Зародження та розвиток нового модернового театру
В розвитку української драматургії і в обличчі нових проблем, перед якими опинився український театр (нові течії в літературі та взагалі в культурі), прийшло до поважних змін.
Український побутовий театр, для якого у 80-90-их роках Кропивницький, Садовський, Саксаганський, Тобілевич, Старицький та інші, поклали міцні підвалини, — ще продовжував культивувати народництво з закраскоюромантизму і сентименталізму і він відповідав настроям тодішнього суспільства. Але вже в 90-их роках до голосу прийшов реалізм, і український побутовий театр опинився на позиціях перестарілого театру. Глядачі і консументи нової літератури шукали в театрі чогось нового, шукали відгуку нових проблем, нових тем у новій інтерпретації. Але, вірні своїм традиціям, ні драматурги, ні актори не могли піднятися до цього завдання. Ще в 90-их pp. Тобілевич старався оновити репертуар і піти слідами нового реалізму. Він відмовився від співів і танців, але це була лише формальна обнова. Втративши симпатії передової мистецько-виробленої інтелігенції, театр, навіть кращих груп, був популярним серед менше освіченої верстви і мусив розраховувати на пересічного глядача.
І в цьому плані він продовжував свою національно-освідомну культурницьку роботу.
Але ХХ-ий вік приніс українській громаді значні зміни. Під тиском революційних подій і політизованого громадянства з одної сторони та реакції і переслідування з другої, — театр теж мусив визначити свою роль, бо був він традиційно важним фактором у процесі культурного ставання. Серед таких обставин прийшло до гарячої дискусії довкола театру, його завдань, місії. З’явилась пекуча потреба нового репертуару, нового актора, модерної режисери. Цілий похід проти традиційного театру підняла редакція київського журналу «Українська Хата», жадаючи від нього нової драми, — символу нових ідей.
|
|
|
Цей рух за оновлення був співзвучний з аналогічним рухом на Заході, де теж театр перейшов свою різку революцію. Це був час, коли література опанувала театр і праця автора-драматурга почала надавати театрові нове обличчя. Драматург став першою і основною силою в театрі. Зменшилось теж значення актора, виросла роль режисера. Під час таких перших спроб оновлення теж українського театру (завдяки українським драматургам) прийшло до своєрідного феномену, який ми вже спостерігали в минулому.
Так як в першій половині XIX ст. справу існування українського світського театру вирішили три письменники (Котляревський, Квітка, Шевченко), а в 80-их pp. трьох драматургів (Старицький, Кропивницький, Тобілевич) вирішили справу самостійного побутового театру, так на початках XX ст. творцями нового модерного театру стали відомі й заслужені письменники — Леся Українка, В. Винниченко і О. Олесь. Але для цієї трійці, з якої кожен мав свою типову індивідуальність, нова драматургічна творчість була складною справою. Тодішній театр не був приготований до виведення нових сценічних творів, не вміщався в рамці нової драматургії, яка, за визначенням Л. Старицької-Черняхівської, мала три течії: театр настрою, театр соціальний і театр символічний.
|
|
|
І так драми Л. Українки це передовсім драми настрою. Вони, за винятком «Лісової пісні», хоч темами своїми сягають давніх часів, висловлюють нові актуальні ідеї в модерному оформленні. П’єси Винниченка — це передовсім драми соціальні. Контрастом до його проблем полу, таких прикметних для його ранніх новел, в драмах його переважають мотиви бунту, соціальної нерівності, пориви масового гніву, яких немарно шукав С. Петлюра. Як журнал іст-публіцист, він, виступаючи в полеміці про театр, вимагав, щоб народний гнів було „повернено назад народним масам у формі артистично оброблених моментів боротьби, або палкого слова, акє будило б з мертвих”.
Першою модерною п’єсою була Винниченка «Дисгармонія»,вийшовша в Літ. Наук. Вістнику у 1906 p., а цю дисгармонію переживають його революціонери, які бачать непримиренну нерівність між ідеєю загальної справедливості і результатами її практичного застосування, між високими моральними принципами і дійсною поведінкою людей, які проголошують мораль. Винниченко йде так далеко, що проголошує навіть ніцшеанську теорію „чесносте зі собою” (немає діла всіх однакових правил і норм, є тільки „Я” і мої почуття). А далі в роках 1907-12 пішли чергові п’єси — «Великий молох», « Моменто», «Молода кров», «Брехня» і ін. Героїв своїх бере він не з села, а з міста, професійних революціонерів, студентів, а всі вони пронизані його своєрідною філософією, яка, очевидно, мала своїх критиків, а то й завзятих противників.
|
|
|
Третій представник нової драматургії О. Олесь став найбільш послідовним виразником символізму. Як драматург, він користувався виключно символами до такої міри, що індивідуальних постатей у його п’єсах зовсім не бачимо, а особи його драми навіть не мають імен. Помітне місце серед його творів займає драматична поема «По дорозі в казку» з 1910 р., де автор оригінально розв’язує проблему героя і маси (маса має бути слухняним знаряддям „сильної людини”).
|
|
|
В тому часі і інші письменники виступили зі своїми драматичними творами, передовсім С. Черкасенко, що був автором драми символічного характеру з історичним підложжям — «Казка старого млина».Черкасенко став своєрідним помостом між старим побутовим театром, і новим, модерним. Популярністю користувалася трагедія JI. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко», хоч з другої сторони це була все ще данина переспіваній історичній побутовщині. Були теж в тому часі популярними комедії, як напр. С. Васильченка «На перші гулі» та інші цього ж автора, повні народносте так у виборі теми, як і в самому характері гумору.
