Українське козацтво: виникнення та устрій

Передумови та причини виникнення запорозького козацтва

Козацтво -давнє побутове явище, що виникненням завдячує сусідству українського народу з кочовим хижацьким степом. Воно стало наслідком постійної боротьби народу з набігами кочівників. "Козак" - слово тюркського походження (які "казан", "базар", "сарай", "караван" тощо), яке з'явилося в українському лексиконі у 90-х роках XV ст. Половці називали козаками тих, хто ніс сторожову службу.

Але в Україні термін "козак" почали вживати на означення окремого соціального стану. Козаками вважали людей, вільних від кріпацтва, тих, хто не лише господарював, а й повсякчас був готовий боронити рідну землю. "Запорозькими" козаків стали іменувати, бо ті селилися за дніпровськими порогами, на притоках Дніпра і Південного Бугу.

Однією з головних причин утворення козацтва були утиски з боку феодалів. Після Люблінської унії на землях України запанував колоніальний польський режим. Саме польська влада з її панщиною, звичаями і традиціями адміністративного управління, законодавчими нормами і нетерпимим релігійним світоглядом несвідомо сприяла породженню ворожої для себе сили в особі українського, а потім і запорозького козацтва.

Передумови появи козацтва були політичні, економічні, соціальні та релігійні.

До утворення нового прошарку на теренах України спонукала турецько-татарська агресія, яка за середньовічних часів становила смертельну небезпеку для багатьох слов'янських народів. Після розпаду Золотої Орди у середині XV ст. виник ряд ханств і орд, зокрема у 1449 р. - Кримське ханство, яке володіло степовими землями Північного Причорномор'я і Приазов'я. У 1475 р. турки завоювали Крим, і кримський хан визнав себе васалом Туреччини. Після цього становище України значно погіршилося. Об'єднані турецько-татарські загони вчиняли спустошувальні набіги на українські землі. Це поставило під загрозу існування українського народу як етносу. Польська держава не могла і не виявляла особливого бажання захистити українських "хлопів" ("бидло"), а українська політична і майнова еліта вся перейшла на бік завойовників. Відтак народ мусив захищати себе сам. Обставини стимулювали козаків об'єднувати зусилля, створювати укріплення, так звані засіки (січі), і зі зброєю в руках боронити свої свободу і життя.

У південних степових районах із XV ст. населення було доволі строкате із соціальної точки зору. Тут жили люди вільні від кріпацтва і не обмежені правовими нормами феодальної держави. Більше того, козацтво не приймало звичних для феодальних країн Середньовіччя суспільно-політичних умов і правових засад.

На відміну від подібних формацій того часу в інших регіонах (таборити в Чехії - XV ст., граничари у Хорватії, донське козацтво в Московській державі), українське козацтво еволюціонувало до найвищої форми соціально-політичної організації - створення власної держави, якою стала Козацька республіка.

Козацтво розвивалося на широкій соціальній основі. Серед нього були селяни, міщани, феодали, духовенство. Запорозька Січ стала прихистком для всіх, хто виступав проти соціального і національного гніту, хто над усе цінував волю. Крім українців, що становили переважну більшість, тут було багато росіян, білорусів, литовців, грузинів. Потрапляли також італійці, французи й навіть араби. Козак був людиною іншого, волелюбного соціально-політичного світогляду та інакшої психології. Така соціальна верства не вписувалася в рамки феодальної суспільної організації.

У 50-х роках XVI ст. козацтво як окремий стан створило свою військово-політичну організацію – Запорозьку Січ. Вона істотно вплинула на подальшу еволюцію козацтва, дала суспільству добрих організаторів, впливових політичних діячів, талановитих воєначальників. Україну як Козацьку християнську республіку (К. Маркс) визнали суб'єктом міжнародних відносин.

У конкретно-історичних умовах середини XVI ст. воно перехопило естафету державницької традиції, яке перервала інкорпорація українських земель Литвою та Польщею. Вперше державотворча функція перейшла до представників народу.Сьогодні можна вести дискусії довкола теорії, історії держави і права, співвідносити їх зі специфікою державотворчості часів Запорозької Січі. Наприклад, це державне утворення не мало всіх ознак держави (у Запорозькій Січі не було громадянства, в ній не існувало як таких економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власної монети, великих міст як центрів політичного життя, ремесла і торгівлі). Навіть за часів найвищого розвою чисельність її населення не перевищувала 100 тисяч осіб. Такі факти.

