Вопрос 3. Условия действительности сделок
Длявиникненняправовихнаслідків,нанастанняякихспрямований правочин, необхідно, щоб він був дійсним, тобто відповідав тим вимогам, що висуваютьсязаконодавством.
Передусімслідвказатипронаявністьпевнихтермінологічнихрозбіжностейміжтермінами«дійсний»,«чинний»та«недійсний»правочин. Традиційне використання дихотомічної пари «дійсний» — «недійсний»правочиннаштовхуєтьсянавислів«вимоги,додержанняяких єнеобхіднимдлячинностіправочину»(ст.203ЦК),щопевноюмірою єалогічним,оскількинаслідкомпорушеннятакихвимогєнедійсність правочину.
Вони стосуються змісту, суб’єктного складу, волевиявлення учасників, форми правочину, врахування прав та інтересів дітей при його вчиненні.
Змістправочину не може суперечити вимогам ЦК, інших актів цивільногозаконодавства,атакожінтересамдержавиісуспільства, його моральним засадам. Під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених у ньому. Змістправочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в ст. 4 ЦК. Водночас варто пам’ятати, що більшість законодавчих актів носить комплексний характер (наприклад, закон України «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про авторське право і суміжні права» та ін.) і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевоїприналежності.Затакоїситуаціїнеобхідновестимовупроте, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовійнормі,хочабвонамістиласявбудь-якомунормативно-правовомуакті, а не лише акті цивільногозаконодавства.
|
|
|
Звичайно, правочин повинен відповідати й вимогам, що встановлюютьсяпублічнимзаконодавством,прикладомкотрихможеслугуватип.170.10.3ст.170ПодатковогокодексуУкраїни,згіднозякимпідчас укладення договору з нерезидентом резидент зобов’язанийзазначити в договорі ставку податку, що буде застосована до таких доходів. Однак невідповідність правочину таким публічним вимогам не повинна спричинюватипевнихцивільно-правовихнаслідків,зокремавизнання правочину недійсним, які настають тільки у випадку порушенням цивільно-правовихнорм.
МіжтимВерховнийСудУкраїнизазначив,щозмістправочинуне повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до КонституціїУкраїни(статті1,8КонституціїУкраїни).Незважаючина відсутність у постанові Пленуму обґрунтування такого підходу, слід це твердження розуміти так: якщо в інших, крім акти цивільного законодавства(наприклад,уЗемельномукодексі,Господарськомукодексі), міститься регулювання цивільних за своєю природою відносин (тобтотаких,щопідпадаютьпідвизначення,наданеуст.1ЦК),зміст правочинів не повинен суперечити і такимактам.
|
|
|
Окрімцього,слідзвернутиувагу,щопідвимогами,якимнеповинен суперечити правочин, мають розумітися правила, що містяться в імперативних нормах, тобто тих, які не можуть бути змінені учасниками цивільних відносин. Інакше слідував би парадоксальний висновокпроможливістьвизнаннянедійснимправочину,вякомусторона(сторони),скориставшисьдиспозитивністюнорми,передбачила(и) інше, ніж те, що зазначено взаконі.
Необхідною також є відповідність змісту правочину інтересам держави та суспільства. Навідміну від вимог, які є формально визначеними,такогородуконструкціязмодельованазадопомогоюоціночних категорій. Це, як наслідок, допускає надто широку варіативність в їх розумінні,особливовконтекстіспіввідношенняізпублічнимпорядком. Умовиправочинунеможутьсуперечитиіморальнимзасадамсуспільства,тобтопевнимправиламтапринципамповедінкиетичногохарактеру,основоюякихєтакікатегорії,якдобро,чесність,справедливість, розумність та ін., що сформувалися у суспільстві. Оцінка зазначеної вимоги потребує «спирання» на неминущі цінності, які не залежать навіть від різкого «розшарування» суспільства в сучасних умовах та наявності в ньому різноманітних соціальнихгруп.
|
|
|
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільноїдієздатності.Враховуючи,щоправочинєвольовимактом, він може вчинятися особами, які мають відповідний обсяг цивільної дієздатності. Такими передусім є фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність (повністю дієздатні, неповнолітні, які набули або яким надано повної цивільної дієздатності) і мають можливість вчиняти будь-якийправочин.
