Семінар №5 Проблеми етнонаціональних конфліктів(4)
План
1. Природа етнонаціональних конфліктів
2. Причини етнонаціональних конфліктів
3. Форми і динаміки етнонаціональних конфліктів
4. Типологія етнонаціональних конфліктів
5. Проблеми врегулювання етнонаціональних конфліктів
6. Роль ООН у врегулювані етнонаціональних конфліктів
1.Природа етнонаціональних конфліктів. Національні (міжетнічні) конфлікти належать до найбільш заплутаних і складно розв'язуваних. Як показує історія, у більшості поліетнічних країн міжнаціональні, міжетнічні зіткнення за своїми масштабами, тривалістю та інтенсивністю значно перевершують інші типи соціальних конфліктів, а деякі з них вважаються недозволеними і дотепер.
Міжнаціональні конфлікти - форма міжгрупового конфлікту, в якому групи з протилежними інтересами відрізняються за етнічними ознаками. Протистояння здійснюється за принципом "ми - вони", "свої - чужі" за етнічною ознакою.
Поняття "етнічний конфлікт" охоплює велике коло різних ситуацій, тому конфлікт у чистому вигляді, який з'явився лише внаслідок ворожості, зустрічається вкрай рідко. Найчастіше подібний конфлікт зароджується на економічній, соціально -економічній або іншій якійсь основі, на певному етапі він може набути національного відтінку і надалі визначати весь хід протікання конфлікту. Різниця причин зародження національних конфліктів не впливає на їх одну загальну природу. Базовими причинами всіх цих конфліктів виступають порушення прав якої-небудь нації або етнічної групи, порушення рівноправності в міжнаціональних відносинах.
|
|
|
Об'єктом етнонаціональних конфліктів виступають ті соціальні відносини в суспільстві, що, на думку етносу, порушують їх права.
Суб'єктами виступають етнічні співтовариства, у тому числі етносоціальні -організми (народності, нації). Етнос - це стійке співтовариство людей, що історично утворилося на конкретній території, має усталені зв'язки і загальні риси, специфічні особливості культури, стабільні звичаї, а також усвідомлює свою єдність і відмінність від інших подібних груп (самосвідомість). До первинних ознак етносу необхідно віднести: мову, єдність побуту, ритуали, обряди, звичаї, народну творчість, норми поведінки. Жодна з ознак не в змозі утворити етносу або привести до його зникнення. Тільки у своїй сукупності вони відображають цілісність етнічної культури.
2.Причини етнонаціональних конфліктів. Етнічні конфлікти існують у кожній окремій країні по-різному, саме тому вони відрізняються за масштабами та наслідками. За наявності таких відмінностей етнонаціональні конфлікти мають деякі спільні риси, певну логіку свого розвитку, яка виявляється, зокрема, в порядку висунення вимог. Часто конфлікти починаються з постановки та обговорення проблеми національної мови, культури. Потом вони набувають певного політичного забарвлення та форми територіальних претензій. Кожна сторона конфлікту під час обґрунтування своєї позиції використовує історичні факти, які досить часто неможливо заперечити. До етнічних відносять конфлікти будь-яких форм (організовані політичні дії, масові заворушення, сепаратистські заходи, громадянські війни тощо), в яких протистояння проходить по лінії етнічної спільності.
|
|
|
Етнос - це вид історично стійкого соціального угруповання людей, представлених плем'ям, народністю, нацією. Термін "етнос" близький до поняття "народ". Іноді ним позначають кілька народностей (українці, росіяни, поляки), а також відокремлені їх групи.
Всі етнонаціональні конфлікти є по своїй суті складними. Причиною будь-якого етнонаціонального конфлікту є прагнення певного етносу до набуття власної державності, і досить часто вони мають політичний характер. Етнос повинен відчувати себе дискримінованим і за соціально-економічними показниками (низький рівень доходів, переважання непрестижних професій, недоступність освіти та ін..), і за духовними (релігійні утиски, обмеження у використанні мови, неповага до звичаїв і традицій). Такі конфлікти супроводжуються гострими емоційними станами. Переважно етнонаціональні конфлікти мають історичне підґрунтя. Під час їх розгортання захищаються етнічні особливості народу, такі як мова та віра, тому кожен член етносу, захищаючи свої права, об'єднується у найбільш сильні групи.
|
|
|
Проблема етнонаціональних конфліктів полягає у тому, що вони остаточно не вирішуються, а найчастіше переходять від покоління до покоління, оскільки виникають нові проблеми і відповідно нова конфліктна ситуація.
У світі існує сотні таких конфліктів в різних країнах: Англія - Північна Ірландія, Франція - Корсика, Іспанія - баски, Туреччина - курди, Греція та Туреччина - Кіпр. На пострадянському просторі: Грузія - Абхазія, Молдова - Придністров'я, Вірменія / Азербайджан - Нагорний Карабах, Таджикистан та Узбекистан - Афганістан.
