. Нові часи вимагали консолідації церкви.
Значення діяльності Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко переоцінити. Недарма час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. За визначні заслуги перед Українською православною церквою 12 грудня 1996 р. Петро Могила був канонізований — визнаний Святим.

№16

Найбільші козацько-селянські повстання (суспільні рухи) кінця XVI ст.

Польський уряд використовував козаків не тільки для охорони краю від татар, а й у війні з Москвою, після якої козаки знову повернули свої сили проти турків. Щоб відвести від себе загрозу турецького гніву, польський уряд звелів карати організаторів походів, що козаків настільки роздратувало, що коли на Січ прибув королівський посланець, вони його втопили в р. Дніпро.

Весною 1586 року козаки зірвали татарський похід на Україну, спасли Очаків, Козлов(Євпаторію), Білгород. Турки знову погрожують війною і польська влада звеліла нікого не пускати на Січ , не дозволяли вивозити припаси , а зловлених запорожців суворо карали. Та це не давало очікуваних наслідків. Навпаки, козацькі загони з‘являлися в Україні від Дніпра до Поділля, а людність, де бували козаки, сміливішає, не виконує панських наказів і пристає до козаків. А вже в 1591 році вибухнуло значне за розміром козацько-селянське повстання, яке очолив козацький гетьман Криштофор Косинський.

А) Повстання К Косинського та С Наливайка

Повстання виникли тому що, відбувалося посилення закріпачення селянства, зростали податки та повиності, вібувалися утиски селян і наступ католицизму. Діяла колоніальна політика Польщі і тяжкий колоніальний гніт. Постійні обмеження реєстру, порушення майнових прав та свобод козаків, несвоєчасна виплата платні реєстровцям.

1591-1593- Почалися повстання під проводом Косинського. Повстання охопило Київщину, Брацлавщину , Волинь та частково Поділля.

1953- князь Острозький розгромив Косинського під П *яткою на Житомирщині. Косинський загинув у битві під Черкасами.

1594-1596- повстання під проводом С Наливайка. Охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. Під Білою церквою Наливайко з*єднався з загонами запорожців М. Шаули та Лободи.

1596 р. –Битва біля урочища Гострий Камінь. Ця битва була не вирішальною. І принесла значні втрати з обох боків.

Травень 1596 р.- вирішальна битва в урочищі Солониці. Польським військом керував Жолкевський, який зажадав видати керівників повстання, обіцяючи козакам волю. Але свої обіцянки не виконав. Наливайко і Шаула були страчені у Варшаві.

Б) 1625- Повстання під проводом Марка Жмайла. Охопило Київщину. На придушення повстання було послано велике польське військо під проводом Конецпольського. М. Жмайла було усунено з гетьманства. А гетьманом обрано М. Дорошенка, він підписав з поляками Куруківську угоду, за якою реєстер збільшився до 6 тисяч.

В) 1630- Повстаня під проводом Тараса Федоровича ( Трясила). Повстання охопило Лівобережну частину Правобережної України. Польське військо Конецпольського було розгромлене під Переяславом ( це звана « Тарасова ніч» про яку описував Шевченко). Утім заможні козаки почали з поляками переговори, усунули Тараса від гетьманства і підписали Переяславську угоду, за якою реєстр збільшили до 8 тисяч.

Г) Повстання І. Сулими.

Для налагодження контролю над півднем України поляки збудували фортецю Кодак, яку зруйнував запорізький гетьман І. Сулима. Проте Сулиму схопили і видали полякам , його було страчено у Варшаві.

Д) 1637- Повстання під проводом Павла Бута ( Павлюка). Охопило Лівобережжя і Наддніпрянщину. У битві під Кумейками поблизу Черкас повстанців було розгромлено польським військом Потоцького. Павлюка було схоплено відправлено до Варшави і страчено.

Е) Повстання під проводом Якова Острянина та Дмитра Гуні

Відбулась «Ординація війська запорізького» , за якою значно урізали права реєстрових козаків, 6 тис.

Це спричинило нове повстання, яке очолив запорізький гетьман Яків Острянин. Охопило Лівобережжя. Повстанці завдали поразки польському війську , яке очолив Потоцький, але пізніше поляки отримали підкріплення й оточили козаків. Частина козаків на чолі з Острянином прорвала оточення й відступила в межі московської держави. Повстанці обрали гетьманом Дмитра Гуню, який два місяці вів боротьбу проти переважних сил ворога, а потім виступив з Дон.

17 )Військово-територіальний устрій як спосіб поширення реєстрового козацтва на городову Україну.

Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях - Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі - Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя - мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище – козацтво.

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка - прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.

Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки - на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність.

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500- 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців - кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне - з 8- 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки - джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків - нежонатих, загартованих у боях, і волосних - сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.

Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.

Поступово формується козацька адміністрація - військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей - майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.

При цьому козацька державність мала цілий шерег особливостей, які не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою - фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо - уваги практично не приділялося.

Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй і володарюй», польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання - охороняти південні кордони держави.

У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список - реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади - клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).

Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 - вже тисячу. Але наприкінці XVI - на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.

Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.

№ 18.

Історіографія Хмельниччини

Формування історіографічного (в даному випадку прижиттєвого) образу Задунайської Січі відбувалося наприкінці XVIII — на початку XIX ст.: у період зародження й піднесення українського національного відродження, з одного боку, та за часів остаточної руйнації залишків внутрішньої автономії України, з іншого. Ці обставини спровокували формування двох протилежних типів відображення образу задунайського козацтва.

Не зважаючи на те, що нас від смерті Богдана Хмельницького відділяють три з половиною століття, історична наука дуже довгий час не могла прийти до однакової оцінки діла й особи великого гетьмана. Певною мірою, ще й досі не затихли національні й політичні пристрасті, які стають на перешкоді спокійній й об'єктивній оцінці його діяльності. Проте найбільшою мірою це стосується перших наукових праць періоду другої половини XIX - першої половини XX ст. Погляди українських істориків на діяльність Хмельницького дуже часто залежали від тих ідеологічних настанов чи поглядів, які панували в певний час у суспільстві.

Автор першої спеціальної монографії про Хмельницького - Микола Костомарів - не дав ясної оцінки діяльності гетьмана, його постать заслонена образом стихійного народного руху, яким, на думку вченого, вичерпувалася доба "Хмельниччини". Наш славетний історик намагався представити Хмельницького, як діяча "возсоєдіненія" Русі, а коли познайомився з матеріалами про турецьке підданство гетьмана, то змінив свій погляд на нього і визнав, що Хмельницький пішов "кривим шляхом", став зрадником.

Пантелеймон Куліш, однобічно розуміючи й тенденційно освітлюючи великий рух половини XVII cт., писав про Хмельницького, що він "наш квітучий край обернув в пустиню, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив успіхи культури <...> і шкільну просвіту, довівши її до того, що вже і полковники <...> не вміли підписати договору власною рукою. Коли ми не маємо другого "Слова о полку Ігоря" й другого "Літопису, откуда пошла єсть земля руськая", то без усякого сумніву, цим ми найбільше завдячуємо Хмельницькому".

Антонович, хоч і зазначав, що в Хмельницького не було "ніякого політичного виховання, і що він був сином свого часу і свого народу, а народ український, хоч мав змогу скинути з себе пута, але не знав, що робити далі", визнавав проте за ним великі заслуги: "залишаючись на історичному ґрунті", писав він, "треба віддати честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонної маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім напруженням духовних і інтелектуальних сил, що довело його до перевтоми і прискорило кінець великого патріота".

Але в ті часи, коли писали вищезгадані історики, політична й особливо дипломатична діяльність Хмельницького була ще мало досліджена. Лише в новіші часи, коли були знайдені досі невідомі матеріали в іноземних архівах, діяльність гетьмана відкрилася в зовсім новому світлі. На основі цих документальних даних особливо яскраво висвітлив постать Хмельницького Вячеслав Липинський. У вчинках гетьмана та його планах він угледів не вагання між різними політичними орієнтаціями, а свідоме намагання відновити українську державність в усій її широті. Політичні союзи Хмельницького грали для нього чисто службову роль, а роблячи свою справу, виявляв він глибокий державний розум, організаторський талант і щирий український патріотизм.

У своєму ентузіазмі, який Липинський зумів прищепити цілому поколінню українських істориків, він сходився з думкою польського історика Людвика Кубалі, котрий, глибоко простудіювавши життя і діяльність Хмельницького, прийшов до переконання, що в особі українського гетьмана стара Річ Посполита мала противника геніального. "Чужинці, писав Кубаля, порівнювали Хмельницького з Кромвелем, - порівняння само насувалося, особливо в той час, коли вони обидва звертали на себе увагу сходу й заходу Європи... Обидва вони, відірвавши руки від плуга, стали на чолі повстання й здобували успіхи, сміючись із науки і досвіду найвправніших стратегів і політиків, створили сильні армії й за їх допомогою майже одночасно здобули найвищу владу й задержали її до смерті, переказавши синам... Але треба сказати, що Хмельницький мав при тому набагато важчі завдання: його край мав майже звідусіль відкриті кордони. Він не мав, як Кромвель, вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами - все це треба було створити, все це лежало на ньому...".

