Лекція №18: Україна в1945-1991 рр.
Територіальні зміни в Україні. За договором між СРСР та Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. Закарпатська Україна возз’єдналася з Україною у складі Радянського Союзу. Уперше майже всі етнічні українські землі об’єдналися водній державі. Поза межами України залишилися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін віддав Польщі. Упродовж 1944-1946 рр. здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселився майже 1 млн. чол., переважно поляків, із Польщу в Україну – 520 тис. українців.
У квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію “Вісла” – насильницьке виселення українців (140 тис.) з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі. При цьому переслідувалася мета асимілювати українців.
19 лютого 1954 р Верховна Рада СРСР на ознаменування 300-річчя приєднання України до Росії прийняла рішення про включення Кримського півострова до складу УРСР.
Треба відмітити, що серед країн-засновниць ООН була й Україна. Прийняття України в ООН було результатом визнання її вкладу в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету.
Формально за Україною визнавалося право на самостійні міжнародні відносини (навіть був утворений народний комісаріат іноземних справ УРСР, Україна співробітничала в різних міжнародних організаціях), але фактично своєї незалежної зовнішньої вона політики не мала. Монополія на зовнішню політику належала ЦК ВКП(б) і особисто Сталіну.
|
|
|
Відбудова господарства. Війна призвела до небаченого руйнування економіки України. Після війни її промислово-виробничий потенціал становив 48% проти рівня 1940 р.
Особливості відбудови промисловості:
1) важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви;
2) відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес і великі теплові електростанції, металургійні заводи. У 1948 машинобудівних заводів працювало більше, ніж до війни;
3) розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Так, інвестиції в легку промисловість складали 12-15% усіх промислових капіталовкладень;
4) посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу;
5) підприємства працювали за старими технологіями, надзвичайно високими були енерго- і матеріаломісткість виробів.
У результаті: в 1950 р. важка промисловість перевершила, а легка – ледве досягла довоєнного рівня.
|
|
|
Особливості відбудови сільського господарства.
Відбудова проводилася в надзвичайно складних умовах. Скоротилися посівні площі, не вистачало робочих рук, коней. Важким було становище селян (мізерна оплата праці, високі податки на с/г продукцію, селяни не мали паспортів і ін.). Ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку 1946-1947 рр., від якого в Україні померло 800 тис. чол.
На неодноразові звертання першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова про допомогу Україні продовольством під час голоду 1946-1947 рр. Сталін відповідав: “Ти м’якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми втратили наші державні запаси”.
Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми, вони складали не більше 7% загального обсягу асигнувань. Здійснювалася політика “ножиць цін” стосовно сільського господарства. Державні заготівельні ціни залишилися на рівні 1928 р., хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів.
У результаті : на кінець 1950 р. сільське господарство не досягло довоєнного рівня, про що свідчать такі дані: валове виробництво становило 77%, врожайність зернових – 82% від рівня 1940 р.
|
|
|
Перетворення в Західній Україні. У Західній Україні продовжувалася політика радянізації. Основними напрямками перетворень були:
- насадження тоталітарного режиму, монополізація влади Комуністичної партією;
- утвердження комуністичної ідеології, боротьба проти так званого українського буржуазного націоналізму, приватновласницької ідеології. Проти жителів Західної України розгорталися масові репресії, “ворожі елементи” депортували в східні райони СРСР;
- здійснення форсованої і насильницької колективізації. 1950 рік став роком суцільної колективізації.
Позитивне значення мали такі перетворення, як:
- індустріалізація краю і модернізація економіки. До 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло на 230% від рівня 1945 р. і складало 10% промислового виробництва республіки;
- заходи в галузі освіти: забезпечено обов’язкову початкову освіту, відкрито нові вузи.
