Колізійні питання права власності за законодавством України

Правова природа права власності в МПП Право власності є не тільки головним інститутом речового пра­ва, а й центральним інститутом будь-якої правової системи взагалі, бо саме він визначає характер і особливості кожної з таких систем. Слід зауважити, що дане положення добре розуміла кодифікаційна комісія Наполеона, як, до речі, і сам імператор, котрі виходили з того, що «власність є п’єдесталом свободи». Може, саме тим, що в «Цивільному кодексі французів» значну увагу приділено праву власності та засобам захисту цього права, пояснюється широке рецепіювання його положень в різних державах, яке, на думку до­слідників, можна навіть порівняти з рецепцією римського приват­ного права. Цим же пояснюється і важливість інституту права власності для міжнародного приватного права. Проте, за сучасних умов, деякі дослідники роблять висновок, згідно з яким хоча право власності здавна є однією з основних правових категорій для від­носин, що регулюються МПрП, останнім часом цей інститут отримав «друге дихання» та незмірно більш широке розповсю­дження, ніж раніше, у зв’язку з переходом ряду держав до прин­ципів відкритості в організації суспільства й закономірного, вна­слідок цього, розширення географічної сфери, в межах якої здійс­нюється переміщення осіб, капіталів і послуг". У доктрині зазначається, що велике економічне і практичне значення речового права у транскордонному русі товарів і у гро­шовому обігу призводить до можливості зіткнення великої кіль­кості діаметрально протилежних інтересів: поряд з партнерами за договором у відповідному регульованні можуть бути заінтересо­вані як кредитори, так і держава. Тому важко сформулювати єдину колізійну норму для всіх речових правових складів. Власність, на думку В. В. Гаврилова, є правом конкретних суб’єктів - окремих осіб або колективів - використовувати певні майнові об’єкти своєю владою і у своїх інтересах на підставі і в ме­жах встановленого в державі правопорядку. Отже, власність згідно з цим розумінням, виступає формою «присвоєння суб’єктом со­ціальних відносин результатів своєї діяльності». А комплекс норм, принципів, правил і установок, які мають захищати права і підтри­мувати інтереси власника, утворюють інститут права власності . Право власності, як відомо, належить до категорії так званих абсолютнихправ. Це означає, насамперед, що межею їх здійснен­ня може бути лише закон. Як зауважує у зв’язку з цим К. Хобер, право власності в остаточному підсумку визначається зовнішніми межами цього права, окреслити які уповноважена держава3. А вже в цих межах власник має право на свій розсуд вчинити щодо на­лежного йому майна будь-які дії, що не суперечать законові і не порушують прав і таких, що охороняються законом, інтересів ін­ших осіб. А з цього, своєю чергою, випливає, що всі інші особи повинні утримуватись від дій, які порушували б права та інтереси власників, тобто, власник має право виключити всіх інших осіб від використання своєї власності. Виключною особливістю абсолютних прав є й те, що вони грун­туються на таких двох принципах: • право слідування та • право переваги. Основою права слідуванняє презумпція, за якою право на річ «прикріплено» до самої речі, внаслідок чого при переміщенні речі права на неї слідують за самою річчю, яка, тим самим, стає уособ­ленням відповідного права. Тому, якщо річ украдено у власника, право на неї, проте, слідує за річчю точно так, як і у випадку доб­ровільної передачі прав на неї. Звідси якраз і випливає право переваги:вважається, що власником речі є та особа, яка нею во­лодіє, доти, доки не буде доведено протилежне. Право переваги має ще один суттєвий аспект. Оскільки абсолютні права виникають, як правило, незалежно від волі інших осіб, вони мають перевагу перед відносними права­ми, що можуть виникнути лише внаслідок прямого або непрямого волевиявлення сторін (наприклад, сторін договору). Саме звідси, у випадку колізії абсолютного права з відносним, перше має перева­гу. Це означає, що коли на одну й ту саму річ заявлено дві вимоги, з яких одна заснована на абсолютному праві (віндікаційний позов, наприклад), а інша - на відносному (наприклад, невиконання зо­бов’язань за договором купівлі цієї речі добросовісним волода­рем), остання з вимог поступається першій, тобто завжди спочатку повинна бути розглянута перша із зазначених вимог.     #2. Об’єкти права власності іноземців в Україні Які суб'єкти права можуть здійснювати відносини щодо володіння, користування й розпорядження майном? - Здійснювати відносини щодо володіння, користування та розпорядження власністю, незалежно від її форм, можуть не тільки народ України, громадяни, юридичні особи України та держава Україна, але й інші держави, їх юридичні особи, СП, міжнародні організації, громадяни іноземних держав та особи без громадянства. Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності цих суб'єктів права. Законодавством України допускається об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб та/чи держави й створення на цих засадах змішаних форм власності, в т. ч. власності спільних підприємств за участю громадян і юридичних осіб інших держав (ст. З Закону України «Про власність»). Яке майно можуть мати СП на території України? — Спільні підприємства за участю іноземних громадян, осіб без громадянства, які мають постійне місце проживання у іноземній державі, та іноземних юридичних осіб можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами, якщо інше не передбачене законодавчими актами України. Яке майно можуть мати міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав на території України? - Міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав вправі мати на території України у власності будинки, споруди, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення. Вказане положення знаходить своє відображення й у численних міжнародних договорах про торговельні відносини, науково-технічну співпрацю тощо. Так, згідно з п. З ст. 5 Угоди про торговельні відносини між Україною та США від 6 травня 1992 p., кожна з держав дозволить комерційним представництвам іншої держави ввозити на свою територію і використовувати відповідно до звичайної комерційної практики конторське та інше обладнання, таке як друкарські машинки, фотокопіювальні апарати, комп'ютери й телефакси у зв'язку із здійсненням їхньої діяльності. Яке майно можуть мати іноземні держави на території України? - Іноземні держави можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин у випадку й порядку, встановленому міжнародними договорами та законодавчими актами України. Відповідно до міжнародних договорів за участю України на її території можуть розміщуватися й використовуватися об'єкти власності іноземних держав. Законодавством якої держави регулюється правовий режим майна іноземних держав та юридичних осіб, СП і міжнародних організацій, що знаходиться на території України? - Правовий режим майна, що є об'єктом права власності іноземних держав та юридичних осіб, СП та міжнародних організацій визначається законодавчими актами України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами. Як регулюється правовий статус об'єктів, що є спільними для кількох держав? - Окремі майнові об'єкти можуть бути спільними для кількох держав. Мова йде, зокрема, про природні об'єкти. Режим використання спільних природних об'єктів, розташованих на території України та суміжних держав, визначається міжнародними договорами, ратифікованими Україною. Так, у серпні 1998 р. в Галаці (Румунія) було ухвалено Угоду про формування єврорегіону «Нижній Дунай». До нього увійшли: від української сторони - Одеська область, від молдовської - райони Качул, Кантемир, Вулканешти, Тульча. Відповідно до національного законодавства і міжнародних актів сторони зобов'язалися підтримувати місцеві ініціативи, зокрема стосовно екології, захисту довкілля. У Румунії схвально сприйняли й Указ Президента України про створення Дунайського біосф ерно-го заповідника. Ця єдина заповідна зона Румунії та України у низов'ї буде зареєстрована ЮНЕСКО. Чи дозволяє законодавство України іноземцям мати у власності майно в Україні? - Стосовно громадян іноземних держав та осіб без громадянства Законом України «Про власність» встановлено, що вони користуються правами та мають обов'язки стосовно належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо ін-ше не передбачено законодавством нашої держави (ч. 2 ст. 11). Тобто на іноземців в питаннях права власності поширюється національний режим. Зазначене випливає з вимог Закону України «Про власність», де вказується, що суб'єктами права на приватну власність крім громадян України можуть бути також іноземні громадяни й особи без громадянства (ст. 11). У Законі України «Про правовий статус іноземців» також зазначається, що іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадковувати та заповідати його, зокрема, іноземці мають право власності на житло відповідно до законодавства України (ст. 12, 13). Набувати майно у власність іноземці можуть, зокрема, шляхом приватизації. Проте іноземці не мають права отримати частку державного майна за приватизаційні папери. Іноді іноземні особи можуть бути власниками майна (чи майнових прав), якщо це дозволяється не тільки національним законодавством України, але й визначається у договірному чи іншому порядку. Так, відповідно до п. 6 постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996 р.1 іноземний страховик може купляти страхові поліси у страхо-виків-резидентів України, які здійснюють посередницьку діяльність на території України, з обов'язкових видів страхування, але лише у випадку, якщо вони передбачені законодавством