Поняття «філософія». Особливості історичного виникнення філософії

Білет 1

Особливості філософії Нового часу.

Новим часом називають епоху, яка розпочалася буржуазними революціями в Західній Європі (наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Нідерландах, у середині XVII ст. — в Англії). Ідеологією ранніх буржуазних революцій був протестантизм, а в XVIII ст. нею стає значно радикальніше та матеріалістичне за своєю суттю Просвітництво.

Проблематику філософії Нового часу визначили такі фундаментальні чинники, як наукова революція, що тривала протягом XVI—XVII ст., та формування буржуазного громадянського суспільства (XVIII ст.). Цим зумовлене, домінування гносеології, зокрема проблеми методу пізнання на першому етапі (XVII ст.) розвитку тогочасної філософії і соціально-політичної проблематики на другому (XVIII ст.), в епоху Просвітництва. В історичному аспекті XVII ст. — це підготовча фаза Просвітництва, зародження ідей, які набули пізніше більш окресленої форми.

Новий час став часом революційних перетворень у всіх сферах суспільного життя, що викликало зміни і в світоглядних установках людини. Основною метою філософії проголошується пізнання природи і вдосконалення самої людини. Світоглядна картина світу в новочасних вимірах демонструє плюралізм думок і концепцій. Філософія в пошуках обєктивної істини про навколишній світ прагне здобути наукове, достовірне знання, систематизувати його за допомогою методу в загальну картину світу. Новий спосіб філософствування передбачав здатність людини пізнавати закони і закономірності доцільно влаштованого зовнішнього обєктивного світу. У Західній Європі XVIII століття дістало назву епохи Просвітництва, яке виступило з програмою вдосконалення людини і суспільства на основі розуму та успіхів у розвитку науки і техніки. До основних положень просвітницької програми належать раціоналізм, переконання про «природні права» кожної людини, віра в походження соціуму внаслідок «суспільного договору», вчення про невігластво і незнання як головні причини і джерела бід та нещасть людини, історичний оптимізм, віра в матеріальний і духовний прогрес людства, вирішальну роль в якому повинні відігравати освіта, виховання і розвиток науки.

Світогляд, його структура .Типи світоглядів.

Світогляд — система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу. Суттєвою рисою світогляду є насамперед певна цілісність поглядів, які стосуються важливих життєвих проблем: що таке світ, чи існує Бог, куди прямує людство, в чому полягає покликання людини тощо. Ці проблеми розглядаються з певної духовної висоти, на основі узагальнення життєвого досвіду народу, особистості. Центральна проблема світогляду — відношення людини до світу. Людина, на відміну від тварин, тільки частково включена в світ. Вона виокремлює себе з нього, протистоїть йому, вступає з ним у певне відношення, але так, наче перебуває поряд або ззовні світу. Між людиною та світом існує дистанція: вона усвідомлює світ як щось зовнішнє.

Типи світоглядів. Залежно від специфіки формування та функціонування розрізняють буденний та інституалізований світогляди. Буденний — сукупність поглядів на світ і покликання людини, які сформувались у певного народу, спільноти під впливом практичного життя і функціонують стихійно, без видимих зусиль з боку тих, хто їх дотримується. Інституалізований світогляд підтримується певними соціальними інституціями. Світосприймання є стихійним, несистематизованим. Три історичні типи: міфологічний, релігійний, філософський.

Міфологічний світогляд. Історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, у якому вони формувалися. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. . В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Міфологія не знала трансцендентного (що існує поза реальним світом, тобто поза простором і часом) Бога. Її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за суттю, своєю природою.

Сила й істинність міфу для кожної приналежної до Роду особи зумовлені цілісністю роду як соціальної спільноти. Міф — це насамперед зовнішній контроль над індивідом.

Релігійний світогляд. Релігія виникла як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з роду, усвідомила свою окремішність. Як наслідок родові зв'язки слабнуть; особа перестає вважати справедливим покарання одних за гріхи інших — кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покарання, який становить основу міфу, вже не спрацьовує. Релігія постулює потойбічне життя як відплату за земне життя. У «цьому світі» можна грішити і прекрасно жити, але на «тому світі» за все доведеться відповісти. У такий спосіб релігія здійснює соціальний контроль за поведінкою особи. Всевидячий і всемогутній трансцендентний Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер — з іншого створюють силове поле, яке утримує особу в межах норм, вироблених культурою суспільства. Вона морально зрівняла всіх людей: нікому не дозволено порушувати заповіді Бога — ні царю, ні рабу, ні чоловікові, ні жінці, ні здоровому, ні каліці. Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу.

Філософський світогляд. Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими обаразами, філософія — абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи.

3. Г.Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не поступився своїми переконаннями, не поласився на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему творив з голосу цієї сутності, а не на чиєсь замовлення. Найпершим завданням людини постає слідування гаслу "Пізнай і себе!" оскільки людина є малим світом (мікрокосмом), в якому в згорнутому вигляді присутній весь великий світ (макрокосм) пізнаючи себе, людина усвідомлює, що вона постає єдністю двох світових натур — видимої (матеріальної) та невидимої і (духовної); саме таке поєднання єдиних для всього існуючого натур (субстанцій) і виправдовую людське самопізнання. Дві натури усього сущого пронизують три світи, із якими ' стикається людина: малий світ (людина), великий світ (космос) та символічний світ (Біблія); людина має дослухатись голосу серця і саме на основі щирого сприйняття того, що підказує серце, людина має осмислити свої життєві особливості та своє призначення та реалізувати їх через реалізацію "сродної праці"; це є єдино можливий шлях до щастя.

