Перехід кількісних змін у якісні
Дано відношення міри, певна самостійна реальність, якісно яка є відмінною від інших. Таке для-себе-буття в зв’язку з тим, що воно в той же час по суті своїй є певним відношенням визначених кількостей, відкрите для зовнішності і для кількісної зміни; воно має простір, в межах якого воно залишається байдужим до цієї зміни і не змінює своєї якості. Але виникає така точка цієї зміни кількісної, в якій змінюється якість, визначена кількість виявляється специфічною, так що змінене кількісне відношення перетворюється на деяку міру і тим самим в нову якість, на нове дещо. Відношення, що змінило перше, є визначеним ним почасти в тому смислі, що моменти, які перебувають у спорідненості, якісно є тими ж самими, почасти в тому, що тут є кількісна неперервність. Але так як відмінність стосується цього кількісного, то нове дещо ставиться байдуже до попереднього; відмінність між ними є зовнішньою відмінністю визначеної кількості. Вона з’являється, таким чином не з попередньої, а безпосередньо з себе, тобто з внутрішньої, такої що не вступила в наявне буття специфічної єдності. Нова якість чи нове дещо піддане такому ж процесу своєї зміни і т.д. до безкінечності.
Оскільки рух від однієї якості до другої відбувається в постійній безперервності кількості, постільки відношення, що наближується до деякої якісної точки, що розглядається кількісно, розрізняється лише як “більше” і “менше”. Зміна з цього боку є поступовою. Але поступовість стосується тільки зовнішнього аспекту зміни, а не якісного її аспекту; попереднє кількісне відношення, що є безконечно близьким до наступного, все ще є другим якісним існуванням. Тому з якісного боку абсолютно переривається чисто кількісний поступальний рух вперед, що не складає межі в собі самому; так як нова якість, що з’являється, за своїм чисто кількісним співвідношенням є у порівнянні з зникаючим невизначено другим, байдужою якістю, то перехід є стрибком; обидві якості розташовані як цілковито зовнішні одна щодо одної.
|
|
|
Суперечність і її примирення
…Одним з основних заблуджень попередньої логіки і буденної уяви є погляд, ніби суперечність не є таке ж суттєве і іманентне визначення, як тотожність; більше того, якщо вже мова зайшла про ієрархію і обидва визначення ми повинні фіксувати як розрізнені, то слід було б визнати суперечність більш глибокою і більш суттєвою. Бо у порівнянні з нею тотожність є лише визначенням простого безпосереднього, визначення мертвого буття; суперечність же є коренем будь-якого руху і життєвості; лише оскільки дещо має в самому собі суперечність, воно рухається, володіє імпульсом.
|
|
|
Суперечність звичайно, по-перше, усувають з речей, із сущого і істинного взагалі, стверджуючи, що немає нічого суперечливого. По-друге, суперечність навпаки, виштовхується в суб’єктивну рефлексію, яка із своїм співвіднесенням і порівнянням її буцімто вперше створює. Але і в цій рефлексії її також по справжньому немає; бо суперечливого, як запевняють, не можна ні уявити собі, ні помислити. Суперечність визнається взагалі, чи буде це суперечність в дійсному чи в мислячій рефлексії, випадковістю, ніби аномалією і минущим пароксизмом хвороби.
Суперечність не слід трактувати тільки як якусь аномалію, що зустрічається подекуди: вона є негативне в його суттєвому визначенні, принципом усякого саморуху, що полягає не в чомусь іншому, як в деякому зображенні суперечності. Самий зовнішній чуттєвий рух є її безпосереднє наявне буття. Дещо рухається не постільки воно в цьому “тепер” перебуває тут, а в другому “тепер” там, а лише оскільки воно в одному і тому ж “тепер” перебуває тут і не тут, оскільки воно в цьому “тут” одночасно і перебуває, і не перебуває. Треба погодитися з древніми діалектиками, що суперечності, які вони знайшли в русі, дійсно існують; але з цього не випливає, що руху немає, а навпаки, що рух є самою існуючою суперечністю.
|
|
|
... З розгляду природи суперечності отримали взагалі той висновок що якщо в тій чи іншій речі можна виявити деяку суперечність, то це саме по собі ще не є, так би мовити, перекрученням, дефектом чи помилкою цієї речі.
Гегель Г.В.Ф. Феноменологія духа.
Енгельс Ф.
