Поняття і загальна характеристика правовідносин з соціального забезпечення

У перші роки радянської влади проблеми соціального забезпечення досліджували Л. Забєлін, М. Семашко, В. Дурденев-ський та ін. Зокрема, за висновком Л. Забеліна, соціальне забезпечення – це частина заробітної плати робітничого класу, а також сукупність окремих актів, заходів, настанов, тобто діяльність людей, спрямована на підтримання стабільності майнового становища пролетаріату при настанні тих небезпек, які йому загрожують*110. *110: { Забелин Л. Теориясоциальногообеспечения. – М., 1924. – С. 19.} В. Дурденевський звертав увагу на управлінський аспект проблеми і визначив соціальне забезпечення як діяльність публічної адміністрації, спрямованої на усунення соціальних небезпек, що загрожують життю і рівню існування різних прошарків населення, шляхом надання їм грошової чи соціальної допомоги*111. *111: { Дурденевский В. Лекции по праву социальнойкультуры. – М.; Л., 1929. – С. 10.} За висновком B.C. Андреева, соціальне забезпечення становить сукупність певних соціально-економічних заходів, пов’язаних із забезпеченням матері і дитини, громадян у старості та в разі непрацездатності, з медичним лікуванням і обслуговуванням як важливим засобом профілактики і поновлення працездатності*112, а єдина державна система соціального забезпечення – один зі способів підвищення матеріального добробуту радянського народу. Система соціального забезпечення разом із системою охорони здоров’я та допомоги сім’ї гарантує громадянам низку основних прав*113. *112: { Андреев B.C. Правовыепроблемысоциальногообеспечения в СССР // Советскоегосударство и право. – 1967. – № 2. – С. 31.} *113: { Андреев B.C. Право социальногообеспечения в СССР. – М.: Юрид. лит., 1980. – С. 10–11.} Р.І. Іванова визначає соціальне забезпечення як форму розподілу, яка гарантує громадянам нормальний рівень життєвого та культурного стандарту понад винагороду за працю у старості, при втраті працездатності та годувальника*114. *114: { Иванова Р.И. Правоотношения по социальномуобеспечению в СССР. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1986. – С. 22.} У більш сучасних роботах соціальне забезпечення розглядається як система матеріального забезпечення та обслуговування громадян за віком, у разі хвороби, інвалідності, у разі безробіття, у випадку втрати годувальника, виховання дітей та в інших встановлених законодавством випадках*115; сукупність суспільних відносин, що складаються між громадянами з одного боку і органами держави – з другого, з приводу надання громадянам за рахунок спеціальних фондів, бюджетних коштів медичної допомоги, пенсій, допомог та інших видів забезпечення при настанні життєвих обставин, які потягли за собою втрату або зниження доходів, підвищення витрат, малозабезпеченість, бідність*116. *115: { Батыгин К.С. Право социальногообеспечения. Общаячасть: Учеб. пособие. – М., 1998. – С. 7.} *116: { Шайхатдинов В.Ш. Система социальнойзащиты и обеспечениянаселениясовременнойРоссии // Социальнаязащитанаселения в регионе: Учеб. пособие. – Екатеринбург, 1999. – С. 58.} На думку Б.І. Сташківа, соціальне забезпечення – це ті види і форми матеріального забезпечення, що надаються на умовах, передбачених законом чи договором, зі спеціально створених для цього фондів особам, які через незалежні від них життєві обставини не мають достатніх засобів до існування*117. Слід зазначити, що таке визначення є неточним, оскільки соціальні виплати і соціальні послуги, які надаються у рамках соціального страхування, здійснюються без урахування ступеня нужденності особи. Така ознака, як малозабезпеченість, є підставою лише для надання соціальної допомоги. Крім того, соціальні виплати здійснюються не лише через спеціально створювані фонди, а й безпосередньо за рахунок державного бюджету. *117: { Статків В. Поняття права соціального забезпечення // Право України. – 2000. – № 5. – С. 25.} М.Л. Захаров і Е.Г. Тучкова, автори сучасного фундаментального підручника з права соціального забезпечення Росії, розглядаючи категорію соціального забезпечення, визначають її як один зі способів розподілу частини валового внутрішнього продукту шляхом надання громадянам матеріальних благ у цілях вирівнювання їхніх особистих доходів у випадках настання соціальних ризиків за рахунок цільових фінансових джерел в обсязі та на умовах, що суворо нормуються суспільством, державою, для підтримки їх повноцінного соціального статусу*118. *118: { Захаров М.Л., Тучкова Э.Г. Право социальногообеспеченияРоссии: Учебник. – М.: БЕК, 2001. – С. 14–15.} У другій половині XХ ст. поряд з поняттям "соціальне забезпечення" з’явилося поняття "соціальний захист", яке дедалі ширше стало застосовуватися в міжнародних правових актах і зарубіжній юридичній практиці. У Хартії основних прав трудящих Співтовариств (Європейський Союз, 1989 р.) у ст. 10 право на соціальний захист сформульовано так: "Відповідно до національних нормативних положень кожний працівник в країнах ЄС має право на достатній соціальний захист і залежно від свого статусу і розміру підприємства, на якому він працює, користується відповідними соціальними благами. Особи, які не можуть увійти або знову вступити на ринок праці і не мають засобів до існування, повинні отримувати достатню соціальну допомогу з врахуванням особистих обставин". У Європейській соціальній хартії Ради Європи 1961 р., у Європейській соціальній хартії (переглянутій) (Рада Європи, 1996 р.) у 14 статтях конкретизуються різні аспекти соціального захисту. Термін "соціальний захист" вживається у Конституції України (ст. 46 та ін.), у національному законодавстві, науковій та публіцистичній літературі, у зарубіжній юридичній практиці. Цей термін по-різному трактується у законодавчих актах. У науковій літературі неодноразово робилися спроби дослідити цей феномен соціального і політичного буття і досягти спільного розуміння. Не зважаючи на те, що загальновизнаного поняття соціального захисту наукою і практикою не вироблено, все ж переважно соціальний захист розуміється як більш широке за значенням та змістом соціальне явище, ніж соціальне забезпечення. Разом з тим аналіз показує, що полісемічний характер терміна "соціальний захист" дає змогу застосовувати його в широкому, вузькому, спеціальному і додатковому значеннях. У широкому розумінні соціальний захист становить зміст соціальної функції держави і є системою економічних, юридичних, організаційних заходів щодо забезпечення основних соціальних прав людини і громадянина в державі. У такому разі йдеться про всі заходи держави, спрямовані на забезпечення її соціальної функції. У цьому аспекті елементи соціального захисту притаманні різним сферам суспільних відносин, у яких реалізуються соціальні права громадян, – сферам застосування праці, соціального страхування, соціальної допомоги, охорони здоров’я, освіти, житлової політики. На думку московського вченого Е.Е. Мачульської, у широкому сенсі під соціальним захистом розуміють діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування і розвитку повноцінної особистості, виявлення і нейтралізацію негативних факторів, які впливають на особистість, створення умов для самовизначення й утвердження в житті*119. *119: { Мачульская Е.Е. Право социальногообеспечения: Учеб. пособие для вузов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Книжный мир, 1999. – С. 4.} М.О. Буянова вважає, що соціальний захист більш широке поняття, і хоч основні питання соціального захисту громадян належать до права соціального забезпечення, соціальний захист здійснюється також і за допомогою інших галузей права – трудового, цивільного, житлового, сімейного, екологічного права та іншими галузями права*120. *120: { Право социальногообеспеченна: Учеб. пособие / Под ред. К.Н. Гусова. – М.: Проспект, 1999. – С. 11–12.} У вузькому сенсі розуміння соціального захисту становить власне соціально-захисну діяльність держави щодо убезпечення населення від негативних наслідків соціальних ризиків. Зокрема в літературі система соціального захисту населення визнається системою більш високого порядку, що включає як складову систему соціального забезпечення*121, а державне соціальне забезпечення розглядається як гарантія соціального захисту населення*122. *121: { Там же. – С. 29.} *122: { Право социальногообеспечения: Учеб. пособие / Под ред. К.Н. Гусова. – М.: Проспект, 1999. – С. 25.} М.Л. Захаров і Е.Г. Тучкова доходять висновку, що соціальне забезпечення є одним із основних способів соціального захисту населення при настанні соціальних ризиків*123. *123: { Захаров МЛ., Тучкова Э.Г. Право социальногообеспечения Рос сии: Учебник. – М.: ВЕЖ, 2001. – С. 18–19.} Французький дослідник Анна Воло Життлер зазначає, що сферу дії соціального захисту можна окреслити трьома великими комплексами: соціальне забезпечення, соціальна допомога, додатковий соціальний захист*124. Така думка, на наш погляд, найбільше відповідає системі соціального захисту, що складається, зокрема, в Україні. *124: { Життлер AS. Організація соціального забезпечення у Франції: Конспект лекції. – К., 1993. – С. 3.} Досліджуючи відмінності та співвідношення понять "соціальний захист" і "соціальне забезпечення", слід визначитися з напрямами такого дослідження. Відразу зазначимо, що неможливо обмежитися лише етимологічним значенням цих термінів. Полісемічний характер як терміна "соціальний", так і термінів "захист" і "забезпечення" дає змогу застосовувати їх як у різних, так і в однаковому значенні. Отже, на нашу думку, перспективний напрям полягає саме у змістовному аспекті. І тут виявляється, що в різних країнах і в різних нормативно-правових актах, як міжнародного, так і національних законодавств, системи соціального захисту (чи соціального забезпечення) охоплюють не тільки різний "набір" організаційно-фінансово-правових заходів, а й передбачають різні розміри соціальних виплат та різні умови їх надання. Крім того, в різних державах допускається різне розуміння "соціального забезпечення і "соціальної допомоги". В такому разі, чи є практичний сенс у прагненні досягти якоїсь єдності у розумінні цих терміно-понять? Очевидно, найсильнішим таким фактором є вимоги практики. І, підкреслимо, вимоги сьогоденної практики. А вимоги ці насамперед стосуються виконання Україною рішень Європейського суду з прав людини, куди дедалі частіше звертаються українські громадяни за захистом своїх прав, у тому числі соціальних, а також ратифікації Європейської соціальної хартії і приведення національного соціально-захисного законодавства у відповідність до вимог європейських соціальних стандартів. З огляду на актуальність теоретичного обґрунтування поняття соціального захисту, яке б відповідало змісту відповідних міжнародно-правових актів, доцільно навести такий приклад щодо розуміння соціального забезпечення і соціального захисту в сучасних міжнародних актах. У Хартії соціальний захист поза сферою праці регламентується 14 статтями, кількома статтями у сфері застосування праці, і лише одна серед цих статей присвячена соціальному забезпеченню – стаття 12. Важливо уточнити, що у частині І Хартії, в якій містяться усі права, передбачені Хартією, та їх узагальнений зміст як принципи Хартії – п. 12 має назву "Allworkersandtheirdependentshavetherighttosocialsecurity", що перекладається як "усі працівники та їх утриманці мають право на соціальне забезпечення". Це положення має надзвичайно важливе значення, оскільки за змістом Хартія передбачає тільки для цих категорій осіб соціальне забезпечення. Звернемо увагу й на термін "забезпечення", який говорить про відповідний рівень соціальних виплат, додержання якого від Договірних сторін вимагає Хартія. Для інших випадків Хартія має спеціальну статтю 13 "Therighttosocialandmedicalassistance" (право на соціальну та медичну допомогу), де зазначено: "Anyonewithoutadequateresourceshastherighttosocialandmedicalassistance", що означає: "Кожний, хто не має адекватних (достатніх) джерел (засобів, коштів, можливостей), має право на медичну і соціальну допомогу". Якщо звернутися до національної термінології, то йдеться про "малозабезпечених" осіб, тобто осіб, доходи яких не досягають прожиткового мінімуму (нині для надання соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям в Україні застосовується стандарт "рівень забезпечення прожиткового мінімуму", впроваджений Законом України "Про Державний бюджет України на 2001 рік"). Враховуючи, що згідно з національним законодавством усі особи, які працюють за трудовим договором, підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, напрошується висновок, що за Хартією лише соціальні виплати, які надаються за соціальним страхуванням, розуміються як соціальне забезпечення. Реалізація цього права передбачає здійснення матеріального забезпечення застрахованих осіб та членів їхніх сімей (у певних випадках) при настанні усіх страхових випадків за рахунок соціальних страхових фондів. При цьому має бути здійснено саме "забезпечення", тобто виплати повинні забезпечувати суб’єкту належний рівень життя, принаймні відповідати мінімальним стандартам, які передбачені вже іншим міжнародним актом Ради Європи, до якого відсилає Хартія, – Європейським кодексом соціального забезпечення 1964 р., переглянутим у 1990 р. Отже, соціальне забезпечення за стандартами Ради Європи і Європейського Союзу включено до більш широкої за змістом системи, яка включає крім соціального забезпечення (через соціальне страхування) також інші форми соціального захисту, зокрема державну соціальну допомогу, а також спеціальний і особливий (додатковий) соціальний захист для окремих категорій населення. Таке розуміння має важливе значення для національного законодавства, оскільки в Україні все ще немає загального закону про соціальний захист населення. З іншого боку, можна навести приклади, коли в міжнародних актах застосовується термін "socialsecurity" ("соціальне забезпечення") стосовно права особи, і термін "socialprotection" ("соціальний захист"), коли йдеться про систему в державі для захисту населення від різноманітних соціальних ризиків. У сучасний період одним із важливих моментів у країнах ЄС є зміна підходів до визначення соціального захисту. Традиційно він розуміється як заходи, що вживаються для захисту громадян від соціальних ризиків, таких як втрата роботи, хвороба, старість, інвалідність або втрата годувальника тощо. Тому часто вираз "соціальний захист" розуміється як синонім терміна "соціальне забезпечення", який зазвичай вживався для означення грошових соціальних виплат населенню*125. Нині застосовується розширене тлумачення цього терміна. На Європейському форумі ЄС, що відбувся в Брюсселі у 1998 р., було запропоновано включати в соціальний захист забезпечення життєдіяльності громадян у широкому сенсі, включаючи не тільки соціальне забезпечення, а й соціальну інтеграцію, здобуття освіти, охорону здоров’я, забезпечення житлом, надання соціальних послуг тощо*126. *125: { Социальнаяработа и здравоохранение: 200 основныхтерминов по-английски и по-русски / Подобщ. ред. Н.С. Григорьевой. – М.: Альфа-Принт, 1996. – С. 44, 46.} *126: { EuropeansocialPolicyForum. Brussels, 24–26 June. 1998. Summaryreport / Ed. by M. Carley. – №. 29, 28, 88.} У Конституції України соціальний захист розуміється саме як система заходів щодо захисту населення від соціальних ризиків. Саме такий зміст закладено у ст. 46, де встановлено "право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом". За змістом статті та з огляду на соціальні ризики, забезпечення котрих передбачено у ній, право на соціальний захист подібне до права на соціальне забезпечення. Однак організаційно-правова система, яка створена в Україні для забезпечення населення від соціальних ризиків, ні за своїм складом, ні за своєю суттю не дає підстав застосовувати до неї термін "соціальне забезпечення". І ось чому. В Україні закладено правові та інституційні основи нової системи соціального захисту. Ця система характеризується такими рисами. По-перше, у Конституції України проголошено право громадян на соціальний захист і встановлено державні гарантії його здійснення. По-друге, створено численне соціально-захисне законодавство (термін "законодавство" в такому разі застосовується нами в найширшому значенні – як закони та підзаконні нормативно-правові акти, договірні акти), яким передбачається юридичний механізм надання населенню соціальних грошових виплат і соціальних послуг саме у певних випадках, які за міжнародно-правовою практикою отримали назву "соціальних ризиків". По-третє, хоча в цій системі поки що немає єдиного правового акта, котрий закріпив би загальні засади саме соціального захисту, все ж наявні системний характер таких актів і їх функціональне "згрупування", спрямоване на захист населення від негативних наслідків настання соціальних ризиків. По-четверте, в інституційному плані національна система соціального захисту включає: 1) всі організаційно-фінансово-правові форми, через які безпосередньо здійснюються соціальні виплати і надаються соціальні послуги окремим громадянам у разі настання соціальних ризиків, це – соціальне страхування, фінансування за рахунок податків, державна соціальна допомога, недержавне соціальне забезпечення; 2) непрямі (опосередковані) (рос. косвенные) заходи соціального захисту, які набувають дедалі ширшого застосування. Структурно соціальний захист в Україні складається з таких частин. А. Державний соціальний захист. I. Загальна система соціального захисту: 1) загальнообов’язкове державне соціальне страхування; 2) державна соціальна допомога. II. Спеціальний соціальний захист. Ш. Додатковий соціальний захист. Б. Недержавне соціальне забезпечення: 1) недержавне пенсійне забезпечення. 2) недержавні соціальні послуги.   2. Соціально-захисна діяльність України як незалежної держави, по суті, розпочалася ще до набуття незалежності, після ухвалення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Скерування держави на соціальний захист найбільш незахищених категорій громадян переконливо видно з тих законодавчих актів, які були ухвалені спочатку Верховною Радою УРСР, а після набуття незалежності 24 серпня 1991 р. – Верховною Радою України. 20 грудня 1990 р. прийнято Закон УРСР "Про міліцію", у якому розділ V присвячено правовому і соціальному захисту працівників міліції. 