Але ніхто не заперечить того, що Запорозька Січ унаслідок історичних обставин перетворилася на життєздатний політичний організм, який виконував функції держави нашого народу. Це - цілий період в історії державності України.

Державотворча практика в Україні, пов'язана з існуванням Запорозької Січі, не обмежується періодом із середини XVI - першої половини XVII ст. Січ і далі існувала як окреме державне утворення одночасно з феодальною Українською Гетьманською державою, створеною Б. Хмельницьким, аж до кінця XVIII ст.

Аналізуючи роль і місце Козацької республіки в історії державності нашого народу, не слід залишати поза увагою роль козацтва, козацького ідеалу в розвитку структури українського суспільства. У свідомості селянина, простого виробника, кріпака закріпилося уявлення про козака як людину, вільну від усіх (крім військового) обов'язків перед паном і державою. Козаки мали особливі імунітетні права, особисту свободу, могли володіти землею, були непідсудні польському суду.

Селянин-хлібороб не бажав відриватися від землі, сім'ї, власного господарства і займатися небезпечним козацьким ремеслом. Але його притягували козацькі привілеї, і він прагнув їх здобути. З кінця XVI ст. таке явище набуло загальноукраїнського розмаху. Широкі верстви населення боролися за права та привілеї силою зброї, здіймали повстання.

Державний устрій козацтва.

Запорозьке козацтво виробило власну суспільну організацію, яка найповніше відповідала національному характерові українців і потребам часу. Вона мала форму демократичної республіки з найширшою участю козацьких мас в управлінні. Народоправство гарантувало життєвість козацької держави в екстремальних умовах існування. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх зв'язків. Рада обирала кошового отамана або, як ще його називали, старшого чи гетьмана. Йому надавалася вся повнота влади, що органічно поєднувалося з високою відповідальністю. Французький інженер Боплан у першій половині XVII ст. писав про це так: "Гетьмани дуже суворі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважливим у військовому поході, аби не трапилась якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередбачених ситуаціях виявляти увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана".

Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорозької Січі. З'явилися різні військові посади. Суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і міг виконувати обов'язки кошового отамана. Писар очолював військову канцелярію й письмово оформляв найголовніші січові справи.

Осавул відав організацією військових загонів та їхнім вишколом. Обозний командував артилерією, дбав про її розташування й забезпечення усім необхідним. Нижчу ланку командного апарату становили курінні отамани. Всі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва.

Територія, яку займали запорожці, змінювалася залежно від політичної ситуації. Столицею дніпровської вольниці була Січ. У різні часи вона змінювала місце розташування, але завжди була у добре захищених природою місцях: після Хортиці (1552— 1557) — на о. Томаківці (60-ті рр. XVI — 1598); на о. Базавлук (1593—1638) і на Микитиному Розі (1638—1662). Кожна з них мала укріплення — високі й міцні вали, по яких ішов дерев'яний частокіл" а також башти з бійницями для гармат. Усередині стояли курені (великі приміщення для козаків), канцелярія, церква, склади, арсенали, крамниці тощо. У центрі був майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. Влада січового товариства поширювалася на значну територію. Берегом Дніпра, нижче від Хортицької Січі, простягався Великий луг — низинна місцевість, вкрита соковитою травою й кущами, багата на різну дичину й невеликі озера та річки, вщерть заповнені рибою. Січова вольниця освоювала землі й далі від Дніпра. На середину XVII ст. козаки вклинювалися вглиб Дикого поля на Правобережжі, а на Лівобережжі сягали Сіверського Дінця. Вся територія жила за козацькими правами й народними звичаями. Козацький край залишався національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси. Чисельність січового товариства не була сталою. Взимку на Січі перебував невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, а також виконував сторожову службу. Але з настанням весни Січ перетворювалася на людський мурашник. До неї звідусіль, долаючи різні перешкоди, стікалися козаки, що зимували "на волості" і в зимівниках, а також охочі до лицарської слави. До них приєднувалося безліч промисловиків, які протягом коротких літніх місяців намагалися взяти якнайбільше від торгівлі, рибальства, бортництва й мисливства. До козацького гурту приймали всіх охочих. Після ствердної відповіді на питання "У Бога віруєш?" і накладання на себе хреста новачок ішов до будь-якого куреня. Більшість прагнула потрапити до земляків, які жили в Батуринському, Верхньостеблівському, Кальниболоцькому чи будь-якому іншому. Всі запорожці були рівними як у житті, так і в смерті. Жили, воювали й гинули разом з українськими козаками покозачені поляки, білоруси, росіяни, євреї, татари, грузини, вірмени, турки, перси, молдавани та представники з інших народів. Причому багато хто з них були освіченими людьми й у себе на батьківщині посідали високе соціальне становище.

