Лекція №3: Галицько-Волинська держава.

Лекція № 1: Найдавніші часи в історії України.

План

1.Початки людського життя на території сучасної України (палеоліт, мезоліт, неоліт).

2.Трипільська культура.

3.Кіммерійці. Скіфи. Сармати.

4.Грецькі колонії у Північному Причорномор’ї.

1.Найдавніші сліди перебування людини на Україні датуються давнім періодом кам’яної доби, раннім палеолітом (приблизно 200 тис. тому). Їх відкрито у Південному Криму, у Приазов’ї, у Дніпровському Надпоріжжі, на Волині, Житомирщині та інших місцях.

За середнього палеоліту (100-40 тис. р. до н.е.) число людей істотно збільшилося. З цього часу відомі стоянки в Криму (Кіїк Коба, Старосілля), над Дніпром, над Дінцем, над, Дністром.

В період пізнього палеоліту (40-15 тис. р. до н.е.) майже вся територія України була заселена людьми.

За палеоліту люди займалися полюванням і збиральництвом, відкрили спосіб штучного добування вогню. Основою суспільного устрою був матріархат.

Перехідний період (мезоліт) тривав з 9 по 6 тис. до н.е. Природні умови в Україні тоді вже були подібними до сучасних. Основними заняттями залишалися полювання, рибальство та збиральництво. Змінюють свій вигляд крем’яні знаряддя праці – вони стають меншими і делікатнішими. В цей період було приручено собаку, людина почала користуватися луком. В Україні відомо майже 100 пам’яток мезолітичного палеоліту. Це тимчасові стоянки, тривалі поселення, могильники.

Отже, ми коротко розглянули величезний період історії людства – кам’яну добу, що тривала на землях України майже мільйон років. За цієї доби з’явилися перші людиноподібні істоти, людина навчилася майструвати різноманітні знаряддя, користуватися вогнем, навчилися розмовляти й лічити, будувати перші житла, виникли сім’я, рід та плем’я. 40 тис. років тому на теренах сучасної України з’являється сучасна людина.

Доба неоліту.

У VІ тис. до н.е. в житті стародавнього населення України відбулися величезні зміни. Природні умови нагадували сучасні, але було тепліше і випадало більше опадів. Люди переходили до осілого громадського життя, будували постійні житла. Населення території України переходить до хліборобства – тут сіють просо, ячмінь, пшеницю, овес, коноплі тощо. Одомашнено биків, овець, кіз, свиней, розвивається скотарство. Найбільшим досягненням людини неоліту стало вміння виробляти посуд з глини (керамічний посуд). Почали виробляти тканини. На півночі і північному сході України в неолітичну добу жили мисливсько-рибальські племена, на південному заході – землеробсько-скотарські. В Україні виявлено понад 500 неолітичних пам’яток. У людей неолітичної доби ускладнюється світогляд, з’являються нові та культи та вірування, пов’язані з виникненням землеробства.

2.У ІV – ІІІ ст. до н.е. люди вже почали користуватися першим металом – міддю (енеоліт). За доби енеоліту з’являється одна з- найяскравіших культур давньоєвропейської історії – трипільська.

Була вона поширена на величезній території: від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Причорномор’я. В Україні виявлено величезну кількість пам’яток – понад тисячу. Населення трипільців становило щонайменше 1 млн. чол. Трипільські селища будувалися поблизу рік. Селища мали чітке планування. Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату ХІХ ст. В такому мешканні жила одна сім’я.

Основними заняттям трипільців було землеробство. Вони вже вирощували на своїх полях і городах всі основні культури: пшеницю, ячмінь, просо, бобові. Трипільці займалися також садівництвом і виноградарством. Землю обробляли кістяними і роговими мотиками, рідше застосовували рало. Зерно перетирали на кам’яних зернотерках. Домашніми промислами були чинбарство, кушнірство, прядіння і ткацтво.

