Россияне восстановили в Дебальцево только одну железнодорожную линию, - Генштаб
20.05.2015
Оккупанты в течение месяца восстановили лишь одну линию на Дебальцевском железнодорожном узле, что вынуждает их пускать эшелон в одном направлении, а затем - в обратном.Об этом сообщил в эфире "5 канала" советник начальника Генштаба ВСУ Руслан Кавацюк, передает Цензор.НЕТ, со ссылкой на Укринформ.
"Что касается Дебальцевского узла, то он не восстановлен. Они восстановили там одну линию, и у них это заняло целый месяц. То есть там было все подорвано. Они месяц это растаскивали", - сказал он.
По словам Кавацюка, чтобы восстановить одну линию, "надо несколько часов работы": "нагребается вал и просто целыми ставят готовы рельсы со шпалами, это очень быстро делается... А они месяц растаскивали завалы всех узлов. А узел - это целая сложная система соединенных между собой многих линий. И они сейчас в одном направлении пускают один эшелон, назад ожидая очереди, потом пускают его в обратном направлении. Узел не восстановлен", - отметил советник начальника Генштаба.
http://censor.net.ua/news/336938/rossiyane_vosstanovili_v_debaltsevo_tolko_odnu_jeleznodorojnuyu_liniyu_genshtab
ЯК НАМАГАЛИСЯ ДЕБЛОКУВАТИ ДЕБАЛЬЦЕВЕ 12 ЛЮТОГО, - РОЗПОВІДЬ ЗАСТУПНИКА КОМРОТИ РОМАНА ГАВРИЛЬЧАКА
03.06.2015
Ми почали самостійно розбиратися, як пройти мінне поле під Логвиновим. Я не розумію, як могли туди кинути людей без розвідки, тому що нам про нього ніхто не повідомив. Визначили місце, де можна його обійти, але на тому боці села працювали наші міномети. Ми з хлопцями передали по рації, з якої причини не можемо увійти в село. Нам сказали чекати наказів. Не дочекавшись ніяких відповідей, ми продовжували стояти на місці. Це була висотка, з якої проглядалася відстань до 5 км. Через деякий час з сепарської території до нас почали прилітати "урагани". Було зрозуміло, що вороги нас побачили.
|
|
|
Я зі Львівщини, з міста Новояворівськ. Був штатним військовим, але пішов з армії, коли її дуже скорочували. Поновився у серпні 13-го року, в свою 24-ту бригаду. В частині ми з хлопцями спостерігали за Майданом, були дуже злі по відношенню до "Беркута", мєнтів, які там стояли, бо не розуміли, який сенс захищати владу, проти якої повстали люди.
Спочатку в зону АТО ми виїхали в кінці березня, але згодом я захворів, перебував у госпіталі і вдруге поїхав у кінці серпня.
Артемівськ, Хворостянівка, Лисичанськ, а потім 29-ий блокпост і операція під Дебальцевим - те, що мені довелося побачити і пережити.
Коли я був на 29-му блокпосту, 80-ку, що тримала 31-ий, з трьох сторін обстрілювали, і наша 24-ка у складі цілої роти їхала на прорив. По новинах, чомусь, це ніде не було передано. Тоді було підбито 5 машин, загинуло 7 чи 8 людей, приблизно стільки ж поранили, деякі потрапили у полон, а 2 людини пропали. Вони блудили по місцевості тиждень, а потім ми їх знайшли і вивели звідти.
|
|
|
Згодом ми пройшли ротацію, і от після цього мали спочатку виїжджати в район села Гірське, в секторі "А", але нас відрядили в іншу бригаду, в сектор "Ц". Повідомили, що ми повинні брати участь в операціях на прорив у напрямку Дебальцевого. Ми виїхали в село Логвинове, що неподалік від міста.