...Метафізичний спосіб розуміння, хоч і є правомірним і навіть необхідним у певних галузях, більш чи менш широких, залежно від характеру предмета, рано чи пізно досягає кожного разу тих меж, за якими він стає одностороннім, обмеженим, абстрактним і заплутується в нерозв'язних суперечностях, тому що за окремими речами він не бачить їх взаємного зв'язку, за їх буттям – їх виникнення і зникнення, через їх спокій забуває їх рух, за деревами не бачить лісу.
Ось чому кожна органічна істота завжди є та сама і, однак, не та сама. При точнішому дослідженні ми знаходимо також, що обидва полюси якої-небудь протилежності – наприклад, позитивне і негативне – такі ж невіддільні один від одного, як і протилежні, і що вони, незважаючи на всю протилежність між ними, взаємно проймають один одного. Ми бачимо далі, що причина і наслідок є уявлення, які мають значення, як такі, тільки в застосуванні до даного окремого випадку; але як тільки ми будемо розглядати цей окремий випадок в його загальному зв'язку з усім світовим цілим, ці уявлення сходяться і переплітаються в уявленні універсального взаємодіяння, в якому причини і наслідки весь час міняються місцями; те, що тут або тепер є причиною, стає там або тоді наслідком і навпаки. Всі ці процеси і всі ці методи мислення не вкладаються в рамки метафізичного мислення. А для діалектики, для якої є істотним те, що вона бере речі та їх розумові відображення в їх взаємному зв'язку, в їх зчепленні, в їх русі, в їх виникненні і зникненні, – такі процеси, як наведені вище, навпаки, тільки підтверджують її власний метод дослідження. Природа є пробний камінь для діалектики, і треба сказати, що сучасне природознавство дало для такої проби надзвичайно багатий матеріал, який з кожним днем збільшується, і цим матеріалом довело, що в природі все відбувається кінець кінцем діалектично, а не метафізично.
|
|
|
Енгельс Ф.Анти-Дюрінг.
....Діалектика як наука про всезагальний зв’язок. Головні закони: перетворення кількості в якість – взаємопроникнення полярних протилежностей і перетворення їх одне в одне, коли вони доведені до межі – розвиток шляхом протиріччя, чи заперечення заперечення, - спіральна форма розвитку....
Історія природи і людського суспільства – ось звідки абстрагуються закони діалектики. Вони якраз не що інше, як найбільш загальні закони обох цих фаз історичного розвитку, а також самого мислення. По суті вони зводяться до таких трьох законів:
Закон переходу кількості в якість і навпаки.
Закон взаємного проникання протилежностей.
Закон заперечення заперечення.
Усі ці три закони були розвинуті Гегелем на його ідеалістичний манер лише як закони мислення: перший – у першій частині «Логіки» – у вченні про буття; другий займає нею другу і найбільш значну частину його «Логіки» – вчення про сутність; нарешті, третій фігурує як основний закон при побудові всієї системи. Помилка полягає в тому, що закони ці він не виводить з природи і історії, а нав'язує останнім згори як закони мислення.
Енгельс Ф.Діалектика природи.
Спотворення діалектики у Гегеля основане на тому, що вона повинна бути по Гегелю «саморозвитком думки» і тому діалектика речей – це тільки її відблиск. А насправді ж діалектика в нашій голові – це тільки відображення дійсного розвитку, яке здійснюється у світі природи і людського суспільства і підпорядковується діалектичним формам.
Енгельс Ф.Лист до Шмідта. 1листопада 1891
Ленін В.І.
...«Природа є підтвердження діалектики, і якраз новітнє природознавство показує, що це підтвердження надзвичайно багате» (писано до відкриття радію, електронів, перетворення елементів і т. п.І), «воно нагромаджує щодня масу матеріалу і доводить, що все діється в природі кінець кінцем діалектично, а не метафізично».
«Велика основна думка, – пише Енгельс, – що світ складається не з готових, закінчених предметів, а являє собою сукупність процесів, в якій предмети, що здаються незмінними, так само як і роблені головою мислені їх знімки, поняття, перебувають у безперервній зміні, то виникають, то знищуються, – ця велика основна думка від часу Гегеля до такої міри увійшла в загальну свідомість, що навряд чи хто-небудь стане заперечувати її в її загальному вигляді. Але одна річ визнавати її на словах, інша річ – застосовувати її в кожному окремому випадку і в кожній даній галузі дослідження». «Для діалектичної філософії. нема нічого раз назавжди встановленого, безумовного, святого. На всьому і в усьому бачить вона печать неминучого падіння, і ніщо не може встояти перед нею, крім безперервного процесу виникнення і знищення, безконечного піднесення від нижчого до вищого. Вона сама б лише простим відображенням цього процесу в мислячому мозку». Таким чином діалектика, за Марксом, є «наука про загальні закони руху як зовнішнього світу, так і людського мислення».