У трипільських племен дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Посуд випалювався у спеціальних гончарних печах. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг. Посуд поділявся на кухонний, столовий та культовий (горщики, амфори, миски, вази, амулети). Орнамент на посуді мав, спіралі, геометричні фігури, зображення тварин та людей. Серед зображень на посуді багато малюнків, які вказали на матріархат. Жерці відігравали важливу роль у трипільському суспільстві.

Більшість померлих трипільців ховали за обрядом тіло покладання (інгумації). Поховання супроводжувалися великою кількістю кераміки. У пониззі Дніпра споруджували кургани зі складними кам’яними конструкціями.

Вважають, що лад трипільського суспільства був близьким до військової демократії. Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, а гігантські протоміста – їх столиці. В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини.

Висновок. Трипільська культура – це виникнення на теренах України розвинутого землеробсько-скотарського господарства, мистецтва, містобудівництва, ремесел, перших металевих виробів з міді. Трипільська культура ІV тис. до н.е. мало в чому поступалася раннім цивілізаціям V – ІV тис. до н.е. на Стародавньому Сході.

3.Наступний після енеоліту період історії людства тривав понад тисячу років (від ІІ до І тис. до н.е.) і дістав назву бронзової доби від нового матеріалу – бронзи, з якого почали виробляти знаряддя і зброю. Бронза – це перший штучно створений людиною сплав. Який має великі переваги над міддю: більшу твердість і нижчу температуру плавлення. З’являються окремі майстри-ливарники і бронзоливарні майстерні.

Кіммерійці. Південними сусідами праслов’ян у Х –VІІ ст. до н.е. були войовничі кіммерійці – найдавніший народ української історії, назва якого дійшла до нас. Вперше про кіммерійців згадує Гомер в “Одіссеї” та “Іліаді”.

Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але вже в Х ст. до н.е. вони стали кочовим народом і розводили в основному коней. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. У кіммерійців було сильне військо, що складалося з рухливих загонів вершників, озброєних чудовими сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами. Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках.

На початку VІІ ст. до н.е. в українських степах з’явилися племена скіфів, котрі переважали кіммерійців чисельністю, військовою організацією і політичною єдністю, адже на чолі їх стояли царі, які мали необмежену владу, на відміну від кіммерійських, розрізнених племен з багатьма вождями. Тому кіммерійці змушені були відійти з України.

Скіфи – один з найвідоміших народів Стародавнього Світу – це північно-східні давньоіранські племена, з’явилися на території України в першій половині VІІ ст. до н.е., прийшовши зі сходу, із степів між Каспієм, Уралом та Кавказом. Великий вплив на розвиток культури і соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Причорномор’я. У 512 р. до н.е. скіфи, об’єднавшись із сусідніми з ними народами, перемогли величезне перське військо на чолі з Дарієм І. Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування, через напади сарматів. Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та Північному Криму із столицею Неаполісом (суч. – Сімферополь) та на Нижньому Дунаї.

Про скіфів писав давньогрецький історик Геродот. Ядро Скіфії складали царські скіфи і скіфи-кочовики, які жили в причорноморських степах (Кубань). Лісостеп Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра скіфи-орачі (останні два народи не були етнічними скіфами). У VІ ст. до н.е. Скіфія складалася з трьох царств. Переважно скіфи воювали, мали лук, стріли.

Скіфи мали свій пантеон богів. Вони шанували і оберігали могили предків, вірили в потойбічне життя і безсмертя душі. Воїнів ховали разом із зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Скіфські поховальні пам’ятки були і є найважливішим джерелом пізнання скіфської культури. Відомі такі скіфські кургани на Україні: Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-Оба, Гайманова Могила, Товста Могила.

Сармати. У ІІ ст. до н.е. у південноукраїнські степи прийшли сармати – іраномовні племена. Вони розгромили скіфів і на шість століть опанували Причорномор’я. Це був народ воїнів-кіннотників, озброєних досконаліше, аніж скіфи. Сарматські жінки вміли їздити верхи, володіти зброєю і разом з чоловіками ходили в походи. Грецькі міста-колонії Причорномор’я постійно платили кочівникам величезні викупи. Тут були такі сарматські племена, як язиги, алани, Роксолани. Кінець аланському пануванню на південних землях України поклали гуни у ІV – V ст. н.е., які розбили сарматів.

