У сучасній науковій юридичній літературі проблеми доступності правосуддя аналізуються принаймні втрьох основних контекстах.
По-перше, досить часто при визначенні завдань реформування судової влади, удосконалення судової системи акцентується увага на наближенні правосуддя до населення, досягненні максимально можливої його доступності (Є.Євтєєва , П.Бойко , М.О. Ларін , В.В. Лебєдєв , Л.С. Мірза та ін.). При цьому не провадиться ретельного аналізу змісту й обсягу цього поняття.
По-друге, існує значна кількість публікацій, у яких відбиваються різноманітні прояви принципу доступності правосуддя, наводяться варіанти вирішення проблем, пов’язаних з його реалізацією в різних видах судочинства і стосовно судової системи (роботи І.Є. Марочкіна , Ю.П. Битяка , Н.В. Сібільової.). Ці публікації становлять другий рівень наукового осмислення предмета даного дослідження. Однак на цьому рівні проблеми висвітлюються дещо фрагментарно, що не дозволяє створити повну картину
ситуації, яка склалася.
По-третє, питання доступності правосуддя почали набувати ґрунтовного аналізу вже на рівні монографічних ідисертаційних робіт. Варто зазначити праці таких російських учених, як В. М. Сидоренка , І.А. Приходька , В.М. Жуйкова, і української дослідниці Н. Ю. Сакари.
2. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та виконавче провадження.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) сьогодні на повних підставах оцінюється як одне з найбільших досягнень Ради Європи. Вона являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно–правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб.
|
|
|
У результаті глибинних демократичних перетворень, що відбулися на Європейському континенті на тлі Другої світової війни, у 1949 році була заснована Рада Європи - міжнародна регіональна організація європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища.
Від самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним з наріжних каменів цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції. Вона була підписана 4 листопада 1950 року десятьма європейськими державами в Римі. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно–правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.
|
|
|
Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став вступ нашої країни 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.
З часу набрання чинності Конвенцією було прийнято 11 Протоколів, які стали її невід’ємною частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили механізм їх захисту.
Саме завдяки ефективному забезпеченню прав особи, що зокрема передбачає право на індивідуальне звернення за захистом порушених прав, Конвенція стала першим міжнародним правовим документом, спрямованим на захист широкого спектра громадянських та політичних прав.
Конвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обов’язковим міжнародним правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні.
Права й свободи, передбачені Конвенцією, обіймають найважливіші сторони життя особи і мають громадянську, політичну, економічну та соціальну спрямованість. Головні з них – право на життя, свободу, особисту недоторканність особи, вільне пересування, свободу думки, совісті, релігії, виявлення поглядів, мирних зборів й асоціацій, право на створення сім’ї, повагу до особистого і сімейного життя, право на справедливий судовий розгляд, мирне володіння майном, заборона дискримінації, катувань, рабства та примусової праці, неприпустимість покарання без закону.
|
|
|
Разом з тим Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки, економічного добробуту, здоров’я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або заворушенням країни-учасниці можуть обмежувати права людини, проголошені Конвенцією. Однак таке право держав також не є абсолютним, і за жодних обставин не можуть бути порушені зобов’язання держави поважати право особи на життя, обов’язки щодо заборони катувань, рабства, неприпустимості зворотної дії закону.
Ключова роль у забезпеченні чіткого і дієвого контролю за реалізацією державами - учасницями Конвенції взятих на себе зобов’язань щодо забезпечення прав та основних свобод людини належить Європейському Суду з прав людини (далі – Європейський суд). Саме ця судова інституція забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним Конвенцією, дотримання державами-учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем.
|
|
|
Європейський суд функціонує на постійній основі з метою забезпечення виконання Високими Договірними Сторонами зобов’язань за Конвенцією. Його юрисдикція визнана обов’язковою всіма державами-учасницями й поширюється на всі спори, що пов’язані із застосуванням і тлумаченням норм Конвенції та Протоколів до неї в національних правових системах.
Місцезнаходженням Європейського суду є м. Страсбург (Франція). Засідання Європейського суду проводяться в Палаці Прав Людини. Організація його діяльності, Правила процедури, порядок здійснення реєстрації заяв, їх розгляду, винесення рішень установлені Конвенцією та Регламентом Європейського суду.
Європейський суд виносить свої рішення, керуючись нормами Конвенції і практикою застосування своїх попередніх рішень.
Рішення Європейського суду є обов’язковими для держав - учасниць Конвенції. Контроль за їх виконанням паралельно із Європейським судом здійснює Комітет Міністрів Ради Європи. Крім того, на запит Комітету Міністрів Європейський суд надає консультативні висновки з питань права щодо тлумачення і застосування норм Конвенції.
Україна зі вступом до Ради Європи 9 листопада 1995 року, ставши повноправним її членом, підписала Конвенцію. З набранням Конвенцією чинності для України, після її ратифікації Верховною Радою 17 липня 1997 року наша держава визнала для себе обов’язковою юрисдикцію Європейського суду. В Україні було запроваджено механізм гармонізації правової системи нашої держави з нормами й стандартами Ради Європи.
Наближення національної системи захисту прав людини до загальноєвропейської практики надало всім, хто перебуває під юрисдикцією України, право на звернення до Європейського суду в разі порушення нашою державою, її органами, посадовими особами норм Конвенції, положення якої визнані обов’язковими на території України. Це право передбачено ст. 55 Конституції нашої держави, яка надає можливість звернення за захистом своїх порушених прав до судових установ міжнародних організацій після використання особою національних засобів захисту.
Згідно зі статями 34, 35 Конвенції Європейський суд приймає заяви (скарги) від окремих заявників, груп осіб, неурядових організацій, окремих держав про порушення положень Конвенції країнами, що визнали юрисдикцію Європейського суду.
ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ДО КОНВЕНЦІЇ
1. Положення пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод людини 1950 року застосовуються в частині, що не суперечить пункту 13 Розділу XV "Перехідні положення" Конституції України та статтям 106 і 157 Кримінально-процесуального кодексу України щодо затримання особи та надання прокурором санкції на арешт.
2. Положення пункту 3 статті 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року застосовуються в частині, що не суперечить пунктам 48, 49, 50 та 51 Тимчасового дисциплінарного статуту Збройних Сил України, затвердженого Указом Президента України від 7 жовтня 1993 року № 431 щодо накладення арешту, як дисциплінарного стягнення.
3. Україна повністю визнає на своїй території дію підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо права підсудного на виклик і допит свідків (статті 263 та 303 Кримінально-процесуального кодексу України), а щодо права підозрюваного і обвинуваченого - лише в частині права заявляти клопотання про виклик і допит свідків та проведення з ними очної ставки відповідно до статей 43, 43 і 14 зазначеного Кодексу.
4. Положення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року застосовуються в частині, що не суперечить пункту 13 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України та статтям 177 і 190 Кримінально-процесуального кодексу України щодо надання прокурором санкції на обшук, а також щодо огляду житла. Застереження під номерами 1, 3 та 4 втратили чинність з 28 червня 2001 року.
Щодо Протоколу № 6 від 29 червня 2000 р.
Смертну кару було замінено на довічне позбавлення волі (стаття 25 Кримінального Кодексу України 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав неконституційними положення Кримінального кодексу України, що передбачали смертну кару. Згідно з Законом України від 22 лютого 2000 року "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально- процесуального та Виправно-трудового кодексів України", Кримінальний кодекс України було приведено у відповідність до вищезазначеного рішення Конституційного Суду України). Закон України "Про ратифікацію Протоколу № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, який стосується скасування смертної кари, 1983 року" передбачає збереження застосування смертної кари за злочини, вчинені під час війни у випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтею 2 Протоколу № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Україна повідомить Генерального Секретаря Ради Європи в разі внесення відповідних змін до національного законодавства.
3. Виконавче провадження як частина судового розгляду.
Кожному гарантується право на справедливий суд у розумні строки незалежним та безстороннім судом (ст. 6 Конвенції по захист прав людини і основоположних свобод).
Відповідні міжнародні норми знайшли своє відображення у Конституції України та інших нормативних актах.
Проте, якщо рішення суду набрало чинності, це ще не є гарантією його виконання винною (зобов’язаною судом) Стороною. У випадку невиконання рішення суду у добровільному порядку, слід звертатися до примусового виконання рішення.
Європейський суд з прав людини дійшов до виноску, що виконавче провадження не може бути відокремлено від судового провадження (справа «Сіка проти Словакії» (Sika v. Slovakia), N 2132/02, пп. 23-26, від 13 липня 2006 року). Дану позицію ЄСПЛ підтримує у справах, у тому числі у справі «Васильчук проти України» (Заява N 31387/05, остаточне рішення 10.05.2010 р.).
Виконання рішень здійснюється відповідно до ЗУ «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII (надалі – Закон), який визначає порядок виконання судових рішень та рішень інших органів.
Виконавчі дії провадяться виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна у робочі дні, не раніше шостої і не пізніше двадцять другої години. Конкретний час проведення виконавчих дій визначається виконавцем.
Згідно з ч.1 ст. 26 Закону - виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставівиконавчого документа (виконавчих листів та наказів, що видаються судами на підставі судових рішень).
Також варто зазначити, що стягувач сплачує авансовий внесок, а з боржника - виконавчий збір.
Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону до заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію про сплату авансового внеск у в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру та рішень про забезпечення позову - у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника - фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.
Згідно зі ст. 27 Закону виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків від суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом. За примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.
З вернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах. З вернення стягнення на об’єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому фактично проживає боржник.
Арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Виконавець за потреби може обмежити право користування майном, здійснити опечатування або вилучення його у боржника та передати на зберігання іншим особам. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.
Частиною 1 ст. 61 Закону визначено, що реалізація арештованого майна здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною.
У законі передбачені процедури щодо виконання рішень у випадку стягнення коштів, реалізації майна, виконання рішень немайнового характеру тощо, окремо дані дії регулюються Постановою КМУ «Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників» від 3 серпня 2011 р. № 845.
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до начальника відділу,керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня чи до суду (ст. 74 Закону).
У порядку цивільного судочинства, відповідно до ст. 383 ЦПК, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК, порушено їх права чи свободи.
Слід також звернути увагу на те, що скарги на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень, ухвалених господарським судом відповідно до ГПК, підлягають розгляду господарськими судами (стаття 121-2 ГПК).
Скарга у виконавчому провадженні подається виключно у письмовій формі та має містити:
1) найменування органу державної виконавчої служби, до якого вона подається;
2) повне найменування (прізвище, ім’я та по батькові) стягувача та боржника, їхні місця проживання чи перебування (для фізичних осіб) або місцезнаходження (для юридичних осіб), а також найменування (прізвище, ім’я та по батькові) представника сторони виконавчого провадження, якщо скарга подається представником;
3) реквізити виконавчого документа (вид документа, найменування органу, що його видав, день видачі та номер документа, його резолютивна частина);
4) зміст оскаржуваних рішень, дій чи бездіяльності та посилання на порушену норму закону;
5) викладення обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги;
6) підпис скаржника або його представника із зазначенням дня подання скарги.
Рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днівз дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів. Рішення виконавця про відкладення проведення виконавчих дій може бути оскаржене протягом трьох робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 213; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!