Правова сім'я загального права

Англосаксонська правова сім'я включає в себе дві групи: групу английс

кого права (Англія, Північна Ірландія. Канада, Австралія. Нова Зеландія,

колишні колонії Британської імперії - 36 держав) і право США, за винятком штатів Луїзіана і Каліфорнія, де значну роль відіграють французьке і іспанське право.

Основним юридичним джерелом в англійській правовій системі є юридична практика, яка спирається на юридичні прецеденти, тобто на раніше винесені судові рішення. Разом з тим поряд із судовою практикою певне значення надається статутному праву, тобто законам і підзаконним актам, прийнятим на виконання законів.

В англійському праві відсутній розподіл на публічне і приватне право.

Його замінює поділ на загальне право і право справедливості. Англія не має писаної конституції у формі Основного закону і кодексів європейського типу. Нормативні акти під впливом судової практики містять норми казуїстичного характеру.

Галузі англійського права виражені менш чітко, ніж у континентальних правових системах, та проблемі їх класифікації доктрина приділяє незначну увагу. Англійська система взагалі воліє практичний результат теоретичного обгрунтування.

Правова система Англії розвивалася самобутньо і незалежно від права континентальної Європи. Історія англійського права сягає в далеке минуле. Після нормандського завоювання Англії (1066) правосуддя в основному здійснювалося королівськими судами в Лондоні.

В результаті їх діяльності склалося загальне право - сума рішень, якими згодом керувалися всі суди.

Переведіть (на слух) у швидкому темпі:

A court of competent jurisdiction; концепція прецеденту; common law; вирішити спір; to decide subsequent cases; підлеглі суди; the parties involved; покладатися на попередні справи; legal significance; відмовлятися від прецеденту; judicial decision; кеюрісти; to be beyond the grasp; керувати поведінкою; codified Law system; судова практика; canon law; market relations; норми приватного римського права.