М.Грушевський у своїй праці "Історія України-Русі" дав ревізію не тільки взагалі дотеперешніх оцінок Хмельницького, але й власних на нього поглядів. Дослідивши діяльність гетьмана так докладно, як іще ніхто перед ним, вчений прийшов до висновку, що Хмельницький був "великим діячем, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Але цих здібностей не вистачило йому для розв'язання історичного вузла українського життя. Як провідник, двигач і насильник мас він показав себе дуже яскраво, але політиком був невеликим і, поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро". Всупереч Липинському, Грушевський не бачить у Хмельницькому ані сліду послідовної розбудови української державної ідеї, а його політику щодо Москви вважає за незручну і нерозважну . А вже особливо закидає йому вперте дотримання союзу з татарами, які стали завдяки йому вирішальним чинником української політики. Цей союз, із його страшними наслідками для українського народу, вважає Грушевський за найганебнішу сторону Хмельниччини. Взагалі, в діяльності Хмельницького не було, на думку Грушевського, якогось політичного плану, державної ідеї: «різні настрої і орієнтації зустрічались в ній і перехрещувались, боролись і взаємно нейтралізовувались». Визнаючи за Хмельницьким великі таланти керівника військовими масами, Грушевський не бачить у нього великої конструктивності. Навіть у сфері національно-релігійній у Хмельницького було лише «механічне повторення старих пережитих ідей - і нічого нового, ніякого будівництва у повному значенні цього слова». Підкреслюючи вади діяльності Хмельницького, Грушевський хоче цим запобігти «нездоровій ідеалізації доби й індивідуальності Хмельницького», виступаючи, загалом, проти поглядів Липинського. Але він кінець-кінцем вважав добу Хмельницького «великим етапом у поході українського народу до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів... Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя, і Хмельницький, як головний потрясатель, залишиться героєм української історії».

Коли ми бачимо таку розбіжність у оцінці Хмельницького в новіших істориків, які освітлюють його діяльність та її значення із погляду своєї власної суспільно-політичної ідеології, то зовсім інакше дивились на славетного гетьмана його сучасники й ближчі до нього покоління. Для них він був справжнім національним героєм, про якого складалися пісні та думи. Йому присвячено цілий цикл величавих дум, в яких прославлено найважливіші моменти його діяльності: «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Жидівські утиски й козацьке повстання 1648 р.», «Похід у Молдавію в 1650 р.», «Повстання після Білоцерківського миру» й нарешті прекрасна дума «Смерть Богдана й вибір Юрія Хмельницького». Для сучасників він був «Богом даним вождем», «новим Мойсеєм». Йому присвячувано оди й панегірики, де порівнювали його з античними героями - Леонідом і Ганібалом. Козацький літописець Величко (1720) вкладає в уста секретареві гетьмана Самійлові Зорці прекрасну промову над гробом гетьмана, в якій виливає ввесь сум і розпуку козаків по смерті улюбленого вождя. Інший козацький літописець, Гребінка (1710), починає свій твір віршованою похвалою Хмельницькому, через котрого «Україна на ноги повстала» і котрий покрив себе безсмертною славою; і самий літопис, загалом, присвячений змалюванню подвигів Хмельницького. Для автора це був «муж, поістині гетьманського імені достоїн». У 1728 році складено патріотичну драму «Милость Божія Україну од неудобь носимих обид лядських через Богдана-Зиновія Хмельницького свободившая». Для українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди був Хмельницький "героєм і батьком вольності". Таким був він узагалі для цілого старого письменства українського. Воно яскраво відбило в собі пошану й любов, з яким ставилася до великого гетьмана Україна. І як би критично не ставилася до нього новітня історіографія, прикладаючи до нього мірило сучасних поглядів і понять, скільки б вад не знаходила в його діяльності, не можна заперечити факт, що це саме він зв'язав перервану ще в середні віки нитку української державності, і створена ним нова українська козацька держава знову ввела український народ у сім'ю самостійних народів із своїм власним національним життям.

19.Військово-територіальний устрій реєстрового козацтва як основа створення органів влади на місцях в період Хмельниччини.

Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції. На Запоріжжі жорстоко каралися прояви будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювали злодійство, розбій, неповагу до жінки, конокрадство. Не було місця в козацькому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Навіть кара смерті за вживання алкоголю під час походу, приведення жінки на Січ, не кажучи вже про тяжчі злочини, тут вважалася нормою (до речі, страти злочинців проводили самі злочинці). Найтяжчим покаранням для запорожця було вигнання його з ганьбою з січового товариства. Вірність козацькому звичаю, громаді цінувалася понад усе.

Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі, котру цілком обґрунтовано називали «християнською козацькою республікою», були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Скрізь, де закладалася Січ, вони негайно будували храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали своєю покровителькою. У межах «Вольностей Війська Запорізького» існувало понад 60 церков. Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки регулярно відвідували Богослужіння та молебні, давали дари та пожертви на церкви, двічі на рік у мирний час, за словами Д.Яворницького, ходили пішки «на прощу», щоб вклонятися святим місцям у Самарський, Мотронинський, Києво-Печерський та деякі інші монастирі; окремі з них там залишалися назавжди.

20. Перші кроки дипломатичної служби Богдана Хмельницького.

Богдан Хмельницький – видатний державний діяч та полководець. Ця загальновідома теза останнім часом слушно доповнюється тим, що він був ще й видатним дипломатом, який активно використовував різноманітні дипломатичні методи для досягнення власної мети. Козацька дипломатія до цих пір лишається маловідомою сторінкою історії для пересічного українця (попри те, що існують ґрунтовні наукові праці на цю тему.). Однак наша історія залишиться неповною без знання переговорних процесів, які доводять, що козаки не лише воювали, а й мали посольську службу, і дуже навіть успішну.

Взагалі козацька дипломатія не є винаходом Хмельницького, вона виникла навіть до того, як була заснована Січ, вже тоді козаки намагалися налагоджувати контакти з сусідами. Але чим тоді вирізняється діяльність Хмельницького?

Її вирізняє в першу чергу те, що Хмельницький був свідомим державником, і дбав не просто про вигоду козаків та Січі, він прагнув державності для України. А трут дипломатію ігнорувати не можна було аж ніяк. Однією з найважливіших ознак держави є міжнародне визнання. А його треба було ще отримати попри протидію Речі Посполитої. Також вмілі маневри між основними державами регіону мали б допомогти уникнути залежності від когось.

Хмельницький не дозволяв собі просто іти курсом зближення лише з однією державою. Він намагався з усіма мати контакти. Це в подальші часи часто приховували, пояснюючи, що Хмельницький тільки того й прагнув, що "возз'єднатися" з Московією.

Насправді ж на початковому етапі Хмельницький не полишав надії знайти компроміс навіть з поляками (!), про що свідчать його переговори з М. Потоцьким. Але Хмельницький був реалістом. І швидко зрозумів, що такий компроміс неможливий, бо поляки не проводили переговорів, обмежуючись ультиматумами.

Готуючись до війни, гетьман також завдяки своїм здібностям до переговорів намагався вирішити проблему нестачі легкої кінноти. Це можна було вирішити, залучивши до війська татар. Годі навіть уявити, яке важке завдання стояло перед Хмельницьким. Але він блискуче виконав це завдання.

Також налагоджувалися контакти з Доном. Перші посольства відправлялися саме на Дон, донські козаки вважалися побратимами запорожців. Але звідти допомоги не надійшло: московський цар заборонив. На підставі вищесказаного можна стверджувати, що козацька дипломатія не була зорієнтована на Московію, як пишуть навіть деякі сучасні історики. Навіть стосункам з Доном надавалося рівне значення поряд з багатьма іншими державами.

Окрім успіхів Хмельницького як козацького лідера, важливо також розуміти, що ця людина мала неабиякий хист переговірника та оратора. Не можна забувати, як він вміло переконував козацьку спільноту на ранніх етапах своєї діяльності. Отже, крім дипломатичних знань володів ще й дипломатичними талантами.

Але повернімося до міжнародної діяльності гетьмана. Тут слід зазначити, що в нього існувала посольська служба і посли були не просто гінцями з повідомленнями, а дипломатами, які могли самі приймати рішення в межах наданих їм повноважень, зрозуміло ж).

На хвилі перемог під Жовтими Водами і Корсунем починається новий етап дипломатії Б. Хмельницького, який вирізнявся дуже цікавими діями. Зокрема, гетьман вів одночасно переговори з офіційним польським урядом, з деякими впливовими магнатами, які могли б підтримати козаків та навіть з Литвою (від останньої треба було добитися нейтралітету, щоб уникнути війни на два фронти).

