Історія та сучасність миротворчої діяльності України
Варто відзначити, що термін, який закріпився в російсько та україномовних джерелах, «миротворчість» не відповідає фактичній суті діяльності представників України у складі міжнародних місій та контингентів. Миротворчість (peacemaking) – це лише одна з п’яти складових мирного процесу, механізмів, які застосовуються міжнародними організаціями. Все більше значення набувають операції з підтримки миру (peacekeeping), миробудівництва (peace-building) та превентивні заходи (peace-prevention), які допомагають у відбудові повоєнних територій, налагодженню миру, роботі демократичних інституцій, забезпеченню прав та свобод громадян, а також попереджують можливе розгортання конфлікту.
На сьогодні угруповання українських миротворчих контингентів представлено у Ліберії і Косовому і включає 484 військовослужбовця. Ще 86 українських військових працюють в якості миротворчого персоналу місій у Судані, Конго, Іраку, Придністров’ї, Ліберії, Косово та Афганістані. Фактично усі місії, де присутня України, окрім Молдови та Афганістану, зосереджені в регіоні Широкого Близького Сходу та в Африці – найбільш конфліктогенних регіонах світу.
Першою місією українських миротворців на Близькому Сході стала участь у місії ООН у Лівані. 22 липня 2000 року третій окремий інженерний батальйон Збройних Сил України приступив до виконання своїх обов’язків. Основними завдання батальйону стали: розмінування мінних полів та автомобільних шляхів; будівництво доріг та фортифікаційних систем, нових опорних пунктів. Слід зазначити, що саме діяльність саперних підрозділів та участь у реконструкції порушеної інфраструктури стали візитними картками українських миротворців. У квітні 2006 року українські миротворці були виведені з Лівану через початок у середині 2005 року розслідування щодо недобросовісної поведінки посадових осіб попередньої ротації, зокрема порушень фінансового характеру. Рішення було прийняте у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку, але командування миротворчого контингенту ООН у Лівані неодноразово наголошувало на високому професіоналізму український військовослужбовців, їх великому вкладі у розмінування Південного Лівану та відбудові інфраструктури і висловлювало жаль з приводу прийняття рішення про виведення контингенту [10]. Крім того, ООН високо оцінило дії України щодо розслідування цього інциденту.
|
|
|
Після початку війни між Ізраїлем та «Хізбаллою» влітку 2006 року Уряд України розглядав можливість направлення миротворчого контингенту до Лівану. Вже наприкінці 2006 року Україна отримали пропозицію від ООН щодо направлення її миротворчого персоналу до Лівану, зокрема військових медиків. 28 липня 2006 року МЗС України ініціювало вивчення питання про можливі формати участі нашої держави у міжнародних силах із підтримання миру на півдні Лівану - як в рамках контингенту ООН, так і багатонаціонального контингенту під мандатом Ради Безпеки ООН (наприклад, під командуванням НАТО або ЄС) - в разі прийняття відповідної резолюції Ради Безпеки ООН. Підкреслювалось, що Україна як держава, що має значний досвід діяльності з підтримання миру, готова в рамках зусиль міжнародного співтовариства активно залучитися до миротворчих процесів на Близькому Сході та надати сприяння у вирішенні питань щодо недопущення подальшого поширення в регіоні гуманітарної катастрофи через залучення до відбудови об’єктів інфраструктури, забезпечення транспорту, виконання поліцейських функцій, роботи військових інструкторів та спостерігачів тощо [12]. Слід відзначити, що вже у жовтні 2007 року бельгійські військовослужбовці вивчали досвід український саперів щодо розмінування Південного Лівану [1]. Однак, зокрема, через зниження рівня конфліктогенності на кордоні Ізраїлю та Лівану, український контингент так і не був надісланий і на сьогодні це питання не порушується у переговорах між ООН та Україною щодо перспектив розширення нашої миротворчої діяльності.
