Тема 3. МЕТОДИ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ВИХОВАННЯ

ПЛАН

1. Особливості методів, прийомів і засобів виховання.

2. Методи формування свідомості; організації діяльності, спілкування і формування досвіду суспільної поведінки; стимулювання діяльності і поведінки.

3. Організаційні форми виховної роботи.

Література

6. Волкова Н.П. Педагогіка: Навч. посіб. Вид. 2-ге, перероб., доп. – К.: Академвидав, 2007. – С. 103–132.

7. Мартиненко С.М., Хоружа Л.Л. Лекції із загальної педагогіки: Навчальний посібник. – К.: КМПУ ім. Б.Д.Грінченка, 2003. – 136 с.

8. Фіцула М.М. Педагогіка: навч. Посіб. для студ. вищих пед. закл. освіти. – К., 2000.

Методи виховання – шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців з метою досягнення виховних цілей.

Прийом виховання –складова частина методу, що визначає щляхи реалізації вимог методів виховання.

Засоби виховання –надбання матеріальної та духовної культури (художня, наукова література, радіо, телебачення, Інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність), які здійснюють під час використання певного методу.

Методи формування свідомості особистості: бесіди, лекції, методи дискусії, переконання, навіювання, приклад.

Методи організації діяльності, спілкування, формування позитивного досвіду суспільної поведінки:педагогічна вимога, громадянська думка, довір’я, привчання, тренування, створення виховних ситуацій, прогнозування.

Методи стимулювання діяльності і поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання.

Методи самовиховання –самопізнання, самооцінювання, саморегуляції.

Самовиховання –цілеспрямованийсамовплив з метою корекції поведінки, свідомості, переконань.

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ВИХОВНОЇ РОБОТИ

Індивідуальні, мікрогрупові, групові, масові (за кількістю учасників).

Позакласна виховна робота –різноманітна діяльність педагогів, спрямована на виховання учнів і здійснювана в позаурочний час (класна година, етична бесіда, диспути, зустрічі з відомими людьми, обговорення книг, читацькі конференції, виставки, масові свята, змагання, конкурси, олімпіади).

Колективні творчі справи –методи співпраці, рівноцінної взаємодії дорослих і дітей, які, об’єднуючись задля загальної мети, формують стосунки між собою на принципах співробітництва і співтворчості.

Методи колективного творчого виховання (КТВ), створені російським педагогом Ігорем Івановим (60-ті роки ХХ століття). У методиці КТВ виділяються людяність, діяльність, творчість. Основні переваги:

· соціальна спрямованість діяльності;

· турботливі стосунки;

· поділ колективу на міні-колективи (творчі групи, екіпажі, бригади, ланки тощо);

· колективні творчі справи;

· чергування творчих доручень;

· різноманітність дільності.

Тема 4. Розвиток, виховання і формування особистості

План

1. Процеси розвитку, виховання особистості.

2. Формування особистості.

Література

1. Мартиненко С.М., Хоружа Л.Л. Лекції із загальної педагогіки: Навчальний посібник. – К.: КМПУ ім. Б.Д.Грінченка, 2003. – 136 с.

2. Фіцула М.М. Педагогіка: навч. Посіб. для студ. вищих пед. закл. освіти. – К., 2000.

Проблема особистості - одна з центральних у курсі філософії, соціології, педагогіки, психології та ряду інших наук. Але кожна наука вивчає особистість, керуючись із своїм предметом дослідження. Педагогіка досліджує педагогічні закономірності формування і розвитку особистості.

Дійсно, формування, розвиток та діагностика особистості вихованця, визначення найбільш ефективних напрямків виховного впливу на неї неможливі без знання структури особистості та закономірностей її формування.

Вітчизняна наука використовує три загальних поняття щодо характеристики людини: ”індивід”, ”особистість”, “індивідуальність”. “Індивід” - це біосоціальне визначення людини як представника виду homo sapiens. “Індивід – 1) у вузькому смислі – окремий організм, людина як представник біологічного виду; 2) у широкому смислі – окрема людина, самостійний суб’єкт”. Отже, у понятті “індивід” зафіксовано факт належності до людського роду. Дитина, розпочинаючи спілкування з людьми в процесі активної діяльності, стає соціальною сутністю, тобто особистістю. “Особистість” - категорія соціальна. Таким чином, якщо поняття “індивід” вказує на зв’язок людини з природою, то поняття “особистість” - на зв’язок людини та суспільства. Особистість – це онтогенетичне набуття людини, результат складного процесу її соціального розвитку. Таке розуміння особистості визначає головний принцип її становлення – принцип розвитку.