28 лютого 1991 р. був ухвалений Закон УРСР "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Цей перший варіант закону (у подальшому він був прийнятий у новій редакції) містив найбільший обсяг соціальних виплат потерпілим і найбільші державні гарантії. 1 березня 1991 р. прийнято Закон "Про зайнятість населення", у якому вперше було легально визнано поняття безробітного, передбачено порядок надання підходящої роботи, навчання і перенавчання безробітних, заходи соціального захисту безробітних. Закон УРСР "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. передбачив нове, відповідно до міжнародних стандартів, поняття інвалідності – як обмеження не лише працездатності (як у попередньому законодавстві), а й життєдіяльності, що надає право такій особі на соціальну допомогу і захист. Наступним законодавчим кроком було прийняття Закону УРСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" (17 квітня 1991 р.). Цим Законом, як зазначено у Преамбулі, ліквідуються наслідки беззаконня, допущені з політичних мотивів до громадян України, поновлюються їх права, встановлюються компенсації за незаконні репресії та пільги реабілітованим. Законом України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р. було введено нову загальну пенсійну систему, яка передбачила не тільки трудові, а й соціальні пенсії; встановлено право на отримання трудової пенсії незалежно від інших доходів, що надало право пенсіонерам працювати й отримувати пенсії; скасовано таку умову, як мінімальний розмір трудового стажу для забезпечення трудовими пенсіями та ін. Було ухвалено два закони щодо соціального захисту військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ: закони України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (20 грудня 1991 р.) і "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ" (9 квітня 1992 р.). 19 листопада 1992 р. було прийнято Основи законодавства України про охорону здоров’я. Цей Закон став основою для подальшої законотворчої діяльності щодо регулювання відносин у сфері охорони здоров’я. 1993 р. був позначений прийняттям двох законів про соціальний захист ветеранів: "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (22 жовтня 1998 р.) і "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" (16 грудня 1993 р.). Особливе місце серед соціально-забезпечувального законодавства займає Концепція соціального забезпечення населення України, схвалена постановою Верховної Ради України 21 грудня 1993 р., яка передбачила нові засади побудови системи соціального забезпечення ринкового типу і стала основою для реформи у цій сфері. Зазначені законодавчі акти не завжди були досконалими, у подальшому до них було внесено численні зміни та доповнення. Залишаються проблеми щодо фінансового забезпечення передбачених законами соціальних виплат, пільг. Разом з тим це законодавство, а ми назвали лише основні акти, є свідченням того, що питання соціального захисту населення були постійними на порядку денному Верховної Ради України. Новий етап законодавчого врегулювання відносин у сфері соціального забезпечення розпочався з прийняттям Конституції України. Узагальнено Конституція України містить такі положення стосовно соціального захисту: Україна є соціальною і правовою державою (ст. 1); людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3); права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22). Конституція визнала право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46); для громадян, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст. 51); право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (ст. 52); право на доступну і безоплатну освіту у державних та комунальних навчальних закладах (ст. 53); право на соціальний захист громадян України, які перебувають на службі Збройних Сил України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ст. 17); виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці та зайнятості, шлюбу і сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки (п. 6 ст. 85). Зупинимося на найбільш суттєвих із них. Згідно з Конституцією Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Ці засади мають визначальне значення для здійснення права людини на соціальний захист в Україні. Стаття 46 Конституції є ключовою для розуміння соціального захисту, вона передбачає право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Для порівняння звернемося до Конституції Російської Федерації, у котрій згідно зі ст. 39 кожна людина має право на соціальне забезпечення, яке визнається одним з основних невід’ємних прав людини і належить їй від народження. Кожному гарантується соціальне забезпечення за віком, у разі хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей та в інших випадках, встановлених законом. Таким чином, збережено традицію до застосування терміна "соціальне забезпечення" як сфери забезпечення традиційних соціальних ризиків. Тобто в основних законах – конституціях України і Росії один і той самий зміст має різну термінологічну назву. Водночас положення ст. 46 Конституції України свідчить, що соціальний захист розуміється як більш широке поняття, яке включає матеріальне забезпечення особи у певних випадках втрати доходів і неможливості набути їх власними зусиллями. З огляду на цей перелік таких обставин можна, по-перше, констатувати, що для забезпечення встановлено традиційний каталог соціальних ризиків, які передбачені міжнародно-правовими актами. По-друге, перелік не є вичерпним, тобто законодавством можуть бути передбачені й інші обставини як підстава для соціального захисту. Свідченням застосування цього є численне соціально-захисне законодавство, яке передбачає соціальний захист для малозабезпечених сімей, сімей з дітьми, окремо дітей, безробітних осіб з обмеженими фізичними можливостями тощо. По-третє, стосується переліку видів соціального забезпечення. У частині третій цієї статті йдеться про "пенсії та інші види соціальних виплат та допомог". Таким чином, ст. 46 не обмежує переліку видів соціального забезпечення, це можуть бути будь-які виплати соціального характеру – пенсії, грошові допомоги, компенсації, матеріальні допомоги, а також соціальні послуги. Конституція встановила низку гарантій права на соціальний захист. Стаття 46 гарантує право на соціальний захист лише громадянам України, тоді як Конституція Росії гарантує таке право "кожному", тобто будь-якій особі. Остання конструкція більше відповідає сучасним вимогам щодо забезпечення прав людини. У вітчизняній юридичній літературі фахівці неодноразово критично оцінювали такий недолік не лише ст. 46, а й ст. 43 Конституції України (право на працю). Однак ці конституційні засади права на соціальний захист набули подальшого, додамо, – і більш демократичного, розвитку у системі законодавства про соціальний захист України. Відповідно до чинного законодавства України кожна людина виступає суб’єктом соціального захисту. Так, згідно з Основами законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (14 січня 1998 р.) право на забезпечення за таким страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Наймані працівники, а також деякі інші категорії населення підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню і в разі настання соціального ризику (страхового випадку), як-от тимчасова втрата працездатності, інвалідність, досягнення пенсійного віку, народження дитини, догляд за дитиною до 3 років тощо, мають право на відповідне соціальне забезпечення (пенсіями, допомогами, соціальними послугами). Згідно із Законом України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям" (2000 р.) кожна малозабезпечена сім’я, яка постійно проживає на території України і з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї, має право на державну соціальну допомогу (ст. 1, 3 Закону). Це свідчить про загальний універсальний характер соціальної допомоги як складової соціального захисту. Згідно з Конституцією України право громадян на соціальний захист гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Реалізація цих конституційних гарантій набула втілення у створенні законодавчого та інституційного механізму загальнообов’язкового державного соціального страхування, діяльності фондів соціального страхування щодо акумуляції коштів шляхом збирання страхових внесків з роботодавців і працівників і надання застрахованим соціальних виплат і соціальних послуг при настанні страхових випадків. Суттєве значення у системі гарантій, передбачених Конституцією, має положення частини третьої ст. 46, згідно з яким пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Стаття 47 Конституції передбачає право громадян, які потребують соціального захисту, на отримання житла від держави та органів місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Тобто йдеться про право громадян на соціальне житло. Як відомо, в Україні продовжує діяти Житловий кодекс України, ухвалений ще за радянських часів. Зміни, внесені до нього, не були суттєвими. Принаймні питання надання соціального житла залишається неврегульованим. Зважаючи на те, що котрий рік Верховній Раді України не вдається прийняти новий Житловий кодекс, Кабінет Міністрів України своєю постановою від 31 березня 2004 р. № 422 затвердив Порядок формування фондів житла для тимчасового проживання та Порядок надання і користування житловими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання*127. Згідно з цими актами право на тимчасове житло мають громадяни, які не мають або втратили постійне місце проживання, у зв’язку з чим їм надаються житлові приміщення з фондів житла для тимчасового проживання. Постанова визначає умови формування фондів житла для тимчасового проживання громадян, які не мають або втратили житло внаслідок звернення стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечено іпотекою відповідного приміщення, а також біженців та громадян, які вимушені залишити житло внаслідок його аварійного стану, стихійного лиха або з інших підстав, які загрожують стану та безпеці відповідного житлового приміщення. Звісно, ці акти не розв’язують усіх питань щодо забезпечення житлом соціально незахищених громадян, потрібне комплексне їх врегулювання, можливо, навіть в окремому акті на законодавчому рівні. *127: { Урядовий кур’єр. – 2004. – 21 квітня.} Конституція визнає право кожної людини в Україні на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло. Щоправда, недоліком тут є те, що Конституція утримується від визначення гарантій у забезпеченні такого права, а тому положення ст. 48 мають декларативний характер. Це було однією з причин, зволікання з прийняттям закону про основний базовий соціальний стандарт – прожитковий мінімум, його було прийнято лише у 1999 р., а визначено розмір цього стандарту лише у 2000 р. З урахуванням того, що перехід України до ринкових відносин супроводжувався різким падінням життєвого рівня, переважно у перші роки незалежності держави в законодавчих актах було передбачено значні пільги і компенсації для різних категорій населення. Хоча слід визнати, що цей процес триває і тепер. Негативним явищем був і залишається той факт, що у багатьох працюючих рівень заробітної плати не досягає прожиткового мінімуму. В таких умовах проблема пільг і компенсацій набула особливої актуальності. Як відомо, в розвинутих країнах із соціальною ринковою економікою рівень заробітної плати дає працюючій частині населення оплачувати значну частину соціальних послуг, отже, існування пільг у зв’язку з професійною діяльністю розцінюється як нонсенс. Уряд робив спроби замінити пільги на грошові компенсації, але з різних причин цього поки що зробити не вдалося. Фактично був обраний інший шлях, за якого в законах про Державний бюджет на відповідний рік призупинялася дія інших законів у частині збереження пільг, які фінансуються з державного бюджету. Це, звичайно, не правовий шлях. Він спричинив низку рішень Конституційного Суду України щодо визнання неконституційними окремих статей законів про Державний бюджет України. Зокрема ці рішення стосувалися соціального захисту військовослужбовців, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, членів їхніх сімей, працівників правоохоронних органів та деяких інших категорій громадян. Соціальний захист цих категорій громадян встановлено ст. 17 Конституції України, законами України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 р. № 2011-ХП*128 (зі змін, і доп.), "Про міліцію", "Про прокуратуру", "Про статус суддів" та ін. *128: { Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 15. – Ст. 190.} При вирішенні питання щодо збереження пільг постало питання щодо застосування конституційного положення ст. 22, згідно з яким конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Застосування положень цієї статті (поряд з іншими) дало юридичну підставу Конституційному Суду України винести рішення про неконституційність ст. 58 і 60 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік", якими було зупиненодію інших законів щодо надання пільг за професійною ознакою окремим категоріям працівників*129. Однак це рішення не завадило Верховній Раді України й у подальшому при прийнятті законів про Державний бюджет на відповідні роки так само обмежувати права громадян на соціальний захист. 17 березня 2004 р. Конституційний Суд України ухвалив наступне рішення у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, четвертої ст. 59 Закону України "Про Державний бюджет України на 2003 рік" (справа про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів). Цим рішенням були визнані неконституційними положення частин третьої і четвертої ст. 59 в частині, за якою пільги, компенсації і гарантії, на які згідно із законодавством України мають право окремі працівники щодо знижки плати за користування житлом, паливом, телефоном та плати за комунальні послуги, щодо безоплатного проїзду всіма видами міського пасажирського транспорту тощо, надаються у разі, якщо грошові доходи цих працівників менші за величину прожиткового мінімуму, а розмір наданих пільг у грошовому еквіваленті разом з грошовими доходами зазначених працівників не повинен перевищувати величну прожиткового мінімуму, встановленої для працездатних осіб. Конституційний Суд в мотивувальній частині вказав, що визначений законами України відповідно до положень ст. 17 Конституції України комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту військовослужбовців та працівників правоохоронних органів, зумовлений не їх непрацездатністю або відсутністю достатніх засобів для існування (ст. 46 Конституції України), а особливістю професійних обов’язків, пов’язаних із ризиком для життя та здоров’я, певним обмеженням конституційних прав і свобод, у тому числі права заробляти матеріальні блага для забезпечення собі та своїй сім’ї рівня життя, вищого за прожитковий мінімум. Тобто соціальні гарантії цих категорій громадян випливають з характеру покладених на них службових обов’язків у зв’язку з виконанням ними державних функцій. Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України багато пільг, встановлених законами України "Про міліцію", "Про прокуратуру" тощо, є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності окремих категорій громадян, ефективного функціонування відповідних органів, а зупинення пільг, компенсацій і гарантій без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на соціальний захист їх та членів їхніх сімей (Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій). *129: { Див.: Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. № 5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій).} Але щодо реального здійснення прав у такій ситуації проблеми залишаються невирішеними. Справа в тому, що рішення Конституційного Суду України стосується законів, які на момент розгляду справи в Суді вже припиняють свою дію, а чинним є наступний закон про державний бюджет на наступний рік. Враховуючи заявочний спосіб звернення за соціальними виплатами та послугами, повернути громадянам втрачені кошти можна лише шляхом звернення до суду загальної юрисдикції. А з виконанням рішень судів в Україні, як відомо, є значні проблеми, розв’язати які поки що не вдається. Надання соціального захисту тісно пов’язане із соціальними стандартами – певними нормативами, які визначають рівень певних соціальних благ і встановлюють державні гарантії їх забезпечення. В Україні закладено основи соціальної стандартизації. Основними законодавчими актами щодо соціальних стандартів є закони України "Про прожитковий мінімум" (1999 р.), "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" (2000 р.). Наказом Міністерства праці та соціальної політики від 17 червня 2002 р. № 293 затверджено Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів. Як вказано у зазначеному наказі, Класифікатор розроблено для забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного громадянина, законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів, диференційованого за соціально-демографічними ознаками підходу до визначення нормативів, наукового обґрунтування норм споживання, гласності та громадського контролю при їх визначенні та застосуванні. Наступне конституційне положення, що стосується соціального захисту, міститься у ст. 49, де встановлено, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Запровадження медичного страхування в Україні передбачено Концепцією соціального забезпечення населення України 1993 р., а також Основними напрямами соціальної політики на період до 2004 р. і Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування*130. Проте такого закону ще не прийнято. *130: { Урядовий кур’єр. – 1998. – 19 лютого.