Особливості української філософії
Таким чином, окреслена своєрідність української філософії при водить до того, що замість терміну "українська філософія" досить часто вживається термін "українська філософська думка" - саме тому, що вона часто поставала органічною складовою ширшого культурно-історичного процесу.
Білет 12.
1.Філософія епохи Просвітництва.Філософія Просвітництва - французька філософія кінця XVII - початку XVIII ст., представники якої сприймали раціоналізм як віру в розум, виступали проти засилля церкви (але не релігії) у духовній культурі суспільства, боролися з усім, що було ворожим суспільному прогресу та освіті.Філософи Просвітництва були об'єктивно залучені до аналізу кризових явищ тогочасного суспільства. Головним предметом їхнього філософствування стали принципи "природного права" та суспільного договору, згідно з якими будь-яка людина повинна мати гарант ії на повноцінне життя й реалізацію матеріальних і духовних потреб особи. Мислителі Просвітництва вважали, що уникнути реальних і потенційних міжособистісних конфліктів, а також непорозумінь між громадянами й державою можна, лише свідомо передавши частину своїх прав державі (монарху) на основі суспільного договору. Інакше кажучи, одна сторона договору (народ) віддає свої права, а інша (держава, монарх) бере на себе зобов'язання забезпечити щонайбільший спокій і злагоду в суспільстві. Революційний контекст цих ідей полягав у тому, щооскільки абсолютистська монархія не виконувала своїх обов'язків перед народом згідно із суспільним договором, народ мав об'єктивне право ліквідувати цю владу. Філософів цікавила можливість заміни старого світу(монархії)на новий(демократичний).За філософією цієї доби, людина покликана стати володарем світу, перебудувати суспільні відносини на розумних засадах. На цій основі декларувалося право людини бути рівною іншій, бути вільною в своїх рішеннях і діях, розроблялися заходи щодо забезпечення громадянських і політичних свобод. Традиційна для епохи Відродження ідея рівності перед Богом логічно змінювалася практичною потребою зрівняти всіх людей перед Законом.
|
|
|
2. Іслам. « Символ віри» мусульманина. Основи мусульманського віровчення й обрядовості викладено в Корані та Сунні. Загалом у віровченні ісламу можна визначити сім основних положень (догматів), які складають "Символ віри" мусульманина.
1. Віра в єдиного бога - Аллаха, - який є творцем світу. Аллах - єдиний, одноосібний, вічний і всемогутній Бог. Велич Аллаха проявляється в багатьох формулах, добре відомих усім мусульманам, яка часто підкреслюється ними в промовах, молитвах і побутових вигуках. Усі мусульманські тексти й офіційні промови також починаються з фрази: "Немає Бога окрім Аллаха, а Муххамед його пророк".
|
|
|
2. Вшанування священної вічної книги - Корану. Зміст Корану є відображенням Матері-книги, котру зберігає Аллах і зміст якої передав Мухаммеду архангел Джебраїл. Коран створю вався після смерті Мухаммеда. За життя Мухаммеда ніхто це збирав текстів його проповідей. Люди запам'ятовували їх або записували на різних предметах. Після смерті Мухаммеда виникла ідея зберегти їх і впорядкувати, доки були живі ті, хто знав їх напам'ять. Збирав тексти секретар Мухаммеда Зайд ІбнСабіт протягом п'яти років. Він склав збірник із текстів, написаних на пергаменті, кістках, глиняних табличках і записав усні перекази проповідей Мухаммеда. Ці тексти отримали назву сури та склали зміст святого письма ісламу.
3. Догмат про загробне життя. Відповідно до цього вчення, відразу після смерті два ангели смерті супроводжують душі людей до раю чи пекла. Мусульманський рай зображається як чудова прохолодна оаза з чистою джерельною водою, гуріями-дівами, фруктовими садами, де всього вдосталь. Пекло змальовується як місце, де катують, поливають грішників киплячою смолою, рвуть тіло залізними гаками, поселяють їх поряд зі скорпіонами та гадюками.
|
|
|
4. Догмат про кінець світу, за яким його здійснить сам Аллах і час приходу кінця світу відомий тільки йому. Наприкінціземного світу настане Страшний суд, у день якого відбудеться воскресіння мертвих, для здійснення Аллахом суду над ними.