У своючергу, дієздатність юридичної особи безпосередньо залежить від її правоздатності. Як відомо, юридичні особи приватного права,зазагальнимправилом,передбаченимст.91ЦК,маютьуніверсальну правоздатність. Однак існує й спеціальна правоздатність, що, відповідно, обумовлює й обсяг дієздатності юридичної особи щодо можливості вчиняти нею ті чи інші правочини. До того ж і рішенням суду може обмежуватися можливість юридичної особи вчиняти певні правочини, так само як і необхідність отримання нею відповідного дозволу(ліцензії).
Правочини від імені юридичної особи вчиняються, за загальним правилом, її органом або учасниками. При цьому необхідно зважати, що у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництваюридичноїособинемаєюридичноїсили,крімвипадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК). Унаслідок наявності такого правила, яке спрямоване на забезпечення стабільності цивільного обороту, неможливо стверджуватипро те, що перевищення повноважень особою, котра виступає від імені юридичної особи, може служити підставою для визнання укладеного нею правочинунедійсним.
|
|
|
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.Воля відіграє важливу роль при вчиненні правочину. Однак при цьому важливо, щоб процес формування волі відбувався без впливу (тиску) зовнішніх обставин чи факторів, які її деформують.Тобтонеобхідно,щобволевиявленняставаловиразником дійсноїволісторони(сторін)безспотворень.Уіншомувипадкуправочинупритаманнівадиволі,ітодівідсутніпередумовихарактеризуватидіюсуб’єктівякправочин,авідтакмаютьзастосовуватисяправила щодонедійсностіправочинів.Наведенаситуаціяможематимісце,зокрема, у разі помилки, обману, насильства, збігу тяжких обставин, зловмисноїдомовленостіпредставникаоднієїсторонизіншоюстороноюправочину.
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Зважаючинате,щоволяучасника(-ів)правочинуможебутисприйнятою тількизанаявностівідповідноговолевиявлення,важливезначеннядля дійсностіправочинумаєдотриманнявимогийвідносноформиправочину. Окрім цього, дотримання цієї вимоги потрібне для чіткоїфіксації прав та обов’язків учасників правочину, належного їхсприйняттясторонами правочину та третіми особами, спрощення порядку розгляду можливих спорів. Правові наслідки недотримання вимог щодо форми правочину передбачаються статтями 218–220 ЦК.
Правочинмаєбутиспрямованийнареальненастанняправових наслідків,щообумовленіним.Направленістьправочинунанастання відповідних правових наслідків, як вказувалося вище, дозволяє відрізнити правочини від інших юридичних фактів. Відсутністьспрямованості правочину на досягнення певних правових наслідків,зокрема вчинення правочину без дійсного наміру їх настання або з наміром приховати бажаний правовий результат, зумовлює його недійсність (статті 234–235ЦК).
Правочин, що вчиняєтьсябатьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх,неповнолітніх чинепрацездатнихдітей.Наведенавимогаспрямовананастворення можливостей для охорони майнових прав та інтересів вказаних осіб. Звичайно, діти за життя батьків (усиновлювачів), завинятком певних випадків,немаютьвідповіднихправнаїхмайно.Однакзарадизабезпечення недопущення порушення їх прав та інтересів і можливості реалізації батьками відповідних майнових прав щодо дитини (наприклад, на утримання дитини — ст. 180 СК) передбачається, що при вчиненні будь-яких правочинів батьки мають враховувати права та юридичні інтересидітей.
КрімЦК,відповідніприписидеталізуютьсяйвіншихзаконодавчих актах, зокрема, у ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей». Це підтверджує те, що по своїй сутності зазначена вимога є різновидом іншої вимоги, а саме, що правочин не повинен суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадамсуспільства.