Цю, революційну, сторону філософії Гегеля сприйняв і розвинув Маркс. Діалектичний матеріалізм «не потребує ніякої філософії, що стоїть над іншими науками». Від колишньої філософії лишається «вчення про мислення і його закони – формальна логіка і діалектика». А діалектика, в Марксовому розумінні, а також за Гегелем, включає в себе те, що нині називають теорією пізнання, гносеологією, яка повинна розглядати свій предмет так само історично, вивчаючи й узагальнюючи походження і розвиток пізнання, перехід від незнання до пізнання.
В наш час ідея розвитку, еволюції, увійшла майже цілком у суспільну свідомість, але іншими шляхами, не через філософію Гегеля. Проте ця ідея в тому формулюванні, яке дали Маркс і Енгельс, спираючись на Гегеля, далеко більш всебічна, далеко багатша за змістом, ніж ходяча ідея еволюції. Розвиток, який ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на вищій базі («заперечення заперечення»), розвиток, так би мовити, по спіралі, а не по прямій лінії; – розвиток стрибкоподібний, катастрофічний, революційний; – «перериви поступовості»; перетворення кількості в якість; – внутрішні імпульси до розвитку, давані суперечністю, зіткненням різних сил і тенденцій, що діють на дане тіло або в межах даного явища або всередині даного суспільства; – взаємозалежність і найтісніший, нерозривний зв'язок всіх сторін кожного явища, зв'язок, що дає єдиний, закономірний світовий процес руху, – такі є деякі риси діалектики, як більш змістовного вчення про розвиток.
Ленін В.І.Карл Маркс.
... Діалектика є вчення про те, як можуть бути і як бувають (як стають) тотожними протилежності, - при яких умовах вони бувають тотожні, перетворюючись одна в одну....
… Коротко діалектику можна визначити, як учення про єдність протилежностей. Цим буде схоплене ядро діалектики, але це вимагає пояснень і розвитку
Ленін В.І.Філософські зошити.
Поппер К.
Іще одна небезпека, що низходить від діалектики, пов’язана з її туманністю. Вона гранично полегшує використання діалектичної інтерпретації до всякого різновиду розвитку і навіть до того, що не має ніякого відношення до діалектики. Відома діалектична інтерпретація, яка ототожнює пшеничне зерно з тезисом, рослину, що з нього розвивається – з антитезисом, а всі зерна цієї рослини – з синтезом. Що такі приклади затуманюють і без того неясний смисл діалектичної тріади, роблячи її розпливчатість просто загрозливою, – це очевидно; в якийсь момент, охарактеризувавши розвиток як діалектичний, ми повідомимо лише те, що розвиток проходить певні ступені, тобто зовсім небагато. Інтерпретувати ж цей процес розвитку в тому сенсі, що ріст рослини є заперечення зерна, яке перестає існувати, і що визрівання багаточисленних нових зерен є заперечення заперечення – деяке нове начало на більш високому рівні – значить просто грати словами.
Після всього сказаного, я думаю, зрозуміло, що слово «діалектика» необхідно використовувати дуже обережно, а краще за все взагалі його не вживати, – бо ж ми завжди можемо використовувати більш зрозумілішу термінологію спроб та помилок. Виключення потрібно зробити лише для тих випадків де непорозуміння неможливе і де ми зіштовхуємося з таким розвитком теорії, який дійсно повністю вкладається в діалектичну тріаду.