|
|
|
Короткочасне перебування українських військових на весні 2003 року у Державі Кувейт стало підготовчим кроком щодо участі України в операціях на території Іраку. До Кувейту було направлено батальйон радіаційного, хімічного та біологічного захисту, через загрозу застосування іракськими військовими зброї масового знищення. Наголошувалорсь, що українські миротворці в жодному разі не братимуть участі у бойових діях, а будуть виконувати суто гуманітарну місію – допомагати цивільному населенню в разі застосування зброї масового знищення [20].
|
|
|
З 11 серпня 2003 по грудень 2005 року український миротворчий контингент виконував завдання у складі Коаліційних об’єднаних оперативних сил у Республіці Ірак. Окрема механізована бригада Збройних сил України входила до складу багатонаціональної дивізії (Центр - Південь) під загальним керівництвом ЗС Республіки Польща. Український контингент в Іраку був найбільший за чисельністю з п’яти українських угруповань, які підтримували мир у 2005 році в різних куточках світу, та четвертим за чисельністю іноземним угрупованням в Іраку – 1650 осіб. Його основними завданнями були підтримка безпеки у зоні відповідальності, супроводження конвоїв, гуманітарних вантажів, несення служби на блокпостах, патрулювання. Крім того, охорона органів місцевого самоврядування, релігійних та історичних пам’яток, мостів, джерел питної води та інших важливих об'єктів, контроль за роззброєнням цивільного населення та учасників колишніх збройних формувань. Вже звичним для українських миротворців стало здійснення інженерних та інших робіт, необхідних для ліквідації наслідків конфлікту та виявлення небезпечних хімічних, біологічних і радіаційних речовин, ліквідація наслідків хімічного, біологічного та радіаційного зараження.
|
|
|
Якщо до 2003 року Україна брала участь лише у миротворчих операціях під егідою ООН, то після початку Іракської компанії, ситуація змінилася. Взагалі з початку 90-х років ХХ ст. світове співтовариство дійшло висновку, що не лише Організація Об’єднаних Націй має займатися вирішенням конфліктів та пост-конфронтаційним врегулюванням. Все більше регіональних та міжнародних організацій стали долучатися до цього процесу. Однак, з’явилося і таке явище як багатонаціональні сили, які фактично діють за резолюцією міжнародної організації, однак не є безпосередньою місією чи контингентом під прапором ООН. Зазвичай такі сили використовуються на стадії миротворчості або примушення до миру. Так у березні 2003 року українські військовослужбовці були направлені до Іраку у складі багатонаціональних миротворчих сил під головуванням Польщі. Кардинальна відмінність цих сил від коаліційних сил під керівництвом США полягала в основних принципах діяльності та функціях, які виконували військовослужбовці та цивільний персонал – вони займалися саме миротворчою діяльністю, діяльністю з підтримки миру, миробудівництвом, а не примушенням до миру та військовими операціями проти бойових елементів.
У 2005 році український контингент був виведений з Іраку. Але було прийняте рішення про те, що 50 осіб миротворчого персоналу України продовжать виконувати свої обов’язки в Іраку у складі тренувальної місії НАТО, групи допомоги державним установам та відділі військової допомоги [22]. Фактично їх завданнями є допомога у тренуванні іракських військовослужбовців та фахівців з дотримання правопорядку, розробка пропозицій до проектів нормативно-правових актів Іраку та ін.
За два роки, які український контингент провів в Іраку, Україна покращила свій імідж на світовій арені, а її військовослужбовці набули величезного досвіду. Передусім це стосується проведення миротворчих операцій в умовах бойового протистояння численним угрупованням бойовиків, участі у відновленні інфраструктури повоєнної країни, підготовки новостворених силових структур Іраку та ін.
Тривалий час Україна фактично не втручалася у мирний арабо-ізраїльський процес. Лише у квітні 2002 році «Українські пропозиції у контексті міжнародних дипломатичних зусиль щодо мирного врегулювання близькосхідного конфлікту» були оприлюднені президентом України Л. Кучмою під час його офіційного візиту до Йорданії. Однак, ці ініціативи фактично, так і залишилися на папері, попри позитивне ставлення до них обох сторін. У травні 2003 року у Києві була проведена Міжнародна конференція ООН на підтримку миру на Близькому сході, під час якої Президент Л. Кучма запропонував подальші «добрі послуги» України з метою проведення переговорів на території нашої країни [4]. Крім того, було запропоновано відправити український миротворчий контингент в зону палестино-ізраїльського протистояння у разі ухвалення відповідної резолюції Радою Безпеки ООН, що було схвально сприйнято палестинською стороною [17]. Однак, небажання, в першу чергу, Ізраїлю, залучати до місії та посередницької діяльності нові держави, загальмувало процес приєднання нашої держави до врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту.