Місце вчинення правочину.Правила визначеннямісцявчинення правочину передбачені ст. 211 та 647 ЦК ієдиспозитивними. Місцевчиненняправочинувстановлюється,зазагальнимправилом,у правочиністороною(сторонами).Тількизаумовивідсутностітакої вказівкидляйоговизначеннязастосовуютьсяположенняст.211та647ЦК.Прицьомувонопов’язуєтьсяізмісцем:а)вираженняволісторонниодностороннього правочину; б) проживання фізичної або місцезнаходження юридичної особи, що зробили пропозицію укласти договір.
Зоглядунате,щозаконодавецьвдиспозитивномупорядкуурегулював місце вчинення правочину, у цивільному законодавстві йому відводитьсянезначнароль.Наприклад,порядоквидачі,строкдії,припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правомдержави,уякійвиданадовіреність(ст.34ЗаконуУкраїни«Про міжнародне приватнеправо»).
Хочаудеякихвипадкахзаконодавствомвимагаєтьсявказівкамісця вчинення правочину. Зокрема, у заповіті та довіреності повинно міститисямісцеїхскладання(ч.1ст.1247ЦК,п.абз.5п.146ІнструкціїпровчиненнянотаріальнихдійнотаріусамиУкраїни),амісцеукладення договору на надання житлово-комунальних послуг є його істотною умовою (п. 18 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про житлово-комунальніпослуги»).
Тлумачення змісту правочинурегулюється ст. 213 ЦК. Потреба в тлумаченні виникає в разі різного розуміння змісту правочину його сторонами.
По-перше,тлумачитисяправочинможеабойогостороною(сторонами), або судом. Очевидно, що односторонній правочин може бути витлумачений його стороною. Тлумачення двостороннього та багатостороннього правочину має відбуватися всіма його сторонами, які мають дійти згоди в цьому питанні. За відсутності згоди на вимогу однієїабообохсторінправочинутлумаченняйогозмістуздійснюється судом. Інша особа, наприклад, яка піддає сумніву зміст правочину, не вправі звернутися з такою вимогою до суду. Виняток становлять спадкоємці померлого, яким надане таке право ст. 1257ЦК.
По-друге, у ч. 2 ст. 213 ЦК встановлюється, що суд постановляє рішенняпротлумаченняправочину,тобтосамезтакоювимогоюможна звернутися до суду. Згідно з цивільно-процесуальним законодавством це відбувається в позовному провадженні (Розділ ІІІ ЦПК). Однак при цьому можуть виникнути неподолані складнощі, зокрема при визначенні відповідача, якщо обидві сторони правочину звертаються за тлумаченням до суду. Є специфіка й в усвідомленні того, як виконуватиметься таке рішення суду. Не слід відкидати й те, що суд повсюдно тлумачить правочин у разі виникнення спору між йогосторонами з інших підстав, наприклад, при зверненні з позовом про відповідальність сторони правочину за невиконання або неналежне виконання зобов’язання. Такі випадки мають місце, зокрема, коли одна сторонавважала,щоукладаєдоговіркомісії,адруга—купівлі-продажу звідстроченнямплатежу.Виникаєнеобхідністьтлумаченнятого,який жеправочинукладалисторони,безчогонеможливовирішитипитання про те, чи належним чином вінвиконувався.
По-третє,може виникнути потреба в тлумаченні правочину й при розгляді справи про визнання правочину недійсним як вчиненого під впливом помилки, що стосується природи правочину. Втім тлумачитисяможелишедійснийправочин.Відтак,невиключаютьсявипадки, коли позовні вимоги стосувалися тлумачення правочину, а витлумачення судом його змісту привело до виявлення підстав для визнання його недійсним, суд може винести відповідне рішення проце.
По-четверте,причинаминепорозуміньсторінправочинуможебути різне сприйняття сторонами його тексту, вживаних у ньому термінів тавиразів,неосвіченістьуцихпитанняхсторониабосторін,суперечливість між різними частинами правочину тощо. Усе це не дозволяє сторонам урешті-решт належним чином виконувати правочин, адже воля кожного з них побудована на власних уявленнях про сутність правочину, які не узгоджуються між собою. Причому наявність цих неузгоджень виявилася згодом після вчинення правочину, тобто на етапі, коли його сторони вже перебувають у правовідносинах, породженихправочином.