4.Грецькі міста і селища в Причорномор’ї виникли під час “Великої грецької колонізації” в VІІІ – VІ ст. до н.е., коли еллінські колонії засновувались навколо всього Середземного моря. Причини виникнення колоній полягали в перенаселенні Греції, нестачі земель, придатних до хліборобства та ринків збуту.

Колонізація відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір колоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування поселення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень людей.

Першими грецькими поселеннями на півдні України були засновані в VІІ ст. до н.е. у пониззі Південного Бугу на острові Березань містечко Борисфеніда та у Буго-Дністровському лимані місто Ольвія (“щаслива”). У пониззі Дністра виникли Тіра, Ніконій і Офіусса, в Західному Криму – Херсонес Таврійський, Керкінтіда, на сході Криму в 480 р. до н.е. постало Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Кіммерік.

Грецька колонія складалася із центра – поліса та сільськогосподарських округів (хори). Місто мало чітко сплановану забудову. У центрі знаходилась головна площа – агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, крамниці. Поряд з містом знаходився цвинтар – некрополь. Поліси мали свою демократичну раду та народне віче. Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинуті металургія, ковальство, гутництво, ткацтво, чинбарство і кушнірство. Торгували з метрополією та іншими грецькими містами, з місцевими племенами. Основним предметом грецького експорту з теренів України була пшениця, яку вивозили в Грецію. Вивозили також рибу, сіль, шкіри, хутра, мед, віск.

V – ІІІ ст. до н.е. були часом найбільшого розквіту античних міст. Особливо тісні контакти були з скіфами. Проте у ІІІ ст. до н.е. грецькі міста-колонії почали занепадати через напади нових кочівників – сарматів, готів і галатів.

Лекція № 2: Київська Русь.

План.

1.Політичний розвиток Київської Русі серед. ІХ – серед. ХІ ст.

2.Соціально-політичний устрій Київської Русі.

3.Київська Русь в часи феодальної роздробленості (кін. ХІ – ХІІІ ст.).

4.Культура Київської Русі.

1.Виникнення держави у східних слов’ян було безпосередньо пов’язане з утвердженням феодальних відносин. Формування державності у середовищі східнослов’янських племен відбувалося нерівномірно в різних районах їх розселення, що пояснювалося неоднаковим рівнем їх економічного і політичного розвитку.

Згідно з арабських джерел, на середину ІХ ст. у різних частинах східнослов’янської території сформувалися три великі політичні утворення – Куявія, Славія і Артанія. Саме Куявія знаходилась на території, де проживало плем’я полян, яке стало основою формування Київської Русі.

У цей час у письмових джерелах Київської Русі згадується перший київський князь Аскольд, який був за походженням варяг, і прибув правити до Києва з півночі на початку 60-х років ІХ ст. Літопис оповідає, що варязькі ватажки Аскольд і Дир зі своїми дружинами прибули до Києва, звільнили його і полянську землю від хазарської влади і почали князювати у Києві. Відомий вдалий похід Аскольда на Візантію у 860 р. Аскольд і частина його дружинників прийняли християнство.

У 882 р. новгородський князь Олег (теж варяг) організував похід на Київ, вбив Аскольда і захопив владу. Олег (882-912)приєднав до Русі сіверян, деревлян, уличів, тиверців, а також північні племена радимичів, кривичів та новгородських словен. Ходив походами на Візантію і заключив з нею вигідні договори 907 і 911 рр., отримавши значні торговельні права, а греки мали платити данину.