Влітку 1648 року гетьман звернувся і до московського царя, просячи військової допомоги. Хоча цього не було гарантовано, але козаки досягли домовленості про те, що Москва на боці Польщі не виступить.

А тим часом козацькі посли вправно сіяли розбрат між претендентами на трон Речі Посполитої. І знову ж завдяки дипломатичним засобам.

Хмельницький не залишався осторонь і європейської політики. Він приймав посланців від угорського князя та молдавського господаря (через останнього він шукав порозуміння з турками).

Але найвидатнішим кроком дипломатичної служби Богдана Хмельницького є договір з Туреччиною. Він давав Україні найважливіше, що може бути в дипломатії – визнання. Рівноправний договір з однією з найпотужніших держав того часу означав тріумф гетьмана. З цього моменту можна казати, що козацька дипломатія стала визнаною в світі, як і держава.

Наостанок слід зазначити, що Богдан Хмельницький мав всі риси, притаманні справжньому правителю. Був він і державотворцем, І полководцем, і дипломатом. Але от саме його дипломатична діяльність (яка, до речі, на мою думку, потребує детального вивчення на всіх рівнях) дозволяє зрозуміти причини і передумови всіх дій великого гетьмана.

21. На початку 1648 р. вибухнула велика Визвольна війна, що продовжувалася майже 9 років. Вирішальною силою її стали запорозькі, реєстрові та городові козаки і найбільш гнане і пригноблене українське селянство. Вони винесли основний тягар багатолітньої боротьби за соціальне і національне визволення, прагнучи звільнитися від іноземного панування, ліквідувати соціальний гніт, знищити кріпацтво і створити власну українську державу, засновану на справедливих засадах, що змогла б захищати їхні інтереси. Міські низи, які страждали від гніту магнатів-державців і багатіїв міст, активно вступили у війну, постійно допомагаючи повстанській армії.

Загони козаків і селян спочатку були слабо озброєними і вели бій сокирами, косами, ціпами, вилами, киями. Проте, виявляючи зразки мужності, відваги і героїзму, вони успішно громили війська уряду та захоплювали зброю. За допомогою козаків селяни швидко оволоділи в боях військовим мистецтвом. Козаки стали найкраще озброєною і цементуючою силою армії повстанців.

Трудове населення України боролось проти національного гноблення, релігійних переслідувань, проти приниження людської гідності. Свою мету мали у війні й багаті прошарки населення України - місцева шляхта, православне духовенство, купці, патриціат. Вони також хотіли повалити польсько-шляхетський гніт, припинити релігійні переслідування, розбої конфедератів. За характером війна була національно-визвольною і антикріпосницькою.

Щоб протистояти численному і добре озброєному війську великої держави, якою була Річ Посполита, потрібно було створити дієздатну, бойову і сильну народну армію. Краще за всіх це зрозумів видатний полководець і державний діяч України Богдан Хмельницький, котрий очолив Визвольну війну.

Армію Гетьманщини нараховувала бл. 100 тис. чоловік. Вона була організована за полково-сотенним територіальним принципом(певна територія виставляла кілька сотень козаків, які об*єднувалися в полк). Ядром армії були реєстрові та запорізькі козаки. Основу армії становила піхота, але було створено і кінноту.

22. Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57 років, у процесі формування національної державності, козацька старшина стала виконувати функції апарату державної влади. Переважну більшість урядів обіймали представники української шляхти. Козацька старшина поділялася на генеральну, полкову і сотенну. Дуже скоро поняття «козацька старшина» дуже розширилося. Під цією назвою розумілися не лише люди, які в даний момент займали високі посади, але й ті, хто раніше займав високі посади, мав певні заслуги у війнах, а також всі, хто отримував від влади певні землі. На думку А.М. Лазаревського на Лівобережжі шляхти, як привілейованого прошарку, після Богдана Хмельницького не існувало. Але це неправда, адже сам Лазаревський називає багато шляхтянських родів, які проживали на Лівобережжі після 1654 року. «Генеоральне слідство про маєтки» називає ряд сіл, які належали шляхтичам.

За часів Б.Хмельницького козацька старшина складала менше одного відсотку Війська Запорозького (0,94 %). Виходячи з класифікації її за походженням, часом і тяглістю отримання старшинського уряду, внутрішньо-традиційних регіональних підходів, зовнішньо-політичної орієнтації, слід відзначити неоднорідність. У зв’язку з цим відзначимо, що головним джерелом формування старшини була покозачена шляхта, за часом отримання урядів вони розподілялись на дореволюційного часу і періоду революційних перетворень, за регіональними особливостями старшину центрального (корінних полків), західного (козацько-шляхетських полків), північно-східного (полків Чернігівського воєводства), південно-східного (полків січової орієнтації і впливу) регіонів. За зовнішньо-політичними симпатіями і орієнтаціями старшина поділялась на самостійницьку, пропольську, промосковську, протурецьку і протатарську.

Чотири старшини при Б.Хмельницькому тримали уряд генерального обозного. Чорнота Іван походив з покозаченої брацлавської шляхти, Волевач Іван і Коробка Федір з старовинної покозаченої шляхти, які не одне покоління провели на Чигиринщині. Носач Тимофій походив з шляхетсько-міщанської родини, яка мала промисли і вела широку торгівлю. Волевач Іван і Носач Тимофій були на цьому уряді по двічі.

10 родин знаходилися на уряді генерального судді. В основному це виходці з корінних козацьких полків із значним досвідом попереднього знаходження у козацькому середовищі: Бреус з Черкас, Онацький Матіяш, Зарудний- Богданович Самійло. Полковникували перед обранням на ці уряди Лобода Федір (Переяславський полк), Клиша Яків Васильович (Білоцерківський полк), Мужиловський Силуян (мабуть, гетьманський полковник), Жданович Антін (Київський полк). Займали полкові уряди суддей Лавринович Феодосій, Положний Матвій, Семенів Пилип.

Писарями були представники двох старовинних шляхетських родин Креховецьких і Виговських. При чому Іван Креховецький, очевидно, був у козацькому середовищі уже перед 1648 р., бо відношення до нього, не дивлячись на його галичанське походження, серед козаків було набагато позитивніше, ніж до Виговського. Це особливо стосується козаків Корсунського полку.

Старовинні козаки були на урядах генеральних осавулів. Джерела донесли нам 11 представників цієї категорії старшини. На жаль, вказівка лише на ім’я та по-батькові затруднює визначення походження того чи іншого представника. В першу чергу це відносится до Лучченка Михайла, Демка Михайлова з Чигирина, Григорієва Осипа і якогось Павла.

Вже на початковому етапі визвольної боротьби у козацько–старшинському середовищі існували відмінності у поглядах як на тактичні, так і на стратегічні цілі. Чотири полковники на чолі з Кривоносом стають в опозицію до гетьмана. Чи не серед них були ті, хто під його керівництвом у липні 1648 р. здійснював операції. Очевидно, Кривонос був наказним гетьманом над чотирма полками (своїм – тобто Лисянським, Корсунським, Білоцерківським, Уманським). Виступи Кривоноса і Петра Головацького проти відступу з захоплених західних районів свідчать, що у питанні ведення війни у старшинському середовищі уже в той час були протиріччя. Відносно методів боротьби знов ж таки були різні підходи. Так, гетьман заявляв Кривоносу «...ми не дозволяємо ніякого свавілля чинити, міста палити й руйнувати».

23. Михайло Кричевський - військовий діяч, з 1643 року полковник Чигиринського полку, а з 1648 - Київського полку реєстрових козаків, наказний гетьман.

Рік народження невідомий. Виходець з берестейскої укранської шляхти-католикiв. Здобув добру освіту, крім польської володів також німецькою, французькою та латинською мовами. Був улюбленцем коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського.

На початку Визвольної війни доля пов*язала його з майбутнім гетьманом Б. Хмельницьким.

У 1644 році брав участь у Охматівській битві проти татар.

У в'язниці Хмельницький перебував під наглядом свого давнього приятеля - Михайла Кричевського (варту несли козаки Чигиринського полку).

І він, Кричевський, сам смертельно ризикуючи, допоміг майбутньому гетьманові утекти з в'язниці буквально за кілька годин до страти. Таким чином, у 1647 році Кричевський допоміг Хмельницькому втекти на волю. Згодом став кумом Б. Хмельницького.

В 1648 році приєднався до Хмельницького під Жовтими Водами, прийнявши православне віросповідання та ім ́я Михайло (доти він був Станіславом). Брав участь у Пилявецькій битві, військовому поході в Галичину, облозі Замостя, у переможних боях проти загонів С. Лянцкоронського та Я. Вишневецького. Командував 30-тисячним козацьким військом, якому гетьман доручив відбити напад Януша Радзивілла в 1649 року на Україну. Тяжко поранений у битві під Лоєвом Кричевський був узятий у полон, де i помер.

