Галицько-Волинська держава на міжнародній арені у другій половині XIII — першій половині XIV ст.
Смерть Данила Галицького, та ще й у час татарської активізації, загрожувала не лише ослабленням, а й можливим роздробленням Галицько-Волинської держави. Василько Романович, який формальпо залишився за старшого в роді, тримав лише Володимир і Берестя; Лев Данилович — Галич, Перемишль і Белз; Мстислав Данилович — Луцьк, а Шварно Данилович — Холм і Дорогичип. До відкритого протиборства між родичами не дійшло, але й більшої згоди між ними не було. Найбільш тісно співпрацювали Василько Романович і Шварно, які старалися проводити загалом мирну політику. Натомість Лев Данилович був діяльним і войовничим князем. Характеризуючи його, літописець зазначив, що "...Лев був князь мудрий, і хоробрий, і сильний у бою, — немало бо показав він мужності своєї у многих ратях".
Як і для самого Данила Галицького, так і для його нащадків, татарська проблема залишалася головною. Ставлення руських князів до татар було однакове — негативне, а от щодо питання використання їх у своїх цілях, то тут підходи князів різнилися. Якщо Василько Романович, Шварно та Мстислав Даниловичі старалися уникати татарської допомоги і за найменшої нагоди не йти з ними у похід, то Лев Данилович неодноразово використовував татарську допомогу у вирішенні зовнішньополітичних завдань. Це часто ставало причиною тертя між князями. Причина невдоволення була, адже неодноразові спільні з татарами походи Лева Даниловича на Польщу та Литву ставили у невигідне становище найперше Волинь, розсварюючи її зі сусідами. З іншого боку, галицькі землі, які географічно були розташовані ближче до татарських кочовищ, зазнавали більших спустошень і тиску, а тому співпрацювати з татарами, відволікаючи їх від галицьких земель, було логічно. І без татарських вторгнень у Литву, остання в цей час сама посилила наступ на руські землі і волинські, князі шукали союзників для відсічі. Такими союзниками на певний час стали
чернігівські князі, з якими встановилися тісні, у тому числі й родинні, зв'язки.
У 1263 р. під час походу на Брянськ було організовано вбивство литовського князя Міндовга. Змовниками були князі Тройнат та Давмонт. Але Тройнатові на литовському троні довго втриматися не вдалося — його вбили 1264 р. Тому в боротьбу за владу в Литві вступив син Міндовга Войшелк, який для цієї акції вирішив заручитися допомогою пінських та но- вогрудських полків, а далі й свого родича — Шварна Даниловича, котрий був одружений на його сестрі. Утвердившись на великокнязівському престолі, Войшелк фактично розділив владу зі Шварном. Літописець з цієї нагоди записав: "...коли ж Войшелк княжив у Литві, то став йому помагати Шварно- князь і Василько, бо він був назвав Василька отцем собі і володарем". Розправившись з опозицією і міцно взявши владу в руки, Войшелк вирішив піти в монастир, а Шварна залишив князем Литви. Такий поворот подій обіцяв величезні вигоди для Галицько-Волинського князівства, але необдуманий вчинок Лева Даниловича зіпсував справу. До Василька Романовича звернувся князь Лев з пропозицією зустрітися разом із Вой- шелком. Останній побоювався Лева, але Василько заспокоїв його і зустріч відбулася у Володимирі в квітні 1269 р. Після застілля і розмов князі роз'їхалися — Войшелк поїхав у монастир святого Михайла, що був під містом. Туди подався також і Лев Данилович, і після бурхливої розмови вбив Вой- шелка. Як припускають, зробив це Лев через образу, що Войшелк передав великокнязівський стіл не йому, а Шварнові. Того ж року помер і Шварно, а до влади в Литві прийшов "...окаянний і безбожний, і проклятий, і немилосердний князь Тройден".
До Галицько-Волинського князівства Тройден ставився вороже, оскільки його три сини загинули у прикордонних сутичках з Васильком Романовичем. У 1275 р. Тройден напав на Дорогичин, захопив місто і вирізав населення. Того ж року Лев Данилович з татарами зробив похід у відповідь. У 1277 р. князь Лев разом з татарами здійснив ще один похід на Литву. Частими були прикордонні сутички. З середини — другої половини 80-х років XIII ст. князем у Литві став Будивид, який налагодив дружні стосунки з луцьким князем Мстиславом
Даниловичем і передав йому задля миру Волковийськ. Політику Будивида продовжив князь Вітень (1295—1315), якого частина дослідників уважає сином Будивида. Загалом від протистояння з Литвою Галицько-Волинське князівство лише втратило. Ятвязька земля, контрольована колись Данилом Галицьким, перейшла під владу литовських князів. Більшість Чорної Русі також перейшла до Литви, а Пінське князівство вийшло з-під влади волинських князів і упродовж певного часу залишалося незалежним.
По смерті Данила Галицького зіпсувалися стосунки Галиць- ко-Волинської держави з Польщею. Приводом для цього став непродуманий вчинок князя Шварна 1265 р. Того року литовці виступили проти польського князя Болеслава Сором'язливого, а сини Шварна, скориставшись нагодою, і собі взяли участь у грабуванні польських земель. Це страшенно образило Болеслава Сором'язливого, котрий прислав посла до Шварна з питанням — як міг цей князь так учинити з ним? Уже наступного 1266 р. поляки пустошили Холм, а Шварно та Василько Романович зі сином Володимиром — околиці Любліна. Того ж 1266 р. Болеслав Сором'язливий запропонував зустрітися Василькові, і той погодився. Зустріч мала відбутися в Тернаві, але виявилося, що поляки злукавили і користуючись моментом, напали на Бел з. Розгніваний князь Василько зумів швидко зібрати війська і вибити поляків, при цьому сильно розгромивши їх. Потім Болеслав та Василько врешті таки помирилися, уклавши угоду, котра діяла до смерті Болеслава Сором'язливого 1279 р. (1273 р. Лев і Мстислав Даниловичі навіть допомагали йому в боротьбі 3 вроцлавським князем Генріхом).
Після смерті Болеслава Сором'язливого у Польщі почалася усобиця, в яку втягнувся Лев Данилович, намагаючись зайняти краківський престол. Але малопольська знать не хотіла його і невдовзі краківським князем обрано Лєшка Чорного. Не змігши опанувати Кракова, Лев Данилович вирішив захопити бодай частину польських земель. У 1280 р. князь поїхав до хана Ногая (котрий у цей час був найвпливовішим у Золотій Орді) просити допомоги. Ногай виділив князю війська, котрі взяли участь у поході. Разом з Левом Даниловичем, у нападі на Польщу, вимушено взяли участь і його родичі. Літописець відзначив цю різницю: "...Лев радо пішов із татарами і з сином своїм Юрієм, а Мстислав Данилович, і Володимир Василькович, і син Мстиславів Данило пішли через неволю татарську". Однак похід закінчився невдало — поляки зуміли розбити русько- татарське військо поблизу Гозліци, що під Сандомиром. Після цього було вчинено декілька прикордонних нападів, грабіжницького характеру.
У 1286 р. хан Телебуга рушив походом на Польщу, наказавши йти разом із ним і галицько-волинським князям. Проходячи через волинські землі, татари чинили безчинства, а у Володимирі "...насильство велике чинили в городі і пограбували добра незчисленне множество і коней... Не давали вони навіть з города вийти за покормом, якщо хто виїхав, — то тих побили, а других захопили, а інших — обдирали і коней віднімали". Татари Телебуги десять днів плюндрували Польщу. А повертаючись через Галичину, ще два тижні "господарювали" в околицях Львова. У цей час окремо громив Польщу Ногай (за повідомленнями літописця, між Ногаєм та Телебугою не було приязні).
У 1288 р. по смерті краківського князя Лєшка Чорного в Польщі почалася боротьба за владу. Князі Лев і його син Юрій намагалися скористатися з цієї нагоди. У жовтні 1288 р. Юрій Львович з полками прибув під Люблін, але місто взяти не зміг — лише спустошив околиці.
Лев Данилович у міжусобній боротьбі польських князів допомагав Болеславу Земовитовичу у його протистоянні з вроц- лавським князем Генріхом Чесним. У 1289 р. Лев Данилович на підтримку Болеслава Земовитовича здійснив похід на Краків, а звідти в Сілезію, та з великою здобиччю повернувся додому. Перебуваючи в Сілезії, Лев Данилович зв'язав стосунки з чеським королем Вацлавом II і 1280 р. відбулася їхня зустріч в Опаві. Там само була укладена угода, зміст якої достеменно не відомий, але є підстави припускати, що в ній ішлося про підтримку Вацлава II у його змаганнях за оволодіння Польщею.
Досить добрими по смерті Данила Галицького залишалися відносини з Угорщиною. Король Стефан V, укладаючи 1271 р. угоду з чеським королем Оттокаром, зарахував до неї як своїх союзників Лева Даниловича, його брата Мстислава та Володимира Васильковича. Але надалі ці відносини зіпсувалися.