5. Догмат про приреченість. Згідно з ним, людина не має свободи долі, тому що Аллах ще до створення світу визначив не тільки земну, а й потойбічну долю людей. Фаталізм є стрижнем віровчення ісламу.
6. Догмат про священну війну з невірними - джихад, або газават. Згідно з цим ученням, джихад - це війна на захист ісламу, участь у якій є обов'язком кожного мусульманина.
7. Догмат про безсмертя душі. Як і представники інших релігій, мусульмани вірять у те, що душа створена Аллахом, вона не залежить від тіла та є безсмертною. Після смерті людини душа перебуває вічно в раю чи пеклі.
3. Філософська думка в Київській Русі.Розвиток шкільництва, наявність перекладної візантійської літератури, концентрація вчених людей, книжників як у релігійних осередках (монастирях, при єпископських кафедрах), так і при князівських дворах – все це створювало сприятливі умови для появи в Київській Русі оригінальних творів релігійно-філософського характеру. Уже за часів Ярослава Мудрого грамотність у містах стала відносно поширеним явищем. Збереглися легендарні оповіді про велику бібліотеку цього князя. Саме до того часу відноситься поява одного із перших давньоруських релігійно-філософських текстів.
|
|
|
Ним стало «Слово про Закон і Благодать», авторство якого приписують Іларіону, що за часів Ярослава Мудрого, з 1051 р., був київським митрополитом. Його поставили за ініціативою князя собором руських єпископів без згоди константинопольського патріарха, що свідчило про намагання світської влади й руських церковних кіл унезалежнитися від Візантії. Написання «Слова…» відносять до 1037-1050 рр.
«Слово…» є твором, де на теоретичному, власне, філософському рівні відбувається осмислення однієї з найважливіших, «поворотних» проблеми для Київської Русі – «вибору віри», який вилився в прийняття християнства. Цій проблемі велика увага приділяється в «Повісті минулих літ» та інших давньоруських текстах. У «Слові…» знаходимо наступні міркування: «Всі краї, і городи, і народи почитають і славлять кожний свого вчителя, того, що навчив їх православній вірі». Таким апостолом-учителем для Київської Русі стає князь Володимир. Автор «Слова…» прагне утвердити думку, що апостольство князя Володимира не нижчої, а навіть вищої проби, ніж апостольство учнів Ісуса.
У другій половині ХІ – на початку ХІІ ст. спостерігається розквіт давньоруської культури. Це час появи таких відомих творів, як «Повість минулих літ» та «Києво-Печерський патерик». У «Повісті» осмислюється місце й роль Русі в контексті світової історії. Остання подається як лінійний процес, започаткований творенням світу. Таке розуміння відповідало християнській традиції і, схоже, суперечило язичницьким поглядам, які виходили із циклічних моделей розвитку. Літописці й укладачі «Повісті…», як уже говорилося, високо цінували філософію, звертаючись до образів авторитетних її представників.
Іншого характеру є «Києво-Печерський патерик», укладений десь у ХІІІ ст. Однак окремі його частини були написані в кінці ХІ – на початку ХІІ ст. «Патерик» це теж літопис. Але літопис специфічний, де викладається історія Києво-Печерського монастиря. Князю Володимиру Мономаху (1053-1125), приписують твір «Повчання» – напучення своїм синам-княжичам. Він складається з трьох самостійних частин: власне «Повчання», «Літопису» життя князя («Автобіографії») та листа («грамотицы») постійному політичному суперникові Мономаха – князеві Олегу Святославичу. Всі складові частини «Повчання» пов’язує єдине ідейне спрямування. «Повчання» не є філософським твором – радше педагогічним та автобіографічним з помітними політологічними аспектами. Проте в ньому автор торкається смисложиттєвих питань. Мономах обґрунтовує ідеал християнського властителя – князя, що гармонійно поєднує в собі державного мужа, охоронця своєї землі й адепта християнської віри.
Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 361; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!