РАЦІОНАЛІЗМ ЯК ДЖЕРЕЛО ІДЕОЛОГІЇ ПРОСВІТНИЦТВА
На зміну феодальній ідеології прийшла доба просвітителів — філософів, соціологів, економістів, літераторів Просвітництва. Література, музика, театр досягають тієї художньої зрілості, яка характеризує живопис у XVI—XVII ст. Це романи Прсво, Філдінга, Смолота, Стерна, "Кандід" Вольтера і "Страждапня молодого Всртера" Гете. Це музика Баха, Моцарта, Глюка, Гайдна.
Демократичний характер філософських учень був зумовлений домінуючим світосприйняттям тієї епохи. Ставлення до старого режиму, неспроможність якого була все більш очевидною, вимога рівності, оцінки людини за заслугами особистості, а пе за становими привілеями, християнська етика об'єднали мислячих людей Фраиції. Так і в Франції, слідом за Англією, почалась епоха Просвітництва, певні моральні, етичпі й естетичні принципи якого спрямовували мистецтво у пове русло.
Усвідомленні залежності звичаїв від соціального середовища, а також віра в те, що вихованням народу можна досягти ідеального суспільного ладу, були фундаментом нових ідей. В естетичних учен-пях мистецтво розглядалось як можлива підойма історичних перетворень. Вже у Моптеск'є є висновок, що музика, яку греки вважали вихователькою моралі, і справді "протидіяла жорстокому впливу грубої установи і в галузі виховання відводила для душі місце, якого у неї без цього не було б".
Виховання, і насамперед естетичне (сам термін "естетика" вперше ввів німецький просвітитель Ллсксапдр Ваумгартсн — так він пазвав науку про чуттеве пізнання), розуміли вже не просто я с навчання мистецтва або підготовку до його сприйняття — його трактували як засіб прилучення до культури взагалі, відновлення цілісності людини, як спосіб уникнення розколу особистості і суспільства.
|
|
|
Гельвецій вважав, що геніальність притаманна всім людям, необхідно тільки її пробудити. І це може зробити мистецтво, оскільки воно здатпе пробуджувати яскраві і сильні відчуття. А втім, розвиваючи далі цю думку, Гсльвсцій робив висновок, що мистецтво — це ілюзорна форма щастя, універсальний замінник того задоволення, якого людина позбавлена в реальному житті.
Видатний філософ і письменник Жап-Жак Руссо (1712—1778 рр.) пе поділяв такого тлумачення культури. Руссо — автор учення про народну державу, рівних і вільних людей — вважав, що естетичне підпорядковується етичному, що "прекраспе" і "доброчесне" завжди зв'язані між собою, але найвищим критерієм у питаннях мистецтва с доброчесність. Виходячи з такого погляду, який здебільшого повторює "Республіку" і "Закони" Нлатона, Руссо суворо критикував сучасне йому мистецтво як частину порочної, розбещеної цивілізації. У знаменитому "Міркуванні про мистецтва і науки" Руссо на запитання, чи корисні людині мистецтва і науки, відповів однозначно: "Ні".
|
|
|
Плебейський тон його полеміки проти мистецтва як надмірності, розкошів був своєрідним запереченням буржуазної цивілізації ("Лист до д'Аламбсра про видовища"), він ставив природу вище мистецтва: "...людина за природою добра. Джерело нашого потягу до всього порядного і відраза до зла в пас самих, а пе у п'єсах... Любов до прекрасного - таке саме природне почуття для серця людського, як любов до себе...".
Демократичні погляди проголосив Руссо і в своєму педагогічпому романі "Еміль, або Про вихованця". Тут він заперечував уявлення нро хороший смак як про думку освіченої меншості. Руссо рекомендував Емілю вивчати поезію, читати книги. Але істинні взірці доброго смаку існують не в мистецтві, а в природі: чим далі ми йдемо від природи, тим більше спотворюються паші смаки. Надзвичайно важливою для ідейного життя епохи була "Сповідь" Руссо, в якій показана висока цінність не великої людини, не генія, а неповторної, унікальної особистості.