У 1281 р. Лев Данилович здійснив похід в Угочанський комітат, дійшовши до Вишкова*16. У 1283 р. Лев Данилович знову ходив до Угорщини, а 1283 р. на Угорщину вибралися татари Ногая і Телебуги, а з ними і Лев, однак досить швидко він відпросився у Ногая через напад на його землі поляків. Телебуга, повертаючись з походу, заблукав у Карпатах і близько місяця блукав, втративши майже всю армію. У 1291 р. під час війни угорців з Австрією королю Андрію III допомогли галицькі полки. Під 1299 р. згадується наджупан*16_1 березький Григорій, названий урядником князя Лева (під 1307 р. цей урядник згадувався ще раз), що свідчило про те, що ця територія перебувала під контролем Галицько-Волинської держави. Документи засвідчують, що якась частина жупи Марош належала галицько-волинським князям до початку 20-х років XIV ст.
*16: { Вишково — тепер селище міського типу Хустського району на Закарпатті.}
*16_1: { Наджупан - голова комітету, або ж жупи (адміністративної одиниці), який призначався королем, на відміну від піджупана, що призначався шлях тою.}
Як бачимо, стосунки Галицько-Волинської держави зі сусідніми державами розвивалися динамічно і різнопланово, але загалом паритетно. Гірші справи були з татарами. Після Бурундаєвого погрому залежність від них зросла і стало очевидним, що князі просто змушені домовлятися з ханами. Князі мусили виявляти свою покору ханам, отримувати від них так звані ярлики*16_2 на князювання, давати ханам подарунки, забезпечувати татар харчами та фуражем. Важливим було і те, що успадкування земель і князівств відбувалося за відома і згоди татарських ханів. Із цим пов'язаний цікавий епізод. Володимир Василькович передав свої землі Мстиславу Даниловичу в присутності татарського хана і коли Лев Данилович спробував зазіхнути на ці території, то Мстислав Данилович нагадав брату про татарську "гарантію", і це на Лева досить переконливо подіяло. Князі змушені були платити татарам як одноразові контрибуції, так і щорічну данину. Це, безумовно, економічно ослаблювало Галицько-Волинське князівство. Ще одним обов'язком князів, як уже згадувалося, була примусова участь у татарських походах. Під час цих походів татари грабували місцеве населення, а князі псували стосунки зі сусідніми державами. Проте інколи князі самі просили татарської допомоги при закордонних виправах. І все ж, порівняно з іншими, особливо Північно-Східними землями колишньої Київської Русі, Галицько-Волинська держава була в меншій залежності від Орди.
*16_2: { Ярлик - письмове розпорядження хана у якійсь справі - наприклад, підтвердження на володіння удільним чи великим князівством}
Близько 1301 р. помер Лев Данилович, який, очевидно, з другої половини 90-х років XIII ст., коли вигасла гілка як волинських Васильковичів, так і його братів, опанував усю територію князівства та намагався провадити активну і самостійну зовнішню політику.
Єдиним сином Лева Даниловича був Юрій, котрий перейняв державу по смерті батька. У його руках зосередилася влада над усією Галичиною і Волинню. Юрій Львович уживав печатку з окресленням королівського титулу. Важко сказати, чи справді мала місце його коронація, чи титул вживався як доконаний факт визнання Галицько-Волинської держави в Європі як королівства. Західні володарі королем називали і Лева Даниловича, хоча відомостей про його коронацію немає. Юрій Львович переніс столицю до Володимира, що могло бути наслідком його неприхильного ставлення до галицького боярства або потребою перебратися ближче до північних кордонів держави, з огляду на активізацію в цей час татарського наступу на південь (правда, після смерті 1300 р. Ногая на певний час тиск татар дещо послабився, тому цей чинник, радше, не був вирішальним).
Юрій Львович підтвердив договори з Тевтонським орденом, укладені ще його батьком та дідом. Уважається, що вони мали переважно торгово-економічний характер, хоча й імовірно, що був і політичний аспект, скерований проти агресії Литви.
Дуже тісні зв'язки Юрій Львович підтримував із Польщею. У 1287 р. він вдруге одружився з дочкою куявського князя Казимира Конрадовича Євфимією, яка одночасно була сестрою Владислава Локєтка. Це визначило напрям його королівських зацікавлень, що своєю чергою, порушило союз із Чехією, започаткований Левком Даниловичем, і пришвидшило втрату ним Закарпаття. У 1300 р., підтримуючи Владислава Локєтка, Юрій Львович здійснив похід під Краків. Приблизно в цей час відбувся шлюб сестри Юрія Львовича Анастасії з добжинським князем Земовитом. Ще одна сестра Юрія Львовича Олена стала дружиною битомського князя Казимира II Владиславича. Інша сестра — Святослава — перебувала в монастирі кларисок у Старому Сончі*17, де й була похована. Близько 1301 р. дочка Юрія Львовича Марія була видана заміж за сохачевського та черського князя Трой дена Болеславича. У цих династичних зв'язках виразно проступає зорієнтованість на Польщу. Це погіршило стосунки з Чехією, король якої — Вацлав II — у боротьбі за польську корону зумів витіснити Владислава Локєт- ка, котрий подався у Галицько-Волинську державу. В 1302 р. Юрій Львович допоміг йому зброєю в боротьбі за Сандомирську землю, натомість сам втратив Люблін, з якого його вибили війська Вацлава II.
*17: {Старий Сонч — місто в Малопольщі.}
У 1301 р. в Угорщині припинила існування династія Арпа- довичів, що відкрило шлях для боротьби за угорську корону. Серед потенційних учасників цієї боротьби міг бути і Юрій Львович — син угорської принцеси Констанції та внук Бели IV. Претендентами були також сицилійський принц Карл Роберт (його мати Марія була дочкою Стефана V і внучкою Бели IV), чеський король Вацлав II (його бабця була дочкою Бели IV), баварський герцог Оттон (його мати Єлизавета була дочкою Бели IV). З цього переліку чітко видно, як міцно був пов'язаний родинно Юрій Львович з правителями сусідніх держав. З невідомої причини галицько-волинський правитель не взяв участі в цій боротьбі. Можливо, активне втручання у польські справи і литовська небезпека не дали змоги взятися за угорську спадщину.
У 1308 р. баварський герцог Оттон побував у Галицько-Во- линській державі. Існують припущення, що союз між Оттоном та Юрієм Львовичем, доповнений спілкою з польськими князями, був спрямований проти чеського короля Вацлава II та Карла Роберта. Але від протистояння з Вацлавом II Юрій Львович нічого не виграв, оскільки, як уже згадувалося, втратив і Закарпаття, і Люблінщину. Правда, свої позиції на Закарпатті Юрій Львович фактично утримав, але його сини таки втратили цей край. Незалежна політика Юрія Львовича привела до утворення 1303 р. окремої галицької митрополії. Це був значний успіх у стосунках із Візантією, оскільки остання завжди ухилялася від прохань утворити на руських землях інші, окрім київської, митрополії. Грамоту на заснування галицької митрополії дав константинопольський патріарх Афанасій І та візантійський патріарх Андронік II. Новоутворена митрополія складалася з галицької, володимирської, перемишльської, луцької, турів- ської та холмської єпархій. Першим митрополитом став Нифонт.
Період правління Юрія Львовича був часом розквіту Галиць- ко-Волинської держави. Через послаблення Золотої Орди влада короля поширилася на відібрані раніше ординцями землі Галицького Пониззя аж до межиріччя Південного Бугу та Дністра. Характеризуючи Юрія Львовича, польський історик XV ст. Ян Длугош писав, що він був "муж мудрий і добрий, до духовенства щедрий, під правлінням якого Русь славилася досягненням миру і достатку". Король помер 24 квітня 1308 р., залишивши по собі князів Андрія та Лева.
Про діяльність Юрієвичів, на жаль, через брак відомостей відомо дуже мало. Вважається, що, хоча правили вони разом, існував між ними розподіл княжінь — Андрій отримав Волинь, а Лев — Галичину. Брати не вживали королівських титулів, називаючи себе князями. Збережені документи засвідчують, що вони, як і їхній батько, підтримували дружні стосунки з Владиславом Локєтком. Зокрема, умови договору Владислава Локєтка з поморськими князями від червня 1315 р. розповсюджувалися і на Андрія та Лева. У серпні 1316 р. брати Юрійовичі надіслали грамоту до Тевтонського ордену, в якій запевнили магістра Ордену Карла з Тревері та всіх рицарів у бажанні жити з ними у дружбі, а в разі потреби захищати їх та їхні володіння від татар.
Дбали брати і про розвиток торгівлі з польськими землями. Листом від серпня 1320 р. вони дозволили торунським купцям вільно приїжджати на підконтрольні князям землі з різними товарами та вільно, без жодних оплат, торгувати. При цьому купцям забезпечували усі права, як це було при їхньому батькові, а у разі порушення права купцям обіцяно повернути втрати у подвійному розмірі. Ще одним листом від серпня 1320 р. краківським купцям теж дозволялося вільно приїжджати до Володимира і після сплати незначного мита вільно купувати та продавати товари.
Налагодження добросусідських відносин із Польщею та Тевтонським орденом могло бути цілеспрямованою політикою братів, оскільки обидві ці держави конфліктували з Литвою, котра саме провадила агресивну наступальну політику. Перший великий випад Литви проти Галицько-Волинської держави здійснив узимку 1315—1316 рр. князь Гедимін ще за правління свого брата Вітеня. Під час походу литовці захопили доро- гичинську і берестейську землі.
