Робота адвоката під час ведення цивільних справ у суді першої інстанції

На підставі отриманих повноважень адвокат може пред­ставляти інтереси зацікавлених осіб шляхом звернення до суду та порушення цивільної справи в суді.

До подання позовної заяви адвокат виконує дуже склад­ну й значну за обсягом допроцесуальну роботу, яка сто­сується вивчення матеріалів справи і складання заяви.

Матеріали справи складаються з усних пояснень зацікав­лених осіб і наданих ними документів — договорів, свідоцтв, посвідчень, постанов, довідок, квитанцій, актів, ордерів, листів службового та особистого характеру, які містять відо­мості про обставини, що мають значення для справи. Згідно зі статтею 6 Закону України "Про адвокатуру" адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути вико­ристані як докази у цивільній справі, зокрема:

• запитувати й отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від грома­дян — за їхньою згодою;

• ознайомлюватися на підприємствах, в установах і ор­ганізаціях з необхідними для виконання доручення доку­ментами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом;

• отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, опитувати громадян.

Вивчення матеріалів справи повинно дати адвокату можливість:

• визначити правову природу позову, його елементи та наявність необхідних підстав для реалізації права на по­дання позову;

• намітити склад сторін та інших осіб, які візьмуть участь у справі, а також інших учасників процесу;

• визначити предмет доказування та докази для їх під­твердження, зібрати їх та подати до суду разом з позовною заявою3.

Позовна заява складається адвокатом у письмовій фор­мі. Позовна заява повинна містити:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подаєть­ся представником, їх місце проживання або місцеперебу­вання, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо та­кий відомий;

3) зміст позовних вимог;

3) ціну позову щодо вимог майнового характеру;

4) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої ви­моги;

5) зазначення доказів, що підтверджують кожну обста­вину, наявність підстав для звільнення від доказування;

6) перелік документів, що додаються до заяви.

Позовна заява підписується позивачем або його пред­ставником із зазначенням дати її подання. До позовної за­яви додаються документи, що підтверджують сплату судо­вого збору та оплату витрат на інформаційно-технічне за­безпечення розгляду справи.

У разі подання позову особами, які захищають права, свободи та інтереси іншої особи, у заяві повинні бути за­значені підстави такого звернення.

Якщо позовна заява подається представником позивача, до неї додається довіреність чи інший документ, що під­тверджує його повноваження.

Позовна заява, подана після забезпечення доказів або позову, повинна містити також відомості про забезпечення доказів або позову.

Позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб (крім позовів, що вини­кають з трудових правовідносин, а також про відшкоду­вання шкоди, завданої внаслідок злочину чи каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду).

Суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додер­жання вимог, викладених у статтях 119 і 120 ЦПК України, або не сплачено судовий збір чи не оплачено витрати на ін­формаційно-технічне забезпечення розгляду справи, поста­новляє ухвалу, в якій зазначаються підстави для залишення заяви без руху, про що повідомляє позивачу і надає йому строк для усунення недоліків. Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені у статтях 119 і 120 ЦПК України, сплатить суму судового збору, а також оплатить витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, позовна заява вважається по­даною в день першого її подання до суду. Інакше заява вва­жається неподаною і повертається позивачеві. Крім того, за­ява повертається у випадках, коли:

1) позивач до відкриття провадження у справі подав за­яву про повернення йому позову;

2) заяву подано недієздатною особою;

3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;

4) справа не підсудна цьому суду;

5) подано заяву про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотри­мання вимог, встановлених Сімейним кодексом України.

Про повернення позовної заяви суддя постановляє ухва­лу. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторно­му зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існува­ти обставини, що стали підставою для повернення заяви.

Суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше, як на підставі заяви, поданої та оформленої в по­рядку, встановленому ЦПК України.

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо:

1) заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивіль­ного судочинства;

2) є такі, що набрали законну силу, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмо­вою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відмова від позову не поз­бавляє другу сторону права пред'явити такий самий позов до особи, яка відмовилась від позову;

3) у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком ви­падків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому самому третейському суді виявився неможливим;

5) після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з лікві­дацією юридичної особи, які є однією зі сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше десяти днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення не­доліків.

Про відкриття провадження у справі чи відмову у від­критті провадження у справі суддя постановляє ухвалу.

Відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом.

Після прийняття позовної заяви виникають цивільно-процесуальні правовідносини за участю адвоката, який на­буває прав і обов'язків процесуального представника.

Процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі, а та­кож їх процесуальних представників (у тому числі адвока­та) здійснюються, в основному, на вимогу судді як від­повідь на його дії. Такий взаємозв'язок визначається ха­рактером існуючих цивільно-процесуальних відносин цих суб'єктів. Разом з тим процесуальні дії щодо підготовки цивільної справи до судового розгляду можуть здійснюва­тися з ініціативи процесуальних представників-адвокатів і спрямовуватися на визначення:

• характеру спірних правовідносин;

• обставин, які підлягають встановленню;

• кола осіб, які будуть брати участь у справі;

• відшукання доказів.

