І пов’язаний з побудовою засобів відображення інформації
Чим повніше і адекватніше є побудованою інформаційна модель, тим продуктивніше результати оперативного мислення людини-оператора, спираючогося на цю модель.
Для вирішення цього завдання до засобів відображення інформації висувається ряд вимог:
а) вони повинні створювати динамічну інформаційну модель, тобто інфор-
мація на засобах відображення повинна безперервно змінюватися разом зі зміною обставин і зовнішніх умов;
б) на засобах відображення інформації повинні віддзеркалюватися не лише теперішні значення параметрів, але і тенденція змін цих параметрів;
в) інформація на засобах відображення повинна нести у собі «підказку» оператору про його можливі дії;
г) на засобах відображення повинно бути забезпечено і часткове, деталізоване, і повне відображення ситуації і умов роботи;
д) послідовність відображення інформації повинна відповідати ходу проходження процеса мислення;
є) в усіх випадках, де це можливо, треба переходити від використання сигналів-символів до сигналів-зображень, які не потребують виконання додаткової операції декодування.
ІІ напрямок в узгодженні мислевих можливостей людини і техніки пов’язаний з вирішенням завдань розподілу функцій поміж ними при прийнятті рішення.
Технічні пристрої краще дають кількісну характеристику можливого засобу дій в даній ситуації, полегшують трудоємні обчислювальні операції.
Людина краще обирає можливі способи дій, знаходить замисли вирішення завдання.
|
|
|
ІІІ напрямок узгодження мислевих можливостей людини-оператора і техніки відноситься до області реалізації прийнятого рішення, доведення його до виконавця. Виконавцями можуть бути чи інші оператори, чи технічні пристрої.
4. Основні відміни у переробці інформації людиною і машиною
1. Машина оперує лише символами і знаками, а не об’єктами, образами і тому не може вийти за межі тих програм, які закладені людиною у неї.
2. У процесі мислення людини познаваємий об’єкт включається не в усі зв’язки і відносини, а лише в ті з них, носієм яких є іскома якість об’єкту. На відміну від цього, машини функціонують на основі повного чи часткового перебору усіх чи декількох можливих варіантів рішень.
3. У ході мислення людини нове є таким тільки у порівнянні зі старим і завжди зберігає з ним певні зв’язки.
Машинні програми ураховують лише імовірнісні зв’язки між подіями, не зберігаючи такого рода спадкоємність.
4. В існуючих машинах логічні процеси обробки інформації відбуваються чи в безперервній (аналогові машини) чи в дискретній (цифрові машини) формі.
Інформаційні процеси мозку людини і дискретні, і безперервні.
|
|
|
2. Мислення людини є завжди евристичним (евристика – правило обмеження пошуку рішення).
Контрольні запитання
1. У чому полягає специфіка оперативного мислення?
2. Якою є роль образів в оперативному мисленні?
3. Як Ви розумієте необхідність врахування особливостей оперативного мислення при проектуванні СЛМ?
4. Визначте основні відміни у переробці інформації людиною і машиною.
5. Якими, на Ваш погляд, є перспективи розвитку машинних можливостей у переробці інформації?
Тема VIIІ
пам’ять і діяльність оператора
1. Загальні поняття про пам’ять. Пам’ять і діяльність.
2. Процеси пам’яті.
3. Види пам’яті.
4. Короткочасна пам’ять.
5. Довгострокове запам’ятовування.
6. Оперативна пам’ять.
7. Пам’ять у діяльності оператора.
1. Загальні поняття про пам’ять. Пам’ять і діяльність
У процесі будь-якої діяльності припускається використання результатів попередніх кроків для виконання наступних. Елементи досвіду закріплюються, зберігаються та відтворюються у відповідності з вимогами життя і діяльності, утворюючи вміст пам’яті людини.
Пам’ять – це сукупність психічних процесів, які забезпечують організацію досвіда індивіда на основі тимчасового співвідношення поточних і попередніх актів діяльності у відповідності з її цілями та мотивами.
|
|
|
Пам’ять є однією з важливіших характеристик усіх психічних процесів, вона забезпечує єдність і цілісність людської особи. Пам’ять – це не просто «комора» знань і здібностей людини. Як і інші психічні процеси, вона являє собою динамічну систему, функціонуючу постільки, оскільки виконується діяльність. Характеристики запам’ятовування матеріалу визначаються мотивами, цілями і здібностями людини.
Крім того, існує підхід (більше прийнятий на Заході), який об’єднує ряд асоціаністських теорій. Тут запам’ятовування зводиться до простого пасивного запечатління образів предметів і явищ зовнішнього світу.
Центральне поняття у цих теоріях – поняття асоціації – позначає зв’язок, об’єднання і виступає у якості пояснюючого принципу усіх психічних утворень. Суть принципу: якщо певні психічні утворення виникли у свідомості одночасно чи безпосередньо одне за одним, то між ними утворюється зв’язок, і повторне з’явлення будь-якого з елементів цього зв’язку викликає у свідомості уявлення усіх останніх його елементів.
2. Процеси пам’яті
Пам’ять виконує різні функції у діяльності людини і у відповідності з цим виділяють різні процеси пам’яті. До них відносяться:
|
|
|
– запам’ятовування (закріплення);
– відтворення (актуалізація, поновлення);
– збереження та забування матеріалу.
Запам’ятовування можна визначити як процес пам’яті, у результаті якого відбувається закріплення нового шляхом ув’язування його з вже набутим раніше.
Відтворення – процес пам’яті, у результаті якого відбувається актуалізація закріпленого раніше вмісту психіки шляхом «витягнення» його з довгочасної та перевода в оперативну пам’ять.
Актуалізація – поновлення раніше засвоєного матеріалу.
Забування – процес послаблення зв’язків того чи іншого матеріалу з минулим досвідом індивіда, обумовлений випаданням цього матеріалу із діяльності. Забування опиняється тим більше глибоким, чим рідше включається певний матеріал у діяльність особи, чим менш значущим стає він для досягнення актуальних життєвих цілей.
3. Види пам’яті
Окремі види пам’яті розрізняються у відповідності з такими трьома основними критеріями:
1. по характеру психічної активності, переважаючої у діяльності: рушійна, емоційна, образна, словесно-логічна;
2. по характеру цілей діяльності: недовільна, довільна;
3. по відношенню до компонент структури діяльності (мотивам, цілям, способам дій): короткочасна, довгочасна, оперативна.
У різних діяльностях людини можуть переважати різні види психічної активності: моторна, емоційна, сенсорна, інтелектуальна. Кожний з цих видів активності віддзеркалюється у відповідних діях та їхніх продуктах: у рухах, чуттях, образах, думках. Звідси і назва відповідних видів пам’яті (рушійна, емоційна, образна і словесно-логічна).