Наприкінці 2004 року в Україні розгорнулася нова дискусія з приводу чергової миротворчої місії. Президент України Леонід Кучма запропонував Верховній Раді направити українських миротворців в зону ізраїльсько-сирійського конфлікту. Але на протязі 4 місяців питання так і не було поставлено на обговорення у порядку денному засідань Верховної Ради. Лише 15 квітня 2005 року вже новий Президент України Віктор Ющенко запропонував відправити українських миротворців у зону ізраїльсько-сірійського конфлікту. 21 квітня 2005 Верховна Рада України ухвалила Закон України, щодо направлення 200 українських миротворців у зону ізраїльсько-сірійського конфлікту для участі України в силах ООН за спостереженням за роз'єднанням ізраїльських та сирійських військ. У Законі [6] зазначається, що сили ООН за спостереженням за роз'єднанням ізраїльських та сирійських військ створені відповідно до резолюції Ради безпеки ООН №350 (1974), і участі цих сил у бойових діях не передбачено. Фактично українські миротворці повинні були замінити у цій місії канадський підрозділ. Передбачалося, що українські військові будуть займатися тиловим забезпеченням сил ООН, зокрема обслуговувати штаб сил ООН, проводити ремонт, технічне обслуговування бойової, транспортної і спеціальної інженерної техніки, забезпечувати функціонування таборів дислокації сил ООН, займатися медичним забезпеченням, перевозити персонал і вантажі сил ООН. Планувалося, що українські миротворці будуть направлені ще у червні 2005 року, але цього так і не сталося до жовтня 2009 року.
Афганістан став новою точкою на мапі миротворчої присутності України. Десятеро офіцерів, відправлені туди відповідно до Указу Президента України від 26 січня 2007 року. Вони не беруть участі в бойових операціях. Один із них — спеціаліст із цивільно-військових відносин — проходить службу в штабі ISAF у Кабулі. Сім офіцерів входять до складу литовської групи з реконструкції північної провінції Гор, що займається відновленням освітніх, медичних, адміністративних установ. Ще два офіцери — військові лікарі — у складі литовського контингенту працюють у місті Чакчаран на північному сході Афганістану [16]. У березні 2009 року Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер і Міністр оборони України Юрія Єхануров заявили, що Київ має намір збільшити чисельність українського миротворчого персоналу в Афганістані. Однак, це питання викликало активну дискусію через існування у суспільстві так званого «афганського синдрому». Оборонне відомство запевнило, що на порядку денному не стоїть питання відправки військового контингенту або військових для виконання бойових завдань. Мова йдеться лише про поповнення миротворчого персоналу кількома офіцерами, які займатимуться логістикою, інженерним забезпеченням, а також питаннями гуманітарного характеру [16].
Географія участі України у миротворчих операціях в Африці є досить широкою. Так з січня 1996 по лютий 1999 року більше 200 українських військовослужбовців, військових спостерігачів та поліцейських брали участь у Місії ООН в Анголі [19], основним завданням якої було відновлення інженерної інфраструктури в зонах відповідальності (відновлення шляхів, наведення мостів та понтонно-мостових переправ через річки) [11].
