Українського народу середини ХVІІ ст.
План.
1.Україна напередодні Визвольної війни. Причини війни. Б.Хмельницький.
2.Початок війни. Перші перемоги козацько-селянської армії (1648). Політична програма Богдана Хмельницького.
3.Воєнні дії 1649-1653 рр. Формування органів державної влади в Україні.
4.Українсько-російський договір 1654 р. та його оцінка в історіографії.
5.Розвиток подій в Україні у 1654-1657 рр. Політичні та соціально-економічні наслідки Визвольної війни.
1.Вирішальним моментом української історії став 1648 рік. Польські хроністи все попереднє десятиліття назвали часом “золотого спокою”. Десятиліття перед Хмельниччиною принесли польській шляхті значне зростання економічного добробуту. Колонізація Лівобережжя, зростання магнатських латифундій Вишневецьких, Потоцьких, Калиновських та інших давало їхнім власникам величезні прибутки.
За колоніальної політики Речі Посполитої ситуація ставала критичною: 1) була втрачена еліта; 2) стався розкол серед духовенства, що призводило до міжконфесійної боротьби; 3) міщанство витіснялося з ключових позицій економічного життя й самоуправління; 4) зростали перешкоди для розетку української мови, культури, самосвідомості тощо.
Причинами війни були такі:
1) різке посилення економічного визиску;
2) швидкі темпи закріпачення;
3) наростання національно-релігійного гноблення;
4) зіткнення інтересів козацької України й Речі Посполитої.
Організатором і керівником національно-визвольної війни став Богдан Хмельницький. Майбутній гетьман походив з дрібної української шляхти й народився близько 1595 р. Завдяки батькові Богдан здобув освіту у Львівському єзуїтському колегіумі. Разом з батьком Богдан був під Цецорою 1620 р. і потрапив у турецький полон. Після втечі з полону Б.Хмельницький повернувся у Суботів, наданий його батькові Михайлові. Завдяки розумові, значному воєнному й життєвому досвідові Б.Хмельницький 1637 р. став військовим писарем. Після придушення останнього козацького конфлікту до 1648 р. він залишався чигиринським сотником. Ще до конфлікту з місцевим підстаростою Чаплинським Б.Хмельницький став одним з активних учасників “турецького плану” (анти магнатської опозиції) Владислава ІV. Переслідування панів змусили Богдана Хмельницького втекти на Запоріжжя.
|
|
|
2.Б.Хмельницький готувався до війни. Зміст цієї війни полягав у вирішенні таких основних завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й утвердження у ній нового соціально-економічного ладу з дрібною козацькою власністю на землю. З огляду на останнє війн, по суті, являла собою національну революцію. Приготування до війни тривали майже два роки й охопили не тільки козаків, але й широкі маси селянства й міщанства. Б.Хмельницький заручився підтримкою Кримського ханства. Згідно з домовленістю татари зобов’язувалися надати допомогу проти поляків, причому татари не повинні були шкодити жодному з українців, не палити міст і сіл. На допомогу повстанцям хан направив 3-4 тис. війська на чолі з Тугай-беєм.
|
|
|
Польська влада добре розуміла, чим загрожує поява Б.Хмельницького в Україні, отож, коронний гетьман М.Потоцький уже 5 лютого 1648 р. вирушив з коронним військом з Бару на Корсунь, а в універсалі до повстанців наказав віддати йому Б.Хмельницького й розійтися. У разі непокори М.Потоцький погрожував “усі достатки ваші, котрі у волості маєте, забрати, жінок, дітей вирізати”.