Рушійна пам’ять – це запам’ятовування, збереження і відтворення різних рухів та їхніх систем. Ця пам’ять є основою для формування практичних і трудових навичок, навичок ходьби, письма і т.д. У досвідченого оператора руки працюють «без контролю голови».
Емоційна пам’ять – пам’ять на чуття. Емоції завжди сигналізують нам про те, як задовольняються наші потреби та інтереси, як реалізуються наші відносини з оточуючим світом. Пережиті та збережені у пам’яті чуття виступають як сигнали, чи спонукаючи до дій чи утримуючі від них.
Емоційна пам’ять оператора проявляється у специфічному чутті остраху предметів і дій, пов’язаних з аварійними ситуаціями, які мали місце у минулому досвіді.
Образна пам’ять – пам’ять на уявлення, на зорові картини природи і життя, а також на звуки, торкання, запахи, смаки. Ця пам’ять особливо розвинута у людей «художніх» професій. Вона складає основу запам’ятовування оператором мнемосхем, а також знаків індикації і органів управління. Образним може також бути запам’ятовування керуємих об’єктів і процесів.
Вмістом словесно-логічної пам’яті є наші думки, поняття, судження, умовиводи. Думки не існують поза мови, ось чому пам’ять на них є не просто логічною, а словесно-логічною. У цій пам’яті головну роль відіграє ІІ сигнальна система. Вона є специфічно людською пам’яттю на відміну від рушійної, емоційної і образної, які у своїх простіших формах притаманні і тваринам. Спираючись на розвиток інших видів пам’яті, вона стає провідною по відношенню до них і від її розвитку залежить розвиток усіх інших видів пам’яті (тобто, їй належить провідна роль у засвоєнні знань учнями у процесі навчання).
У залежності від цілей діяльності пам’ять поділяють на недовільну і довільну.
Про недовільну пам’ять говорять тоді, коли людина запам’ятовує і відтворює, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати чи припам’ятати. Коли людина ставить таку мету, мова йде про довільну пам’ять. Тут процеси запам’ятовування і відтворення виступають як спеціальні – мнемічні дії.
Разом з тим, недовільна і довільна пам’ять уявляють собою 2 послідовні ступені розвитку пам’яті. Функціонуванням першої людина не керує, а довільна пам’ять дає можливість навмисно завчити чи запам’ятати те, що необхідно.
Оператор у своїй діяльності використовує обидва ці види пам’яті.
4. Короткочасна пам’ять
Сьогодні значну увагу вчених привертають до себе процеси, які відбуваються на початковій стадії запам’ятовування, ще до закріплення слідів зовнішніх впливів, а також у момент їхнього створення.
Для того, щоб матеріал закріпився у пам’яті, він повинен бути переробленим людиною. Така переробка потребує певного часу, який називають часом консолідації слідів (від лат. – укріплення). Але як же утримується матеріал в пам’яті до того, як відбудеться акт консолідації? Вчені вважають, що збудження, надходяче у мозок від органів чуттів, деякий час циркулює по замкнутих ланцюгах нейронів, які називаються колами реверберації (з лат. – відображати). Суб’єктивно цей процес переживають як відгук події, яка щойно сталася і на якийсь час (мить) ми як би продовжуємо бачити, чути і т.д. те, чого вже безпосередньо не сприймаємо («стоїть перед очами», «звучить у вухах»). Ці процеси несталі та зворотні, але вони настільки специфічні та їхня роль у формуванні механізмів накопичення досвіду настільки значна, що вчені їх розглядають як особливий вид запам’ятовування, збереження і відтворення інформації – короткочасну пам’ять.
Ця пам’ять має відносно малу ємкість. Вона є індивідуальною для кожної людини, але у середньому складає 7±2 інформаційні одиниці у вигляді подань (цифр, слів, понять, ідей) чи кількість зв’язаної інформації, яка повідомляється лектором за 10-15 хвилин. Якщо не організувати переніс інформації із короткочасної пам’яті у довгочасну, то відбувається її переповнення, яке супроводжується витісненням раніше отриманої інформації новою (режим «в одне вухо влетіло, з іншого – вилетіло»). Це супроводжується швидким накопиченням втоми, розмиванням уваги і як результат – низькою продуктивністю вчення. Щоб цього не відбулося, треба періодично (раз в 10-12 хв.) переносити отримані відомості у довгочасну пам’ять (мислено підбивати підсумки і давати собі своєрідну команду: «Запам’ятай!»).
5. Довгострокове запам’ятовування
Якщо запам’ятовуєма інформація перебільшує об’єм короткочасної пам’яті, то ця інформація може бути відтвореною повністю та без помилок тільки після неодноразового її повторення та відтворення.
Довгочасна пам’ять має величезну ємкість. По сучасним оцінкам, у мозку може зберігатися 1020 одиниць інформації. Це перебільшує об’єм інформації будь-якої з найбільших бібліотек світу. Психологи твердять, що пам’ять треба не покращувати, а організовувати і виховувати, тобто розвивати навички її ефективного використовування.
Навички довгочасного запам’ятовування та розуміння інформації
1. Визначить, яка з 4-х видів пам’яті щодо характеру психічної активності (рушійна, емоційна, образна, словесно-логічна) використовується вами найе-
фективніше і зверніть на неї особливу увагу.
2. Трансформуйте інформацію у форму найбільш зручну для запам’ятовування. При цьому використовують такі асоціативні прийоми:
а) угрупування схожої інформації;
б) попарне об’єднання інформації чи предметів;
в) візуальний образ запам’ятовуємої інформації;
г) використання перших букв ключових слів запам’ятовуємої інформації (тобто вміст маркетингу визначається як 4 «Р» (в англ. мові – production, pace, par, place): продукція, просування, вартість, місце).
3. Після трансформування інформації запишіть її, прочитайте вслух і знову читайте до момента повного відтворення.
4. Ув’язуйте нову інформацію з своїми попередніми знаннями.
5. Не треба нічого запам’ятовувати більше, ніж 2 години. Зробіть перерву на 30 хвилин.
6. Як можна частіше повторюйте запам’ятовувану нещодавно інформацію у І тиждень. Потім – через місяць.
Як можна зрозуміти щось?
1. Сформулюйте та задавайте питання.
2. Зв’язуйте нову інформацію з вже відомою.
3. Задавайте питання розгорнуті, відповіді на які не можуть бути зведені до «так» чи «ні». Ієрархія питань приблизно завжди виглядає так:
Що?
Де?
Коли?
Хто?
Як?
4. Якщо ви намагаєтесь знайти пояснення чомусь, то зосередьтесь на питаннях, які розпочинаються з «Чому?».
