Перешкоди для існування українського театру в кінці ХІХ ст
Останні десятиліття XIX ст. записалися гарними здобутками українського театру і драматургії.
Майже до кінця 70-их pp. українська драматургія, в порівнянні з іншими жанрами, була слабо розвинена, а однією з головних причин була відсутність українського національного театру. Українські театральні вистави були, назагал, рідкістю, як і дуже обмеженим був театральний репертуар. Від вистави „праматері” українського театру «Наталки Полтавки» аж до початку 70-их pp. було всього який десяток репертуарних п’єс. Деякі показники на краще з’являються ще в 60-их pp. Були це передусім аматорські вистави, влаштовуванні по деякі містечках.
У 1870-их pp. пожвавлюється українське театральне життя у Києві, де серед місцевої інтелігенції, виник театральний гурток, а його душею були Михайло Старицький та Микола Лисенко. Співпрацювали з ними такі культурні діячі як О. Русов, П. Житецький, сестри Ліндфорс та інші. У 1874 р. цей гурток з успіхом поставив оперету «Різдвяна ніч» (лібретто М. Старицького, музика М. Лисенка), а згодом п’єсу «Чорноморці» (за п’єсою Я. Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані»).
Небагато драматичних творів вийшло друком у 70-их роках, але широкий аматорський рух і потреба нового репертуару викликує появу нових драматичних творів, а з ними виростає утворення професійного національного театру. Але указ 1876 р. болюче зупинив ці тенденції, бо сценічні вистави були заборонені, як і читання „на малоросійському наріччі”. Навіть друк українських текстів на музичних творах був заборонений. Ця заборона спричинила, що українське театральне життя зовсім завмирає, тільки подекуди відбувались аматорські вистави при зачинених дверях і то в приватних домах.
|
|
|
У 80-их pp. уряд дав губернаторам право, на свою відповідальність, давати дозвіл на українські вистави „з благородною метою”. Завдяки цьому на початках 80-их років українське театральне життя знову дещо оживає і тоді з’являються плани заснувати професійну театральну трупу. Історично прямо роль відіграв тут М. Кропивницький. З його і М. Садовського ініціативи — у 1881 р. одержано дозвіл поставити декілька українських п’єс і тим покращати матеріальний стан акторів. Перша така вистава відбулась у російській трупі Г. Ашкаренка у 1881 р. в Кременчуці. Виставлено тоді «Наталку Полтавку» і ця вистава пройшла з великим успіхом і національним піднесенням. Цього ж року ця трупа виїхала до Харкова, а згодом до Києва і тут у січні 1882 р. з великим тріюмфом поставила «Назара Стодолю», з участю Кропивницького і Садовського. Київські вистави були немов іспитом зрілості нового українського театру і мали великий національний резонанс. Вони доказували велику роль українського театру в національному піднесенні і себевиявленні.
|
|
|
У 1882 р. Марко Кропивницький зібрав у Єлисаветграді (сьогодні Кіровоград) вже тільки українську трупу, до якої ввійшли такі знамениті актори, як Марія Заньковецька, Микола Садовський, О. Вірина та інші. Дуже багато старань, щоб ця трупа могла існувати, доклав М. Старицький. Він забезпечив її декораціями, гардеробом, організував хор, оркестру. У 1883 р. до цієї трупи приєднались І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський (тобто брати Тобілевичі) та їхня сестра М. Садовська.
І справді, у суспільно-політичних умовинах тієї доби, коли царат безпощадно переслідував українську культуру, коли українська література перебувала майже в підпіллі, а будь-які прояви громадської праці вважались крамолою, театр став єдиною трибуною, з якої можна було, хоч не часто, звертатися до народних мас і він став єдиною опорою тих усіх, кому дорога була українська справа. Але, вже після двох років того чудового театрального підйому, прийшли труднощі і адміністраційні і внутрішньо-організаційні. У 1883 році київський губернатор заборонив діяльність театральних труп на підчинених йому теренах, що охоплювали самий центр України (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь, Поділля). І ця заборона, що діяла 10 років, була важким ударом по діяльності українського театру. З другої сторони — постали внутрішньо-організаційні перешкоди: незгода між провідними діячами, тенденція до роздроблювання і поділів. І так уже 1885 р. велика репрезентативна група М. Садовського поділилася на дві частини, а згодом постали знову нові трупи, основані окремими акторами, що вийшли з першої „матірньої”. І хоч ці новопосталі не дорівнювали першій, основній, з якої вийшли, — вони виступали там, де було можна і робили корисну роботу, (в 90-их pp. таких театральних труп в Україні було 30.).
|
|
|
Крім них діяли аматорські, заробітчанські, „балаганні” театрики, „малоруські”, яких рівень був доволі низький.