Своєрідним устроєм відзначалося й реєстрове козацтво. Поступово воно зводилося в полки й сотні. Реєстровики мали володіння у королівських маєтностях в Середньому Подніпров'ї. Спочатку полки називалися за ім'ям полковників. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорозького реєстрового. За ним реєстрові козаки ділилися на шість адміністративно-військових полків по тисячі осіб у кожному. Залежно від розквартирування вони іменувалися за назвою найбільшого міста — Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Хоч на їхній території вища влада належала старостам, але й вплив козацької старшини поступово зростав. Реєстровики чимдалі голосніше заявляли про своє право на участь в управлінні краєм. Незважаючи на підлеглість урядові, реєстрові козаки відстоювали право на власне самоврядування, у тому числі на обрання своїх старшин. Уряд неодноразово призначав на старшинські посади вірних йому людей, а козаки так само часто скидали їх і обирали власних. За умов польсько-шляхетського панування козацька держава не набула остаточної довершеності й перебувала то у відкритому, то в прихованому протиборстві з центральною владою. Але за різних колізій чітко простежувалася тенденція до незалежності козацького краю від Речі Посполитої.

Запоріжська Січ та її устрій

1. Передумови виникнення Запорізької Січі

З другої половини XV ст. починається відродження українського козацтва на пустопорожніх землях. Це була територія на півдні від Білої Церкви, землі, не закріплені за власниками. На думку Д. Яворницького, першопричиною відродження тут козацтва були "ухідництво" та "добичництво". Вже в другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей, чисельність яких зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом в польсько-литовській державі. Починаючи з другої половини.

XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік селян-втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Втечі стали основною формою соціального протесту селян проти сваволі панів. Внаслідок втеч селян і міської бідноти в степах південної Київщини та Брацлавщини зростала чисельність вільного населення — козаків, було засновано ряд козацьких слобід і хуторів.

Козаки розорювали "пустопорожні" землі, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом. Їх життя було небезпечним: доводилося не тільки обробляти землю, а й оборонятись від нападів татар. Згодом козаки самі почали здійснювати походи на кримських татар. В кінці XV ст. українські козаки вчинили ряд походів проти татар, завдавши їм поразки біля гирла Дніпра. Кримське ханство змушено було побудувати фортеці на Дніпрі та Перекопі. Однак козаки нападали навіть на турецькі фортеці. В 1521 році вони здійснили похід у Молдавію, в 1523 році ходили у Крим та спалили Очаків, в 1545 році знову напали на Очаків і здобули його.

З одного боку, поява такої небезпечної сили, як козацтво, на рубежах Польсько-литовської федерації непокоїла її уряд. Кожної миті ця руйнівна сила могла нанести удар по державі. Внаслідок втеч селян пани втрачали робочу силу. З іншого боку, новоосвоєні козаками землі на Наддніпрянщині приваблювали панів та шляхту. Держава в особі козаків придбала безкоштовну силу, яка захищала кордони як Литви, так і Польщі.

На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об'єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв'язували на радах. Тут обирали козацьку старшину: отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра.

На землях, освоєних козаками, вже ніколи, як їм здавалося, не з'являться державні урядовці, не виникне кріпосна неволя.

