ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УРЯДУ П. СКОРОПАДСЬКОГО
Ключові терміни та поняття
· державний переворот
· маніфест
· „Вільна хартія”
· Український Націоналдьний Союз
· сірожупанники
· синьожупанники
· федерація з небільшовицькою Росією
Обстановка напередодні перевороту. Авторитет ЦР після повернення її в березні 1918 р. на австро-німецьких штиках повністю упав. Її діяльністю були не задоволені практично всі соціальні прошарки суспільства. Сільський пролетаріат був незадоволений тим, що його землю обсідали окупанти, які забирали сільськогосподарську продукцію. Землевласникам не подобалася підготовка ЦР (згідно IV Універсалу) до соціалізації землі. Не подобалася програма соціалізації також і заможному селянству. Міський пролетаріат, що і раніше йшов за більшовиками, теж не вітав повернення ЦР. Не підтримувала цю владу й промислова буржуазія, якій ставилися перешкоди в безоглядній експлуатації робітництва. Відбирання церковних й монастирських земель привело до втрати довір'я духовенства і віруючого народу, що раніше підтримували ЦР. Навіть українська інтелігенція засуджувала віддачу влади чужинцям і загублення національних здобутків. Всюди панували хаос і анархія. Копальні і фабрики стояли, торгівля завмерла, господарська криза і безробіття зростали.
В цьому була трагедія ЦР. І хоча Центральна рада після проголошення ІУ Універсалу впритул зайнялася державотворчими процесами ( ввела в грошовий обіг гривню, затвердила українську символіку, розробляла проект конституції УНР тощо), все це не могло змінити ситуацію на користь ЦР. День 29 квітня став останнім у її діяльності. Коли на з'їзді хліборобів-землевласників П. Скоропадського було проголошено гетьманом України, а ЦР фактично розігнано, не було зафіксовано жодного помітного акту масового громадського протесту проти державного перевороту. Єдиною військовою частиною, що намагалася захистити УЦР, були січові стрільці. Але й вони після зустрічі їх командира Є. Коновальця з П. Скоропадським припинили опір.
|
|
Держава Павла Скоропадського та її внутрішня політика. Своє становище гетьман П. Скоропадський «затвердив» маніфестом «До громадян України», в якому змалював кризове становище в державі і закликав всіх громадян (незалежно від національності, віри і стану) допомогти йому виконати важке завдання по врятуванню краю, по забезпеченню населення законами, спокоєм та можливістю творчої праці.
ЦР її уряд, всі крайові комітети переставали діяти. Соціалістичні партії усувалися від влади. Міністри та їх помічники звільнялися. Розпорядження Ради Міністрів ЦР скасовувалися.
Правові основи існування нового політичного режиму були визначені в т. зв. «Вільній хартії» (тимчасові закони) та в «Законах про тимчасовий державний устрій України», якими, скасовувалася УНР, натомість утворювалася Українська держава. Нова держава за цими законами являла собою поєднання монархічних, республіканських та диктаторських засад. Тимчасово (до загальнодемократичних виборів) вся законодавча влада зосереджувалася в руках гетьмана. Гетьман призначав прем׳єра, що створював Кабінет Міністрів. Він же був Головнокомандувачем Збройних Сил, залишав за собою повноту виконавчої та судової влади, проводив закордонну політику.