Наступником Олега був Ігор (912-945), який започаткував на київському престолі династію Рюриковичів. Ігор двічі ходив походом до Каспійського моря і Закавказзя (913 і 943-944 рр.), але ці походи не принесли користі Києву. Під час походу Ігоря на Візантію 941 р. він зазнав поразки, його флот знищили греки. 944 р. Ігор уклав новий мирний договір з Візантією, на основі якого права Русі значно обмежено. Ігор зрікся володінь на березі Чорного моря. Зобов’язався на нападати на Крим, були зменшені торговельні права київських купців. У внутрішній політиці Ігор спробував зміцнити центральну роль Києва, приборкував непокірні племена. Найзавзятіше захищали свій племінний лад деревляни. Під час збирання данини вони вбили князя Ігоря.

Вдова Ігоря Ольга (945-964), очоливши державу від імені свого малолітнього сина Святослава, рушила війною на деревлян і жорстоко розправилася з ними . Ольга провела реформу, якою унормувала розміри повинностей з феодально залежного селянства. У міжнародній політиці Ольга намагалась забезпечувати інтереси свої держави дипломатичним шляхом. У 946 р. княгиня відвідала Константинополь і була прийнята візантійським імператором. У переговорах йшла справа про християнізацію Русі. Ольга нав’язувала також контакт із Заходом: 959 р. вислала посольство до німецького цісаря Оттона І, а 962 р. до Києва прибуло посольство Оттона на чолі з єпископом Адальбертом.

Син Ігоря і Ольги – Святослав (964-972) був войовничим князем. Він підкорив в’ятичів і фінські племена між Волгою і Окою (964-966), ходив походом проти хазар. Святослав підкорив собі осетинів і черкесів, розширивши кордони Русі до кавказьких гір.

Основну увагу він приділяв справам наддунайської Болгарії й Візантії. Запрошений візантійським правителем на допомогу проти болгар, Святослав, здолавши їх 969 р., захотів залишитися над Дунаєм. Але тоді на київ напали печеніги, і він мусів вернутися. Відбивши печенігів Святослав знову вибрався у 969 р. на Дунай. Візантійський уряд побоювався сусідства могутньої Київської держави і почав зі Святославом війну. Після початкових успіхів у Македонії, він повинен був відступати з Болгарії. Коли повертався в Київ, намовлені греками печеніги напали на нього біля дніпровських порогів. Дружина Святослава була розбита, а сам він загинув у бою (навесні 972 р.).

Князювання Володимира Великого (980-1015) справедливо вважається початком розквіту Київської Русі. Прийшовши до влади у 980 р. він розпочав запровадження реформ, які мали на меті зміцнити державу, посилити великокнязівську владу. В часи його правління завершився тривалий процес формування території Київської держави. У 982 р. він остаточно підкорив в’ятичів, а в 984 р. радимичів. Походом 981 р. повернуто Перемишль і черв енські міста, відновлено її західні кордони. Воював проти литовських ятвягів і булгар. Для захисту південних земель Київської Русі від печенігів Володимир наказав збудувати цілу систему укріплень по річках Трубеж, Сула, Стугна та ін. Київська Русь за Володимира простягалася від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного й Азовського морів. Володимир провів адміністративну реформу, за якою повністю ліквідовувалась племінна автономія племен. Держава була поділена на землі-уділи довкола великих міст. На чолі земель були поставлені сини великого князя або довірені особи – посадники.

Одним з найважливіших заходів, проведених Володимиром 988 р. було проголошення християнства державною релігією. Хрещенню передувало шлюбна угода з візантійським правителем (його сестра Анна одружилась з Володимиром). Після хрещення Володимира, яке відбулося в Херсонесі, нову релігію стали впроваджувати по великих містах Київської Русі, часто навіть примусово.

Князювання Ярослава Мудрого (1019-1054).

1015-1019 рр. – боротьба за владу синів Володимира. Старший син Володимира Святополк підступно вбив трьох братів – Бориса, Гліба, Святослава. Ярослав був новгородським князем. 1019 р. – цілковита перемога Ярослава над Святополком на річці Альта біля Переяслава. Залишився брат Мстислав, який боровся з Ярославом. Проте була підписана мирна угода, за якою Мстислав отримав крім своїх володінь у Тмутаракані, ще й землі Лівобережжя з Черніговом.