Бойові дії почалися у квітні. М.Потоцький зупинився між Корсунем і Чигирином і вислав проти Б.Хмельницького свого сина Стефана й комісара Шемберга (2500 реєстровців 1500 жовнірів), до яких під Кодаком мали приєднатися решта реєстрових козаків, які під проводом Барабаша й Караїмовича разом з німецькою піхотою пливли Дніпром. Услід за цим авангардом вирушило з-під Корсуня й головне військо з 5-6 тис. жовнірів під проводом М.Потоцького й М.Калиновського.
|
|
|
Б.Хмельницький вдало використав роз’єднаність польських військ, 26 квітня напав під Жовтими Водами на авангард Стефана Потоцького й облягав його протягом двох тижнів. Реєстрові козаки під впливом агітації повстанців збунтувалися біля Кам’яного Затону, потопили своє начальство й перейшли на бік Б.Хмельницького. те саме вчинили козаки, які були з С.Потоцьким. Усе це вирішило долю польського авангарду, розгромленого 16 травня у балці Княжі Байраки. С.Потоцький, тяжко поранений, потрапив у полоні помер. Основне польське військо, отримавши повідомлення про фатальну долю свого авангарду. Почало відступати, під Корсунем його наздогнав Б.Хмельницький і 26 травня розгромив ущент. Обидва польські гетьмани потрапили в полон. Саме в цей час помер польський король Владислав ІV.
І хоча перші перемоги козаків Б.Хмельницький називав “іграшками”, проте вони виявили цілковитий занепад і безсилля польської адміністрації. Поляками у терміновому порядку були скликані шляхетські сеймики, оголошено про набір нового польського війська і призначено його воєначальниками Д.Заславського, М.Осторога й О.Конецпольського, яких козаки згодом влучно охрестили “периною, латиною й дитиною”. Польська армія підготувалася до війни на осінь 1648 р. Шляхта, за свідченнями сучасника, їхала на війну як на весілля, везучи шатра, коштовне начиння й одяг, напої, харчі. На стотисячне військо припадало 100 гармат і обоз зі ста тисячами возів. 6 вересня поляки підійшли до Старокостянтинова.
|
|
|
Вирішальна битва відбулася 13 вересня під Пилявцями. Українські полки пішли в наступ на центр шляхетського війська. Польська кіннота без команди розпочала безладний бій і була розпорошена. Козаки розгромили Мазовецький і Сандомирський полки, татари розгромили розрізнені групи польської кавалерії. Поляки в паніці втекли.
Рештки польської армії, т.зв. “пилявчики”, зупинилися аж у Львові й тут обрали нового регіментаря, Ярему Вишневецького. Тим часом у козацькому таборі після битви дві концепції подальших дій. Частина старшини вважала, що слід зайняти лінію по річці Случ й укріпитися тут, відпустивши татар з ясиром. Інші, в тому числі й Тугай-бей, радили йти на Львів. Б.Хмельницький змушений був погодитися з міркуваннями свого грізного союзника, а також врахувати настрої мас.
Українсько-татарське військо пішло на Львів. У Б.Хмельницького було достатньо сил, аби здобути головне місто Руського воєводства, тим більше, що 5 жовтня козаки Максима Кривоноса здобули Високий Замок. І місто було приречене. Але гетьман, не бажаючи видавати Львів на пограбування татарам, обмежився викупом. Так само вчинив гетьман і під Замостям, де очікував виборів нового польського короля. Тим часом в усій Галичині спалахнуло повстання проти поляків.
1648 р., рік революційних змін в Україні, завершився урочистим в’їздом гетьмана до Києва. В урочистій зустрічі у Києві Б.Хмельницького вітали митрополит Косів, єрусалимський патріарх Паїсій, посланці від Молдавії, Семигороддя, Туреччини, Волощини.
Б.Хмельницький розпочав нові переговори з новим польським королем Яном Казимиром. За політичною програмою гетьмана сформульовано положення про соборність Української держави. Як свідчив учасник польського посольства В.Мясковський, Б.Хмельницький неодноразово наголошував на своєму намірі “відірвати від ляхів всю Русь і Україну”, звільнити “з лядської неволі ... народ всієї Русі”. Гетьман добився визнання де-факто автономії козацької України.
3.З початку травня 1649 р. за умов небажання польського уряду йти на серйозні поступки сподівання на продовження українсько-польського політичного діалогу стають примарними. Б.Хмельницький почав мобілізацію армії, що дістало повну підтримку народних мас. Тим часом Польща також завершувала підготовку до початку воєнних дій. Польські сили зосередилися в трьох місцях: одна під проводом Вишневецького, Фірлея і Лянцкоронського стала на кордоні Галичини й Волині, друга, під проводом самого короля, йшла їм на допомогу. З півночі готувалася до наступу литовська армія Радзивілла. На Полісся вирушив полковник Михайло Кричевський. Він загинув у битві під Лоєвом, але зупинив наступ Литви.