24. З 1648 року ведеться обмін посольствами між Гетьманщиною та Московською державою, але це не дало ніяких результатів. Московська держава не потребувала Гетьманщину у ролі союзників, тому у 1653 році Хмельницький дав зрозуміти московському цареві, що якщо той і надалі зволікатиме із вирішенням українського питання, то Гетьманщина укладе союз з Туреччиною, а це було вкрай невигідно для Москви. Тому 11 жовтня 1653 року Земський собор Московської держави вирішує підтримати Гетьманщину і почати війну проти Польщі. Земський союз вирішує надіслати в Гетьманщину посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Переговори між Гетьманщиною та Московською державою відбулися у Переяславі 8 січня 1654 року і отримали назву Переяславська військова рада. На ній було прийнято рішення про угоду між Гетьманщиною та Московською державою. Проте мета союзу була різною для обох держав. Україна надіялася на рівні права для обох держав, а от Моска розглядала Україну як провінцію, позбавлену усіляких прав, а український народ – підданими московського царя.

25. Угода між Гетьманщиною та Москвою отримала назву Березневі статті. Це був договір між Богданом Хмельницьким та Москвою.

Умови:

Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом.

На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України.

Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо

Гетьманщина мала самостійну адміністрацію та суд

Гетьман і старшина обиралися на раді

Українська церква не підпорядковувалася московською патріархату

Підтверджувалося магдебурзьке право

Союз між Україною та Московською державою мав стати конфедерацією.

Проте, за ствердженнями деяких істориків, Березневі статті так і не були підписані, тому угоди між Україною та Москвою не існувало.

26. Березневі статті 1654 року.

Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорізького», «Переяслівські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою. Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.

[ред.]Зміст статей

 Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.

 Установлювалася платня у розмірі:

 військовому писарю та підпискам — 1000 польських злотих;

 військовим суддям — 300 польських злотих;

 судовим писарям — 100 польських злотих;

 польським писарям та хорунжим — 50 польських злотих;

 сотенним хорунжим — 30 польських злотих;

 гетьманському бунчужному — 50 злотих.

 козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам надавалися у володіння млини;

 Установлювалася платня генеральному обозному у розмірі 400 злотих і генеральному хорунжому — 50 злотих;

 Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;

 Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;

 Московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 року;

 Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;

 Гетьманський уряд просив установити платню:

 полковим у розмірі 100 єфимків талерів;

 полковим осавулам — 200 польських злотих;

 військовим осавулам — 300 польських злотих;

 сотникам — 100 польських злотих;

 кожному козакові у розмірі 30 польських злотих.

однак це прохання було відкладене до перепису всіх прибутків, які мали надходити до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків;

 у випадку татарських нападів на Україну передбачалося організовувати проти них спільні походи як з боку України, так і Московської держави;

 Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви.

27. Постать Івана Богуна в історії України.

•

Іва́н Богу́н (Іван Федорович, Іван Федоренко) (26 травня бл.1618 — 27 лютого 1664) — український військовий і державний діяч,козацький полководець, полковник подільський, згодом — кальницький (вінницький) і паволоцький.

Молоді роки

Іван Богун походив з української шляхти. Учасник визвольних повстань у 1637-38 років. Брав участь у Азовському сидінні, зокрема, керував тоді одним з козацьких загонів, який прикривав Борівський перевіз через річку Сіверський Донець. Протягом 40-х років XVII століття Богун вів звичайне для реєстрового козака життя, брав участь у військових походах проти кримських татар і обороняв українські землі від набігів останніх. Записаний до реєстру 1649 р. серед товариства Війська Запорозького, включеному до складу гетьманського Чигиринського полку.

Хмельниччина

Іван Богун виводить козаків з оточення під Берестечком у 1651 році.

З початком у 1648 році Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького, і згідно з «Реєстром Війська Запорізького 1649 року» він значився серед козаків Чигиринського полку, в його сотні був записаний «кадровий резерв» Хмельницького як прості козаки (зокрема серед нихМ.Криса який був серед заручників у поляків в битві під Жовтими водами). Треба додати що народна дума згадує про нього як одного із чотирьох керівників повстання з самого початку (серед них ще Максим Кривоніс, Мартин Пушкар та Михайло Борохович). Згодом,1650 році, за добрі організаторські здібності та військовий талант Богуна було призначено кальницьким полковником.

В 1651 році Богун вів бої на Брацлавщині проти загонів М. Калиновського та С. Лянцкоронського. У боях під Вінницею в березні 1651 року Богун вперше найбільш масштабно проявив свої здібності воєводи, заманивши в ході бою польську кінноту наПівденний Буг, де крилаті гусари потрапили до завчасно підготованої пастки. Тут же Богун проявив значну особисту хоробрість, очолюючи сміливі нічні вилазки з козацького табору. В кінцевому підсумку Богун втримав свої оборонні позиції під Вінницею і після підходу основних сил української армії змусив коронне військо відступити. В подальшому, переслідуючи польські загони, полк Богуна брав участь у штурмі Кам'янця-Подільського (29 квітня — 1 травня 1651 року), а в середині травня його козаки оволоділи Корцем.

Важливою сторінкою кальницького полковника стала Берестецька битва, в якій Іван Богун проявив себе розсудливим полководцем в найтрагічніший момент бою. Саме його було обрано наказним гетьманом в оточеному поляками козацькому таборі 30 червня 1651 року. Богун виправдав покладені на нього сподівання, вивів із оточення основні сили українського війська.

Бій Богуна з Чернецьким під Монастирищему 1653 (Микола Самокиш).

В березні 1653 року загони Богуна виступили проти армії Стефана Чарнецького, який, захопивши Липовець, Погребище та інші міста, рухався вглиб України. Зайнявши оборону в Монастирищі, Богун тривалий час відбивав атаки значно переважаючих сил коронної армії та робив дошкульні вилазки з міста. Так і не досягши успіху, війська Чарнецького, який під Монастирищем сам зазнав поранення, змушені були відступити.

Цього ж 1653 року Богун разом із Тимошем Хмельницьким водив козацькі полки в похід на Молдавію, де було розгромлено арміюГеоргіци та його союзників. Після загибелі в Сучаві Тимоша (5 листопада 1653 року), Богун повернувся з військом в Україну.

В кінці 1653 року та протягом 1654—1655 років кальницький полковник практично безперервно вів бойові дії проти коронної армії та татарських загонів на Брацлавщині та Уманщині.

В грудні 1656 року Богун в якості одного із керівників козацького корпусу під командою наказного гетьмана Антона Ждановичавирушив у похід проти військ Речі Посполитої. Українські війська разом із союзними арміями Семиграддя та Швеції протягом першої половини 1657 року пройшли Західною Україною та Польщею, здобувши при цьому Краків, Брест та Варшаву, хоча в кінцевому рахунку й змушені були відступити в Україну влітку 1657 року.

Руїна В грудні 1656 року Богун в якості одного із керівників козацького корпусу під командою наказного гетьмана Антона Ждановичавирушив у похід проти військ Речі Посполитої. Українські війська разом із союзними арміями Семиграддя та Швеції протягом першої половини 1657 року пройшли Західною Україною та Польщею, здобувши при цьому Краків, Брест та Варшаву, хоча в кінцевому рахунку й змушені були відступити в Україну влітку 1657 року.

Руїна

В політичному спектрі Української козацької держави Іван Богун займав місце постійного опозиціонера. Зокрема, він досить рішуче виступив проти укладення Богданом Хмельницьким Білоцерківського договору (28 жовтня 1651), засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру. У 1654 році Богун був у числі противників курсу Хмельницького на союз із Москвою. Він, разом з Іваном Сірком, Петром Дорошенком та інш., виступав проти підписання Переяславської угоди, й, не склавши присяги російському цареві, згодом очолив антимосковську старшинську опозицію.

Після смерті Б. Хмельницького (27 липня 1657 року) Іван Богун підтримував курс Івана Виговського та Юрія Хмельницького на унезалежнення від Москви української зовнішньої та внутрішньої політики, але й крен в інший бік вказаних гетьманів — на зближення із Польщею чи Туреччиною теж викликав спротив кальницького полковника. Зокрема, Богун відмовився підписувати укладений Виговським Гадяцький договір (6 вересня 1658 року). А в 1660 році Богун виступив проти Слободищинського трактату, підписаного Юрієм Хмельницьким.

У 1662 році кальницький полковник Богун був ув'язнений поляками і відправлений до Мальборка. Він був звільнений Яном II Казимиром в обмін на участь у поході наЛівобережну Україну. Але згодом Богун був звинувачений у зносинах з москалями та урядом Івана Брюховецького і вбитий поблизу Новгород-Сіверського 17 лютого 1664 року. Похований під Новгород-Сіверським.

Мав сина Григорія і внука Леонтія.

28. Другий похід Хмельницького в Галичину.