Прецедент як джерело права в англо-американській сім'ї

Судовий прецедент як джерело права вперше з'явився саме в англійській правовій системі. Вирішальна роль прецеденту у створенні та функціонуванні права в Англії відрізняє систему загального права від континентальної та інших правових систем. Історично склалося так, що в середньовічних Англії та Вельсі загальне (єдине) право було сформоване через діяльність судів. Сьогодні судовий прецедент є основним джерелом англо-американського права. Наприклад, в Англії налічується близько 800 тис. судових прецедентів, і щороку до них додається близько 20 тис. нових.
Загальна доктрина судового прецеденту як обов'язкового джерела англійського права склалася лише в другій половині XIX століття. Це пояснюється насамперед тим, що тривалий час у правовій свідомості англійського суспільства панувала деклараторна теорія права, яка, визнаючи об'єктивним джерелом права звичаї і традиції країни, не дозволяла відносити судовий прецедент до джерел права. Згідно з деклараторною теорією судове рішення розглядалось лише як переконливе свідчення, що підтверджує наявність норми права в тому вигляді, в якому вона була сформульована в рішенні по даній справі, але аж ніяк не як обов'язковий прецедент, тобто джерело права.
Доктрина обов'язкового судового прецеденту в її сучасному вигляді сформувалася під впливом двох важливих обставин:
1) утворення 1865 року спеціальної Ради і Правового товариства, до обов'язків яких входила публікація рішень вищих судових інстанцій за умови обов'язкового професійного контролю кожного випуску. До цього такі публікації здійснювалися в приватному порядку. Багато судових рішень залишалися взагалі невиданими;
2) створення на підставі законів про судоустрій 1873—1875 років єдиної централізованої системи судів. Функціонування системи прецедентного права було б неможливим, якби англійські суди не входили до єдиної системи і не знаходилися в певній ієрархічній підпорядкованості.
У найширшому розумінні прецедентом (від лат. ргаеcedens, praecedentis — той, що передує) вважається те, що відбулося в тій чи іншій ситуації раніше і що сприймається як свого роду приклад, що підказує, як слід поводитися у схожій ситуації, якщо вона виникне знову.
Якщо прецедент стосується судових справ, то він розглядається як судовий прецедент. Отже, судовий прецедент — це таке рішення суду в конкретній справі, що підказує іншим суддям, яке рішення слід прийняти при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.
Сама доктрина прецеденту перебуває в постійному розвитку, але зберігає три постійні риси:
1) повага до окремо взятого рішення одного з вищих судів;
2) рішення такого суду є переконливим прецедентом для судів, що знаходяться вище в ієрархії;
3) окреме рішення розглядається завжди як обов'язковий прецедент для нижчого суду.
Доктрина прецеденту ґрунтується на принципі stare decisis (“стояти на вирішеному”), який походить від латинської фрази “stare decisis et non quieta movere”, що означає “триматися прецедентів і не порушувати вже установленого”.
Згідно з цим принципом суди не можуть переглядати прецеденти за своїм розсудом. Принципу “стояти на вирішеному” необхідно дотримуватися навіть у тих випадках, коли існують досить переконливі аргументи, що за інших обставин дозволили б не робити цього (наприклад, той чи інший прецедент є несправедливим або помилковим). Судді дотримуються принципу stare decisis не так під загрозою санкцій (звільнення з посади), як з метою, щоб судова практика досягла високого ступеня єдності. Це необхідно для того, щоб не порушувався принцип справедливості, який вимагає однакового ставлення до всіх людей в однакових ситуаціях. Слушною є думка, що тільки за наявності принципу stare decisis на основі судових рішень можна досягти тієї необхідної сталості та впевненості, які нерозривно пов'язані з самим поняттям права.
Зміст принципу stare decisis розкривають дві суттєві вимоги — підкореності та переконливості, на яких і ґрунтуються судові рішення. Ці вимоги, виходячи з їх загального характеру, також часто іменують принципами.
Принцип підкореностіозначає, що суд повинен дотримуватися правила, встановленого під час розгляду попередньої справи.
Цей принцип діє по вертикалі, визначаючи обов'язок суддів дотримуватися рішень відповідних вищих судів (тому цю форму іноді називають вертикальним stare decisis). Так, рішення англійської Палати лордів (це вищий суд в Англії) є обов'язковими для всіх нижчих судів. Рішення Апеляційного суду (касаційна судова інстанція) є обов'язковими для всіх судів, крім Палати лордів. Рішення Високого суду є обов'язковими для всіх судів, крім Палати лордів і Апеляційного суду.
Крім того, апеляційні суди пов'язані своїми минулими рішеннями (горизонтальний stare decisis).
Проте з принципу підкореності є винятки. Так, для апеляційного суду не є обов'язковим прецедент, якщо, зокрема:
1) цим апеляційним судом є Палата лордів, що не зв'язана своїми попередніми рішеннями.