Парадоксальна критика Руссо виявила ілюзії, властиві просвітителям, і величезною мірою вплинула па світогляд усього XVIII ст.
|
|
|
Високий пафос ідеї виховного значення мистецтва проймає всі визначні твори Дспі Дідро (1713—1784 рр.), і насамперед його "Салони". Цей твір Дідро був першою формою критичної літератури з питань мистецтва, яка проголосила підпорядкованість мистецтва моралі. Щодо цього Дідро безпосередньо продовжував ідеї старшого свого сучасника Вольтсра, який твердив: "Істинна трагедія є школа доброчесності. Різниця між трагедією і виховними книгами полягає лише в тому, що у трагедії повчання пропонується дією...".
Утвердження просвітительських ідей велося від імені третього етапу, який вийшов па арену суспільного життя. Це підтвердила Велика французька буржуазна революція. Дискусія нро просвітительство у Національних і Законодавчих зборах виявила спільну турботу всіх ораторів — проблему всебічного й гармонійного розвитку людипи. Ідеї утворення і виховання тлумачилися в дусі проголошених гасел свободи, рівності та братерства. Твердилося, що саме освіта робить людей практично рівними перед законом і забезпечує реальну політичну рівність. Саме вона дає людині справжню свободу, звільняючи її від забобонів, невігластва, дикості й озброюючи знаппями.
|
|
|
Метою суспільного виховання проголошується створення людини-митця, оскільки "мистецтво" мало в той час широке значення і включало також поняття ремесла, мореплавства, лікування та іп. Мистецтво символізувало найвищий ступінь досконалості. Щодо власне мистецтва та естетичного виховання у сучасному значенні, то його роль визначалася насамперед служінням мистецтва національному благу. "Хто ж не знає, — запитував Талсйран, - що уява, яка запалюється при вигляді мистецтва, неухильно навіває почуття наслідування великих ідеалів?.." Йому вторив Мі рабо: "Згадаймо, що найвільпіші і найщасливіші нації — Це ті, які щедріше заохочують таланти. Ентузіазм у мистецтві живить ентузіазм патріотизму...".
Розумове життя XVIII ст. допомагає краще збагнути творчість представпика німецького Просвітництва Й.Й. Віиксльмала. Історик давньогрецького мистецтва, автор знаменитої "Історії мистецтва давнини", він змальовує ідеальний образ людини, яка немовби проглядає через усі твори греків і є взірцем для Нового часу. Ідеал Вінксльмапа — Це ідеал "середнього стану", "золотої середини", він передбачає усунення всіх крайнощів людської природи, підпорядкування поведінки людини принципу міри.
В ідеалі "благородної простоти і спокійної величі*' Вінкельмана дістав відображення один з полюсів буржуазної свідомості, один з момептів тієї колізії між почуттям і обов'язком, ідеалом і життям, яка була характерна для ідеології XVIII ст. Ідеал Вінкельмана — Це немовби образ непідкупного громадянина, що зберігає спокійну велич серед усіх тривог реального життя. У ньому проглядає ідеалізований бурясуа тієї епохи, коли бентамівський принцип "вигідно - певигідпо" не став ще віссю свідомості. Вільна життєдіяльність людської особистості — така центральна ідея віпкельманівського вчення про виховапня.
Найвищим пунктом у розвитку німецького Просвітництва є естетика видатного драматурга і мислителя Готгольда-Єфраїма Лес-сінга (1729—1781 pp.).
Насамперед Лессінг виступив проти врівноваженого класицизму Вінкельмана. Його не задовольняв ідеал спокійної величі, що обмежував і сковував усю багатогранність людської природи. Ідеал Лсс-сінга — це вільний розвиток людини, а в мистецтві — принцип руху, розвитку, пристрасті, боротьби. На обґрунтування цих ідей був написаний "Лаокооп, або Про межі живопису і поезії". Лессінг висміював переконання, ніби мистецтво — це яскрава забавка, принада, розвага народу. "Геній, — писав Лсссіпг у "Гамбурзькій драматургії", має па увазі більш глибокі і піднесені цілі: навчити нас, що ми повинні робити і чого не повинні; ознайомити пас з істинною суттю добра і зла, пристойного і смішного; показати нам красу першого в усіх його сполученнях і наслідках... і з'ясувати, навпаки, неподобство останнього... і постійно показувати ці предмети в їх справжньому світлі, щоб ми не захоплювалися фальшивим блиском".