Може Україна не прийшлаб до такого знищення, якби Москва скорше прийшла на підмогу. Але царські війська збиралися поволі і щойно літом 1655 р. рушили на Польщу. Одна частина московської армії пішла на Смоленськ, друга разом з українськими військами на Галичину. Вже в початках походу прийшло до непорозуміння між московським воєводою та Хмельницьким. Москалі хотіли вести війну як у ворожій країні, бажали добувати приступом міста і брати добичу; гетьман не дозволив нищити західніх земель, старався переговорами і ласкою єднати собі населення. Під Городком 15 вересня 1655 р. українські і московські війська погромили Миколу Потоцького так сильно, що він мусів уступити на захід. Ціла Галичина знайшлася знову у руках козаків і Хмельницький вислав окремі загони на Перемишль, Ярослав, Замостя, навіть Люблин, де була невелика українська громада. «Що Бог дав нам зайняти руської країни, на цьому стоятимемо» — приговорював гетьман, а Виговський додавав: «Доки дійшла козацька шабля, доти мусить бути козацька влада». Але столичнього Львова козаки знову не добували, — Хмельницький боявся, щоби московський воєвода не примусив львовян присягати на віру цареві і згодився взяти окуп.

Тимчасом прийшли вісти, що хан, як союзник польського короля, напав на Придніпрянщину і знову її пустошить. Хмельницький розпочав відворот. Під Озірною 18 листопада 1655 р. на козацький табор напали татари; у боях дуже потерпіли москалі, а Хмельницький переговорами заспокоїв хана.

29. Віленське перемир"я 1656 року.

Віленське перемир'я 1656 — перемир'я, укладене 24 жовтня 1656 у м. Вільно (тепер Вільнюс, Литва) між Річчю Посполитою і Московською державою.

Переговори у Вільно тривали протягом серпня-жовтня 1656. Українська делегація, на вимогу польської сторони, не була допущена до участі у виробленні умов Віленського перемир'я, а висунуті гетьманом Богданом Хмельницьким пропозиції були відкинуті. За угодою припинялися воєнні дії між Польщею і Московією та обидві країни зобов'язувалися не розпочинати переговорів про мир із Швецією. Обговорювалося питання про встановлення державних кордонів і обрання Олексія Михайловича польським королем після смерті Яна II Казимира, які, однак, не дали конкретних результатів.

Московсько-польський мир порушував Переяславську угоду. Москва ставала союзницею Польщі. Крім того московсько-польський союз був спрямований проти нового союзника України — Короля шведського Карла Густава.

Віленський мир викликав обурення Б. Хмельницького та козацької старшини. На Раді, скликаній у Чигирині козацькій Раді, всі присутні полковники, осавули, сотники присягли гетьману, що будуть спільно боротися за Україну: «присягали собі, а не чужим монархам».

Сам Б. Хмельницький розгорнув активну діяльність по створенню коаліції з ряду європейських країн, що мала вирішити «польське питання». До неї входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія, Валахія і Литва. Згідно з планами учасників коаліції Польща мала бути розділена між її членами, причому Україна повинна була отримати всі землі, заселені українцями, а також, разом із Швецією, протекторат над Литвою, що повинна була перетворитись на Литовське королівство. Сам Б. Хмельницький мав отримати титул «дідичного князя». Проте смерть гетьмана не дозволила реалізуватися цим планам.

Після укладення Гадяцького договору 1658 року, та встановлення союзницьких відносин між Україною і Польщею, ці держави продовжували війну проти Московського царства.

31. Постать Юрія Немирича в історії України.

ЮРІЙ НЕМИРИЧ

Народився він 1612 p., найімовірніше — у м-ку Черняхові на Житомирщині, в старовинній родині бояр Немиричів, котрі згадуються, в київських актах з початку XVI ст. Юрій був старшим із шістьох дітей (трьох синів і трьох дочок) київського підкоморія, тобто межового виборного судді Стефана Немирича і Марти Войнаровської. Протестантка Марта мала великий вплив на чоловіка, тож Стефан першим з роду Немиричів перейшов з православного у протестантське віросповідання, прищепивши свої погляди й дітям.

Серед кількох напрямів протестантизму, що набули розповсюдження у Центрально-Східній Європі, найбільш поширеним серед волинців і киян був антитрінітаризм, головну суть якого складало заперечення догмата про Трійцю. Антитрінітарії Польщі, Литви, України й Білорусі за свій програмний документ визнавали так званий Раковський катехізис Фауста Социна, італійця за походженням, діяча Реформації в Польщі (тому інколи їх називають социніанами). Раковський катехізис, відкидаючи догмат про божественну сутність Христа (Трійцю), водночас обстоював віротерпимість, свободу думки й волі людини та виправданість раціоналістичного пізнання божественних істин. Социніани надавали великого значення поширенню освіти, тож в поселеннях, де існували їхні громади, як правило, відкривалися школи, що сприяло піднесенню просвітницького руху. Так, на Волині у першій половині XVII ст. існувало понад 20 социніанських шкіл, причому між 1638-м і 1644 pp. у Киселині діяла навіть школа вищого типу з викладанням теології; не менше 7 таких шкіл було і в Центральній Україні, зокрема і в Черняхові — родовому гнізді Немиричів.

Початкову освіту Юрій Немирич за бажанням батька отримав у Раковській социніанській академії у Польщі, а у 1630—1633 pp., як на той час було заведено серед юнаків його суспільного статусу, здійснив освітню мандрівку за кордон. Він слухав лекції в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда й Кембріджа. Завершуючи освіту в Сорбонні, талановитий юнак, якому пророкували велику наукову кар'єру, видав у Парижі власний твір, написаний латиною, під назвою «Розвідка про Московитську війну», який присвятив порівняльному аналізу політичного устрою Російської і польсько-литовської держав. Перу Немирича належить також ряд праць теологічно-протестантського змісту, зокрема, виданий теж у Парижі латиномовний трактат «Опис і виклад духовного арсеналу християн», низка молитов і гімнів, складених для потреб социніанських громад.

Повернувшись додому, молодий освічений магнат почав вести звичний для свого кола спосіб життя, де престижними вважалися два заняття — війна і політика. Тож Немирич бере участь у кількох військових експедиціях, зокрема, у Бранденбурзькій війні, і водночас як сеймовий посол представляє інтереси київської шляхти на генеральних сеймах Речі Посполитої. Тут він здобув імідж рішучого оборонця протестантів або дисидентів, як їх тоді називали, і невдовзі став їхнім визнаним лідером.

У 1639—1640 pp., після смерті киянина Фїлона Вороняча, який замінив Юрійового батька на посту підкоморія, молодий Немирич активно виборює право обійняти цю посаду, найпочеснішу у системі виборної земської ієрархії шляхти. Підкоморіями, як правило, бували представники найзнатніших і найзаможніших родин. Підстав претендувати на підкоморництво у Юрія було цілком достатньо. Адже окрім авторитету, яким користувалися серед київської шляхти його предки (дід, Єсиф Іванович, був першим київським земським суддею, батько — підкоморієм і овруцьким старостою), молодий магнат володів одним із найбільших маєтків в Україні. На його землях, розташованих у Київському Поліссі, налічувалося понад 4300 селянських та міщанських димів-дворів у 15 містечках та 98 селах. Відтак молодий дисидент почувався впевнено, долаючи уперту протидію прокатолицької частини київської шляхти, очолюваної воєводою Янушем Тишкевичем. Так, на закид, що він як протестант, котрий не вірить у Святу Трійцю, не може стати підкоморієм, оскільки, вступаючи на посаду, доведеться Трійцею присягати, якийсь зухвалий пан глузливо кинув: «Я б присягнув не тільки в трійку, але й в четвірку, аби лише добитися свого». Лишається додати, що конфлікт скінчився перемогою: у 1641 р. король затвердив новообраного підкоморія.

На початку Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького Немирич, зрозуміло, зайняв чітку антикозацьку позицію, а в 1649 р. був обраний на шляхетських сеймиках Волині й Київщини генеральним провідником місцевого шляхетського ополчення, організованого для придушення повстання. Однак, переживши шок несподіваних поразок, загнаний долею, як і решта української шляхти, «із-за Дніпра аж до Вісли» (як він сам писав у одному з листів), взявши участь у розгромній для шляхти Зборівській кампанії 1649 p., Юрій Немирич 1650 р. повернувся в Україну з тверезішим поглядом на ситуацію, що склалася. Від цього часу він став прихильником політики компромісу, котру обстоював і особливо втілював Адам Кисіль. Зокрема, у 1652-му та 1654 pp. Немирич бере участь у переговорах з Військом Запорозьким, а з осені 1655 р. виступає в ролі посередника між Богданом Хмельницьким ї шведським королем. 1655 p., коли розгорнувся шведський наступ на Польщу, Немирич перейшов на бік шведів, сподіваючись досягти свободи різновірства за допомогою короля-протестанта. Тоді ж, зокрема, як генерал-майор шведської кавалерії він брав участь у боях з польськими військами (позиція Немирича в польсько-шведській війні і наступний перехід на бік козацтва дали підстави польським історіографам називати його «перевертнем» і «багаторазовим зрадником»). Як посол шведського короля та його союзника, семиградського князя, Юрій Немирич особисто сприяв укладенню козацько-шведської угоди 1657 р.