} Конституція встановлює суттєві гарантії щодо забезпечення прав особи у сфері охорони здоров’я. Зауважимо, що в цій статті передбачено три права людини: 1) право на охорону здоров’я; 2) право на медичну допомогу; 3) право на медичне страхування. І хоча вони тісно пов’язані, все ж це окремі права і для них встановлено спеціальні гарантії. Зауважимо також і те, що Конституція проголошує такі права для кожного, тобто для кожної людини, як громадян України, так і для іноземців і осіб без громадянства, біженців. Конституційні гарантії прав у сфері охорони здоров’я такі. Зокрема передбачено, що охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава бере на себе обов’язок щодо створення умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Важливою гарантією є положення частини третьої ст. 49, згідно з якою у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, а наявна мережа таких закладів не може бути скорочена. Слід зазначити, що Кабінет Міністрів України, всупереч цим конституційним гарантіям, своїми постановами від 17 вересня 1996 р. № 1138 та від 12 травня 1997 р. № 449 встановив перелік з 52 платних послуг, які можуть надаватися в державних закладах охорони здоров’я*131. Однак рішенням Конституційного Суду України від 25 листопада 1998 р. переважна більшість таких положень була визнана неконституційними. У подальшому Кабінет Міністрів України своєю постановою від 15 лютого 1999 р. №195 привів положення постанови № 1138 у відповідність до рішень Конституційного Суду України. *131: { Урядовий кур’єр. – 1996. – 26 вересня; 1997. – 29 травня.} Суттєве значення у цьому питанні має й рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р. № 10-рп/2002 (справа щодо безоплатної медичної допомоги), яким постановлено, що медична допомога у державних та комунальних закладах охорони здоров’я надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Нині Перелік видів безоплатної медичної допомоги визначено постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р. № 955. Сюди віднесено такі види медичної допомоги, яка надається державними та комунальними закладами охорони здоров’я: швидка та невідкладна медична допомога у стані, що загрожує життю людини; амбулаторно-поліклінічна; стаціонарна – у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли потрібні інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі дітям, вагітним та породіллям тощо; невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі – дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років); долікарська медична допомога сільським жителям; санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях; утримання дітей у будинках дитини; медико-со-ціальна експертиза втрати працездатності. Разом з тим постановою 17 вересня 1996 р. № 1138 (в ред. постанови від 11 липня 2002 р. № 989 Кабінет Міністрів України затвердив і Перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних та комунальних закладах охорони здоров’я, вищих медичних навчальних закладах та науково-дослідних установах. Згідно зі ст. 51 Конституції сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійну діяльність щодо дітей (ст. 52). У розвиток конституційних гарантій прийнято Закон України "Про державну допомогу сім’ям з дітьми"*132 (у редакції Закону від 22 березня 2001 р. № 2334-Ш)*133. Цей Закон відповідно до Конституції України встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім’ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім’ям з дітьми в загальній системі соціального захисту населення. Закон України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам"*134гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму. Постановою Кабінету Міністрів України "Про організацію харчування окремих категорій учнів у загальноосвітніх навчальних закладах" від 19 червня 2002 р. № 856 з метою організації повноцінного харчування та поліпшення становища дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, і дітей із малозабезпечених сімей установлено, що діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, та діти із сімей, які отримують допомогу відповідно до ст. 19 Закону України "Про державну допомогу сім’ям з дітьми", забезпечуються безоплатними обідами у загальноосвітніх навчальних закладах. Регламентація діяльності дитячих будинків-інтернатів здійснюється Положенням, затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики України 29 грудня 2001 р. № 549. Дитячий буди-нок-інтернат є соціально-медичною установою для постійного проживання дітей віком від 4 до 18 років з вадами фізичного або розумового розвитку, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування. *132: { Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 5. – Ст. 21.} *133: { Набирав чинності з 1 січня 2002 р. – Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 20. – Ст. 102.} *134: { Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 1. – Ст. 2.} Окрім статей Конституції, які безпосередньо закріплюють права людини та громадянина у сфері соціального захисту, не менше значення мають загальні конституційні гарантії, які забезпечують реалізацію прав людини в Україні. До загальних конституційних гарантій належать: проголошення України соціальною державою (ст. 1 Конституції України), а людини – її найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3), принцип верховенства права; норми Конституції України є нормами прямої дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8); чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових заковів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод (ст. 22); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124); Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 157). Принципове значення для визнання та здійснення прав у галузі соціального захисту мають конституційні положення щодо рівності та недискримінації. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етичного та соціального положення, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками (ст. 24). Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорам (ст. 26). Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р.*135 (зі змін, і доп.) передбачає право іноземців та осіб без громадянства на соціальний захист, у тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. У разі, коли для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іноземцю на підставах і в порядку, встановлених законодавством України і міжнародними договорами України, може зараховуватися стаж роботи за кордоном (ст. 11). *135: { Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 23.} Для реального здійснення права людини на соціальний захист важливо визнати це право як суб’єктивне. В юридичній літературі зазначаються два підходи до концепції суб’єктивного права. Згідно з першою концепцією, в основі якої лежить нормативістська теорія права (С.М. Братусь), право визнається як суб’єктивне лише за наявності юридичних норм, які встановлюють право особи за певних обставин чинити певні дії і обов’язок конкретного суб’єкта щодо забезпечення цього права. Друга концепція виходить із соціологічного розуміння права, яке визнає джерелом суб’єктивного права не лише юридичні норми, а й правові принципи, ідеї, а також суспільні відносини, що породжені діями за розсудом органів управління (М.С. Строгович). Е.Е. Мачульська вважає, що саме соціологічна концепція найбільше відповідає потребам забезпечення права людини на соціальне забезпечення*136. *136: { Мачульская EJS. Право на социальноеобеспечение – естественное и неотъемлемое право человека // ВестникМоск. ун-та. – Сер. 11: Право. –1998. – № 5. – С. 61 –62; Ее же. Право социальногообеспечения. Перспективыразвития. – С. 17–18.} Вважаємо, що з такою позицією не можна погодитися. Досліджуючи проблеми трансформації методології вітчизняного правознавства, П.М. Рабінович серед сучасних тенденцій виділяє таку, як деформалізація. Зазначена тенденція, на думку автора, полягає в тому, що "якісні рамки того явища, яке відображається поняттям права, дещо розмиваються, втрачають чіткість. Воно плавно дифузіюється, начебто зливається з деякими суміжними, "Родинними" соціальними феноменами... Подекуди виникає невиправданий дефіцит формальної визначеності державно-юридичного регулювання. А тим часом якраз ця властивість останнього у багатьох випадках становить значну цінність саме для людини, оскільки забезпечує так потрібну їй чіткість, зрозумілість, організованість, передбачуваність правових відносин. І сьогодні не втрачає актуальності відоме обґрунтування того, що формальна визначеність юридичних інструментів – це неабияке особистісне і соціальне благо, що сприяє, зокрема, запровадженню рівності усіх і кожного перед законом і перед судом"*137. Ми цілком згодні з таким висновком вченого. На нашу думку, в основу визнання права на соціальний захист як суб’єктивного має бути покладено саме нормативістську концепцію. Саме її застосування є теоретичним підґрунтям для реального здійснення цього права людини. Скільки б не ухвалювалося в державі програмних документів з основних напрямів соціального розвитку або з окремих напрямів соціальної сфери, які містять загальні принципи і бачення подальшого розвитку, все ж без конкретної юридичної норми, що передбачає конкретний вид соціальної виплати або надання соціальної послуги з конкретних підстав, не буде жодного реального забезпечення. *137: { Рабінович. П. Проблеми трансформації методології вітчизняного правознавства: досягнення, втрати, перспективи // Вісник академії правових наук України. – 2004. – № 4. – С. 11–13.} У теорії права суб’єктивне право визначається як передбачена для уповноваженої особи в цілях задоволення її інтересів міра можливої поведінки, яка забезпечена юридичними обов’язками інших осіб*138. *138: { Теориягосударства и права: Учеб. пособие для вузов / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: НОРМА – ИНФРА-М, 1998. – С. 341.} Ознаки суб’єктивного права такі: 1) свобода поведінки особи в межах, встановлених нормою права; 2) можливість для особи користуватися певним соціальним благом; 3) повноваження здійснювати певні дії і вимагати відповідних дій від інших осіб; 4) можливість звернутися до суду для захисту порушеного права*139. *139: { Общаятеория прав человека. – С. 35.} У літературі науковцями висловлена думка, що право на соціальне забезпечення є абсолютним правом людини*140. Вважаємо, не можна погодитися з такою позицією. Адже володільцю абсолютного суб’єктивного права протистоїть невизначене коло зобов’язаних суб’єктів, водночас будь-яка особа несе пасивний обов’язок не порушувати абсолютні суб’єктивні права осіб, які такими правами володіють. За такого підходу ніхто не мав би обов’язку здійснювати соціальний захист конкретної особи у разі настання соціального ризику. На нашу думку, право на соціальний захист – це відносне суб’єктивне право, якому кореспондується зустрічний активний обов’язок іншої конкретної особи. Саме як відносне суб’єктивне право особи на соціальний захист породжує відносні правовідносини, оскільки за чинним законодавством встановлене коло конкретних суб’єктів, які обтяжені конкретними обов’язками щодо надання за певних умов соціальних виплат і послуг. Крім того, за законодавством, встановлено жорсткий зв’язок між певним соціальним ризиком і обсягом матеріальних благ, які надаються особі. Інша справа, наскільки цей обсяг відповідає потребам особи, але це вже інша проблема, – проблема відповідності соціальних стандартів науковим та економічним чинникам. *140: { Статків Б.І. Право соціального забезпечення як самостійна галузь права та науки: Конспект лекції. – Чернігів: РВВ ЧДШСТП "Юрист", 2003. – С 15.} Таким чином, право на соціальний захист – це передбачені законодавством, гарантовані державою певні можливості людини отримати від держави, а також інших суб’єктів, які діють за уповноваженням або дозволом держави, на умовах і в порядку, передбаченому законодавством, а також договором, матеріальне забезпечення, матеріальну підтримку та соціальні послуги у разі настання соціальних ризиків. Комплексний характер підстав для виникнення права на соціальний захист – соціальних ризиків – зумовлює й комплексний характер цього права. Право на соціальний захист – це комплекс суб’єктивних прав особи, закріплених у Конституції та законодавстві України, які включають такі ос   3. Спочатку у світі сформувалися дві основні моделі захисту населення на випадок соціальних ризиків. Перша – система Бісмарка (континентальна), основна ідея якої полягала в організації соціального захисту на основі взаємної допомоги і соціального страхування працюючого населення; соціальні допомоги в рамках соціального страхування призначалися лише за категоріями працюючого населення та залежно від їх доходів. Друга – система У. Беверіджа (атлантична), яка базувалася на принципі забезпечення мінімального споживчого бюджету всього населення держави. Нині спостерігається тенденція до злиття цих систем, а також їх удосконалення. Зараз у світі є різні модифікації систем соціального захисту: соціально демократична модель Скандинавських країн, за якою держава бере на себе значну частку відповідальності за соціальний захист населення і ставить глобальним політичним завданням забезпечення повної зайнятості; неоліберальна модель (США) – проблеми соціального захисту переважно вирішуються між підприємцями (роботодавцями) та найманими працівниками, у вирішенні цих питань активну участь беруть профспілки; неоконсервативна модель (Німеччина), що ґрунтується на змішаному державно-приватному вирішенні соціальних проблем, система колективної відповідальності під контролем держави; система Беверіджа (Велика Британія, Ірландія), за якою основним завданням є захист мінімальних доходів населення. Як свідчить практика, у кожній державі складові соціального захисту можуть суттєво відрізнятися за складом та обсягом соціальних виплат, трансфертів, субвенцій. Ці характеристики відрізняються також у тій самій державі у різні періоди. Тобто соціальний захист – категорія надзвичайно динамічна і рухлива, безпосередньо пов’язана із соціальною політикою держави. Водночас, не зважаючи на те, що у європейських країнах склалися різні системи соціального захисту, вони цілком співвідносні за рівнем розвитку. Так, елементами системи соціального захисту ФРН є: субсидії на освіту; виплати особам, які претендують на притулок; житлові допомоги; компенсаційні виплати (зокрема потерпілим під час війни та членам їх сімей); страхування від нещасного випадку; допомоги на дітей, на виховання дитини; допомоги для молоді; допомоги по бідності; система забезпечення державних чиновників; послуги роботодавців; субсидії на працевлаштування; страхування на випадок безробіття; страхування на випадок хвороби; пенсійне страхування*102. На сучасному етапі перед європейськими системами соціального захисту стоїть проблема пристосування нових потреб сучасного суспільства. При цьому йдеться як про необхідність захисту від традиційних ризиків (таких як бідність, хвороби, інвалідність), так і від нових ризиків, що виникають з нових реалій ринку праці та суспільства (пов’язані з демографічними процесами, соціальною дезінтеграцією, зайнятістю) і які ще не враховані у чинних системах. *102: { Германия: Факты. – Frankfurt a. M.: Societats-Verl., 1998. – S. 417.} Незалежно від конкретної концепції загальнопоширеними є такі організаційно-правові форми соціального захисту: соціальне страхування; фінансування за рахунок податкових надходжень; державна соціальна допомога; недержавне соціальне забезпечення. Соціальне страхування – це така форма державного соціального забезпечення, яка базується на ідеї розподілу ризику між застрахованими особами та взаємозалежності між внесками й обсягом соціальних послуг (еквівалентність внескам). Один із засновників сучасного соціального страхування – канцлер Бісмарк, обґрунтовуючи необхідність його введення у 90-х роках XIХ ст., особливо зазначав його переваги над інститутами державного захисту (державним опікуванням), фінансові ресурси яких забезпечуються за рахунок коштів державного бюджету. На його думку, в рамках соціальної державної взаємодопомоги неможливо виховати вільну і водночас самостійну й відповідальну людину – ту, яка може ефективно діяти в умовах ринкових відносин. У соціальному страхуванні роботодавці та працівники несуть усю повноту відповідальності за формування фінансових ресурсів на випадок настання соціальних ризиків. Це багато в чому пояснює унікальну роль інституту соціального страхування, який за допомогою своїх економічних, соціальних і психологічних інструментів виконує "державно-публічні" функції соціального захисту і формування "соціально-ринкового" менталітету населення. Більш ніж столітній світовий досвід його ефективного функціонування в Німеччині, Австрії, Італії, Франції, Фінляндії та інших країнах переконує, що це – базовий інститут соціального захисту в умовах ринкової економіки, покликаний забезпечити реалізацію конституційного права громадян на матеріальне забезпечення у старості, у разі безробіття, хвороби або втрати працездатності внаслідок нещасного випадку. Таке значення соціального страхування, на думку В. Д. Роіка, зумовлено тим, що в ньому знайшли органічне втілення, здавалося б, полярні ідеї: персональна відповідальність особистості за свій матеріальний добробут і колективна (солідарна) взаємодопомога, ліберальні й соціал-демократичні засади*103. *103: { Роик В.Д. Модернизациясистемысоциальнойзащиты и место в ней социальногострахования // АналитическийвестникСоветаФедерации ФС РФ. – 2003. – № 10 (203).} Спеціальні страхові соціальні фонди фінансуються за рахунок внесків роботодавців, самих застрахованих-працівників у певному відсотковому відношенні до заробітної плати. У багатьох країнах участь у фінансуванні також бере і держава. Кошти зі страхових соціальних фондів виплачуються застрахованим працівникам у певних, встановлених законом, страхових випадках, які тягнуть втрату заробітку, – при каліцтві, смерті внаслідок нещасного випадку, хвороби тощо і на умовах, визначених законодавством. Як правило, розмір компенсації орієнтований на величину попередньої заробітної плати. Принцип страхування вважається таким, що найбільше відповідає ринковій економіці*104. У зарубіжних країнах спостерігається намагання охопити й нетрадиційні соціальні ризики соціальним страхуванням. Так, у Німеччині з 1995 р. введено страхування по догляду за хворими і престарілими*105. *104: { Трудовое и социальное право зарубежныхстран: основныеинституты. Сравнительно-правовоеисследование / Под ред. Э Б Френкель. – М.: Юрист, 2002. – С. 580.} *105: { Там же. – С. 98.