Виражаючи основний дух просвітительської естетики, Лессінг доводив високе призначення мистецтва, здатного виховати вільну особистість. Характеризуючи вплив мистецтва на людину, він висловив здогад про вплив його на естетичну чуттєвість, на розвиток універсальних форм чуттєвого сприйняття. Цим Лсссіпг певною мірою передбачив ідеї класичної німецької естетики — естетики Гете і Шіллера.
У 70-ті pp. XVIII ст. з'являються перші симнтоми кризи просвітительської естетики у Німеччині. Виникає цілий естетико-літера-турний рух, який за назвою драми одного з письменників цього періоду ймепується "Вуря і натиск" ("Sturm und Drang"). До руху примикають такі художники і мислителі, як Гамани, Лспц, молодий Гете, Гсрдср та ін.
В Англію завоювання буржуазної революції прийшли на століття раніше від Франції. У 1642 р. англійський народ на чолі з революцінною буржуазією скинув короля Карла І. Англія стала буржуазною республікою, очолюваною "залізним" Кромвслсм. Але в результаті становлення буржуазпо-копституційної монархії, яка проголосила верховенство парламенту, в Англії утворився союз буржуазії з дворянством, що не могло не позначитися на духовному житті англійського суспільства: англійська культура, естетичні смаки несуть на собі риси поміркованої демократизації.
З кінця XVI ст. в Англії бурхливо розвиваються науки, особливо філософія. Фреисіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк були філософам и-матеріалістами, які виступили проти релігійної схоластики і розчистили шлях для майбутньої науки від Ісаака Ньютона до Чарлза Дар-віна.
Англійська філософія фактично проклала дорогу французькому Просвітництву щодо ідей, які французькі філософи XVIII ст. Вольтср, Руссо, Дідро, д'Аламбср та інші зробили такими популярними: ці ідеї первісно зароджувалися в Англії.
Не можна не згадати з огляду на Це твори лорда Шсфтсбсрі "Характеристика людей, звичаїв, думок та епох" і діалог "Моралісти". У першому з них Шсфтсбсрі виступив проти стики Томаса Гобса — першого філософа, який критикував християнську схоластику з позицій раціоналізму і твердив, що природжений егоїзм та принцип "війни всіх проти всіх" лежать в основі людської природи. Шсфтсбсрі немовби повернувся до античноіо ідеалу "калокагатоса" — "прекрасно-доброї людини". "Калокагатос" XVIII ст. — Це "віртуоз", людина, наділена різноманітними чеснотами і здібностями, Це символ внутрішніх завоювань людської особистості — витонченої, але простої й природної.
Філософський оптимізм Шсфтсбсрі, який ґрунтувався на наївній вірі в тс, що, задовольняючи свої природні інтереси, людшіа мимоволі працює в інтересах усього суспільства і, навпаки, дбаючи про загальне благо, вона цілком природно задовольняє і розвиває свої потреби, критикувавсь як з позицій християнської стики, так і з демократичних позицій. Письменник і лікар Вернард де Мандсвіль у своїй "Валці про бджіл" висував таку ідею: рушієм історичного прогресу є не краса і добро, а, навпаки, фізичне і моральне зло. Згодом цю думку розвинув Г. Гегель: зло, яке треба знищити, активізує сили добра. Загалом оптимізм Шсфтсбсрі не типовий для світогляду XVII ст.
Починаючи з XVI ст. завдяки Шсксиіру і плеяді драматургів до та після нього Англія стала першою країною в галузі літератури, драматургії і театру.