Населення Західної України в цілому вороже поставилося до комуністичного режиму і вело боротьбу проти нього. Цю боротьбу повели дві сили: греко-католицька церква та ОУН-УПА. УПА користувалося широкою підтримкою місцевого населення, проти якого апарат НКВС розгорнув масові каральні акції. Лише за період 1946-1948 рр. за “зв’язок з УПА” було вислано до Сибіру понад 500 тис. західних українців, переважно селян. Діяльність УПА почала занепадати після загибелі у 1950 р. її головнокомандувача Р.Шухевича. Окремі загони повстанців діяли до сер. 50-х рр.
|
|
|
Суспільно-політичне життя:
1) залежність від центру. Утвердився режим одноосібної влади Сталіна. Україна не мала ніяких прав на здійснення самостійної політики;
2) репресії (в Україні пов’язано з особою першого секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича, 1947 р.);
3) ідеологічна реакція. 1946-1947 рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКП(б) Жданова почалася ідеологічна кампанія по “наведенню порядку” в галузі науки, культури, літератури і мистецтва. Метою “жданівщини” в Україні було придушення національно-визвольного руху, будь-яких проявів української самостійницької ідеї (М.Рильський, В.Сосюра, Ю.Яновський, В.Данькевич, О.Довженко і ін.). Навішували ярлики “український буржуазний націоналізм”, “ідеологічні помилки”.
Після смерті Сталіна у березні 1953 р. до влади прийшов М.Хрущов, який поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. Особливості:
1) люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки;
2) відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з’їздів, пленумів, критика і самокритика в партії і т.п.);
3) зросла роль Рад – як в центрі, так і на місцях. Але зберігалося верховенство партійних органів над державними;
4) розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб;
5) засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М.Хрущов на ХХ з’їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді “Про культ особи і його наслідки”. З’їзд засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію суспільства.
Проте реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишилися монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму. Повної демократизації суспільства не відбулося.
Спроба розширення прав республік:
- українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 першим секретарем ЦК КПУ було призначено О.Кириченка – першого українця на цій посаді (1953-1957). Відтоді першими секретарями КПУ призначалися тільки українці: М.Підгорний (1957-1962), П.Шелест (1962-1972), В.Щербицький (1972-1989);
- розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ;
- активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то у 1955 р. – 29;
- внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. під контроль України перейшло 97% заводів республіки проти 34% в 1953 р. Питома вага республіканської промисловості зросла з 36% у 1953 р. до 76% у 1956 р.
Духовне життя:
1) стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Збільшилося видання україномовних книжок;
2) вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: “Українська Радянська Енциклопедія”, “Історія української літератури”. Видаються фахові журнали українською мовою;
3) було реабілітовано багато діячів української культури (О.Олесь, М.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан і ін.).
Видатним явищем духовного життя стала поява нового покоління інтелігенції – шістдесятників (І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, І.Калинець, А.Горська, П.Заливаха, І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, С.Параджанов, Ю.Іллєнко і ін.). Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало перекоси і лицемірство офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу. Воно вимагало гарантій вільного розвитку українського народу, його культури і мови.
Все це не могло викликати незадоволення з боку влади. Шістдесятників почали звинувачувати у відході від “марксизму-ленінізму”, “формалізмі”, “космополітизмі”, обмежувати їх творчу діяльність, а згодом перейшли до репресій проти них. Шістдесятники склали основу дисидентського руху.
Експерименти в економіці. Поставивши завдання “наздогнати і перегнати Америку” і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки.
Позитивні наслідки:
- децентралізація керівництва економіки, запроваджена у 1957 р. Керівництво промисловістю було передано раднаргоспам економічних районів, які управляли промисловістю на своїй території, незалежно від профілю. В Україні було створено 11 економічних районів;
- збільшення асигнувань на забезпечення науково-технічного процесу;
- підвищення самостійності колгоспів і радгоспів;
- ліквідація машинно-тракторних станцій ї передача їх майна колгоспам і радгоспам;
- збільшення закупівельних цін на зерно (у 7 разів), картоплю (у 8 разів), продукцію тваринництва (у 5,5 рази).
Економічне піднесення другої пол. 50-х рр.. виявилося нестабільним, оскільки реформи були половинчастими (не торкнулися основ адміністративно-командної економіки), належним чином необґрунтованими (цілинна епопея, небачене розповсюдження кукурудзи і т.п.). У кін. 50-х – поч. 60-х рр. почалося падіння темпів економічного зростання. Якщо за 1951-1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3%, то за 1959-1965 рр. – на 8,8%. З 1950 по 1958 рік обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%, а в 1958-1964 рр. – на 3%.
Соціальні програми М.Хрущова:
1) пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у два рази, по інвалідності – у 1,5 рази. Пенсії почали виплачувати і колгоспникам;
2) зросли асигнування на охорону здоров’я, освіту;
3) збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво. За 1950-1960 рр. кількість збудованих квартир у містах збільшилося в 17 разів, а в сільській місцевості – у 14 разів;
4) тривалість робочого дня скоротилося до 7 годин.