Але на початку XVI ст. король своїми указами, а господарі — грамотами починають роздавати простори, зайняті козаками, литовським та польським панам — магнатам. Острозькі, Вишневецькі, Ражинські отримували документи на "окраїнні" землі, будували там свої замки-маєтки. Чимало цих земель віддавалось за службу великому князю чи королю з правом збирати з місцевого

населення чинші та накладати на нього повинності на свою користь.

Королівські старости непокоїлися, спостерігаючи, як зростає кількість озброєних незалежних козаків, котрі часто виявляли неповагу до влади. Щоправда, старости ці як члени магнатських родів самі часто наживалися на ситуації та отримували чималі гроші, обкладаючи великими (й часто несанкціонованими) поборами козаків, що намагалися торгувати у містах рибою, шкурами тварин, тощо. Однак найважливішим було те, що вони знайшли в козаках ідеальних оборонців кордонів від татарських наскоків, а одним з найобтяжливіших обов’язків старост якраз і був захист кордонів. Так, у 1520 р. черкаський староста Сенько Полозович завербував загін козаків служити прикордонною вартою. У наступні десятиліття інші старости, такі як Євстафій Дашкевич, Предслав Лянцкоронський та Бернард Претвич, почали активно мобілізувати козаків не лише для оборони, а й для нападів на турків.

Перші магнати, що організували козаків, були православними неспольщенними українцями. До найславетніших серед них належав Дмитро (“Байда”) Вишневецький, канівський староста. У 1553-1554 рр. Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташованому острові за дніпровими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Незабаром він із своїми козаками організував кілька походів у Крим і навіть мав зухвалість напасти на самих турків-оттоманців. Коли Річ Посполита відмовилась підтримати його хрестовий похід проти мусульман, Вишневецький поїхав у Московію, звідки продовжував наскоки на Крим. Але там він швидко розчарувався і, повернувшись на Україну, втягнувся у молдавські справи. Це була його фатальна помилка – молдавани підступно передали Вишневецького туркам, які в 1563 р. стратили його у Константинополі.

Утворення Запорізької Січі підривало польсько-шляхетське землеволодіння в Україні. Стурбований непокірністю козацтва, посиленням національно-визвольної боротьби, польський уряд намагається розколоти козаків, посіяти між ними ворожнечу. Цьому сприяли деякі об'єктивні обставини. З кожним десятиріччям серед козаків міцнішав прошарок заможних хуторян і промисловців, частина з яких належала до "шляхетних" козаків — вихідців з шляхти. В той же час зростають багатства козацької старшини, яка поступово перетворюється в заможну верству населення.

Зосередження значних коштів в руках заможного козацтва у другій половині XVI ст. стало економічною та соціальною базою створення реєстрового козацтва.

5 червня 1572 року король Сігізмунд ІІ Август своєю грамотою доручив коронному гетьману Язловецькому набрати "певний почет" з козаків, які мали одержувати платню від Речі Посполитої, та вчинити "постановенье межа козаки низовими", тобто запровадити контроль над Запоріжжям.

Перший загін складався з 300 "низових козаків", які одержували по 2,5 злотих "на квартал" і сукно на жупан. Відтепер ці козаки були внесені до "реєстру" і знаходилися на державній службі. Так було започатковане реєстрове козацтво. Уряд сподівався, що, спираючись на цей добірний полк, вдасться встановити контроль над усім козацтвом. Проте цим надіям не судилося здійснитися, і незабаром реєстр припиняє своє існування. Поновлено його було у 1578 році королем Стефаном Баторієм, який набрав на державну службу реєстровий полк у 500 козаків. Після цього реєстр то збільшувався, то зменшувався, то розпускався, то знову відновлювався. Наприкінці XVI ст. до реєстру входило 1000 козаків. У 1625 році реєстрове козацтво досягло 6000, яких було поділено на шість реєстрових полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Черкаський. У 1630 році реєстр нараховував уже 8000, але сейм 1635 року скоротив його до 7000.