Білет 2

1.Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724 - 1804). У філософській діяльності І. Канта виділяють три періоди. У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища. Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період. На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту " у філософії. г Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не с перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом. у концепції І.Канта людина постає творчою і діяльною, при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, — ширшими знання. "Коперниканський переворот" І.Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принципу активності. І. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за І. Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати. Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і невпорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через це вже отримати знання.

2.Найстарішою світовою релігією є буддизм, який виник понад 2500 років тому (в VI ст. до Р. X.) в Індії та незабаром набув поширення в більшості країн Азії. Буддизм справив набагато більший уплив на формування цивілізації в Азії, ніж будь-яка інша релігія чи філософія. Він проповідував найпростіші ідеї: плинність усього сущого на Землі, терпимість до інших вірувань, презирство до смерті, допомогу та співчуття стражденним.У І тис. до Р. X. буддизм розвивавсь у різних, іноді суперечливих формах. Поступово в деяких країнах (приміром, у Китаї) він поступився іншим релігіям і філософським ученням.Появу вчення буддизму пов'язують з іменем СіддхартхиГаутами - він же Будда (просвітлений, пробуджений), він же Шак'я-Муні (тобто мудрець із племені Шак'я). Згідно з буддійськими літературними джерелами, Будда народився близько 553 р. в царському роду Шак'їв. Гаутама помітно вирізнявся серед одноліток розумом і здібностями. Він зростав у розкошах і радощах.Одного разу, виїхавши за межі палацу, молодий принц побачив укритого виразками хворого, потім - згорбленого роками немічного дідуся, відтак - поховальну процесію. Так він дізнався, що в світі існують нещастя, хвороби та смерть. Зустрівши іншого разу задумливого аскета, принц відкрив, що можна бути бідним, але не знати страждань. Зрозумівши, що світ є не лише місцем радощів і втіхи, а й сповнений страждань, принц Сіддхартха у 30 років поголив голову, вдягнув простий одяг аскета та пішов з дому шукати того шляху, котрий би позбавив його і людство загалом страждань. Цього він не знайшов у більш ранній релігії- індуїзмі. Колишній принц оселився самітником у лісі, а потім приєднався до п'яти аскетів, сподіваючись, переборовши плоть, досягти істини. Після шести років аскези та складного мандрівного життя, так і не наблизившись до мети, Сіддхартха покинув аскетів та вів помірковане життя самітника. Якось, сидячи під деревом, він дав обітницю не покидати цього місця доти, доки не збагне причини 59людських страждань. Через деякий час на нього зійшло осяяння, принц знайшов дорогу до порятунку й отримав ім'я "Будда".Осягнувши істину, Будда, оточений численними учнями, багато мандрував. Він навчив звільнятися від страждань і досягати нірвани, творив дива та проповідував своє вчення. Помер Будда у 80-літньому віці в Кушинагарі. На честь свого засновника, вчення стало називатися буддизмом.

3.Три історичні типи: міфологічний, релігійний, філософський.

Білет 3

1.В творчості Беконавиділяють два основних напрями: вчення про «ідолів» (або привидів) і критика схоластичного методу пізнання. Головною перепоною на шляху пізнання природи є засміченість свідомості так званими «ідолами» - спотвореними образами дійсності, хибними уявленнями і поняттями. Людина помиляється через тупість, недостатність знань, обмеженість. Розрізняють чотири види «ідолів»: «ідоли» роду, «ідоли» печери, «ідоли» ринку, «ідоли» театру (теорій).

• «Ідоли» роду - це хибні уявлення про світ, притаманні всьому людському родові, які є результатом обмеженості людського розуму й органів чуття. Ця обмеженість проявляється насамперед в антропоморфізації речей, тобто в наділенні природних явищ людськими характеристиками;

• «Ідоли» печери (особистого світогляду) - це спотворені уявлення про дійсність, пов'язані з суб'єктивністю сприйняття довкілля. У кожної людини є своя печера, тобто свій суб'єктивний внутрішній світ, що накладає відбиток на всі судження про речі та процеси дійсності.

• «Ідоли» ринку - це забобони суспільних відносин, які є наслідком розмов - випадкового і неправильного вживання слів, промов тощо. Люди в одні й ті ж слова вкладають різний зміст, що викликає пусті та безпідставні суперечки, відволікає від вивчення природи і правильного її розуміння.

• «Ідоли» театру (теорій) - це різні догми попередніх теорій і філософій, які виникають внаслідок некритичного запозичення їх ідей. Згідно з Беконом, кожна філософська система - це зіграна перед людьми драма чи комедія.

Успіх науки залежить від досвіду, але без певного методу він є лише блуканням у темряві. Як рука без знарядь здатна зробити небагато, так і розум потребує знаряддя, методу, яким є індукція, і від неї залежить порятунок наук. Як родоначальник емпіризму, Бекон базує свій метод на визнанні вагомої ролі досвіду в пізнанні. Пізнання - ніщо інше, як відображення зовнішнього світу в свідомості людини. Великого значення Бекон надає розгляду науки, яка повинна приносити користь людському життю, збагачувати його новими винаходами і благами. Панування людини над природою залежить тільки від науки. Адже сила людини рівноцінна її знанню.

2. В цілому філософія супроводжує усю цивілізовану історію України. Звідси можна зробити виправданий висновок про те, що українська філософія - це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто, що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців. На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких основних особливостей українського національного характеру:

- емоційність, - естетизм, - сентиментальність, - психічна рухливість, - вшанування індивідуальної свободи, - релігійність та своєрідний культ Землі,- відчуття близькості із природою. Емоційність та чутливість в позитивному виявленні "постають в якості співчуття, зацікавленого ставлення до людей та справ, проте в негативному прояві вони о приводять до певного нехтування докладних раціональних обґрунтувань, послідовних осмислень життєвих ситуацій, продукування розлогих та деталізованих програм дії.