|
|
Гетьман зразу ж почав активну роботу по формуванню державного апарату. Головою гетьманського кабінету було назначено вихідця давнього козацького роду Федора Лизогуба, в минулому —голова земської Полтавської губернії, за партійною належністю октябрист. До керівництва П. Скоропадський залучив багато талановитих адміністраторів (історика Д. Дорошенка, професора Українського держуніверситету В. Зінківського; відомого українського діяча з Чернігівщини М. Василенка; М. Чубинського, сина відомого українського етнографа; доктора медичних наук Ю. Любинського та ін.). Хоча кадрова політика гетьмана, як і вся внутрішня політика, була суперечливою. Адже на місцях, в провінціях старостами були призначені переважно поміщики. Важливими напрямками внутрішньої політики держави П. Скоропадського були: воєнна політика, спрямована. на організацію Збройних сил, доведення її складу до 150тис;відновлення Чорноморського флоту, закріплення оборони Границь" Але гетьман боявся давати зброю в руки незадоволених режимом людей. Загальна чисельність військових формувань (Запорізька дивізія, Січові стрільці, дві дивізії синьожупанників, дивізія сірожупанників) не перевищувала 65 тис.:
|
|
— аграрна політика полягала у відновленні права власності поміщиків, повернення їх в свої маєтки, право їх на продаж своєї землі Державному банкові, що був заснований 2 вересня. Аграрна політика гетьманського режиму не підтримувала селян;
— робоча політика була спрямована на введення 12-годинного робочого дня, заборону страйків, використання сили для їх придушення, ліквідацію демократичних свобод для робітників;
— культурна політика була спрямована на українізацію всіх сфер життя: державного апарату, освіти, обов'язкове вивчення української мови. літератури, географії, історії; засновані українські університети в Києві. Кам'янець-Подільському; в російськомовних університетах (Харкові та Одесі) відкривалися кафедри української мови, літератури, історії права; були відкриті АН України, Українська Національна бібліотека, Національний архів України, Національна галерея мистецтв. Історичний музей. Український національний театр тощо. Було прийнято Закон про українське громадянство.
|
|
Зовнішня політика. За 7,5 місяців Українська держава встановила зв'язки з 12 країнами світу: Німеччиною, Австро-Угорщиною, Турцією, Фінляндією, Швейцарією, скандинавськими країнами, Болгарією, які стали союзниками її. Підтримувалися дипломатичні стосунки з Російською Федерацією, Доном, Кубанню. Складні відносини склалися з Кримом, де йшла гостра боротьба з приводу зближення з Україною.
Але розстановка міждержавних політичних сил в Європі після революції в Німеччині змінювалася. Гетьман почав шукати контактів з представниками Антанти, хоча вони не визнавали самостійності України і прагнули до відновлення «єдиної і неділимої» Росії.
Російська Федерація використовувала український антигетьманський рух на свою користь й поширювала у світі неправду про Україну, сподіваючись, що включення України до складу Радянської Республіки — справа недалекого майбутнього.
Водночас в Німеччині відбулася революція. А від так, не стало уряду, який підписував умови Брестського договору з Україною та Росією. Все це розв’язало руки Росії щодо України.
В таких міжнародних умовах гетьман змінює свою зовнішню політику: він погоджується на федерацію України з небільшовицькою Росією.
Незадоволення політикою гетьмана зростало серед усіх прошарків населення. 14 листопада 1918 р. опозиція утворила альтернативний уряд — Директорію на чолі з С. Петлюрою та В. Винниченко, яка почала підготовку до повстання проти гетьмана.
14 грудня німці залишили Київ і забрали з собою П. Скоропадського.
Причини падіння уряду П. Скоропадського:— гетьман був тісно пов'язаний з соціальними станами, що прагнули скасувати революційні завоювання українського народу;
— компрометувала уряд Скоропадського залежність від німців;
— гетьман орієнтувався на деякі офіцерські кадри Росії, окремі посади чиновників належали росіянам, яким чужою була українська ідея;
— соціалістичні партії ЦР відмовилися співпрацювати з П. Скоропадським, свою партійну програму поставили вище від інтересів держави;
— великими були намагання Росії використати антигетьманський рух на свою користь: 50 млн. крб. було виділено на агітацію проти гетьмана, на підготовку загального повстання в Україні;
— російські емігранти, втікаючи від більшовицької кулі, отримували в українських консульствах паспорти і виїздили в Україну, а тут, замість вдячності за притулок зразу «бралися» за відродження «єдиної і неділимої». Організація «Союз відродження Росії» організовувала саботаж, розкидалися листівки, вибухали порохові склади, злітали в повітря будинки й магазини, руйнувалися залізниці, тобто робилося все за формулою: чим довше в Україні буде безпорядок, тим легше буде її прилучити до Росії. Нарешті москвичем Б. Донським було вбито в Україні фельдмаршала Айхгорна, це було намагання більшовиків зірвати українсько-німецький Брестський мир.
Всі ці моменти, пов'язані з причинами падіння уряду П. Скоропадського, надзвичайно повчальні. Особливо сьогодні, коли Україна вчетверте в своїй історії робить спробу розбудови незалежної, самостійної держави.
