Тема 2. ІДЕАЛИ І ПРИНЦИПИ ВИХОВАННЯ
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, СІМ`Ї ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА
Кафедра теорії та історії педагогіки
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ
З ДИСЦИПЛІНИ
ПЕДАГОГІКА ЗАГАЛЬНА
(МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ЛЕКЦІЙ)
Частина 2
Київ-2011
ТЕОРІЯ ВИХОВАННЯ
Тема 1. ЛЮДИНА ЯК ПРЕДМЕТ ВИХОВАННЯ
План
1. Визначення, мета та структура виховання.
2. Об’єктивні та суб’єктивні чинники виховання.
3. Виховні парадигми.
Література
1. Державна національна програма "Освіта": Україна ХХІ століття – К.: Радуга, 1994.
2. Закон України "Про вищу освіту" // Голос України. – 2002. – 5 березня.
3. Закон України "Про освіту" // Голос України. – 1996. – 25 квітня.
4. Мартиненко С.М., Хоружа Л.Л. Лекції із загальної педагогіки: Навчальний посібник. – К.: КМПУ ім. Б.Д.Грінченка, 2003. – 136 с.
5. Фіцула М.М. Педагогіка: навч. Посіб. для студ. вищих пед. закл. освіти. – К., 2000.
«Недостатньо, щоб виховання не псувало нас, –
Необхідно, щоб воно змінювало нас на краще»
М.Монтень
«Ніхто не стає хорошою людиною випадково»
Платон
Проблеми виховання і навчання зв’язані між собою, адже вони спрямовані на людину. На практиці важко виділити де закінчується сфера виховного впливу, а де – навчального. В науці розрізняють специфіку організації процесу навчання і виховання. Теорія і методика виховання є розділами загальної педагогіки.
|
|
|
В якості предмета виховання є людина, на неї спрямований виховний вплив. Сутність виховання полягає в такій взаємодії, що вихователь спеціально намагається вплинути на вихованця, щоб він став тим ким може і повинен стати.
Виховання є видом діяльності по перетворенню людини або групи людей. Ця перетворююча діяльність спрямована на зміну психічного стану, світогляду та свідомості, способу діяльності, особистості та ціннісних орієнтацій вихованця.
Вихователь повинен враховувати єдність природної, генетичної, психологічної і соціальної сутності вихованця, його вік та умови життя. Виховний вплив може здійснюватись різними способами. Якщо людина може цілеспрямовано на себе впливати, керувати власними психічними станами, поведінкою та активністю, то в такому випадку кажуть про самовиховання. Ким би людина хотіла бути зараз і в майбутньому залежить від виховної мети і способів досягнення її.
Структура виховного процесу являє собою взаємозв’язок основних елементів: цілей і змісту, методів і засобів, також досягнутих результатів. Виховання є багатофакторним процесом, на нього впливає природне середовище, життєвий світ та ієрархія суспільних цінностей; сім’я, школа і вуз, дитячі та молодіжні організації; щоденна та професійна діяльність, мистецтво і засоби масової інформації.
|
|
|
Виділимо об’єктивні і суб’єктивні виховні чинники.
До об’єктивних чинників належать:
· генетична спадковість та стан здоров’я людини;
· соціокультурне середовище сім’ї;
· обставини життя (біографії);
· культурна традиція, професійний та соціальний статус;
· особливості країни та історичної епохи.
Суб’єктивні чинники:
· психічні особливості, світогляд, ціннісні орієнтації, внутрішні потреби та інтереси вихователя і вихованця;
· система взаємовідносин із соціумом;
· організовані виховні впливи на людину з боку певної людини, групи, об’єднання та всього суспільства.
Цілі виховання –це очікувані зміни в людині (групі людей), які мали місце під впливом спеціально підготовлених і планових виховних дій, акцій.
Критерії вихованості людини. В якості критеріїв вихованості приймають:
ü «добро» як поведінка на благо іншої людини (групи, колективу, суспільства в цілому);
ü «істину» як орієнтир при оцінюванні дій і вчинків;
ü «красу» в усіх формах її прояву та творчості.
|
|
|
Міра вихованості людини визначається за наступними критеріями:
долученням людини до вищезазначених цінностей; рівнем орієнтування в правилах, нормах, ідеалах і цінностях суспільства та мірою використання їх у вчинках і діях, а також рівнем набутих на їх основі особистісних якостей.