} Фінансування повністю за рахунок податкових надходжень становить державну систему соціального забезпечення для певних груп населення (в кожній державі це можуть бути різні групи населення, зокрема військовослужбовці, чиновники, жертви війни та ін.). При цьому право на отримання соціальних послуг не обумовлено внесками; передбачаються фіксовані види та розміри послуг; відмова від перевірки ступеня нужденності. Хоча є країни, у котрих застосовуються системи соціального страхування більш загального характеру, приклади наводилися вище. Державна соціальна допомога передбачає надання матеріальної підтримки особам, які перебувають у скрутних матеріальних умовах (при цьому відбувається перевірка ступеня нужденності), а також в інших випадках соціального ризику. Соціальна допомога фінансується з державного та комунальних (місцевих) бюджетів або за іншими програмами і виплачується як соціальна підтримка для особи. Є країни, де право на таку допомогу мають лише непрацездатні особи, проте є й держави, які своїм законодавством передбачають виплату соціальних допомог різного виду кожній особі, яка цього потребує. У таких країнах, як Ірландія, Великобританія, Скандинавські країни, Португалія, застосовується універсальний підхід, за якого системи соціального захисту включають усі організаційно-правові форми надання соціальних виплат та послуг населенню. До цих систем входить не лише соціальне страхування у всіх його видах, а й програми щодо забезпечення мінімального доходу, які забезпечують задоволення базових потреб найбідніших верств населення. Такі допомоги не вимагають від людини попередньої сплати внесків, а виконуються місцевими органами влади за рахунок податків або трансфертів з централізованих бюджетів. Системи соціального захисту в країнах ЄС мають довгу історію і сформувалися в сучасному вигляді досить давно. На нинішньому етапі найважливіше завдання у галузі розвитку систем соціального захисту полягає в необхідності пристосування її до потреб сучасного суспільства, що змінилися. Одним із напрямів є організація захисту від нових ризиків, що виникають на ринку праці, пов’язані з демографічними процесами, соціальною інтеграцією/дезінтеграцією й зайнятістю. Майже в усіх країнах надаються соціальні допомоги у зв’язку з бідністю, які зазвичай об’єднує спільна назва "програми щодо забезпечення мінімального доходу". При цьому функціонують різні програми, як загальні й додаткові, так і спеціальні. Наприклад, у Німеччині Закон про соціальну допомогу передбачає два її види: допомогу на прожиття і допомогу із соціальних мотивів. Приклади розвитку програм щодо забезпечення мінімального доходу наочно показують, що справа полягає не лише в тому, щоб виплачувати соціальні допомоги, а й у тому, щоб допомогти людям інтегруватися в суспільство*106. *106: { Чубарова Т.В., Исаченко Т.М. Европейский Союз и проблемысоциальнойзащитыстранучастниц // Труд за рубежом. – 2000. – № 3. – С. 104.} Слід також зауважити, що при організації соціальної допомоги, як правило, застосовується багаторівневий принцип, коли частина допомог передбачена національними стандартами, а частина – має додатковий характер. Так, до таких додаткових допомог, які забезпечують мінімальний дохід, належать: в Австрії – житлова допомога і медичне страхування; у Бельгії – відшкодування необхідних витрат, пов’язаних з оплатою житла та комунальних послуг, медичним обслуговуванням, також застосовуються разові виплати; У Данії – житлова допомога, стипендія для студентів; у Фінляндії – житлова допомога, високооплатні послуги з охорони здоров’я, відшкодування витрат, пов’язаних з перебуванням дітей у денних дитячих установах; у Франції – житлова допомога, безоплатна медична допомога; в Німеччині – житлова допомога, медичне страхування і відшкодування інших витрат, пов’язаних із хворобами, допомога на освіту, допомога в екстрених випадках; в Ірландії – житлова допомога, допомога на одяг і взуття для школярів, забезпечення необхідними предметами домашнього вжитку і паливом; у Люксембурзі та в Нідерландах – житлова допомога, безоплатне медичне страхування; в Португалії – житлова допомога, оплата медичних послуг для деяких категорій громадян, гранти на навчання, субсидії на проїзд у громадському транспорті; в Іспанії – екстрена соціальна допомога (оплата житла, меблів, предметів домашнього вжитку і побутової техніки); у Швеції – житлова допомога, допомога для батьків-одинаків; у Великобританії – житлова допомога, безоплатна стоматологія, субсидії на окуляри, забезпечення молоком і вітамінами дітей молодше 5 років і вагітних жінок, безоплатне шкільне харчування, допомога в оплаті послуг на поховання, відшкодування оплати опалення пенсіонерам, інвалідам та сім’ям з дитиною до 5 років, місцеві податкові допомоги*107. *107: { CommissionReporttotheCouncil, TheEuropeanParliament, TheeconomicandSocialCommitteeoftheRegions "OntheimplementationoftheCouncilRecommendation 92/ 441/EEC of 24th June 1992 onCommoncriteriaconcerningsufficientresourcesandsocialassistanceinsocialprotectionsystems".} Пенсії, допомоги та інші соціальні послуги у рамках соціального страхування поширюються лише на застрахованих осіб і виплачуються зі страхових соціальних фондів. Соціальна допомога, у свою чергу, спрямована на підтримку інших категорій населення, а також таких соціально застрахованих осіб, матеріальне забезпечення котрих перебуває на рівні, нижчому від встановленої у державі мінімальної межі забезпеченості. Розміри соціальної грошової допомоги, як правило, значно нижчі, ніж соціальні виплати за рахунок соціального страхування. Соціальна допомога надається, як правило, з урахуванням рівня доходів, який має особа, що потребує допомоги. Поряд із цими формами в зарубіжних країнах має велике поширення така форма, як недержавне соціальне забезпечення, що складається із соціальних виплат, котрі здійснюються окремими роботодавцями – підприємствами, організаціями, а також банківськими установами тощо у формі додаткових пенсій, грошових допомог та інших соціальних послуг. Недержавні пенсійні системи досить поширені в індустріально розвинутих країнах світу*108, вони можуть бути обов’язковими чи добровільними. У таких країнах, як Великобританія, Нідерланди, Швейцарія, обсяг інвестицій з недержавної системи перевищує половину внутрішнього валового продукту. Так, у США 45% усіх працівників укладають пенсійні плани з роботодавцями. Як правило, працівник здобуває право на пенсію за таким пенсійним планом через п’ять років роботи*109. *108: { Джерело: Структура, регулювання діяльності і показники роботи пенсійних фондів у дев’яти індустріально розвинутих країнах світу: Аналітичний огляд Міжнародного банку реконструкції та розвитку. – 1994. – № 1229.} *109: { Мітнел Вінер. Регулювання недержавного пенсійного забезпечення: Пер. з англ. // Соціальна політика і соціальна робота. –1998. – №3. – С 16–28.} 4. У радянській юридичній науці було визнано існування права соціального забезпечення як самостійної галузі права. Проте відбулося це лише наприкінці 70-х років і зрештою знайшло офіційне відображення у назві наукової спеціальності 12.00.05 – трудове право; право соціального забезпечення. До 60-х років відносини щодо соціального забезпечення різних категорій трудящих регулювалися нормами кількох галузей права: робітників і службовців – трудовим правом, членів колгоспів – колгоспним правом, державних службовців – адміністративним правом. Питання про самостійність права соціального забезпечення як галузі права вперше було обговорено на міжнародному симпозіумі з соціального забезпечення у Празі в 1966 р., де чехословацькі вчені Я. Клоушек, К. Пінц, І. Томеш та В. Вернайнер, а також радянський вчений B.C. Андреев проаналізували специфіку відносин щодо соціального забезпечення та особливості прийомів їх регулювання й дійшли висновку про самостійність цієї галузі права*182. *182: { Симпозиум о социальномобеспечении. – Прага, 1966. – С. 171 – 179.} Така позиція знайшла підтримку в СССР з боку радянських вчених В.В. Караваева та А.В. Левшина. У подальшому B.C. Андреев провів ґрунтовні наукові дослідження у цій сфері, які знайшли своє оформлення у монографіях та підручниках з права соціального забезпечення в СРСР*183. B.C. Андреев по праву вважається засновником вчення про право соціального забезпечення як самостійної галузі в системі радянського права. *183: { Андреев B.C. Социальноеобеспечение в СССР (правовыевопросы). – М., 1971; Андреев B.C. Право социальногообеспечения в СССР. – М., 1974, 1980, 1989.} Вагомий внесок у теорію цієї галузі права зробили такі вчені, як Е.І. Астрахан, В А. Ачаркан, К.С. Батигін, І.В. Гущін, А.Д. Зай-кін, М.Л. Захаров,Р.І. Іванова, М.І. Полупанов, В.А. Тарасова, В.Ш. Шайхатдінов та ін. Усі вони наводили беззаперечні аргументи на користь існування самостійного предмета та метода права соціального забезпечення. Право соціального забезпечення визнано самостійною галуззю права у сучасних виданнях вчених Російської Федерації*184 й широко досліджується у зарубіжній літературі провідними фахівцями у цій сфері – Денні Пітерсом (Левен, Бельгія), ДжосомБергманом (Тілбург), Ван Ландендонком (Левен), РіхардомПаррі (Единбург), БерндомШультом (Мюнхен), Ганкарло Пероне (Рим) та ін.*185 *184: { Мачулъская Е.Е. Право социальногообеспечения: Учеб. пособие для вузов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Книжный мир, 1999. – 240 с; Право социальногообеспечения: Учеб. пособие / Под ред. К.Н. Гусова, – М.: Проспект, 1999. – 344 с; Трудовое и социальное право России: Учеб. пособие для студ. вузов / Под ред. Л.Н. Анисимо-ва. – М.: Гуманитар, изд. центр "ВЛАДОС", 1999. – 432 с.} *185: { SocialSecurityinEurope. – Brussel: Bruylant, 1991; Piters D. IntroductionintotheBasicPrinciplesofSocialSecurity. – Deventer; Boston, 1993; Pieters D. IntroductionintotheSocialSecurityLawoftheMemberStatesoftheEuropeanCommunity. – Brussel: Bruylant, 1993.} Однак за такої одностайності визнання галузі права як самостійної все ж було б перебільшенням сказати, що в науці було досягнуто одностайності щодо визначення поняття галузі та кола суспільних відносин, що складають її предмет. Можливо, частково ця невизначеність сприяла тому, що в СРСР і сучасній Росії так і не було прийнято єдиного закону про соціальне забезпечення. Між вченими і сьогодні не досягнуто одностайності щодо кола юридичних норм, які б утворювали власне галузь права соціального забезпечення. Зокрема в літературі цілком обґрунтовано зазначають, що питання про поняття цієї галузі права в науці формулюється по-різному або взагалі не розглядається. Деякі автори, визначаючи поняття галузі, включають до нього перелік видів соціального забезпечення, фінансові джерела, а також інші приватні ознаки, що призводить до "розмивання" цього поняття і втрати галуззю чітких орієнтирів. Натомість М.Л. Захаров і Е.Г. Тучкова доходять висновку, що ця галузь права складається тільки з норм, які регулюють суспільні відносини у сфері соціального забезпечення, одним із суб’єктів яких виступає державний орган (або уповноважений державою), а другим – громадянин (іноземець, особа без громадянства), котрий реалізує конституційне право на соціальне забезпечення. Тільки ці норми, на думку авторів, мають ознаки, характерні для самостійної галузі права. Всі інші норми, що також регулюють відносини у сфері соціального забезпечення, автори відносять до інших галузей права – адміністративного, фінансового та ін.*186 *186: {Захаров МЛ., Тучкова ЭХ. Право социальногообеспеченияРоссии: Учебник. – М.: БЕК, 2001. – С. 58. } Право соціального захисту – нова галузь національного права, яка перебуває на етапі становлення. Юридичною основою для визнання цієї галузі права є конституційні положення щодо прав громадян у сфері соціального захисту, а також нове законодавство України, яке регулює відносини у сфері соціального захисту. Складність значною мірою полягає в тому, що в Україні, як і переважно в інших державах світу, немає єдиного кодифікованого акта про соціальний захист населення. Водночас є велика кількість нормативно-правових актів, які регламентують окремі групи відносин у цій сфері. Всі норми, які утворюють право соціального захисту, залежно від їх цільової спрямованості можна поділити на групи: 1) норми, що визначають сферу соціального захисту і загальні засади соціальної політики у цій сфері; 2) норми, що закріплюють коло соціальних ризиків як підстави для соціального захисту і передбачають умови і порядок безпосереднього надання соціальних виплат і послуг населенню й організаційно-правові форми, через які вони надаються; 3) норми про соціальні стандарти та державні гарантії їх забезпечення; 4) норми, якими визначаються зобов’язальні державні органи та установи, а також уповноважені недержавні суб’єкти у сфері соціального захисту, їх обов’язки, права і відповідальність; 5) норми про бюджетні призначення з Державного бюджету України за державною програмою "Соціальний захист та соціальне забезпечення", в тому числі норми щодо реалізації непрямих соціальних виплат при затвердженні та реалізації спеціальних цільових програм щодо додаткового соціального захисту; щодо обсягів міжбюджетних трансфертів місцевим бюджетам у вигляді субвенцій для використання на надання пільг та субсидій населенню; щодо встановлення на відповідний рік рівня забезпечення прожиткового мінімуму для призначення державних соціальних допомог; 6) норми, які регламентують організацію спеціальних соціальних фондів (страхових і нестрахових) для надання соціальних виплат і соціальних послуг, а також порядок управління цими фондами і розподілу коштів для соціальних виплат; 7) норми, які регламентують порядок збирання коштів на соціальне забезпечення – розміри страхових соціальних внесків, додаткових фінансових заходів для наповнення бюджету фондів; 8) норми про організацію і порядок здійснення недержавного соціального забезпечення; 9) норми, які встановлюють засоби захисту права; відповідальність суб’єктів. Не зважаючи на те, що за своїм характером це різні норми, вони мають системний характер, оскільки об’єднані тим, що регулюють суспільні відносини, які утворюють єдиний комплекс – сферу соціального захисту в Україні. Ядром цієї галузі права є норми, які встановлюють соціальні ризики та умови надання соціальних виплат і послуг громадянам. У науковій літературі багато авторів підкреслювали тісний зв’язок відносин у сфері соціального забезпечення з нормами права, оскільки робився наголос на планово-розподільчому характері таких відносин*187. Значення правового регулювання суспільних відносин у сфері соціального захисту справді важко переоцінити. Соціальний захист у державі здійснюється на підставі юридичних норм. На цьому варто особливо наголосити, адже в цій сфері не може бути здійснено жодного соціального надання без відповідного нормативного установлення. Таким чином, норми права суттєво впливають на формування суспільних відносин у сфері соціального захисту. Як правильно зауважує М.Л. Захаров, який багато років працює над правовими проблемами соціального забезпечення, "структура суспільних відносин, по суті, відтворює структуру соціального забезпечення як системи права"*188. Цей висновок повною мірою стосується й права соціального захисту України. *187: { Ивановар. И. Правоотношения по социальномуобеспечению. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1986. – С. 32, 45 и посл.} *188: { Там же. – С. 54.} Водночас важливо встановити об’єктивні критерії для побудови цієї галузі права. Пошуки об’єктивного критерію у предметі права соціального захисту мають не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки дають змогу знайти об’єктивне обґрунтування побудови єдиного юридичного механізму забезпечення права людини на соціальний захист в Україні. Повне зведення галузі до залежності від юридичних норм фактично призводить до розуміння предмета цієї галузі права як системи правовідносин, а право на соціальний захист громадян ставить повністю у владно-розпорядчу волю держави. Це фактично ототожнювало б це право з юридичним (конституйованим) правом соціального захисту. Проте завдання, на нашу думку, вбачається у тому, щоб керуватися об’єктивно існуючими потребами людини в соціальному захисті й у такий спосіб виявити суспільні відносини, які повинні становити предмет права соціального захисту і які внаслідок своєї якісної своєрідності вимагають особливого правового врегулювання, таким чином об’єктивно зумовлюючи існування самостійної галузі права. Такий підхід дає змогу простежити зв’язок між суспільними відносинами до правового впливу і відносинами після їх правового врегулювання, тобто правовідносинами. Зрозуміло, що в реальному суспільному бутті відносини із соціального захисту переважно існують у формі правовідносин, проте не всі з них урегульовані правом або врегульовані належним чином. Слід узяти до уваги й те, що складні економічні умови перехідного до ринку періоду зумовлюють появу нових суспільних потреб у соціальному захисті. Крім того, необхідно відмежувати соціально-захисні відносини від інших суспільних відносин у соціальній сфері. З іншого боку, всі суспільні відносини в соціальній сфері об’єднують певні спільні риси, котрі зумовлюють необхідність узгодженого правового регулювання. Ці завдання можуть бути реалізовані лише за умови дослідження предмета права соціального захисту. Теорія права виробила певні узагальнюючі критерії, за якими всі правові норми об’єднуються у правові інститути, галузі права, інші структурні угруповання, які у взаємодії з іншими галузями права утворюють систему права. До таких критеріїв насамперед належить предмет правового регулювання – певна сфера однорідних суспільних відносин. Така сфера має визначатися об’єктивною необхідністю, потребами суспільного життя у їх правовому регулюванні. Крім того, професор С.С. Алексеев вважає, що основна функція галузей у правовій системі полягає в тому, щоб стосовно якісно особливого виду суспільних відносин забезпечити певний юридичний режим правового регулювання*189, під яким він розуміє особливу систему правового впливу, котра складається головним чином зі специфічних прийомів (методів) регулювання, принципів правового регулювання і наявності самостійної галузі законодавства*190. Головним у визначенні предмета галузі права є виявлення "ядра", яке саме й визначає своєрідність юридичного режиму*191. *189: { Алексеев С.С. Структура советского права. – М.: Юрид. лит., 1975. С. 162.} *190: { Проблемытеориигосударства и права: Учебник / Под ред. С.С. Алексеева. – М.: Юрид. лит., 1987. – С. 207–210.} *191: { Алексеев С.С. Структура советского права. – С. 172.