З березня 2001 по грудень 2005 року різноманітні підрозділи ЗС України приєдналися до Місії ООН у Сьєрра-Леоне [7]. Основними завданнями 20 окремого вертолітного загону ЗС України було: перевезення персоналу Місії та високоповажних осіб; перевезення вантажів; медичне транспортування; евакуація поранених; польоти спостереження; повітряне супроводження переміщення військ. В той же час 4 окремий ремонтно-відновлювальний батальйон займався обслуговуванням та ремонтом матеріально-технічних ресурсів, наданих Збройними Силами України до складу Місії ООН у Сьєрра-Леоне, та підготовкою екіпажів бронетранспортерів та водіїв вантажних автомобілів; супроводженням гуманітарних вантажів. Окрему місію мали військові спостерігачі та офіцери штабу [11]. В цій Місії були задіяні саме ті підрозділи ЗС України, які користуються найбільшим попитом у миротворчих операціях - кваліфікація українських пілотів та спроможність працювати у тяжких кліматичних умовах була неодноразово підтверджена на практиці. В той же час самі вертольотчики отримують чудову можливість льотної практики, яка через недостатнє фінансування фактично відсутня в Україні.
Схожою до попередніх є Місія ООН у Ліберії, в якій бере участь 56 окремий вертолітний загін чисельністю 300 осіб [8]. Його основними завдання є: перевезення персоналу Місії та високоповажних осіб; перевезення вантажів; медичне транспортування; евакуація поранених; польоти спостереження; повітряне супроводження переміщення військ. Крім того, у складі Місії ООН у Ліберії проходять службу 4 військовослужбовці українського миротворчого персоналу, в тому числі: 2 військових спостерігача та 2 офіцери штабу Місії.
Окрім таких великих контингентів, Україна також надсилає своїх військових спостерігачів, як це було зроблено у випадку Місії ООН в Ефіопії та Еритреї [23] (листопад 2004 року – липень 2008 року, 7 осіб в кожній ротації) [11], та Місії ООН у Демократичній Республіці Конго [9], в якій 13 військових спостерігачів виконують свої завдання і сьогодні.
Одним з останніх став Указ Президента України від 28 вересня 2005 про направлення 11 військових спостерігачів Збройних Сил України до складу Місії ООН у Судані. Основні завдання Місії: сприяння виконанню мирної Угоди; спостереження за переміщенням озброєних груп та передислокацією збройних формувань в зоні відповідальності Місії; сприяння проведенню програми роззброєння, демобілізації та реінтеграції колишніх комбатантів; надання допомоги сторонам конфлікту у відновленні законності та правопорядку в країні; надання допомоги у поверненні до регіону біженців та переміщених осіб; проведення у співпраці із сторонами конфлікту та міжнародними організаціями операцій із гуманітарного розмінування; тощо.
Важливою складовою української миротворчості є той факт, що не лише військові беруть активну участь у місіях. Виклики сучасних конфліктів змінюються, іноді набагато складніше вирішувати саме питання постконфронтаційного врегулювання. В таких умовах важливим компонентом є поліцейський персонал місій. З 1994 року понад 2000 працівників міліції та військовослужбовців внутрішніх військ брали участь у миротворчій діяльності, що є вагомим внеском МВС України у справу зміцнення і підтримання миру у світі[2]. Нині українські правоохоронці - миротворці беруть участь у миротворчих операціях у шести країнах світу, зокрема в Ліберії, Конго та Судані.
^ Перспективи української миротворчої діяльності
Участь України в міжнародних миротворчих операціях розглядається в контексті двох особливо важливих моментів: національної безпеки та боєздатності військ. Високі ділові якості, професіоналізм, готовність працювати в складних умовах - це тільки частина тих рис, що набувають українські миротворці під час служби в місіях ООН.
З початку 90-х років ХХ століття в українському суспільстві жваво обговорювали доцільність участі нашої країни у миротворчій діяльності, не в останню чергу через намагання окремих політичних сил закріпити за Україною статус нейтральної держави. На початку ХХІ століття головними питаннями щодо участі українських військових в міжнародних заходах стали фінансове забезпечення українських миротворців та доцільність їх участі в операціях на території країн, які знаходяться на далекій відстані і безпосередньо не загрожують інтересам України.
Водночас, Україна продовжує активну миротворчу діяльність у складі місій різноманітних міжнародних організацій. Так у 2008 році представники ЄС обговорювали можливість запрошення України до участі у миротворчих операціях ЄС в африканському Чаді [24].