Дослідження показали, що об’єм пам’яті залежить головним чином від релевантної інформації, тобто від інформації, яка має відношення до мети
діяльності людини.
Іррелевантна інформація, яку не потрібно запам’ятовувати, стає перешкодою для запам’ятання релевантної інформації. Отже, подаючи інформацію на засоби індикації, її потрібно кодувати так, щоб було як можна менше іррелевантної інформації, щоб усі отримуємі оператором сигнали та їхні аспекти по можливості несли корисну інформацію.
6. Оперативна пам’ять
Оперативна пам’ять – процеси запам’ятовування, збереження і відтворення інформації, яка надходить та переробляється по ходу виконання дії і яка необхідна тільки для досягнення мети даної конкретної дії.
При оцінці якості роботи оперативної пам’яті вимірюють її об’єм, точність, швидкість запам’ятовування, тривалість збереження, характер її оперативних одиниць.
Об’єм оперативної пам’яті є показником кількості запам’ятовуваного та зберігаємого у пам’яті матеріалу.
Точність оперативного запам’ятовування є показником ідентичності відтворюємого і поданого матеріалу. Вона вимірюється по відтворенню у процесі рішення завдань, які є необхідними для досягнення мети дії.
Швидкість запам’ятовування характеризує той час, чи число повторів, який потребується для запам’ятовування усієї необхідної для рішення завдань інформації, а тривалість збереження характеризує той максимальний час, на протязі якого поданий матеріал зберігається без появи перекручувань, які перешкоджають вирішенню оперативного завдання. При оцінці тривалості збереження важливою є відповідність тривалості збереження матеріалу загальній тривалості дії.
Оперативні одиниці оперативної пам’яті мають різний рівень. Одиниці нижнього рівня відображають зовнішні, емпірично виділяємі властивості матеріалу, облік яких ледь забезпечує досягнення мети дії. На основі цього урахування найбільш суттєвих, закономірних внутрішніх властивостей матеріалу створюються оптимальні оперативні одиниці пам’яті. між цими крайніми полюсами розташовується гамма одиниць проміжного рівня.
7. Пам’ять у діяльності оператора
Лабораторні експерименти по навчанню операторів показали можливість і доцільність перенесення центру ваги на недовільну пам’ять у період навчання. Цьому сприяє проблемний метод навчання, коли перед учнями ставляться проблемно-теоретичні учбові завдання, а вони шукають засоби їхнього розв’я-
зання.
Довільна пам’ять також розвивається. Усі прийоми довільного запам’ятовування умовно поділяються на 2 групи: логічні та мнемонічні.
Логічні прийоми засновані на вияві внутрішніх зв’язків, які існують у запам’ятовуємому матеріалі.
Мнемонічні прийоми уявляють собою привнесені у запам’ятовуваний матеріал штучні зв’язки іззовні. Так, школярі запам’ятовують назви кольорів райдуги по першим буквам штучної фрази: «каждый охотник желает знать, где сидит фазан».
Ефективність і надійність довільного запам’ятовування визначається якістю застосовуємих способів: чим глибше аналіз запам’ятовуємого матеріалу і більш змістовні зв’язки налагоджуються з минулим досвідом людини, тим точніше і міцніше запам’ятовування.
Найбільше число помилок запам’ятовування у діяльності оператора пов’язано з порушеннями роботи оперативної пам’яті у зв’язку з обмеженістю її об’єму, малою тривалістю збереження, великою чуттєвістю до дій перешкод.
Підвищення якості роботи оперативної пам’яті досягається раціональною побудовою інформаційних моделей і пультів управління.
В умовах жорстких лімітів часу особливого значення набувають законо-
мірності роботи короткочасної пам’яті людини. Знання її характеристик є необхідним для визначення об’єму виводимої одночасно інформації, вибора способу її виведення, визначення граничної і оптимальної частоти зміни інформації, а також при організації навчання операторів.
Контрольні запитання
1. Як Ви розумієте феномен пам’яті?
2. Які процеси та види пам’яті Ви знаєте?
3. У чому полягає специфіка короткочасної пам’яті та довгострокового запам’ятовування?
4. Що таке оперативна пам’ять?
5. Яку роль грає пам’ять у діяльності оператора?
Тема ІХ
психологія менеджменту
1. Загальна характеристика команди.
2. Типи команд.
3. Особливості ефективної команди.
4. Керівництво командами.
5. Чинники ефективної діяльності команди.
1. Загальна характеристика команди
У міру зростання ролі групової роботи в ході реалізації реорганізаційних цілей і вирішення складних проблем зростає потреба в зміні змісту й характеру діяльності, у розвитку таких якостей групи, що якісно змінюють її.
Звичайна група – це спільнота індивідів, які регулярно взаємодіють, вирішуючи єдині завдання, і мають схожі інтереси. Робоча група – невелика спільнота індивідів, що функціонують, взаємодіють і почувають один одного, як єдине ціле. Як правило, кількість людей у робочій групі варіює від 3 до 25. Члени такої групи характеризуються більш високим ступенем взаємозалежності та взаємної відповідальності за результат спільної діяльності. У робочій групі створюються оптимальні умови для ефективної діяльності (включаючи взаємообмін інформацією) і саморозвитку її членів.
У команді всі ці характеристики поєднуються, але додаються ще деякі:
– більш тісна взаємодія і взаємна залежність;
– члени команди працюють обов’язково спільно;
– командна робота націлена на спільне досягнення стратегічних і тактичних цілей.
Команда – це особливий різновид невеликої групи, якій властиві особливі риси, що визначають ефективність її діяльності. Команда більш сильна й має більший потенціал, ніж робоча група. Але команда вимагає і більшого внеску від усіх членів для реалізації цього потенціалу. Ефективність командної роботи залежить бід того, як члени працюють разом.
Існує безліч дефініцій поняття «команда». Так, команду визначають як невелику спільноту людей, де здібності одного співробітника доповнюють здібності іншого, де члени колективу віддані спільній меті, активно сприяють реалізації завдань, що випливають з неї, виявляючи взаємну відповідальність. Команду також визначають як соціальну систему, що складається із взаємозалежних об’єднаних спільною метою членів.
Паркер Г. вказав на три складові, котрі визначають характер команди:
– мета командної діяльності. Як правило, це розвиток системи, продукту чи якості;
– тривалість функціонування команди. Це може бути короткий або тривалий проміжок часу залежно від мети й характеристик команди.
– членство в команді. Воно може бути функціональним, коли кожен член команди викопує чітко визначені функції, не вторгаючись у сферу діяльності колег, або взаємним перехресним (усі члени команди взаємно доповнюють один одного).
Дослідники особливо підкреслюють таку відмітну особливість команди, як взаємозалежність її членів при збереженні відмінностей між ними.