} Аналіз вітчизняної та зарубіжної юридичної практики призводить до висновку, що правовстановчим критерієм для віднесення суспільних відносин до сфери соціального захисту є категорія соціального ризику. Суттю такої діяльності є намагання держави забезпечити матеріальні втрати особи та забезпечити у разі потреби її обслуговування, що спричинені не будь-якими причинами, а саме такими обставинами, котрі у світовій практиці були згруповані й отримали спеціальний термін на їх позначення – "соціальні ризики". М.Л. Захаров поклав в основу галузі права соціального забезпечення розподільчі відносини*192. На нашу думку, це б обмежувало предмет права соціального захисту, необхідно передусім встановити узагальнюючу основу цієї галузі права. Як ми обґрунтовували у попередніх розділах, такою основою є соціальні ризики. Крім того, слід урахувати, що предмет цієї галузі утворює комплекс суспільних відносин, який характеризується системним характером, вихоплена якась одна частина цих відносин, якою б важливою вона не була, – не створює предмета для галузі права. Отже, це не лише розподільчі, а й накопичувальні відносини та ряд інших. *192: { Захаров М.Л., Тучкова Э.Г. Право социальногообеспеченияРоссии: Учебник. – М.: ВЕК, 2001. – С. 58.} З урахуванням сучасних трансформацій у розумінні соціального захисту, а також реальних державницьких заходів щодо соціального захисту вважаємо, що предметом права соціального захисту є комплекс суспільних відносин, у яких реалізуються заходи держави щодо захисту населення від несприятливих наслідків соціальних ризиків. Відносини в складі предмета права соціального захисту можуть бути класифіковані за різними критеріями: 1) залежно від ступеня обов’язковості та форми власності, на основі якої здійснюється соціальний захист, – відносини у сфері державного і недержавного соціального захисту; 2) залежно від ступеня поширеності загальних умов та обсягу соціальних виплат і послуг – відносини у сфері загального, спеціального і додаткового соціального захисту; 3) залежно від цільової спрямованості соціально-захисних заходів – відносини щодо прямих (безпосередніх) соціальних виплат та послуг, спрямованих на окрему фізичну особу, і відносини щодо непрямих соціально-захисних заходів, у зв’язку з реалізацією різноманітних соціальних програм, спрямованих на відповідні соціально-вразливі групи (категорії) населення; 4) залежно від організаційно-правової форми розрізняються відносини у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування; державної соціальної допомоги; державного соціального забезпечення за рахунок бюджетних коштів (спеціальний соціальний захист); додаткового соціального захисту окремих категорій осіб; 5) залежно від суб’єктного складу – відносини між громадянином і органом (закладом) соціального захисту і відносини між юридичними особами (державними і недержавними) з приводу організації і забезпечення діяльності системи соціального захисту; 6) залежно від об’єкта відносин (виду матеріального забезпечення) виділяються відносини: пенсійні; з приводу забезпечення грошовими соціальними допомогами; з приводу забезпечення матеріальною допомогою; з приводу надання соціальних послуг; забезпечення соціальними пільгами; забезпечення лікарською допомогою тощо; 7) за змістом усі відносини в предметі права соціального забезпечення поділяються на матеріальні, розподільчі, організаційно-розпорядчі, фінансові, процедурні та процесуальні. Основними є матеріальні (регулятивні) відносини, в яких реалізуються права та обов’язки суб’єктів стосовно конкретного виду соціального захисту. Всі інші відносини мають обслуговуючий характер стосовно матеріальних відносин. Змістом матеріальних відносин є права та обов’язки сторін щодо надання певного виду соціальної виплати або соціальної послуги громадянину. Тут доцільно звернути увагу на те, що у праві соціального захисту немає єдиного відношення, за допомогою якого особа одночасно реалізувала б своє право на кілька видів соціальних виплат чи послуг. Це комплекс відносин, які виникають за певних юридичних умов. Значна частина відносин у сфері соціального забезпечення має фінансовий характер, вони пов’язані з визначенням розмірів страхових внесків, грошових виплат та допомог, джерелами їх фінансування тощо. Водночас ці відносини органічно включені в єдину систему соціально-захисних відносин. Процедурні відносини виникають з приводу встановлення певних юридичних фактів між особою та певними суб’єктами: органами РАГСу з приводу підтвердження віку, перебування у шлюбі, родинних зв’язків; лікувальними установами з приводу встановлення факту непрацездатності; медико-експертними комісіями з приводу встановлення факту інвалідності, її причини та групи; відносини щодо оформлення та видачі свідоцтва про загальнообов’язкове державне соціальне страхування; щодо оформлення документів для призначення пенсії, соціальної допомоги, відшкодування шкоди, завданої нещасним випадком на виробництві тощо. Процедурні відносини також виникають з приводу винесення рішень про надання певного виду соціального забезпечення або відмови в такому наданні. Процесуальні відносини виникають з приводу розгляду спорів у сфері соціального захисту. Спори вирішуються органами соціального захисту, а також судами. Слід зазначити, що в літературі дискутувалося питання про природу процесуальних відносин у сфері соціального забезпечення. Слід погодитися з О.Є. Мачульською, що відсутність процесуальних норм у праві соціального забезпечення слід вважати прогалиною в законодавстві*193. Разом з тим слід враховувати й те, що всі права, проголошені Конституцією України, забезпечені судовим захистом, у тому числі право на соціальний захист. *193: { Мачульская Е.Е. Право социальногообеспечения: Учеб. пособие. – М.: Книжный мир, 1999. – С. 19.} Окремо слід зупинитися на характеристиці відносин з приводу організації й фінансування медичної допомоги, а також надання медико-соціальної допомоги соціальними працівниками. Міжнародні нормативні акти передбачають серед допомог за соціальним забезпеченням і медичну допомогу. Зокрема Європейський кодекс соціального забезпечення (Рада Європи, 1964 р., переглянутий у 1990 р.) передбачає у ст. 7, 8, 10 реглементування медичної допомоги та її обсяг, котрий має надаватися у випадку наявності в особи хворобливого стану. Тобто згідно з міжнародними актами надання медичної допомоги віднесено до єдиної системи соціальних допомог. Водночас слід зважати, що в цьому разі йдеться про окремий вид соціальної виплати (допомоги), розмір якої має враховувати певний набір медичних послуг. B.C. Андреев вважав, що відносини, суб’єктами яких є державні медичні установи і громадяни і які складаються з приводу лікування захворювань громадян, їх профілактики і способів лікування, "поки що є складовою частиною галузі права соціального забезпечення", з розвитком законодавства такі відносини мають утворити самостійну галузь права – медичне право*194. Зваживши на таку думку, зазначимо, що Конституція України та Основи законодавства про охорону здоров’я передбачають право кожного в Україні на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. В державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безплатно. Водночас у ринкових умовах необхідно й медичне обслуговування перевести на страхову основу. В Російській Федерації 28 червня 1991 р. прийнято Закон "Про медичне страхування громадян у РСФРР" (з наступними змінами). В Україні передбачається прийняття Закону "Про обов’язкове соціальне медичне страхування". *194: { Андреев B.C. Право социальногообеспечения в СССР: Учеб. для вузов. – М.: Юрид. лит., 1987. – С. 32–36.} У сфері надання медичної допомоги складається цілий комплекс правовідносин: суто медичних (лікувально-профілактичних), організаційних, фінансових тощо. Медична допомога має значну специфіку стосовно соціальної допомоги, адже вона пов’язана з безпосереднім впливом на здоров’я людини медичними засобами. Відносини, що виникають з приводу безпосереднього надання громадянам медичної допомоги з боку медичних працівників, на нашу думку, утворюють предмет такої галузі права, як медичне право, яке на сьогодні склалося як самостійна галузь права*195. *195: { Більш докладно див.: Болотіна Н.Б. Медичне право в системі права України // Право України. – 1999. – № 7. – С 116–121.} Що ж до відносин з приводу надання соціальної допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або доглядом за хворим членом сім’ї, медичного страхування, тобто організаційної та фінансової сторони надання медичної допомоги, а також надання медико-соціальної допомоги соціальними працівниками, то такі відносини, вважаємо, входять до предмета права соціального забезпечення. Зокрема Закон України "Про соціальні послуги" від 19 червня 2003 р.*196 відносить до соціально-медичних послуг консультації щодо запобігання виникненню та розвитку можливих органічних розладів особи, збереження, підтримки та охорони її здоров’я, здійснення профілактичних, лікувально-оздоровчих заходів, працетерапію (ст. б). Таким чином, та соціальна допомога, яка має елементи медичного обслуговування, зокрема забезпечення ліками відповідно до призначення лікаря, масаж, фізкультурні процедури і надається соціальними працівниками, зокрема у соціальних закладах інтернатного типу, належить до соціального захисту, така допомога є медико-соціальною допомогою, а відносини, що виникають з приводу такої допомоги, належать до предмета права соціального захисту. *196: { Голос України. – 2003. – 22 липня.} У цілому соціальний захист має державно-правовий характер, головним зобов’язальним суб’єктом у цій справі є держава в особі уповноважених нею органів установ, організацій. Проте головною ознакою нової системи соціального захисту ринкового типу, що упроваджується в Україні, є визнання не лише обов’язку держави у цій справі, а й обов’язків самого громадянина щодо майбутнього соціального забезпечення, а також його роботодавця. Особа також має потурбуватися про свою старість з молодих років, беручи участь власними внесками у соціальному страхуванні, а також маючи право звернутися до приватних страхових фондів, щоб зробити відповідні заощадження на додаткову пенсію та соціальні допомоги. Питання щодо належності відносин, які складаються у сфері недержавного соціального забезпечення, є дискусійними. Однозначне розв’язання його має практичне значення, оскільки з розвитком ринкових умов така форма набуває поширення. Недержавні соціально-забезпечувальні відносини виникають між особою та недержавними пенсійними фондами, банківськими установами, підприємствами, установами, організаціями, страховими організаціями щодо соціального страхового та нестрахового забезпечення соціальних ризиків, які виникають в особи. На думку О.Є. Мачульської, "суспільні відносини щодо розподілу коштів недержавних соціальних фондів (у тому числі профспілкових, кооперативних, благодійних та ін.) до предмета права соціального забезпечення не входять"*197. *197: { Мачульская Е.Е. Право социальногообеспечения. – С. 15.} Такий погляд не видається нам обґрунтованим у сучасних умовах. Визначення на рівні закону трирівневої системи пенсійного забезпечення, одним з яких упроваджується недержавне пенсійне забезпечення, спонукає державу брати під жорсткий контроль діяльність недержавних пенсійних фондів. Вважаємо, що ця група відносин має комплексний характер і належить як до предмета права соціального захисту, так і до предмета інших галузей права – цивільного, адміністративного, фінансового. Цивільно-правові особливості у правовому регулюванні цих відносин полягають: у додатковому характері недержавного соціального забезпечення, яке не може замінити собою систему державного соціального захисту; у непов’язаності такого забезпечення з державними соціальними стандартами, зокрема з прожитковим мінімумом, мінімальною пенсією тощо; у договірному характері встановлення прав та обов’язків сторін, а також розмірів та видів недержавного соціального забезпечення; у відсутності державного гарантування реалізації права громадянина на таке забезпечення. Разом з тим ця група відносин має соціально-захисну спрямованість. Це виявляється у тому, що держава "розраховує" на такий додатковий вид страхування, як джерело отримання доходу непрацездатною особою, і спонукає громадян до активної правової поведінки щодо укладення договорів про недержавне пенсійне страхування; держава встановлює на законодавчому рівні загальні засади щодо такого регулювання; здійснює контроль та нагляд за діяльністю недержавних пенсійних фондів та інших соціальних установ і закладів, оскільки вони беруть участь у здійсненні свого роду публічної діяльності щодо забезпечення соціального захисту в державі. А така діяльність – справа державної ваги і не може цілком перетворитися на приватну справу. Слід враховувати й те, що отримання особою певного виду соціального забезпечення від недержавного фонду впливає на рівень її доходів, який має враховуватися при вирішенні питання про надання державної соціальної допомоги. Таким чином, основні засади у недержавному соціальному забезпеченні – це сфера права соціального захисту. Усі зазначені відносини входять до предмета права соціального захисту, утворюють специфічний сплав, від’єднання будь-якого виду відносин позбавляє усю систему соціально-захисного змісту. Розв’язання питання про предмет права соціального захисту значно полегшила б наявність єдиного закону, котрий врегульовував би всю систему відносин у сфері соціального захисту. В Україні такого акта немає. Немає такого комплексного акта й у переважній більшості зарубіжних держав, зокрема в Російській Федерації. Фахівці неодноразово звертали увагу на необхідність прийняття єдиного закону. Зокрема Б.Е. Мачульська обґрунтувала необхідність прийняття Кодексу соціального забезпечення Російської Федерації і запропонувала його примірну структуру*198. *198: { Мачульская Е.Е. Право социальногообеспечения. Перспективыразвития. – М.: Городец, 2000. – С. 131–142.} По суті, єдиним актом, який цілком присвячений регулюванню відносин у цій сфері, є згадувана Концепція соціального забезпечення населення України 1993 р. Зрозуміло, що цей акт має програмний характер, не має юридичної сили нормативно-правового акта, прийнятий до прийняття Конституції України, яка закріпила право громадян на соціальний захист. Окрім того, Концепція не передбачає тієї системи державних заходів щодо соціального захисту населення та його окремих категорій, які поступово склалися в Україні і є чинними на сьогодні. Прийняття системних законодавчих актів щодо регулювання відносин у соціальній сфері є надзвичайно складним питанням. Очевидно, це зумовлено низкою чинників, серед яких відсутність загальновизнаної на національному рівні концепції соціальної держави*199, концепції забезпечення соціальних прав у цілому, де можна було б виділити місце і засоби забезпечення права на соціальний захист; множинність складових та багатоаспектність проблем соціальної сфери. *199: { Хара В.Г., Новіков В.М. Соціальна держава – загальнонаціональне завдання // Урядовий кур’єр. – 2003. – 22 травня.} Нині відносини щодо соціального захисту регулюються значним числом нормативно-правових актів різної юридичної сили. Основні з цих актів вже були названі вище і розглядатимуться більш детально в наступних розділах. Слід враховувати й підвищений динамізм правового регулювання у цій сфері. Норми права соціального захисту об’єднуються у певні структурні підрозділи, серед яких сьогодні найбільш виразно окреслюються дві його складові – загальнообов’язкове державне соціальне страхування і державна соціальна допомога. Щодо назви галузі слід зупинитися на застосуванні термінів "захист" і "охорона". В юридичній літературі склалося в основному два напрями щодо змісту понять, які вкладаються у ці терміни. Одні автори вважають, що термін "захист" охоплює лише заходи, передбачені у законі, коли право особи порушено*200. Такого ж розуміння терміна "захист" дотримується й професор П.М. Рабінович, відомий фахівець з проблем прав людини. На його думку, термін "забезпечення прав і свобод людини" включає три елементи (напрями) державної діяльності щодо створення умов для здійснення прав і свобод людини: 1) сприяння реалізації прав і свобод (шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій); 2) охорона прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів, зокрема юридичних, для попередження, профілактики порушень прав і свобод); 3) захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правомірного стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності)*201. Автор вкладає у поняття "захист прав людини" лише *200: { Малеин Н.С. Охрана прав личностисоветскимзаконодательством. – М., 1985. – С. 18–19.; Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов, 1987. – С. 130–131.; Ведяхин В.М..Шубина Т.В. Защита права какправоваякатегория // Правоведение. – 1998. – № l. – С. 70.} *201: { Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). – X.: Право, 1997. – С 9.} діяльність щодо скоєних правопорушень і таким чином вважає його вужчим за змістом ніж "забезпечення". Зауважимо, що тут автор зосередив увагу саме на юридичній формі захисту, на процедурах та формалізованих рішеннях компетентних органів. Інші автори вважають, що термін "захист" є ширшим, ніж термін "охорона". На думку З.В. Макарової, "до поняття захисту прав входить й їх охорона, тому поняття захисту ширше поняття охорони"*202. Ми поділяємо таку думку, оскільки стосовно сфери соціального захисту вона найбільш відповідає її суті. *202: { Макарова ЗЛІ. Защита в российскомуголовномпроцессе: понятие, виды, предмет и пределы // Правоведение. – 2000. – № 3. – С. 221.} Функціональне призначення системи соціального захисту – захист населення від соціальних ризиків. Такий захист включає всю систему організаційних, правових, економічних заходів держави. Ця система також включає процесуальний захист прав особи, коли її право на соціальний захист порушено. Слід врахувати й міжнародну, зарубіжну та вітчизняну юридичну практику щодо застосування та змісту терміно-поняття "захист прав людини", під яким розуміється комплекс усіх заходів такого захисту, у тому числі й процесуальних. На підставі викладеного можна сформулювати таке визначення. Право соціального захисту – це система юридичних норм, які регулюють відносини щодо організації, фінансування і надання матеріального забезпечення, матеріальної підтримки та соціальних послуг населенню для захисту від негативних наслідків соціальних ризиків.  