Гетьман пішов на Волинь і обложив першу польську армію під Збаражем, а сам з головними силами й татарами рушив назустріч королю, аби не допустити з’єднання польських сил. Вміло маневруючи, Б.Хмельницький непомітно підійшов до королівської армії під Зборовом, знищив частину її під час переправи через Стрипу, а вранці 15 серпня вдарив на польське військо з двох боків. Поляки почали програвати битву. Та канцлер Оссолінський зумів нав’язати зносини з ханом Ісламом-Гіреєм і щедрими дарунками й обіцянками схилив того до миру. У свою чергу, остаточна поразка поляків не влаштовувала татар, оскільки вони втрачали чудове джерело воєнної здобичі. Тому хан у цю вирішальну хвилину зрадив Б.Хмельницького, змусивши його почати переговори з королем. 18 серпня було підписано Зборівську угоду. Умови угоди:
1) 40 тис. козацького війська мало перебувати на території Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств;
2) ці землі переходили виключно під управління гетьмана і його адміністрації, сюди не мали права заходити коронні війська, єзуїти та євреї;
3) київський митрополит отримував місце в сенаті;
4) проголошувалася амністія для всіх учасників повстання, зокрема для шляхти.
Затвердити умови миру мав наступний сейм.
Особливості формування органів державної влади:
1) важливе місце у політиці гетьмана посідала проблема реорганізації адміністративно-територіального устрою України та зміцнення державних інституцій. На початок 1650 р. було сформовано 16 полків, які становили територіальне ядро (180-200 тис. кв. км.) держави, де проживало у цей час 1,4-1,6 млн. населення. Старшинська рада перетворилася на головний орган влади;
2) державний апарат очолив гетьман, котрий скликав радив, відав фінансами, керував військом, тримав у своїх руках зносини з іншими державами;
3) керівні військово-адміністративні посади займала генеральна старшина. На території полків влада перебувала у руках полковників, сотників, отаманів. На місці станово-шляхетської системи земських, гродських і підкоморських судів виросла мережа нових козацьких судів.
Внутрішнє становище України (народне повстання на Волині, повстання на Запоріжжі) ускладнилося 1650 р. новими зовнішньополітичними обставинами. Татари намагалися втягти Б.Хмельницького у війну з Московією, Польща через венеціанського посла знову пробувала залучити козаків до анти турецької ліги. Б.Хмельницькому вдалося уникнути обох небезпек. Татар він залучив до походу в Молдавію у вересні 1650 р. Внаслідок походу молдавський господар Василь Лупул пообіцяв віддати свою дочку Розанду за сина Богдана Хмельницького – Тимоша. Натомість Туреччина навесні 1651 р. взяла під свою опіку й оборону державу Б.Хмельницького.
Тим часом Польща готувалася до нової війни з Б.Хмельницьким і вона розпочалася навесні 1651 р.
Вирішальна битва знову сталася на кордоні Галичини й Волині, під Берестечком. В середині червня тут зустрілися дві величезні армії. Польська налічувала 80 тис. регулярного війська (в тому числі 20 тис. німців), загальна ж чисельність її сягала 150-200 тис. Військо Б.Хмельницького мало 120-140 тис., в кінці червня підійшов також Іслам-Гірей з 28 тис. татарами. 28 червня почалася битва. В ході якої українське військо знищило близько 7 тис. польської кінноти. Захопило 28 коругов. Проте на третій день бою, 30 червня татарська орда не витримала масованого артилерійського обстрілу й несподівано почало відступати. При цьому заложником татар став козацький гетьман, який разом з писарем І.Виговським намагався зупинити хана. Розуміючи програшність своєї позиції, козацьке командування вирішило залишити укріплення над р. Пляшівка і відходити оборонним табором на козацьку територію. Приготування до відходу керував Іван Богун. Поразка у битві під Берестечком, в якій українська армія втратила весь обоз з гетьманською канцелярією, 28 гармат, в якій загинув митрополит Йосааф, полягло багато селянства. Негативно вплинуло на бойовий дух армії.