Який саме зиск отримує Україна, коли бере участь у миротворчих операціях на Широкому Близькому Сході та в Африці? Що стоїть за активним бажанням брати участь у мирному врегулюванню міжнародних конфліктів, які не несуть безпосередньої загрози безпеці самої України? Наприкінці ХХ ст. держави, на територіях яких відбувалися міжетнічні, збройні та інші конфлікти, все частіше почали висловлювати побажання бачити в якості миротворців країн-сусідів, через схожість менталітетів та розуміння специфіки регіону. Втім, присутність українських фахівців у таких місіях завжди сприймається позитивно, через їх неупередженість, толерантність та високий професіоналізм.
Не випадково участь України вітається як з боку міжнародних організацій, так і з боку сторін конфлікту. Цьому, не в останню чергу, сприяє позитивний імідж миролюбної держави, відсутність будь-яких конфліктів на території самої України, наявність добрих політичних відносин з усіма країнами Близького Сходу та Африки, наявність в українських миротворців досвіду завдяки неодноразовій участі в операціях з підтримки миру. Не останню роль займає і відсутність колоніального минулого чи експансіоністського сучасного.
Характер загроз та особливості сучасного світу обумовлюють посилення залежності національної безпеки кожної держави від ситуації у будь-якому регіоні світу. Особливу небезпеку становлять збройні конфлікти, які не лише мають руйнівний потенціал, але й суттєво впливають на міжнародну стабільність і безпеку. Проведення ефективних заходів, спрямованих на запобігання виникненню таких конфліктів та їх врегулювання, як свідчить світовий досвід, можливо лише за умови колективних зусиль багатьох держав у рамках міжнародної миротворчої діяльності - дій держав з підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки під егідою ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організацій у сфері безпеки [21].
Активне посередництво України створює мприятливі умови для реалізації її зовнішньоекономічних інтересів нашої держави. Після розпаду Радянського Союзу, Росія не зайняла його місце на всі сто відсотків. Тому заробляючи позитивний імідж на Близькому Сході та в Африці, через участь у миротворчих операціях, Україна створює фундамент для майбутнього економічного співробітництва. Не останню роль відіграє і потреба України в альтернативних енергоресурсах. Присутність України у миротворчих операціях на Близькому Сході активізує та зміцнює співробітництво з арабськими країнами, багатими на нафту.
Однак, це розуміння прийшло лише у 2009 році, коли економічні фактори впливу конфлікту та майбутні економічні пріоритети нашої держави були закріплені у «Стратегії міжнародної миротворчої діяльності України». Зокрема, йдеться про те, що економічна взаємодія держав сучасного світу досягла рівня, коли жодна з них не може існувати поза системною взаємодією з іншими державами, тому економічна криза в державі, охопленій конфліктом, може призвести до суттєвого погіршення економічної ситуації у світі, що безпосередньо вплине на національні інтереси багатьох інших держав [21]. Тому серед чотирьох пріоритетних цілей участі України у міжнародній миротворчій діяльності були зазначені і забезпечення реалізації національних інтересів та «сприяння залученню підприємств, установ та організацій України до відбудови економіки і соціальної сфери держав, на території яких проводиться міжнародна миротворча операція, та налагодженню з цими державами подальшого економічного співробітництва» [21].
Крім того, підтримуючи миротворчі зусилля у рамках регіональних організацій, Україна сподівається на додаткові «бали» у своїх переговорах щодо інтеграції в європейські та євроатлантичні структури, адже і НАТО, і Європейський Союз все більше уваги приділяють регіону Широкого Близького Сходу та Африки, беручи активну участь у врегулюванні конфліктів не лише через посередництво, а й безпосередню участь у миротворчих операціях.
Важливим елементом є те, що Україна не лише приєднується до миротворчих місій, а й координує свої позиції із впливовими світовими акторами, зокрема з Європейським Союзом щодо дипломатичного врегулювання конфліктів. Так, наприклад, 25 березня 2008 року Україна приєдналася до заяви ЄС щодо ситуації на Близькому Сході, в якій Європейський Союз висловив свою повну підтримку Аннаполійському мирному процесові, і зокрема планам створення палестинської держави, що співіснуватиме з Ізраїлем у мирі та безпеці, а також висловив стурбованість зведенням нових ізраїльських поселень на Західному березі річки Йордан» [25].