І так в історії українського театрального мистецтва відкрилась нова сторінка, яка започаткувала новий тип українського професійного театру зі своїми глибоко народними традиціями і власним творчим обличчям.
Бурхливий розвиток театру видвигнув справу репертуару. Для кількох діючих труп було замало п’єс, які могли б вдержати театр при житті. До того ж театр не міг стояти на місці, а мусів іти нога в ногу з життям і його проблемами. Але становище ускладнювалося тим, що цензура не дозволяла ні друкувати в перекладах, ні грати на сцені чужомовних п’єс. Заборенені були теж п’єси з історичною тематикою. З цих саме причин єдиною дозволеною темою було тільки життя простолюддя-селянства. Назріла отже потреба нового репертуару і за цю справу мусіли взятися самі ініціятори та організатори українського театру, які щасливо поєднували в собі талант актора з талантом письменника. Вартісним внеском в українську драматургію були численні інсценізації М. Старицького, п’єси Кропивницького, а зокрема п’єси дуже заслуженого діяча сцени і драматурга — І. Карпенка-Карого. Творчість кожного з тих авторів—це окрема сторінка історії української драматургії останніх декад XIX ст. їх п’єси дали підвалини під обновлений український театр. Драматурги в першу чергу мусіли звернути увагу на сільський побут і на всі явища народного життя, прикметні для того часу; звернути увагу на нові типи і нові конфлікти, які там були.
|
|
|
Відображення в драматичних творах тогочасного сільського життя і сільських типів стояло під знаком реалізму. Опереткові водевільні чи сентиментально-етнографічні п’єси не виховували глядача. Правда, репертуар, який не сходив зі сцени («Наталка Полтавка», «Чорноморці», «Сватання на Гончарівці» або «Шельменко денщик»), ще притягав і захоплював пересічного глядача. Вже саме рідне слово, рідна пісня, викликали ентузіазм і були важним чинником піднесення національної свідомості. Але ці зовнішні ефекти вже не вистачали корифеям українського театру. Вони прагнули показати реальне, правдиве життя села, зокрема пореформного і в тому є цінне досягнення української драматургії 80-90-их років.
Серед таких обставин прийшло до обновлення українського репертуару і українська драматургія за десять років поповнилась кількісно і якісно більше, як за ціле попереднє півстоліття.
Отже 80-ті роки характеризуються в нашому театрі пишним розвитком реалістично-побутового напрямку з нахилом до етнографізму. Славна плеяда акторів у 80-их роках довела до шедеврів свою роботу і створила цілу школу послідовників. Цим і пояснюється той мистецький тріумф українського театру того періоду і в ньому його історичне значення. Але в 90-их роках ці, витворені в попередній декаді, зразки почали обертатися в шаблон і рутину. Побутовщина почала ставати анахронізмом-відсталістю, бо і характер селянина і його звичаї, одяг, тощо, були вже не такими; вони з ходом часу мінялися, а театр цього не відбивав. Цю відсталість відчувала і критика, але зміну важко було увести, а втім і цензурні обмеження постійно стояли на перешкоді. Щойно початок XX ст. і революція принесли ці бажані зміни.
Обновлення театрального репертуару, яким користувався український театр у 80-90-их роках, почалося ще з 70-их років, коли то перед аматорським театром у Києві постало питання репертуару. Його керівник М. Старицький пише водевіль «Як ковбаса та чарка», а Лисенко музику. Згодом прийшла сценічна адаптація Кухаренкових «Чорноморців» і «Різдвяної ночі». Музику до них теж написав Лисенко. Ще в 60-их pp. почав пробувати своїх сил у драмі М. Кропивницький. Відновлення театру у 80-их pp. стало дальшим стимулом для них обох, а до них приєднався третій — Іван Тобілевич (Карпенко-Карий), і їх твори складають основну частину репертуару другої половини XIX ст., а то й початків ХХ-го. Всі ці автори стояли близько до театру і писали майже виключно для нього. Це були саме письменники-драматурги, яких бракувало в першій половині XIX ст.
Найстарший з цієї трійці — Марко Кропивницький (1840-1910) у своїх кращих п’єсах малював переважно селянське життя у світлі його родинно-побутових відносин. Такою саме є його, хронологічно найстарша, драма «Дай серцю волю, заведе в неволю». В п’єсі «Дві сім’ї» протиставить він патріархальну селянську родину здеморалізованій міській родині багатія. В інших драмах змальовує він визиск селян павуками-глитаями, що прокидаються приятелями селян, щоб згодом їх знищити. Писав він теж драми з життя інтелігенції, в яких малює негативні типи народників («Заки сонце зійде»). Чи не найкращим його твором є «По ревізії» з життя сільської адміністрації. Крім цього Кропивницький інсценізував теж Шевченкового «Невольника», Гоголівського «Вія» і є автором веселої оперети з сільського життя «На перші гулі».