Дослідники звертають увагу на те, що команда впливає на організаційну діяльність та організаційну культуру, вплив створює ряд організаційних переваг, удосконалюється організаційне комунікативне середовище. Воно стає більш ефективним і відкритим, забезпечуючи всім співробітникам доступ до інформації, що визначає якість роботи:
– формування й діяльність команд, особливо багатофункціональних, налагоджує більш міцні зв’язки між зовнішніми й внутрішніми структурами, зацікавленими в результативні її роботі організації. їх роль і значення зростають; членам команди властиве більш широке бачення власної місії; вони гостріше відчувають відповідальність за кінцевий результат організаційної роботи;
– командна робота заснована на колективних принципах прийняття управлінських рішень і командній відповідальності за результат, що спонукає її членів упроваджувати відповідні методи управління й стилі управлінського лідерства;
– члени команди одержують додаткові можливості для розвитку своїх професійних павичок, надаючи один одному допомогу та взаємну підтримку, а також освоюючи нові функції, ролі;
– команди встановлюють і підтримують більш справедливу систему стимулювання та заохочення результативної діяльності;
– особливості командної діяльності обумовлюють важливе значення організаційних і командних цінностей як фактора об’єднання членів команди;
– удосконалення якості роботи в команді є головним завданням для всіх і для кожного її члена окремо, що закономірно підвищує ефективність діяльності.
2. Типи команд
Незважаючи на наявність спільних рис, кожна команда має свої особливості. Ці особливості залежать від специфічних завдань команди, її ресурсів, а також від індивідуальних якостей її членів. Загалом, виділяють такі типи команд:
– команди, націлені на вирішення нечітко визначених, складних проблем. Члени команди повинні довіряти один одному, бути надійними, інтелектуальними та прагматичними людьми;
– творчі або дослідницькі команди, націлені на дослідження можливостей середовища і пошук альтернатив. Члени таких команд повинні мати стійку мотивацію, бути незалежними, творчими й наполегливими в здійсненні колективних цілей; команди тактичної реалізації (так звані «хірургічні» команди), націлені на виконання конкретного плану. Вони потребують чіткої постановки завдання, однозначного розподілу ролей і формулювання конкретних критеріїв успіху.
Загальна характеристика основних моделей команди:
Бізнес-команда – група рівних за статусом, що має зовнішнє технічне керівництво і функціонує в ієрархічній організації. Вона націлена на пошук інноваційних рішень, вигідні проекти. Члени команди мають відповідні ділові якості та високу професійну компетентність, що дозволяє керівництву надати своїм співробітникам певний ступінь свободи в прийнята та реалізації рішень.
«Офіс президента» – команда керівників корпорації, основними функціями якої є координація і прийняття колективних рішень щодо внутрішньої і зовнішньої політики.
Багатофункціональна команда – складається з членів, які виконують численні та різноманітні функції (фінанси, продаж, маркетинг і т. ін.). Мета формування команди – поліпшити координування функціонування провідних фахівців у профільних напрямах розвитку, удосконалення експертизи, упорядкування використання ресурсів та оптимізація можливих змін. Як правило, така команда ефективна в налагодженні зв’язку між двома видами активності в організації: «за течією» і «протитечії».
Особлива команда – група фахівців, уповноважених і відповідальних за виконання певної частини завдання (або за виготовлення якогось продукту). Це різновид самокерованої команди, що працює автономно й самостійно приймає рішення в межах своєї компетентності. Команда розподіляє ролі й доручає членам завдання, а також визначає терміни й порядок виконання робіт.
Команда пошуку й порятунку – група фахівців з особливими знаннями й навичками, націлена на вирішення специфічних проблем, пов’язаних з надзвичайними ситуаціями.
Команда, що виконує «брудну» роботу – ізольована від вищого керівництва група талановитих і творчих індивідів, націлених па самостійне вирішення специфічних і складних завдань.
SWAТ-команда (skilled with advancer tools) – компетентна у вирішенні якої-небудь проблеми, володіє низкою ефективних і сучасних засобів. Це тип команди, що спеціалізується на вирішенні проблем у якійсь певній сфері.
Спортивна команда – тренер у товаристві «зірок». Тренер забезпечує найбільш повну реалізацію індивідуального таланта кожної «зірки» і сприяє тому, щоб його підлеглі виконували в команді відведені їм ролі. Кожен член команди підпорядковує свої прагнення індивідуальним досягненням і меті команди.
«Театральна» команда – члени групи (трупи), що грають визначені ролі під проводом сильного керівника. Керівник визначає мету командної діяльності та ролі членів команди. Кожен член команди сприймає свій внесок у командну діяльність як унікальний. Вони пов’язують індивідуальний і командний успіх з колективними зусиллями в реалізації мети.
Транснаціональна команда – згуртована група, що складається з членів, що належать до різних національних, релігійних і культурних соціальних груп. Цей вид команд набуває поширення у разі інтеграції організації в глобальний процес розвитку.
Відповідно до особливостей складу команди й напряму її діяльності виділяють такі типи команд:
1) функціональна команда – створюється на основі чіткої системи організаційного керівництва й підпорядкування. Команда складається з фахівців, які повинні максимально ефективно вирішувати завдання, поставлені керівництвом. Команда може пропонувати керівництву інноваційні рішення проблем, але право висунення мети та ухвалення рішення залишається за керівництвом організації. Діяльність цього типу команди більш ефективна в традиційній ієрархічній організації, що функціонує в умовах стабільного, малодинамічного й передбачуваного ринку;
2) мультидисциплінарна команда – поєднує фахівців (частіше провідних) з ряду організаційних підрозділів або партнерських організацій, чия компетентність дозволяє знайти й реалізувати найбільш оптимальне рішення складної і важкої проблеми. Об’єднання здібностей і можливостей кожного з членів команди, які взаємно доповнюють один одного, створює синергетичний ефект, що визначає високий потенціал мультидисциплінарної команди. Команда такого типу, як правило, легше пристосовується до мінливого середовища;
3) самокерована команда – складається з фахівців, які володіють високим рівнем професіоналізму в деяких сферах, взаємно доповнюючи один одного. Цей тип команди характеризується високим ступенем свободи в прийнятті й реалізації рішень. Діяльність цього типу команди більш ефективна за умов становлення нової справи, створення пової організації або структури.