У 1966 році Палата лордів зробила заяву, згідно з якою дуже жорстка прихильність до прецеденту може призвести до несправедливості в конкретному випадку та до невиправданих обмежень у розвитку права. Тому Палата лордів вважає свої попередні рішення в принципі обов'язковими, але допускає можливість відходу від них у разі необхідності. Ця заява не стосується використання прецедентів ніякими іншими, крім Палати лордів, судами. Проте цей виняток з принципу stare decisis, який, до речі, був підтриманий Парламентом у Законі про здійснення правосуддя (1969), застосовується Палатою лордів дуже обережно: так, за 10 років (1966—1976) вона відхилила лише два прецеденти;
2) прецедент конфліктує з більш раннім прецедентом вищого апеляційного суду;
3) з прецедентом апеляційного суду не погодився Судовий комітет Таємної Ради;
4) прецедент суперечить іншому, більш ранньому прецеденту того ж самого суду;
5) прецедент був у непрямій формі відхилений наступним рішенням вищого апеляційного суду;
6) прецедент був прийнятий цим судом per incuriam (за недбалістю);
7) прецедент є застарілим;
8) прецедент містить два ratio decidendi, між якими можна зробити вибір;
9) прецедент був скасований законом.
Принцип переконливості stare decisis означає, що суд може, але не зобов'язаний, дотримуватися раніше встановленого правила, якщо його аргументація є досить переконливою.
Оскільки щодо конкретного прецеденту можуть діяти різні принципи stare decisis — підкореності або переконливості, можна зробити висновок про існування двох видів судових прецедентів: обов'язкових та необов'язкових (переконливих). Прецеденти, щодо яких діє принцип підкореності, вважаються обов'язковими. Прецеденти, в основі яких лежить принцип переконливості, називаються переконливими. Вони не є юридично обов'язковими.
До переконливих прецедентів для англійських судів належать такі судові рішення (або їхні складові частини):
1) частина рішення Палати лордів,, що визнається obiter dictum;
2) усі рішення нижчих судових інстанцій;
3) усі рішення Судового комітету Таємної Ради;
4) усі рішення судів Шотландії;
5) усі рішення, прийняті судами інших держав, на які поширюється юрисдикція загального права;
6) прецеденти і думки, викладені в класичних юридичних працях (наприклад, у пщручниках і монографіях);
7) рішення, винесені рівними судовими інстанціями, якщо вони не вважаються юридично обов'язковими;
8) усі рішення судів Європейського Союзу.
Значення переконливих прецедентів зростає тоді, коли суду доводиться заповнювати відсутність законодавчої регламентації.
Структура судового прецеденту. Будь-який прецедент містить дві частини: ratio decidendi та obiter dictum.
Ratio decidendi (з лат.— підстава для вирішення) — це та частина рішення суду, де містяться норми права, на основі яких було вирішено дану справу. Ratio decidendi міститься в мотивувальній частині і є стандартом, поясненням, чому саме так було вирішено конкретну справу. Для обґрунтування цього принципу судді, ухвалюючи рішення у справі, застосовують норми законодавства, попередні прецеденти та міркування (мотивацію) суддів при їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на іноземні прецеденти чи законодавство тощо.
Ratio decidendi фіксує правову основу, що має силу закону і повинна застосовуватися при вирішенні всіх наступних справ, при чому щодо всіх інших осіб, а не тільки сторін у даній справі. Таким чином, саме ratio decidendi є нормою прецедентного права.Наприклад, у відомій справі чилійського генерала А. Піночета англійським судом вирішувалось питання про можливість видачі іспанському правосуддю генерала — глави держави, який має дипломатичний імунітет. Принципом (ratio decidendi) у цій справі була мотивація суду, що скоєння злочинів проти людства та катування людей не є офіційними діями глави держави, тому він не має імунітету від кримінального переслідування. Вона дозволи-та прийняти рішення про видачу генерала.
Пошук ratio decidendi — нелегке завдання. Навряд чи ratio коли-небудь формулюється суддями у прямій формі. Скоріше, воно може міститися у прихованому вигляді. Отже, основне завдання юриста, що аналізує рішення суду, полягає в тому, щоб виокремити в ньому ту частину, в якій формулюється підстава для вирішення справи. Можна сказати, що пошук ratio decidendi є основною особливістю процесу в англо-американських судах.
Найпоширенішими методами пошуку ratio decidendi : метод Вембо та метод Гудгарта.Згідно з методом Вембо суддя має спочатку знайти в рішенні те правоположення, яке може вважатися ratio decidendi, а потім надати йому протилежного значення. Якщо після цього остаточний висновок рішення не зміниться, то перед суддею — obiter dictum, якщо зміниться — тоді це ratio decidendi. Наприклад, якщо у справі генерала А. Піночета вважати катування людей офіційною дією глави держави, тоді рішення у справі повинно змінитися. Отже, протилежне до такого припущення твердження є ratio decidendi цього рішення.