Поняття і загальна характеристика правовідносин з соціального забезпечення

Науковцями вказується, що правовідносини в сфері соціального забезпечення це - :

- урегульовані нормами права фактичні відносини з приводу надання грошових виплат, послуг, пільг, які виникають між державними органами (установами і іншими уповноваженими державою особами) і фізичними особами, що мають на них право;

- урегульований нормами права зв’язок між визначеними в законі суб’єктами - громадянином і відповідними органами соціального забезпечення чи іншими уповноваженими державою органами, організаціями чи індивідуальними підприємцями, фізичними особами, не визнаних роботодавцями – з приводу надання соціального матеріального блага в грошовій і (або) натуральній формах у рамках існуючих організаційно-правових способів його здійснення (організаційно-правових форм соціального забезпечення);

- вольові суспільні відносини, які врегульовані нормами права соціального забезпечення і виникають з приводу звернення і надання громадянам різних видів соціального забезпечення, встановлення юридичних фактів, що мають юридичне значення для виникнення права на відповідний вид соціального забезпечення і вирішення спорів;

- юридичні зв’язки суб’єктів права соціального забезпечення, в яких один суб’єкт – громадянин (сім’я) – реалізує свої права на певний вид соціального забезпечення, а другий суб’єкт – орган соціального забезпечення – зобов’язаний забезпечити цю реалізацію.

Між наведеними та іншими дефініціями відсутні суттєві відмінності. В їх основу покладені такі категорії, як галузеві норми, фактична поведінка, юридичні факти, об’єкт інтересу, права і обов’язки учасників цих зв’язків. Наголос робиться на те, що фактичні суспільні відносини врегульовуються нормами права,в результаті чого стають правовими. Останні є формою існування правових норм.

Правовідносинив сфері соціального забезпечення –це суспільні відносини, що виникають відповідно до норм права соціального забезпечення, на підставі яких наділені суб’єктивними правами і обов’язками надавачі і отримувачі соціальних благ за наявності відповідних юридичних фактів вступають між собою в правові зв’язки з приводу надання конкретного виду соціального забезпечення чи вирішення пов’язаних з ним процедурних питань.

Правовідносини розглядаються у двох розуміннях: широкому і вузькому. Тепер у широкому розумінні під правовідносинами розуміється особлива форма соціальної взаємодії, за якої учасники наділяються взаємними правами та обов'язками. Здійснення правовідношення забезпечується самими його учасниками, а не державою. Реалізація суб'єктивних прав і обов'язків у цьому правовідношенні не може суперечити волі держави і відбувається в особливому порядку. У цьому випадку правовідносини виникають не в розумінні впливу норм права на суспільні відносини, а в зв'язку із природно-історичною необхідністю. У такому правовідношенні реалізуються природні права людини, до яких належить право на соціальне забезпечення.

У навчальній літературі з теорії права наводяться два визначення правових відносин, що розглядаються у вузькому розумінні: 1) це врегульоване нормами права суспільне відношення, учасники якого наділені гарантованими державою суб'єктивними правами і юридичними обов'язками; 2) це суспільне відношення (або суспільний зв'язок), що виникає на підставі норм права, учасники якого наділені суб'єктивними правами. Підкреслюється, що ці визначення є правильними і все залежить від характеру суспільних відносин, які регулює право. Є реальні відносини, які існували до права, незалежно від права, оскільки існує саме суспільство (відносини з приводу виробництва засобів існування, обміну виробленими продуктами, відтворення самої людини). До таких відносин підходить перше визначення (врегульовані нормами права суспільні відносини, що можуть існувати і без права). Відносини можуть виникати на підставі норм права, і при скасуванні їх зникають і відповідні правовідносини. У цьому разі правильним буде друге визначення. Під це визначення підпадають правовідносини, що виникають з приводу надання різних видів державного соціального забезпечення.

При висвітленні суті правовідношення цілком справедливо зазначається, що воно: 1) є формою здійснення права, а не формою права; 2) є засобом регулювання суспільних відносин, а не регулятором їх (ним є норма права); 3) включає правомочну та зобов'язану поведінку і не залишає її за своїми межами; 4) не змінює характеру суспільних відносин за правового регулювання їх, тобто відносини залишаються такими, якими були до їх опосереднення правовими нормами: економічними, політичними, духовними.

Соціально-забезпечувальними правовідносинами є всі відносини, що врегульовані нормами права соціального забезпечення і виникають з приводу всіх видів загальнообов’язкового державного соціального страхування, державного соціального забезпечення та недержавного соціального забезпечення. За іншою класифікацією до них належать правовідносини щодо забезпеченняпенсіями, надання соціальних допомог та соціальних послуг.

У праві соціального забезпечення відсутні прихильники єдиного соціально-забезпечувального правовідношення, що виникає в особи на всі види забезпечення з моменту народження і до смерті. Багато вчених вважає, що в межах надання конкретного виду соціального забезпечення існує єдине правовідношення. Окремі фахівці дотримуються думки, що в рамках певного виду соціального забезпечення виникає ряд правовідносин. Остання точка зору є більш правильною, оскільки реалізація права на соціальне забезпечення здійснюється за стадіями, де може змінюватися склад учасників, їх обсяг прав і обов’язків, фактичний склад та об’єкти, наприклад, при отриманні документів від інших установ, установлення юридичних фактів у судовому порядку тощо.