На думку О.М.Леонтьєва, під провідною діяльністю розуміється “така діяльність, розвиток якої обумовлює найголовніші зміни у психічних процесах і психологічних особливостях особистості дитини на даній стадії”, діяльність, усередині якої розвиваються психічні процеси, що підготовляють дитину до переходу до нових вищих ступенів розвитку. Він виділяє три основних ознаки провідної діяльності.

По-перше, це така діяльність, у формі якої виникають і у середини якої диференціюються інші, нові види діяльності.

По-друге, провідна діяльність – це така діяльність у якій формуються і перебудовуються часткові психічні процеси.

По-третє, провідна діяльність – це така діяльність, від якої у безпосереднім чином залежать основні психологічні зміни у особистості дитини, які спостерігаються у даний момент її розвитку.

Знання провідного виду діяльності дає можливість оптимально побудувати періодизацію психічного розвитку людини як психологічну основу цілісного процесу її виховання. Основні види діяльності: для дитини - гра та учіння, а для дорослої людини - учіння й праця, тобто на кожному віковому етапі превалює певний вид діяльності. У дошкільному віці провідним видом діяльності є гра; молодшому шкільному віці – навчальна діяльність, тобто учіння; у середньому і старшому шкільному віках, безперечно, домінує учіння (вона становиться різноманітною), але постає гра і з’являється праця, змінюється мотивація учіння (з’являється особистісний смисл учіння). Таким чином вимальовується така послідовність провідних видів діяльності людини: ігрова → навчально-пізнавальна → трудова.

Не даремно з глибини століть дійшли до нас мудрі спостереження:

Що людина робіть, такою вона і є (Г.Гегель).

Без явно посиленої працьовитості немає ні талантів, ні геніїв (Д.І.Менделєєв).

Діяльність – шлях до знань (Б.Шоу).

Ніщо так людину не вчить, як досвід (А.С.Макаренко).

Отже, висловлювання видатних особистостей свідчать про прямий зв’язок між інтенсивністю діяльності й результатами розвитку вихованця.

Тому психологічна і педагогічна науки розглядають формування та розвиток особистості вихованця як активного суб’єкта крізь призму її діяльності, як “систему”, що має свої внутрішні переходи і перетворення, свій розвиток і самовдосконалення. Тому позитивно мотивована, високоорганізована і змістовна, емоційно забарвлена діяльність рішуче впливає на розвиток особистості вихованця. У зв’язку з цим, вихователь свою цілеспрямовану виховну роботу направляє на подальше формування та розвиток особистості вихованця шляхом психолого-педагогічно обґрунтованої організації життєдіяльності вихованців.

Кожній змістовній праці притаманні процес обміркованого проектування своїх дій, їхніх часткових результатів, оцінка досягнутого, зіставлення їх з поставленою метою. Далі, під час спілкування та взаємодії з товаришами, члени колективу обмінюються думками, порівнюють свої настанови і позиції з настановами й позиціями товаришів. Така праця добре впливає на розвиток інтелекту і пізнавальних процесів: сприйняття; уявлення; уваги; мови; пам’яті; мислення та передусім формування і визначення життєвих настанов, професійної спрямованості тощо.

Тема 5. САМОВИХОВАННЯ

ПЛАН

1. Самовиховання як метод людського розвитку.

2. Самоосвіта.

3. Засоби самовиховання.

Література

1. Князева М. Ключ к самосозиданию. – М., 1990. – 255 с.

2. Коган В. Человек в потоке информации. – Новосибирск, 1981.

3. Лобзин В.С., РешетниковМ.М. Аутогенная тренировка. – Ленинград, 1986. – 280 с.

4. Мартиненко С.М., Хоружа Л.Л. Лекції із загальної педагогіки: Навчальний посібник. – К.: КМПУ ім. Б.Д.Грінченка, 2003. – 136 с.

5. Рувинский Л., Соловьева А. Психология самовоспитания. – М., 1982.

Самоактуалізація, самореалізація і самоутвердження особистості відбувається протягом всього життя. Важливим шляхом їх здійснення є самовиховання. Концепція самовиховання у педагогічній психології пов’язана, в першу чергу, з розумінням процесу розвитку психіки вихованця. Аналіз цього процесу показує, що важливою внутрішньою силою розвитку особистості в юнацькому віці є самовиховання, яке знаходиться в залежності від виховання в цілому та розвивається за своїми особистими законами.