Підвищився добробут населення, прибутки працюючих зросли за 1951-1958 рр. на 230%. У цілому ж рівень життя в Україні підвищувався повільно. Виробництво споживчих товарів, сфера послуг, громадське харчування відставали від потреб народу.
Поразка реформ. Невдалою була грошова реформа 1961 р., яка призвела до зростання цін. По країні хвиля протесту. До того ж посуха 1963 р. – продовольча криза. Введено картки на хліб. У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М.Хрущова пленум ЦК КПРС (жовтень 1964 р.) звільнив М.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.Брежнєв.
Усунення М.Хрущова фактично означала відмову від реформ і лібералізації. В Україні, як і в Радянському Союзі в цілому, наступило двадцятиріччя панування консервативних сил. Цей період називається “стабілізацією”.
Спроби реформування економіки. З 1965 р. почалося здійснення економічної реформи з метою прискорення НТП, інтенсифікації розвитку народного господарства.
Сільське господарство. Реформа в сільському господарстві передбачала:
- підвищення закупівельних цін на с/г продукцію;
- встановлення твердих планів закупівлі с/г продукції. За здану продукцію понад план встановлювалася надбавка 50% закупівельної ціни;
- перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства.
Проте, істотних змін в аграрній політиці не відбулося – реформа лише дещо “обновила” колгоспну систему. До того ж без господарське використання земель (хімізація, меліорація, будівництво штучних водоймищ).
Промисловість. Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління:
- переведення підприємства на госпрозрахунок;
- оцінку діяльності підприємств на по валовій, а по реалізованій продукції;
- створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання і т.п.
але, з іншого боку. Здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів відновлювалася система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. 95% підприємств України знову були підпорядковані Москві.
Причини провалу економічної реформи:
1) реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, мала не комплексний характер, не змінювала структурної, інвестиційної політики;
2) партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовитися від звичних методів управління економікою.
Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, відставання в НТП від розвинених країн Заходу. Продуктивність праці була нижчою, ніж у США: в промисловості – у 2 р., у сільському господарстві – у 5 разів.
Збільшився бюрократичний апарат. Щорічно апарат управління зростав на 300-350 тис. осіб, досягнувши у 80-х рр. 18 млн. Посилилася безгосподарність і безвідповідальність, корупція, організована злочинність і “тіньова” економіка. До того ж екологічне забруднення. Україна , яка складала 2,6% території СРСР, одержувала більше чверті всіх забруднень.
Протягом 60-80-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підвищення заробітної плати. Проте цей добробут був відносним: за рівнем життя Україна на поч. 80-х рр. знаходилася серед країн, які займали 50-60-і місця у світі. Дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги у магазинах.
Згортання демократії. Відбувся поворот до неосталінізму:
- відновлено “престиж” Сталіна;
- порушувалися громадянські права і свободи;
- демократична активність людей визнавалася за інакомислення;
- здійснювалися незаконні репресії.
Адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності – радянського народу. На практиці – тотальна русифікація в Україні. Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок із Москви розцінювалася як націоналізм і нещадно каралася. Перший секретар ЦК КПУ П.Шелест (1963-1972 рр.), який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах, зокрема у визначенні інвестицій в її економіку, у мовній і культурній сферах, був усунутий з посади за звинуваченням у “м’якості” до українського націоналізму та потуранні економічному “місництву”.
З приватної розмови П.Шелеста з Л.Брежнєвим: “... ви в центрі створили неймовірно непробивну центропробку. Нас у республіці так затиснуло, що ми й дихнути самі не в силі. Скажімо, десь треба перекинути греблю через річку – запитуй у Москви... Дітям потрібен піонерський палац – без Кремля ані кроку... Доводиться переобладнати якесь виробництво – знову тільки дозвіл згори. Ось до чого ми дожилися...”.
Наступником П.Шелеста став В.Щербицький (1972-1989 рр.), вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України. Спираючись на допомогу В.Маланчука (секретар з питань ідеології) та В.Федорчука (голова КДБ), В.Щербицький здійснив “чистку” КПУ, виключивши із неї 37 тис. членів.
У цих умовах як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський рух.