Цікавим "документом" епохи став роман "Робінзон Крузо" Дані-еля Дефо (близько 1660—1731 рр.). У ньому письменник виступив типовим ідеологом буржуазії, оскільки обстоював найголовнішу цінність буржуазної свідомості — образ людини, яка "всім завдячує самій собі". Треба було висадити Робін зон а, корабель якого зазнав аварії, па безлюдний острів і примусити його почати в буквальному розумінні з нуля, щоб досягти максимального ефекту і день за днем, крок за кроком спостерігати його успіхи у пошуках, ирирощуваппі майна і життєвого комфорту, в гарантувати безпеки. Самітницький різновид нового типу людини-буржуа випик якраз своєчасно, в епоху молодого капіталізму та скспапсіопістсько-колоніальних апетитів. Робіпзоп іде в морс, щоб розбагатіти, і кпига закінчується здійсненням снів про золото. Звичайно, це робить Робіпзона виразником загальних прагнепь XVIII ст., але багато що в кпизі, безперечпо, виходить за межі епохи. її ідеал самодостатності, боротьба самотньої людини з природою · Це вічпі теми. Роман люблять і досі, хоча слабка естетична культура його автора очевидна.
Сучасник Дефо — Джонатан Свіфт (1677—1745 рр.), хоч і носив рясу священика, пс визнавав жодних релігійних забобопів (про Це свідчить його книга про церковників "Казка бочки"). Будучи настоятелем найбільшого собору в Ірландії, Свіфт займався не стільки церковними справами, скільки політикою. Ллє ім'я його прославив роман "Мапдри Гулівсра". У влучній, часом алегоричній формі Свіфт висміяв усе в сучасній йому англійській дійсності: політичні порядки, ворогуючі релігійні табори і партії, "чисту науку", здичавілих від жадібності і користолюбства людей.
На відміну від стилю Дефо, у Свіфта наявні різноманітність сатиричних прийомів, чудова фантазія, бездоганна мова.
В середині XVIII ст. виступив ще одип видатний майстер англійського роману Гспрі Філдіпг (1707—1754 рр.). Високоосвічена людина, віп писав гострі політичні п'єси ("Суддя у пастці", "Дон Кіхот в Англії") — саме через його п'єси в Англії було запроваджено сувору тсатральпу цензуру. Найиопулгірпіший його твір — роман "Історія Тома Джонса, знайди".
XVIII ст. в англійській поезії — Це шотландський пост Роберт Берне, життєрадісний, дотепний, часом пустотливий. У театрі иапує комедія правів, "весела комедія".
Школа "веселої комедії" підготувала прихід пайвидатпігаого англійського драматурга XVIII ст. Річарда Бріпслі Шерідапа (1751— 1816 рр.). Всі його комедії зажили усніху, та найбільше — "Школа лихослів'я". В ній викрито головний моральний норок тогочасного англійського суспільства — лицемірство.
В образотворчому мистецтві цього століття домінує тенденція розкриття нюансів почуттів і настроїв, ліризму і водночас аналітичної спостережливості (часом нещадної). Звичайно, це збагатило можливості мистецтва, але при цьому була втрачепа універсальна повнота зображення духовного життя, як Це бачимо у Рубепса, Вела скоса, Рсмб-рапдта.
Розвиток образотворчого мистецтва в Англії довго стримувався феодальними війнами та Реформацією. Пуританський рух XVII ст.з його іконоборчими ідеями аж ніяк не сприяв формуванню власної художньої традиції.
Англійське Просвітництво, як уже говорилося, йшло першим за часом, його гуманістичні ідеї (хоч і не такі революційні, як у Франції), вилинули на культуру, починаючи з 40-х рр. XVIII ст.
Розквіт національної школи живопису пов'язаний а ім'ям художника Уїльяма Хогарта (1697—1764 рр.). Його гравюри зображали сучасне йому життя Англії, висміюючи всі його негативні сторони: розпусту, продажність суду, розклад армії тощо. Цілі серії живописних полотен на ці теми створив митець: "Історія новії" (6 картин), "Історія розпусника" ("Кар'єра марнотрата"), "Модний шлюб". Біографія сільської дівчини Мсрно, яка стала багатою утриманкою і померла у в'язниці, перегукується з долею героїні роману Дефо "Молль Флспдсрс". Композиція творів Хогарта нагадує драматургію. Деталі картини пов'язують її з попередньою і наступними. Картини Хогарта повчальні як недільна проповіді". Вони близькі до англійської сентиментальної літератури, до тих самих романів Дефо.