Сентиментальність та естетизм позитивно проявляють себе як любов до краси в усіх її виявленнях, як бажання прикрасити життя, але, в той же час, вони приводять до певної поверховості, схильності до пишнот та декоративізму; Психічна рухливість українців приводить до їх вміння швидко адаптуватись до різних ситуацій життя, але може також проявлятися у певній психічній нестабільності, схильності до психічного панікування.

Шанування індивідуальної свободи, як відомо, історично проявлялася у небажанні українців коритися насильству, іноземному пануванню, проте саме ця риса проявляє себе і негативно - у вигляді розбрату, неузгодженості дій, невміння об'єднувати сили для вирішення складних проблем. Українська релігійність була відзначена навіть спостереженнями за історією сумнозвісних сталінських концтаборів; саме вона допомагала переживати трагічні колізії радянських часів. Ставлення до Землі та природи із любов'ю також далеко не завжди набуває характеру свідомо запровадженого у життя принципу, тому поруч із ретельним догляданням Землі та природи можна зустрітися на Україні також із фактами знищення лісів (з метою наживи), забруднення річок та ін.

3.Філософські погляди Петра Могили.обстоював ідею розвитку науки і освіти підегідою церкви;закликав поширювати освіту в народному середовищі; наполягав на пріоритетності духовноївлади над державною;окреслив образ бажаного володаря — "філософа на троні ", гуманного стосовно власних підданих, твердого щодо ворогів,освіченого і мудрого, вірного Богові тапідзвітного йому. Києво-Могилянська академія стала загальнослов’янським осередком освіти, науки й духовності. Навчання в Академії велось латинською мовою, а повний курс Академії становив 12 років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в Європі у XVII столітті. ринципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене роздільне вивчення філософії та богослов’я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації. Клас філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику. У межах перших двох наук подавалось теоретичне осмислення природних явищ. Метафізика (як і у Аристотеля) являла собою світоглядне осмислення дійсності й охоплювала класичну філософську проблематику. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, - реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі матеріального світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення, його вірної побудови, а також ознаки похибок, які можливі у справі раціонального освоєння світу.

Білет 4.

1.П'ять основних обов'язків віруючого.Перший обов'язок - вірити в те, що Аллах - єдиний Бог. Обов'язковим є трикратне виголошення тези: "Немає Бога, окрім Аллаха, а Мухаммед - його пророк".

Другий обов'язок - здійснювати щоденну п'ятиразову молитву (салять, намаз). Мусульмани зобов'язані здійснювати ритуал молитви п'ять разів на день: від світанку до пізнього вечора. Молитва складається з комплексу релігійних формул, молитовних поз і рухів тіла. Виконуючи їх, віруючий нахиляється, стає на коліна, падає долілиць (ниць), виголошує при цьому молитовні слова Аллахові, його ім'я, першу суру Корану. П'ятниця є днем спільної молитви, коли всі мусульмани мають зібратися на колективну молитву до головної мечеті села чи кварталу міста.

Третій обов'язок - дотримання посту (Ураза). Мусульманський піст здійснюється в місяць рамадан (рамазан) - дев'ятий місяць мусульманського календаря. Він вимагає утримуватися від пиття, їжі, задоволень і розваг тільки протягом світового дня, а в нічні години все це дозволяється. У години посту віруючий (правовірний мусульманин) повинен молитися та читати Коран. Головним і обов'язковим для всіх, окрім хворих, вагітних жінок, подорожніх, військових та поліції, є піст.

Четвертий обов'язок - здійснення хаджу - паломництва в Мекку до головної святині ісламу Кааби. Кааба (куб) -це будівля в центрі подвір'я, мекканська Священна мечеть. Під час хаджу прочани, одягнувшись у білий одяг -ікрам - сім разів обходять навколо Кааби й цілують "чорний камінь". Потім вони шукають священне джерело Зам-Зам і п'ють з нього воду. Чорний камінь в Каабі вкритий кісвою - чорним покривалом, на якому золотом вишитоаяти з Корану. Під час хаджу чорну кісву замінюють білою.

П'ятий обов'язок мусульманина - зак'ят (зекет) - обов'язковий податок на майно та прибуток, який розподіляється серед бідних і знедолених. Окрім цього, кожний мусульманин виплачує ще й садаку - добровільні пожертви та милостиню. Зак'ят виплачує глава сім'ї. Милостиня подається від кожного дорослого члена сімїв день закінчення посту в місяць рамадан. Обидва податки беруть тільки із заможних мусульман.

2.Аристотель (384 - 322 рр. до н. е.) - найвидатніший античний філософ. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну "теорію ідей", спробу пояснити існування "світу речей" завдяки існуванню "світу ідей". На противагу Платону, Аристотель визнавав об'єктивне існування матеріального світу. Матеріальний світ існує без втручання будь-яких вигаданих "ідей". Природа, на думку філософа, - це сукупність речей, що перебувають у вічному русі і змінах. Аристотель сам відступає від істини, стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна лише тоді, коли є форма. Матерія має лише можливість виявлення своєї сутності, дійсність же такого виявлення залишається лише за формою. Форма робить матерію тим, чим вона фактично є. Аристотель є творцем формальної логіки, її важливих принципів (законів): принципу недопустимості суперечностей, принципу виключення третього тощо. Аристотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і дедукція - рух думки від окремого до загального (індукція) і від загального до окремого (дедукція); він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши десять таких категорій (сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання). Одним із найбільш цінних надбань філософії Аристотеля є його вчення про різні види (форми) руху матерії. Він розрізняв шість форм руху: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший, збільшення, зменшення, переміщення. Держава, на думку філософа, є продуктом земного походження. Вона створюється задля досягнення загального блага.