З а п и т а н н я:
1. В чому суть державного перевороту в Україні, що стався 29 квітня 1918 р.?
2. Коли Росія визнала Україну як самостійну державу?
3. Що проголошувалося в «Грамоті» гетьмана Скоропадського 14 листопада 1918 р.?
4. В якій сфері діяльності урядом П. Скоропадського було досягнуто найбільших успіхів: а) внутрішній(аграрна, робоча, воєнна політика); б) у національно-культурному будівництві; в) в зовнішній сфері?
5. Чим викликані зміни у зовнішній політиці Української держави Павла Скоропадського і до чого вони привели?
ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДИРЕКТОРІЇ УНР
Ключові терміни та поняття
· Директорія
· Трудовий конгрес
· Федеральна грамота
· Акт „злуки”
· „Універсал соборності”
· отаманщина
1. Утворення Директорії. Відновлення УНР. Незадоволення практично усіх соціальних прошарків гетьманським режимом, прорахунки у зовнішній політиці поставили П. Скоропадського у стан ізоляції. 14 листопада гетьман пішов на останній відчайдушний крок: призначив новий кабінет міністрів (переважно з російських монархістів) і проголосив Федеративну Грамоту, якою погоджувався на федерацію України з небільшовицькою Росією. Все це прискорило підготовку антигетьманського повстання.
В ніч з 13 на 14 листопада 1919 р. в Києві відбулося таємне засідання українських національних партій, які ще в серпні 1918 р. об'єдналися в УНС (Український національний союз). Присутні відхилили ідею відновлення УЦР, яка втратила свій авторитет і довіру з боку народу, і утворили Директорію — верховний орган УНР. Директорію очолив В. Винниченко, С. Петлюра ставав отаманом республіканських військ, залучивши на свій бік частину військ гетьмана. Директорія переїхала до Білої Церкви, куди стікалися тисячі селян під проводом отаманів, і тут почала підготовку до антигетьманського повстання. Січові стрільці на чолі з Є. Коновальцем підтримали Директорію. Водночас було укладено угоду з німцями про нейтралітет. Становище гетьмана стало безнадійним. 14 грудня 1918 р. гетьман Скоропадський зрікся влади й виїхав з німцями до Німеччини. 17 грудня Директорія на своєму черговому засіданні оголосила гетьмана зрадником, констатувала, що він знаходиться поза охороною закону, прийняла рішення про конфіскацію його рухомого й нерухомого майна на території УНР.
18 грудня Директорія в супроводі військ урочисто вступила в Київ.
Зречення гетьманським урядом влади, вступ до Києва Директорії, парад повстанських військ—все це поставило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлення УНР.
26 грудня був створений 1-й уряд Директорії (21 чол.) й проголошено Універсал-заяву. В Заяві Директорія проголошувала ліквідацію гетьманського режиму й відновлення незалежної УНР; права свої вона «передавала» працюючим класам: робітництву, селянству та трудовій інтелігенції, а здійснення великих проголошених завдань доручала Раді Народних Міністрів УНР.
На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія ставала радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це й визначило її внутрішню і зовнішню політику.
Внутрішня політика Директорії. У сфері державного управління: чиновники гетьманського уряду, частина яких була притягнута до відповідальності, були замінені;
влада передавалася Трудовим Радам селян, робітників та трудової інтелігенції; законодавча влада передавалася Трудовому конгресу; поміщики і капіталісти виборчих прав не отримали; причому в «поміщики і капіталісти» зараховувалися адвокати, лікарі, професура, вчителі тощо. Виганяючи гетьманських «чиновників», передаючи владу працюючим класам, Директорія уяви не мала, ким їх замінити.
Всередині самої Директорії існували розходження відносно внутрішньої політики на найближчий час: декілька разів помінялася РНМ УНР; мало місце суперництво Петлюри й Винниченка, аж поки останній не залишив зовсім Директорію. Під натиском більшовицьких військ уряд декілька разів міняв своє місцезнаходження: спочатку Київ, потім — Вінниця, потім — Кам'янець на Поділлі, а з середини березня 1919 р. подався у напрямі галицько-волинського кордону, через місяць новостворений лівий уряд вже знаходився у Рівному, на Волині.