Стали в посадці поблизу цього села, шоб нас не бачили безпілотники. Потім там стався артудар, і ми не зовсім розуміли, хто по кому стріляє, бо по радіостанції ніхто нічого не передавав, і ніхто нам ніяких чітких завдань не давав. На другий день нам сказали, що ввечері виходимо без ввімкнених фар з лівого флангу села. 30 бригада мала йти по центру, 72 - справа. Нам дали три танки. На зачистку окрім танків ми поїхали на трьох машинах БМП. Виїхали - і почалася стрілянина, ми підбили 2 сепарських танки (об этом бое в интервью Цензор.НЕТ рассказывал командир танковой роты 1-й танковой бригады ВСУ капитан Александр Мороз, - прим. ред), але по дорозі нарвалися на мінне поле. Один водій БМП недочув команди і поїхав вперед. Вийшло, що наша піхота, яка йшла за бронею, не могла йти далі. По нас працювали ворожі СПГ і РПГ, поранило двох наших хлопців, одного в руку, а іншому дуже сильно прорвало щоку. Я його перемотав, але кров все одно продовжувала йти. Коли пішла носом і він її відхаркував, стало зрозуміло, що без лікаря не обійтися, але щоб дійти до лікаря, хлопця треба було звідти вивозити. Йому довелося чекати, бо виїхати одразу ми не могли.
|
|
|
Ми почали самостійно розбиратися, як пройти мінне поле. Я не розумію, як могли туди кинути людей без розвідки, тому що нам про нього ніхто не повідомив. Визначили місце, де можна його обійти, але на тому боці села працювали наші міномети. Ми з хлопцями передали по рації з якої причини не можемо увійти в село. Нам сказали чекати наказів. Не дочекавшись ніяких відповідей, ми продовжували стояти на місці. Це була висотка, з якої проглядалася відстань до 5 км. Через деякий час з сепарської території до нас почали прилітати "урагани". Було зрозуміло, що вороги нас побачили. Я говорив командиру роти, що потрібно щось робити, бо нас зараз виявлять і накриють. Ми стояли в полі, без окопів, без нічого, лежав сніг і нашу техніку було видно, як темну пляму. Коли ми побачили, що недалеко від нас проїжджають дві ворожі БМП, почали питати у командування, чи бити по них, але ніякої реакції не було.
|
|
|
В районі другої години дня нам дали завдання підійти і допомогти 30-ій бригаді, щоб зайти в село з центральної дороги. Ми під'їхали до них. Командир якоїсь роти з 30-ки попросив 2 БМП, щоб прийти і зачистити кілька хат, в яких сиділи сєпари, але там вже не було чого зачищати, бо оборону вже майже пробили і село звільнили.
Коли наші танки поїхали заряджатися і лишився лише один, сепаратисти побачили, що в нас закінчилися боєприпаси і виїхали до нас на 3 танках, одній БМП і машині з бойовиками. Тоді у мене виникло питання, де наша друга лінія оборони? Хто нас страхує? Бо нікого не було.
Один з командирів крикнув, що треба відступати, тому що не дамо ради. Ми почали відступати, а ворожі танки почали по нас стріляти. Поки відходили, вороги підбили наш єдиний танк, у цей час до нас приїхали протитанкові пушки МТ-12 "Рапіра", але де вони були з 6 ранку до 12 дня? Чому їх не виставили у тих напрямках, звідки могла йти ворожа техніка? Оскільки ніякої вчасної підмоги не було, ми змушені були лишити Логвинове і переїхати ближче до села Луганського.
Але нашу роту звинуватили в тому, що ми не провели операцію до кінця. Тобто ми не зайшли в село з лівого флангу, і нікого не цікавило, що там було мінне поле і обстріли. Командиру роти, коли він поїхав в штаб сектора "Ц", якийсь начальник сказав, що подасть на нього в суд. І в той час, коли наш ротний був у штабі, сепаратистські війська підійшли у Логвинове, поставили міномети і почали обстрілювати Луганське.