3.Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом об'єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київську Академію ще за життя П. Могили стали називати Могилянською. Києво-Могилянська академія стала загальнослов'янським осередком освіти, науки й духовності. Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов'я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації. Клас філософії охоплював три складники:

-логіку, - фізику- метафізику. У межах перших двох наук подавалось теоретичне осмислення природних явищ. Метафізика (як і у Арістотеля) являла собою світоглядне осмислення дійсності й охоплювала класичну філософську проблематику. У класі філософії викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі (богослов'я) докладно вивчали систему Фоми Аквинського (томізм) У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже - й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов'язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, - реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення, його вірної побудови, а також ознаки похибок, які можливі у справі раціонального освоєння світу. У своїх філософських викладах професори філософії послугувались працями Арістотеля, Августина, Дунса Скота, Фоми Аквінського, П. Гасенді, Р. Бекони, Р. Декарта, Лейбніца, X. Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському грунті.

Білет 5.

1.Намагаючись осмислити людину, ми порівнюємо її з іншими істотами та явищами світу, і в такому порівнянні перед нами вимальовуються деякі фундаментальні особливості становища людини у світі.

1. Першою особливістю людини виступає її розумність, здатність усвідомлювати себе і те, що її оточує. В загальному плані розумність постає перед нами як здатність людини не лише жити та діяти, зберігати своє життя та регулювати його, а й як людська можливість не зливатися із дійсністю та власними діями, володіти певними засобами оцінки дійсності.

Розумність людини-це та її особливість, яка найчастіше кидається у вічі при .міркуваннях про людину і яка зумовлює необхідність людського самоусвідомлення.

2. Значною мірою якості людини та її становище в світі пов'язані з її біологічною неспеціалізованістю. Це означає, що в будову людського організму не закладена програма її способу життя та життєвих здійснень. Коли ми маємо справу з твариною, то можемо лише за особливостями будови її організму визначити, що це за істота і яким може бути спосіб її життєдіяльності (птах літає, риба живе у воді і т. ін.). У тваринному світі досить чітко та однозначно діє закон співвідношення органів та функцій: якщо є певний орган, він повинен виконувати саме такі функції. Коли ж народжується людина, ми можемо прогнозувати можливі варіанти її життя, але ніхто не дасть гарантій щодо здійснення таких прогнозів. Мало того, народжена людина взагалі може "випасти " з людського суспільства і не набути навіть елементарних навичок людської поведінки (пряма хода, користування предметами побуту та ін., не кажучи вже про опанування культурою, видами людської професійної діяльності та ін. Звичайно, і тут ми бачимо, що народжується саме людина, проте ми розуміємо, що її життя не може бути зведеним до життя її організму, і яким саме життям вона проживе, того особливості її анатомічної будови не визначають. Людина може мати певні завдатки, наприклад, чудовий музичний слух, проте це зовсім не зумовлює того, що вона стане музикантом.

3.В іншому аспекті неспеціалізованість постає як універсальність людини: якщо людина не призначена однозначно ні до чого конкретного, то вона - потенційно, так би мовити, за суттю,- може бути всім. І справді, загалом нормально розвинена людина може оволодіти майже всіма можливими видами та напрямами людської діяльності. Мало того, з цього огляду людина "відкрита" майбутньому, тобто може створювати принципово нові види діяльності та поведінки. Саме завдяки універсальності, різноманітності, незапрограмованості людини існує історія людства; тварини, наприклад, не мають власної історії у тому сенсі, що вони віками, із популяції в популяцію діють одноманітно, а людська історія являє собою досить швидку й динамічну зміну суспільств, культурних досягнень, видів діяльності, способів життя. Певна річ, що за наявності єдиної жорсткої програми життєвих здійснень людини все це було б неможливе. Той факт, що людина є істотою неспеціалізованою, що вона не реалізує своїм життям певної, заздалегідь наданої їй програми, має не лише позитивне значення, а й свою не дуже приємну сторону: наданої програми життя немає, а тому людина сама повинна її знайти, сформулювати. Якщо ж вона цього чомусь не зможе зробити, то віддасть своє життя невідомо чому — чи-то традиції, чи-то життєвій стихії, але й результат життя у такому випадку також буде не зовсім належати саме цій людині. Перед нами окреслюється така ситуація: людина є істотою неспеціалізованою, а тому вільною та універсальною. Вона "може бути всім ", але саме тому може бути й нічим. Тому в людській історії, у розвитку окремої людини так гостро стоїть питання про пошуки життєвих орієнтирів, про людський життєвий вибір, людське самовизначення.

2.Аристотель (384 - 322 рр. до н. е.) - найвидатніший античний філософ. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну "теорію ідей", спробу пояснити існування "світу речей" завдяки існуванню "світу ідей". На противагу Платону, Аристотель визнавав об'єктивне існування матеріального світу. Матеріальний світ існує без втручання будь-яких вигаданих "ідей". Природа, на думку філософа, - це сукупність речей, що перебувають у вічному русі і змінах. Аристотель сам відступає від істини, стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна лише тоді, коли є форма. Матерія має лише можливість виявлення своєї сутності, дійсність же такого виявлення залишається лише за формою. Форма робить матерію тим, чим вона фактично є. Аристотель є творцем формальної логіки, її важливих принципів (законів): принципу недопустимості суперечностей, принципу виключення третього тощо. Аристотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і дедукція - рух думки від окремого до загального (індукція) і від загального до окремого (дедукція); він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши десять таких категорій (сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання). Одним із найбільш цінних надбань філософії Аристотеля є його вчення про різні види (форми) руху матерії. Він розрізняв шість форм руху: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший, збільшення, зменшення, переміщення. Держава, на думку філософа, є продуктом земного походження. Вона створюється задля досягнення загального блага.