Щодо відносин з Угорщиною, то наявні відомості дають змогу припустити, що галицько-волинські князі розігрували тут якусь свою гру. Без сумніву, вони протистояли Карлу Ро- берту, котрий 1308 р. захопив владу в Угорщині (коронований 1310 р.), усунувши Оттона III (останній подався в Галицько- Волинське князівство, де його радо прийняли). У 1315 р. проти Карла Роберта підняв повстання наджупан землинський і ужанський Петро, син Петне, котрий пропонував котромусь з братів зайняти угорський трон. Є дані, що цей Петро отримав допомогу з Галичини. Повстання було придушене аж 1321 р.
В яких стосунках Андрій і Лев Юрійовичі були з Римом, ближче невідомо. Однак про сам факт таких відносин можна довідатися з листа Папи ЙоанаХХІІ від лютого 1317 р. зі закликом до братів, щоб ті прагнули до навернення своїх підлеглих у католицьку віру.
Щодо татарської зверхності, то брати хоч і далі платили їм данину, але поводилися незалежно. В 1316 р. в Орді ханом став Узбек, який провадив жорстку централізаторську політику. В травні 1323 р., коли братів уже не було серед живих*18, Влади- слав Локєтек у листі до Папи Римського писав, що "два останні князі русини зі схизматицького роду" були для нього "непоборним щитом" проти татар. З цієї фрази дослідники схильні робити висновок, що Андрій та Лев Юрійовичі загинули в боротьбі проти татар, хоча у цьому немає повної впевненості.
*18: {Більшість дослідників уважають, що спочатку помер Лев, а потім — Андрій.}
Зі смертю братів, які були останніми представниками роду Романовичів по чоловічій лінії, виникло питання, кому передати владу.
Було кілька кандидатів на вакантний князівський стіл, і бояри обрали Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена. Його матір'ю була Марія, сестра останніх Романовичів — Андрія та Лева. Перед Болеславом була поставлена умова — прийняти православ'я, що він і зробив, отримавши при хрещенні ім'я Юрій. Окремі польські дослідники вважають, що утвердження згаданого князя на престолі у Володимирі відбулося внаслідок польсько-угорського походу на Галицько-Волинську державу — коаліція побоювалася, щоб татари не скористалися зі смерті останніх Романовичів і не обсадили головні міста краю своїми баскаками. Болеслава-Юрія II на княжому престолі затвердив золотоординський хан Узбек.
Новий галицько-волинський правитель не вживав королівського титулу, зазвичай окреслюючи себе як "Божою ласкою князь землі Русі, Галичини і Володимирщини". У зовнішній політиці Болеслав-Юрій II продовжив політику своїх попередників. Відомо кілька його грамот, писаних до Тевтонського ордену. Перша з них — від жовтня 1325 р. — обіцяє великому магістру Веренгерові вірність попереднім традиціям і дружні взаємини. У наступній грамоті від березня 1327 р. Болеслав- Юрій II додатково обіцяє "надійно захистити ваші землі від татар і від будь-якого іншого ворожого нападу, як тільки це нам випаде" (це майже калька з грамоти 1316 р.). У лютому 1334 р. князь у листі до Ордену зазначає: "бажаємо союзу та згоди з преподобним паном Людером, славним вельможею з Брунсвіка, генеральним магістром Прусії, та його співнастав- никами, його землями, його як знатними, так і простими людьми та жителями, та нашими боярами, а також військовими... та нашими землями і людьми — без будь-якого прихованого підступу зберігати непорушно союз і згоду на вічні часи". Нарешті у листі до магістра Теодорика з Альденбурга від жовтня 1335 р. Болеслав-Юрій II разом із боярами ще раз запевняє адресата, що постійно зберігатиме прихильність, і підтверджує всі попередні договори. Така дружба з Тевтонським орденом була не на руку Польщі, з якою в цей час воювали хрестоносці. Власне проти Ордену була скерована польсько-литовська угода 1325 р., підкріплена одруженням доньки Гедиміна Альдони (в хрещенні Анни) і сина Владислава Локєт- ка Казимира (майбутнього польського короля Казимира III). Цей союз був скерований найперше проти хрестоносців, але опосередковано і проти Галицько-Волинської держави, яка виявилася союзником Ордену. Новий (від 1333 р.) польський король Казимир III спробував розірвати угоду Болеслава-Юрія II з Орденом, але йому це не вдалося. Більше того, 1337 р. відбувся похід татар із галицько-волинськими полками на Польщу і майже два тижні вони тримали в облозі Люблін. Це ще більше зіпсувало стосунки з поляками.
Водночас окреслилося зближення Болеслава-Юрія II з Литвою. Син Гедиміна Любарт близько 1323 р. одружився з дочкою Лева Юрійовича Євфимією, а сам Болеслав-Юрій II1331 р. узяв собі за жінку доньку Гедиміна Офку-Євфимію. Зближення з Литвою й Орденом і паралельне охолодження стосунків з Польщею штовхало останню до пошуку союзників, і її погляд упав на Угорщину. Казимир III уклав мирну угоду з Чехією та Орденом. У 1339 р. на зустрічі у Вишгороді з угорським королем Карлом Робертом Казимир III уклав далекосяжну угоду, в якій ішлося про те, що у випадку, якщо в Казимира не буде дітей чоловічої статі, то Польща має перейти до сина Карла Роберта — Людовика, одруженого з Казимировою сестрою Єлизаветою. Напрошується висновок, що такий крок назустріч з боку Польщі вимагав би зустрічного кроку з боку Угорщини і логічно ним би мала бути відмова Угорщини від її претензій на галицько-волинські землі. Тобто Казимир III почав готуватися до агресії проти Галицько-Волинської держави. Причиною того могло б бути не лише неприхильне до Польщі ставлення Болеслава-Юрія II, а й не зовсім певне його становище в князівстві, що надавало впевненості Казимирові III. Внутрішньою політикою галицько-волинського князя була невдоволена певна частина населення. Бажання керувати одноосібно і деякі авторитарні моменти в управлінні князя не подобалися частині бояр. Явне протегування іноземним купцям і стягування до міст чехів, поляків та німців (надання місту магдебурзького права) дратувало міщанство. Протегування католиків не могло подобатися духовенству. На те, що православне духовенство мало підстави для хвилювання, вказує відомий лист Папи
Римського Йоанна XXII від червня 1327 р. до Владислава Локєт- ка з проханням підтримати Болеслава-Юрія II, "який задумав повернутися од єдності з римською церквою". Зрештою, окремий лист від Папи був адресований самому Болеславу- ЮріюІІ.
Правління Болеслава-Юрія II закінчилося раптово — 7 квітня 1340 р. його отруїли у Володимирі. Традиційно вважається, що це зробили невдоволені бояри, хоча така версія має одне слабке місце — бояри не могли не розуміти, що смерть князя, котрий не мав нащадків, буде причиною зовнішніх втручань. Через 9 днів після смерті князя війська Казимира III вже були під Львовом. Така оперативність не є невипадковою. Існує й версія, що бояри-змовники орієнтувалися на литовського князя Любарта Гедиміновича, родича покійного. Саме він безперешкодно, а мабуть і з допомогою бояр опанував Галицько- Волинською державою, але його прихід започаткував довголітню боротьбу між Литвою, Польщею й Угорщиною за оволодіння галицько-волинською спадщиною, і значення боярської верстви стало другорядним, а могутнє колись королівство перетворилося зі суб'єкта на об'єкт міжнародних відносин.
Зовнішня політика Галицько-Волинської держави пройшла досить тривалий шлях. Були часи, коли правителі цього князівства провадили цілком незалежну зовнішню політику, активно втручаючись у справи сусідніх держав. Були й періоди, коли сусідні країни намагалися господарювати на теренах держави Романовичів. Безсумнівним залишається те, що з Галицько-Волинським князівством, яке добре знали у тогочасному світі, змушені були рахуватися і намагалися підтримувати дружні відносини інші держави.
Тема2)) 1)Україна і країни Магрібу: перспективи розвитку співробітництва / Владлен МАКУХ, кандидат політичних наук
Регіон Магрібу привертає увагу провідних країн світу передусім завдяки багатим запасам вуглеводнів і вдалому географічному розташуванню (на перехресті міжнародних транспортних комунікацій «схід–захід» та «північ–південь»). До країн Магрібу належать країни Союзу арабського Магрібу (САМ): Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко та Туніс.
Алжир на сьогодні залишається у стані громадянської війни, зважаючи на майже двадцятирічні спроби керівництва країни не дозволити радикальним ісламістам відігравати провідну роль у політичному житті. Саме співробітництво у гуманітарній сфері між Україною та Алжиром стало запорукою розбудови відносин і в інших галузях. Так, у травні 2003 р. Україна вжила термінових заходів для надання гуманітарної допомоги більше тисячі алжирським громадянам, які постраждали від наслідків землетрусу. У процесі реалізації цих заходів український уряд надав 40 тонн гуманітарної допомоги, а також передав алжирській стороні близько 188 тис. дол. США.