Етнонаціональні відносини самі по собі є конфліктогенними. Так, на території колишнього СРСР тліє маса етнополітичних конфліктів, пов'язаних з помилками радянського керівництва. Це конфлікти, породжені проблемами відновлення прав депортованих народів (кримських татар, інгушів, турків-месхетинців), довільними територіальними змінами, що порушує цілісність етносів (Південна Осетія, Нагорний Карабах), надмірною русифікацією соціального життя у районах компактного проживання національних меншин та інші. Вони розгортаються по загальній схемі: постраждалий етнос вимагає відновлення справедливості, а гарантія її встановлення - власна державність в тій чи іншій формі. Першою ознакою будь-якої держави є територія. Тому територіальні претензії є основою приблизно 2/3 всіх етнічних конфліктів на теренах колишніх радянських республік. Це вимоги щодо зміни меж, відтворення втрачених національних утворень, повернення репресованих народів на колишні місця проживання та ін.
|
|
|
Отже, факторами виникнення етнонаціонального конфлікту можна вважати:
- певний рівень національної самосвідомості, достатній для того, щоб етнос міг усвідомити ненормальність свого становища;
- скупчення у суспільстві небезпечної критичної маси реальних проблем і деформацій, що впливають на всі сторони національного буття;
- наявність конкретних політичних сил, здатних використовувати в боротьбі за владу два перших чинники.
Протиборчі сили етнонаціонального конфлікту ставлять перед собою основну мету - набуття політичної влади, державності, реалізацію права на самовизначення. Разом з тим вирішуються і соціально-економічні, культурно-мовні, територіальні, ідеологічні, соціально-психологічні та інші проблеми.
Такі конфлікти, як правило, закінчуються:
- перемогою однієї сторони над іншою;
- компромісом;
- консенсусом.
3.Форми і динаміки етнонаціональних конфліктів. Природа ж етнонаціональних конфліктів пояснюється характером етносів і націй як державно-політичних, соціально-економічних та соціокультурних спільнот людей, комплексних, багатосторонніх взаємовідносин між ними. Зрештою, конфлікти зароджуються на підґрунті суперечностей між інтересами етнонаціональних спільнот.
Інтереси ж формуються: для етносу - як інтереси замкнутої групової організації людей і групового мислення, де індивід не відокремлює себе від групи, і для нього будь-яка інша група є ворожою, "чужою" по відношенню до своєї, для нації - як інтереси ширшої, не замкнутої, але все ж таки відокремленої, самостійно існуючої, державно оформленої спільності, яка набуває своєї соціально-економічної та соціокультурної основи.
Протистояння етносів породжується їх груповою замкнутістю, відсутністю спільних цінностей, що спонукають їх до взаємної співпраці. Єдині релігійні вірування або тривале співіснування в рамках якого-небудь соціального простору можуть блокувати ворожість етносів і створювати передумови для їх злиття (як це відбувалося в Європі). Конфліктність у взаєминах між націями виникає в умовах ущемлення інтересів однієї і панування інтересів іншої. Будь-яка нерівність - політична, правова, економічна, культурна, нарешті, конфесійна, пов'язані з пануванням одних над іншими, перешкоджає самостійному розвитку національних спільнот і викликає протиборства. Причому ущемлення інтересів може виявлятися й усвідомлюватися в різних сферах життя, не обов'язково в політиці. Поле конфлікту формується в різних ракурсах. Джерелом його може бути будь-яка історична проблема, яка має бути вирішена; захоплення території - життєвого простору етносу; руйнування його системи культурних цінностей і нав'язування чужих цінностей; деградація з вини іншого екологічного середовища; господарсько-економічна експансія; мовна нерівноправність та ін.
Оскільки втілюється національна ідея, її націоналізм, завжди пов'язаний з конкретною етнонаціональної спільністю, так чи інакше відображає потреби й інтереси останньої, то в історії існували й існують різноманітні види націоналізмів. В Індії, скажімо, - це індуський, мусульманський і сикхський націоналізми.
У країнах Близького Сходу існує націоналізм арабський, що також представлений у різних проявах. Із західним націоналізмом народи світу познайомилися на прикладі такої його антилюдської форми, як фашистська ідеологія і практика. У республіках колишнього СРСР дозріли численні націоналізми (український, молдавський, вірменський та ін.), які зруйнували, врешті-решт, єдину велику країну і стали джерелом національно-етнічних конфліктів. Національні рухи, так само як і конфлікти, агентами яких вони є, та націоналізми, що лежать в їх основі, не завжди є руйнівними. Коли із форм визвольної боротьби вони перетворюються у форми насильницького утвердження панування однієї нації над іншими (вкрай радикальна форма націоналістичного руху - фашизм), то вони стають руйнівними. Межа між національним та націоналістичним рухами відносна: перехід першого у другий зумовлюється протиставленням національного демократичним принципам, прагненням до незалежності і самостійного розвитку національно-етнічної спільності за рахунок обмеження, а то й нехтування демократичних норм суспільного життя для інших, проголошення інтересів цієї спільності єдино законними та вищими. У кінці 80-х - на початку 90-х років у радянському суспільстві виявилося три типи етнонаціональних конфліктів. Один з них сформувався між радянською багатонаціональною спільнотою, яка представлена єдиною федеративною державою з домінуючим російським народом, і національними групами, які мали формальну державну самостійність (у вигляді союзних республік). Зважаючи на різноманіття цих груп, загальний тип конфлікту конкретизований у специфічних видах, кожен з яких по-своєму формувався, розвивався і завершувався. Водночас, їм були притаманні деякі спільні риси. В основі цього типу лежить прагнення до територіально-державного самовизначення націй, які сформувалися в радянський період. Ідея національної держави (держави корінної нації) складає політичну сутність націоналізму, якою керувалися колишні радянські народи під час боротьби за демократичне оновлення своїх республік, звільнення від бюрократичного диктату Союзного центру. Такі процеси виникали і розвивалися на підґрунті національних відмінностей - історико-культурних, мовних, конфесійних, територіальних. Однак основною причиною виявилися бюрократична адміністративна система (авторитаризм) в управлінні країною і пов'язана з нею інтернаціоналізація суспільного життя, ігнорування об'єктивних законів співвідношення інтернаціонального та національного в соціально-економічному, політичному і культурному розвитку республіканських спільнот.