3.Феофан Прокопович (1681-1736). Наріжним каменем позиції вченого є визнання вагомої соціальної ролі освіти й науки, популяризація їх досягнень. З цієї позиції Ф. Прокопович популяризував вчення Ф.Бекона, Р.Декарта, Дж.Локка, М.Коперніка, Галілея, заохочував професорів та студентів Академії до проведення експериментів, поглиблення спостережень над різними об'єктами природи та їх аналітичного опрацювання. Ф.Прокопович мав оригінальні погляди на світобудову: Бог як творець світу, гарант стабільності в ньому обмежений в своїх діях тими закономірностями, які він сам надав природним речам у період їх створення. Завдяки цьому природа окреслюється як самодостатня система, котра існує завдяки внутрішнім потенціям та їх поступовій реалізації. Ф.Прокопович деталізував традиційне для Академії вчення про природну матерію, її форму та сутність. У лекційних курсах філософ приділяв значну увагу проблемі людини, розглядаючи її як малий світ, що відтворює в собі великий довколишній світ. Метою людського існування він бачив досягнення стану щастя, котре неможливе без задоволення розумних духовних і матеріальних потреб.

Білет 6.

1.Аристотель (384 - 322 рр. до н. е.) - найвидатніший античний філософ. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну "теорію ідей", спробу пояснити існування "світу речей" завдяки існуванню "світу ідей". На противагу Платону, Аристотель визнавав об'єктивне існування матеріального світу. Матеріальний світ існує без втручання будь-яких вигаданих "ідей". Природа, на думку філософа, - це сукупність речей, що перебувають у вічному русі і змінах. Аристотель сам відступає від істини, стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна лише тоді, коли є форма. Матерія має лише можливість виявлення своєї сутності, дійсність же такого виявлення залишається лише за формою. Форма робить матерію тим, чим вона фактично є. Аристотель є творцем формальної логіки, її важливих принципів (законів): принципу недопустимості суперечностей, принципу виключення третього тощо. Аристотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і дедукція - рух думки від окремого до загального (індукція) і від загального до окремого (дедукція); він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши десять таких категорій (сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання). Одним із найбільш цінних надбань філософії Аристотеля є його вчення про різні види (форми) руху матерії. Він розрізняв шість форм руху: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший, збільшення, зменшення, переміщення. Держава, на думку філософа, є продуктом земного походження. Вона створюється задля досягнення загального блага.

2. Апологетика. Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia - захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання. Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний. Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик (бл. 100-165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185-254) - вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній. Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 pp.) - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.

3. Інокентій Гізель (1600 - 1683).Основою процесу пізнання І. Гізель вважав чуттєві пізнання. У зв'язку із цим філософ наводив докладну характеристику органів відчуття, котрі виступають інструментарієм пізнавального процесу. Вищим щаблем пізнавального процесу є пізнання інтелектуальне, засноване на діяльності розуму, який продумує абстрактні уявлення і здатен освоювати нематеріальні об'єкти. У праці "Мир з Богом людини” філософ характеризує людину як Боже творіння, наділене прагненням до щастя, почуттям власної гідності та можливостями до самовдосконалення. Людина сама є творцем власного щастя (або нещастя), вона - автор добрих або ж лихих вчинків, тому слід розрізняти добро від зла. Людина наділена засобом для цього - совістю та розумом. У праці "Мир з Богом людини” філософ характеризує людину як Боже творіння, наділене прагненням до щастя, почуттям власної гідності та можливостями до самовдосконалення. Людина сама є творцем власного щастя (або нещастя), вона - автор добрих або ж лихих вчинків, тому слід розрізняти добро від зла. Людина наділена засобом для цього - совістю та розумом. У праці "Синопсис, чи Коротке зібрання од різних літописів44, яка витримала три видання за життя автора (1674, 1678, 1680), І. Гізель подав прагматичне осмислення історичного процесу, відмінне від попереднього провіденціального її трактування. Автор високо оцінював "самодержавницьку" діяльність київських князів, ретельно відобразив зміни в організації Київської церкви. Червоною ниткою крізь усю працю проведена думка про потребу єднання усіх слов'ян в організації опору турецькій агресії.

Білет 7.

1. Антична філософія. Слово «античний» в перекладі з давньогрецької означає "давній". Відповідно до "античної філософи"" входять філософські здобутки цього світу. Етапи розвитку античної філософії: натурфілософський(фізичний) або рання класика; висока класика; пізня класика або завершальний цикл античної філософії з періодами: елліністична філософія, олександріївська філософія, римська філософія.

Найважливіша особливості античної філософії: 1)набула автономного(щодо інших сфер суспільного життя) характеру розвитку; завдяки цьому вона тут вперше отримала свою назву; 2) постала відкритою та доступною:всі вільні громадяни, окрім жінок,мали право займатися філософією; 3)була надзвичайно пластичною, тобто здатною набувати різних форм та виявлень; 4)терпимо ставилась до різних ідей та позицій(окрім атеїзму); 5)була надзвичайно динамічною у розвитку( саме тому,, що приймалися різні позиції і відбувалося швидке нарощування ідей, знань проблем).