Будь-яка виховна задача вирішується через ініціювання вихователем активних дій вихованця. Наприклад, виконання навчальної задачі чи фізичної вправи, подолання страху чи шкідливої звички тощо.
Успішність виховних заходів як єдності виховної мети-змісту (засобів і способів досягнення мети) проявляється в зростанні автономної активності вихованця. Тобто, в спільній-розподільній діяльності робимо перехід від позиції «на рівних» до позиції розширення прав вихованця, передачі йому повноважень та обов’язків.
Напрямок вихованнявизначається єдністю цілей і змісту. За цією ознакою виділяють: моральне, естетичне, трудове, фізичне, екологічне, розумове, правове виховання. Сучасність долучила економічне та громадянське виховання.
Для розуміння історичного розвитку педагогічних традицій західної цивілізації та формування відповідного процесу на Україні особливе значення має римський період. Виховання в Римі мало громадянське та політичне спрямування, а освіта була переважно риторичною.
|
|
|
Виховання в Візантії орієнтувалось на пізнання душі або самопізнання, на самовдосконалення. В цей час зароджуються педагогічні традиція світської ті книжкової освіти, яка намагалася втекти від диктату церкви і здійснювала пошук гуманістичних ідеалів у вихованні людини.
Відповідні традиції формувались на Україні під впливом західної культури, особливо візантійської.
Досить довго виховання в Україні поділялось на народне і дворянське. Народна освіта була початковою і ремісничою, а дворянська – вищою.
З 1918-1919 років на Україні реалізуються ідеї комуністичного виховання. Вони передбачають програму загальної (поголовної) грамотності та трьохступеневу систему неперервної освіти, яка характеризувалась однаковими освітніми закладами на всій території України (дитячий садок, школа, училище, технікум, інститут, університет).
Починаючи з 90-х років ХХ століття Україна перейшла до нового етапу вирішення виховних і освітніх проблем.
Виховні парадигми.Парадигма соціального виховання(П.Бурдьє, Ж.Капель, Ж.Фурастьє) орієнтується на пріоритет соціуму у вихованні людини. Її прибічники передбачають корегування спадковості за допомогою формування відповідного соціокультурного світу вихованця.
Прибічники біопсихологічної парадигми (Р.Галь, А.Медічі, Г.Міаларе, К.Роджерс) признають важливість взаємодії людини з соціокультурним світом і одночасно відстоюють незалежність індивіда від впливу останнього.
Третя парадигмаакцентує увагу на діалектичній взаємозалежності соціальної і біологічної, психологічної і спадкової складових в процесі виховання (З.І.Васильєва, О.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський).
Тема 2. ІДЕАЛИ І ПРИНЦИПИ ВИХОВАННЯ
ПЛАН
1. Виховні концепції.
2. Зміст виховання.
3. Принципи виховання.
Концепція (від латин. – сукупність, система) – це система поглядів на ті чи інші явища, процеси; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ та подій; основна ідея будь-якої теорії. Розглянемо найбільш впливові виховні концепції в ХХ столітті: прагматизм, екзистенціалізм, неопозитивізм, неотомізм, монархічно-релігійна, націонал-соціалістична, комуністична.
Прагматизм (неопрагматизм) – (від грец. – дія, діяння) вчення, за яким цінність понять, суджень, інших знань про об’єкти навколишньої дійсності визначаються практичними для людини наслідками дій, що базуються на цих знаннях. Прагматисти абсолютизують практичне призначення людського пізнання.
Екзистенціалізм (від грец. – існування) – протиставляє людині суспільство як щось вороже, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу. Колектив як компонент суспільства оголошується ворогом індивіда, бо прагне нібито перетворити його в «стадну тварину», нівелювати членів суспільства. Моральні норми розглядаються як продукт «саморефлексії», як вираження абсолютної «свободи волі» поза будь-якими вимогами суспільної доцільності.
Неотомізм є філософською доктриною католицизму, яку започаткував у 13 ст. італійський релігійний діяч Фома Аквінський. Зусиллям Ватикану з середини 19 ст. томізм відроджено у формі неотомізму. Неотомісти вбачають «кризу сучасної цивілізації» у тому, що люди відійшли від релігійної моралі, порушили своє буття з Богом, дбають лише про свої особисті земні потреби.
Монархічно-релігійна концепція має основні три постулати: служіння церкві, монархові, Вітчизні.