Другий тип конфлікту - всередині республік: між так званою корінною національністю і національними меншинами. У кожної колишньої союзної республіки після її відокремлення від Союзу утворилися такі меншини з числа російськомовного населення та інших етносів. І в переважній більшості виникли незалежні держави, в яких стали формуватися подібні конфлікти.
Третій тип конфлікту характеризував (і сьогодні характеризує) етнонаціональні відносини всередині власне СРСР. Це конфлікт між утвореннями, які до "перебудови" не мали статусу державності, колишніми автономіями як суб'єктами Російської Федерації та російським співтовариством у цілому. Звичайно, цей тип конфлікту виявлявся по-різному (достатньо співставити національний рух у Татарстані і Чечні, щоб зрозуміти їх суттєву різницю і за джерелами, і за характером розвитку, а тим більше результатами). Повернемося до аналізу першого типу конфлікту.
Динаміка етнонаціонального конфлікту має декілька стадій, що послідовні у своєму протіканні.
У латентний період можливе існування протиріч між національними групами, однак, поки вони не усвідомлюються, конфліктна ситуація не виникає. Коли погроза небезпеки від однієї зі сторін починає сприйматися реально, виникає конфліктна ситуація.
Відкрита стадія конфлікту починається з інциденту, що стає дійсним детонатором, часто залишаючись для більшості учасників дійсною причиною конфлікту.
На стадії ескалації національні конфлікти мають деякі особливості. У процесі загострення протиборства ми можемо спостерігати наростання інтенсивності в кожних наступних діях обох сторін. Можна виділити такі ознаки:
♦ по-перше, йде різке збільшення кількості учасників конфлікту, наростання йде за рахунок залучення найбільш активних сил;
♦ по-друге, росте кількість проблемних ситуацій І погіршується первинна проблемна ситуація;
♦ по-третє, конфлікт супроводжується наростанням емоційної напруги;
♦ по-четверте, формування стійкого образу ворога, компроміс сприймається як капітуляція, кожна зі сторін націлена тільки на перемогу. Перемога за будь-яку ціну сприймається цілком природною, а жертви при цьому цілком виправданими. Домінування ірраціональних установок орієнтує сторони на можливість і необхідність застосування насильницьких методів;
♦ по-п'яте, ескалація національних конфліктів може супроводжуватися залученням третіх сил. Це може відбуватися, коли конфлікт доходить до стадії "генералізації". Глибинні протиріччя, у свою чергу, породжують нові вогнища протиріч.
4.Типологія етнонаціональних конфліктів. Зробимо спробу виділити найбільш типові групи конфліктів.
Конфлікти, які пов'язані з історичним минулим. В історичній пам'яті народів назавжди зберігаються образи, приниження і горе, що їм було нанесено. Час не завжди заліковує ці рани. Об'єдання якихось факторів може викликати з минулого трагічні наслідки, дуже часто вони можуть відродитися в надзвичайно гіпертрофованому вигляді.
Територіальні конфлікти. Найбільш поширеною причиною виступає прагнення з'єднати роздроблені в минулому території або повернути старі національні кордони.
Конфлікти, пов'язані з відновленням територіальних прав депортованих народів, теж належать до подібного типу конфліктів.
Конфлікти, викликані фактичною нерівністю в економічному, соціальному і культурному розвитку. До цього типу можна віднести і нерівність у рівнях життя. У подібних конфліктах національний фактор може виступати як об'єднуючий символ для боротьби в досягненні справедливості.
Конфлікти, викликані етнодемографічними або еміграційними процесами. Одна з найбільш молодих причин конфліктів для країн Європи, що викликані масовим в'їздом іммігрантів з африканських і азіатських країн. Схожу природу має проблема, пов'язана з масовим переміщенням біженців і переселенців.
Перелічені типи конфліктів, як ми уже відзначали, досить умовні. У чистому вигляді рідко ми можемо їх побачити. Найчастіше вони накладаються один на одного, стають як би "багатотиповими".
Етнонаціональний конфлікт, як і соціальний, є процесом, що протікає в тимчасових межах, має свої етапи, початок, розвиток і своє завершення.
Етнонаціональні конфлікти, як типи політичних конфліктів, можна класифікувати за сферами прояву, цілями, обсягом використання військової сили, територією проживання етносу та іншими. Отже, слід розглянути їх детальніше
За територією проживання:
- міждержавні;
- регіональні;
- між центром і регіоном;
- місцеві.
За мотивами виникнення:
- територіальні;
- економічні;
- політичні;
- історичні;
- ціннісні;
- конфесійні;
- соціально-побутові. За сферами прояву:
- соціально-економічні;
- культурно-мовні;
- територіально-статусні;
- сепаратистські. За цілями:
- реалістичні;
- нереалістичні. За методами:
- насильницькі;
- ненасильницькі.
За обсягом використання військової сили:
- мирні;
- з мінімальним (одноактних) використанням військової сили;
- військові. По вертикалі:
- між центром та адміністративною одиницею;
- між регіональними та місцевими органами влади.