 У навчальній літературі дається різний перелік ознак правовідношення з соціального забезпечення. Так, Болотіна Н.Б. до них віднесла такі: 1) має комплексний характер, що зумовлено комплексним характером соціальних ризиків; 2) воно об’єднане єдиною цільовою спрямованістю – здійсненням соціального захисту населення; 3) має єдину юридичну модель; 4) регулятивне; 5) є матеріальним за змістом; 6) є правовідношенням активного типу. Багато з цих ознак є дискусійними. Правовідношення завжди конкретне, індивідуальне і не пов’язане з комплексністю та соціальними ризиками. На підставі ймовірності правовідносини ніколи невиникають. Відношення виникає з приводу чогось (об’єкта), і в цьому полягає спрямованість дій учасників правовідношення. Врегулювання суспільних відносин означає, що в нормі права закріплюється модель такого зв’язку і ця ознака стосується всіх, без винятку, правовідносин. Надання конкретного виду соціального забезпечення регламентується як регулятивними, так і охоронними нормами. Названі Болотіною Н.Б. ознаки більше стосуються соціального забезпечення ніж соціально-забезпечувальних правовідносин.

Правовідносинам у сфері соціального забезпечення, як і в інших галузях права, притаманні такі риси:

1. Правовідносини є особливим різновидом суспільних відносин у сфері соціального забезпечення. На ранніх стадіях свого зародження об'єднання людей (роди, племена, общини) мусили думати про непрацездатних, насамперед, про дітей і жінок. Пізніше ця турбота поширилася на стариків та інвалідів. З виникненням державності з'явилось і право, яке поступово почало втручатися в природний процес взаємодопомоги людей у разі настання складних життєвих ситуацій. До уваги бралися не разові, а типові ситуації, що постійно повторювались. Найоптимальніший варіант такої поведінки оформлявся у звичай, а пізніше — у правові норми. За допомогою норм права закріплюються позитивні елементи у суспільних відносинах з матеріального забезпечення нужденних, моделюються нові відносини з приводу державного соціального забезпечення, корегуються існуючі. Суспільні відносини, що врегульовані нормами права, дістали назву правовідносин.

Правовідносини самі по собі не породжують якихось нових суспільних відносин, а виступають лише як вид чи форма самого реального відношення, а окремо від нього, поза цим відношенням така форма взагалі існувати не може. Розподільчі відносини в сфері соціального забезпечення після врегулювання їх нормами права не втрачають своїх властивостей, а стають особливим різновидом цих відносин, їх формою, тобто правовідносинами в сфері соціального забезпечення.

2. Правові відносини в сфері соціального забезпечення складаються на підставі норм права. Норми права соціального забезпечення передбачають умови виникнення, зміни та припинення правовідносин у цій галузі права. Лише через правовідношення реалізуються норми права соціального забезпечення. Немає норми права — немає і відповідного правовідношення. У нормах права, крім юридичних фактів, закріплено коло осіб, які можуть бути учасниками правовідносин, об'єкти таких правовідносин, права й обов'язки, а отже, і бажана поведінка суб'єктів цих відносин, відповідальність за невиконання вимог норм права.

Існує причинний зв'язок між нормою права та правовідношенням. З цього приводу в літературі висловлені дві точки зору, а саме: 1) правове відношення є результатом регулятивного впливу правової норми на суспільне відношення, і схематично це виглядає так: норма права — фактичне відношення — правовідношення; 2) правовідношення є не результатом, а засобом регулювання суспільних відносин, і схема цього зв'язку інша: норма права — правовідношення — суспільне відношення. Спільним для цих точок зору є те, що норми права виступають передумовою виникнення та руху правовідношення. Тільки у правовідношенні досягається мета правової норми — упорядкування системи надання і отримання конкретного виду соціального забезпечення.

3. Правовідношення є вольовим суспільним відношенням. Право регулює такі вчинки людей, які контролюються свідомістю і волею індивіда. Правовідношення в сфері соціального забезпечення виникає через волевиявлення його учасників: фізична особа звертається до органу соціального забезпечення з проханням призначити пенсію, допомогу чи надати соціальну послугу, а компетентний орган, керуючись нормою права, вирішує питання по суті. У правовідношенні реалізується як державна воля (закріплена у нормі права), так і індивідуальна воля його суб'єктів (конкретна поведінка, яка спрямована на досягнення певної мети за допомогою норм права).

Таким чином, правовідношення містить інтелектуальний і вольовий елемент. Під першим розуміють усвідомленість поведінки, що регулюється нормами права, а під другим — здатність особи розуміти значення своїх дій або керувати ними, тобто свідомо розпоряджатися своїми правами: виконувати обов'язки в конкретному правовідношенні.

4. Правовідносини в сфері соціального забезпечення характеризуються індивідуальним зв'язком між його суб'єктами. Цей зв'язок проявляється в такому: 1) учасники правовідношення персоніфіковані, тобто названі поіменно. Чітко визначені орган соціального забезпечення, який має певні повноваження в сфері соціального захисту населення (названі його реквізити), та фізична особа, яка має право на конкретний вид соціального забезпечення (прізвище, ім'я та по батькові, місце проживання, інші дані про неї); 2) суб'єкти права мають персональні права й обов'язки. У правовідношенні точно визначені конкретні, тільки їм належні, права й обов'язки його суб'єктів. Більшість правовідносин у сфері соціального забезпечення мають двосторонній характер: право фізичної особи кореспондує обов'язок органу соціального забезпечення і навпаки; 3) наявність індивідуального об'єкта, з приводу якого виникло правовідношення. Ним виступає пенсія, допомога, соціальна послуга, компенсація.

5. Правовідносини в сфері соціального забезпечення охороняються державою. Реалізація цих правовідносин гарантується можливістю державного примусу. Покладені на суб'єктів правовідносин обов'язки, як правило, виконуються ними добровільно і відповідно до вимог норм права соціального забезпечення. У випадку порушення диспозиції норми права настає відповідальність, що передбачена санкцією правової норми.

Лише правовідносини знаходяться під контролем та захистом держави. Інші відносини не забезпечуються заходами державного примусу. Закон гарантує кожному учаснику правовідносин, у разі порушення його прав чи законних інтересів у сфері соціального забезпечення, право звернутися до компетентного органу за захистом. Нормативними актами детально передбачений порядок поновлення цих прав та законних інтересів.

Правовідносини в сфері соціального забезпечення можна класифікувати на певні види за критеріями, що застосовуються у теорії права та праві соціального забезпечення. Кожен вид цих правовідносин, у свою чергу, поділяється на окремі групи, а останні на правовідносини щодо надання конкретного виду матеріального забезпечення. З огляду на це, соціально-забезпечувальні правовідносини групують:

- за предметом правового регулювання (цільовим призначенням або генетичним і функціональним зв'язком чи за місцем у механізмі правового регулювання) — на матеріальні (основні) та процедурні (похідні). До перших належать правовідносини з приводу призначення пенсій, надання грошових допомог, компенсацій та соціальних послуг. До других —правовідносини з приводу встановлення юридичних фактів, реалізації права на той чи інший вид соціального забезпечення, щодо розгляду в позасудовому порядку скарг з питань, що стосуються соціального захисту населення;

- характером здійснюваних функцій (залежно від елемента юридичної норми (диспозиції або санкції), на основі якого виникають правовідносини чи за змістом або способом реалізації прав чи характером впливу) — регулятивні та охоронні. Регулятивними є такі правовідносини, які виникають внаслідок правомірної поведінки фізичних осіб і органів соціального забезпечення при реалізації належних їм прав і обов'язків. Охоронні правовідносини, навпаки, виникають у зв'язку з неправомірною поведінкою суб'єктів соціально-забезпечувальних відносин і спрямовані на примусове виконання покладених на них обов'язків та поновлення порушених ними прав і законних інтересів. У праві соціального забезпечення переважна більшість правовідносин належить до регулятивних;

- ступенем визначеності учасників правовідношення (характером індивідуалізації, конкретизації суб'єктів) — відносні й абсолютні. У відносних правовідносинах точно визначені всі учасники — правомочні й зобов'язані особи. В абсолютних правовідносинах відомий лише носій суб'єктивного права, а всі інші особи зобов'язані не перешкоджати здійсненню цього права. Соціально-забезпечувальні правовідносини належать до відносних;

- характером дії зобов'язаної особи — активні й пасивні. У перших зобов'язана особа мусить вчинити певні дії, а в других — утримуватися від учинення конкретних дій. Правовідносини в сфері соціального забезпечення переважно входять у групу активних, оскільки орган соціального захисту зобов'язаний призначити чи надати конкретний вид соціального забезпечення, тобто вчинити активні дії щодо реалізації суб'єктивного права фізичної особи;

- кількісним складом суб'єктів — прості (правовідносини тільки між двома учасниками) і складні (правовідносини між трьома і більше учасниками). Соціально-забезпечувальні правовідносини, як правило, складаються між двома суб'єктами: фізичною особою, яка потребує соціального захисту, та органом соціального забезпечення, до компетенції якого входить надання конкретного виду матеріальної підтримки;

- розподілом прав і обов'язків між суб'єктами правовідношення — односторонні (кожен з учасників щодо іншого має тільки право чи обов'язки) і двосторонні (кожна із сторін має як права, так і обов'язки). Останні переважають у праві соціального забезпечення. Односторонні правовідносини виникають у процесі благодійницької діяльності та при наданні гуманітарної допомоги;

- часом (строками) дії — правовідносини, що припиняються одноразовим виконанням зобов'язань (протезування, надання транспортних засобів, одноразова допомога), правовідносини з абсолютним установленням терміну існування в часі (пенсії дітям у зв'язку з втратою годувальника, державні допомоги сім'ям з дітьми), правовідносини з відносно невизначеним строком існування в часі (пенсії за віком, у зв'язку з інвалідністю, допомога в зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, утримання підопічних у будинках-інтернатах). За цим критерієм зазначені правовідносини поділяють на постійні, періодичні та разові;

- характером правовідношення, що визначається метою правовідношення, — для призначення чи надання конкретного виду соціального забезпечення або для розгляду спору з питань соціального забезпечення;

- формами соціального забезпечення — правовідносини з приводу: 1) загальнообов'язкового державного соціального страхування; 2) державного соціального забезпечення за рахунок бюджетних коштів; 3) змішаного соціального забезпечення окремих категорій громадян; 4) недержавного соціального забезпечення;

- видами соціального забезпечення — правовідносини щодо пенсійного забезпечення, надання грошових допомог, компенсацій, субсидій і пільг та соціальних послуг. Остання класифікація є найбільш поширеною, має значне практичне і теоретичне значення. З урахуванням цього критерію аналізуються соціально-забезпечувальні правовідносини в навчальній літературі.

Є й інші критерії класифікації соціально-забезпечувальних правовідносин. Однак зазначається, що класифікація їх за строками функціонування не має практичного значення, оскільки цей критерій у відриві від виду та умов забезпечення не є суттєвою ознакою правовідношення. Висловлено також сумнів стосовно такої підстави класифікації, як форма соціального забезпечення, пов'язана з джерелом фінансування. Цей критерій відносять до фінансових і адміністративних правовідносин. Зазначені аргументи не є переконливими. Строки свідчать про тривалість існування певних правовідносин, юридичні факти, які їх породжують, обсяг прав і обов'язків суб'єктів тощо. Дослідження їх має не лише наукове, а й практичне значення.

Це саме можна сказати про класифікацію правовідносин за формою соціального забезпечення. Від джерел фінансування залежать види і розміри соціального забезпечення, умови і порядок призначення і виплати їх. Слід пам'ятати, що будь-яка класифікація є умовною і спрямована на виявлення спільних ознак окремих груп правовідносин у праві соціального забезпечення.

Раніше до передумов виникнення правовідносин у сфері соціального забезпечення відносили норми права, правоздатність і дієздатність та юридичні факти або норми права, юридичні факти та суб’єкти. Правоздатність і дієздатність є складовою характеристики суб’єктів правовідношення. Зараз намагаються від передумов відмовитись і до елементів (структури) правовідношення включають: 1) норми права; 2) об’єкт правовідношення; 3) суб’єктів правовідношення; 4) зміст правовідношення (суб’єктивні юридичні права і обов’язки учасників правовідношення та їх фактична поведінка); 5) юридичні факти.

 

6.

Вчення про метод правового регулювання як другу необхідну ознаку відмежування галузей права в системі права пройшло певний шлях розвитку. Загальне визначення методу правового регулювання – сукупність прийомів, способів і засобів юридичного впливу на суспільні відносини.

Сучасний розвиток юридичної науки засвідчує поглиблений підхід до цієї проблеми, який виражається, по-перше, у розумінні методу вже як методів правового регулювання, серед яких визначаються два: централізоване, імперативне регулювання (метод субординації), за якого регулювання згори донизу здійснюється на владно-імперативних засадах; децентралізоване, диспозитивне регулювання (метод координації), за якого правове регулювання визначається переважно знизу, на його хід і процес впливає активність учасників суспільних відносин, що регулюються^*203. Такі методи визнаються первинними і виступають у різних варіаціях, сполученнях, як правило, з перевагою одного з них. У найбільш чистому вигляді такі первинні методи виявляються у публічному праві (централізоване регулювання – метод субординації) і в приватному, насамперед цивільному праві (децентралізоване регулювання – метод координації).

*203: { Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – С. 370 371.}

По-друге, було встановлено, що дія механізму правового регулювання окремої галузі права реалізується через особливі комплекси юридичних засобів, у яких концентрується юридична своєрідність галузі. Такі комплекси професор С.С. Алексеев назвав правовим режимом, який визначено як порядок регулювання, що відображається в різноманітному комплексі правових засобів, сполученні дозволів, заборон, а також позитивних зобов’язань, що взаємодіють між собою, утворюють особливу спрямованість регулювання^*204.

*204: { Там же. – С. 373.}

По-третє, звертається увага на таку якість правового регулювання, як рівень його напруження, інтенсивності, котрий відображається не лише у переважанні централізованих чи децентралізованих засад, а й у стані соціального середовища, масової поведінки, в охопленості правом даних правовідносин, у їх деталізованості, імперативності, жорсткості, насиченості. У зв’язку з цим можна виділити зони інтенсивного і неінтенсивного правового регулювання"^*205.

*205: { Там же. – С. 378.}

Урахування перелічених ознак, за висновком С.С. Алексеева, дає можливість побачити два основних типи регулювання – загальнодозволений ("дозволено все, крім забороненого законом") і дозвільний ("заборонено все, крім дозволеного законом")^*206. А за висновком П.М. Рабіновича, слід виділяти загальнодозволений і спеціально дозволений (дозволено лише те, що прямо зазначено в законі)^*207. Остання думка видається такою, що найбільше відповідає засобам правового регулювання у сфері соціального захисту.