Лівія останніми роками продемонструвала здатність проводити масштабні політичні та економічні реформи. В країні почали з’являться засоби масової інформації, альтернативні державним. Керівництво країни навіть започаткувало діалог із лівійськими опозиційними структурами за кордоном та звільнило ув’язнених, які дотримувалися радикальних ісламських поглядів. Усі ці кроки сприяли зміцненню політичному іміджу Лівії як у межах країни, так і за кордоном. Водночас були проведені реформи, спрямовані на лібералізацію економіки. Попри те, що за останні роки помітно активізувалася взаємодія африканської країни з нетрадиційними східноєвропейськими партнерами – Румунією і Словаччиною (які продемонстрували інтерес до реалізації спільних інвестиційних проектів), Україна розглядається керівництвом африканської країни як важливий стратегічний партнер. Це партнерство є найвищим рівнем співробітництва між державами і в перспективі має не тільки сприяти входженню українських товаровиробників на внутрішній ринок цієї країни, а й створити поле для спільної діяльності на ринках інших країн африканського континенту, де Лівія користується великим політичним авторитетом і має впливові економічні важелі. Свідченням важливості відносин між Україною та Лівією стали державні візити представників українського уряду (зокрема, прем’єр-міністра України М.Азарова) до Лівії в останні роки. Слід окремо зазначити й те, що державний візит лідера лівійської революції М.Каддафі до України став одним із перших візитів голів арабських держав до нашої країни.
Мавританія, судячи з кількості державних переворотів за останнє десятиріччя, намагається зайняти достойне місце на світовій арені. Між Україною та Мавританією не існують проблемні питання політичного чи економічного характеру, які могли б стати на заваді розбудові дипломатичних відносин. Позиції двох країн щодо більшості проблем сучасного світу або співпадають, або є дуже близькими. Існує потенціал для активізації політичного діалогу, поглиблення рівноправного та взаємовигідного торговельно-економічного співробітництва, розширення зв’язків у галузях науки, культури, освіти, спорту. Парламенти України та Мавританії зацікавлені у функціонуванні спільних парламентських груп дружби, встановленні між ними робочих зв’язків. Водночас наявні стримуючі чинники, які гальмують цей процес. У політичній сфері до них належить відсутність регулярних контактів на вищому рівні. Саме такі контакти могли б стимулювати активізацію політичного діалогу, розбудову договірно-правової бази двосторонніх відносин. В економічній сфері існують проблеми встановлення безпосередніх контактів між підприємницькими структурами двох країн, через що виникає необізнаність щодо потреб і можливостей сторін.
Марокко характеризується стабільною внутрішньополітичною ситуацією і є важливим політичним та економічним партнером України. На цей час триває робота зі створення в парламентах України та Марокко депутатських груп сприяння розвитку відносин дружби і співробітництва між двома державами. Принципи зовнішньої політики Королівства Марокко відповідають загальновизнаним нормам мирного співіснування держав і не суперечать позиції, яку займає Україна у побудові своїх зовнішніх відносин. Міністерство закордонних справ і співробітництва Марокко активно співпрацює з Україною в міжнародних організаціях системи ООН, реагує на звернення Києва щодо підтримки України та висунутих нею кандидатур на виборах до різних міжнародних органів та організацій.
Туніс – найбільш «європеїзована» та модернізована країна Північної Африки. Враховуючи потужний промисловий та науковий потенціал країни, її світовий імідж (п’яте місце серед 19 країн арабського світу за інвестиційним рейтингом), прагнення деяких журналістів охрестити нещодавній державний переворот «фініковою революцію», викликає, щонайменше, гірку усмішку. Не лише відсутність політичних свобод в країні та притиснення опозиції стали причинами заворушень серед туніського населення. Основною причиною стала неспроможність керівництва країни подолати кризові явища в економіці, які визріли на тлі світової економічної кризи та призвели до катастрофічних показників (середній рівень інфляції – 4 %, рівень безробіття – 20% у 2010 р.). Навіть Інтернет-опитування загальноарабською газетою «Аль-Хайят» підтвердило, що «народну інтифаду» в Тунісі передусім спровокували не політичні чинники, а «економічна криза та корупція». Для України Туніс і надалі залишиться вигідним політичним та економічним партнером. Торговельно-економічному співробітництву між Україною і Тунісом сприяють як зручність морського та авіаційного сполучення, так і близькість інтересів у політичній, економічній, науково-технічній, культурній сферах.
Україна та країни Магрібу мають нагальну потребу у досягненні необхідного рівня політичних стандартів, без чого про справжнє зближення з європейським угрупованням не може бути й мови. Водночас, реалізація Євро-Середземноморського партнерства наштовхується на ряд серйозних перешкод, головною з яких виступають суттєві розбіжності цивілізаційного та сучасного політичного розвитку сторін. Україна ж за своєю природою є суто європейською державою, і саме це є головним чинником, який значно відрізняє механізм українсько-європейського зближення від процесу поступової «європеїзації» та економічного зближення країн Південного Середземномор’я з ЄС.
Україна та країни регіону зацікавлені у сприятливих умовах доступу національної продукції на ринки європейських держав, оскільки квотуванню та ліцензуванню підлягають експортні товари як українських виробників, так і виробників північно-африканських країн. Значний інтерес становить досвід реалізацій угод щодо товарообігу, які були укладені між ЄС та країнами Магрібу наприкінці минулого століття. Так, скасування митних тарифів на продукцію європейських країн у Тунісі та Марокко призвело до тимчасових кризових явищ у національних економіках цих країн, які були подолані лише завдяки розробці та застосуванню спеціальних заходів, спрямованих на підтримку місцевих виробників з метою запобігання їх повному банкрутству.
Гуманітарна співпраця, що відіграє важливу роль у забезпеченні інтересів України на міжнародній арені взагалі, у регіоні Магрібу має особливий вимір. Окремим прикладом є участь української сторони в наданні гуманітарної допомоги постраждалим внаслідок стихійного лиха алжирцям та марокканцям. Інтерес для України становить також співробітництво у боротьбі з нелегальною міграцією, контрабандою наркотиків, міжнародною злочинністю, нелегальним переміщенням культурних цінностей, «відмиванням» капіталів та ін.
Що ж до стану економічного співробітництва України з країнами Північної Африки, то він характеризується таким чином:
а) в українсько-алжирських відносинах:
За даними української статистики, у січні–листопаді 2010 р. обсяг експорту української продукції до Алжиру становив 154 млн. 697 тис. дол. США, а імпорту – 2 млн. 829 тис. дол. США (позитивне сальдо торговельного балансу – 151 млн. 867 тис. дол. США).
Серед перспективних напрямів слід визначити співробітництво у науково-промисловій сфері. Українські науковці мають чимало оригінальних напрацювань у сфері будівельних та ізоляційних матеріалів, альтернативних джерел енергії, використання яких було б ефективним за умов жаркого африканського клімату. Алжирська сторона планує модернізувати підприємства металургійної галузі, побудувати дамби та інші водні споруди.
Близько 80% українського військово-технічного експорту до Алжиру – продукція та послуги військового і спеціального характеру. Також на території України планується вести підготовку військових кадрів для Алжиру. Активно працює на алжирському ринку українське підприємство «Мотор Січ», що здійснює будівництво заводу з ремонту авіаційних двигунів на території АНДР. Підприємство працює над встановленням прямих контактів з алжирськими фірмами – потенційними споживачами газотурбінного обладнання для потреб місцевого енергетичного комплексу.
б) в українсько-лівійських відносинах:
За даними української статистики, у січні-листопаді 2010 р. обсяг експорту української продукції до Лівії становив 151 млн. 640 тис. дол. США, а імпорту – 261 тис. дол. США (позитивне сальдо торговельного балансу – 151 млн. 378 тис. дол. США).
Структура експортно-імпортних операцій між Україною та Лівією є досить стабільною. Основу українського експорту становить сільгосппродукція, метали та металовироби. Імпортуються з Лівії головним чином полімери (щорічна загальна сума – 250–300 тис. дол. США). Що стосується військово-технічного співробітництва, то певне значення має факт наявності на території Лівії значних запасів військової техніки і озброєнь радянського виробництва, що вимагає модернізації.
Перспективними напрямами співробітництва також є металургійна галузь; водне господарство (зокрема, участь у будівництві чергових ділянок лівійської «Великої штучної ріки»), будівництво залізниці, автомобільних доріг та транспортної інфраструктури. Україна вже ініціювала організацію вирощування в Лівії поліпшених сортів насіння пшениці, підготовку фахівців у галузі меліорації та водного господарства на базі Рівненського університету меліорації та водного господарства, а також допомогу з відкриттям клінік ветеринарної медицини на лівійській території.
Під час візиту лідера лівійської революції М.Каддафі до України українська сторона висловила бажання розпочати в Лівії нафторозвідку, а взамін пообіцяла лівійській стороні розглянути можливість будівництва на Західній Україні заводу з переробки нафтопродуктів. Зокрема, планується, що завод буде побудовано на західному кордоні України, а нафтопродукти будуть реалізовуватися як в Україні, так і в країнах Європи.
Співробітництво України та Лівії у нафтовій галузі є перспективним. Нафтові поставки не потребують наявності трубопроводів чи спеціальних прийомних заводів. Лівійську нафту можна доставляти танкерами до Одеси (офіційний Тріполі висловив готовність поставляти в Україну до 160 тис. тонн нафти). У перспективі, для транспортування лівійської нафти та її подальшої переробки на українських НПЗ можна задіяти нафтопровід Одеса – Броди.