Націонал-соціалістична – зародилась із фашистської ідеології. Пропагувала силу, титульна нація понад усе і всіх, мораль без опори на загальнолюдські морально-духовні цінності, геноцид інших народів ради розширення життєвого простору для свого, казармене виховання.
Комуністична концепція виховання передбачала поголовну грамотність, навчання протягом усього життя, самовіддане служіння Батьківщині, колективу. Гармонійний розвиток особистості (розвиток фізичних духовних сил). В основі комуністичного виховання того часу лежало виховання в колективі. Досить часто було ігнорування індивідуально-особистісним компонентом виховання, але специфічне. Класні керівники мали тісну взаємодію з батьками вихованця. Водночас мало місце класове виховання. Люди повинні мати рівні стартові можливості для розвитку, а як вони ними скористається це інша справа. Мав місце контроль за вихованням людей з боку державних установ. Масовим було шефство над школою виробничих колективів, що сприяло покращенню навчально-виховного процесу, розширенню засобів і методів виховання дітей.
Зміст виховання.Мета і зміст виховання зумовлюються потребами суспільства, суспільно-економічного розвитку. А.С.Макаренко писав: «Я під цілями виховання розумію програму людської особи, проблему людського характеру. Причому в поняття характер я вкладаю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів, і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання, геть усю картину людської особи; я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати таку програму людської особи. До якої ми повинні прагнути» (Макаренко А.С. Твори: В 7 т. – Т. 5. – К.: Рад. шк., 1954. – С. 105).
В державній національній програмі «Освіта» («Україна ХХІ століття») від 1994 року зазначено виховні пріоритети.
Визначаючи програму виховання, варто виділити її змістові компоненти:
- формування національної свідомості;
- забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків;
- виховання духовної культури особистості;
- формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря;
- забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді,охорона і зміцнення їх здоров’я;
- забезпечення високої художньо-естетичної освіченості і вихованості особистості та ін.
Для реалізації програми необхідно мати виховний ідеал, той духовний
маяк, який освітлює шлях життєвий шлях кожної особистості.
Принципи виховання. Принципи виховання –це вихідні положення, основа, які становлять фундамент змісту, форм, методів і прийомів виховного процесу. Процес виховання ґрунтується на таких засадах: народності, неперервності, послідовності і систематичності, гуманізації, індивідуалізації та диференціації, єдності виховання і життєдіяльності.
Принцип народностіпередбачає єдність загальнолюдських і національних цінностей; оволодіння духовним багатством свого народу; шанобливе ставлення до національних надбань тих народів, які мешкають в Україні.
Принцип гуманізації передбачає створення оптимальних умов для інтелектуального і соціального розвитку кожного вихованця; виховання у молоді почуття гуманізму, милосердя, доброчинності.
Принцип неперервності випливає з того, що виховання є багатогранним і багатофакторним процесом, який не обмежується ні часовими, ні віковими рамками.
Принцип послідовності і систематичності має забезпечити певний вплив на особистість дитини з урахуванням її вікових можливостей і розвитку, поступово розширювати сферу вимог до діяльності; забезпечувати доцільну єдність вимог до вихованця з боку вихователів (членів сім’ї, учителів та ін..).
Принцип індивідуалізації та диференціації: врахування у навчально-виховному процесі індивідуальних особливостей фізичного, психічного і соціального розвитку особистості; моделювання на основі індивідуальних потенційних можливостей групових та індивідуальних програм розвитку.
Принцип єдності виховання і життєдіяльності: процес виховання – не відокремлена сфера діяльності уособлених людей, він є цілісною системою організації життєдіяльності дітей і дорослих у сім’ї, школі, на виробництві, соціально-природничому середовищі.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бордовская Н.В., Реан А.А. Педагогика. Учебник для вузов. – СПб., 2000. – С. 32–62.
2. Гиппенрейтер Ю.Б. Общаться с ребенком. Как? – М., 2001.
3. Грановская Р.М., Никольская И.М. Защита личности. – СПб., 1999.
4. Крайг Г. Психология развития. – СПб., 2000.
5. Концепція національного виховання // Освіта. 1994.– 26 жовтня.
6. Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка: Підручник. – К., 2003. – С. 180–200.
7. Макаренко А.С. Книга для родителей. – М., 1985.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 255; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!