Польська та литовська армія до початку вересня окупували північні. Центральні й західні райони козацької України. Впав Київ. Народні маси розгорнули партизанську боротьбу, що набрала особливого розмаху у Поділлі й Чернігівщині. Завдяки організаторській діяльності Б.Хмельницького вдалося відновити боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою просування противника й змусити М.Потоцького погодитися на переговори. Все ж укладений 28 вересня договір зводив нанівець автономію держави:
1) козацький реєстр зменшувався до 20 тис.;
2) територія обмежувалася тільки Київським воєводством;
3) гетьманові заборонялося закордонні зносини;
4) пани одержували право повертатися до маєтків.
1652 р. характеризується такими військовими подіями. З кінця квітня 1652 Б.Хмельницький розпочав мобілізацію козацьких загонів для наступу проти 20-тис. ворожого війська. Яке стояло табором під Батогом. Битва. Яка відбулася 1-2 червня, вдалася успішною. Польські війська польного гетьмана М.Калиновського зазнали нищівного розгрому. У бою загинуло щонайменше 8 тис. жовнірів.
Похід 1652 р. у Молдавію завершився одруженням Тимоша з Розандою. Але молдавські плани Б.Хмельницького спричинили створення антиукраїнської коаліції, затяжну війну у Волощині й загибель Тимоша у Сучаві.
Бойові дії проти поляків у 1653 р. почалися походом на Брацлавщину С.Чернецького, якого розгромив І.Богун під Монастирищем у березні. Влітку в Україну вирушило коронне військо на чолі з королем. У вересні воно було блоковане. А потім і оточене під Жванцем козацько-селянським військом на чолі з Б.Хмельницьким і татарським загоном Іслам-Гірея. Облога тривала понад два місяці, і польська армія стояла перед загрозою капітуляції через голод і хвороби. Але польським дипломатам вдалося намовити татар на сепаратну угоду, дозволивши татарам забрати ясир у Галичині й на Волині.
4.Обставини змусили гетьмана України шукати союзника на півночі. 1653 р. відбувся остаточний розрив з Польщею і, отже, Б.Хмельницький відійшов від свої політики автономізму. Орієнтація на Туреччину і Крим у кінцевому підсумку також не виправдала себе, татари у найвідповідальніший момент зрадували гетьману.
Під кінець 1653 р. в Україну вирушило московське посольство Бутурліна й у січні 1654 р. в Переяславі відбулася рада гетьмана зі старшиною й полковниками, а потім з народом, яка вирішила передати Україну під царську протекцію. Щоправда, вже 18 січня виникли перші ускладнення – Бутурлін відмовився присягати від імені царя в тому, що Москва не порушуватиме вольностей станів і боронитиме Україну від поляків. Опозиція виявилися серед міщан Переяслава, відмовився присягати цареві київський митрополит з духовенством, місто Чорнобиль, Кропивнянський, Уманський і Брацлавський полки, Іван Богун та Іван Сірко.
Сам договір було укладено в Москві у березні 1654 р. – т.зв. Березневі статті:
1) Україна зберігала широку автономію в галузі адміністрації, судівництва, збору податків, мала велику армію (60 тис.), затверджувалися давні привілеї всіх станів;
2) московський цар отримав право тримати в Києві військову залогу з воєводою, гетьман мав сповіщати царя про свої зносини з іншими країнами та про вибори нового гетьмана.
5.Тим часом Москва розпочала війну і навесні 1654 р. вела військові дії проти Польщі в Білорусі. Їй допомагав 20-тис. корпус І.Золотаренка. Союзники здобули Смоленськ, Мінськ, Вільно. Золотаренко захопив південну Білорусь. Але заходи щодо запровадження в білорусі козацького ладу викликали перший дипломатичний конфлікт з Москвою, яка всі здобуті козаками землі вважала “царським”. У той же час польські війська, які заручились підтримкою татар, навесні 1654 р. сплюндрували Брацлавщину.