Умови, що сприяли появі феномену античної філософії:географічно-кліматичні — розміщення Волконського півострова, де починався розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європа, Азія, Африка); сприятливий клімат; наявність різноманітних природних зон (гори, долини, ріки, морські затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної "природної лабораторії" для випробовування людської кмітливості, розумності та активності; культурно-історичні — Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому плані була "цивілізацією другого порядку"; соціальні - високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування полісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню (у демократичних полісах найважливіші державні рішення приймалися на загальних зборах, де всі законні громадяни мали право висловити свою позицію);відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини;талановитість, активність та рухливість стародавніх греків;Отже, антична філософія є першою історичною формою європейської філософії;в античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших сфер життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку і отримала свою назву;дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії.

2. Кант. Практична філософія. Практична філософія - це область філософії, що вивчає людську діяльність на практиці. В практичну філософію входять такі філософські дисципліни, як етика, естетика, філософія права, соціальна, політична, економічна філософії і т. д. Реальність свободи, однак, не може бути продемонстрована теоретичними засобами. Втім, Кант показує, що вона неминуча в якості практичного допущення. Справа в тому, що свобода є необхідною умовою «морального закону», в існуванні якого неможливо сумніватися. Поняття моралі Кант повязує з безумовним повинності, тобто з ситуаціями, коли ми усвідомлюємо, що повинні робити так-то і так-то, просто тому, що так треба, а не з якихось інших причин. В якості безумовних, моральні вимоги виникають з розуму, тільки не теоретичного, а «практичного», який визначає волю. Людська воля НЕ автоматично слідує моральним приписам (вона не є «святий»), подібно до того, як речі слідують законам природи. Ці приписи виступають для неї як «категоричний імператив», тобто безумовний вимоги. Безумовність «категоричного імперативу», що виражає моральний закон, що визначає безкорисливість моральних мотивів та їх незалежність від егоїстичних прагнень, «чуттєвих схильностей». Автономність доброї волі означає також, що людина завжди може поступати по боргу. Саме тому Кант повязує моральний закон і свободу. Людська воля не підпорядкована механізму почуттєвої мотивації і може діяти всупереч йому. Цей висновок і змушує Канта переносити джерело моральних вчинків, тобто вільну волю в область ноуменального існування. Людина вільна не як природне, а как ноуменальна істота. Багато авторів вважають, що таке трактування, кілька затемнюється розрізненням Канта «практичної» (або психологічної) і «трансцендентальної» свободи, дуже проблемне.

3.Особливості людини та її становища у світі.Намагаючись осмислити людину, ми порівнюємо її з іншими істотами та явищами світу, і в такому порівнянні перед нами вимальовуються деякі фундаментальні особливості становища людини у світі. 1. Першою особливістю людини виступає її розумність, здатність усвідомлювати себе і те, що її оточує. В загальному плані розумність постає перед нами як здатність людини не лише жити та діяти, зберігати своє життя та регулювати його, а й як людська можливість не зливатися із дійсністю та власними діями, володіти певними засобами оцінки дійсності. Розумність людини-це та її особливість, яка найчастіше кидається у вічі при .міркуваннях про людину і яка зумовлює необхідність людського самоусвідомлення.

3. Відсутність якоїсь певної (однієї) програми життя робить людину істотою вільною, такою, що має свободу: людина як людина (а не її організм) ні до чого жорстко не прив'язана й однозначно не спонукована: "Доля людини покладена на неї саму" (Ж.-П.Сартр); "Людина - це передусім проект... "(Ж.-П.Сартр), тобто людина має можливість обирати, певною мірою проектувати своє життя.

4. В іншому аспекті неспеціалізованість постає як універсальність людини: якщо людина не призначена однозначно ні до чого конкретного, то вона - потенційно, так би мовити, за суттю,- може бути всім. І справді, загалом нормально розвинена людина може оволодіти майже всіма можливими видами та напрямами людської діяльності. Мало того, з цього огляду людина "відкрита" майбутньому, тобто може створювати принципово нові види діяльності та поведінки

5. Людина як істота розумна є єдиною, хто усвідомлює свою смертність, обмеженість та скінченність свого життя (принаймні - свого земного життя). Цей момент відіграє в історії людства та в житті окремої людини надзвичайно важливе значення: життя надається людині лише один раз, тому ціна життєвого вибору фактично оплачена ціною життя; ми маємо можливість виправдати своє перебування у цьому світі й у цьому житті лише один раз, у єдино можливому для нас варіанті.

Білет 8.

1. Стефан Яворський (1658-1722)-одна із центральних постатей в українській культурі початку XVII ст. Навчався у Львові, Києві, Любліні, Вільно. Був митрополитом Муромським і Рязанським, а з 1702 р. - місцеблюстителем патріаршого престолу російської православної церкви. Зібрав одну із найбільших бібліотек XVII ст., яку заповідав передати на Україну (в Ніжин).

Філософські позиції С.Яворського викладені передовсім у трактаті "Про душу" (1697), в якому основну увагу приділено гносеологічній проблематиці. Автор аналізує "зовнішні відчуття" (зір, слух, нюх, дотик, смак) та "внутрішні відчуття" (уявлення, фантазію, оцінку, пам'ять тощо). На цій основі він розвивав теорію образів, розглядаючи їх як своєрідне відбиття дійсних речей. Тим самим філософ поширював в Україні погляди сенсуалістів. У своїх філософських курсах С.Яворський акцентував також ідею безсмертя людської душі; Арістотелеве вчення про матерію та форму; розрізняв речі, що перебувають у процесі становлення, та ті речі, які вже сформувалися. Матерія, на його думку, незнищувана, наділена активністю. Природний стан матеріальних речей визначений Богом, який і підтримує належну гармонію у довкіллі.