Заснування драматичної школи в Києві
Самий репертуар не розв’язував справи модернізації українського театру. Корифеї старого театру самі розуміли непристосованість нового репертуару до старих побутових засобів, виконавців-акторів. Вихованцям традиційної театральної школи не під силу були нові ролі модерного репертуару. Замало було включити в старий репертуар — новий. До цього треба було вишколити нових професійних акторів, бо старі плекали аматорщину.
Першою спробою розв’язки цього важного питання було заснування в Києві у 1904 р. при музичній школі Лисенка драматичної школи під керівництвом старшої дочки Мих. Старицького — Марії Старицької, яка згодом перейняла керівництво усією школою. Школа мала доволі добрих викладачів теорії і практики та техніки сценічного мистецтва.
Оцей підготований і вишколений кадр здібної до сцени молоді, підготовляв ґрунт для засновання нового модерного театру. Тоді теж появилася перша ластівка „театральної весни”: появився молодий актор-режисер, відданий ініціативі нового „молодого театру”, актор з галицької української сцени Лесь Курбас, який згодом революціонізував увесь український театр.
Передреволюційні часи в театральній ділянці не були змарновані. За лаштунками старого театру йшла підготовка до нової дії — до розширення рамок побутового театру з ширшим діапазоном, з новим репертуаром, новими акторами. Творчою лабораторією став один з найкращих тоді театрів М. Садовського, з постійним місцем осідку в Києві. Не легко воно йшло, бо до доброго виконання нових п’єс актор все ще не був як слід підготований. Але все це врешті-решт підчас і після революції і Визвольних змагань, в новій дійсності, було досягнуто.
Театр у Галичині і на Буковині
Коли в східній Україні драматургія і театр на початках XX ст. досягли доволі гарних успіхів, то в Галичині становище театру було іншим. Тут український театр «Руської Бесіди» від самих початків свого виникнення у 60-их роках попав у руки консервативних кіл, в руки людей без фахового знання і таланту, а навіть таких, що шукали в театрі легкої наживи. В той час, коли в східній Україні плеяда українських драматургів старалася дати оригінальний національний репертуар, в Галичині на перешкоді стояли панівні в суспільнім житті реакційні сили. Вони сприяли маловартому репертуарові у формі опереток чи водевілів. До того ж більшість галицьких драматургів — це були особи духовного стану, які, за словами Івана Франка, „виявлялисклонність до мілкої моралізації, проповідництва, малювання ідилічних сцен, солодкавого сантименталізму.М6 Проти всього, що стояло на перешкоді розвиткові українського театру в Галичині невтомно боровся Франко, боровся з „театральною мізерією”. Він з усіх галицьких драматургів був єдиним, що не тільки боровся, але дав кращі твори з цієї ділянки («Украдене щастя», «Майстер Черняк», «Будка ч. 27») і віршовану історичну драму «Сон князя Святослава».
З галицьких драматургів, які вирізнились уже після Франка, був Антін Крушельницький. Одним з кращих драматичних творів цього письменника була комедія «Орли», сатира на галицьких патріотів з народовецького табору („се комедія — писав про неї Франко, — що плакати хочеться, особливо над тим народом, якого обдурюють, ошукують, обкрадають оті «орли» руські патріоти різних політичних напрямків”). І врешті на увагу заслуговує згадана уже драма Василя Пачовського «Сонце руїни».
На Буковині в театральній ділянці було дещо інакше. Тут перший український напів-професійний театр(«Буковинський Народний Театр») був організований щойно в 1905 р. Його завданням було плекати українську мову, музику, пісню. Організатором його був І. Захарко, що був теж актором і режисером. Театр ставив драми, оперетки, мав свою оркестру, виїздив на села і містечка Буковини. Театр цей проіснував до 1910 р. Після нього існували ще аматорські гуртки при Руському Міщанському Хорі чи при «Буковинському Бояні» та при студентських товариствах «Союз», «Січ», «Запорожье». У1918 р. при т-ві Руський Народний Дім теж існував український театр, складений з галицьких і буковинських артистів, який навіть виїздив з виставами до Кам’янця Подільського.
Репертуар буковинського театру назагал був подібний до галицького і не мав високої мистецької вартості.
В поширенні національної культури на Буковині велику роль зіграло основане в Чернівцях у 1901 р. Т-во Руський Міщанський Хор. Він плекав українську пісню і був складений з міщан, ремісників, робітників згуртованих в Міщанській Читальні та в «Зорі». Його завданням було підносити національну свідомість буковинців, яким грозила повна денаціоналізація. Цей хор давав концерти в честь Шевченка, Лисенка, займався теж театральним мистецтвом, але ширшу театральну діяльність розгорнув аж після 1923 року.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 253; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!