інших держав, до моменту приєднання до міжнародних угод стосовно визнання полісів страховиків України та території цих держав. Які об'єкти в Україні не можуть бути у власності іноземних суб'єктів права? - Деякі об'єкти в Україні не можуть бути у власності іноземних громадян та осіб без громадянства. Це випливає із змісту законодавства України чи безпосередньо встановлюється його нормами. Так, ст. 9 Закону України «Про власність» зазначає, що виключно народу України на праві власності належать: земля, її надра, повітряний та водний простір, інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. У цьому Законі вказано, що іноземним громадянам й особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються (ч. З ст. 11). Інші нормативно-правові акти також містять це положення, наприклад, ст. 6 Земельного кодексу України.1 Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 p., дозволяючи іноземним інвесторам придбання прямо не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, в т. ч. будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у формі акцій, облігацій та інших цінних паперів, виключає з цього переліку земельні ділянки (п. З ст. 4). Відповідно до Кодексу України «Про надра» не передаються у власність іноземним суб'єктам права й надра України. До об'єктів, які не можуть перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України належать такі, що затверджені постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 р.2 Так, у власності зазначених суб'єктів права не можуть бути: 1)зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної у Додатку № 2 до вказаної постанови, а також спортивної зброї та боєприпасів до них, що набува-ються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; 2) вибухові речовини й засоби вибуху; всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва; 3) бойові отруйні речовини; 4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря); 5) протиградові установки; 6) державні еталони одиниць фізичних величин; 7) спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (ці засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності); 8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. Цією ж постановою затверджено Спеціальний порядок набуття права власності на окремі види майна (Додаток № 2) зазначеними суб'єктами правовідносин. На виконання Розпорядження Президента України «Про спеціальні засоби самооборони, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії» від 19 лютого 1993 p., постановою Кабінету Міністрів України 7 вересня 1993 р. затверджено «Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії».1 Ці нормативно-правові акти також визначають статус суб'єктів права стосовно зазначених видів майна. Перелік об'єктів, які не можуть перебувати у власності іноземних громадян, осіб без громадянства й інших іноземних суб'єктів викладені в законодавстві України про приватизацію майна державних підприємств. Чи може в Україні земля надаватися іноземним суб'єктам права у користування? — Законодавством України встановлено, що земля може надаватися іноземним суб'єктам права у користування. Так, у постійне користування (без заздалегідь установленого строку) земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям за участю українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам. Відповідно до Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. орендарями землі в Україні, тобто суб'єктами строкового, платного володіння і користування земельною ділянкою, необхідною для здійснення підприємницької та іншої діяльності, можуть бути міжнародні об'єднання та організації, іноземні держави, іноземні юридичні та фізичні особи, особи без громадянства.2 Орендарі набувають права на оренду земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі» та іншими законами України. Зазначені особи укладають договір оренди землі. Його строк не повинен перевищувати п'ятдесяти років. Істотні умови договору визначені в Законі «Про оренду землі». У зазначених нормативно-правових актах врегульовані питання, пов'язані з порядком та умовами укладення договору оренди землі, його дією, орендною платою, правами та обов'язками орендаторів й орендарів, захистом їх прав. Договори про оренду землі реєструються відповідно до Порядку державної реєстрації договорів оренди землі, затвердженого постановою Кабінетом Міністрів України від 25 грудня 1998 р.1 У яких державах дозволяється виключне користування землею іноземними суб'єктами права? - Виключне користування землею іноземним суб'єктам дозволяється в більшості країн СНД (Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан, Україна та ін.). Водночас законодавство Естонії передбачає можливість володіння землею іноземними суб'єктами права. Чи можуть іноземні суб'єкти права бути користувачами надр в Україні? - Надра можуть надаватися