Поняття «філософія». Особливості історичного виникнення філософії.

Предмет філософії.

Термін «філософія» має давньогрецьке коріння. Він походить від двох грецьких слів: «філео» — любов (у деяких філософіях від: «філос» — приязний, друг) і «софія» — мудрість і означає любов до глибоких теоретичних міркувань, а в дослівному перекладі — «любов до мудрості». Українські філософи XVIII—XIX ст., і передусім Г. Сковорода, позначали філософію словом «любомудріє». Вперше термін «філософія» з'явився у вжитку відомого давньогрецького мислителя Піфагора (прибл. 570—497 р. до н. е.), який вважав, що «мудрість» — це якість, притаманна лише богам, а люди здатні тільки до неї прагнути, поважати, любити її. А як назву специфічної галузі знань його вперше вжив славетний давньогрецький філософ Платон (429—347 р. до н. е.). Спочатку філософія охоплювала увесь комплекс людських знань про світ, оскільки ці знання на той час не мали дисциплінарної диференціації. Знання були синкретичними, тобто єдиними, такими, що концентрували в собі всю інформацію про світ, його будову і сутність, про людину та її місце в світі, про щастя, сенс людського буття тощо.

Філософія (грец. philosophia — любов до мудрості) — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві.

Як універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому філософія започатковується у VII—VI ст. до н. е. в таких осередках людської цивілізації, як Давні Індія та Китай, Досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.

3. Коран - перша письмова пам'ятка арабською мовою, що містить релігійні погляди на світ і природу й ісламські догматичні положення, а також правові норми, обряди, ритуали, традиції арабів. Як й інші релігійні книги, Коран є збіркою законів, настанов і традицій, а також викладом різноманітних міфічних розповідей, деякі з них запозичені від інших релігій, особливо християнства й іудаїзму. В Корані є вказівки щодо регламентації торгівлі, майнових, сімейно-шлюбних відносин і наводиться безліч моральних норм, які є обов'язковими для мусульман та становлять їхній кодекс честі. Найчастіше в Корані йдеться про обов'язки віруючих щодо правителів і про ставлення мусульман до інших віросповідань, про Аллаха, якому повинні бути покірними всі його послідовники, про Судний день, воскресіння та потойбічний світ. Коран підтверджує та узаконює станову нерівність, освячує приватну власність: "Ми розділили серед них (тобто людей) існування в житті ближньому та підняли одних над іншими, щоб одні з них брали інших у прислугу" (К., 43,31). За замах на власність Коран передбачає суворе покарання на цьому та в потойбічному світах: "Злодію і злодійці відсікайте руки зате, що зробили вони, від імені Аллаха" (К., 5, 42). Багато аятів святої книги присвячено жінці. За непокірність, навчає пророк, "кидайте їх на ложі та бийте їх" (К., 4, 38); "тримайте їх удома, доки не упокоїть їх смерть і Аллах не розчистить для них шлях" (К., 19, 4); "одружуйтесь на тих, які приємні вам, жінках - і двох, і трьох, і чотирьох" чи "на одній або на тих, якими оволоділи ваші десниці" (К., 4, 3). "Чоловіки стоять над жінками тому, що Аллах дав їм перевагу перед ними" (К., 4, 38). Визначено як майнову нерівність жінки щодо чоловіка (К., 4, 175), так і правову (К., 2, 282). У Корані також існують аяти про необхідність обмежень для жінки (носіння паранджі, чачвана, чадри та яшмака). У Корані викладено космологічні та космогонічні погляди. Згідно з ними, Земля - це площина, рівновагу якої підтримують гори, що їх звів Аллах. Останній створив світ за шість днів, що відповідає біблійним уявленням про творіння світу. На шостий день Аллах створив Адама та Єву. Творіння людини є найвищим досягненням Бога (К., 15, 29; 27, 62; 32, 8; 38, 72). Є в Корані й чимало наказів віруючим щодо релігії, правил здійснення релігійних вимог і ритуалів: "Прославляй хвалою твого Господа до сходу сонця і до заходу сонця, і під час ночі прославляй його і серед дня, - і ти будеш задоволений" (К., 20, 130). "Вам не досягти благочестя, доки не будете робити пожертвувань за того, кого любите" (К., З, 86). Коран попереджає: "Це життя - тільки гра й забава..." (К., 5,32), "хто ж хоче користуватися всіма його благами, тому нема в майбутньому житті нічого, окрім вогню..." (К., 11, 19).У священній книзі є і проповіді релігійної винятковості ісламу, заклики до боротьби з невіруючими, позаяк останні є ворогами мусульман (К., 4,102). Віруючих закликають боротися з невірними, "доки не буде спокуси, і вся віра не належатиме Аллаху" (К., 8,40). Мусульманам наказують діяти за принципом таліона: "душа - за душу, і око - за око, і ніс - за ніс, і вухо - за вухо, і зуб -за зуб..." (К., 5, 49). Від імені Аллаха в Корані проголошено: "Для невірних ми приготували кайдани, ошийники, гієнськийрогонь" (К., 76,4). "Вони питимуть кип'яток, і люті муки будуть їм за те, що були невірними" (К., 10, 4).Згідно з моральними повчаннями Корану, людина в своїх діях і намаганнях повністю залежить від волі та бажання Аллаха: "Не спіткає нас ніколи ніщо, окрім того, що накреслив нам Аллах. Він наш заступник" (К., 9, 51). Усі люди створені Аллахом для покори. Людина не має свободи волі, вона приречена.Загалом Коран - це не лише сухі та монотонні релігійні накази й проповіді, а і яскрава, палка, образна мова, змістовні словосполучення та порівняння. Коран, на думку багатьох діячів культури, є першою в історії народів Сходу пам'яткою прози, притч, алегорій, порівнянь, оповідей тощо. І в цьому полягає його велика художня та культурно-історична цінність. Коран складається зі 114 глав (сур) - 90 мекканських і 24 медин-ських. Сури розміщені не в хронологічному порядку, а спочатку розташовано найдовші, потім - коротші.