Під час селянсько-козацького повстання 1637—1638 років польський уряд намагається скасувати права та привілеї реєстрового козацтва. У 1638 році сейм ухвалив постанову "Ординація Війська Запорізького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої". На "вічні часи" знищувалися права реєстровців на обрання старшин та на козацьке судочинство. Реєстр встановлювався в 6000. Козакам заборонялося поселятися в містах, крім прикордонних (Черкаси, Чигирин, Корсунь). Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Запоріжжі, щоб не допускати туди втікачів. Військова і судова влада над реєстровцями зосереджувалася в руках комісара, який обирався сеймом.

Реєстрові козаки мали ряд привілеїв. Вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції панів і звільнялися від влади воєвод та старост, якщо проживали на королівських землях. Реєстрові козаки мали право судитися в своїх судах. Вони звільнялися від податків, мали право купувати землю, вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували з державної скарбниці грошове жалування, сукно, порох, свинець.

Але непослідовна політика польського уряду щодо реєстру негативно позначалася на правовому становищі рядових козаків. У будь-яку мить адміністрація могла розігнати реєстрове козацтво, і ті козаки, які викреслювалися з списків, повинні були повернутися до колишніх хазяїв.

У меншій мірі ліквідація або скорочення реєстру позначалися на верхівці реєстрового козацтва. До неї входили козацька старшина та заможне козацтво. Головним чином, то були вихідці з української шляхти, які мали села та хутори, млини, корчми. Врешті-решт і ця частина козацтва, як і все реєстрове козацтво, дуже болісно сприймала національно-релігійний гніт, який різко посилюється в кінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що в народних повстаннях кінця XVI — першої пол. XVII ст. брало участь все українське козацтво, в тому числі і реєстрове.

2. Особливості військово-політичного та адміністративного устрою Запорізької Січі

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях — "паланках". Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік — 1 січня і 1 жовтня — вона збиралася обов'язково.

Існували також ради на рівні куренів, які звали "сходками", і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках.

Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.

Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо зі стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше — гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу — на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше — курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе "Військом Запорізьким". Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли.

Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів — чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало свою печать — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотньому — білий

хрест, оточений небесними світилами.

На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки.

Починаючи з 1649 р Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р., декілька — в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. — в Переяславі.

Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього.

Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів. Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України.

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом

держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.

Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду

23.Козацько-селянські повстання проти польського гніту наприкінці XVI першій половині XVII СТ.

Посилення кріпосницького та національно-релігійного гніту, експансія польської й литовської знаті на південні землі, які почали колонізувати "уходники" й запорожці, утиски козацької верстви викликали масове невдоволення в українському суспільстві. Як наслідок, наприкін. XVI — на поч. XVII ст. Україною прокотилися дві хвилі народних виступів (у 1591—1596 та 1626—1638рр.), рушійною силою яких стало козацтво.

Перша проба сил: Косинський та Наливайко

Перше велике козацьке повстання 1591—1693 pp., спрямоване проти існуючих польсько-шляхетських порядків в Україні, було пов'язане з іменем " заслуженого козака ", дрібного шляхтича з Підляшшя Криштофа Косинського. Тривалий час він перебував на Запорізькій Січі, займав важливі військові посади, був обраний гетьманом. У1691 р. білоцерківський староста Я. Острозький відібрав у нього маєток на Київщині, наданий королем за бойові заслуги. Особиста кривда, завдана Косинському, наклалася на глибокі соціально-економічні суперечності тодішнього життя та непослідовну політику польського уряду щодо козацтва, яка неодноразово змінювалася від репресій у спокійні часи до заохочень до служби під час небезпеки.

Наприкін. 1591 р. запорожці разом з реєстровцями під проводом К. Косинського прийшли під Білу Церкву — резиденцію і замок Я. Острозького і захопили її. Повстанців підтримали міщани та селяни навколишніх місті сіл — всього бл. 5 тис. чол. Ці події започаткували півстолітню козацьку війну проти Речі Посполитої, яка в сер. XVII ст. переросла у Національно-визвольну революцію.

Поступово повстанський рух проти польської влади набув значної сили і протягом 1592 р. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Козацькі загони оволоділи Трипіллям, Богуславом, Переяславом, штурмували Київський замок. На визволеній території старшина приводила до присяги Війську Запорізькому селян, міщан і шляхту та вводила форми козацького устрою. Тобто боротьба одночасно велася за соціально-економічні права й розширення козацьких порядків на нових землях.