Хогарт створив ряд портретів — групових, так званих розмовних ("Родина Вудз Родлссрс", "Родина Строуд"), портретів парадних ("Єпископ Хоудан"), зображень людей світу мистецтва ("Дсвід Гаррік з дружиною"), власних портретів ("Автопортрет з собакою"). Найбільшої слави зажила "Дівчина з креветками", чудовий живопис якої, за визначенням дослідника, вільно існує в нашому столітті не як скарбниця минулого, а як великий успіх сьогоднішнього майстра.
Хогарт був єдиним художником англійського Просвітництва і першим живописцем-нросвітитслем в Свроні. Він багато зробив для впровадження у практику худояшіх виставок (перша публічна виставка 1760 р.).
Головне досягнення англійського живопису XVIII ст. - портретний жанр. Цей жанр посідає одне з головних місць і в стінах Королівської Академії мистецтва — національної художньої школи, відкритої у 1768 р. і більш незалежної (як первісток буржуазної культури), ніж. європейські академії на континенті.
Першим президентом Академії був Джошуа Рсйполдс (1723-1799 рр.), живописець і теоретик, який обстоював класицизм, хоча в роботах топко реагував на віяння часу, захоплювався колоритом Тиціана і Рубепса, багато чого в них навчився. Чимало робіт створив на історичні і міфологічні сюжети ("Немовля Геркулес, який душить змію" — картина замовлепа у 80-х рр. Катериною II, прославляє перемоги Росії).
Художник Просвітництва, Рейполдс наголошував у персонажі не на його майновому стані, а на особистих якостях, духовному змісті. Внутрішня динаміка картин досягається певним кольоровим складом: напруженим, звичайно золотаво-червоним, золотаво-брунатним колоритом із вкрапленням плям інтенсивно-синього, зеленого або ясно-гарячого кольорів.
Рейполдсу англійський живопис завдячує світовою славою. Цьому сприяли і громадська просвітительська діяльність, і його праці з теорії естетики.
Другий великий портретист Англії XVIII ст. — Томас Гейпсборо (1727—1788 рр.). Якщо Рейполдс показав раціоналістичну сторону просвітительської естетики, то Гсйнсборо — емоційну. Тонке відчуття природи, музикальність художника визпачили одухотвореність, мрійливість, тиху замисленість його персонажів. Гама сіро-голубих, зеленкуватих відтіпків стас визначальпою рисою його живопису. Віп не підкреслює суспільпої ролі героя (портрет Сари Сід-донс). В його репрезентативних портретах є інтимність і меланхолія. Ліричному обдаруванню Гейпсборо близький сентименталізм, який в цей час формувався в англійській літературі, але, як і кожний великий майстер, він пс вміщується в рамки одпого стилю.
У портретах Гейпсборо дуже важливий пейзаж. Це пагорби і долини, могутні дуби його рідного краю ("Містер Ендрюс з дружиною"), що падає ліризму його портретам. Парковий пейзаж так само ніжний і витончений, як і душевно топкі, поетичні, інтелектуальні моделі ("Блакитний хлопчик", "Місіс Грсхсм", "Сквайр Халлет з дружиною", "Ранкова нрогулянка"). Живописна техніка Гейпсборо — мазки різної густоти і форми синьо-блакитних, зеленкуватих, сріблястих топів — ніби створена для передачі вологого повітря, в якому розчиняються обриси пагорбів і котеджів, — усієї поезії старої Англії.
Зростання незаперечного впливу буржуазії викликало інтерес до голландського реалізму. І художник Жап-Ватіст Сімеон Шар ден (1699—1779 рр.), працюючи вже в руслі нових естетичних ідей, створив по суті пову систему живопису.