У січні 1655 р. проти поляків виступив Б.Хмельницький з козацьким і московським військом. Вирішальна битва, що відбулася під Охматовом на Київщині в останні дні січня, коштувала великих втрат обом сторонам, але не принесла успіху жодній. Це значно послабило надії українців на допомогу царя, який, до того ж, усіляко намагався підкорити Україну своїй волі, а козацьке військо використати для завоювання Литви й Білорусі.
Тому Б.Хмельницький, в обхід Москви, заручається підтримкою інших держав. Зокрема. Новий шведський король Карл-Густав Х у порозумінні з українським гетьманом навесні 1655 р. почав війну проти Польщі.
Тим часом Москва, яку надзвичайно тривожили успіхи шведів, поквапилися рятувати “свою Польщу”. На переговори з Польщею у Вільні 1656 р. Москва не допустила українську делегацію, хоч центральним питанням була саме доля України. В Україні це сприйняли як пряму зраду.
Почувши це, Б.Хмельницький створює коаліцію в обхід Москви проти Польщі. Коаліція з Швецією, Семигороддям, Бранденбургом, Молдавією ,Волощиною і Литвою. Але не судилося втілити ці плани у життя через передчасну смерть Б.Хмельницького у липні 1657 р.
Лекція №8: Політичне становище України
В другій половині ХVІІ ст.
План.
1.Гетьманування І.Виговського. Гадяцька унія.
2.Боротьба козацько-старшинських угрупувань за владу в Україні. Доба Руїни. Причини та наслідки. Андрусівське перемир’я.
3.Гетьманування П.Дорошенка.
1.Ще за життя Б.Хмельницького постало питання про його наступника. Гетьман бажав зробити цю владу спадковою, маючи на увазі свого старшого обдарованого сина Тимоша. Його загибель у Сучаві була тяжким ударом не тільки для батька, а й для України. Постраждала й сама ідея спадкової влади, яка вповні відповідала інтересам тогочасної Української держави. Молодший син Хмельницького Юрій на час смерті батька мав усього 16 років. Старшина розуміла, що недосвідчений і хворобливий юнак не міг керувати Україною в складній політичній ситуації, тому спочатку регентом, а незабаром і гетьманом України обрали сподвижника Б.Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського.(1657-1659).
І.Виговський у своїй політиці тримався основної лінії Б.Хмельницького – запевнити цілковиту самостійність України, утримуючи приязні стосунки з усіма її сусідами. Вже у жовтні 1657 р. він уклав союз із Швецією, за яким Україна визнавалася вільною державою і мала сягати до Вісли й Березини. Водночас було відновлено союз із Кримом, почалися переговори з поляками, котрі прагнули повернути Україну до Польщі будь-якою ціною, навіть ціною найширшої автономії. У ставленні до Москви І.Виговський продовжив лінію свого попередника: не розриваючи з нею союзу, але наполягаючи на цілковитій рівноправності обох держав, домагався припинення втручання Москви у внутрішні справи України.
Якщо Б.Хмельницький намагався утримати соціальну рівновагу, то І.Виговський виразно став на бук старшини й шляхти, що почалася виділятися від решти козацтва в окремий клас. Старшина, зосереджуючи в своїх руках усе більші земельні маєтності, намагалася посісти місце, яке раніше займала в Україні польська шляхта. Почався тривалий і болісний процес закріпачення селян. Ця політика гетьмана призвела до вибуху народного невдоволення, насамперед у Запоріжжі й Полтавщині. Очолили цей рух полтавський полковник Пушкар і кошовий Барабаш. Роль арбітра в конфлікті взяла на себе Москва. Рада, що відбулася в середині лютого 1658 р. в Переяславі, підтвердила владу І.Виговського, однак гетьман мусів піти на поступки Москві: московські воєводи з’являлися у Переяславі, Ніжині й Чернігові, до Москви мала відійти Південна Білорусь, гетьман погодився припинити зносини з Швецією.
Однак після цього проти І.Виговського вибухнуло повстання у Полтаві з новою силою. Гетьман зібрав 20-тис. військо, закликав на допомогу орду й рушив під Полтаву, де у травні-червні у запеклих боях зумів розгромити 40-тис. армію повстанців.