“…Духовний розвиток школяра залежить від того, наскільки глибоко відбувається його самоутвердження в усіх сферах діяльності і ставлень в колективі – в інтелектуальному житті, в праці, у формуванні моральної переконаності. Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він навчиться пильно вдивлятися не лише в світ, що оточує його, а й в самого себе, коли він прагне пізнати не тільки речі, явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим”.

Що ж лежить в основі процесу самовиховання? Ряд зарубіжних авторів вважають джерелом самовиховання релігійне начало, опору на бога (І.Мюлер), спадкоємні сили, які розгортаються в процесі життя людини (А.Буземан, В.Штерн), Ж.Марітен пропагує “свободу сили”, незалежність людини, яка виховує себе сама безвідносно від суспільних умов, Ж.П. Сартр стверджує, що “людина є тим, що вона саме з себе робить”. Екзистенціалізм, представником якого є Ж.П.Сартр, стверджує “свободу волі”, “філософію свободи” особистості на відміну від персоналізму, який визнає “людину” первісною реальністю, та неотомізму, який пропагує “закладене від народження в людині первісне духовне начало”. Ці течії абсолютизують автономність самовиховання, роль власних зусиль людини в розвитку своєї особистості.

В процесі самовиховання спостерігається якісно нове явище взаємодії людини з зовнішнім світом. Людина, змінюючи свій внутрішній світ, якості, звички тощо, набуває можливість суттєво змінити особистісні потреби, запроси, життєві орієнтири і, таким чином, впливати на характер взаємовідносин з зовнішнім світом, а не тільки намагатися підтримати доцільні відносини, які вже встановлені.

Самовиховання дозволяє особистості досягати більш високої відносної незалежності від зовнішніх умов. В той же час, здатність за допомогою самовиховання свідомо впливати на характер необхідних взаємовідносин з зовнішнім світом дає людині можливість самостійно, згідно зі своїм світоглядом, з врахуванням конкретної обстановки визначати спрямованість самовиховання.

Самовиховання є важливою рушійною силою розвитку психіки людини, це свідомий цілеспрямований процес формування і розвитку своєї особистості, який відкриває новий етап взаємодії між особистістю та зовнішнім світом, особистістю та внутрішнім світом, в якому вона є одночасно суб’єктом і об’єктом цієї взаємодії.

У вітчизняній педагогічній та психологічній літературі у визначенні поняття “самовиховання” існують декілька підходів, але всі автори згодні, що самовиховання пов’язується з роботою особистості над собою з метою вдосконалення власних позитивних якостей та нівелювання негативних рис. Так, наприклад, М.М.Фіцула вважає що, “самовиховання – свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних”.

Самовиховання слід розглядати як усвідомлений, керований особистістю саморозвиток, в якому згідно з вимогами суспільства, загальнолюдськими, національними та моральними цінностями, цілями та інтересами самої людини творчо формуються та постійно розвиваються спроектовані нею сили та здібності й, водночас, нівелюються негативні.

Соціальна сутність особистості завжди реалізується через її суб’єктивний внутрішній світ. Психічна діяльність особистості відбувається шляхом інтеграції психічних процесів і властивостей та здійснюється за допомогою нейрофізіологічних механізмів. Між психічним і фізіологічним існують складні зв’язки, вони взаємно обумовлені, тобто, наприклад, характер перебігу фізіологічних процесів має безпосередній вплив на психічні процеси особистості.

Костюк чітко розрізняє поняття “індивід” і “особистість”. Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу і за всіх умов, а особистістю стає і може перестати бути нею. Він підкреслює єдність природного і суспільного, біологічного і соціального в житті особистості. На його думку, природне в розвитку особистості не усувається, а діє на всіх етапах життя особистості.

За Костюком, структура особистості – це стійка і динамічна система психічних властивостей, яка безпосередньо обумовлена характером її діяльності. Ця структура представляє ієрархічне утворення і включає свідомість, самосвідомість, спрямованість, психічні процеси.

Таким чином, під особистістю слід розуміти соціалізованого індивіда, що розглядається з огляду на найсуттєвіші соціально-значущі риси, які визначають його свідомість і самосвідомість, життєві настанови, поведінку та діяльність.