Для боротьби з повстанцями було зібрано шляхетське ополчення під командуванням київського воєводи К.-В. Острозького. На початку лютого 1593 р. під м. П'ятка (теперішня Житомирщина) відбулася вирішальна битва, у якій погано озброєне повстанське військо в умовах суворих морозів і нестачі харчів майже тиждень мужньо відбивало ворожі атаки, втративши від 2 до 3 тис. вбитими. Значних втрат зазнала й шляхта, а тому змушена була піти на укладення перемир'я. За його умовами К. Косинський зобов'язався скласти гетьманські повноваження, повернутися на Запоріжжя й не вчиняти бунтів, козаки мали повернути все награбоване майно, а селяни, що пристали до повстання, мусили повернутися до своїх панів.

Проте козацтво не склало зброї. Уже в травні 1593 p. К. Косинський на чолі двотисячного козацького загону вирушив із Запоріжжя під Черкаси, де взяв в облогу замок місцевого старости О. Вишневецького. Останній почав з повстанцями переговори, під час яких К. Косинського було підступно вбито. Але й по смерті ватажка козаки не припинили облоги Черкас, змусивши О. Вишневецького підписати договір, за яким вони отримали право вільного відходу на Запоріжжя та на волості, їм поверталося відібране у них майно тощо.

Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове грізне повстання 1694— 1596 pp., яке очолив Северин Наливайко. Він походив із Гусятина (нині Тернопільської обл.), У молоді роки перебував на Запоріжжі, брав участь у морських і сухопутних походах запорожців проти турків і татар. Згодом, як сотник надвірної хоругви, служив у князя К.-В.Острозького. Але після битви під П'яткою покинув службу, очолив козацький відділ, що діяв проти турків на нижньому Дністрі.

Влітку 1694 р., повернувшись з успішного походу в Молдавію, С. Наливайко розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської шляхти, вимагаючи стацій (натуральних податків) або забираючи продовольство й фураж силою. Водночас він направив на Запоріжжя своїх посланців із пропозицією про об'єднання сил для спільної боротьби проти польського панства. Щоб загладити свою участь у придушенні повстання Косинського, надіслав запорожцям 1,5 тис. коней, захоплених у турків. У жовтні 1594 р. наливайківці й брацлавські міщани прогнали місцеву шляхетську адміністрацію, захопили Брацлав і проголосили його " вільним козацьким містом". Це, по суті, стало початком повстання.

Приблизно тоді ж на допомогу наливайківцям прибув загін запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободою, представником козацької реєстрової старшини. Об'єднане військо Наливайка й Лободи, що налічувало бл. 12 тис. чол., спершу зробило кілька походів у Молдавію, де, зокрема, змусило її правителя відмовитися від підданства турецькому султанові, а з весни 1595 р. цілком зосередилося на боротьбі з польсько-шляхетським режимом. У той час Наливайко пішов на Волинь та Білорусь, здобуваючи міста й беручи з них контрибуцію. Аналогічно діяв і гетьман Григорій Лобода, який зі своїми запорожцями подався на Подніпров'я. Ще один козацький загін полковника Матвія Шаули, здобувши Київ, направився у Білорусь. Наприкін. 1595 — на поч. 1596 р. повстанці вже контролювали все українське Правобережжя та Південно-Східну Білорусь. Особливе занепокоєння у польського уряду викликали звістки про наміри повсталих створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем.

Значною мірою успішне розгортання повстанського руху було зумовлене відсутністю шляхетського війська, яке тоді воювало у Молдавії. Та з його поверненням відбувається ускладнення ситуації. Польський уряд доручив придушити повстання польному гетьманові С. Жолкевському, одному з найкращих полководців того часу. Виступивши навесні 1596 р. з добірним військом і значною артилерією, він вирішив розбити козаків по частинах і спочатку вдарив на військо Наливайка. Але той з півторатисячним загоном, вдало маневруючи, зумів уникнути нерівного бою і під захистом табору з возів відступив до Поділля, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви.