*206: { Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – С. 380.}

*207: { Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Посіб. для студ. – 2-ге вид, змін, і доп. – К., 1994. – С. 146–147.}

І ще одна обставина має бути з’ясована – щодо співвідношення, з одного боку, між задачами галузі права та принципами права, а з іншого – методами правового регулювання. Цей зв’язок слід розуміти так, що принципи права упроваджуються за допомогою методів правового регулювання. Таким чином, тільки за допомогою адекватних методів можна досягти бажаної системи соціального забезпечення ринкового типу. За допомогою методу правового регулювання держава здійснює переведення суспільних відносин у правовідносини, визначаючи коло суб’єктів таких правовідносин; встановлює у певний спосіб їхній правовий статус – суб’єктивні права та обов’язки, гарантії; визнає підстави виникнення прав та обов’язків; ступінь конкретності прав та обов’язків; встановлює процедури здійснення прав та обов’язків; визначає види санкцій за порушення встановлених правил.

У радянській науці метод права соціального забезпечення досліджувався в роботах таких вчених, як B.C. Андреева, К.С. Батигіна, А.Д, Зайкіна, Р.І. Іванової, В.А. Тарасової. Основною ознакою методу такі вчені визначали аліментарний характер зобов’язань у відповідних правовідносинах. Р.І. Іванова визначає метод права соціального забезпечення як "метод соціально-аліментарних вимог і надань (рос. – притязаний и предоставлений)". Під "соціальною аліментарністю Р.І. Іванова розуміє "спосіб надання державою або за її дорученням громадськими організаціями усіх видів соціального забезпечення і обслуговування на справедливій основі безоплатно, безеквівалентно, з врахуванням зв’язку з працею, але не у відповідь за нову зустрічну працю, в обсязі нормального рівня життя, що склався на даному етапі розвитку радянського суспільства, без застосування договірних засад, з фонду соціального забезпечення"^*208. Таке визначення вже не відповідає сучасному розвитку суспільних відносин у сфері соціального захисту в Україні, яке, відповідно до міжнародної юридичної практики, переводиться на ринкові засади.

*208: { Иванова Р.И. Социальноеобеспечение в государственноорганизованномобществе: генезис, развитие и функционирование: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. – М., 1987. – С. 35–36.}

Аліментарність як ознака методу права соціального забезпечення і в радянські часи заперечувалася вченими. І та обставина, що B.C. Андреев згодом відмовився від раніше застосовуваного ним терміна "аліментарність", обґрунтовуючи свою відмову тим, що термін зазнав критики з боку вчених^*209, багато про що говорить. Нині тим більше немає підстав розглядати ознаку аліментарності як визначальну для всієї системи соціального захисту. Навпаки, основною формою стає загальнообов’язкове державне соціальне страхування, де визначальною є страхова (відплатна й еквівалентна) основа, а метод аліментарних соціальних надань застосовується лише в такій формі, як державна соціальна допомога.

*209: { Андреев B.C. Право социальногообеспечения в СССР: Учеб. для вузов. – М., 1987. – С. 37.}

Розглянемо послідовно ознаки методу сучасного правового регулювання відносин у сфері соціального захисту.

У цілому слід констатувати, що сфера соціального захисту належить до зони так званого інтенсивного правового регулювання, яке характеризуються деталізованістю, переважно імперативністю, жорсткістю. У цій сфері практично відсутні юридичні "пустоти", права і обов’язки суб’єктів "притиснені" одне до одного і пов’язані між собою.

Перше. В основі побудови юридичного механізму лежить спосіб сполучення соціального страхування і соціального надання. Цей спосіб спочатку мав політико-економічний характер, коли вперше в національному законодавстві заклав основи організаційної і фінансової системи соціального забезпечення і був сформульований у Концепції соціального забезпечення населення у 1993 р. Згодом він набув і належного юридичного значення, знайшовши закріплення у відповідному законодавстві – Основах законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, законах України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання", "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування в зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням", а також у законодавчих актах щодо надання державної соціальної допомоги, зокрема: "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям", "Про державну допомогу сім’ям з дітьми" (в ред. Закону України від 23 березня 2001 р.). "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" та інших нормативно-правових актах.

У рамках солідарної пенсійної системи і соціального страхування інших видів соціальне забезпечення здійснюється за принципами солідарності й часткової відплатності. Солідарність поколінь виявляється в тому, що пенсії із солідарної системи і соціальні допомоги виплачуються за рахунок поточних надходжень, отже, сучасне працездатне населення своїми соціальними внесками утримує сучасних непрацездатних. Відплатність виявляється в тому, що розміри пенсій у рамках пенсійного страхування залежать від розміру заробітної плати і тривалості страхового стажу застрахованої особи. Водночас розмір заробітної плати визначається з урахуванням середньої заробітної плати працівників у галузях економіки України, за календарний рік, що передував року звернення за пенсією. Отже, повної еквівалентності не може бути. Окрім того, розмір пенсії чи соціальної допомоги фактично не залежить від розміру страхового внеску працівника чи роботодавця, а залежить лише від факту наявності страхування і факту сплати страхових внесків. Таким чином, у солідарній системі мають місце відплатність і часткова еквівалентність. Водночас із введенням накопичувальної пенсійної системи, за якої розмір цієї частини пенсії безпосередньо залежить від розміру сплачених внесків, вступає в дію й принцип повної еквівалентності та відплатності.

У свою чергу, система державної соціальної допомоги будується за принципом аліментарності. Соціальна допомога надається особі як соціальне надання, як соціальна підтримка за рахунок державного чи комунального (місцевого) бюджетів.

Друге, Законодавцем застосовується спеціально дозволений тип правового регулювання (дозволено лише те, що прямо передбачено нормою права), який поєднує дві юридичні конструкції – правомочність (шляхом встановлення у юридичній нормі суб’єктивного права особи) і позитивного зобов’язування (покладення обов’язку активного змісту). Зв’язок права та відповідного йому обов’язку має особливе значення для реалізації права особи на соціальний захист. М.М. Коркунов писав: "Право неодмінно передбачає відповідний обов’язок. Якщо немає відповідного обов’язку, буде просте дозволения, а не правомочність... Звісно, все, на що особа має право, дозволено; але не на все дозволене вона має право, а лише на те, можливість чого забезпечена установленням відповідного обов’язку"^*210.

*210: { Коркунов Н.М. Лекции по общейтеории права. – СПб., 1998. – С. 151.}

Суттєвим є те, що правомочність, як і позитивне зобов’язування, діють у комплексі норм, що встановлюють межі здійснення права й обов’язку. Так, згідно з Конституцією громадянин має право на матеріальне забезпечення по старості. Проте у законодавчих актах встановлено більш конкретні умови і порядок такого забезпечення: пенсійний вік, страховий стаж, розмір заробітку визначаються за певними правилами тощо.

Третє. Застосовується сполучення імперативного і диспозитивного способів правового регулювання, проте з перевагою саме імперативного способу.

На рівні закону визначається коло суб’єктів соціально-захисних правовідносин; право особи на соціальне забезпечення, державні гарантії для забезпечення цього права; обов’язкові страхові внески; перелік соціальних ризиків (страхових і не-страхових), умови надання соціальних послуг, їх види та розміри матеріального забезпечення; відповідальність сторін тощо. Такі норми не можуть бути змінені за угодою сторін. Це є свідченням імперативного способу правового регулювання.

Причому імператив встановлено не тільки на боці зобов’язальної сторони – органу соціального захисту, а й самих громадян, а також їх роботодавців, зокрема щодо сплати страхових внесків. Характерною рисою соціального захисту ринкового типу є те, що обидві сторони, як уповноважена, так і зобов’язана, несуть як права так і обов’язки у сфері соціального захисту, а у разі зловживання правом або неналежного виконання обов’язків притягуються до юридичної відповідальності. Слід звернути увагу на цілком нове вирішення питання щодо посилення відповідальності особи за належне виконання своїх обов’язків у соціальному страхуванні. Так, згідно зі ст. 27 Основ виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа, може бути припинено: якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за якої настає кримінальна відповідальність; якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи; внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов’язків щодо загальнообов’язкового державного соціального страхування.

М.Л. Захаров і Е.Г. Тучкова цілком обґрунтовано вважають, що лише імперативним способом можна гарантувати відповідну міру споживання кожному при настанні певного соціального ризику, встановленого законом^*211.

*211: { Захаров М.Л.. Тучкова Э.Г. Право социальногообеспеченияРоссии. – М., 2000. – С. 77.}

Поряд з імперативним методом застосовується й диспозитивний метод, проте зона його використання у чинному законодавстві не значна. Передусім диспозитивний метод виявляється в тому, що особа вільна у своєму бажанні застосувати своє право на соціальне забезпечення або не скористатися ним. Така можливість має здебільшого теоретичний аспект, адже на практиці громадяни завжди виявляють бажання реалізувати своє право на соціальний захист. Особа, яка має право на кілька видів пенсій, повинна обрати одну пенсію; жінка-мати має право вибору щодо використання передбаченої законодавством відпустки по догляду за дитиною повністю чи частково, це право може бути використано й членом сім’ї, який здійснює догляд, відповідно, за цей період особа отримує соціальну допомогу, яка зберігається й за умови роботи особи на умовах неповного робочого часу. Можна навести й деякі інші приклади, проте в системі, яка діяла до 1 січня 2004 р., вони настільки незначні порівняно з імперативними правоуставовленнями, що не справляли жодного суттєвого впливу на правове регулювання у цій сфері.

Із започаткуванням недержавного соціального забезпечення диспозитивний метод у цій частині системи соціального захисту отримав вже інший статус, його роль значно зросла. Зокрема диспозитивний метод лежить в основі недержавного пенсійного страхування, що упроваджується Законом України "Про недержавне пенсійне забезпечення". Недержавне пенсійне забезпечення здійснюється за принципом добровільності на підставі укладення особою пенсійних контрактів з пенсійними фондами, договорів страхування довічної пенсії зі страховими організаціями, договорів про відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних заощаджень тощо. Водночас і недержавне пенсійне забезпечення здійснюється за принципом законодавчого визначення його умов.

Четверте. Застосовується сполучення централізованого регулювання з муніципальним і локальним. Однією з тенденцій у соціально-захисній сфері є муніципалізація соціальної допомоги, про що вже зазначалося у попередніх розділах. Це виявляється в тому, що саме на муніципальному рівні провадяться обстеження домогосподарства і призначення соціальної допомоги або відмова в її наданні, а фінансування допомоги здійснюється шляхом надання субвенцій з державного бюджету України місцевим бюджетам. Поряд з тим у рамках недержавного пенсійного забезпечення як складової накопичувальної системи передбачається формування пенсійних фондів відкритих, корпоративних, професійних, умови і порядок пенсійного забезпечення в котрих мають встановлюватися у пенсійних схемах, які затверджуються відповідним пенсійним фондом і підлягають Державній реєстрації.

П’яте. Правове становище учасників соціально захисних правовідносин є особливим. Соціальний захист переважно здійснюється через зв’язок "індивід – держава" (фонди соціального страхування діють з дозволу держави і під її наглядом). Такий зв’язок зумовлює і специфічність правового становища учасників. Особливість полягає в тому, що суб’єкти хоча й перебувають під впливом централізованого методу, котрий завжди передбачає субординацію між суб’єктами, проте це особлива субординація: між сторонами не виникає відносин влади і підпорядкування. У цих відносинах субординація обмежується чіткою визначеністю суб’єкта, на якого покладено обов’язок щодо надання особі конкретного виду соціального забезпечення, поведінки сторін.

Суттєвим у зв’язку "індивід – держава" є положення п. З ст. 113 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування", згідно з яким у разі виникнення дефіциту коштів Пенсійного фонду для фінансування виплати пенсій у солідарній системі (перевищення видатків над доходами, у тому числі з урахуванням резерву коштів Пенсійного фонду) у зв’язку зі спрямуванням частини страхових внесків до Накопичувального фонду такий дефіцит покривається за рахунок коштів державного бюджету.

У соціально-захисних правовідносинах права та обов’язки виникають переважно із закону і не можуть змінюватися за угодою сторін. Це – основне правило як для забезпечення через соціальне страхування, так і через систему державної соціальної допомоги. Водночас у системі недержавного соціального забезпечення права і обов’язки суб’єктів виникають із договору (наприклад, пенсійного контракту), укладеного в порядку, передбаченому законодавством.

У всіх випадках конкретний вид соціального забезпечення надається особі лише після її звернення із заявою і прийняття рішення компетентного органу про призначення пенсії, соціальної допомоги, послуги.

Законодавством передбачено заходи примусу і юридичну відповідальність за порушення законодавства у сфері соціального захисту. Посадові особи, винні у порушенні законодавства пропенсійне забезпечення, про надання державної соціальної допомоги несуть юридичну відповідальність. Роботодавці-страхувальники несуть відповідальність за шкоду, заподіяну застрахованим особам або страховикам внаслідок невиконання або неналежного виконання своїх обов’язків із загальнообов’язкового державного соціального страхування, відповідно до законодавства. Заклади охорони здоров’я, заклади професійної реабілітації і громадяни, які надають соціальні послуги застрахованим особам, несуть цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну застрахованим особам або страховикам внаслідок фальсифікації документів про обсяги та якість наданих послуг (ст. 28 Основ).

Закон України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" передбачає відповідальність страхувальників, банків, організацій, що здійснюють виплату і доставку пенсій, та їх посадових осіб, а також Пенсійного фонду. Передбачено такий засіб забезпечення соціально-забезпечувальних зобов’язань як пеня, а також такі фінансові санкції, як штраф.

Таким чином, метод правового регулювання суспільних відносин у сфері соціального захисту характеризується такими ознаками:

1) поєднанням загальнообов’язкового державного соціального страхування і державного соціального надання;

2) сполученням імперативного і диспозитивного способів правового регулювання з перевагою імперативного способу, а також централізованого, муніципального і локального правового регулювання;

3) застосуванням спеціально дозволеного типу правового регулювання (дозволено лише те, що прямо зазначено в законі), за якого право вимоги щодо надання соціального забезпечення належить фізичній особі, а обов’язок щодо надання певного соціального блага покладено на чітко визначених суб’єктів;

4) для виникнення соціально-захисних правовідносин необхідна наявність особливих юридичних фактів (юридичного складу), в основі якого – настання певного соціального ризику – події, котра, як правило, не залежить від волі особи (настання інвалідності, досягнення пенсійного віку, тимчасова втрата працездатності, безробіття тощо).

 

---

Дата добавления: 2018-05-02; просмотров: 298; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!