Реальна влада зосереджувалася у військових структурах, а точніше—у виборних отаманів напівпартизанських загонів, з яких практично складалися збройні сили УНР. Отамани, як правило, відмовлялися визнавати центральну владу, це привело до того, що отаманщина, як ракова пухлина, руйнувала державний організм УНР.
Курс на радикальні соціально-економічні перетворення: робочий контроль, аграрна реформа, обмеження капіталістів, фінансистів тощо—не привів до спокою в суспільстві, не сприяв соціальній стабілізації в державі. Наміри ліквідувати казенне, монастирське й церковне землеволодіння викликали опозицію як «зліва», так і «справа»: з одного боку, бунтували прихильники радянського устрою (отаман Григор'єв на Херсонщині, Дніпровська дивізія отамана Зеленого в Святошині під Києвом); з іншого боку — Запорізький корпус на Лівобережжі карав селян і робітників за прихильність до радянського устрою.
Зупинити руйнівний процес Директорія могла лише деспотичним методом «наведення порядку», але встати на цей шлях вона не відважувалася.
Щоправда, за часів Директорії відбувся акт великого історичного значення. В першу річницю проголошення IV Універсалу, (22 січня за н. с.) 1919 р. відбувся Акт «злуки» УНР та ЗУНР. Перед собором Св. Софії, де зібралися представники різних політичних партій, закордонні дипломати, величезні маси народу, акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради ЗУНР, голова Галицької делегації Л. Бачинський. Він заявив про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Йому відповів В. Винниченко. В тексті «Універсалу Соборності» говорилося: «Однині на всіх землях України, розділених віками,— буде одна, велика Україна. Мрії, для яких найкращі сини України жили й вмирали, стали дійсністю». Цей Акт одноголосно прийняв 23 січня Трудовий конгрес, який щойно почав працювати в Києві. На жаль, ідеї єдиної соборної самостійної України в той історичний період не судилося збутися. Долю ЗУНР вирішила Польща, долю УНР – Росія та українські більшовики.
Зовнішня політика Директорії, як і внутрішня, була далеко не досконалою, їй вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР: Україну визнали Чехословаччина, Угорщина, Нідерланди, Італія, Ватикан, але вона не змогла налагодити стосунків, перш за все, з Радянською Росією. Не зумівши домовитися з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулася до представників Антанти, війська якої висадилися в південних містах України, з проханням допомогти в боротьбі з більшовиками. Але Антанта не визнавала УНР, а прагнула до відтворення «єдиної і неділимої» Великої Росії (небільшовицької). УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою могла бути використана для повалення радянської влади.
Все це використала Росія в своїх цілях, вона продовжувала вести неоголошену війну проти УНР, швидко встановлюючи контроль, над Україною, лицемірно заявляючи: «Ніяких регулярних військ в Україні немає, це українці б'ються між собою». З свого, боку Директорія не погодилася на об'єднання з Українським Радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означало самоліквідацію УНР.
Причини падіння Директорії: —відсутність єдиної політичної лінії, безкінечні неузгодженості в самій Директорії;
— не виваженість внутрішньої і зовнішньої політики, відсутність перспективи державно-національного будівництва;
— відсутність боєздатної дисциплінованої армії, руйнівна роль отаманщини;
— неукраїнське населення горіло ненавистю до української влади, звідси-саботаж, грабежі, вбивства;
— більшості українського населення (особливо селянству) були чужими національні інтереси, тобто відсутня «національна ідея»;
— ставка була зроблена не на сили власного народу, а на чужоземні.
Цей історичний урок надзвичайно повчальний і сьогодні.
З а п и т а н н я:
1. Коли влада в Україні перейшла до Директорії, хто її очолив та яким був її склад?
2. Чому курс на радикальні соціально-економічні перетворення в УНР, який проголосила Директорія, не сприяв соціальній стабілізації в державі?
3. Які прорахунки в зовнішній політиці привели Директорію до втрати контролю над Україною?
4. Коли були встановлені контакти між УНР та ЗУНР? В чому суть ухвали про «злуку» і чому їй не судилося здійснитися в цей історичний період?
5. Сформулюйте причини, які привели до падіння Директорії. Коли це відбулося?
ПРОГОЛОШЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ.
Дата добавления: 2018-05-02; просмотров: 737; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!