1030-1031 рр. – Ярослав у Польщі відвоював червенські міста. Внаслідок походів на північ приєднав до русі фінські племена чуді, завоював місто Юріїв (Тарту) над Чудським озером. 1036 р. – завдав нищівного удару печенігам на півдні. Збудував укріплення вздовж річки Рось. 1043 р. – останній похід на Візантію.

Ярослав кодифікував закони держави, які були зібрані у збірнику “Руська Правда”.

Тримав дружні відносини з сусідніми державами. Сам був одружений з донькою шведського короля. Дочка Анна була жінкою французького короля Генріха ІІ. Друга донька Єлизавета вийшла заміж за норвезького короля Гаральда Сміливого.

Ярослав Мудрий добивався незалежності церковної ієрархії від Візантії. У 1051 р. був обраний місцевий митрополит Іларіон.

2.Соціально-політична структура Київської Русі (ІХ – ХІІІ ст.) зазнавала певних змін:

1) спочатку Київська Русь складалась з різних племен, які не відігравали значної ролі;

2) за Володимира і Ярослава Мудрого відбувається централізація влади. Влада і адміністрація призначувалась з Києва;

3) з занепадом центральної влади (друга половина ХІ ст.) зміцнюється місцева влада – князівства стають незалежними від Києва.

Керував державою великий князь з родини Рюриковичів у Києві. Князі спиралися на військову сил – дружину. Ідеологічну підтримку центральної влади становила церква. На місцях великий князь призначав правити намісникам – сини князя, посадники, воєводи. Місцеву адміністрацію становили “тисяцькі”, “соцькі”, “десяцькі”. За часів племінної організації важливим органом влади було віче. За перших князів Рюриковичів віча занепали. Відродились віча, коли занепала князівська влада.

Соціальна структура. Вища верства – бояри, які походили з князівських дружинників, “луччі люди”. Мали певні привілеї, закон охороняв їхнє життя і честь.

Населення міст складалося із заможніших і бідніших людей, що займалися торгівлею і ремеслом. Існували багаті купці – “гості” та дрібні крамарі, ремісники – “чернь”.

Найчисельніша верства – селяни (“смерди”) були вільними і жили на власній землі або на землі князя, платили податки, виконували різні повинності – будували мости, дороги, укріплення. Напіввільні селяни – “закупи”. Найнижча категорія – раби – челядь або холопи. Це були військовополонені або народжені від рабів.

Особливість – верстви не вважалися герметично закритими, перехід з однієї верстви в іншу був можливий.

3.Кін. ХІ – ХІІІ ст. – це час феодальної роздробленості Київської держави. Причини феодальної роздробленості:

1) слабкість центральної влади Києва;

2) перехід влади на місцях. Місцеві князі стають незалежними від великого князя. Створюються місцеві органи влади;

3) напади кочівників на Київську Русь – печенігів, торків, половців, а потім монголо-татар;

4) суперечки князів за центральну владу (міжусобні війни).

Формуються нові етнічні спільності – українська, білоруська та російська. 1187 р. – у літописі вперше вживається назва “Україна” для визначення південних пограничних земель – Переяславщини. У 1189 р. цією назвою згадується Галицька земля.

Були певні спроби до об’єднання Київської держави у боротьбі з половцями. Зокрема, 1097 р. – з’їзд усіх князів у місті Любечі. 1113-1125 рр. – правління Володимира Мономаха в Києві.

Особливо велике було падіння Києва. Так, у 1068 р. половці підійшли під самий Київ. А в1169 р. погром Києва здійснив Юрія Долгорукого суздальський князь Андрій Боголюбський. 1185 р. – невдалий похід проти половців дружини чернігівського князя Ігоря Святославина.