у постійне чи тимчасове користування з певною метою, наприклад, для геологічного вивчення, в т. ч. для дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення; видобування корисних копалин; ін. Правовою підставою користування надрами є ліцензія, видана на підставі контракту, підписаного належним чином. Надра надаються, зокрема, для геологічного вивчення, дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин, будівництва й експлуатації підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у т. ч. споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів. У користування можуть надаватися окремі ділянки надр, зокрема континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України, родовища корисних копалин або їх частини як загальнодержавного, так і місцевого значення, включаючи техногенні родовища. Порядок надання частини надр користувачам на території України визначається «Положенням про порядок надання гірничих відводів», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995р.2 На яких засадах регулюється питання надання іноземцям права на користування природними ресурсами?- Загалом питання, пов'язані з наданням природних ресурсів у користування, є компетенцією приймаючої сторони. Це випливає з Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1962 р. «Про постійний суверенітет над національними природними багатствами», де закріплено право народів вільно розпоряджатися своїми природними багатствами у відповідності з національними інтересами. На цих засадах грунтується й законодавча практика України, наприклад, Закон України «Про виключну (морську) економічну зону» від 16 травня 1995 р. Оскільки користування природними ресурсами тісно пов'язане з концесіями, то компетенція України як приймаючої сторони визначається й «Положенням про Комісію з питань акціонуван-ня стратегічно важливих промислових підприємств», затвердженим Указом Президента України від 16 липня 1996 р. Відповідно до його норм зазначена Комісія займається питаннями надання іноземним інвесторам прав на розробку й освоєння відновлюваних та невідновлюваних природних ресурсів під час укладення в установленому порядку концесійних договорів. Відповідно до Указу Президента України від 4 липня 1998 р. «Про концесію на будівництво та експлуатацію нової автомобільної дороги Львів-Краковець» та постанови Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо виконання Указу Президента України від 4 липня 1998 р. № 739» від 12 жовтня 1998 р. концесіонер повинен дотримувати правил охорони рослинного та тваринного світу, атмосферного повітря у процесі концесійної діяльності. Чи можуть іноземці бути вкладниками в установах Ощадбанку України? - Іноземці можуть мати вклади в установах Ощадбанку України. Відповідно до Закону України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» від 21 листопада 1996 р.3 (з наступними змінами) іноземні громадяни та особи без громадянства мають право на компенсацію грошових заощаджень, поміщених в установах Ощадного банку України та колишнього Укрдержстраху до 2 січня 1992 р. Але відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок обігу сертифікатів, отриманих громадянами України як компенсація втрат від здійснення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та колишнього Держстраху» від 7 лютого 1996 р.1 вони не мають права на сертифікат, який видається на суму індексації вкладів чи знецінення коштів в установах колишнього Держстраху та який може бути використаний для приватизації державного майна. Зазначений Закон України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» не вирішує питання про право іноземців на компенсаційні сертифікати, що могли б бути використані для приватизації державного майна. Чи завжди іноземці можуть здійснювати право власності на майно, належне їм в Україні, без обмежень? -Певне майно може використовуватися іноземцями тільки на території України. Його вивезення за межі митної території нашої держави заборонене. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1996 р. затверджено «Перелік предметів промислового призначення, що застосовуються у виробничій сфері, вивезення (пересилання) яких громадянами України, іноземцями та особами без громадянства за межі митної території України забороняється».2 Який правовий режим майна, необхідного іноземним суб'єктам права для виконання контрактних зобов'язань? - Майно, необхідне для виконання контрактів іноземними юридичними особами та громадянами, надається їм на умовах, передбачених законодавством України. Передача третім особам державного майна, яке надається у користування відповідно до контракту іноземним юридичним особам та громадянам, не допускається. Після закінчення терміну дії контракту майно (у т. ч. нерухоме) придбане (споруджене, створене) за рахунок іноземної юридичної особи (громадянина) залишається у її (його) власності, якщо інше не передбачене контрактом. Яка форма договору, що закріплює користування іноземцями майном в Україні найбільш поширена? -Користування майном може оформлятися договором майнового найму (оренди). Іноземні суб'єкти права можуть бути орендарями приватного, колективного й державного майна. Це передбачає, зокрема, Закон України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» від 14 березня 1995 р.3, де вказано, що орендарями можуть бути фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації. Особливості такої оренди визначаються законодавством України (ст. 6). Чи можуть мати суб'єкти права України майно у власності за кордоном? - Громадяни, юридичні особи України мають право володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що належить їм та знаходиться за кордоном у повному обсязі й у відповідності з вимогами місцевого законодавства. Так, відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. громадяни України - резиденти можуть відкривати рахунки в іноземній валюті під час їх перебування за кордоном. Індивідуальної ліцензії Національного банку України в такому випадку не потрібно. Чи можуть іноземні суб'єкти права присвоювати плоди у разі користування майном? - В Україні, як і в інших державах, допускається користування майном з присвоєнням користувачем плодів.     #3. Колізійні питання права власності у міжнародному приватному праві Визначальним у формуванні колізійних норм стосовно питань права власності майже в усіх державах є поділ майна (речей) на рухоме та нерухоме. Від цього залежить визначення змісту права власності, форма та умови переходу права влас­ності на це майно. Цивільне законодавство багатьох держав проводить досить чітке розмежування між рухомим та неру­хомим майном. Так, відповідно до норм Цивільного кодексу Франції до нерухомого майна належать: земельні ділянки; не­зібраний урожай; предмети, що їх власник землі помістив на свою ділянку для обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для обробітку землі, рільничі знаряддя); речі, з'єднані з землею назавжди; узуфрукт на нерухомі речі; сервітути чи земельні повинності; позови, які мають своїм предметом по­вернення нерухомості. Рухомими за нормами того ж Кодексу вважаються речі, які можуть змінювати своє місцезнаходжен­ня (скажімо, рухаються самі); зобов'язання та позови, що мають своїм предметом сплату грошових сум чи права на рухомі речі; акції або частки у фінансових, торговельних чи промислових компаніях; вічні чи довічні ренти, сплачувані державою чи приватними особами (статті 516—529 Цивільно­го кодексу Франції). Відповідно до Цивільного кодексу Португалії до нерухомих речей належать міські й сільські будівлі та споруди; води; дерева, кущі, плодові насадження, якщо вони тісно пов'язані з землею; спадкові права на вказане майно; частини сільських та міських споруд; усяка рухома річ, з'єднана назавжди з ними. Усі інші речі вважаються рухомими (статті 204—205). Приблизно таким же за змістом є поділ речей на рухомі та нерухомі у багатьох інших державах. Ці речі можуть обліко­вуватись у спеціальних реєстрах (ст. 205 Цивільного кодексу Португалії). У цивільному праві Болгарії одним з критеріїв віднесення майна до нерухомості є фізичний зв'язок об'єкта з землею. Тому нерухомістю вважають землі, насадження та будівлі. До рухомого майна належать, зокрема, цінні папери, транспортні засоби, речі особистого користування. У законодавстві Швеції чітке розмежування майна на рухоме й нерухоме досягається переліченням нерухомого майна (земля, будівлі, устаткування, речі, якими обладнаний будинок, тобто ліфти, радіатори, тру­би тощо). Кодекс про нерухоме майно містить положення сто­совно зазначених об'єктів. Стосовно нерухомого майна законодавство, судова прак­тика, доктрина багатьох держав, у т. ч. "сім'ї континентального права", свідчить, що право власності регулюється законом місцезнаходження речі Таким вважається, зазвичай, закон держави, на території якої знаходиться річ на момент виник­нення факту, що викликає правові наслідки (ст. 21(2) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979 p., ст. 24 Закону з міжнародного приватного права Польщі 1965 р. та ін.). Цей принцип завжди застосовується до права власності на земельні ділянки. А місцеві закони здебільшого не допус­кають передачі землі у власність іноземцям. Тому вимоги іно­земців про надання їм таких прав лише на підставі того, що вони можуть бути суб'єктами права власності у державі їх громадянства чи постійного місця проживання (тобто у "влас­ній" державі), є безпідставними. Питання колізійного регулювання правового статусу рухо­мого майна (права вимоги, цінних паперів, транспортних за­собів тощо) є дещо складнішим. У таких випадках часто за­стосовують прив'язку до закону місцезнаходження речі. Наприклад, відповідно до ст. 59 Договору про