Діалектика (в сучасному, тобто головним чином гегелівському, змісті терміну) – це теорія, згідно з якою дещо – зокрема, людське мислення, – в своєму розвитку проходить діалектичну тріаду: тезис, антитезис, синтез. Спочатку – деяка ідея, теорія чи рух, – тезис. Тезис, скоріше за все, викличе протилежність, опозицію, оскільки, як і більшість речей в цьому світі, він ймовірно, буде небезспірним, тобто матиме слабкі місця. Протилежна йому ідея (чи рух) має назву антитезис, так як вона спрямована проти першого – тезису. Боротьба між тезисом і антитезисом продовжується до тих пір, поки не знаходиться таке рішення, яке в якихось відношеннях виходить за рамки і тезису і антитезису, визнаючи, однак, їх відносну цінність і намагаючись зберегти їх переваги і уникнути недоліків. Це рішення, яке є третім діалектичним шагом, називається синтезом. Одного разу досягнутий синтез, в свою чергу, може стати першим щаблем нової діалектичної тріади і дійсно стає нею, якщо оказується одностороннім чи незадовільним з якихось інших причин. Бо ж в останньому випадку знову виникне опозиція, а значить, синтез можна буде розглядати як новий тезис, який породив новий антитезис. Таким чином, діалектична тріада поновиться на більш високому рівні; вона може піднятися і на третій рівень, коли досягне другого синтезу.
Те, що називають діалектичною тріадою, ми пояснили достатньо повно. Навряд чи можна сумніватися в тому, що діалектична тріада добре описує певні щаблі в історії мислення, особливо в розвитку ідей, теорій і соціальних рухів, що спираються на ідеї чи теорії. Можна сказати, що інтерпретація в термінах методу спроб і помилок є дещо більш гнучкою, ніж інтерпретація в термінах діалектики. Вона не обмежується ситуацією, де пропонується починати з одного-єдиного тезису, і тому з легкістю знаходить використання там, де з самого початку висовується декілька тезисів, незалежних один від одного і не обов’язково протилежних.
…Ми повинні бути обережними, наприклад, по відношенню до ряду метафор, що використовуються діалектиками і які, на жаль, часто сприймаються занадто буквально. Наприклад, діалектики кажуть, що тезис «створює» свій антитезис. В дійсності ж лише наша критична установка створює антитезис, і там, де вона відсутня, ніякий антитезис не буде створений. Далі, не слід думати також, що саме «боротьба» між тезисом і антитезисом «створює» синтез. На ділі відбувається битва умів, і саме уми повинні бути продуктивними і створювати нові ідеї; історія людського мислення нараховує багато безплідних битв, битв, що закінчилися нічим. І навіть якщо синтез досягнутий, його характеристика як такого що «зберігає» кращі елементи тезису і антитезису, як правило, є дуже недосконалою. Ця характеристика приводить до заблудження, навіть якщо вона вірна, оскільки окрім старих ідей, які синтез «зберігає», він завжди уособлює і нову ідею, яку не можна редукувати до більш ранніх стадій діалектичного розвитку. Іншими словами, синтез зазвичай являє собою дещо більше, ніж конструкцію із матеріалу, що доставляється тезисом і антитезисом. Беручи до уваги все сказане, можна заключити, що діалектична інтерпретація – перш за все те її положення, що синтез будується із ідей, що містяться в тезисі і антитезисі, – якщо і не знаходять застосування, все ж навряд чи може сприяти розвитку мислення. Цей момент підкреслювали часом і самі діалектики; і тим не менше вони майже завжди думають, що діалектика може бути використана як метод, який допоможе їм підштовхнути чи, у крайньому разі, передбачити майбутній розвиток мислення.
Поппер К.Що таке діалектика?
Адорно Т.В.
…Саме ім’я діалектика говорить спочатку лише про те, що в її поняттях предмети не виникають, що вони суперечать загальноприйнятій нормі adaequatio. Суперечність – це зовсім не те, у що був зобов’язаний перетворити суперечність гегелівський абсолютний ідеалізм, суперечність не є гераклітівське істотне. Суперечність – знак неістинності тотожності, знак виникнення досягнутого в понятті. Видимість тотожності внутрішньо притаманна мисленню в силу самої його чистої форми. Мислити – значить ідентифікувати, визначати, встановлювати тотожність.
…Діалектика – це послідовне логічне усвідомлення нетотожності. Вона не створює підстави для концепції. До діалектики думку штовхає її недостатність, якої не уникнути, погрішності в мислимім. Якщо обернути проти діалектики докори, які повторюються з часів аристотелівських критиків Гегеля, то все, що попадає на млин такої критики, зводиться до чисто логічної форми суперечності і залишає без уваги безкінечне різнобарв’я неконтрадикторного, просто суперечливого; таким чином погрішності речі перекладаються на метод.
Адорно Т.В.Негативна діалектика.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 334; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!