Підбили наш міноукладчик. В мене машини залишились цілими, а у декого - ні. Наші хлопці почали ховатися в підвалі під одним магазином, бо відповідати ворогові нам не було чим. Мінометки не було, танків не було, лише 8 машин БМП і все. Ми чекали приїзду командиру роти, а йому дали наказ їхати вперед і займати позиції. Цей наказ -самогубство: їхати під обстрілами в темряві без техніки, невідомо в який район, просто в чисте поле без окопів, без бліндажів, без нічого - це безглуздо. Ми передзвонили деяким начальникам і нам дозволили відійти у бік понтонного моста, на декілька км назад від Луганського. Оскільки літали безпілотники, ми вирішили, що будемо відпускати по одній, дві машини, щоб не йти однією колоною. Я мав їхати на останній машині БМП, і коли майже сів на неї, пішов сильний залп, десь 7-8 снарядів вдарили в 20 метрах від нас. Двоє хлопців вистрибнули з машини і побігли в підвал. Я не знав що робити, бо лишати тих людей там теж не можна. Тому я відправив останній БМП, подзвонив до ротного, і розповів, що йду забирати хлопців. Він сказав, щоб я його почекав, бо він на джипі зможе нас забрати. Ми плигнули в той джип, але коли виїжджали з Луганського, по нас щось, напевно, вдарило, я навіть не бачив як це було, бо був у кузові. Це була різка зупинка і я сильно вдарився головою. Не знаю, скільки часу ми були непритомні, але потім я прокинувся і зрозумів, що не чую ніг, а рука була зламана. Я намагався витягти телефон, щоб подзвонити старшині, який був в тилу і розповісти, що нас потрібно забрати, бо ми всі поранені. Але поряд проїжджав ще один джип і "Урал", вони нас зібрали і відвезли в Артемівськ у лікарню. Це все трапилося 12 лютого.
В мене зламана рука і хребет. Ще був сильний забій голови, пробита легеня, і зламані три ребра. Легені зажили, але треба їх розрухати. На хребті мені вже зробили операцію, поставили металоконструкцію, ще складуть руку, а потім потрібна довга реабілітація.
Після поранення мене перевели за штат бригади, тепер я позаштатний і мою особову справу передали в оперативне командування "Захід" (раніше "Північ"), після того, як я вилікуюсь і пройду військово-лікарську комісію і МСЕК, мені або призначають посаду, або інвалідність. Але мене ніхто особисто навіть не повідомив про те, що переводять. Моя справа йшла туди місяць, за той місяць я не отримав зарплати. Яка вона тепер буде і в яких розмірах - не знаю. Ще я знаходився на квартирному обліку, як військовий, що тепер з цим питанням я теж не знаю. І ніхто мені навіть не думає про це повідомляти. Про те, що я тепер позаштатний, я дізнався від свого пораненого ротного. Тобто на нас, поранених, за великим рахунком, наплювати.
Мені зараз дуже дивно, що існують такі операції, такі командири і накази, які просто гублять людей. Хоча я знаю і справжніх командирів, таких як наш комбріг Павлюк. Він хоч і на високій посаді, але совісна людина і працював так, як має працювати кожен командир. Він дійсно дбав про людей. Ми поважаємо його, бо він ніколи не кидав хлопців, а його дії були спрямовані на те, щоб зберегти кожного з солдат.
Ми їхали на Схід патріотично налаштованими. Хотілося вірити, що думку людей, які там живуть, можна виправити, щось змінити, але коли приїжджаєш туди і бачиш, що тобою неправильно командують, що ти бачиш агресію з боку противника, а у відповідь не можеш стріляти, то якось руки опускаються.
Дуже шкода, бо сподівалися, що ми підемо вперед, знищимо ворогів і заберемо те, що нам належить. Я думаю, що це все можна було зробити дуже швидко. Але там своя політика, там возять вугілля, яке ми потім купляємо невідомо в кого. Працюють вуглепереробні заводи, які контролюють сепаратисти. Там все схоплено, все контролюють "великі люди", на жаль, не на користь нашої країни.
Я вважаю, що в Україні можна змінити життя, але треба людям відкрити очі, українці дуже багато терплять, а це значить, що не поважають самі себе - і це основна проблема нашого суспільства.
Дата добавления: 2018-02-28; просмотров: 279; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!