По горизонталі:
- між групами корінних і некорінних національностей;
- мікроконфлікти на особистісному рівні
Будь-який конфлікт на етнічному підґрунті обумовлений перш за все двома причинами - глибокою економічною або політичною кризою та ослабленням державної влади. Основними факторами негативного розвитку етнополітичної ситуації найчастіше є:
- підривна діяльність сепаратистів, розрахована на провокування конфліктів на міжетнічному підґрунті;
- зростаюча етнічна відособленість титульних націй під прикриттям побудови власної державності та самовизначення народів;
- зростаюча етнічна відособленість національних меншин, що супроводжується сепаратистськими вимогами про відокремлення й утворення національних районів, автономій, територій, під приводом необхідності збереження народних звичаїв і традицій, національної мови, місцевого самоврядування;
- зміщення традиційного міжетнічного балансу (у структурах влади, бізнесі, національно-етнічному складі населення) у бік титульної нації, звідси - посилення напруженості відносин з іншими народами, що складають меншість;
- відсутність добре продуманої федеральної національної політики;
- нестабільна політична та соціально-економічна ситуація в місті, районі, регіоні, країні;
- неконтрольовані процеси міграції і пов'язана з цим криміналізація етнічних діаспор;
- корупція, крадіжки і розбазарювання державних коштів органами місцевого самоврядування та державної влади;
- епізодичність заходів, які здійснюються органами державної влади і місцевого самоврядування з протидії екстремізму на етнічному підґрунті;
- високий рівень безробіття і, відповідно, низький життєвий рівень населення як живильне середовище для формування кризових міжетнічних процесів.
5.Проблеми врегулювання етнонаціональних конфліктів. Нині у світі практично немає етнічно однорідних країн. Населення переважної їх більшості складається з представників різних етносів. Так, в 1970-і роки, за підрахунками соціологів, налічувалося лише 9 % держав, у яких етнічна більшість складала близько 100 %; у 25 державах (19 %) етнічна більшість складала 90 % усього населення; в 39 країнах основна етнічна спільність не сягає й половини населення. У багатьох випадках кількість етнічних груп перевищує 100 [1]. У ХХІ столітті понад 150 мільйонів людей живе не в тій країні, де вони народилися; у Європі налічується понад 100 етнічних груп загальною чисельністю понад 100 мільйонів чоловік [2].
Отже, проблеми регулювання етнонаціонального розвитку, вироблення оптимальних моделей міжетнічної взаємодії, запобігання конфліктогенним ситуаціям актуальні для багатьох країн. Протягом тривалого часу уряди цих країн шукають шляхів законодавчого супроводу етнонаціонального розвитку. Аналіз зусиль стосовно цього дає можливість для наступних тверджень: США і Канада першими розпочали такі пошуки, на що їх спонукали конфліктогенні ситуації у сфері міжетнічних відносин, особливо в середині 1960-х років; інтенсивна діяльність урядів з вирішення гострих етнополітичних проблем у країнах Європи триває протягом трьох останніх десятиліть.
Серед поліетнічних країн світу, досвід вирішення етнічних проблем яких можна оцінити у певних аспектах як позитивний і який, до певної міри, можна застосувати і в Україні, безперечно, такі: США, Канада, Бельгія, Угорщина, країни колишньої Югославії. Їх досвід слід розглядати у двох контекстах: 1) формування теоретико-концептуальних засад розвитку поліетнічного суспільства, які є основою для вибудови політико-правового поля (законодавчої бази) вирішення етнічних проблем, котрі супроводжують суспільні процеси у країнах з поліетнічним складом населення; 2) конкретної практики вирішення тих чи тих проблем у конкретних історичних умовах.
У першому контексті важливим є досвід США й Канади. Це не означає, що у другому аспекті вони не мають достатніх досягнень. Такі досягнення безумовні й про них мова йтиме, коли буде аналізуватися зміст концепцій етносоціального розвитку, які застосовувалися для вирішення гострих етнополітичних ситуацій. У другому випадку адаптованим до України може бути досвід Угорщини й країн колишньої Югославії.
Отже, теоретико-методологічні засади концепцій багатокультурності (мультикультуралізму), які стали базою для формування законодавства у сфері етнонаціонального розвитку та в межах яких здійснювалися відповідні заходи, найбільш чітко були сформульовані американськими й канадськими вченими у 1960-х – 1980-х роках. Однією з найпоширеніших сучасних концепцій, які використовуються для інтерпретації етнонаціональної ситуації в поліетнічних країнах, стала концепція культурного (етнічного) плюралізму. Сутність її полягає у тому, що держава визнає існування в межах єдиного етнополітичного організму різних етнічних груп з їх своєрідними елементами побуту і культури, пов’язаних з їх іноетнічним походженням, котрі відрізняються від домінуючої етнічної спільноти. При цьому наголошується на толерантності держави до представників різних націй чи то етносів, які перебувають на території тієї чи іншої держави. Виходячи з такої позиції, в поліетнічних країнах та їх суспільствах мають створюватися умови для збереження і розвитку специфічних рис побуту і культури країн походження та інтеграції їх в культуру країни проживання.
Ефективність концепції культурного плюралізму, як засвідчив досвід північноамериканських країн, визначається двома критеріями: 1) структурною підтримкою плюралізму (юридичне та державне його визнання; політика, освіта, засоби масової інформації, які визнають і відповідним чином ставляться до наявності в суспільстві етнічної різноманітності); 2) ідеологічними системами, які інтерпретують плюралізм та етнорасову рівність.
У межах цієї концепції, яка стала чи не основою державної доктрини, зокрема, в США, було здійснено цілу низку заходів, що сприяли вирішенню проблем етнонаціонального розвитку країни та запобігали виникненню конфліктогенних ситуацій у міжетнічних стосунках. Серед цих заходів – закон щодо вивчення етнічної спадщини населення США (1972 р.); створення в університетах наукових центрів з вивчення історії та культури різних етнічних груп; заснування радіо- й телевізійних програм мовами вихідців з інших країн; призначення представників расових і етнічних груп на вищі державні посади; надання деяких переваг представникам кольорових меншин при наймі на роботу, вступі до ВНЗ тощо. Власне, значна частина таких заходів склала як у США, так і в Канаді основу досить таки об’ємної програми „позитивних дій” [4].