Дисидентський рух виник в Україні в сер. 50-х рр. і був загальноукраїнським явищем: охоплював різні соціальні прошарки населення всіх регіонів республіки. Дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху (Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський, І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, А.Горська, В.Стус, В.Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, брати Горині, генерал П.Григоренко та інші).
Етапи дисидентського руху:
1) Сер. 50-х рр. – 1968 р. – зародження дисидентства, його ідеологічне та організаційне оформлення. На цьому етапі основним проявом дисидентства стали протести, звернення на адресу керівників країни, які стосувалися національної проблеми. Поширилася безцензурна література “самвидав” і “тамвидав” (І.Дзюба “Інтернаціоналізм чи русифікація”, М.Брайчевський “Приєднання чи возз’єднання”, В.Мороз “Репортаж із заповідника ім. Берія”). Утворюються легальні групи дисидентів. У 1959 р. на Львівщині виникла Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л.Лук’яненком, яка вимагала виходу України із складу СРСР згідно з Конституцією. За доносом групу заарештували, Л.Лук’яненко отримав вирок – 15-річне ув’язнення. 1967 р. – викрито діяльність “Українського національного фронту” (з 1964 р.).
2) 1968-1976 рр. – піднесення дисидентського руху і тимчасовий вихід його із підпілля. У 1970-1974 рр. у Львові виходив самвидав чий журнал “Український вісник” (головний редактор – В.Чорновіл). У 1975 р. відбулася нарада з безпеки та співробітництва Європі. Радянський Союз підписав Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод. У 1976 р. в Україні для сприяння і контролю за реалізацією Гельсінського Акта була створена Українська Гельсінська Група, яку очолив письменник М.Руденко. це була перша легальна дисидентська організація (В.Чорновіл, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, В.Стус, Ю.Шухевич і ін.). Влада вчинила погром групи.
3) З середини 80-х рр. – з початком перебудови – діяльність дисидентів активізується. Створюються умови для національно-державного відродження.
У березні 1985 р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова, з ініціативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства. Періодизація перебудови:
1985-1988 рр. – період розробки концепції перебудови і здійснення перших економічних реформ. Визрівання політичного курсу перебудови.
1988-1991 рр. – період активних політичних перетворень під лозунгом побудови демократичного соціалізму.
Були проведені три економічні реформи (зокрема, остання у червні 1990 р. – була прийнята програма переходу до регульованої ринкової економіки), але інфляція, розбалансованість економіки, дефіцит бюджету зростали. Безсистемна перебудова вела до розвалу народного господарства.
ХІХ партійна конференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на гласність. Проведення реформи політичної системи сприяло демократизації суспільства. Політика гласності прискорила процеси десталінізації, реабілітації жертв репресій. Ліквідація ст. 6 Конституції свідчила про відмову від керівної ролі КПРС. Підривалися основи тоталітарного режиму.
Величезний вплив на події в Україні мала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р., яка призвела до небаченого забруднення біосфери, радіоактивного опромінювання тисяч людей. Появі на території України мертвої 30-кілометрової зони. Аварія на ЧАЕС обумовила активізацію суспільного руху проти існуючого режиму, проти Компартії України, яка замовчувала страшні масштаби і наслідки катастрофи.
Відродження національно-визвольних процесів. Суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер.
З 1985 по 1988 рр. суспільно-політичний рух проявлявся в, основному, в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури. Поверталися із забуття імена відомих людей України. Заповнювались “білі плями історії” (голодомор 1932-1933 рр., сталінські репресії, ОУН-УПА, Центральна Рада). Відбувалася реабілітація жертв сталінських репресій.
У 1988 р. населення України переходить від критики до активних політичних подій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху. Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють демократичний, національно-визвольний рух: Українська Гельсінська спілка, Товариство української мови ім. Т.Шевченка, екологічна організація “Зелений світ”, “Меморіал”, студентське об’єднання “Громада” і ін.
У вересні 1989 р. була створена масова суспільно-політична організація “Народний рух України за перебудову” (Рух) на чолі з І.Драчем. головною метою оголошено вихід України з СРСР, відновлення української державності, усунення комуністичної партії від влади.
Важливим чинниками суспільно-політичного життя стали страйки, демонстрації, мітинги, збори, політичні дискусії.
Розгортався національний церковний рух за відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ).
У 1989 р. було прийнято закон “Про мови УРСР”, який проголосив про державний статус української мови.