Приборкання виступу Барабаша й Пушкаря справило сильне враження на Москву, піднесло авторитет гетьмана. Водночас І.Виговський і старшина зрозуміли, що на Москву їм уже нічого покладатися. Бо єдина мета царизму – перетворення України на звичайну провінцію і дуже значне обмеження її державних прав.
Саме ці обставини змусили І.Виговського знову звернути свої погляди на Польщу. Інтенсивні переговори увінчалися договором, укладеним у Гадячі 16 вересня 1658 р.:
1) передбачав утворення в Речі Посполитій третьої складової частини федерації – Великого Князівства Руського (Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства);
2) верховна влада, як цивільна, так і військова, тут належали гетьманові, якого обирали по життєво;
3) законодавчу владу мали виконувати національні збори депутатів від усіх земель Князівства;
4) українськими було судочинство, діловодство, фінанси;
5) військо мало налічувати 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська;
6) щороку гетьман право подавати королю реєстр із 100 козаків з кожного полку для нобілітації (надання шляхетства);
7) унія мала бути скасована в усій державі, православ’я зрівнювалося з римсько-католицькою вірою, а митрополит отримував місце в сенаті;
8) в галузі культури передбачалося заснування в Україні двох університетів, розгалуженої мережі гімназій, шкіл, друкарень.
І.Виговський оголосив війну Москві. Бойові дії почалися у серпні 1658 р. Особливо успішним був розгром московських військ 8 липня 1659 р. під Конотопом. Тут полягло 3о тис. московського війська.
Обставини не дали змогу І.Виговському використати плоди перемоги. У нього в тилу підняли голову опозиція, договір з Польщею викликав народні заворушення, в Києві далі сиділи московські воєводи. Козацька старшина – Цюцюра, Золотаренко, Сомко – організували проти гетьмана заколот внаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви було скинуто І.Виговського.
2.Гетьманом обрали Юрія Хмельницького, оскільки старшина вважала, що лише ім’я Хмельницького може в цій ситуації знову об’єднати народ. І.Виговський добровільно віддав йому гетьманські клейноди і перейшов з України в Польщу.
Поки Ю.Хмельницький влаштовувався при владі, московські війська Трубецького знову оволоділи Лівобережжям і стали в Переяславі. Молодий гетьман і старшина, які мали знову повертатися під владу царя, оточені в Переяславі московським військом змушені були погодитись на ганебні Переяславські статті: московські воєводи з’являлися у Переяславі, Ніжині, Брацлаву, Умані. Українські війська покидали Білорусію. Обрання гетьмана надалі залежало від волі царя. Заборонялися дипломатичні відносини з іншими державами, київський митрополит підпорядковувався московському патріархові.
Ю.Хмельницький з московськими військами мав воювати проти поляків. Проте 1660 р. – Чуднівський розгром козацького війська. У цій ситуації Ю.Хмельницький, як І.Виговський, у 1661 р. відступив від Москви. Однак Лівобережжі вибухнула громадянська війна. Тому у 1663 р. він зрікся влади.
У 1663 р. стався розкол України. На Лівобережжі, де наказним гетьманом став Сомко, розгорілася запекла боротьба за булаву. Основним суперником Сомка виступив колишній слуга Б.Хмельницького І.Брюховецький. Це був кар’єрист, який ненавидів Польщу і панів, але орієнтувався на цілковите підпорядкування України Москві. А на Правобережжі після зречення Ю.Хмельницького обрали Павла Тетерю. 1663 р. – Чорна Рада – прихід до влади І.Брюховецького.
Таким чином, Українська держава розкололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремим урядами, які перебували у стані війни. Були створені. Умови для поділу України по Дніпру між Росією і Річчю Посполитою.
Війни між Лівобережжям і Правобережжям за активної участі в них Польщі, Росії, Туреччини і Криму набули затяжного, надзвичайно складного і трагічного характеру, супроводжувалися все більшим втручанням польського і російського урядів у внутрішнє життя України.
Врешті-решт, Росія і Польща вирішили досягти компромісу за рахунок поділу українських земель. 30 січня 1667 р. вони уклали Андрусівське перемир’я на 13,5 років: визнавалося входження Лівобережної України до складу Росії, а Правобережної України – до складу Польщі, Київ на два роки залишався за Росією. Запорізька Січ мала перебувати під владою обох держав.