Три важливі програми – програма „позитивних дій”, програма дослідження „етнічної спадщини” та програма двомовного навчання – склали основу урядової політики у сфері етнонаціонального розвитку США. Досвід США з реалізації певних положень концепції етнічного плюралізму дав позитивні результати: принаймні, вже понад 20 років у цій країні не спостерігається гострих ситуацій у міжетнічних стосунках, особливо між „білими” і „чорними”, що були характерними для етнонаціонального розвитку у 1960-х – 1980-х роках.
Можна констатувати, що в межах загальної концепції етнічного плюралізму формувалися його варіанти або ж концепції, що стали реакцією, як у теоретичному, так і у практичному плані, на конкретну етнонаціональну ситуацію. Одним з таких варіантів, які до певної міри можна розглядати як самостійну концепцію, є концепція багатокультурності. Як така вона сформувалася в Канаді. Теоретичні її джерела пов’язані зі спробами канадських соціологів ще у 1920-х роках по-новому подивитися на багатоетнічний склад населення країни і пояснити причини збереження представниками різних етнонаціональних груп самобутності побуту і культури після тривалого їх перебування на канадській землі [5]. Ідеї „канадської мозаїки” та „єдності у різноманітності” – головні елементи концепції полікультурності стали стрижнем, на якому вибудовувалася офіційна політика багатокультурності у Канаді. Вона була прийнята 1971 року [6].
Основними принципами політики багатокультурності стали: 1) підтримка урядом Канади усіх культур, які існують на її території; сприяння розвитку етнокультурних груп, особливо тих, що відчувають у цьому потребу; 2) сприяння подоланню будь-яких бар’єрів на шляху якнайповнішої участі етнокультурних спільнот у житті канадського суспільства; 3) стимулювання творчої взаємодії й обміну між усіма етнокультурними групами Канади в інтересах національної єдності; 4) надання допомоги іммігрантам у вивченні принаймні однієї з офіційних мов Канади для того, щоб вони стали повноправним учасником суспільного життя країни.
Як і у США, так і в Канаді в межах політики багатокультурності було здійснено чимало заходів, які сприяли розв’язанню гострих етнополітичних проблем. Для реалізації політики багатокультурності в уряді Канади було створено спеціальний орган – міністерство у справах багатокультурності. Щоправда, цей орган не раз реорганізовувався. І це, як свідчить досвід, не завжди було на користь справі. До речі, український досвід з перманентною реорганізацією центрального органу виконавчої влади у сфері етнонаціонального розвитку підтверджує, що вона (реорганізація) перетворюється на негативну тенденцію і не сприяє вирішенню гострих проблем, оскільки значна частина часу й коштів витрачається на саму реорганізацію [7].
Політика федерального уряду Канади складалася із серії програм, спрямованих на створення рівних можливостей для всіх етнічних спільнот, подолання перешкод на шляху до їх взаєморозуміння, надання допомоги у збереженні мови та культури й інтеграції у суспільство тих, хто прибуває до Канади на постійне проживання. З цією метою виділялися гранти з державного бюджету для реалізації спеціальних проектів, наприклад, створення багатокультурних центрів; особливо стимулювалася діяльність молодіжних організацій у справі обміну культурним надбанням між групами; забезпечувалося дослідження в галузі етнокультури та етнолінгвістики; були виділені спеціальні кошти для написання праць з історії та культури різних етнічних груп Канади, які фіксували їх вклад у розвиток країни, а також аналізували проблеми їх перебування в країні; забезпечувалося навчання дітей іммігрантів французькій та англійській мовам; здійснювалося системне вивчення канадського багатоетнічного суспільства, стимулювалася діяльність музеїв, національної кіностудії, національної бібліотеки та архівів зі збирання й поширення матеріалів з історії та культури етнічних груп.
Серед європейських держав, де в останні роки відбувається інтенсивний пошук розв’язання гострих етнополітичних проблем, є держави, які утворилися на теренах колишньої Югославії. Це обумовлено тим, що тут ці проблеми проявляються нині чи не з найбільшою силою.
Поміж огрому етнічних проблем держав колишньої Югославії дослідники виокремлюють кілька, на мою думку, найпекучіших: 1) формування механізмів забезпечення реалізації прав національних меншин; 2) уможливлення участі представників меншинних груп населення у прийнятті рішень на національному, регіональному і локальному рівнях; 3) подолання антагонізму в міжетнічній взаємодії представників різних народів, котрі ще донедавна перебували у стані війни; 4) формування системи виховання міжетнічної толерантності; 5) забезпечення повернення на рідні землі біженців, які внаслідок воєнних дій змушені були їх залишити [8].
Щоби збагнути сутність перелічених та й інших проблем етнонаціонального розвитку цих країн, як також і того, яких зусиль необхідно докласти для їх подолання (зважимо, у контексті адаптування досвіду до українських реалій і формування концепції етнонаціональної політики в Україні), варто хоча б побіжно оглянути етнонаціональну ситуацію в цих країнах.
Скажімо, населення Словенії складається з кількох етнічних груп, серед яких італійці й угорці — автохтонні, інші (албанці, австрійці, чорногорці, хорвати, серби тощо) — прибули сюди після 1945 року. Це очевидно позначилося на досить високій частині словенів у етнонаціональній структурі країн — понад 87 %; жодна з інших етнічних груп не сягає і 3 %. Нині Словенія, з огляду на вирішення соціальних і певною мірою етнічних проблем, є чи не найблагополучнішою країною серед усіх колишніх республік Югославії; основною проблемою тут є утримання тенденції інтегративного розвитку країни.