Іншого типу драматургом був Михайло Старицький (1840-1904), активний член Київської громади. Він ще в 60-их pp. почав писати п’єси, а навіть, ідучи з духом часу, переклав Шекспірового «Гамлета». В своїй п’єсі «Не так склалось, як жадалось» пробує він глибше схопити сучасне життя: він змальовує молодого народника з поміщицького роду, непідготованого до своєї праці і у висліді замість добра, приносить народові шкоду. Бажаючи збільшити український репертуар він, починаючи з 1883 p., на чолі власної театральної трупи, починає багато писати. Написав він 30 п’єс, та не всі вони мають мистецьку вартість. Мріяв Старицький про поважну соціальну драму, а прийшлося постачати театр перерібками з російської чи польської літератур (Гоголя «Тарас Бульба», Крашевського «Циганка Аза» та інші). На сюжетах народних пісень написав він «Ой, не ходи Грицю», і «Марусю Богуславку»; переробив з І. Нечуя-Левицького «За двома зайцями». Всі ці п’єси не мають літературної вартості, але вони були дуже популярні і входили до репертуару всіх українських театрів. Кращі від побутових є його історичні драми, що зображають картини боротьби козацтва з поляками у XVII ст. («Богдан Хмельницький», «Облога Буші»).
Третім найвизначнішим драматургом того часу був Іван Тобілевич (1845-1907), якому пощастило вийти на той шлях, на який не могли потрапити два Карпенко-Карий (Іван Тобілевич)
його сучасники. За 20 років написав Тобілевич більше двох десяток п’єс, драм, комедій. За внутрішнім характером можна їх поділити на п’єси родинно-побутові, громадські та історичні. Найкращою з першої групи є драма «Безталанна» (родинна трагедія недібраного подружжя). Головне місце в його п’єсах займають малюнки з сільського життя пореформної доби, коли то назагал одноцільна маса селянства, під впливом нових відносин, почала швидко розкладатися на дві протилежні верстви — „хазяїнів” і „голоту”. Його п’єси громадського характеру («Бурлака», «Розумний та дурень», «Сто тисяч», «Хазяїн») показують типи хазяїнів, що вже вибилися понад сільський загал і почали поволі експлуатувати свого „меншого брата”. В інших п’єсах змальовує теж розбагатілих селян, що пнуться в пани-дворяни («Мартин Боруля»). Меншу вагу мають його історичні п’єси, як от «Сава Чалий», де показана боротьба селян з польською шляхтою та трагічне становище гайдамацьких ватажків, що не в силі помогти селянам.
Тобілевич в низці картин і образів правдиво виявив цілий період життя нашого народу і показав прикметні риси нових соціальних верств кінця XIX ст. і їх роль в громадському житті. Вони найкращі в нашому побутовому репертуарі і вони його ніби вивершують і кінчають.
З п’єс інших авторів український театр того часу виставляв ще драми О. Пчілки і П. Мирного (найбільше відома його «Лимерівна»), а теж Б. Грін-ченка (1863-1910), що своїми п’єсами на історичні сюжети («Ясні зорі» — боротьба з турками, «Степовий гість» — з доби Хмельниччини, «Серед бурі» з часів Руїни) — дуже збагатив театральний репертуар. Громадські теми на сюжети з сучасного йому життя находимо в драмі «На громадській роботі» (боротьба інтелігентного-народника з сільськими злиднями і темнотою), і в комедії «Нахмарило» (учитель на просвітянській роботі). Грінченко перекладав теж для театру Ібсена, Зудермана, Гавптмана, даючи цим змогу українським глядачам познайомитися з кращими зразками західноєвропейського театру.
Про десяток чи більше друго- і третьорядних авторів, що пробували пера в драматургії того часу, не згадуємо. Винятком тут може бути віршована драма П. Куліша «Байда — князь Вишневецький”, в якій він на свій спосіб інтерпретує історію українського народу, насвітлюючи все негативне.
Музичний репертуар кінця ХІХ ст.
В період 70-90-их pp. поряд з драматичним репертуаром поширився і репертуар музичний. Найбільше тут зробив Микола Лисенко автор опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба»; оперет «Чорноморці», «Наталка Полтавка», «Енеїда». Крім цього компонував він музику до драматичних творів Л. Старицької-Черняхівської. Там, де дозволяли обставини і сили, українські трупи виставляли ці опери і оперети і вони мали успіх. Та це не часто діялося, бо не легко було вишколити й утримати оперових акторів.
Розділ 3. Театр ХХ століття
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 462; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!