Власне, тлумачення правочину відбувається за правилами,викладеними у частинах 3 та 4 ст. 213 ЦК, якими визначаються загальні підходи, що застосовуватимуться при цьому. Насамперед, цепотреба«відштовхнутися» від чогось універсального, визначального для виявлення точок дотику. Це відбувається за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятихувідповіднійсферівідносинзначеньтермінів.Якразприцьому і демонструється важливість правильного вживання термінології в нормативно-правовихактах.
Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалосявитлумачитизмістправочину)буваєпорівняннярізнихчастин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також із намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, тазчоговонивиходилиприйоговиконанні.
Третім рівнем тлумачення (за безрезультативності перших двох) стають:а)врахуванняметиправочину;б)зміступопередніхпереговорів;в)усталенапрактикавідносинміжсторонами(якщосторониперебували раніш в правовідносинах між собою); г) звичаї ділового обороту (які надають корисний досвід для численних осіб, що постійно повторюють, як правило, тотожні або схожі дії в подібнихситуаціях), щоє,доречі,джереламиправа(ст.7ЦК);ґ)подальшаповедінкасторін, якачастосвідчитьпроїхдійснуволютанаміри;д)тексттиповогодоговору (ст. 630 ЦК); е) інші обставини, що мають істотне значення. Тобтосудмаєдостатнійарсеналзасобівдлятлумаченнязміступравочину,якийдозволитьвиявитите,щосторонинасправдімалинаувазі, вчиняючийого.
Відмова від правочинутак само, як і правочин, є вольовою дією ітомумаєбутиусвідомлена.Законодавецьвирізняєвідмовувідодностороннього та дво- і багатосторонньогоправочину.
Відмова від одностороннього правочину.Якщо правочин односторонній, тобто його вчинення відбувалося за волею однієї особи, немає жодних перешкод у тому, щоб цю волю змінити напротилежну, відмовившись від правочину. Адже особа не зв’язана ні з ким і може поводитисявцьомупитанніабсолютновільно.Цеєзагальнимправилом,алеч.1 ст. 214ЦКпередбачає,щозакономможевстановлюватися інше. Насамперед це буває тоді, коли односторонній правочин, від якого відмовляється особа, що його вчинила, щільно пов’язаний із двостороннім правочином. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 249 ЦК дозволяєтьсяскасуваннядовіреності,щозасвоєюсутністюпредставляєсобою відмову від правочину особи, яка видала довіреність. Ще одним прикладом відмови від одностороннього правочину є право заповідача в будь-який час скасувати заповіт (ч. 1 ст. 1254 ЦК). Отже, часто законодавецьстосовновідмовивідодносторонньогоправочинувикористовує термін «скасування» (довіреності,заповіту).
Відмова від двостороннього правочину. Двосторонній правочин є договором, який породжує зобов’язання. Статтею 525 ЦК встановлюється загальне правило, протилежне тому, що регулює відмову від одностороннього правочину, а саме: одностороння відмова від зобов’язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. І це цілком зрозуміло, адже внаслідок узгодження двох воль сторін виникли правовідносини, відмова від участі в яких в односторонньому порядку означає нехтування волею другої сторонни правочину. Тим не менш можливість односторонньої відмови від договору передбачається численними статтями ЦК, зокрема: відмова від договору про встановлення емфітевзису (408 ЦК); від договору найму(статті763,782ЦК);купівлі-продажу(статті666,678,696,700та ін.); дарування (статті 722, 724); ренти (ст. 739); позички (ст. 834); підряду(ст.844таін.);страхування(ст.997таін.);доручення(ст.1008 ЦК)таіншихдоговорів.Підставамиодносторонньоївідмовивіддвостороннього правочину (договору) можуть бути різні обставини, які в одних випадках «виводяться» з властивостей самого зобов’язання, в інших — обумовлюються правопорушенням із боку другої сторони правочину.