У ХІІ ст. Київська держава розпалася на кілька окремих самостійних князівств: Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, Тмутараканську землю, Волинь, Галичину.

Напади монголо-татар на Київську Русь. 1223 р. – поразка об’єднаних військ русичів і половців на річці Калка. 1237-1238 рр. – початок навали монголо-татарських орд Батия на Київську Русь. 1239 р. – зруйнували Переяслав і Чернігів. Осінь, 1240 р. – зруйновано і знищено Київ.

Релігія і церква. Вплив християнства. На чолі церкви стояв київський митрополит, який призначався з Константинополя. Існували єпископські кафедри у Переяславі, Білгороді, Чернігові, Володимирі; монастирі – Києво-Печерський, Михайлівський, Видубицький.

Писемність і освіта. На Русі писали кирилицею, яка дійшла з Болгарії. Перші книжки у Київській Русі: 1056-1057 рр. – “Остромирове євангеліє”; 1073 р. – “Ізборник Святослава”. Збереглись берестяні грамоти (кора берези). Школа та освіта розвивалася при церквах. Навчання у Києві велося при Десятинній церкві, та в інших містах.

1037 р. – при Софійському соборі відкрито школу нового типу, де навчали не тільки грамоті, а й вивчали греку і латину, медицину. Навчання велося також в монастирях.

Література і фольклор. Багата усна народна творчість – народні пісні, перекази, казки, легенди, прислів’я. Особливо билини та легенди.

У ХІ – ХІІ ст. у Київській Русі знаходилось 140 тис. книжок. Один з найдавніших творів Київської держави – “Слово про закон і благодать” Іларіона – написаний між 1037 і 1050 роками. Відоме “Повчання дітям” Володимира Мономаха – тут викладені політичні і філософсько-етичні погляди князя.

Поширення літописів – це записи по рокам. Найбільш відомий літопис – “Повість временних літ”, який слав Нестор між 1112 і 1119 роками. Відомі ще Київський літопис (ХІІ ст.) та Галицько-Волинський літопис (ХІІІ ст.)

“Слово о полку Ігоревім” – ліро-епічний твір про невдалий похід Ігоря на половців у 1185 р.

На Русі була поширена також перекладна література на церковну тематику.

Архітектура та живопис. Будували споруди з дерева, каменю й цегли. При будівництві оборонних споруд довкола міст, замків і фортець влаштовували дерев’яні стіни – частоколи.

Перша церква, яка згадується у літописах, є церква св. Іллі під 944 р. (договір Ігоря з Візантією). Після хрещення Київської Русі Володимир наказав побудувати Десятинну церкву (989-996). Ярослав Мудрий збудував собор св. Софії у 1037 р. В цей час збудовані і Золоті Ворота. Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1073-1079). У Чернігові Спаський собор, Михайлівська церква у Переяславі.

У Київській Русі були поширеними мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Особливий шедевр є мозаки Софійського собору (постать Христа-вседержителя, зображення Богоматері – “Оранти”). Ікони писалися на дерев’яних дошках. Перший іконописець у документах – Алімпій.

Музика та видовища. Були поширеними народна та розважальна музика. Князів на бенкетах розважали скоморохи. Перший музичний інструмент, який згадується у документах – гуслі.

Лекція №3: Галицько-Волинська держава.

План.

1.Утворення Галицько-Волинського князівства.

2.Піднесення держави за правління Данила Галицького (1205-1264).

3.Галицько-Волинська держава в останній третині ХІІІ – першій половині ХІV ст.

1.Наприкінці Х – в І пол. ХІ ст. адміністративними осередком земель Волині і Прикарпаття був Володимир. Дана територія до смерті Ярослава Мудрого була невід’ємною частиною Київської Русі. Після смерті Ярослава Мудрого князівську династію на Волині започаткував внук Володимира Мономаха – Ізяслав Мстиславич.