правову допо­могу, укладеного між Україною та Болгарією, передача чи переказ речей, грошових сум із території однієї держави на територію іншої здійснюється відповідно до законодавства тієї держави, на території якої знаходяться ці речі чи суми. При­в'язка до закону місцезнаходження речі стосовно права влас­ності на рухоме й нерухоме майно, а також стосовно речових прав, передбачена у Законі з міжнародного приватного права Австрії 1978 p., Цивільному кодексі Португалії, Цивільному кодексі Японії, Законі про регулювання у сфері міжнародного приватного права ФрН 1986 р. Окрім зазначеної колізійної прив'язки, можуть застосовуватися й інші, наприклад, особис­тий закон власника. Але переважно цей принцип застосо­вується як виняток або тільки в окремих державах (Арген­тина, Бразилія). Загальновизнано, що коли річ у певній державі правомірно перейшла у власність іншої особиза законами цієї держави, то в разі зміни місцезнаходження речі право власності на неї зберігається за її власником. У такий спосіб визнається право власності на річ, набуту за кордоном. Якщо ж право на річ набувається не в тій державі, де вона знаходиться, то питання, за яким законом визначається право власності у правових сис­темах, вирішується по-різному. В одних застосовують закон місцезнаходження речі, в інших — особистий закон власника. Обсяг прав власника визначається за законом місцезнаходжен­ня речі. Тобто, переміщенням речі з однієї держави в іншу змінюється і зміст прав власника. Водночас не має значення, які права належали власникові речі до її переміщення в іншу державу. Отже, право власності на річ, набуту іноземцем на своїй батьківщині, визнається за ним, але зміст цього права визначатиметься не законом його громадянства, а законом місцезнаходження речі. Держави "сім'ї загального права", використовуючи трива­лий час принцип особистого закону власника щодо права власності на рухомі речі, нині також переходять до принципу закону місцезнаходження речі. Отож, вирішальним для визначення прав на рухомість і нерухомість є закон її місцезнаходження. У законодавстві багатьох держав колізійне регулювання права власності пов'язане з інститутом набувальної давності,зміст якого полягає в тому, що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником майна, але добросовісно, відкрито, неперервно і для себе здійснює володіння цим майном, наче власним, упродовж тривалого строку, набуває права власності на це майно (ст. 234 Цивільного кодексу Російської Федерації; статті 2262—2265 французького Цивільного кодексу; ст. 937 німецького Цивільного зводу; ст. 728 швейцарського Цивіль­ного кодексу). В результаті набувальної давності у власність може набува-тись будь-яке майно за винятком державного та вилученого з обігу. Законодавство держав встановлює загальні (для рухо­мого та нерухомого майна) та спеціальні (для знайденого скарбу, бездоглядної худоби) строки набувальної давності. Наприклад, для набуття права власності на рухоме майно встановлено: у Франції — 3 p., Російській Федерації — 5 p., Швейцарії — 10 р. Не визначено таких строків у Великобри­танії та США. Строки, передбачені для набуття права власнос­ті на нерухоме майно, є значно більшими: у Франції — від 10 до ЗО p., Російській Федерації — 15 p., ФРН, Швейцарії — 30 p., Великобританії — 12 p., США — від 5 до 20 р. (залежно від вимог законодавства певного штату). Спеціальні строки, визначені для набуття у власність скарбу, бездоглядної худо­би, є найкоротшими. Наприклад, 6 місяців (статті 228, 231 Цивільного кодексу Російської Федерації, ст. 240 Цивільного кодексу Японії). За загальним правилом, закріплення прав на річ за правом набувальної давності регулюється законом місцезнаходження речі в момент початку строку набувальної давності з допущен­ням посилання на правопорядок держави, на території якої закріплення речі за правом набувальної давності було викона­не, чи за законодавством держави, на території якої річ зна­ходилася на момент закінчення строку набувальної давності (ст. 22(1) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979 p.). Низка спеціальних колізійних прив'язок застосовується до особливих випадків. Наприклад, щодо речей, які передаються за зовнішньоторговельними угодами; тих, що знаходяться в дорозі. Так, Гаазькою конвенцією про право, застосовуване до переходу права власності в міжнародній торгівлі товарами 1958 р. вирішуються питання, пов'язані з переходом права власності не на підставі принципу lex rei sitae, а з огляду на зобов'язальний статут, себто право, застосовуване до зовніш-ньотороговельної угоди сторін. Для визначення права власності на рухоме майно, що зна­ходиться в дорозі, може застосовуватися закон країни, з якої річ відправлено (законодавство Словаччини), або закон місця призначення речі (ст. 23(2) Закону з міжнародного приватно­го права Угорщини 1979 p.).