На початку червня того ж року, за два-три тижні до смерті Богдана Хмельницького, один із наймогутніших магнатів України робить карколомний, цілком несподіваний для сучасників крок. Як свідчать джерела, Немирич переїхав до Чигирина, «вдався під протекцію козаків і там охрестився на руську віру», а точніше, повернувся до віри своїх прадідів — православ'я. Одночасно йому було надано титул козацького полковника.

Політична програма, з якою Немирич прийшов до козацького війська, не була чужою ні для Івана Виговського, з котрим вони здавна зналися особисто, ні для тієї частини старшини, яка відчувала особливу нехіть до Москви. Втім царському урядові новоспечений полковник відразу видався особливо небезпечним. Після його появи у гетьманській ставці з Москви в Україну раз за разом ідуть листи з вимогою негайно відіслати геть «німчина», «лютера» і «єврея». По смерті Богдана Хмельницького Немирич став правою рукою Виговського у планах примирення України з Польщею, Здійснити це було можливо, на його думку, шляхом утворення нового федеративного союзу держав, що досі входили до складу Речі Посполитої. Цю федерацію, устрій якої моделювався за нідерландським або швейцарським зразком, мав очолювати виборний король, а її державними суб'єктами мали стати Польща, Велике князівство Литовське (Білорусь та Литва) і Велике князівство Руське (Україна). Останнє, очолюване гетьманом, мало власний апарат влади й управління, військо, грошову одиницю тощо, узгоджуючи з іншими державами лише свою зовнішню політику, напрями якої визначалися б на загальних сеймах. Ці ідеї почасти викладені в пакті, що утверджував Гадяцьку угоду 1658 р. 23 квітня 1659 р. Юрій Немирич як новопризначений канцлер Великого князівства Руського виступив на сеймі Речі Посполитої зі знаменитою промовою, що тоді ж була видана друком, у якій обґрунтовував можливі позитивні наслідки Гадяцького пакту для польського та українського народів.

Життя, проте, швидко показало, що ідея Гадяцької унії, теоретично перспективна, спиралася на пісок, оскільки надто глибокими були міжнаціональні та міжконфесійні розбіжності між Україною та Польщею і надто запізнілою була спроба погодити їх у мирний спосіб. Уже влітку 1659 р вибухнуло спрямоване проти політики Івана Виговського козацьке повстання, очолюване Цецюрою та Золотаренком, котрі звернулися по збройну допомогу до Москви. Наприкінці липня — на початку серпня в одній із сутичок, що точилися між повстанцями й силами Виговського, загинув Юрій Немирич. Точніше місце його смерті окреслюють на полі між Кобижчею і Свидовцем ( тепер Бобровицького р-ну на Чернігівщині). За іншою версією, це сталося під с Веприком поблизу Гадяча. Серед польської шляхти кружляли Поголоски, що йому було завдано понад 70 ран і що нападники,' знявши з убитого одяг, загорнули тіло в мішковину і вкинули до болота. Ці чутки, доповнені міфологічними деталями, швидше скидаються на легенду про смерть перевертня: неймовірна кількість ран, голе тіло в мішковині, болото як символ «злої» смерті людини, що зналася з нечистою силою. Характерно, що загибель Немирича викликала задоволення і в Польщі, і в Москві. Так, у одному з листів-новин, які поширювалися серед польської шляхти, читаємо: «Не допомогло йому те, що став русином». А в Москві з втіхою констатувалося, що нарешті убито «найбільшого злодія і єретика».

Постать Юрія Немирича і досі є певною загадкою для нащадків. Що керувало вчинками цієї фантастично багатої і найосвіченішої людини тодішньої України — біль за її долю чи політичні амбіції і жадоба влади? Як розуміти його перехід у православ'я — як щире повернення до віри предків чи політично зважений крок людини, індиферентної до питань віри взагалі? Чим диктувалася ідея створення Великого князівства Руського; бажанням перевірити політичні теорії на практиці? Наміром унезалежнити Україну? Останньою спробою залишити її у колі звичної польської культури та в орбіті польських впливів?

Однозначних відповідей на ці питання, мабуть, і не може бути. З певністю можна констатувати лише одне: постать Юрія Немирича за масштабністю задумів і вчинків належить до зірок першої величини на небосхилі української історії XVII ст. Він же, думається, замикає литовсько-польську добу цієї історії як останній з-поміж тих, хто роздвоювався між батьківщиною-Руссю і батьківщиною-Річчю Посполитою, хто відчував себе сином України і водночас громадянином польсько-литовсько-білорусько-української державної спільності, яка не витримала перевірки часом.

32. Проект нового московсько-українського договору після смерті Богдана Хмельницького.

НІХТО НІЯКОГО ДОГОВОРУ в СІЧНІ 1654 в Переяславі НЕ ПІДПИСУВАВ!!!

Після смерті Богдана Хмельницького постало питання про те, хто може стати на чолі українського народу, щоб продовжити справу БХ (Богдана Хмельницького) – національно-визвольний рух. У таких умовах взяли до відома заповіт БХ (обрати гетьманом України сина БХ – Юрія Хмельницького (ЮХ). І обрали.

За тиждень козацька старшина вирішила, що ЮХ відречеться влади і булаву вручили Івану Виговському (ІВ) (за заповітом – наглядач ЮХ).

Цар не схвалив самостійної роботи ІВ, тобто Москва його не визнала. (Посол так і продовжував іменувати ІВ писарем.)

Статті Москви:

1. Московські гарнізони у пров. міст України.

2. Козацький реєстр зменшувався від 60 тисяч до 40 тисяч.

3. Вибори митрополита мусили відбуватися під контролем Москви.

ІВ сказав, що не хоче бути в неволі і відрікається булави, про козацька старшина повертає її йому.

33. Гадяцький трактат 1658 року.

Га́дяцький до́говір (також трапляється застаріле іменування «Гадяцькі статті»; пол. ugoda hadziacka) — угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. Передбачалася також ліквідація Берестейської унії. Основні перетворення, однак, так і залишилися на папері, оскільки польський Сейм ратифікував договір у сильно урізаному вигляді, скасувавши його головні положення.

Причини підписання угоди

Після військових успіхів Швеції склалася реальна загроза розпаду та розділу Речі Посполитої. Наслідком могло стати зміцнення Швеції. Щоб цього не допустити Московське Царство згорнуло військові дії проти Польщі і підписало перемир'я, а потім влітку 1656 почало війну зі Швецією.

Цей акт був розцінений Богданом Хмельницьким та оточенням як сепаратний та зрада інтересів України. В грудні 1656 він приєднався до ліги протестантських держав, які ухвалили план щодо розподілу Речі Посполитої. Спочатку військові дії складалися на користь Гетьманату — на деякий час була захоплена навіть Варшава. Але улітку ліга зазнавши значних поразок від поляків та татар по суті розпалася. Після цього настала криза у питаннях зовнішньої політики Гетьманату. Вторгнення козацьких полків на польські землі провокує чергову загрозу спустошення українських земель кримськими татарами. Союзні акції зі Швецією призводять і до кризи у відносинах із царем.

Після смерті Богдана Хмельницького влітку 1657 року у царя Олексія Михайловича та його оточення визрів план ревізії переяславських домовленостей 1654 р. Ним передбачалося обмеження зовнішніх відносин гетьмана, збільшення кількості військових російських залог в українських містах.

Новий гетьман Іван Виговський ці умови відкинув і у жовтні 1657 року підписує договір зі Швецією, яка у той час воювала як із Польщею, так і із Росією. Незадоволені цією угодою наприкінці року підіймають повстання за мовчазною згодою російських воєвод, які перебували в Україні. Воно охопило Запоріжжя та південні полки Лівобережжя. Після того як цар відмовив Виговському щодо допомоги проти повстанців гетьман почав шукати інші варіанти. Кримське Ханство з 1654 року перебувало у союзі з Річчю Посполитою. Тому було вирішено повернутися до перемовин з Польщею. На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю.Немирич і П. Тетеря, а польську Станіслав-Казимір Бенєвський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували.

Угода

В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 р. принцип федеративного устрою Речі Посполитої.

За умовами Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства — козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому Князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал.

Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в ін. місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети.

Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого гетьманом війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану.

Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові київському і п'ятьом православним єпископам.

Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу і зрівняння його у правах з Краківським університетом. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів — колегіумів, а також фундування в необхідній кількості початкових шкіл та друкарень.