Відбувається послаблення позицій КПРС (КПУ) у суспільстві. Почався масовий вихід комуністів з її рядів
Починається формування багатопартійності системи. Першою була створена Українська республіканська партія – УРП (на базі Української Гельсінської спілки). Всього ж у 1990-1991 рр. виникло майже 20 опозиційних партій (Демократична партія України, партія Зелених України, партія Демократичного Відродження України, Ліберально-Демократична партія і ін.). переважна більшість партій виступала за суверенітет і незалежність України
Важливою віхою на шляху до нової державності стали вибори у березні 1990 р. до Верховної Ради України та місцевих рад. Демократичні сили у Верховній Раді створили парламентську опозицію – Народну Раду (125 чол.) на чолі з І.Юхновським.
16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України.
19-21 серпня 1991 р. – державний переворот у Кремлі, який не вдався.
У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня прийняла історичний документ – “Акт проголошення незалежності України”. Таким чином припинилося існування УРСР і з’явилася незалежна держава – Україна. 30 серпня Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена.
1 грудня 1991 р. відбувся референдум і вибори Президента України. 90,3% громадян, які взяли участь у референдумі, підтвердили Акт проголошення незалежності України. Відбувалися вибори президента України. Ним став Л.Кравчук, за якого віддали свої голоси 61,6% виборців.
8 грудня 1991 р. – президентами України, Росії, Білорусі було підписано угоду про створення Співдружності Незалежних держав (СНД).
31 грудня 1991 р. – СРСР фактично і юридично припинило існування.
Лекція № 19: Україна – незалежна держава
План
1. Політичний розвиток України (1991-2004 рр.). Конституція України.
2. Проблеми економічного розвитку. Становище в соціальній сфері.
3.Зовнішня політика України.
4.Духовне життя суспільства.
1.Першочерговою задачею незалежної України стало державне будівництво. Варто підкреслити, що державотворчі процеси надзвичайно ускладнювалися відсутністю нової Конституції.
Основні державотворчі події.
· Законом від 17 вересня 1991 р. назва “Українська Радянська Соціалістична Республіка” була замінена на споконвічну назву держави – “Україна”.
· У листопаді 1991 р. прийнято закон “Про Державний кордон України”, яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину.
· 1 листопада 1991 р. Верховною Радою було прийнято “Декларацію прав національностей України”. Підкреслювалося, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права був також прийнятий закон “Про національні меншини в Україні”. Він зафіксував право кожного народу на культурно-національну автономію, тобто на розвиток своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, сповідування свої релігії і т.д.
· Будівництво власних Збройних сил на основі закону “Про збройні сили України” від 6 грудня 1991 р. і прийнятої 19 жовтня 1993 воєнної доктрини України. Воєнна доктрина базується на без’ядерному і позаблоковому статусі України.
· Створення правоохоронного органу – Служби безпеки України (СБУ).
· У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), Державний гімн (музика М.Вербицького до національного гімну “Ще не вмерла Україна”).
· Створено Національний банк України, посольства та консульства, Українська фондова біржа.
· У березні-квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради 13-го скликання (1994-1998 рр.) було обрано лідера Соціалістичної партії України О.Мороза. майже третину мандатів у парламенті контролювало ліве крило.
· У червні-липні 1994 р. відбулися вибори Президента України. Із семи кандидатів перемогу здобув Л.Кучма, за якого у другому турі віддали голоси понад 52% виборців.
Однак, стосунки між гілками влади в результаті оновлення вищих органів суттєво не поліпшилися. Відсутність ефективної системи влади призводила до падіння авторитету влади, до втрати нею ж контролю над суспільними процесами. Питання негайного прийняття нової Конституції набуло особливої актуальності.
Конституційний процес.
Прийняття Конституції 28 червня 1996 р. завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежності України. Наша країна реально стала невід’ємною частиною європейського і світового співтовариства.
В Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, за державним устроєм – унітарною, тобто єдиною соборною державою.
З прийняттям Конституції завершилося остаточне формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. главою держави є Президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина. Президент обирається громадянами строком на 5 років. Єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада, яка обирається громадянами держави один раз у 4 роки у кількості 450 депутатів. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет міністрів, відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. Органами державної влади на місцях є обласні, районні, а також у містах Києві та Севастополі відповідні державні адміністрації. Їх голови призначаються Президентом України.