в) в українсько-мавританських відносинах:
За даними української статистики, у січні–листопаді 2010 р. обсяг експорту української продукції до Мавританії становив 9 млн. 756 тис. дол. США, а імпорту – 5 млн. 075 тис. дол. США (позитивне сальдо торговельного балансу – 4 млн. 680 тис. дол. США).
Виходячи з перспектив розвитку рибальства в Мавританії та враховуючи значний досвід і потенціал України в суднобудівній та рибопромисловій сфері, надзвичайно ефективною та взаємовигідною формою співробітництва може стати морське рибальство та пов’язані з ним галузі. Українська сторона підтверджує свою готовність до реалізації спільних масштабних проектів, комплексний характер яких передбачав би якісне і кількісне оновлення рибальського флоту Мавританії, його технічне обслуговування та ремонт; створення спільних підприємств з вилову, переробки і комерціалізації рибопродуктів; будівництво відповідної узбережної інфраструктури і промислових потужностей, що надалі сприятиме створенню нових робочих місць.
г) в українсько-марокканських відносинах:
За даними української статистики, у січні–листопаді 2010 р. обсяг експорту української продукції до Марокко становив 83 млн. 899 тис. дол. США, а імпорту – 8 млн. 296 тис. дол. США (позитивне сальдо торговельного балансу – 75 млн. 602 тис. дол. США).
Марокко продає в Україну продукцію агрокомплексу та рибальства, вироби зі шкіри, килими. Для марокканців становить інтерес отримання з України продуктів аграрного сектора (зернових, цукру, кукурудзи, олії); деревини (дубу, клена, соснових порід та ін.); продуктів хімічної (добрив, гумових виробів, штучних тканин), вугільної, металургійної та машинобудівної галузей промисловості.
Враховуючи науково-технічний, суднобудівний, рибопромисловий потенціал України, стан рибопромислової та рибопереробної галузей Марокко, продуктивною сферою співробітництва може стати морське рибальство та продаж вітчизняної авіаційної техніки. Перспективними галузями співробітництва України з Марокко можуть стати геологорозвідувальні роботи та видобування корисних копалин; будівництво транспортної і портової інфраструктури; наука та технології; енергетика; освіта і підготовка кадрів; спорудження та реконструкція промислових об’єктів; банківська сфера.
д) в українсько-туніських відносинах:
За даними української статистики, у січні–листопаді 2010 р. обсяг експорту української продукції до Тунісу становив 204 млн. 319 тис. дол. США, а імпорту – 3 млн. 367 тис. дол. США (позитивне сальдо торговельного балансу – 200 млн. 951 тис. дол. США).
Туніс вважається «діловими воротами» Північної Африки з її практично необмеженим споживчим ринком. Розвитку торговельно-економічного співробітництва між Україною та Тунісом сприяють зручність морського та авіаційного сполучення, близькість інтересів у політичній, економічній, науково-технічній, гуманітарній та інших сферах.
Оцінюючи перспективи розвитку українсько-туніських відносин, слід зазначити, що їхні темпи залежать від волі обох сторін, взаємного інтересу, який визначає всю палітру відносин: політичних, економічних, культурно-гуманітарних.
На цей час існують перспективи розширення експорту української агропромислової продукції на ринки країн Північної Африки. Цьому сприяють такі чинники, як відносна географічна близькість України до країн регіону (порівняно швидке транспортування української продукції), сприятливе співвідношення «ціна – якість» на українське зерно порівняно з продукцією головних країн-конкурентів: США, Канади, Австралії, Росії.
Найближчим часом на конкурентоспроможність українського зерна на ринку країн Магрібу матимуть вплив як зовнішні, так і внутрішні чинники. До цих чинників належить рівень підтримки сільського господарства в розвинених країнах у цілому та наявність субсидіювання експорту (передусім, в ЄС). Внутрішні резерви конкурентоспроможності поступово вичерпуються (збільшується земельна орендна плата, застарілу техніку потрібно замінювати новою, різко зростають ціни на нафтопродукти та добрива). Якщо не буде проведено оптимізацію форм господарювання та технологій в Україні, то собівартість вирощування зерна зростатиме випереджальними темпами порівняно з цінами на зерно на світових ринках, що призведе до звуження зерновиробництва та витіснення вітчизняних експортерів іншими світовими конкурентами. Також серйозним недоліком є практично повна відсутність державного протекціонізму експорту зерна.
Основними конкурентами України на ринках зерна країн регіону виступають країни ЄС (зокрема, Франція), Росія, США, Канада, Австралія. Країни ЄС застосовують економічні важелі для розширення присутності на ринку Північної Африки (пільгові міждержавні кредити на закупівлю зерна, експортні субсидії, ексклюзивні імпортні тарифи). Франція та Канада проводять потужні маркетингові заходи для країн регіону Північної Африки (зокрема, регулярні освітні програми для покупців, чого немає в Україні), а США та Австралія пропонують пільгові кредити та розробляють кредитні програми для закупівлі пшениці країнами Африки.
Слід зазначити, що негативним чином на динаміку українського експорту пшениці до країн Магрібу впродовж 2006–2010 рр. вплинуло запровадження квотування експорту зерна.
Сприяти активізації торговельно-економічної співпраці українських і магрібських суб’єктів підприємницької діяльності може розвиток партнерських зв’язків представників малого та середнього бізнесу. Розширенню цих зв’язків мають допомогти заходи з лібералізації ведення валютних і експортно-імпортних операцій, пільгового кредитування, відкриття торговельних представництв за кордоном. Цьому також сприятиме участь українських і африканських фірм на спільних ярмарках, бізнес-семінарах, виставках, міжнародних тендерах.
Певним стимулом для розвитку співробітництва між Україною і країнами Магрібу може стати реалізація різноманітних трансафриканських проектів. Певне значення може мати й налагодження процесу співробітництва між окремими регіонами України та країнами північно-африканського регіону.
Можна припустити, що у найближчій перспективі розвиток партнерських зв’язків України і держав регіону знаходитиметься у руслі пріоритетів сучасної зовнішньоекономічної стратегії північно-африканських країн, серед яких: заохочення іноземних інвестицій в експортні галузі, наукоємні види виробництв, сфери, які забезпечують зайнятість робочої сили. Додатковим імпульсом до двостороннього співробітництва може стати зростаючий інтерес ділових кіл розвинених країн до ринків арабського Магрібу. У справі розвитку торговельно-економічного співробітництва значну роль можАфрика - Україна (реферат)
| 2 Абсолютна більшість африканських країн (51) визнали Україну як незалежну державу і встановили з нею дипломатичні відносини. Проте лише в Алжирі, Єгипті, ПАР діють українські посольства. У більшості інших країн Африки українські дипломати були акредитовані по сумісництву, що свідчить про низький рівень налагодження відносин з африканськими країнами. Безпосередні торговельні контакти встановлені лише з обмеженою кількістю північноафриканських держав. Переважну більшість товарів, вироблених на Африканському континенті, Україна закуповує на міжнародних біржах. В цілому пряма торгівля України з Африкою не перевищувала за роки незалежності 2-3 відсотків загального обсягу товарообігу. Якщо говорити про економічний аспект інтересів України, то Африканський континент поки що нещільно інтегрований у глобальну економіку і його роль у світовій торгівлі вимірюється кількома відсотками, це величезний ринок, який не варто ігнорувати. Зважаючи на те, що найважливішою складовою реальної торговельно-економічної політики України повинна бути цілеспрямована інтеграція країни у світове господарство на основі нарощування обсягів вивезення готової продукції на світовий ринок, розвиток співробітництва з африканськими країнами мав би стати стратегічним завданням. Після розпаду Радянського Союзу сировинна база української економіки значно звузилася. Скоротилися обсяги надходжень матеріалів, життєво важливих для переробного сектору, зазнали істотних змін як умови їх постачання, так і якісні характеристики. В Україні немає достатньої кількості марганцевих і хромових руд, барію, деяких інших корисних копалин. Слабко організована база з переробки свинцю, цинку, танталу. Скоординувати діяльність тих або інших українських гірничовидобувних компаній, націлити їх на вирішення проблеми ресурсозабезпечення за рахунок різних видів торгово-економічного співробітництва з африканськими партнерами може тільки держава. У цьому контексті особливої привабливості набувають контакти з тими африканськими державами, які володіють значними покладами корисних копалин. Україні також варто розвивати співробітництво з країнами-постачальниками, насамперед, енергетичної сировини - нафти і газу. Серед країн-експортерів енергоносіїв перспективними для співробітництва є країни Північної Африки, які експортують вуглеводні до країн Європи і їхнє значення у найближчі роки зростатиме, адже 56 % розвіданих запасів вуглеводневої сировини перебуває саме у цій частині африканського континенту. Наближеність до Європі, а також зручні й порівняно дешеві шляхи транспортування нафти через Середземне море роблять цей субрегіон дуже привабливим і перспективним. Сьогодні