Кожна сура поділяється на аяти. Аят - це фрагмент сури. Наприклад, фатіха (перша сура) починається з аятів: 1) "В ім'я Аллаха, милостивого, милосердного!"; 2) "Хвала Аллаху -Господу світів...". Більша частина Корану написана римованою прозою. У найдовшій сурі - другій - нараховується 286 аятів, а у найкоротшій - 112-й - лише три. В кожному аяті 1-68 слів. Загалом у Корані 6238 аятів, 77 934 слова.

У мусульман існує традиція читати Коран протяжним співучим голосом. Протягом віків в арабських релігійних школах заучували тексти Корану напам'ять. Ця традиція збереглася й донині, її ретельно дотримуються ті, хто готує себе до релігійної діяльності.

Білет 9.

1. Проблема методу пізнання. Р. Декарт. Якщо Ф. Бекон знаменує початок формування філософського мислення Нового часу, то Рене Декарт (1596-1650 рр.) був мислителем цього часу. На формування його поглядів вплинули досягнення в розвитку природничих наук. В центр своєї філософської системи Р. Декарт ставить мислячого суб'єкта. Не погоджуючись із твердженням Ф. Бекона про достовірну силу експерименту, він переносить акцент на людський інтелект, розум. Звідси - раціоналізм (від лат. rationalis - розумний), який стає домінантною лінією в подальшому розвиткові філософії. Філософія Декарта є новим, цілісним і раціонально обґрунтованим образом світу, вона визначає напрям розвитку природознавства, а також вносить основоположні зміни в розвиток самого філософського мислення, створює нову світоглядну орієнтацію. Першою умовою філософії є заперечення всіх визначень. Тому Декарт починає з сумніву як необхідної передумови і способу досягнення пізнання певних і міцних принципів. Уже сам сумнів є універсальним принципом. Завдяки йому передбачається результат, але для філософа він не передує сумніву, а виникає лише з нього і разом з ним. Отже, існування мислення є принципом філософії, оскільки «я мислю, я існую» - неподільні, становлять одне ціле. Сумнів - це заперечення, відокремлення духу від усього, особливо від чуттєво- предметного. Роздумуючи над буттям, Декарт підкреслює, що відмінність між «моїм» мисленням і буттям неможлива; «моє» мислення є «моє» буття, воно повністю єдине з ним. Мислення — це субстанція людини, яка завжди є мислячою сутністю. Впевненість у тому, що людина є мислячою істотою, дає правильне і чітке пізнання. Істинне те, що розуміється ясно і чітко. Переходячи до характеристики духу, Декарт показує його відмінність від тіла. Його неможливо сприйняти чуттєвим уявленням, дух сприймає себе лише чистим інтелектом, і ми все розуміємо через нього; він дійсний, живий, свідомий, самодостовірний, на противагу тілу, яке підлягає сумніву і є нереальним. Показуючи відмінність духу від тіла, Декарт займає позицію дуалізму. Дух («мисляча субстанція») і матерія («субстанція протяжності») незалежні одне від одного, існують немовби паралельно. Метафізика (філософія) вивчає першу духовну субстанцію, пов'язані з нею принципи пізнання і буття. Друга репрезентує філософію природи (вчення про виникнення світу, розвиток життя тощо). Виходячи зі свого раціоналізму, Декарт створює теорію вроджених ідей. За Декартом, ідеї або образ предмета знаходяться в над чим більше вони містять у собі реальності, тим досконалішою повинна бути їх причина. Найбільшою величиною є ідея безмежної субстанції — Бога; вона не може виходити від мене, оскільки я смертний. У безмежній субстанції є більше реальності, ніж в обмеженості, тому ідея Бога в мені є первиннішою від ідеї мене самого. Ідея Бога — найбільш істинна, бо не взята з почуттів, з інших ідей, адже величність Бога в них не вміщується, я не можу її вигадати, тому вона вроджена в мені, як вроджена ідея про мене самого. Сутність Бога ясна і чітка, тому його існування, єдине з його сутністю, таке ж ясне, чітке, як і його сутність. Те, що існує, люди пізнають завдяки чуттям, чуттєвому спогляданню; тільки сутність пізнається розумом. У Бога немає такого розриву, він сам є буття і сприймається «оком розуму». Поняття Бога є доказом його буття. З проблематикою пізнання в філософії Декарта тісно пов'язується питання про метод досягнення найбільш істинного, достовірного знання. Цим методом є раціональна дедукція, цінність якої обґрунтовується такими правилами: достовірність, очевидність пізнання; аполітичність; висновки з думок; систематизація як пізнаного, так і того, що пізнається. В цілому дедукція - це визначення невідомого через раніше пізнане і відоме. Ці правила, які мали виняткове значення для розвитку філософії і науки Нового часу, стали також основними характеристиками наукового пізнання в нашу епоху.

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 791; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 4 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!