Македонія, етнічний склад якої є таким: македонці — 67 %, албанці — 23 %, турки — 4 %, рома, серби, всі інші етнічні групи — по 2 %, потерпає від спроб дестабілізації чутливого етнічного балансу в результаті припливу представників різних етносів з тих територій колишньої Югославії, де точилися воєнні дії.
У Боснії і Герцеговині після чотирьохрічної війни, у яку були втягнуті серби, хорвати й мусульмани, основною проблемою міжетнічної взаємодії стали „переміщені особи”. Із 4,4 млн. жителів 2,5 млн. (приблизно 60 %) — „переміщені особи”. Етнічний склад населення Боснії і Герцеговини такий, що жодна з етнічних груп не складає абсолютної більшості: мусульмани — 44 %, серби — 31 %, хорвати — 17 %. Ще 5 % називають себе югославами, інші 25 національностей складають лише 3 %. До речі, мусульмани власне як етнічна група були класифіковані у переписах колишньої Югославії лише з 1971 року, а югослави - з 1961 року. Щоправда, категорію „югослави” варто розглядати радше як політичне поняття, аніж етнічне.
У Хорватії після парламентських і президентських виборів (січень — лютий 2000 року) відкрилися можливості реалізації прав національних меншин: це приблизно 22 % усього населення. При цьому, хорвати й серби складають понад 90 % [9].
До недавнього часу Союзна Республіка Югославія складалася з двох республік – Сербії та Чорногорії. Лідери останньої час від часу заявляли про бажання вийти зі складу федерації. З особливою наполегливістю така позиція Чорногорії декларувалася під час жовтневих подій 2000 року, а 2006 року Чорногорія стала самостійною державою, вже шостою на терені колишньої Югославії.
Найскладнішою проблемою тепер уже для Сербії стала проблема Косово. Її вирішення залежить не стільки від внутрішніх факторів, скільки від зовнішніх; вона охоплює не лише етнічні аспекти, а вже переважно соціонаціональні. Скажімо, чітко виражене прагнення до утворення самостійного етнополітичного організму (державного утворення) визначає розвиток подій у краї й характер міжетнічної взаємодії між головними етнічними групами населення (серби й албанці) в країні.
Мозаїчність етнічного складу населення кожної з нових країн колишньої Югославії та докорінна зміна статусу практично всіх етнічних груп їх населення актуалізують пріоритетність етнічних проблем у їх суспільному розвитку.
У такому контексті правове регулювання етнонаціональних проблем набирає особливої ваги. На сьогодні у кожній з країн колишньої Югославії в основному сформовано законодавчу базу такого регулювання, де, зокрема, визначається правовий статус національних меншин. Вона, як правило, у всіх країнах за своєю структурою і за змістом подібна: конституція кожної з країн містить розділи про основні права національних меншин; існують й окремі законодавчі акти, які деталізують ці права і визначають механізми їх реалізації. Йдеться про фундаментальні права (право існування як представників меншини і співвіднесення себе зі своєю етнічністю); „компенсаторні” права (мовні, право на освіту, на інформацію рідною мовою, на культурний розвиток, на вільну взаємодію, на економічний розвиток, на використання національної символіки); права, які стосуються участі меншин у процесі прийняття рішень на національному і локальному рівнях щодо свого політичного і соціального статусу.
Інкорпорація фундаментальних і „компенсаторних” прав у законодавстві країн на території колишньої Югославії підтверджується такими прикладами. У Македонії, скажімо, члени національних меншин мають право на вільне маніфестування, підтримку і розвиток своєї національної ідентичності та її атрибутики; на заснування інституцій культури, мистецтва, освіти й інших асоціацій, метою яких є підтримання і розвиток їх ідентичності; на навчання етнічними мовами у початкових та середніх школах (з обов’язковим вивченням македонської мови), при цьому держава гарантує захист етнічної, культурної, мовної та релігійної ідентичності меншин (статті Конституції 7 та 48).
Власне, такі правові підходи до визначення основних прав національних меншин є типовими для поліетнічних країн, зокрема й для України. Що ж до механізмів їх реалізації, то вони можуть відрізнятися, особливо коли йдеться про участь національних меншин у прийнятті рішень.
Оскільки правової бази стосовно участі національних меншин України у процесі прийняття рішень практично не існує, то доречно дещо детальніше зупинитися на досвіді Словенії, Хорватії, до недавнього часу Союзної Республіки Югославії щодо забезпечення цих прав меншин на локальному рівні.
Питання про участь меншин Словенії (скажімо, італійської чи угорської) у прийняті рішень вирішено в такий спосіб: а) представники меншин, як і всі громадяни країни, беруть участь у національних і в місцевих виборах. До того ж, вони мають право голосувати за управлінців своєї національної комуни (громади). Така практика отримала назву „подвійної” концепції забезпечення прав меншин: з одного боку, їм надається загальне право голосу, а з іншого - право „представництва інтересів” через обрання представників національних меншин до органів законодавчої і виконавчої влади на регіональному й локальному рівнях. До речі, така процедура відрегульована у правових документах. Статті Конституції забезпечують представництво меншин у парламенті та в органах місцевого врядування й деталізують механізм виборів представників до парламенту. Всі члени меншини, незалежно від того, де вони проживають (у етнічно-компактних, етнічно-змішаних поселеннях чи дисперсно) беруть участь у виборах своїх представників до парламенту. Ті, хто проживає дисперсно, можуть голосувати листовно. Щодо місцевих виборів, то вони регламентуються законом „Про місцеве самоврядування”: в етнічно гетерогенних регіонах, які визначені законом, де проживають представники італійської й угорської меншин, вони можуть мати, принаймні, по одному представнику в місцевих органах управління. Важливо підкреслити, що зміни до законодавства про меншини не можуть вноситися без згоди (консенсусу) членів етнічних меншин.