Алжир, Єгипет і Лівія домінують у Північній Африці в галузі видобутку та переробки нафти. Однак, все більше конкурують з ними Марокко і Туніс. У Тунісі, наприклад, понад 50 іноземних компаній вже інвестували свої кошти у пошук і наступну розробку родовищ нафти і газу. Тут спостерігається тенденція до постійного зростання капіталовкладень. Місткий ринок цих країн міг би стати додатковим споживачем української високо- і середньотехнологічної продукції. Серед інших напрямів і форм українсько-африканського співробітництва не можна не торкнутися такої перспективної форми розширення постачань високотехнологічної продукції на африканський ринок, яким є військово-технічне співробітництво (ВТС). До 1991 р. ВТС розглядалося африканськими країнами як важливий чинник у створенні умов їхньої політичної й економічної незалежності. СРСР був головним постачальником зброї низці африканських країн, серед яких - Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Алжир, Лівія, Бенін, Ботсвана, Кабо-Верде, Нігерія. Україна може запропонувати свої послуги цим державам у модернізації ними величезних запасів озброєнь радянського виробництва. Адже пільгові умови цього виду співробітництва забезпечували близько 44 % імпортних потреб африканських держав у військовій техніці, озброєнні й спорядженні. Зв'язки СРСР у військово-технічній сфері, до яких входили постачання озброєнь, виконання робіт і послуг по спорудженню військових об'єктів, підтримувалися з 21 африканською країною. Масштаби співробітництва з деякими з них були дуже значними. Наприклад, відповідно до міжурядової угоди від 1979 року, лише у Лівії на умовах технічного сприяння в будівництві, доустаткуванні й пуску в експлуатацію СРСР зобов'язувався збудувати спеціальних об'єктів на загальну суму понад 2 млрд доларів. Подальшому розширенню співробітництва у військовій сфері, безумовно, сприяло б збільшення кількості міждержавних угод з рядом платоспроможних африканських країн. Існує широкий спектр можливостей українсько-африканського співробітництва у сфері інфраструктури, розвиток будівництва та транспорту. Є всі передумови для розвитку української присутності на ринку авіаційних пасажироперевезень та вантажоперевезень. Але зусилля Києва будуть малоефективними без орієнтації на встановлення тісних політичних, господарчих та технічних контактів з країнами - субрегіональними центрами сили. Така політика уявляється доцільною з огляду на дію низки факторів об'єктивного характеру, що є похідним від особливого статусу згаданих держав. Саме ці країни володіють більшою часткою природних ресурсів, засобів виробництва та інфраструктури материка. Маючи значний вплив в окремих районах Африки, вони спроможні мобілізувати політичний потенціал регіонів в рамках міждержавних організацій і як осередки інтеграційних процесів можуть сприяти утвердженню присутності України на ринках членів відповідних економічних об'єднань. До таких держав слід віднести Алжир, Єгипет, Південно-Африканську Республіку, Нігерію, Кенію, Гвінею. Треба визнати, що з метою усунення наявних протиріч між кон'юктурними і стратегічними цілями українсько-африканських торговельно-економічних зв'язків, для успішної реалізації істотного потенціалу українсько-африканських відносин необхідна політична, правова і кредитно-фінансова підтримка учасників зовнішньоекономічної діяльності з боку державних структур. За відсутності державної допомоги і підтримки розширення економічного співробітництва України з країнами Африки навряд чи можливо вирішення таких завдань: • модернізація деяких раніше побудованих промислових і енергетичних об'єктів; • розширення експорту промислової продукції, зокрема військової техніки, на комерційній основі; • створення умов для стабільного і довгострокового одержання на взаємовигідній основі необхідних українській економіці деяких видів мінеральної сировини і сільськогосподарської продукції; • об'єднання розрізнених учасників зовнішньоекономічної діяльності у таку організаційну структуру, яка б забезпечила просування на африканський ринок новітніх українських технологій. Важливого значення набуває вивчення специфіки африканського ринку, проблем економічного розвитку країн Африки, їхнього експортного потенціалу і перспективних потреб у тих або інших видах імпортної продукції. Отже, умовою реалізації потенційних можливостей торговельно-економічних відносин і співробітництва є розробка концепції зовнішньоекономічних відносин України з країнами Африки. Першочерговими завданнями цієї концепції доцільно визнати розвиток співробітництва з африканськими країнами-постачальниками насамперед енергетичної сировини - нафти та газу. Найперспективнішим для розгортання українсько-африканського співробітництва є весь південноафриканський регіон, де порівняно міцну економіку мають ПАР, Ботсвана, Намібія, Зімбабве, швидко прогресує Мозамбік. На базі встановлених і порівняно розвинутих українсько-єгипетські відносин варто просуватися в інші держави регіону вздовж русла річки Ніл - Судан, Кенію, Уганду й Ефіопію. Україні варто взяти активну участь у вирішенні африканськими країнами їхнього стратегічного завдання - подолати соціально-економічну відсталість у розвитку продуктивних сил, допомогти у підвищенні рівня освіти і фахової підготовки населення. Варті також посиленої уваги зусилля контингенту "блакитних шоломів” з України. Подальша робота у цьому напрямі і, зокрема, те, чи вдасться українським миротворцям зробити реальний внесок у процес врегулювання політичної ситуації у Сьєрра-Леоне, визначатиме майбутнє зовнішньої політики України не тільки в цій держави, але й у субрегіоні в цілому. Нарешті, проблема безпеки й силового її забезпечення на вибухонебезпечному Африканському континенті завжди була гострою й залишатиметься такою в осяжній перспективі. На озброєнні армій низки африканських країн, серед яких - Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Алжир, Лівія, Бенін, Ботсвана, Нігерія, у величезній кількості залишається зброя радянського виробництва, яка нині потребує ремонту та модернізації у великих обсягах. Україна має у цьому неабиякі перспективи. УКРАЇНА-ПАР: ДОВГА ДОРОГА У ДЮНАХ Днями українську столицю відвідала представницька делегація з Південної Африки - для проведення в Києві другого засідання міжурядової українсько-південноафриканської комісії з питань військово-технічного співробітництва. З одного боку, Україна проводить такі заходи з цілою низкою держав, і такі зустрічі далеко не завжди дають конкретні результати у вигляді збройових угод. І навпаки, працюючи тихою сапкою на ринках деяких країн, Україна часом без зайвого галасу продає зброї більше, ніж у випадках, коли ВТС огорнуте щільним туманом PR. Проте питання співробітництва з ПАР мають, щонайменше, декілька істотних особливостей, які створюють основу для пильної уваги з боку спостерігачів. Почати, мабуть, варто з того, що практично жодна у світі держава не зробила за останні п'ять-сім років такого якісного стрибка на світовому ринкові озброєнь, як Преторія. І річ зовсім не в значному збільшенні обсягів експорту озброєнь та військової техніки, а в організації стратегічних партнерських і коопераційних зв'язків із технологічно найсильнішими державами. Про феномен ПАР в сфері застосування високих технологій для створення нових озброєнь і військової техніки сьогодні говорять на всіх континентах. При цьому Південна Африка зуміла не лише істотно модернізувати свою оборонну промисловість, але й залучити значну кількість іноземних інвесторів. Окрім того, Південна Африка сьогодні, без сумніву, найрозвиненіша держава на Чорному континенті, а той факт, що на частку ПАР припадає близько 45% (приблизно $140 млрд.) від ВВП усього континенту, є більш ніж красномовним підтвердженням позицій Преторії. До цього можна додати, що ПАР опинилася в списку держав, із якими Україна підписала угоди про військово-технічне співробітництво ледь не в першу чергу. Тобто вже під час перших кроків до ринку озброєнь українські політики і торговці зброєю усвідомлювали перспективи співробітництва з ПАР. Це сталося в 1995 р., а ще через два роки угода була ратифікована сторонами. Але на цьому розвиток ВТС і завмер. Не виключено, що саме для його просування на новий рівень завітала в Київ секретар із питань оборони цієї країни Дженюарі Масілела, у складі делегації якої є начальник служби закупівель озброєнь і представники держкорпорації з озброєння ARMSCOR. Стратегічна лінія Південної Африки Слід зауважити, що високі гості з далекого зарубіжжя з'явилися в Києві не вперше. У Південній Африці давно зацікавилися Україною, і не тільки оборонно-промисловою. Ще в 1999 р. планувалося, що ПАР відвідає з офіційним візитом український військовий міністр. З візитом щось не склалося, але у вересні 2000 р. Київ відвідав заступник президента Південно-Африканської Республіки Джейкоб Зума. Вже тоді було досягнуто декілька угод в економічній сфері, а питання обміну технологіями, проведення науково-дослідних робіт, здійснення авіаційних і морських вантажоперевезень потрапили до списку пріоритетних. Що ж стосується ВТС, то, попри обопільне бажання, з'ясувалося, що погляди на це співробітництво все-таки дуже різні. Українська сторона акцентувала увагу на прямому збуті Преторії озброєнь і військової