Почав він з натюрморту із здобиччю у голландському або фламандському стилі, але потім знайшов свою тему: предмети кухопного начиння — казани, каструлі, бачки ("Мідний казан"), які живуть своїм "тихим життям". Ці предмети позбавлепі у нього будь-якої претензійності і сповнені живописної майстерності ("Натюрморт з голубим кубком"). У жанровому живопису — па противагу аристократичним галантним святам і пастушим ідиліям — Шардсп, виражаючи смаки буржуазії, відтворив поміркованість, порядок, затишок раппьобуржуазного побуту ("Молитва перед обідом", "Праля", "Жінка, яка миє каструлі"). По суті він прославив добропорядність, працьовитість, вірність домашньому вогнищу — справді бюргерські цінності. Ці картини стали маленькими шедеврами.
У Жана Ватіста Греза (1725—1805 рр.) — теж співця скромного побуту третього етапу — дещо інший підхід. Віп близький до сентиментальної драми, яка саме виникла в цей період. "Оце справді мій художник!" — проголошував Дідро, присвятивши Грсзу не одну сторінку своїх "Салопів". Як і сентиментальна міщанська драма, творчість художника зазнала величезного впливу руссоїстських ідей, нроповіді патріархальної ідилії. Ці віяння поширились по всій Європі. Але у Греза пемає шардешвських міри і смаку, і його "моральний живопис" ("Читання Віблії", де батько сімейства роз'яснює дітям Біблію; "Сільські заручини"; "Паралітик", якого доглядає дружина, має іншу назву — "Плоди доброго виховання", а "Розпещене дитя" — "Плоди поганого виховання") — Це живописна дидактика. Такі прославлені й уподобані міщанством дівочі "голівки Греза" з піднесеними догори очима, розбитим люстерком, мертвим пташеням тощо, досить банальні.
Жан-Жак Руссо
народився 28 червня 1712 року в Женеві в родині годинникаря. Женева у ті часи була містом-державою у складі Швейцарської Конфедерації, центром кальвінізму. Мати хлопця померла через 9 днів після пологів. Жан-Жак та його брат Франсуа виховувалися батьком та його сестрою, тіткою Сюзанною.
Коли Жан-Жаку були 10, його батько, завзятий мисливець був звинувачений у браконьєрстві багатим землевласником. Щоб уникнути вироку, він перебрався у Ніон, забравши з собою тітку Сюзанну. Незабаром він одружився вдруге, і надалі мало піклувався про сина[1]. Жан-Жак залишився з дядьком з материнського боку, який відправив хлопця разом із своїм власним сином на навчання до кальвіністського пастора в село неподалік від Женеви. У пастора хлопці навчилися трошки математиці та малюванню. Релігійна відправа завжди глибоко зворушувала Руссо, і деякий час він мріяв про те, щоб стати священиком.
КРИЗА КУЛЬТУРИ НОВОГО ЧАСУ
Криза культури Нового часу. Кінець XIX та початок XX ст. позначені глибокою кризою західноєвропейської цивілізації і культури, що охопила всі сторони суспільного життя: економіку, державний лад, філософію, мораль, мистецтво. В культорологічній літературі немає єдиного розуміння поняття кризи культури в Новий час: одні пов’язують її з руйнуванням основ раціоналістичного світогляду і появою ірраціоналізму як певної філософії та ідеологічної системи, інші – з кризою тільки «буржуазної» культури, ще інші – з процесом дегуманізації суті і змісту суспільства і культури. Третя точка зору найбільше відповідає нашій позиції, оскільки культура не може функціонувати, втрачаючи гуманні цінності, високий пафос творчої діяльності. Виходячи із сказаного, кризу культури можна розглядати в безпосередньому зв’язку з такими суспільними явищами, як:
1) поява економічних і державних структур, що гальмують соціальний прогрес, поневолюють людину і суспільство, сприяють процесу моральної деградації особи;
2) вияв у провідних сферах культурного життя песимізму та зневіри у творчих можливостях людини, в перспективах розвитку цивілізації;
3) проголошення культу сили і насильства як необхідної умови подолання кризових явищ, властивих для даного типу суспільства.