Згідно з методом Гудгарта ratio decidendi визначається шляхом оцінки фактів, які уявляються суттєвими для судді. Суд вважає себе зв'язаним попереднім рішенням і постановляє аналогічну ухвалу, якщо у справі, що розглядається, не з'являється новий факт, вплив якого на нове рішення він вважає суттєвим. Суд також не вважає себе зв'язаним попереднім рішенням, якщо в новій справі відсутні деякі суттєві факти, що фігурували в попередній справі.
Інша частина рішення суду розглядається як obiter dictum (з лат.— сказане між іншим) — зауваження (міркування) суду щодо питань, які безпосередньо не входять до предмета судового рішення, але висловлені для пояснення, ілюстрації і мають загальний характер. На відміну від ratio decidendi ці висловлення не формулюють той чи інший принцип права і не обґрунтовують рішення суду.
Obiter dictum носить додатковий, але не обов'язковий характер і тому не має обов'язкової прецедентної цінності для майбутніх справ. Ця частина рішення суду в справі покликана допомогти суддям у майбутньому, проте вони не зобов'язані дотримуватися висловлень, що містяться в ній. І все ж таки практика вимагає, щоб фахівці звертали увагу на obiter dictum. Більшість юристів так і роблять, намагаючись передбачити, як суд поводитиметься в майбутньому. Тому розсудливий юрист завжди ознайомиться з усією інформацією, яка може виявитися корисною, у тому числі з obiter dictum.
Obiter dictum буває трьох видів:
1) висновки суду щодо відсутніх у даній справі фактів та обставин або ж фактів та обставин, що реально існують, але не мають прямого відношення до даної справи. Наприклад, у справі Централ Ландон Проперті Траст Лтд проти Хай Тріс Хаус Лтд (Central London Property Trust Ltd v. High Trees House Ltd) 1947 року суддя висловив думку, що власники нерухомості не можуть звертатися до суду з позовами про стягнення орендної плати за період воєнного часу, хоча в даній справі таких вимог ніхто не заявляв;
2) твердження суду, які хоч і засновані на доведених у справі фактах, але які не були використані ним при обґрунтуванні рішення. Наприклад, у справі Хедлі Бьорн енд Ко Лтд проти Хелер енд Партнере (Hedley Byrne & Co Ltd v. Heller & Partners) 1964 року Палата лордів висловилася про те, що банки, які надають рекомендації своїм клієнтам, зобов'язані виявляти про них турботу і що банк несе відповідальність у випадках, коли виявляє недбалість при наданні рекомендацій. У даній справі був встановлений факт недбалості банка при наданні рекомендацій своєму клієнтові. Проте твердження про відповідальність банку не було використане в рішенні суду, оскільки у справі існувала відмова клієнта від позову;
3) думка суддів, які залишились у даній справі у меншості. Це думка суду, що хоч і ґрунтується на достовірних фактах, але не приймається до уваги при вирішенні справи.
Вважається, що дія судового прецеденту в часі є необмеженою. І якщо він стосується розглянутих судом питань, то залишається джерелом права, хоч би скільки часу минуло з моменту його появи. Але прецедент може й припинити свою дію. Це може трапитися за допомогою трьох інститутів: перегляду (скасування) прецеденту, зміни рішення нижчого суду та відхилення прецеденту.
1. Інститут перегляду (скасування) прецеденту. Прецедент переглядається:
а) згідно з рішенням вищого суду за іншою справою. Вищий суд у цих випадках вважає, що право з часу проголошення попереднього рішення стало іншим. Тому рішення, прийняте на підставі старого прецеденту в іншій справі, залишається чинним, а новий прецедент, створений вищим судом, поширюватиметься на всі справи, що будуть розглядатися в майбутньому;
б) шляхом прийняття статуту, що містить норми, які за змістом відрізняються від правила, встановленого прецедентом. Значення перегляду прецедентів актами Парламенту підвищується в Англії, починаючи з 1966 року, після відмови Палати лордів від принципу “твердого прецеденту”.
2. Інститут зміни рішення нижчого суду. Зміна рішення має місце тоді, коли вищий суд скасовує рішення нижчого суду в порядку апеляційного перегляду тієї ж справи. У цьому випадку відхилене рішення нижчого суду втрачає силу прецеденту, а прийняте судом апеляційної інстанції рішення стає новим прецедентом у даній справі. Новий прецедент буде використовуватись також при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.
3. Інститут відхилення прецеденту (відхід від прецеденту). Суд може відхилити запропонований йому для застосування прецедент з тих мотивів, що він не повною мірою відповідає фактичним обставинам розглянутої справи. У цьому випадку суд повинен констатувати, що обставини справи, розгляд якої привів до створення прецеденту, мають істотні розбіжності з обставинами справи, яку він розглядає зараз. Тому цей прецедент не може бути застосований через його невідповідність фактичним обставинам даної справи.
Зазвичай суди віддають перевагу відхиленню прецеденту, а не його перегляду (скасуванню). Вважається, що перегляд (скасування) прецедентів призводить до зростання невизначеності права й у цілому не сприяє цілям правосуддя і справедливості. Відхилення ж дозволяє в разі необхідності “відродити” “сплячий” прецедент.