3. Особливості ефективної команди
Ефективність командної роботи оцінюється за трьома показниками:
1) ступенем ефективності кожного з членів команди у виконанні закріплених за ним функцій і соціальних ролей. Ефективність пов’язана також зі здатністю індивіда працювати над собою, розвиваючи необхідні для команди якості. Ефектніший член команди демонструє гнучкість у виборі моделей поведінки та адаптивність до мінливого середовища;
2) ступенем ефективності команди як сукупності індивідів. Ефективність діяльності команди обумовлена її здатністю використовувати сукупний потенціал своїх членів, перетворювати його на щось більше, ніж просто сума потенціалів;
3) ступенем ефективності взаємодії команди із зовнішнім середовищем. Ця ефективність пов’язана зі здатністю команди створювати, підтримувати й використовувати потенціал співробітництва із зовнішніми стосовно команди індивідами та структурами для оптимального досягнення цілей командної діяльності. Ефективна команда має особливі риси, що визначають продуктивність діяльності та відчуття повного задоволення командними процесами й результатами діяльності.
Наведемо характеристики ефективної команди:
– високий ступінь злагодженості її довіри між членами команди;
– чітка самоідентифікація індивідів з командою;
– спільне бачення місії команди і її цілей;
– професійна компетентність і висока мотивація членів команди;
– взаємозалежність та взаємодоповнюваність членів команди;
– невелика кількість членів команди;
– високий ступінь участі та задоволеності від членства в команді.
Команди зазнають невдачі, коли не володіють необхідними якостями ефективної команди. Показником ефективності командної роботи можна вважити позитивний підсумок спільної діяльності з реалізації поставлених завдань. Результативність роботи в даному разі вимірюють у показниках якості, кількості, ресурсних витрат та інновації.
Задоволеність членів команди виявляється в підвищенні ступеня взаємної довіри та поваги один до одного, у зміцненні атмосфери співробітництва і взаємної підтримки, у готовності членів команди до подальшої плідної роботи.
Управління ефективними командами передбачає:
– єдине бачення мети;
– проведення змін, що забезпечують досягнення мети;
– культивування відповідальності членів команди за свої дії; делегування повноважень з виконання завдань;
– надання команді свободи дій і забезпечення цієї свободи в рамках визначених повноважень;
– удосконалення організаційної і командної систематизації щодо досягнень і комунікації (з метою підвищення активності організаційної діяльності).
Деякі керівники збільшують кількість членів команди, щоб продемонструвати її важливість і підкреслити значущість власне її керівника. Однак результативність діяльності керівника з управління командами не залежить від їхньої чисельності, а визначається винятково успіхом у реалізації поставлених цілей і завдань.
Аналогічно неправильно штучно залучати нових членів до складу ефективно функціонуючої команди з метою навчання новачків командним методам діяльності. Наявність баласту, тобто співробітників, що можуть лише дублювати (частково і повністю) функції інших членів команди, руйнує сформований баланс сил і впливу в команді, роз’їдає атмосферу довіри та взаєморозуміння. Це призводить до падіння ефективності команди і дає негативний досвід новачкам.
Отже, можна узагальнити, що оптимальний розмір команди визначається її місією. Фахівці стверджують, що для ефективної команди максимальна її чисельність повинна становити 10-12 осіб.
4. Керівництво командами
Перш ніж почати формування команди, керівник повинен вдумливо проаналізувати ситуацію і точно визначити мотиви й мету, які спонукають його до формування команди. Слід мати на увазі, що процес формування команди непростий і керівнику доведеться докласти значних зусиль для досягнення цієї мети.
Тим часом формування команди не є самоціллю. Команда – це ефективний засіб реалізації більш складних і суттєвих організаційних завдань. Ефективне функціонування команди вимагає під керівника і всієї організації проведення послідовних змін процедури прийняття рішень, розподілу повноважень і відповідальності, виконання завдань. Тому керівник буде змушений модифікувати звичні моделі поведінки й стилі лідерства, а також посприяти адекватній зміні стилів лідерства та управління тих менеджерів, що перебувають в його підпорядкуванні та діяльність яких пов’язана з функціонуванням команди чи команд.
Можна виділити такі етапи діяльності керівника в процесі створення команд:
1) попередній етан: діагностика та зміна стилю управління, підготовка організаційного середовища, встановлення мети й завдань, вироблення критеріїв оцінки, визначення напрямів і сфер використання команд;
2) етап формування команди: добір претендентів, створення умов розподілу ролей;
3) етап управління командою чи командами: визначення мети, моніторинг та оцінка діяльності, забезпечення умов розвитку.
Керівник може створити команду, у якій він стане членом, котрий виконує чітко визначені ролі й функції. Керівник також може ініціювати формування команди чи команд, у яких він сам особистої участі брати не буде.
5. Чинники ефективної діяльності команди
Ефективна команда формується за умови, якщо існує і взаємодіє низка чинників.
Позитивна взаємозалежність – це усвідомлення членами команди важливості міжособистісної комунікації, що забезпечує успішну діяльність кожного. Це переконаність у тому, що «ми міцно зв’язані». Вона забезпечує максимальний внесок кожного в спільну справу, об’єднання ресурсів, взаємну підтримку та святкування спільного успіху.
Умовами формування й розвитку індивідуальної відповідальності в групі є:
– постійне інформування групи про те, хто з членів найбільше потребує допомоги й підтримки для завершення завдання;
– підтримання переконаності членів групи в тому, що їхній персональний внесок у групову роботу відзначено і їм варто підвищувати свою відповідальність за спільний успіх.
Відомий ефект соціальних лінощів — зниження працездатності члена групи у випадку, коли частка й величина його зусиль не визначаються й не мотивуються, а також відсутня персональна відповідальність за кінцевий результат.
Регулярне міжособистісне спілкування є невід’ємним елементом формування команди. Під час спілкування виробляються групові норми, здійснюється обмін багатоплановою інформацією, розвивається довіра та взаєморозуміння. Невелика кількість членів команди – це обов’язкова умова, що забезпечує регулярне спілкування між членами.
Навички співробітництва потрібні членам групи для ефективної спільної діяльності. Багато людей не мають досвіду роботи в команді та не уявляють, якого роду професійні та соціальні навички їм потрібні, щоб успішно працювати за таких умов.
Співробітництво – це особливий вид діяльності, спрямований на пошук і реалізацію взаємовигідних цілей і завдань. Він заснований на підтримці й розвитку атмосфери доброзичливості та співпереживання, на взаємному доповненні та повазі членів команди один до одного.
Формуванню команди сприяє регулярний колективний аналіз таких питань:
1) підсумовування результатів функціонування групи за даними особистого контролю, який здійснюють її члени;
2) обговорення результатів спостереження за ефективними й неефективними діями колег;
3) досягнення згоди щодо статистики ефективних та неефективних дій, пошук причин такого співвідношення; для ефективної діяльності команди необхідний стійкий емоційний зв’язок між членами колективу, відчуття єдності та взаєморозуміння. На основі позитивного емоційного зв’язку та взаєморозуміння виникає спільність поглядів, моделей поведінки, тобто згуртованість членів групи.