У цілому Конституція визначає всі основні засади та напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, орієнтири реформування нашого суспільства. Вона є першоосновою подальшої розбудови України як демократичної, соціальної і правової держави.
Багатопартійність в Україні.
Україна, відійшовши від тоталітарної однопартійності, впала в іншу крайність – у гіпертрофовану багатопартійність., що призвело до створення мультипартійної політичної системи. На сьогодні в Україні існує понад 100 політичних партій. За характером політичної орієнтації їх традиційно поділяють на праві, ліві і центристські.
· До правих відносять націонал-радикальні партії (УНА-УНСО, Українська націонал-соціалістична партії, Консервативна Республіканська партія, зараз приєднались Народний Рух України, Українська народна партія, Парітія “Реформа і порядок” і ін., що належать до блоку Віктора Ющенка, а також блок Юлії Тимошенко).
· Ліві – це партії соціалістичного і комуністичного спрямування: Селянська партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія, Комуністична партія.
· Центристські партії. Т.зв. партії блоку “За єдину Україну” – Партія регіонів України, Народно-демократична партія, політична партія “Трудова Україна”, Аграрна партія України, партія промисловців і підприємців України і ін., а також Соціал-демократична партія України (об’єднана).
Вибори до Верховної Ради 1998 р. У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою.
У виборах взяли участь 30 політичних партійних та виборних блоків. Лише 8 із них подолали необхідний 4-відсотковий бар’єр і отримали певну частку депутатських депутатів. Головою Верховної Ради 14-го скликання було обрано О.Ткаченко, пізніше після “оксамитової революції” правоцентристських сил у парламенті головою став І.Плющ.
Вибори Президента України 1999 р. Із 13 кандидатів на посаду Президента (Л.Кучма, П.Симоненко, Є.Марчук, Ю.Костенко, Г.Удовенко, Н.Вітренко, О.Мороз, В.Кононов і ін.) у другий тур вийшли діючий президент Л.Кучма (отримав 36,49% голосів виборців) і лідер КПУ П.Симоненко (отримав 22,24% голосів виборців). У другому турі переконливу перемогу отримав Л.Кучма, набравши 56,25% голосів виборців. За П.Симоненка проголосувало 37,8% виборців.
Вибори до Верховної Ради 2002 р. показали силу правих і правоцентристських сил (за пропорційно системою найбільше голосів набрав Блок “Наша Україна” Віктора Ющенка, на третьому місці опинився Блок Юлії Тимошенко). Тим не менше найбільше представництво у парламенті становлять партії з блоку “За єдину Україну”. Вони формують парламентську більшість разом з Соціал-демократичною партією України (об’єднаною). В опозиції – блок “Наша Україна, блок Юлії Тимошенко, а також Соціалістична партія України.
2.На економіку України руйнівний вплив мала загальна економічна криза, що охопила СРСР, розпад загальносоюзного економічного комплексу. В момент проголошення незалежності Україна виявилася немічною і деформованою в економічному відношенні: 95% підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80% усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу.
Криза охопила промисловість і сільське господарство. Верховна Рада 12-го скликання (1990-1994 рр.) змінила чотири уряди, розглянула сім програм виходу із кризи. Але жодна з них не була втілена в життя. Основні причини цього полягали в нерішучості й половинчастості програм, у затягуванні формування твердої виконавчої влади, блокуванні рішень уряду консервативною більшістю Верховної Ради, непродуманості програм соціального захисту людей, що робило реформи непопулярними.
Те, що сталося з економікою України, не має історичних аналогів: з 1990-по 1994 рік валовий національний продукт скоротився на 44%, обсяг промислової продукції – на 41%, національний доход – на 54%. У 1994 р. спад промислового виробництва України досяг свого максимуму – 27,7%. За даними Світового банку у другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі і перевищував показники світових війн. Близько 64% населення опинилися за межею бідності.
Економічні та соціальні перетворення.
· У 1999 р. вперше за останнє десятиріччя чітко виявили себе ознаки економічної стабілізації. Було подолано падіння ВВП. Якщо спад ВВП у 1996 р. становив 10%, то в 1997 р. – 3,3%. У жовтні 1999 р. вперше за останнє десятиріччя було отримано приріст ВВП у порівнянні з жовтнем 1998 р. на 2,8%.