Цікавою і, на мою думку, ефективною формою реалізації прав національних меншин є „Самоврядна національна меншина (СНМ)”. У Словенії 1994 року було прийнято Закон „Про самоврядні національні меншини”. Він визначає коло завдань, які вирішує така меншина, окреслює методи здійснення її діяльності, засади функціонування її структур, фінансування та зв’язків з державними інституціями й органами місцевого самоврядування. Прикладом діяльності такого етнонаціонального утворення є функціонування у межах всієї Словенії „Італійської самоврядної національної меншини”. Вона від імені італійської етнічної групи здійснює контакти з державними органами управління, обов’язково затверджує всі заходи, пов’язані зі статусом меншини, перед тим, як вони будуть впроваджуватися державними органами. До функцій СНМ належать також питання міжнародного співробітництва з Італією й тими державами, де є чисельні італійські меншини; вона задіяна у процесі підготовки міжнародних договорів, угод, що стосуються статусу і прав меншини.
Останнє актуальне й для України, оскільки нині питання стосунків етнічних меншин з країнами походження і визначення правової бази надання їм допомоги не врегульовані жодним юридичним актом.
До речі, подібні самоврядні органи національних меншин з 1995 року існують і в Угорщині. На сьогодні 11 з 13 офіційно визнаних меншин цієї країни скористалися положеннями Закону „Про права національних та етнічних меншин” від 1993 року і утворили свої самоврядні органи управління. Як в Угорщині, так і в Словенії СНМ вибудовані за схожою схемою: асамблея (законотворчий орган), комітети (виконавчі органи), у деяких СНМ є інститут президентства; для забезпечення діяльності СНМ встановлюється виконавчий орган у складі директора і секретаря, а також спеціалістів (переважно в галузі освіти, культури, інформації) [10].
У Хорватії меншинам, які складають більше 8 % всього населення, гарантується пропорційне представництво в Асамблеї (парламенті) та уряді, а також в інститутах вищої законодавчої влади. Якщо ж вони складають менше 8 %, то від них обирається по 5 представників до Палати представників Асамблеї, в якій мають бути представлені всі меншини.
У контексті реалізації прав національних меншин (саме що стосується їх участі у прийнятті рішень) актуалізується проблема політизації етнічності. „Політизація етнічності” у тих аспектах, де вона викликає обособлення, сприяє появі розподільчих ліній за етнічними ознаками, ускладнює процес подолання антагонізму у міжетнічній взаємодії представників різних етносів й формування системи виховання толерантності у цій взаємодії.
Толерантність, безумовно, є проблемою надто важливою для будь-якого поліетнічного суспільства, а для суспільства країн колишньої Югославії вона чи не найвагоміший фактор, який визначає їх розвиток. Дві обставини зумовлюють надто чутливе сприйняття толерантності в цьому регіоні: 1) локалізація етнонаціональних проблем (звуження етнокультурного простору взаємодії) в результаті розпаду Югославії, а звідси й формування нової ситуації у міжетнічних стосунках; 2) за умов ведення воєнних дій міжетнічна конфронтація у деяких регіонах досягала апогею. Після припинення воєнних дій частина населення, яка під тиском обставин змушена була покидати місця свого постійного проживання, почала повертатися, а частина залишається на нових місцях поселення. Адаптація і реадаптація тих і інших стає чи не найгострішою проблемою у міжетнічних стосунках, оскільки це пов’язано з необхідністю подолання мовних бар’єрів, зайняття ніш у соціальній і культурній сферах життя чи то нових суспільств, чи то суспільств, які вони тимчасово залишали. Тому проблема формування системи подолання негативних стереотипів, налагодження взаємодії між представниками різних етнічностей, розвитку взаємної поваги і толерантності щодо етнічних та культурних відмінностей набувають особливої ваги, передусім на управлінському рівні.
На сучасному етапі суспільного розвитку нових країн колишнього югославського простору їх етнополітика прагне створити умови, які сприяли б формуванню інтегративного типу етнонаціональних процесів. У цьому контексті здається не зайвою думка про вироблення спеціальних програм подолання нетолерантності у міжетнічних відносинах в Україні за умов нестабільної економічної ситуації, певної конкуренції між етнічними групами населення за зайняття відповідних ніш у суспільному й політичному житті, за браком можливостей повного задоволення потреб етнокультурного розвитку як національних меншин, так і титульної нації. До речі, до певної міри основою розробки таких програм могли б стати підручники для шкіл та ВНЗ про історію і культуру етнічних меншин України та їх взаємодію з титульною нацією (українцями) впродовж їх спільного проживання на території України. Програми в умовах України могли б працювати на перспективу, тобто на запобігання конфліктних ситуацій.