Створити ефективну команду можна лише за умови активної участі в цьому процесі всіх її потенційних членів. Тому керівник на етані формування повинен проводити зустрічі з кандидатами в члени команди, щоб вияснити для себе їхні мотиви, інтереси, рівень професійної кваліфікації і схильність до певних соціальних ролей.
Позитивний результат створення та управління командами залежить від методів, котрі керівник може використовувати для зміцнення команди. Фахівці виділяють п’ять основних методів. Кожен метод дозволяє зробити конкретний внесок у зміцнення команди та підвищення ефективності її діяльності:
1) метод катарсису дає команді можливість виразити емоційні переживання, що є основою для досягнення взаєморозуміння;
2) метод каталізації нівелює індивідуальні відмінності членів групи, забезпечуючи ефективне функціонування команди як союзу однодумців;
3) метод конфронтації привертає увагу команди до її цінностей, до норм розподілу влади та впливу, що має значення в командній роботі;
4) метод рекомендацій дозволяє дослідити конкретну ситуацію й оцінити ступінь ефективності функціонування кожного члена команди;
5) метод теоретичного обґрунтування пропонує концепції і техніки, що довели свою корисність та ефективність в умовах командної діяльності.
Контрольні запитання
1. Дайте загальну характеристику команд.
2. Назвіть типи команд в організації.
3. Опишіть модель ефективної команди.
4. Які ролі і функції покладено на управлінського лідера в керуванні командою?
5. Розкрийте зміст технології побудови команд.
Тема Х
культура і ПСИХОЛОГІЯ ІНЖЕНЕРНОЇ діяльності
1. Історія та сучасність інженерної діяльності.
2. Новітня парадигма інженерної діяльності.
3. Сучасне розуміння культури та психології інженерної діяльності.
4. Інженерія та гуманітарне знання.
5. Проблеми формування нової генерації інженерів.
1. Історія та сучасність інженерної діяльності
Суть технічного прогресу, зміст якого базується на оволодінні людиною елементами природного середовища, не можна зрозуміти без розгляду ролі людини у системі техніки. Будучи включеною у якості головного елемента у дану систему, саме людина приводить техніку у рух, є джерелом її функціонування та розвитку. Зростання системності техніки, під якою ми розуміємо сукупність знарядь праці та технологічних процесів, які історично розвиваються і за допомогою яких люди перетворюють природу, не веде до зменшення зв’язуючої ролі людини. Але технічний прогрес змінює системоутворюючі функції людини у техніці, остання постає особливим середовищем буття людини, нав’язує їй ритми функціонування, естетичні образи і т. д.
У зв’язку з цим у житті сучасного суспільства інженерна діяльність відіграє визначаючу роль, про що відомий сучасний німецький філософ А. Хунінг пише так: «Філософи різним чином пояснювали світ. Інженери ... змінили його і продовжують змінювати». Проблеми практичного використання, втілення наукових знань, підвищення ефективності наукових досліджень висувають інженерну діяльність на авансцену сучасної культури, яка розуміється у якості характеристики людини, визначаючої рівень її розвитку, засобів самовиразу в діяльності, творчості.
Розвиток культури і психології інженерної діяльності передбачає усвідомлення суті, цілей, завдань і перспектив розвитку техногенної цивілізації – соціального буття культури. Духовним ядром техногенної цивілізації, яка базується на науково-технічному прогресі як засобі розв’язання соціальних проблем, є дві домінантні культурні цінності – гуманізм і раціональність, об’єднання яких детермінувало виникнення науки як засобу раціонального усвідомлення і оволодіння світом. Саме у техніці людина втілила та примножила свої творчі здібності, знайшла основу буття в світі: С. Лем назвав технічний прогрес самостійним видом еволюції, принципово новим у порівнянні з біологічною еволюцією та історією суспільства.
У сучасній науці розглядаються три основні етапи розвитку інженерної діяльності й проектування:
1) класична інженерна діяльність (виникла з появою мануфактурного і машинного виробництва), у ході розвитку якої визначилась специфіка мети інженерної діяльності (на відміну від мети технічної діяльності – безпосереднього завдання і організації виготовлення системи) – опосередкована через ідеалізований образ зміна природного об’єкта;
2) системотехнічна діяльність (виникла у другій половині ХХ сторіччя), у якій об’єктом інженерної діяльності стає вже не окремий пристрій, машина, а складна система «людина – машина»;
3) соціотехнічне проектування – сучасний етап розвитку інженерної діяльності, у ході якої інженер, вирішуючи вузько професійні завдання, активно впливає на природу, суспільство, людину: сфера втілення соціотехнічного проектування включає у себе усі сфери соціальної практики (управління, навчання, споживання, обслуговування і т. д.), а не тільки промислове виробництво. Завданням соціотехнічного проектування стає цілеспрямована зміна соціально-організаційних структур.
2. Новітня парадигма інженерної діяльності
Якщо на першому етапі індустріального виробництва характерною була проблема пристосування людини до машини, на другому етапі (у ХХ сторіччі) домінувала інженерна проблема пристосування машини до людини з урахуванням її психічних та фізичних потреб і можливостей, то сьогодні приходить усвідомлення необхідності у процесі вирішення інженерно-проектних завдань розглядати систему «людина – машина» як цілісний феномен культури. У зв’язку з цим змінюється і поняття технології, і парадигма інженерної діяльності: являючи собою цілеспрямовану зміну соціально-організаційних структур, остання спирається на нове поняття технології – не як науки про послідовність технічних процесів, а як сукупність принципів, створюючих техносферу, стан якої визначається і вже досягнутою технологією, і різними соціокультурними чинниками та процесами; як сукупності усіх видів інформації, потрібних для виробництва техніки; як наукового забезпечення усіх виробничих, економічних, соціально-психологічних і культурно-духовних процесів, пов’язаних з діяльністю по виробництву продукта.
Таким чином, культура сучасної інженерної діяльності базується на цілісному сприйнятті системи «людина – машина», де провідна роль відводиться людині, соціокультурному змісту діяльності. На жаль, це ще недостатньо добре усвідомлюється інженерним корпусом, не завжди технічні проблеми досліджуються в органічній єдності з інженерно-психологічними і ергономічними аспектами взаємодії машинних елементів виробництва з потребами і можливостями операторів. Про це ще в 1913 році писав видатний російський інженер та філософ техніки П.К. Енгельмейер: «Інженери часто і справедливо скаржаться на те, що інші сфери не хочуть визнавати за ними те важливе значення, яке повинно по праву належати інженеру... Але чи готові самі інженери для такої роботи?... інженери за нестатком загального розумового розвитку, самі нічого не знають та знати не хочуть про культурне значення своєї професії та вважають за непотрібну витрату часу роздуми про ці речі... Звідси виникає завдання перед самими інженерами: всередині власного середовища підвищити розумовий розвиток та проникнутися на підвалинах історичних і соціологічних даних усією важливістю своєї професії у сучасній державі».