Колізійні питання права власності за законодавством України

Цивільний кодекс України не поділяє речі на рухомі та нерухомі, хоча в окремих нормативно-правових актах вико­ристовується поняття "нерухоме майно", як, скажімо, в Законі "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про орен­ду майна державних підприємств та організацій" від 14 бе­резня 1995 р. За його нормами нерухомим майном вважаються будівлі, споруди, приміщення (п. 1 ст. 4). Поняття "нерухомо­го майна" використане і в постанові Кабінету Міністрів України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 21 вересня 1998 р.¹.

Законодавець України здебільшого виходить з однакових позицій щодо застосування колізійних норм стосовно питань права власності на рухоме та нерухоме майно. Мова йде про норми статей 569, 569³Цивільного кодексу України та міжна­родних угод за її участю. І все ж основною в законодавстві України щодо визначення права власності є колізійна прив'язка до закону місцезнаходження речі.

На відміну від чинного Цивільного кодексу України, про­ект Цивільного кодексу містить вказівку на поділ майна на рухоме та нерухоме. Відповідно до зазначеного законопроекту право власності та інші речеві права на рухоме й нерухоме майно визначаються за правом країни, в якій це майно зна­ходиться, якщо інше не передбачено законом. Належність майна до рухомих або нерухомих речей, а також іншу юри­дичну кваліфікацію майна пропонується визначати за правом країни, в якій це майно знаходиться (ст. 1581).

Виникнення та припинення права власності на річ визна­чається за законом країни, де ця річ знаходилася на момент, коли мала місце дія чи інша обставина, яка виявилася підста­вою для виникнення або припинення права власності, якщо інше не передбачено законом України (ст. 569³ Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1582 проекту Цивільного кодексу України виникнення та припинення речевих прав на рухоме майно пропонується визначати за правом країни, де це майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення речевих прав, якщо інше не передбачено законом.

Що ж до спеціальних випадків визначення права власності, то виникнення й припинення цього права на річ за зовнішньо­торговельною угодою визначається за законом місця й укла­дення, якщо інше не встановлено погодженням сторін (ч. 2 ст. 569 Цивільного кодексу України). Місце укладення угоди визначається за законами України (ч. 4 ст. 569 Цивільного кодексу України; ст. 6 Закону України "Про зовнішньоеконо­мічну діяльність"). Відповідно до ч. 2 ст. 1582 проекту Цивіль­ного кодексу України виникнення й припинення речевих прав на рухоме майно, що є предметом правочину, пропонується визначати за правом країни, котрій цей правочин підпорядко­ваний, якщо інше не встановлено погодженням сторін. Тут же зазначається, що вибір права країни сторонами правочину не зачіпає прав третіх осіб.

Право власності на річ, що знаходиться в дорозі за зов­нішньоторговельною угодою, визначається за законом країни, з якої цю річ відправлено, якщо інше не встановлено погоджен­ням сторін (ч. З ст. 569 Цивільного кодексу України). Анало­гічно пропонується вирішити колізійні питання щодо речевих прав на рухоме майно, що перебуває в дорозі, і в ст. 1584 проекту Цивільного кодексу України. До того ж, у ст. 1583 цього проекту пропонується визначати речеві права на транс­портні засоби та інше майно, що підлягає занесенню до дер­жавних реєстрів, за правом країни, в якій ці транспортні засо­би або майно зареєстровані.

Проект Цивільного кодексу має й деякі інші новели. Зок­рема, у ч. З ст. 1582 зазначається, що виникнення права влас­ності на майно внаслідок набувальної давності визначається правом країни, в якій майно знаходилося на момент спливу строку набувальної давності.

Використання зазначених колізійних прив'язок стосовно права власності на річ допомагає вирішити ряд практичних питань, наприклад, тих, що стосуються переходу права влас­ності. Адже цей момент є вихідним для цілей оподаткування за реалізації продукції (робіт, послуг), коли беруться до уваги базисні умови поставки (визначені згідно з Міжнародними правилами інтерпретації комерційних термінів у редакції 1990 p.), що обрані сторонами, незалежно від строків здійснен­ня оплати за договором.

 

 

#4. Поняття, види та джерела правового регулювання іноземних інвестицій в Україні

Під іноземними інвестиціями прийнято розуміти матеріальні і нематеріальні цінності, що належать юридичним або фізичним особам однієї держави, але знаходяться на території іншої держави з метою отримання прибутку¹ Інакше кажучи, інвестиція - це вар­тість, яка збільшується завдяки своєму функціонуванню у системі, що забезпечує використання живої праці² Неважко переконатися, що зазначені цінності мають у державі перебування інший, ніж у державі походження, правовий режим, і головна проблема, що у такому випадку виникає, зводиться до принципів і правил охорони в тій чи іншій державі іноземної власності