техніки, представники ж останньої від послуг України затято відмовлялися. Сьогодні обидві сторони говорять, що для цього були цілком об'єктивні причини. Зокрема, політика ПАР в царині модернізації своєї армії полягала ще й у залученні інвесторів, а інвестувати виробництво іноземної держави Україна зі зрозумілих причин не може собі дозволити. Внаслідок особливих підходів ПАР до закупівель ОВТ не тільки Україна виявилася за бортом у дуже ємних тендерах. Навіть Росія, що виставила для участі в тендерах свої підводні човни проекту «К-636», винищувачі Міг-29 і тренувальні літаки Як-130, не зуміла домогтися перемоги й укласти угоди. Це при тому, що уряд ПАР щорічно збільшує військовий бюджет. Наприклад, на 2001-2002 р. він був збільшений на 14,5% - до 15,8 млрд. рандів проти 13,9 млрд. рандів ($1,8 млрд.) у попередньому році. У планах Преторії - збільшити оборонні витрати в 2002-2003 р. - до 16,8 млрд. рандів, і в 2003-2004 р. - до 17,9 млрд. рандів. Велика частина всіх цих витрат йде на одинадцятирічну програму військових закупівель, схвалену в листопаді 1999 р. у сумі 43 млрд. рандів. Ще в 1999 р. міністр оборони ПАР Мосіуоа Лекота підписав довгострокові контракти на суму понад $5 млрд. Наприклад, цією програмою передбачається придбання чотирьох сторожових кораблів, трьох підводних човнів, 28 багатоцільових шведських винищувачів Gripen фірми Saab/BAе, 24 учбово-тренувальних літаків Hawk-100 фірми BAе Systems на загальну суму $4,77 млрд. Грег Міллс, національний директор Південноафриканського інституту міжнародних справ (SAIIA) на базі Університету Вітс у Йоганнесбурзі, вважає, що ключовим чинником у виборі озброєнь і військової техніки була однозначна позиція орієнтації Південної Африки на тенденції глобальної оборонної промисловості, розділеної на два блоки, що з'являються: європейців і США. ПАР, на думку її національних фахівців, отримає більше користі, якщо буде поставляти європейцям окремі вузли й агрегати ОВТ, а не буде мати замкнуті цикли з виробництва специфічної продукції. Цікавим є те, що закупівлі ОВТ провадилися за рахунок зекономлених коштів від скорочення особового складу. Маючи 42 млн. населення (практично стільки ж, скільки й Україна), ПАР утримує 80-тисячну армію, у 3,8 разу меншу, ніж ЗС нашої держави. Зате вже сьогодні ПАР посідає головні позиції з виробництва деяких видів озброєнь. Так, південноафриканські гаубиці і бронетранспортери отримали визнання в багатьох країнах світу. Як держава, що однією з перших поставила підпис під міжнародною угодою про заборону піхотних мін, Південна Африка має у своєму розпорядженні власні новітні засоби виявлення і знищення мін. Експерти вважають, що одним із ключових чинників успіху є допуск на свій ринок низки європейських фірм ще наприкінці дев'яностих. Так, до кінця 1999 р. ADS (African Defense Systems) був цілком придбаний французькою фірмою «Томсон-CSF». Англійська фірма VDS (Vickers Defense Systems) ще в жовтні 1999 р. купила за $514 млн. усю власність відділення «Рютек», пов'язану з виробництвом легких бронемашин. Наприкінці того ж 1999 р. шведська фірма «ЦельсіусТех» уже володіла 49% власності південноафриканської філії «Грінтек Авітронікс», що виробляє системи радіоелектронної боротьби. А уповноважена за дорученням група «Кюнін Текнолоджи Лімітед» мала найбільший пакет акцій усього відділення південноафриканської «Грінтек» - 41,7%. Фірма «БАе Системз» теж проявила активність у ПАР: нині вона володіє 100% власності південноафриканської фірми «Парадігм Системз Текнолоджи», яка займається авіакосмічною технікою і питаннями організації матеріально-технічного забезпечення. Крім того, «БАе Системз» належить і 20% акцій південноафриканської «ATE», що є, у свою чергу, постачальником авіаційної бортової електроніки і виробником безпілотних літальних апаратів. Поряд з французькими фірмами «Аероспасьяль-Матра» і «Томсон-CSF», німецька «ДАЗА» у червні 1999 р. придбала 33% акцій фірми «Рюнерт Редар Системз», що входить до групи «Рютек». Можна не сумніватися, цей перелік поповнився й останніми роками. Природно, у таких умовах буде зайвим сподіватися, що ПАР закупить українську техніку на шкоду британським, німецьким або французьким інтересам. Біля воріт Африканського континенту І все ж активізувати зусилля в сфері ВТС із ПАР варто, вважає більшість українських фахівців. В України є і досвід роботи на цьому ринку: минулого року держкомпанія з експорту й імпорту продукції та послуг військового і спеціального призначення «Укрспецекспорт» серед інших чотирьох десятків претендентів брала участь у тендері на постачання ПАР наземних систем ППО. Щоправда, самі представники України оцінюють шанси на успіх не надто райдужно: вже дуже тверді позиції на цьому ринку в низки західних компаній. Хоча участь України в цьому проекті, розрахованому на десять років, не виключається. По-перше, тому, що в ПАР немає власної єдиної системи ППО, а Україна на сьогоднішній день має досвід її створення в цілому ряді держав. Наприклад, декілька років тому в українську столицю прийшов лист із Туркменістану, в якому дякується за відновлення системи ППО, ще трохи пізніше Тбілісі попросив Київ про допомогу в створенні цілісної системи ППО для захисту столиці Грузії. А по-друге, об'єктивно вартість робіт в Україні значно дешевша, ніж в інших державах першої десятки постачальників зброї. У той же час ПАР указує на необхідність зміни поглядів на співробітництво. Як говорять представники південноафриканської сторони, розглядатимуться пропозиції не про прямі закупівлі в Україні, а про розвиток спільних проектів. Найперспективнішими тут уважаються спільний вихід на ринок космічних послуг і розвиток співробітництва в галузі авіабудування. Першим напрямком із 1998 р. займається ДКБ «Південне», і, як видно, якщо буде знайдено надійного інвестора із трьома сотнями мільйонів доларів, прорив може відбутися. У цьому разі можуть бути використані як українські ракетоносії «Циклон», так і україно-російські ракети «Дніпро», створені на основі міжконтинентальних балістичних ракет SS-18. Що стосується другого напрямку, то на думку фахівців обох держав, спільна робота з таких літаків як Ан-140, Ан-70 і Ан-74 (за участі ПАР у комплектації повітряних машин електронікою) може призвести до реальних багатомільйонних угод на африканському ринку. Не виключено, що і сама ПАР закупить такі машини: парк ВПС цієї країни має почати модернізуватися в 2007-08 рр. Нарешті, був би цілком виправданий спільний вихід на ринок гуманітарного розмінування. Можна пригадати, що перший етап ліванського тендера Україна програла британцям, переважно, через нерівні позиції на ринку і не надто вражаюче оснащення. Тепер втрачене на ліванському ринку мають намір надолужити цивільні фахівці (в основному з колишніх військових), але це не єдина держава, де потрібні сапери. Останнім часом ПАР демонструє не тільки активність на світових ринках, але й надзвичайну гнучкість у роботі з міжнародними партнерами. Серед останніх, безперечно успішних кроків ПАР - підписання в Преторії меморандуму про співробітництво в сфері оборони з Кувейтом. Крім розширення військового співробітництва в підготовці кадрів і проведенні спільних військових навчань, передбачається і взаємодія в сфері обміну військовими технологіями. Ще раніш ПАР і Лівія провели інтенсивні переговори про можливість двостороннього співробітництва в сфері виробництва і продажу озброєнь. Тріполі відвідав і президент ПАР Табо Мбекі. При цьому міністр державних підприємств Джеф Радебе підтвердив, що Преторія і Тріполі вивчають питання про укладення угоди на постачання південноафриканських озброєнь у Лівію. Чи варто говорити про те, наскільки важливо розвивати співробітництво з ПАР, якщо йтиметься про конкретні контракти з модернізації пострадянських озброєнь на півночі Африки. Іншими словами, Йоганнесбург активно шукає нові шляхи для реалізації своїх ОВТ і технологій у різноманітних регіонах. У Індії представникам Південної Африки уже вдалося досягти успіху. Є контракти й у Європі. Спеціалісти переконані, що на черзі Латинська Америка, де представники Преторії нині мають намір реалізувати модернізовані з Росією винищувачі «Міраж» або виконати такий проект на території замовника. Нинішні переговори з південноафриканською делегацією представники України коментують дуже неохоче (крім того, на момент написання статті вони ще не були завершені). Вказують, щоправда, на виявлені можливості спільної роботи в сфері модернізації авіатехніки, створення легкої бронетехніки, радіолокації і засобів ППО. Проте все це потребує проробки. Серед безумовно важливих кроків України назустріч цьому ринку - рішення взяти участь у виставці ADD-2002 (Africa Aerospace and Defense-2002) у вересні ц.