У першому випадку йдеться про те, що в економічному розвитку капіталізму утверджується тенденція монополізації, тобто створення величезних об’єднань-трестів, синдикатів, концернів тощо, які концентрували в своїх руках значну частину виробництва, капіталу і ринків збуту. Серйозну небезпеку для цивілізації і культури становило всеохоплююче одержавлення всіх суспільних сфер життя: сильно розгалужений державний апарат управління з допомогою могутніх технічних засобів міг здійснювати тотальний контроль над суспільством і людиною. Монополізація і етатизація (від фр. etat – держава) суспільства веде до утвердження імперіалізму в політиці, а в імперіалізмі, як зазначає М. Бердяев, відбувається відрив від гуманістичних основ національної держави, знаходить свій вияв воля до влади і світового панування (Н. Бердяев. Смысл истории. М., 1990, с. 129). Крім того, людство, здобувши небувалу владу над природою, починає зловживати цією владою. Руйнування старих традиційних зв’язків між людьми призвело до появи «людини маси», для якої вже не потрібне виправдання ні перед іншими, ні перед собою.
У другому випадку маємо відмову від традиційних гуманістичних цінностей, девальвованих негативними тенденціями суспільного розвитку, і переорієнтацію на цінності нижчого гатунку. Це знайшло свій вираз у «філософії життя» і декадентському мистецтві. Представники «філософії життя» Ф. Ніцше (1844-1900), В. Дільтей (1833-1911), Г. Зіммель (1858-1918), А. Бергсон (1859-1941), відкидаючи світоглядні основи класичного раціоналізму, осмислювали життя з позицій ірраціоналізму як реальність, звільнену від матеріальності. Поняття життя трактується ними неоднозначно: як «воля до влади» (Ніцше), «життєвий порив» (Бергсон), «потік переживання», обумовлений культурно-історичними фактами (Дільтей і Зіммель). Декадентство (від фр. decadence – занепад) знайшло вираження у різних художніх напрямках, що відзначались настроями безнадійності й неприйняття життя, індивідуалізмом. Найбільш чітко ці мотиви вперше проявилися у творчості французьких поетів-символістів, які називали себе співцями занепаду та загибелі. Вони відмовлялись від визнання реального світу – «світу тіней», протиставляючи йому «внутрішню сутність», яка відкривається в акті містичного осягнення реальності. Серед письменників цього напрямку найбільш відомі П. Варлен (1844-1896) і А. Рембо (1854-1891).
У третьому випадку мова йде про утвердження принципу насильства в історії як універсального засобу для розправи з традиціями та структурами «старого суспільства». Реалізація цього принципу осмислювалася по-різному. К. Маркс (1818-1883) обстоював необхідність насильницької соціалістичної революції та наступної диктатури пролетаріату, внаслідок яких мало бути побудоване безкласове комуністичне суспільство. Ф. Ніцше вважав, що основне – це реалізація «волі до влади», а все те, що перешкоджає її здійсненню, веде до деградації. Для досягнення мети необхідно звільнитися від почуття вини, каяття, жалості, оскільки все це фікції, вигадки слабких. У філософських працях «Так говорив Заратустра», «Антихристиянин» він сформулював максими аморальності: «Мораль – найнебезпечніша з усіх небезпек», «Робіть, що хочете, але вмійте хотіти»; «Мудрість – жінка, вона любить тільки воїна»; «Повстання – це доблесть рабів».
У мистецтві ідеї насильства утверджували представники футуризму (від лат. futurum – майбутнє). Для футуристів властиве заперечення традицій культури, її художніх цінностей, проголошення культу техніки. Видатним представником цієї течії є Ф. Маринетті (1876-1944), автор «Маніфесту італійського футуризму». Мистецтвом футуризму людина розглядається, по-перше, в державі (слово «свобода» повинно бути підпорядковане слову «свобода Італії»), по-друге, в техніці (мотор – кращий із поетів), по-третє, в русі – і людина, і держава, і техніка. На цій основі футуристи відкинули мистецтво минулого.
Перша світова війна, соціалістична революція в Росії, виникнення тоталітарних режимів – такими виявилися наслідки суперечностей капіталістичної цивілізації кінця XIX й початку XX ст.
Дата добавления: 2018-05-02; просмотров: 1038; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!