Наслідки

Угода не була прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це — залишення у складі Польщі Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті, яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки, а також висока вірогідність війни з православним Московським Царством.

Росія не сприйняла цю угоду і почала війну з Україною. Незважаючи на перемогу під Конотопом, війна склалася для Виговського невдало. Запорізька Січ напала на татар і тому змусила їх повернутися назад у Крим. Проросійськи налаштовані кола старшини та козацтва саботували війну, бо на їх думку Виговський «продав Україну полякам» . Не бачачи іншого виходу з ситуації, гетьман Виговський у жовтні 1659 склав повноваження та виїхав до Польщі.

Для поляків війна складалася значно успішніше і у 1660 році вони завдали суттєвих поразок Росії та звільнили Вільно.

В підсумку Московія і Польща уклали Андрусівське перемир'я 1667 року, а згодом Угоду про Вічний мир 1686 року. Лівобережна Україна перейшла під контроль Москви. Козацтво отримало ще менше привілеїв, ніж передбачав Гадяцький договір, і на кінець XVIII ст. практично втратило політичний вплив.

34. Конотопська битва в історії України.

Конотопська битва або Соснівська битва (27 червня — 29 червня / 7 липня — 9 липня 1659 року) — битва між військами Гетьмана Івана Виговського та Кримської Орди з одного боку і московським військом з іншого біля міста Конотопа сучасної Сумської області.

Передісторія

Битва відбулася у ході російсько-української війни (1658-1659), під час періоду української історії, який прийнято називати Руїною — добою після смерті Богдана Хмельницького, часу відвертої громадянської війни, інтервенції сусідів України і подальшого знищення залишків надбань минулих років визвольної війни. Протиріччя між Московським урядом, який після смерті Хмельницького посилив своє втручання в справи Гетьманщини, продовжували загострюватися. З приходом до влади нового гетьмана Івана Виговського московські воєводи в багатьох містах, і зокрема в Києві, почали відкрито підтримувати українську опозицію Виговському і фактично сприяли загостренню громадянської війни в Україні. В цих умовах Виговський був вимушений укласти Гадяцький договір, за яким Україна отримувала рівноправне місце в Речі Посполитій під назвою Велике Князівство Руське поряд з Польщею та Литвою, заборонялася Унія та гарантувалися права Православної Церкви. Однак сейм Річі Посполитій у травні 1659 року ратифікував договір лише в урізаному виді, викресливши з нього основні пункти, включаючи створення Великого князівства Руського.[8] Уряд Московії перейшов до збройного вторгнення в Україну восени 1658 року. З'єднавшись з ворогами Виговського — Іваном Безпалим, осавулом Вороньком та запорожцями кошового Барабаша, армія Григорія Ромодановського захопила низку українських міст і вирізала не тільки прихильників гетьмана, але також і грабувала мирне населення. Літописець того часу так описує пограбування Ромодановським Конотопа:

"Він зустрів процесією від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-христіянські, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і сказав « що: винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за праці, в поході понесені.»

Така поведінка московського війська схиляла на бік Виговського все більше цивільного населення, козаків. Тим часом велика Московська армія (більш ніж 150 000 чол.)[10] на чолі з Олексієм Трубецьким почала вторгнення в Україну на допомогу Ромодановському навесні 1659 року. До московського війська приєдналися деякі козаки — вороги Виговського в громадянській війні — на чолі з новопризначеним московитами «гетьманом» Безпалим. За деякий час загін Ніжинського полковника Гуляницького напав на обоз армії Трубецького та, відступаючи, зненацька захопив м. Конотоп. Незважаючи на погрози та умовляння зрадити Виговського, Гуляницький відмовлявся та з чотирьохтисячним загоном козаків боронив Конотопську фортецю. Велика московська армія вирішила захопити Конотоп перед тим, як просуватися далі вглиб України. Облога Конотопа почалася 21 квітня 1659 року.

Облога Конотопа

Перша спроба захопити Конотоп приступом була невдалою. Укріплення Конотопа були досить міцними, до того ж фортецю в багатьох місцях оточували болота, що заважало використовувати важку кавалерію та артилерію близько від міста. О п'ятій годині ранку 21 квітня, після молебня, князь Трубецькой почав приступ; місто обстріляли з гармат, почався бій. Деяким московським загонам вдалося вдертися в фортецю, але козаки Г. Гуляницького мужньо боронилися та вибили загарбників з міста з великими втратами.

Після такого фіаско Трубецькой вже не наважувався йти на прямий приступ, а натомість продовжував обстріл міста з гармат та почав засипати землею рів. Проте вночі козаки використовували той ґрунт для укріплення валів фортеці і робили вилазки та зненацькі напади на московські загони навколо міста. Постійні напади козаків вимусили Трубецького перенести табір війська на 10 км від міста в урочище Таборище на південній околиці села Підлипного і таким чином розділити армію між табором і військами навколо Конотопу. За деякими оцінками тільки на облозі Конотопу московські війська втратили близько 10000 чоловік.

Аж до 29 червня, цілих 70 днів, чотирьохтисячний загін Гуляницького утримував фортецю проти багатотисячного війська Трубецького, що надало Виговському змогу організувати свою власну армію, отримати допомогу від Польщі і Криму і навіть залучити найманців. До козаків Виговського приєдналися польські добровольчі кінні загони Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського, також для охорони ставки гетьмана залучили загони сербських та молдавських найманців загальною кількістю близько 3800 чоловік. Було досягнуто домовленості з Кримським Ханом Мухамедом-Ґіреєм IV про допомогу; хан з'явився на початку червня на чолі 30-тисячного війська.

Битва

Армія Виговського з татарами тим часом продовжувала просуватися в напрямку Конотопа. В 24 червня під селом Шаповалівкою був розбитий невеликий передовий загін московитів, і від полонених дізналися, що Трубецькой знаходиться вже не біля Конотопа, і що він не очікував підходу союзників так скоро. На основі цих відомостей було вироблено план дій, за яким татари сховалися в засідці в урочищі Торговиця на схід від села Соснівки — табору Виговського. Сам Виговський, залишивши командування братові Григорія Гуляницького Степанові Гуляницькому, вирушив на чолі маленького загону під Конотоп. Рано вранці 27 червня козаки напали на військо Трубецького і, скориставшись несподіванкою, захопили велику кількість московських коней та вигнали їх у степ. Але, оговтавшись, кіннота Трубецького контратакувала козацький загін і Виговський відступив за річку Соснівку (інша назва — Кукілка) в напрямку свого табору.

Наступного дня, у суботу 28 червня Трубецькой відіслав 30 000 відбірної московської кінноти на чолі з боярином Семеном Пожарським наздогнати Виговського. Пожарський переправився через річку Соснівку і розбив табір на іншому її боці. Решта 30 000 війська на чолі з Трубецьким залишилися в таборі. Тим часом п'ятитисячний загін Степана Гуляницького зайшов у тил Пожарському, будучи непоміченим захопив міст через Соснівку, зруйнував його і, загативши вночі річку, затопив низину навколо неї.

Рано вранці 29 червня 1659 року невеликий загін Виговського атакував табір Пожарського і після короткої сутички почав відступати, вдаючи втечу. Війська Пожарського, відчуваючи легку здобич, залишили табір і почали його переслідувати. Коли московські війська вступили в село Соснівку, козаки трьома пострілами з гармати та трьома вогневими стрілами дали знак рушати орді та полякам, а самі всією армією розпочали контрнаступ на Пожарського. Побачивши пастку, Пожарський спробував відступити, але тяжка московська кіннота та артилерія загрузли у вогкому ґрунті біля річки. В цей час з флангу вдарили татари — московська армія опинилася в оточенні; почалася різанина. Впродовж решти 29 червня були знищені майже всі 30 000 війська Пожарського, а сам він був захоплений у полон разом з князями Львовим, Ляпуновим, Бутурліними, Скуратовим, Куракіним та іншими. Полонених за звичаєм віддали татарам, які майже всіх немилосердно вирізали. Поставши зв'язаним перед ханом, Пожарський, за переказами літописців, плюнув йому в обличчя та обматюкав. За це татари миттєво відтяли йому голову і відіслали її з полоненим до табору Трубецького.

Сам Трубецькой, почувши про розгром Пожарського, відкликав Ромодановського з облоги Конотопа та пізно ввечері почав відступ з України. Побачивши розвиток подій, Григорій Гуляницький вийшов з Конотопа і вдарив по армії Трубецького, що відступала, захопивши багато артилерії; сам Трубецькой ледве не загинув, був двічі поранений і втратив окрім частини артилерії ще бойові знамена, скарбницю й майже увесь обоз. Покінчивши із залишками військ Пожарського, козаки й татари продовжували переслідувати ворога у його відступі ще протягом трьох днів аж до московського кордону.