Наприклад,одностороннявідмовавіддоговорівпронаданняправа користуваннячужоюземельноюділянкоюдлясільськогосподарських потреб (емфітевзису) та від договору найму можлива згідно з ч. 2 ст. 408 ЦК та ч. 2 ст. 763 ЦК, якщо ці договори укладено на невизначений строк. Причому кожна із сторін може відмовитися від цих договорів, попередньо попередивши про це другу сторону. При відмові віддоговорупровстановленняемфітевзису—неменшякзаодинрік, при відмові від договору найму — за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Договором або законом може бути встановленийіншийстрокдляпопередженняпровідмовувіддоговору найму, укладеного на невизначенийстрок.
Порушення умов договору однією стороною як загальноприйнята підстава для односторонньої відмови від цього договору другої сторони названа у ч. 1 ст. 615 ЦК із доданням «якщо це встановлено договором або законом». ЦК передбачається така можливість, зокрема, якщо: наявне істотне порушення вимог щодо якості товару (ч. 2ст.678ЦК);покупцевіненаданоможливостінегайноодержатиповну і достовірну інформацію про товар у місці його продажу (ч. 3 ст. 700 ЦК). Наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату закористування річчю протягом трьох місяців підряд (ч. 2 ст. 782 ЦК). Якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом десяти робочих днів після пред’явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмовитисявіддоговорустрахування,якщоіншеневстановленодоговором. Страхувальникабостраховикможевідмовитисявіддоговорустрахування в інших випадках, установлених договором (ч. 2 ст. 997 ЦК) таін.
Можлива одностороння відмова від двостороннього правочину і тому, що вона гармонійна сутності правовідносин, які при цьому складаються. Абсолютно звичайною і природною є відмова дарувальника від договору дарування до вручення речі обдаровуваному, якщо він передав річ організації транспорту, зв’язку або іншій особі для вручення її обдаровуваному (ч. 2 ст. 722 ЦК), тобто коли ця річ ще не потрапила до обдаровуваного. Так само сприймаєтьсяй можливість відмовитися від договору дарування, якщо після його укладення майновий стан дарувальника істотно погіршився (ч. 1 ст. 724 ЦК). Може й обдаровуваний у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому відмовитися від нього (ч. 2 ст. 724 ЦК). Користувач вправі в будь-який час відмовитися від договору (позички) (ч. 1 ст. 834ЦК).
Наслідками односторонньої відмови від двостороннього правочину є припинення зобов’язання (ч. 1 ст. 611 ЦК). У разі односторонньої відмови від договору в повному обсязі або частково, якщоправо натакувідмовувстановленодоговоромабозаконом,договірє,відповідно, розірваним або зміненим (ч. 3 ст. 651ЦК).
Відмова від багатостороннього правочину має певніособливостіпорівнянозвідмовоювіддвосторонньогоправочину,хочатойтаінший є договорами. Від багатостороннього правочину кожна сторона може відмовитися в односторонньому порядку в будь-який час.Учасник простого товариства, учасник повного або командитного товариства, які підписали засновницький договір, вправі в будь-який час вийтизтовариства(ст.126ЦК).Аналогічноповодитьсяйучасникдоговору про спільну діяльність (ст. 1142 ЦК). Для решти учасників договір зберігається, якщо інше не встановлено цим договором (це передбачено, наприклад, ч. 2 ст. 132ЦК).
Разом з тим може статися, що в багатосторонньому договорі є лише два учасники, і в цьому разі можливість відмови від договору кожним із них у будь-який час неминуче позначиться наіснуванні договору. За умови, якщо це договір про спільну діяльність, то він припиняєтьсяаналогічнодвосторонньомуправочину.Якщоцезасновницький договір простого товариства, то учасник, який залишився, має право протягом шести місяців із моменту, коли він став єдиним учасникомтовариства,перетворититакетовариствовіншегосподарське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК).
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 100; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!