Окрім політичної підтримки та координації позицій, Україна активно співпрацює з військовими контингентами інших держав, як створюючи спільні батальйони, так і входячи до складу контингентів інших держав. Ефективність та доцільність такої співпраці була продемонстрована спільною діяльністю українських та польських військовослужбовців в Іраку та українських та литовських - в Афганістані.
Сучасна миротворча діяльність України не тільки активна, але й постійно має тенденцію до розширення географічних рамок, зміцнюючи військово-політичний авторитет держави. Миротворчі операції – є одним із найбільш вагомих елементів підтримки високого рейтингу українських військових. Крім того – це можливість на практиці пройти справжню військову підготовку. А також в деяких випадках, продемонструвати потенціал української військової техніки.
Однак, необхідно відзначити, що досі Україна мало представлена серед міжнародного цивільного персоналу миротворчих місій. Фактично вся діяльність зосереджена лише у військовій сфері, в той час як наші партнери все більше уваги приділяють саме цивільному компоненту миротворчої діяльності. Такий перекіс обумовлений не лише висококваліфікованою роботою українських військовослужбовців, а й недостатньою роботою МЗС України. Адже участь цивільного персоналу надасть додаткові можливості для налагодження майбутніх взаємовигідних контактів у країні перебування.
Якщо говорити про загальні перспективи розширення участі України у миротворчій діяльності в регіоні Широкого Близького Сходу та в Африці, то сьогодні вони існують скоріш за рахунок розширення участі у рамках місій, де вже присутні представники нашої держави, аніж збільшення кількості таких місій. Україні варто проаналізувати власні можливості щодо розширення переліку послуг та фахівців, які вона може надати міжнародним організаціям, зокрема, збільшення цивільного та поліцейського персоналу, спостерігачів. Конфлікти на території Широкого Близького Сходу та Африки потребують сьогодні не лише військового роз’єднання або охорони об’єктів та населення, а й великих зусиль щодо відновлення нормальної життєздатності, зокрема державних інституцій, інфраструктури тощо. В цих сферах Україна може бути корисною, як на етапі миротворчої операції, так і на етапі постконфронтаційного врегулювання. А в подальшому ці держави можуть стати перспективними ринками збуту української продукції, чи торгівельними партнерами.
Не останню роль у прийнятті майбутніх рішень щодо участі у нових миротворчих операціях, будуть відігравати відносини України з її основними партнерами та подальший шлях європейської та євроатлантичної інтеграції, адже саме Сполучені Штати та Європейський Союз на сьогодні є основними посередниками та ініціаторами миротворчої діяльності та зусиль щодо врегулювання збройних конфліктів у різних куточках світу.
Необхідно зазначити, що не зважаючи на той факт, що пріоритетними для України повинні залишатися конфлікти на території країн, які знаходяться у безпосередній близькості від її кордонів та мають прямий вплив на національну безпеку, тим не менш Україна повинна залишатися активним учасником миротворчих процесів у регіоні Широкого Близького Сходу та Африки. Така діяльність не лише сприяє її міжнародному іміджу та допомагає у налагоджені взаємовигідних контактів, а й відповідає національним інтересам країни – сприяє підтриманню боєздатності української армії та дає практичні навички роботи у кризових ситуаціях поліцейському та військовому персоналу.
Україна повинна більш ретельно підходити до питань планування та підготовки своїх миротворчих місій, психологічній та культурній підготовці миротворців до роботи в умовах держав Широкого Близького Сходу та Африки. Крім того важливими є активна дипломатична підтримка участі нашої держави в операціях з підтримки миру та швидкість у прийнятті рішень щодо направлення українського контингенту.
Нестабільна ситуація у регіоні Широкого Близького Сходу та в Африці, високий рівень його конфліктогенності та активна роль України у миротворчому процесі у рамках різних міжнародних організацій надають впевненості у перспективах подальших розвідок у даній темі.
Українці в Африці
Євген Свірський
1 вересня, 2001 - 00:00
Дата добавления: 2018-05-02; просмотров: 381; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!