· Обсяг промислової виробництва у 1999 р. зріс на 4,3%. Зростання промислової продукції було зафіксовано у 21 регіоні. На 7,5% зросли обсяги житлового будівництва.
· Досягнуто відносно низького рівня інфляції гривні.
· Зростання розвитку харчової і деревообробної промисловості (на 7,8% і 23,6% у 1999 р.).
· Сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову, платіжну, податкову, митну, банківську та інші системи. Здійснена грошова реформа у 1996 р.
· Сформовано базові засади багатоукладної економіки. Утверджені механізми приватної власності. Понад 70% загального обсягу промислової продукції у 2000 р. вироблялося на недержавних підприємствах.
· Земельна реформа. Майже 6,1 млн. громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь країни. Приватизація присадибних ділянок. Їх власниками стали близько 11 млн. громадян.
· Ліберальний режим зовнішньої торгівлі.
· Ринкова інфраструктура. На кінець 1999 р. в Україні було зареєстровано 203 комерційні банки, 1230 інвестиційних компаній та фондів, 2250 аудиторських фірм, 262 страхових компаній. 340 бірж, 390 кредитних спілок. Відбулося становлення фондового, товарного, грошового та валютних ринків.
· Частка зовнішнього експорту зросла з 26 до 53% у 1999 р. (відносно 1993 р.).
Нова програма економічних перетворень закладена у Посланні Президента України до Верховної Ради у лютому 2000 р. – “Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки”. Згідно цієї програми визначаються два етапи економічного зростання:
І етап (2000-2001 рр.): перед урядом ставиться питання забезпечити зростання ВВП у 2000 р. на 1-2%, у 2001 р. – на 4%;
ІІ етап (2002-2004 рр.): забезпечити зростання ВВП у середньому за рік на 6,5%.
Напрями соціальної політики:
· Адресна підтримка соціально незахищених верств населення;
· Актуальні завдання пенсійної реформи;
· Забезпечення продуктивної зайнятості;
· Прискорений розвиток житлового будівництва, забезпечення доступності житла для різних верств населення;
· Примноження інтелектуального потенціалу суспільства;
· Зміцнення позицій середнього класу.
Недоліки соціальної політики:
1) поглиблення соціальної поляризації. Сформувалося помітне майнове розшарування, яке сьогодні приблизно відповідає рівню країн Центральної та Східної Європи (Чехії, Болгарії, Македонії, Словенії). Якщо у 1990 р. середній дохід 10% найзаможніших громадян України в 4 рази перевищував відповідний показник 10% найбідніших, то в 1999 р. – у 12 разів;
2) “розмивання” середнього класу. Немає ще стійкої верстви населення з середніми доходами.;
3) зростання бідності. Охопила майже всі верстви населення;
4) незареєстрована зайнятість;
5) поява маргінального прошарку. Появилися верстви населення, які опинилися на узбіччі суспільства, не можуть знайти себе у професійній діяльності. Тому відповідно їдуть за кордон шукати легшого життя.
3.Після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб’єктом у міжнародних відносинах.
5 грудня 1991 р. після Всеукраїнського референдуму Верховна Рада звернулася з Заявою до парламентів і народів світу, у якій наголошувалося, що Україна у повній відповідності з цілями і принципами ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику до зміцнення миру і безпеки у світі, дотримуючись принципів міжнародного права.
У липні 1992 р. Верховна Рада схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики України”. Документ визначив базові національні інтереси країни, обґрунтував засади та пріоритети її зовнішньої політики, серед яких – розширення участі в європейському регіональному співробітництві та в межах СНД, активна участь у діяльності ООН, співпраця з державами Євросоюзу.
Основні пріоритетні напрямки зовнішньої політики України.
· Західний напрямок
Розвиток всебічних відносин з європейськими країнами. У 1992 р. Президент України підписав Заключний Акт наради безпеки співробітництва в Європі (НБСЄ), що сприяло інтеграції України у європейські структури. На самміті НБСЄ у листопаді 1999 р. Л.Кучма підписав Хартію Європейської безпеки на ХХІ ст.
9 листопада 1995 р. Україна стала 37 членом Ради Європи. У 1996 р. Україна приєдналася до об’єднання держав Центр Європейських ініціатив (ЦЄІ), мета якого – служити зміцненню стабільності безпеки у цьому регіоні. У перспективі Україна прагне до рівноправного членства у Європейському Союзі. Прийнято стратегію інтеграції України у Євросоюз, набрала чинності і почала втілюватися в життя Угода про партнерство і співробітництво.