Головними психічними рисами особистості є:

– ступінь сформованості психічних властивостей та якостей;

– свідомість, самосвідомість та індивідуальність;

– активність виражена в певній діяльності, саморегулювання;

– включення в систему суспільних відносин.

Ці риси перетворюють індивіда в суспільну істоту – особистість. “Особистість – суб’єкт діяльності, інтегратор психічних процесів людини системна властивість індивіда як соціальної істоти; особлива соціальна якість, що формується у системі соціальних відносин, яку не можна зводити і не можна виводити з біологічних особливостей людини. Ядро особистості – система мотивів, спрямованість”.[1] Таке розуміння особистості передбачає її дослідження і розуміння у всій сукупності найрізноманітніших зв’язків, взаємин і залежностей у процесі онтогенетичного розвитку, тобто розвитку психіки у нерозривній єдності із становленням, формуванням і розвитком особистості та її основних компонентів (пізнавальних, емоційно-почуттєвих і мотиваційних).

Г.С.Костюк розумів психічний розвиток як прояв єдності біологічного і соціального. На його думку, дитина вибірково сприйнятлива до соціальних умов, бо вони змінюються у зв’язку з її дозріванням, зростанням інтелектуальних можливостей та виникненням нових видів діяльності. Чинниками психічного розвитку він вважав дозрівання, навчання і виховання. Відбувається він нерівномірно, гетерохронно, надбудовуючи нові структури над уже утвореними. В процесі такого надбудови виникають суперечності – рушійні сили психічного розвитку. Дитина росте індивідом і стає особистістю з притаманними їй свідомістю, несвідомим, самосвідомістю, активністю, що виявляються через спілкування і діяльність.[2]

Отже, процеси опосередкування є багатофункціональним механізмом існування і розвитку психіки. Відповідно, основними функціями психіки є пізнавальна, регулювання і інструментальна, які забезпечують з одного боку діяльність, а з іншого – разом з діяльністю забезпечують розвиток і саморозвиток психіки людини.

Таким чином, у сучасній психології поняття “розвиток” розуміється, по-перше, як складний системно-організований процес, який включає різні стадії, періоди, етапи, фази, сторони, рівні та має спіралеподібний і багатоступінчастий, дискретний і неперервний, диференційований і інтегрований характер; по-друге, як перехід кількості в якість і навпаки, як тенденція руху від нижчого до вищого, що має повторювальний, спадковий і неповоротний характер; по-третє, розвиток відбувається у єдності і боротьбі протилежностей; по-четверте, як вищий тип руху.

Соціалізація – це процес двобічний. З одного боку, людина набуває соціального досвіду, цінностей, норм, настанов, правил поведінки, які властиві певним соціальним групам і суспільству, до яких вона належить. Вона активно входить в систему соціальних взаємин. А з іншого – це процес активного відтворення системи соціальних зв’язків нею за рахунок її активної діяльності, активного включення в соціальне середовище. “…у соціалізуючому процесі індивід не лише включається в систему соціальних відносин шляхом оволодіння необхідними соціально-типовими, соціально-значущими якостями, але й набуває неповторних, унікальних якостей, а це свідчить, що соціалізація – це й процес індивідуалізації особистості”.

Ефект виховного впливу, який роблять вихователі, цілком залежить від того, наскільки вони здатні самі до самовиховання, що б дало їм змогу слугувати морально позитивним прикладом для наслідування вихованцем.

Підсумовуючи можна сказати, що під самовихованням розуміється цілеспрямована, свідома, систематична діяльність особистості по виробленню в собі бажаних духовних, інтелектуальних, моральних, естетичних, фізичних та інших позитивних особистісних рис й усунення негативних.

Головною ціллю самовиховання на сучасному етапі є досягнення вихованцем згоди самім собою, знаходження смислу життя, самоактуалізація і самореалізація потенційних можливостей та активне самоутвердження у суспільному житті.

Знаходження смислу життя – це відповідальний етап в розвитку та становленні особистості, коли відбувається у неї формування і розвиток особистісних ціннісних орієнтацій, їх узгодження із загальнолюдськими, національними та професійними цінностями. Від цього вибору та їх узгодженості залежать переконання і світогляд особистості, його професійна спрямованість, характер самоактуалізації, самореалізації і самоутвердження.

Самоактуалізація – це постійне намагання людини до повного вияву і розвитку особистісних потенційних можливостей та до їх реалізації.