Коли мова йде про інвестиції як форму вкладання в економіку іноземних держав матеріальних, фінансових або інтелектуальних ресурсів, що належать іноземному інвестору, то їх можна класифі­кувати за різними підставами 3 точки зору МПрП, важливим є по­діл інвестицій на державні(які є предметом регулювання міжна­родного економічного права) та приватні,тобто інвестиції, які належать виключно іноземним особам (фізичним та юридичним), а тому якраз і становлять об’єкт регулювання МПрП

Історія свідчить, що існує два принципово різних підходи до регулювання участі фінансового капіталу в економіці будь-якої країни зазначена участь або обмежується (шляхом запровадження державного контролю, націоналізації і т ін ), або заохочується (наданням пільг, різних гарантій тощо) До речі, часто політика держави у цьому питанні коливається, а інколи зовсім різко змі­нює свій напрям

Світовому співтовариству добре відомо, що інвестиції мо­жуть не тільки сприяти розвитку національних економік, а й, за певних умов, здатні гальмувати розвиток відповідної національної економіки або взагалі привести державу до економічної залежнос­ті Тому практикою вироблено ряд засобів як щодо заохочення, так і щодо обмеження інвестиційної діяльності

Заохочення іноземних інвестицій в економіку держав здійсню­ється шляхом законодавчого надання певних пільга або переваг, зокрема таких, як

• звільнення від митних зборів обладнання та сировини, що ввозяться для потреб виробництва, в яке вкладаються інвестиції,

• повне або часткове звільнення протягом певного часу від по­датку на прибуток,

• безподатковим вивіз готової продукції на іноземні ринки,

• право повного або часткового вивозу прибутку за кордон,

• надання гарантій на випадок націоналізації тощо

Навпаки, обмеження інвестиційної діяльності досягається шляхом

• встановлення особливого державного контролю за дозволом на допуск іноземного капіталу до розробки надр та природних ресурсів,

• виключення можливості такого допуску до певних, найбільш важливих галузей народного господарства,

• встановлення обов’язкової долі участі національного держав­ного або приватного капіталу у змішаних підприємствах, що ство­рюються завдяки залученню іноземних інвестицій,

• вжиття заходів щодо використання частини прибутку інозе­мних підприємств для внутрішніх потреб шляхом оподаткування, обмеження переказу прибутків за кордон тощо

З Наша країна, як і багато інших держав, відчуває гостру по­требу в ресурсах для капіталовкладень, внаслідок чого вкрай заін­тересована у залученні зовнішніх, іноземних ресурсів Проте, ста­новлення нашого національного законодавства щодо іноземних інвестицій віддзеркалює чи не у найбільшій мірі проблеми та су­перечності перехідного етапу у розвитку економіки Саме у цій сфері сфокусовані різноманітні політичні та соціальні інтереси, які пов’язані з напрямами розвитку до ринкової економіки держави, що ще зовсім недавно жила за правилами планово-розподільчої системи господарювання Тому законодавство, що регулює правове становище інвесторів та їх власності, у нас залишається мінливим, місцями жорстким, тому аж ніяк не приваблює іноземних інвесто­рів Щоб стало зрозумілим, про що йдеться, наведу два приклади

Щодо мінливості нашого національного законодавства у сфері іноземного інвестування можна послатись лише на один тільки 1997 р, протягом якого Верховна Рада України переглядала законо­давство про оподаткування компаній 22 травня, 18 листопада та 16 грудня До речі, відразу після останнього з цих переглядів норма­тивні положення знов були змінені на підставі вже президентського указу Ситуація ускладнюється і тим, що нерідко змінам у законодав­стві надається зворотна дія Як зазначає у даному зв’язку Т Феннен, юридичний радник Тасіз, впровадження законодавства із зворотною силою здатне зруйнувати всю довіру до України, так необхідну інве­сторам для вкладання грошей в середньо-1 довгострокові інвестиції

Що стосується жорсткості правового регулювання, то можна послатись на ситуацію, коли незалежно від того, чи є інвестор ре­зидентом в Україні, чи ні, для відкриття ним бізнесу, наприклад, у харчовій промисловості або тваринництві, він повинен отримати 86 ліцензій, дозволів та інших подібних документів від ЗО різних установ за підписами (інколи до восьми) посадових осіб з кожної з цих установ. І дане правило стосується навіть випадків, коли своє «ноу-хау» інвестор здатен довести на підставі міжнародних стан­дартів¹.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 346; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!