р. і рішення про призначення в цю державу військового аташе. Підходи до ВТС із ПАР мають змінитися, і про це говорять мало не у всіх українських відомствах, що мають відношення до даної сфери. Сьогодні туризм став однією з особливо динамічних за темпами розвитку індустрій світу, навіть незважаючи на тимчасовий спад, викликаний терористичними актами вересня 2001 року. Південна Африка спромоглася увійти в число найпривабливіших туристичних країн світу. Характерні особливості цього регіону - повна безпека для туристів, незвідана африканська екзотика - принади, які неможливо виміряти у грошовому еквіваленті. І Україна, і Південна Африка як держави, переживають радикальні політичні зміни, можуть отримати багато користі від усебічного розвитку туристичної індустрії. Зокрема на нинішньому етапі розвитку суспільства туризм приніс Південній Африці чимало корисного, причому головними чинниками успіху стали природні багатства країни і різнобарвна культура народів, що її населяють. Велику роль відіграє туризм і у становленні нації, він прискорює зростання економіки, сприяє промисловому розвитку, удосконаленню інфраструктури і створенню нових робочих місць. І земля, і люди Південної Африки прекрасні, однак найбільшим нашим надбанням залишаються саме люди. У цьому виданні ми знайомимо читачів тільки з деякими епізодами життя нашої чарівної країни, з ії казковою природою і різнобарв'ям культур і народів. Sawubona - Ласкаво просимо до Південної Африки!! Деларей ван Тондер, Посол Південно-Африканської Республіки * * * За минулий рік кількість українських туристів, що відвідали Південну Африку, стала рекордною. Ця тенденція набирає обертів у всьому світі, що підтверджують дані Всесвітньої Організації Туризму. За 2001 рік темпи росту туристичної індустрії ПАР були чи не найвищими у світі, країна увійшла до двадцятки найпопулярніших туристичних країн світу. Українські туристи вважають нашу країну унікальним туристичним раєм, де кожен гість почуває себе в повній безпеці, в оточенні екзотики і гостинності, які не виміряти грошима. Опитування українців, які відвідали Південну Африку, виявили, що головними принадами, які ставлять нашу країну в число найпопулярніших туристичних регіонів, такі: Екологічний туризм: більшість українських туристів можна охарактеризувати як екотуристів, яких цікавлять захопливі краєвиди, дика природа численних національних і приватних парків-заповідників і відпочинок на золотих пляжах океанського узбережжя. Особливої популярності набуває спостереження за велетнями-китами. До того ж археологічні знахідки біля Стерхфон-тейну, що неподалік від Йоганнесбургу, свідчать про те, що Південна Африка - це колиска людства, де зародилася людська раса. Країна також відома як найбагатший у світі музей залишків доісторичних динозаврів. Пригодницький туризм: деяких туристів вабить "адреналінова лихоманка" - надзвичайні пригоди, зокрема подорожі на повітряних кулях, альпінізм, водні види спорту, підводне плавання і полювання, "бангі-джампінг", рафтинг і серфінг, рибальство й африканське сафарі. Подорож місцями визвольної боротьби та історичної спадщини: багато українців прагне ближче ознайомитися з боротьбою південноафриканців за свободу і демократію (адже свого часу українці підтримували боротьбу проти апартеїду). Особливо популярний острів Роббен Айленд, де Нельсон Мандела провів у в'язниці 27 років, і Музей Апартеїду. Цікавляться українці також багатим минулим країни, зокрема англо-бурською війною (українці теж брали в ній участь на боці бурів), історією голландської колонізації, долею французьких гугенотів, іншими драматичними епізодами з історії країни. Страви та вина: українців також приваблюють виноградники Капської провінції, а особливо, відомі на весь світ південно-африканські вина, до яких ідеально допасовуються страви, виготовлені за найрізноманітнішими рецептами народів, що населяють країну. Особливо смакують морепродукти, які можна придбати тут майже задарма. Культурний туризм: українці із захопленням відвідують численні африканські культурно-етнографічні села-музеї, зокрема всесвітньо відоме передмістя Соуето, де вас завжди гостинно зустрінуть друзі, де ви зможете оцінити красу народних мелодій і наспівів, у мальовничій крамничці придбати екзотичний сувенір від якогось славетного африканського ремісника, покуштувати справжніх шедеврів кулінарного мистецтва. І все це неймовірно дешево! Шоп-тури: усі туристи з України називають Південну Африку "раєм для покупців". Особливою популярністю користується модельний одяг і ювелірні вироби (купуючи діамант, пам'ятайте чотири головні ознаки якості: чистота, гранка, колір і карат!) Конференції: представники українських державних кіл і громадських організацій часто беруть участь у міжнародних конференціях, що проходять у Південній Африці, у тому числі нещодавню Конференцію із проблем расизму, а також Всесвітню Конференцію з питань сталого розвитку, що відбудеться тут у вересні цього року. Передбачається, що з нагоди цієї важливої для всього світу події країну відвідають близько 50 000 осіб. Спортивний туризм: коли в Україні настає зима, усе більше видатних українських спортсменів їдуть тренуватися і відпочивати до Південної Африки, де на них чекають найсучасніші стадіони та спортивне обладнання, медичне обслуговування, готелі та гест-хауси, а головне - щира гостинність африканців. Тут можна навчитися грати в гольф на найкращих у світі майданчиках. У 2003 році Південна Африка прийматиме чемпіонат світу з крикету. Навчання: Південну Африку дедалі частіше розглядають як країну, де можна отримати якісну освіту і диплом світового зразка за досить невисоку плату. Усе більше українців закінчують у вузах ПАР аспірантуру з інформаційних і телекомунікаційних технологій, бухгалтерського обліку, менеджменту та сучасного бізнесу. Медицина: у Південній Африці працює плеяда талановитих пластичних хірургів і стоматологів. До послуг тих, хто бажає надовго залишатися молодим і вродливим - найсучасніші лікарні та післяопераційний відпочинок у розкішному стилізованому котеджі в заповіднику, а обійдеться це їм за півціни порівняно з іншими країнами. Полювання: Південна Африка пропонує виняткові можливості вполювати екзотичні трофеї. Цей вид туризму має особливо важливе значення для розвитку сільських общин і захисту диких тварин, яким загрожує винищення. І нарешті, українці вважають, що для туристів умови проживання у ПАР світового рівня якості, проте за винятково низькими цінами. Тут на вас чекають всесвітньо відомі розкішні готелі і комфортабельні гест-хауси, "сафарі" і стилізовані котеджі, зручні та недорогі курорти системи "тайм-шер" і будинки відпочинку на берегах океанів. Прекрасну і різнобарвну Південну Африку населяють представники майже двадцяти різних етнічних груп. За площею країна дорівнює Німеччині, Франції та Італії разом узятих. Південноафриканське місто Кейптаун розташоване на 35 градусі південної широти майже на тій же відстані від екватору, що й австралійський Сідней або американський Лос-Анджелес. Океанське узбережжя країни довжиною 2 954 км, на заході омивається холодною Бенгуельською течією з боку Атлантичного океану, а на сході - теплою Мозамбікською течією (Агульхас). Клімат помірний, а ландшафт змінюється від високогірних луків до напівпустель і субтропічних боліт, які населяє чи не найбагатша у світі за своїм різноманіттям флора і фауна. Південна Африка - єдина у світі країна, на території якої представлені всі види рослин "капської файнбоської" флори. Більшість населення країни мешкає у східних регіонах, де випадає найбільша кількість опадів, там родючіші землі, багатші природні ресурси і більше можливостей для працевлаштування. Понад третини південноафриканців мешкає в чотирьох найбільш заселених регіонах: Йоганнесбург-Преторія-Верінігінг, провінція Готенг; Дурбан-Пайн-таун-Пітермаріцбург, провінція Квазулу-Наталь; Кейптаун із передмістям; Порт-Елізабет-Уітен-хейг, провінції Східний Кейп. Географічне положення: два основні регіони Країна складається із двох основних регіонів: величезне за площею континентальне рівнинне плато і вузька смуга океанського узбережжя. Ці два регіони відокремлені гірським пасмом, над яким домінують Драконові Гори (Drakensberg). На півдні і заході Кейпу лежить ще декілька мальовничих гірських масивів. У країні немає судноплавних річок. Деякі річки в засушливих зонах наповнюються водою тільки в сезон дощів. Основними морськими портами є Дурбан, Кейптаун, Порт-Елізабет, Іст-Лондон, Річардс-Бей і Салдана-Бей. Клімат в основному помірний. Завдяки тому, що простори країни оточені океанами, клімат Південної Африки в основному помірний, проте кліматичні умови і кількість опадів різних регіонів суттєво відрізняються. Наприклад, клімат Західного Кейпу взимку нагадує Середземноморський з його дощами, що супроводжуються поривчастим вітром. В інших прибережних зонах дощі випадають упродовж усього року, проте 80% опадів припадає на літні місяці з жовтня по березень. У цей час нерідко бувають грози та град. Загалом Південна Африка - країна засушлива, середньорічна кількість опадів дорівнює 464 мм (середня у світі - 857 мм). На більшій частині країни (65%) щороку випадає менше 500 мм опадів, що нижче граничного мінімуму для землеробства. У деяких гірським місцевостях випадає до 2 000 мм, однак уздовж західного узбережжя інколи за рік випадає тільки 50 мм опадів. Як і інші регіони Африки, що на південь від Сахари, ПАР часто страждає від жорстокої засухи. На високогірних плато літо буває теплим, навіть жарким, зими - сухі та сонячні, інколи надходять холодні фронти і заморозки. Високо в горах часом випадає сніг. У Західному Кейпі взимку буває досить прохолодно, дмуть сильні вітри, високо піднімається вологість повітря. |
Дата добавления: 2018-05-02; просмотров: 250; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!