Ведучи мову про спроби подолання кризових ситуацій у міжетнічних стосунках на теренах колишньої Югославії, варто звернути увагу на співпрацю урядових і громадських організацій. До речі, в Україні така співпраця могла б дати позитивний ефект, але український досвід незначний – така співпраця ледве налагоджується [11]. Вона, як засвідчує практика країн колишньої Югославії, особливо на локальному рівні, дає позитивні результати у вирішенні етнічних проблем, зокрема у сфері реалізації „компенсаторних” прав меншин. Місцеві органи влади у взаємодії з громадськими організаціями меншин у різних країнах колишньої Югославії розробляють і впроваджують різні ініціативи, мета яких інтегрувати меншинне населення (а надто біженців, котрі після припинення воєнних дій повертаються до попередніх місць проживання в соціальне, культурне, політичне життя громад) та забезпечити толерантність у міжетнічній взаємодії на конкретній поліетнічній території. Серед таких заходів - формування власних автономних управлінських органів національних меншин (Словенія); фінансова підтримка діяльності організацій етнічних меншин (Словенія, Боснія і Герцеговина, Хорватія); білінгвічні програми у дитячих садках і програми, які забезпечують рівні можливості освіти (з врахуванням навчання етнічними мовами) для меншин; спеціальний проект соціальної інтеграції рома (Македонія); спеціальні семінари для управлінців, де навчають умінню врегульовувати етноконфліктні ситуації і, взагалі, вчать етнополітичному менеджменту; семінари, спрямовані на підтримку успішної імплементації мирного процесу і толерантності міжетнічної взаємодії; громадські ініціативи з інтеграції й формування довіри між місцевим поліетнічним населенням і біженцями, що повертаються у місто (Боснія і Герцеговина); програма вибудовування за спеціальними модулями толерантних стосунків між дітьми і молоддю з числа біженців та іммігрантів, які повертаються у Хорватію з тих регіонів, де велися воєнні дії, зокрема із Боснії і Герцеговини (Хорватія) тощо.
За певних умов, зокрема – у кризових ситуаціях та при очевидній дискримінації національних меншин, відчутний ефект може дати „програма позитивних дій”. Подібна політика захисту національних меншин, як уже говорилося, мала місце під час особливого загострення етнонаціональних конфліктів у США, Канаді, інших поліетнічних країнах у 1960-і – 1970-і роки. Щоправда, подекуди такі дії породжували невдоволення, скажімо, серед білого населення (панівної більшості) США, що дало підстави називати таку політику „позитивною дискримінацією” або „дискримінацією навпаки”. Прихильники цієї думки вважали, що в результаті такої політики дискримінується „біле” населення.
Що стосується поліетнічних країн Європи, то етнополітичні проблеми виявляються не з такою силою, як, скажімо, в країнах на території колишньої Югославії. Виняток становить хіба що Бельгія. Дослідники етнонаціональних проблем цієї країни звертають увагу на те, що, „починаючи з моменту свого утворення 1830 року, Бельгія завжди була розділеною країною, у якій національна єдність є проблематичною. Опозиційна боротьба, яка більшість часу історії країни точилась навколо чотирьох фундаментальних розколів, завжди була характерною рисою політичного життя” [12]. Лінії „розколу” проходять: 1) між християнським, переважно, католицьким, світом і світським населенням; 2) між найманими працівниками та роботодавцями; 3) між Брюсселем та провінцією; 4) між валійською і фламандською етнічними спільнотами. Щодо самого етнонаціонального розвитку, то тут також є чотири фактори, які відчутно впливають на групові конфлікти та міжгрупові відносини. Це – фламандці, валійці, „германофони” та іммігранти.
Зусилля щодо вирішення цих проблем концентруються у Бельгії навколо питання про автономний статус згаданих етнічних спільнот та їх територіального облаштування. Цей досвід цікавий в контексті територіального принципу реалізації прав етнічних спільнот; він менш дотичний до українських реалій. Щоправда, з точки зору правового врегулювання, то він заслуговує на увагу, оскільки останнє спрямоване на найповніше врахування прав обох територіальних спільнот.
Угорщина, яка, за запропонованою німецьким правником Г. Бруннером концепцією [13], не є поліетнічною країною й де етнополітичні проблеми виявляються не з такою гостротою, дала приклад „запобіжного врегулювання” статусу національних меншин, ухваливши Закон „Про самоврядну національну меншину”.
Зазначу, що в контексті пошуків шляхів формування найбільш ефективного законодавства щодо національних меншин варто ретельно опрацювати й вітчизняний досвід. Адже національна українська влада з самого початку свого становлення після революції 1917 року, вибудовуючи власну політику, намагалася враховувати фактор поліетнічності українського суспільства. Це, в першу чергу, стосується владних структур Української Народної Республіки.
Так, особливе місце в діяльності Центральної Ради УНР у сфері міжнаціональних відносин та ролі в них національних меншин посідає Закон „Про національно-персональну автономію”, який було ухвалено 1918 року [14]. У ньому визначалися принципові засади становища національних меншин як складових компонентів етнонаціональної структури українського суспільства та реалізації їх прав на самоврядування.
У цьому контексті завважу, що в світовій практиці утвердилися два принципи забезпечення прав національних меншин у поліетнічних країнах: у межах територіальної або ж національно-культурної (національно-персональної) автономії. Перша застосовується за наявності компактних поселень тієї чи іншої етнічної спільноти, частка якої перевищує половину усього населення певної території. Друга виявляється ефективною за умов дисперсного розселення етнічних спільнот. Для України адекватними є принципи національно-персональної автономії, оскільки її етнічні спільноти розселені саме розсіяно і, за винятком Криму, у жодному регіоні країни жодна спільнота, крім українців, не сягає навіть половини його населення.
6.Роль ООН у врегулювані етнонаціональних конфліктів.
Дата добавления: 2018-05-13; просмотров: 562; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!