3. Сучасне розуміння культури та психології інженерної діяльності
У 70-х роках ХХ сторіччя німецький філософ М. Хайдеггер, підкреслюючи, що при всій могутності техніки, виключно технічними засобами людські проблеми вирішені бути не можуть, писав: «Бо техніка не є чимось нейтральним. Саме тоді, коли її представляють як дещо нейтральне, ми віддані їй для
гіршого». Рух «вгору» від науково-технічної раціональності до істинно гуманної інженерної діяльності є можливим лише за умови свідомого розвитку гуманістичного світогляду, орієнтації сучасного інженера на діяльність, яка створює продукт для задоволення не тільки матеріальних, але й духовно-психічних потреб людей як вищої цінності та мети у будь-якій діяльності.
Розуміння гуманізму як базисної цінності культури інженерної діяльності виникло не сьогодні. Ще геній Л. да Вінчі, відмовляючись оприлюднити ідею апарата для підводного плавання, аргументував: «по причині злої природи людини, яка могла б використати його для скоєння вбивств на дні морському шляхом потоплення суден разом з усім екіпажем».
Сучасне розуміння культури та психології інженерної діяльності в усіх цивілізованих країнах базується на розумінні того факту, що прагнення до вузькопрофесійної, техніцистської підготовки інженерів являє собою серйозну небезпеку для суспільства. Суть інженерної діяльності полягає в єдності двох базисних центрів – гуманітарного і технічного. Абсолютизація ролі другого призводить до технічного утилітаризму без урахування культурного, психологічного, соціального чинників, а зниження якості технічної освіти породжує непрофесійність.
У сучасній системотехніці висунуто принцип єдності та взаємопроникнення двох начал інженерії – гуманітарного і технічного, і базисом цього принципу є гармонізація єдності культури та технології, їхньої взаємодії як джерела соціального прогресу. Культура в усьому її багатстві та невичерпаності проявів виступає якісною стороною того соціального простору, в якому розгортується інженерна діяльність. Оскільки технологія постає як процес упорядкування, алгоритмізації свідомо напрямлюваної діяльності, то культура, визначаюча цілісну систему знань, моральних і духовних цінностей, складає основу тієї свідомості, яка не тільки віддзеркалює, але й творить світ. Ось чому однобічна «технологізація» майбутнього інженера призведе до деградації та бездуховності інженерної діяльності.
4. Інженерія та гуманітарне знання
У такому світлі виникає питання про зміст і обсяг того гуманітарного знання, яке забезпечить гармонійний розвиток та гуманну спрямованість майбутнього інженера. Навчання основам гуманітарного знання, на наш погляд, повинне проводитися по двох напрямах:
1) якісному, тобто формуванню гуманістичних цінностей, які і стануть тими базисними принципами, на яких буде організовувати свою діяльність майбутній інженер;
2) кількісному, тобто оволодінню знаннями гуманітарних наук.
При такому підході стає очевидним, що культура і психологія гуманної інженерної діяльності повинна «вирощуватися», її розвиток і становлення потрібно свідомо напрямлювати; засвоєння прикладного знання без методологічного фундамента є схитним та схильним до деформацій у бік відходу від істинно гуманістичного змісту інженерної діяльності. Людина повинна «зростати» своєю психологією та етичними якостями до того часу, коли їй можна довірити займатися інженерною діяльністю.
При такому підході стає очевидним факт органічної єдності у мисле-
діяльності інженера гуманітарного та спеціально-технічного знання, і хоча формуються ці знання в навчанні окремо, але в інженерній діяльності сплавляються воєдино. Ця єдність закладається в основу розроблюваної моделі сучасного інженера вченими у різних країнах. У роздумах про систему ознак, які характеризують фахівця, сучасний американський вчений Д. Холтон виділяє такі: висока професійність, гуманітарна освіченість, творча активність, мобільність та ін. Співзвучним такому підходу постають сформульовані у аналітичній моделі сучасної особи Гарвардського проекта по соціальним і культурним аспектам розвитку головні риси сучасної особи: відкритість експериментам, готовність до плюралізму, орієнтація на сучасне та майбутнє, планування майбутньої діяльності людини.
Гуманітарні знання для сучасного інженера не самоціль, але – засіб досягнення повноцінного результату інженерної діяльності з урахуванням усього комплекса соціальних, антропологічних та техніко-технологічних чинників. Таким чином, сучасний інженер повинен стати соціоінженером, тобто технічним спеціалістом, здатним усвідомлювати та управляти соціально-психоло-
гічною компонентою в техніко-технологічній діяльності, так як будь-який технічний пристрій, виробництво функціонує у першу чергу завдяки злагодженій роботі людей. Ось чому випускник технічного вищого навчального закладу як суб’єкт сучасної інженерної діяльності повинен бути не лише хорошим «технарем», а й мати необхідну соціально-психологічну кваліфікацію. Саме цей елемент інженерної освіти у нас практично був відсутнім до останнього часу, майбутній інженер не отримував в належній кількості та якості знання про компоненти психофізіологічної структури людини, цілеспрямоване регулювання їх функції стосовно структури діяльності, регламентованої професіограмою; про те, як попереджати і розв’язувати конфліктні ситуації, як створювати морально-психологічну атмосферу в трудовій групі, сприяючу налагодженню співпраці, направленої на рішення загальної задачі та досягненню загальної мети.
Культура і психологія інженерної діяльності характеризується системною єдністю теоретичних (соціально-психологічних і природно-технічних) знань з постійним розвитком природних здібностей та накопичених у практичному досвіді навичок, вмінь оцінювати ситуацію, виробляти оперативні та оптимальні рішення і цілеспрямовано втілювати їх у життя.
5. Проблеми формування нової генерації інженерів
В умовах революції соціальних швидкостей початку ХХI сторіччя, яка розуміється як процес осягаючий усі боки суспільного буття, процес формування нової генерації інженерів являє собою поступову виробку такого нового світогляду, таких цінностей та моделей поведінки, які адекватні швидкостям технологічно детермінованих процесів. Формування нового покоління інженерів передбачає утворення осіб, здатних розвивати і творчо удосконалювати сьогоденний інноваційний соціальний цикл на шляху входження в громадянське суспільство. Дійсно гуманне розв’язання даного завдання вбачається можливим виключно у процесі гуманізації культури та психології інженерної діяльності у дусі категоричного імператива етики майбутнього, сформульованого Хансом Йонасом: «Дій так, щоб наслідки твоїх же дій були сумісними з постійністю дійсно людського буття на Землі».