На Прикарпатті у 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславовичі – правнуки Ярослава Мудрого – Рюрик (м. Перемишль), Василько (м. Теребовля – володіння Поділля і Буковини), Володар (Звенигород, а пізніше після смерті Рюрика і Перемишль).

Син Володаря Володимир (Володимирко) (1144-1152) об’єднав Перемишльську, Теребовельську і Звенигородську землі у складі одного Галицького князівства. У 1144 р. столицею його держави став Галич.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153-1187) – його територія простягалася вздовж Дністра на південь аж до нижньої течії річки Пруту й Дунаю. Він підтримував дипломатичні відносини з Візантією, Священною Римською імперією.

Певний занепад князівства відбувся за часів княжіння Володимира ІІ Ярославича (1187-1199).

У 1199 р. до влади прийшов Роман Мстиславич (започаткував династію Романовичів). Він домігся об’єднання під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство, утворивши Галицько-Волинську державу. Літопис називає його “царем на Русі”, “самодержцем на Русі”. Він здобув славу успішними походами на половців та литовців. Але загинув у поході під Завихвостом від рук поляків у 1205 р., попавши у засідку.

2.Смертю Романа скористались галицькі боярські угрупування, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данилі (4 р.) і Василька (2 р.).бояри запросили на престол угорських правителів, які жорстоко правили.

1205-1241 рр. – княжіння трьох братів Ігоровичів, онуків Ярослав Осмомисла. Проте боярам і вони не сподобались, запросивши знову угорців. 1214-1219 рр. – княжіння угорського короля Коломана.

Але проти іноземного гніту визволив запрошений галицькими міщанами новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одружений на його дочці) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Фактичним головою князівства став Мстислав Удатний (1219-1228).

Номінально Данило і Василько почали правити у князівстві з 1228 р., але лише у 1237-1238 рр. Данило остаточно укріпився у Галичі. Волинь залишив Василькові.

1238 р. – Данило з військом розгромив тевтонський орден під Дорогочиним.

Столицею князівства Данило Романович обрав свою нову резиденцію місто Холм. Крім того було побудовані нові міста Данилів, Крем’янець та ін. Галицько-Волинська держава потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства від монголо-татар на поч.. 40-х рр. ХІІІ ст. В цей час починає будуватись місто Львів.

1245 р. – військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзників поблизу міста Ярослава на річці Сян. Пізніше син Лев одружився з донькою угорського короля.

На початку 50-х років ХІІІ ст. Данило змушений був підкоритися татаро-монгольській орді і повинен був їхати, платити данину.

Міжнародному авторитетові Данила сприяло коронація його королівською короною у 1253 р. отриманої від папи Інокентія ІV у місті Дорогочині.

У внутрішній політиці він опирався на галицьких міщан, а не на галицьких бояр.

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Варно на короткий час об’єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович, який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна – Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття.

На початку ХІV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об’єдналися в руках одного князя – Юрія І Львовича, внука Данила Галицького (1301-1308). За час його правління територія князівства розширилася аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирії (Волині). У церковних справах йому вдалось заснувати окрему Галицько-Волинську митрополію.

У 1308-1323 рр. В Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія – Лев ІІ і Андрій. Підтримували дружні стосунки з тевтонським орденом. Фактично стали незалежно правити від монголо-татар. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева “непоборним щитом проти жорстокого племені татар”.

По смерті братів почав правити князь Юрій ІІ (1325-1340). За його часу почалось падіння Галицько-Волинського князівства. Він останній з роду Романовичів. За його частими були внутрішні (боротьба з боярами) та зовнішні конфлікти. Зокрема. Сам князь був отруєний боярами.

Після смерті останнього князя Юрія ІІ польський король Казимир ІІІ напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (вивіз дві корони). Проте ще деякий час правителем Галицької землі був боярин Дмитро Петько, на Волині укріпився литовський князь Любарт.

1349 р. – Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а польський король Казимир проголосив себе “правителем королівства Русі”, тобто Галичини (до 1370 р.).

Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 177; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 4 5 6 7 8 9 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!