У цій атмосфері деморалізації і зневіри, яка охопила українське суспільство за гетьманування П.Тетері й І.Брюховецького, з’явився державний діяч, який зумів піднестися над сучасниками, вдихнути в суспільство віру у можливість з’єднати України і зробити її незалежною. Ним був Петро Дорошенко.
Вже у лютому 1666 р. на старшинській раді він виклав свою мету: звільнити Правобережжя з-під влади Польщі, укласти союз Кримом і Туреччиною і йти на Лівобережжя, щоб об’єднати всю Україну. Восени кримський хан подав поважну допомогу – прислав 30-тис. орди, а на початку грудня на Поділля вступило польське військо. Проте П.Дорошенко і татари розгромили це військо.
На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П.Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І.Брюховецького і об’єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об’єднаної України. Відкрилася перспектива відродження возз’єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил. Росія і Річ Посполита не бажаючи втрачати свою присутність в Україні, виступили проти її возз’єднання в одній державі. Гетьман П.Дорошенко опинився у війні на два фронти. Ворожу позицію щодо нього зайняло і Запоріжжя, яке висунуло претендентом на гетьманство Петра Суховія, підтримуваного Кримом.
Для організації опору Польщі П.Дорошенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з російськими військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Д.Многогрішний, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Росії і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672). Українська держава знову розкололася на два гетьманства. Д.Многогрішний, погодившись на входження України до складу Росії, взяв курс на відновлення прав і кодонів Української держави періоду Б.Хмельницького. гетьман відновив зв’язки з П.Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Діяльність Д.Многогрішного не узгоджувалася з офіційною політикою російського уряду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про “зраду”, і після суду в Москві його заслали до Сибіру. Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльно настроєного до Росії Івана Самойловича (1672-1687).
П.Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочатку із П.Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом із М.Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний гетьманом Правобережної України (1670-1674).
Під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин П.Дорошенко почав шукати опори у турецького султана. У 1672 р. гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, відмовившись від Правобережної України: 1) Поділля входило до Туреччини; 2) українська держава утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств.
Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П.Дорошенка. крім того, Порта почала вимагати виплатити данини, роззброєння козаків, зруйнування фортець, відбулося безжалісне пограбування українського населення турецькими і татарськими військами. Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалися.
У 1673 р. П.Дорошенко пішов на переговори з Москвою. Він погодився повернутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької України, її прав і вольностей, надання надійної допомоги для боротьби з Туреччиною. Оскільки позиції сторін не співпали, переговори припинилися.
На початку 1674 р. російські війська разом з військом І.Самойловича оволоділи основними містами Правобережжя. І.Самойлович обирається гетьманом усієї України. Та коли влітку 1674 р. турки і татари вступили на правобережні землі, російсько-українське військо залишило їх без захисту і втекло на Лівобережжя. Похід турецько-татарської армії на Правобережжя мав жахливі наслідки. Потік переселенців у Лівобережну Україну та Слобожанщину набув масового характеру. Правобережне населення звинувачувало П.Дорошенка у всіх бідах і нещастях, які з собою принесли турки і татари.
У грудні 1674 р. П.Дорошенко пішов на переговори з поляками, погодившись на входження до складу Речі Посполитої, але за умов збереження цілісності України та на основі статей Гадяцького договору. Переговори зазнали невдачі.
Марно шукаючи протекції різних союзників, П.Дорошенко опинився у глухому куті. Його чекала неминуча поразка. Підвладна П.Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина і його округ. У жовтні 1676 р., коли до Чигирина підступили полки І.Самойловича і російські гарнізони, П.Дорошенко капітулював. Присягнувши на вірність російському цареві.
Падіння гетьманства П.Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної війни та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. У ході тривалих війн за панування в українських землях між Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною і Кримом, Україна виявилася роздробленою: Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і Запоріжжя перебували під владою Росії; Правобережжя – під владою Речі Посполитої і частково Туреччини (Поділля). У складі Польщі залишилась Волинь і Галичина.
Лекція №9: Україна (Гетьманщина) у складі
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 273; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!