Загиблих козаків з обох сторін поховали в одній братській могилі, а на її місці поставили церкву на честь 40-ка мучеників Севастійських. Сьогодні це Конотопський Вознесенський кафедральний собор, який люди за традицією і досі називають Сорокосвятською церквою.

[Наслідки та значення

Звістка про поразку під Конотопом дійшла врешті-решт і до Москви. Російський історик XIX сторіччя С. М. Соловйов описує реакцію царя на сумну звістку таким чином:

"Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецькой, на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від'їжджає за Волгу, за Ярославль".

Проте хвилювання царя, що Виговський з ханом піде далі на Москву, виявилися передчасними. Тільки-но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декілька інших українських міст, які утримували його супротивники, як прийшла звістка з Криму, що козаки Івана Сірка напали на татарські поселення, і це примусило хана з ордою залишити Виговського та вертатися в Крим. Громадянська війна спалахнула з новою силою. Хоч Гадяцький договір з поляками був вигідний для України, ідея союзу з поляками не знайшла підтримки серед більшості козацтва та народних мас. До того ж Виговський нехтував інтересами широкого загалу українського суспільства і спирався переважно на козацьку верхівку, яка постійно його зраджувала перед погрозами або обіцянками з боку Москви чи Варшави.

Конотопська битва залишалася довгий час ледве не забороненою темою в російській та особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією». Останнім часом події Конотопської битви також ідеалізуються і в деяких українських колах. Незважаючи на великі сподівання та на героїзм козаків, особливо загону Григорія Гуляницького, Конотопська битва залишається змарнованим шансом і чи не найхарактернішим прикладом виграної битви та програної війни

Відзначення

Вперше після проголошення незалежності України, цю подію відзначили деякі націоналістичні рухи країни у 1995 р. У 2008 р. було прийнято рішення про більш масштабне відзначення 350-річної роковини Конотопської битви, зокрема з участю державних структур. В лютому того ж року в с. Шаповалівка, на місці битви був встановлений хрест і капличка. Також була відкрита експозиція присвячена битві. 11 травня 2008 р. Президент України Віктор Ющенко підписав указ про заходи стосовно відзначення цієї битви. Був оголошений конкурс на створення історично-меморіального комплексу на місці битви в Шаповалівці та в м. Конотоп. У своєму указі президент Ющенко також запропонував міським адміністраціям розглянути питання перейменування вулиць та інших об'єктів на честь героїв Конотопської битви. Також розглядався випуск марок, ювілейних монет та документального фільму про цю подію.[11][12]

На тлі цих заходів відбувся обмін нотами російського та українського МЗС. Російська сторона звинуватила Україну у "втягуванні українського народу у штучне та надумане протистояння з Росією". У той самий час, Українське МЗС відзначило, що святкування історичних дат є виключно внутрішньою справою і правом України на історичну пам'ять і не спрямоване проти інших держав.

35. Постать Мартина Пушкаря в історії України.

Марти́н Пушка́р або Мартин Пушкаре́нко (бл.1599— †11 червня 1658) — козацький отаман, учасник Хмельниччини, полковник полтавський (1648 — 1658). Лідер антиурядового заколоту 1657-58, спрямованого проти влади гетьмана Івана Виговського.

Короткі відомості

До 1648 року Пушкар перебував на Запорожжі. На початку Хмельниччини приєднався до козацького війська, брав участь у ряді битв. У реєстрі 1649 року під іменем «Мартина Пушкаренка» записаний Полтавським полковником. У березні 1651 року, на чолі козацьких полків прийшов на допомогу Івану Богуну, який обороняв Вінницю. Учасник Охматівської битви 1655 року. Належав до частини козацької старшини, яка виступала за воєнно-політичний союз з Московською державою.

Після смерті Богдана Хмельницького і виборі гетьманом Івана Виговського, Пушкар виступив в опозиції до останнього. Разом із запорозьким кошовим Яковом Барабашем, він засуджував орієнтацію гетьмана на союз із Річчю Посполитою. Пушкар підбурював проти Виговського козацьку голоту і селянство, які були невдоволені консервативною політикою Виговського, і діяв у тісному зв'язку з московським урядом, який намагався ще поглибити суспільні суперечності серед населення України та використати міжусобиці козацької старшини для посилення своїх впливів в Україні.

Вже в кінці 1657 року на південному Лівобережжі вибухнуло повстання селян-дейнеків, яке очолив Пушкар. Виговський спершу хотів порозумітися із ним, але коли це не вдалося, мусив придушити повстання силою. 11 червня 1658 року під Полтавою козацьке військо Виговського розгромило сили дейнеків Пушкаря. Сам бунтівний полковник загинув у бою.

Заколот полковника Пушкаря активно використовувала Московія, намагаючись внести розкол у єдиний козацький табір.

36. ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ ДОГОВІР

Перея́славські статті́ (рос. Переяславские статьи) — козацько-московська міждержавна угода, укладена 17 жовтня 1659 року в Переяславі. Статті означали розрив Гадяцької угоди 1658 року з Річчю Посполитою і суттєво звужували автономію козацької України у складі Московської держави. Підписані гетьманом Юрієм Хмельницьким і представниками московського уряду на чолі з князем Олексієм Трубецьким.

Переяславські статті складалися з 19 пунктів. Всупереч сподіванням козацької сторони, вони містили ряд суворих обмежень самоврядування. Документ мав на меті зміцнити позиції Московії в Україні. Статті передбачали:

Заборону козакам самостійно переобирати гетьмана без дозволу царя.

Обов'язкове затвердження кандидатури гетьмана московських урядом.

Заборону гетьману здійснювати дипломатичні відносини із іноземними державами.

Заборону козакам самостійно вступати у війну або надавати третій стороні військову допомогу.

Обов'язок гетьмана посилати військо на перший виклик царя.

Заборону гетьману призначати й усувати полковників без згоди царя.

Розквартирування московських гарнізонів і воєвод в Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані за кошти українського населення.

Підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху; заборона приймати посвяту від Константинопольського патріарха.

Крім цього статті передбачали видачу Москві усієї родини Виговського, котрому царський уряд вважав зрадником.

Обранням Юрія Хмельницкього гетьманом і підписанням Переяславських статей закінчилася українсько-російська війна 1658–1659 років.

Восени 1660 Ю. Хмельницький розірвав воєнно-політичний союз із московським царем і уклав новий договір з Річчю Посполитою — Слободищенський трактат.

37. ЧОРНА РАДА

орна рада — загальна козацька рада, — збиралася для вирішення стратегічних питань, коли між старшинами не було одностайності. Найбільш відома чорна рада, за негативними наслідками, яка відбулася 17-18 (27-28 червня) 1663 року на околицях Ніжина.

Рада була скликана для обрання гетьмана Лівобережної України. Участь у чорній раді взяли не тільки козаки, але й селяни та міщани — «чернь», які також мали право голосу. Після зречення в січні 1663 року Юрія Хмельницького в Україні розпочався період громадянської війни, який в українській історії носить назву «Руїна». Україна фактично розпалася на дві частини —Правобережну і Лівобережну. На хід подій у Правобережжі намагалася впливати Річ Посполита, а Лівобережна Україна знаходилась під контролем Московської держави.

На початку 1663 року за згодою польського короля у Правобережній Україні гетьманом було обрано Павла Тетерю. Однак лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади Тетері. У Лівобережжі на гетьманську булаву претендували наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко і запорозький отаман Іван Брюховецький. Кандидатури Сомка і Золотаренка підтримували північні полки Лівобережної України і різні групи козацької старшиниКошовий Іван Брюховецький, вдаючись до соціальної демагогії, обіцяючи зменшити податки та видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення. Під час чорної ради Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом. Після ради Якима Сомка і Василя Золотаренка за наказом Брюховецького було заарештовано, звинувачено у зв'язках з польською шляхтою і у вересні 1663 року страчено у Борзні.

Московські статті 1665 року.

Московські статті 1665 року — міждержавний договір, підписаний у Москві 11(21) жовнтя 1665 року, за іншими даними, між гетьманом Іваном Брюховецьким, котрий у вересні прибув з великим почтом до Москви, і московським урядом. Московські статті значно обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. За Московськими статтями українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів, новообраний гетьман мав приїздити до Москви на затвердження. Кількість московських військ в Україні збільшувалась до 12 тис., причому український уряд зобов'язувався постачати їм власним коштом харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер крім головних полкових міст і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти у царську казну. Українська Церква переходила у підпорядкування Московському Патріарху. Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права. В обмін на ці поступки Брюховецький отримав титул боярина і земельні володіння неподалік кордону з Московією.

Московські статті забороняли використання в Гетьманщині знецінених мідних грошей, які випускалися урядом Олексія Михайловича за примусовим курсом срібних, а також повідомляли про повернення королівських грамот на магдебурзьке право українським містам (забрані раніше за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та іншим містам.

Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства і стали головною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині, а згодом і загибелі cамого гетьмана І. Брюховецького.

Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 427; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!