Учбові заклади сучасної України як європейської держави, маючи значний науковий, освітний та культурний потенціал, охоплюючи більшу частину молоді, повинні стати не тільки трансляторами, але й активними творцями нових культурних цінностей у контексті загальнолюдської системи. Загальноєвропейський процес культурного розвитку передбачає розробку програми змін у вищій освіті в ХХІ сторіччі, де вказано такі стратегічні напрямки реформування: більша адаптованість освіти до змін у соціально-економічних реаліях та потреб суспільства; перехід до масового безперервного навчання; кореляція попиту на ринку праці з кількістю випускаємих фахівців; виділення соціально-економіч-
них, екологічних та культурологічних проблем як домінантних напрямків наукових досліджень.
Сьогодні можна запропонувати такі механізми свідомої трансформації вітчизняної освіти та виховання:
– традицієцентристська парадигма освіти повинна, став мобільнішою за рахунок широкого застосування інноваційних інформаційних технологій, забезпечить швидку адаптацію студента до нового знання, переорієнтацію його професійних дій вже з урахуванням нового знання;
– необхідно зменшувати дистанцію між рівнем вихованості та ступінью освіченості студентів для розвитку їхніх творчих потенцій, у чому корисним вбачається розробка і широке застосування проблемних методів навчання;
– тенденція до антропоекологізації та гуманізації науки та технології повинна знайти глибокий і масований вираз у гуманізації усіх видів навчання і у гуманітарізації інженерної освіти.
Контрольні запитання
1. Що є духовним ядром техногенної цивілізації?
2. Якими є три основні етапи розвитку інженерної діяльності та проектування?
3. У чому полягає сучасна парадигма інженерної діяльності?
4. Як Ви розумієте необхідність функціонування сучасного інженера як соціоінженера?
5. Запропонуйте власні механізми свідомої трансформації вітчизняної освіти та виховання у контексті новітньої парадигми інженерної діяльності.
література
1. Ангелов Г.В. Культура и технология: проблемы гуманизации общества / Г.В. Ангелов, В.В. Стремядин, А.А. Шевченко. – Киев-Одесса, 1997. – 195 с.
2. Ангелов Г.В. Социотехническая деятельность и подготовка инженерных кадров / Г.В. Ангелов, В.К. Семенюк, В.М. Чугуенко, А.А. Шевченко, С.Е. Шувалов. – Измаил, 2000. – 294 с.
3. Арзаканян Ц.Г. Проблема преемственной связи Возрождения с эпохой научной революции // Вопросы истории естествознания и техники. – 1984. – № 2. – С. 27.
4. Бобнева М.И. Техническая психология. – М., 1966. – 127 с.
5. Егоров Б.В., Шевченко А.А. и др. Проблемы коэволюции и социотехничес-
кое управление. – Одесса, 2010. – 624 с.
6. Загальна психологія. / За загальною редакцією академіка С.Д. Максименка. Підручник. – 2-ге вид., переробл. і доп. – Вінниця: Нова Книга, 2004. – 704 с. – С. 228-236.
7. Карамушка Л. М. Психологія управління: Навч. посіб. – К.: Міленіум, 2003. – 344 с. – С. 80-96.
8. Коломінський Н.Л. Психологія управління: Курс лекцій. – 2-ге вид., стереотип. – К.: МАУП, 2002. – 176 с. – С. 78-100.
9. Лем С. Сумма технологии? Собр. соч. Т. 13. – М., 1996.
10. Марцинковская Т.Д. История психологии. – М., 2001. – 523 с.
11. Махнач А.В. Психология и христианство: путь интеграции. – М., 2003. – 276 с.
12. Орбан-Лембрик Л.Е. Психологія управління – К.: Академвидав, 2003. – 568 с. – С. 151-156; 167-175.
13. Почебут Л.Г., Чикер В.А. Организационная социальная психология. – СПб.: Речь, 2000.
14. Савельєва В.С. Психологія управління: Навчальний посібник. – К.: ВД «Професіонал», 2005. – 320 с. – С. 229-246.
15. Татенко В.А. Психология в субъектном измерении. – К.: Изд. Центр «Просвіта», 1996. – 404 с.
16. Третьяченко В. В. Колективні суб’єкти управління: формування, розвиток та психологічна підготовка. – К.: «Стилос», 1997. – 585 с.
17. Философия техники в ФРГ. – М., 1989. – С. 424.
18. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. – М., 1991. – С. 149.
19. Хунинг А. Инженерная деятельность с точки зрения этической и социальной ответственности. Философия техники в ФРГ. – М., 1989. – С. 419.
20. Шехова И. Е. Проблема команды в трудовой деятельности: понятие, структура, модель, профпригодность // Профессиональная пригодность: субъектно-деятельностный подход / Под ред. Бодрова В.А. – М.: Изд-во ИП РАН., 2004. – С. 289-320.
21. Энгельмейер П.К. Задачи философии техники // Бюллетени политехнического общества. – 1913. – № 2. – С. 113.
теми рефератів
1. Взаємодія культури та технології як джерело соціального прогресу.
2. Поняття і суть соціотехнічної системи.
3. Причини, наукові передумови, предмет і завдання ПІД.
4. СЛМ як об’єкт вивчення.
5. Основні положення теорії предметної діяльності.
6. Концепції змістовного аналізу діяльності.
7. Взаємна адаптація людини і технічних систем.
8. Інформація як основний чинник розвитку сучасного суспільства.
9. Витоки та перспективи розвитку інформаційного суспільства.
10. Психічні процеси оператора при роботі з інформацією.
11. Аналізатори людини та їхні характеристики.
12. Переробка інформації людиною та машиною.
13. Соціокультурні проблеми інформатизації.
14. Пам’ять і діяльність оператора.
15. Індивідуальний досвід людини та пам’ять.
16. Психологічна сумісність операторів.
17. Методи вивчення групової діяльності.
18. Індивідуальна та групова дія.
19. Історичний аспект психології менеджменту.
20. Професійно важливі якості менеджера.
21. Управління мотивацією.
22. Інженерне пізнання і досвід конституювання людини.
23. Культура і психологія інженерної діяльності.
24. Специфіка сучасного етапу розвитку техніки.
25. Криза класичної і нова ідея інженерії.
зміст
Тема I. поняття і сутність соціотехнічної системи ........ 3
1. Соціотехнічна система як взаємна детермінація техніки,
культури та суспільства ........................................................................... 3
2. Специфіка техніки стародавнього світу, середньовіччя та Нового часу 3
3. Сучасне розуміння амбівалентної суті техніки ....................................... 4
4. Суперечності соціотехнічної системи ...................................................... 4
Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 191; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!