Самореалізація – свідома, цілеспрямована матеріально-практична, соціальна й духовна діяльність особи, спрямована на реалізацію власних сил, здібностей, можливостей, життєвих настанов.

Мотивами самовиховання є: життєві спрямування вихованця, потреба діяти згідно з нормами загальнолюдської моралі та професійними вимогами, розуміння необхідності переборення труднощів особистісного і професійного становлення тощо.

Як і процес виховання, процес самовиховання – це педагогічний процес, специфічність і унікальність якого є в тому, що в ньому і суб’єкт, і об’єкт виховання належить до однієї особи.

Процес самовиховання має такі основні етапи:

1. Усвідомлення вихованцем вимог до своєї діяльності.

2. Самопізнання, критична самооцінка вихованцем своєї діяльності та поведінки.

3. Планування ним роботи над собою, виробка програми та правил поведінки.

4. Практична реалізація програми самовиховання із врахуванням всієї складності наступного перегляду намічених позицій.

5. Самоконтроль, самооцінка та самокорегування дій і поведінки.

ТЕМА 6. ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ В КОЛЕКТИВІ

ПЛАН

1. Колектив і його види.

2. Сутність, зміст, функції та розвиток виховного колективу.

3. Учнівське і шкільне самоврядування, формальні і неформальні групи.

4. Сімейне виховання.

Література

6. Волкова Н.П. Педагогіка: Навч. посіб. Вид. 2-ге, перероб., доп. – К.: Академвидав, 2007. – С. 182–208.

8. Фіцула М.М. Педагогіка: навч. Посіб. для студ. вищих пед. закл. освіти. – К., 2000. – С. 372–418.

Колектив – найвищий ступінь розвитку групи.

Колектив– група людей, які об’єднані спільною метою, узгоджено діють для досягнення мети і мають самоврядування. Види і типи колективів: первинний колектив, загальношкільний колектив, тимчасовий колектив, виробничий колектив, сімейний колектив (за Волковою Н.П.); навчальний, загальношкільний, предметний гурток; самодіяльні організації – колективи художньої самодіяльності (хор, ансамблі, гуртки); товариства – спортивне, книголюбів та ін.; об’єднання за інтересами; тимчасові об’єднання для виконання певних видів робіт (за Фіцулою М.М.).

Вид – підрозділ, що об’єднує ряд предметів, явищ за спільними ознаками і входить до складу загального вищого розділу – роду.

Тип – певна множина об’єктів, зразок, модель, форма, властивість, яким відповідає певна група предметів, понять, явищ.

Колектив здійснює організаторську, виховну (є носієм моральних переконань), стимулюючу (сприяє формуванню морально цінних стимулів, регулює поведінку, взаємовідносини індивідів) функції.

Антон Семенович Макаренко – видатний український педагог у своїх працях описав основні етапи розвитку колективу, розробив передову теорію колективного виховання («Методика організації виховного процесу» 1935 р.).

Врахування індивідуальності кожного вихованця, з одного боку, і необхідність створення гармонійного існування спільноти таких індивідів, та ще знедолених і морально скалічених тяжкими життєвими обставинами, з іншого – привели А.С.Макаренка до організації їхнього життя в колективі як громаді, котра виховує і консолідує. Під цілями виховання він розумів «програму людської особи, програму людського характеру», причому в поняття характеру вкладав і зовнішні прояви, і внутрішню переконаність, і політичне виховання, і знання.

Макаренко вважав важливим для колективу стиль і тон його життя та діяльності. Стиль – внутрішня духовна сила колективу, яка передбачає почуття власної гідності, що є наслідком уявлення про цінність свого колективу, гордості за нього. Він виявляється в тоні життя колективу – загальному духовно-емоційному забарвленні діяльності колективу (мажорність, упевнена спокійна діяльність, бадьорість, оптимізм).

Життя та діяльність учнівського колективу вибудовуються на таких принципах:

а) єдність і цілісність (діяльність колективу не ізольована, сприяє досягненню загальної мети виховання всебічно розвиненої особистості);

б) постійний рух уперед (Макаренко А.С. основним законом колективу вважав рух як форму його життя, а будь-яке його зупинення – формою смерті);

в) організація різноманітної діяльності;

г) формування почуття честі (воно є індикатором ставлення учня до колективу);

д) спадкоємність поколінь, збереження колективних традицій.

Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 290; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 123 4 5 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!