· Україна і СНД
Україна виступає проти перетворення СНД на наддержавну структуру, на суб’єкта міжнародного права. У 1994 р. Україна приєдналася на правах асоційованого члена до економічного союзу у рамках СНД. У той же час вона не підписала Статут СНД, угоди про створення об’єднаних збройних сил. Зараз Україна намагається створити зону вільної торгівлі (між Україною, Росією, Білорусією і Казахстаном).
· Україно-російські стосунки.
Спочатку було ускладнення відносин – за розподіл іноземних боргів, закордонного майна та активів СРСР, розподіл Чорноморського флоту, статус м. Севастополя, різні позиції щодо НАТО (зараз за о. Тузла біля Керчі). 31 травня 1997 р. президенти України і Росії Л.Кучма і Б.Єльцин підписали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською федерацією.
· Відносини з США.
Поліпшенню американо-українських відносин значною мірою сприяла реалізація Україною свого без’ядерного статусу. Є і вкрай непрості стосунки (касетний скандал, справа про т.зв. українські радари в Іраку тощо), але і позитивні стосунки (наприклад, зараз українські воїни знаходяться у складі миротворчого контингенту у Іраку).
· Розвиток відносин з країнами Чорноморського басейну, Близького і Середнього Сходу.
· Входження до міжнародних фінансових інститутів. Економічне співробітництво. У 1997 р. було підписано Хартію про особливе партнерство України і НАТО.
· Інтеграція у міжнародні економічні та фінансові структури. У 1992 р. Україна стала рівноправним членом Міжнародного валютного фонду та Європейського банку реконструкції і розвитку. Україна налагоджує торговельні зв’язки з країнами світу, досягнуто помітних успіхів в експорті продукції авіаційної, суднобудівної, ракетно-космічної галузей. Залучення іноземних інвестицій в українську економіку.
4.Недоліки у сфері культури. У Радянському Союзі на момент його розпаду накопичилося багато негараздів в освіті, науці, літературно-художній творчості. Так, за даними ЮНЕСКО, у кінці 80-х рр. СРСР за рівнем освіти посідав 28 місце у світі, а за інтелектуально-моральним рівнем – 57 місце. Це через залишковий принцип її фінансування, заідеологізованість.
Захист української мови. У жовтні 1989 р. було прийнято “Закон про мови в Українській РСР”, спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування у всіх сферах життя суспільства. Українську мову в республіці проголошено державною. Конституція України затверджує за українською мовою статус державної мови, а також гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин.
Стан освіти. Освітня система стає більш демократичною, гнучкою та різноманітною. З’явилася велика кількість ліцеїв, гімназій, коледжів, профільних академій, університетських комплексів і т.п. Реорганізовується вся структура вищої і середньої освіти. Здійснюється перехід на чотириступеневу освіту: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними вузами є і приватні. Недолік освіти – видатку на підготовку одного спеціаліста у вузах 5-6 разів менші, ніж у розвинених країнах.
Наука. Недолік – відтік кваліфікованих вчених із наукової сфери в інші структури і за кордон, втрата провідних позицій з ряду фундаментальних досліджень, відставання від Заходу за рівнем наукових розробок.
Художня культура. Недолік – комерціалізація культури, і надалі зберігається залишковий принцип її фінансування.
Релігія і церква. Активізація релігійного життя. У кінці 80-х рр. була легалізована заборонена комуністами в 1946 р. Українська греко-католицька церква (голова – кардинал Любомир Гузар).
Українська православна церква в процесі свої перебудови виявилася розколотою на:
1) Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ);
2) Українську православну церкву – Київського патріархату (УПЦ-КП);
3) Українську православну церкву – Московського патріархату (УПЦ-МП).
Серед населення України поширюється вплив протестантизму, іудаїзму, ісламу. Всього ж в Україні діють 105 релігійних об’єднань, діалог між якими здійснюється в рамках Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій.
У червні 2001 р. відбувся державний візит в Україну глави держави Ватикан, глави католицької церкви Папи Римського Івана Павла ІІ. Україна стала 123-ю країною, яку відвідав Понтифік. Папа відслужив божественні літургії у Києві та Львові.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 294; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!