Англо-американська правова сім'я об'єднує близько 50 правових систем (Великобританія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія, Нігерія і ін) і складає гідну конкуренцію романо-германській системі. Поширеність англосаксонських правових традицій пояснюється історичним фактором: велика Британія здійснювала масові колоніальні експансії, які супроводжувалися привнесенням власного права і його дотримання ставало обов'язковим.

Відмінними ознаками даних правових систем є: відсутність поділу права на публічне і приватне, переважно казуистический2 (а не абстрактний) характер норм, велике значення судового прецеденту та правової доктрини серед джерел права.

У сучасній теорії прецедентне право отримало назву "загальне право". Його основою став принцип stare decisis (переклад з лат. - стояти на вирішену), означає, що при виробленні рішення судом панівна сила належить прецеденту.

Прецедент (від лат. praecedenlis - той, що передує) - це винесене судом по конкретній справі рішення, обгрунтування якого стає правилом, обов'язковим для всіх судів тієї ж чи нижчої інстанції при вирішенні аналогічної справи. Прецедент є правовою основою для регулювання більшості суспільних відносин в англо-американських правових системах.

Прецедент складається з обов'язкової основи рішення (ratio decidendi - правило, яке наповнює змістом загальну норму), і попутно сказаного (obiter dictum - інші обставини справи, що обґрунтовують рішення). Сам суддя не визначає, що у вирішенні ratio decidendi, а що obiter dictum - це робить інший суддя, встановлюючи, чи є дане рішення прецедентом для справи, яку він розглядає. Принцип судового прецеденту застосовується в частині ratio decidendi, тоді як частина obitur dictum не має обов'язкової сили. Існує ієрархія прецедентів, згідно з якою рішення, прийняті вищими судовими інстанціями, обов'язкові для нижчестоящих судів.

Поряд з прецедентами, складовими систему загального права, важливу роль відіграють акти статутного права, джерелом якого є парламентські акти. Питання про пріоритет цих актів та судових прецедентів на практиці вирішується на користь перших, оскільки другі відіграють допоміжну роль щодо позитивного законодавства.

Англійська правова система ґрунтується на таких джерелах права, як судові прецеденти, статути, конституційні угоди, звичаї і ділові звичаю, правова доктрина.

Характерною особливістю даної правової системи є відсутність писаної Конституції, проте це не означає, що конституційних почав немає зовсім. У Великобританії склався підхід до об'єднання конституційного та інших галузей права у зв'язку з тим, що правові джерела не систематизовані. Немає і нормативного підходу до поділу галузей законодавства. Неписана Конституція Великобританії складається з наступних складових: статутне право; загальне право (прецедентне право); конституційні угоди.

Статутне право (Statute Laic) будується на правових актах - статутах. Статути - це категорія актів, складових британську конституцію і охоплюють акти Парламенту і акти делегованого законодавства, включаючи Велику Хартію Вольностей 1215 р.; Білль про права 1689 р.; Акт про союз з Шотландією 1706 р.; Акт про престолонаслідування 1701 р., закони про парламент 1911 і 1949 рр.; закони про пэрах 1958 і 1963 рр.; Закон про Палаті громад 1978 р. і т. д.

Акти делегованого законодавства приймаються виконавчою владою на основі прав, делегованих Парламентом. До цієї категорії актів належать акти, що видаються міністрами Корони, місцевими органами влади і публічними корпораціями. Найбільш важливими з актів делегованого законодавства є накази в Таємній раді, що видаються від імені монарха.

Суть прецедентного права (Соттоп Law) полягає в доктриною судового прецеденту - stare decidis, закріплює правило обов'язкового проходження нижчестоящого суду рішенням вищого при винесенні рішення по аналогічній справі. Спочатку такі рішення не могли бути змінені, і довгий час це сприяло стабільності системи. У другій половині XX ст. такий підхід був змінений: Палата лордів, Високий суд правосуддя і Апеляційний суд визнали можливим відходити від раніше винесених ними судових рішень. На сучасний момент силу прецеденту мають рішення вищих судових інстанцій - Апеляційного суду (Court of Арреа) і Палати лордів (Ноші про/ Lords) - щодо всіх нижчестоящих суддів, включаючи суддів Високого суду правосуддя (High Court про/Justice), судів графств (county courts) і магістратських судів (magistrature). Тут маються на увазі так звані зобов'язують прецеденти (binding precedents), створювані рішеннями вищих судів, обов'язкові для всіх судів по низхідній лінії, які, таким чином, повинні керуватися зазначеними прецедентами при прийнятті власних рішень по аналогічних справах. Незважаючи на те, що прецеденти є важливою частиною правової системи і відображають її унікальність, вони не є єдиним джерелом права.

Конституційні угоди (Constitutional conventions) регламентують відносини між монархом і Кабінетом міністрів, а також між палатами Парламенту. Звичаї визнаються правовими джерелами тільки коли задовольняють ряду критеріїв: 1) обов'язковість відносин, які є предметом розгляду в суді; 2) визначеність; 3) розумність; 4) старовинність, тобто існування з незапам'ятних часів; 5) тривалість і регулярність застосування.

Правова система Сполучених Штатів Америки (США). США - президентська республіка з федеративним територіальним устроєм, що об'єднує 50 штатів і федеральний округ.

Основним правовим принципом у США є принцип розподілу влад: законодавча влада належить Конгресу (складається з Палати представників і Сенату), виконавча - Президенту, судова Верховному й іншим судам.