У березні 1596р. повстанські загони об'єдналися під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ. Згодом в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася одна з вирішальних битв, після якої повстанці почали відступ, маючи намір сховатися за московським кордоном. Але їх просування гальмував величезний обоз приблизно з 7—9 тис. жінок, дітей, старих, який прикривали 3 тис. боєздатних козаків. У травні 1596р. на р. Солонині під Лубнами (теперішня Полтавщина) повстанці потрапили в оточення переважаючих сил польського війська, яке налічувало понад 5 тис. жовнірів та декілька тисяч обслуги. Тут козаки спорудили міцний табір, який оточили возами в 7—9 рядів, окопали ровомішанцями. На укріплення і вози поставили бл. 20 гармат. Майже 2 тижні вони героїчно оборонялися. Декілька великих штурмів табору не дали полякам нічого. Навпаки, козаки самі робили небезпечні вилазки і С. Жолкевський мусив увесь час бути насторожі. Боєздатна частина козацтва у цій ситуації могла спокійно прорватися через ворожі лави, але не хотіла залишати напризволяще жінок, дітей, старих, поранених. А всі вибратись із пастки не могли.

Розуміючи, що козацький табір неприступний і знаючи, що на виручку обложеним іде допомога із Запоріжжя, С. Жолкевський вдався до такого засобу, як підступність, демонстративно ведучи переговори лише з Г. Лободою і поширюючи різні чутки. У результаті цього козаки звинуватили останнього в зраді і стратили. Новим гетьманом було обрано запорозького старшину Криштофа Кремпського.

На початку червня у розташування Жолкевського прибули свіжі підкріплення і важкі облогові гармати. Протягом кількох днів поляки вели безперервний обстріл табору. Загинули сотні людей, ще більше було поранено. Становище ускладнювалося через спеку, нестачу води, харчів та фуражу, почалися повальні пошесті на людей та худобу, бракувало боєприпасів. Тому було вирішено задовольнити польські вимоги. Деморалізовані повстанці зв'язали С. Наливайка і його найближчих соратників і видали Жолкевському. Проте їх це не врятувало. Поляки поставили нову вимогу, про яку мовчали раніше — повернення всіх втікачів до своїх панів. Коли повстанці відмовилися, то раптовим нападом беззахисний табір було розгромлено. "Так їх рубали немилосердно, що на милю або й більше труп лежав на трупі", — писав один із поляків. Тільки К. Кремпському з частиною козаків вдалося прорватися на Запоріжжя. Керівників повстання після страшних тортур було страчено у Варшаві. Зокрема С. Наливайкові та М. Шаулі відрубали голови й четвертували.

Козацькі виступи. 1591—1596 pp. викликали переляк серед польської шляхти, яка на сеймі проголосила козаків ворогами держави та ухвалила " винищити їх до останку". Однак усі ці постанови залишилися на папері. По-перше, Запорізька Січ була недоступною для польського панства і надалі залишалася головним осередком козацької вольниці. По-друге, на поч. XVII ст. Польща вступила в період безупинних воєн з Волощиною, Швецією, Московщиною, а тому раз по раз мусила звертатися за допомогою до козаків (зокрема у 1609 р. на московській території у складі польського війська діяло 40—50 тис, козаків). Тому вже у 1601 р. польський сейм скасовує свої рішення про ліквідацію козацького стану, які так і не набрали чинності. Правда, Солоницький погром вплинув на внутрішній розкол козацтва, який проявився ще у відносинах між прихильниками Наливайка і Лободи. У козацькому середовищі виникли дві течії: радикальна, яку представляло незаможне козацтво, що прагнуло до покращення свого становища шляхом негайних і рішучих дій проти польського панства, та поміркована, до якої належали матеріально забезпечені козаки, схильні до компромісів та мирного розширення своїх прав і привілеїв у Речі Посполитій. Домінуванням останньої течії, найяскравішим представником якої був гетьман П. Сагайдачний, а також активною участю козацтва у зовнішньополітичних акціях, насамперед проти Криму та Туреччини, і пояснюється той факт, що протягом трьох десятиліть в Україні не було великих народних виступів.

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 635; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!