Важлива відмінність американської правової системи від англійської полягає в наявності писаного Основного закону, яким в країні є Конституція 17 вересня 1787 р., складається з преамбули, семи статей і двадцяти семи поправок. Вона закріплює основні особисті, політичні і економічні права громадян, а також перелік питань, віднесених до компетенції центральної влади. Питання, не включені в цей перелік, штати правомочні вирішувати самостійно.

Правова система США має багато спільного з англійської зважаючи на те, що на території штатів з моменту їх утворення та об'єднання діяли англійські закони і норми англійського загального права, сформульовані в рішеннях британських судів. Відмінність полягає в тому, що англійське прецедентне право застосовується не беззастережно. Американські суди відмовляються слідувати застарілим нормам загального права і створюють власні прецеденти.

Ключовою відмінністю є і складна система законів США, що включає федеральні закони, закони штатів і місцеві закони. Останнім часом спостерігається внутрішня диференціація правової системи, тобто в окремих штатах право розвивається у розрізі із загальною тенденцією, притаманною англосаксонської правової сім'ї. Наприклад, для Луїзіани зберігається значення французького та іспанського права. Колишні мексиканські території (Техас, Нью-Мексико, Невада) також досі відчувають вплив іспанської правової системи.

Деформації правосвідомості - спотворене уявлення про сутність права, неусвідомлення його цінності. Різновидами деформації правосвідомості, тобто антиподами правової культури, є правовий нігілізм, правовий ідеалізм, правовий догматизм, правовий інфантилізм, правовий дилетантизм, правова демагогія.

Правовий нігілізм (від лат. nihil - ніщо, нічого) - вид деформації правосвідомості особи, суспільства, соціальної групи, що характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, запереченням значущості норм і принципів права або зневажливим до них ставленням, однак виключає злочинний намір. Нерідко закон в індивідуальній правосвідомості з'являється у вигляді державного обмежника, якому не слід підкорятися, а необхідно протистояти. Такий психічний стан робить суб'єкта потенційно небезпечним для суспільства, тому що протиправна установка, яка сформувалася в нього, здатна породити правопорушення, включаючи злочин. Тому правовий нігілізм розглядається як найбільш істотний прояв деформації правосвідомості. Протилежним до правового нігілізму явищем є правовий ідеалізм (правовий романтизм). Правовий ідеалізм - вид деформації правосвідомості особи, суспільства, групи, що характеризується переоцінкою (фетишизацією) можливостей права, уявленням про нього як про вищу цінність, яка підкоряє собі всі інші цінності. Правовий ідеалізм сприймає право як чудодійний засіб, здатний змінити світ, ощасливити людей, створити досконале суспільство і державу. Покладаючи на право надмірні надії, правовий ідеалізм є не меншою загрозою для суспільства, ніж правовий нігілізм. Наївна віра у можливість законів вирішити усі проблеми призводить до розчарування, коли закон виявляється не правовим або недосконалим з точки зору юридичної техніки, коли норми права "не працюють" через відсутність необхідних механізмів їх реалізації.

Правовий інфантилізм - вид несформованої правової свідомості особи як результату відсутності не тільки глибоких правових знань, але й потреби в юридичній поінформованості, неготовності діяти відповідно до чітких правових приписань. Образ права в інфантильній свідомості з'являється як якийсь безформний утвір з неясними контурами й призначенням. Будучи учасником правовідносин, суб'єкт із такою свідомістю не вникає в права та обов'язки сторін, урегульованих правом, ставиться до права байдуже. Правовий інфантилізм, на жаль, можливий і при наявності документа про юридичну освіту. Правовий дилетантизм - суміжний з правовим інфантилізмом вид деформації правосвідомості особи, яка ознайомлена з правом, але легковажно до нього ставиться, що виражається у поверховому судженні про закон або юридичну ситуацію, довільному тлумаченні правових норм і принципів, частому ігноруванні принципу презумпції невинуватості та ін. Правова демагогія - вид деформації правосвідомості особи, що виявляється в системі обману всілякими привабливими, але брехливими обіцянками правового характеру; особливо поширена під час виборів, коли використовуються усі засоби "обробки" виборців, включаючи і "чорний піар", а також у періоди обговорень конституції, законів, коли приймаються нормативно-правові акти декларативного характеру, звучить неконструктивна критика змісту щойно прийнятого закону, вносяться пропозиції його скасувати, протиставляються один одному законодавчі акти та ін.

Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 350; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 123 4 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!