Доцільним є використання певних тактичних прийомів роботи із судом, а саме:

• справляти позитивне враження (це підсвідомо діє на суддю і налаштовує його на надання допомоги);

• відвід судді (суддя, який не влаштовує сторону, може бути змінений, а новий суддя слухатиме справу з початку);

• оскарження небажаних дій судді;

• подання клопотань (кожне клопотання суддя має ви­рішити, про що постановляє ухвалу, яка має бути мотивованою; недостатня мотивація може бути підставою для оскар­ження ухвали або рішення суду; крім того, аналіз ухвал суду дає змогу прогнозувати його рішення);

• використання письмової форми звернень до суду;

• заперечення дії судді;

• зауваження щодо технічного запису судового засідання, журналу судового засідання (відповідно до статті 197 ЦПК України, суд під час судового розгляду справи здійснює пов­не фіксування судового засідання за допомогою звукозапису­вального технічного засобу; при цьому технічна фіксація за­стосовується в усіх без винятку випадках і незалежно від ба­жань учасників процесу та суду. Фіксація ходу судового засі­дання здійснюється також у журналі судового засідання (ч. 2 ст. 198 ЦПК України), зміст якого, порівняно з протоколами судового засідання, які застосовувалися досі, істотно змінив­ся. Відповідно до статті 199 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомитися з технічним запи­сом судового засідання, журналом судового засідання та про­тягом семи днів з дня проголошення рішення у справі подати до суду письмові зауваження щодо неповноти або неправиль­ності запису. Відповідно до статті 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, мають право знімати копії з журналу судового засідання. Згідно зі статтею 199 ЦПК України за­уваження можна подавати лише після завершення розгляду справи; правильність чи неправильність зауважень оціню­ються судом без учинення якихось додаткових процесуаль­них дій для уточнення чи перевірки зауважень (тобто суддя орієнтується на свою пам'ять). Слід зазначити, що новий ЦПК України не передбачає подання зауважень щодо прото­колу окремої процесуальної дії або її технічного запису);

• "замовчування" помилок судді (для подальшого оскаржен­ня рішення);

• звукозапис розгляду справи;

• розгляд справи в присутності глядачів;

• розгляд справи в присутності представників засобів масової інформації;

• формування сприятливої громадської думки (для цьо­го справі слід надати резонансного характеру);

Крім того, В.М. Кравчук зазначає, що велике наванта­ження, відсутність спеціалізації, неналежне матеріально-технічне забезпечення судів, неналежний відбір кандидатів у судді в сукупності сприяють зниженню рівня кваліфікації суддів. Змінити це сторона не може, проте слід враховува­ти можливі наслідки. Автор у зв'язку з цим дає такі реко­мендації:

• перед тим як запропонувати суду правильне, але складне обґрунтування, слід подумати, чи не можна його спростити, адже судді віддають перевагу простим, небага­тослівним рішенням;

• недоцільно застосовувати складну термінологію без її тлумачення;

• слід наводити зміст норми, на яку є посилання;

• до позовної заяви доцільно додавати повні тексти нор­мативних актів, які не належать до "загальновідомих";

• якщо застосовується загальновідоме тлумачення пев­ного юридичного поняття, слід наводити джерело4.

Адвокат-представник має право ставити перед суддею питання про витребування доказів від осіб, які відмовили­ся надати їх адвокату добровільно, а також може подавати клопотання про забезпечення доказів та позову (п. 5 ч. 6 та п. 7 ч. 6 ст. 130 ЦПК України), про зміну виду забезпечення позову (ч. 1 ст. 154 ЦПК України).

За умови належно оформлених повноважень на ведення справи в суді адвокат відповідача може використовувати загальні процесуальні засоби для захисту його прав і за­конних інтересів, а також спеціальні процесуальні засоби — заперечення позову або зустрічний позов, оформити їх піс­ля ознайомлення зі змістом заявленого позивачем позову та наданими для його обґрунтування доказами.

Після одержання копій ухвали про відкриття прова­дження у справі і позовної заяви відповідач має право пода­ти суду письмове заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК України).

Відповідно до статті 123 ЦПК України відповідач має право до або під час попереднього судового засідання пода­ти зустрічний позов, який приймається до спільного роз­гляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин, або коли вимоги за по­зовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зу­стрічного позову може виключити повне чи часткове задо­волення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом об'єднуються ухвалою суду в одне провадження з первіс­ним позовом.

Зустрічна позовна заява повинна відповідати вимогам статей 119 і 120 ЦПК України.

У ході підготовки справи до судового розгляду процесу­альні представники сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають право подавати до суду клопотання про призначення експертиз, проведення огляду на місці, об'єднання та роз'єднання позовів і про вирішення інших питань, необхідних для забезпечення своєчасного та пра­вильного вирішення справи.

Незважаючи на те, що обов'язок роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їхніх прав відповідно до статті 167 ЦПК України покладається на суддю, адвокат-представник повинен проконсультувати особу, яку він представляє, про її права, порядок їх реалізації та правові наслідки пев­них дій.

Позивач може відмовитися від позову, а відповідач — визнати позов протягом усього часу судового розгляду, зро­бивши усну заяву. Якщо відмову позивача від позову, ви­знання позову відповідачем викладено в адресованих суду письмових заявах, ці заяви приєднуються до справи.

Представники сторін можуть укласти мирову угоду. Правами позивача користується і третя особа із самостій­ними вимогами, а отже — і його представник, коли має на­лежні повноваження.

У ході надання сторонами та іншими особами, які бе­руть участь у засіданні, пояснень щодо обставин справи та інших питань, які підлягають з'ясуванню, адвокат-представник має право ставити їм питання для уточнення вимог, їх підстав та заперечень, висловлювати свої міркуван­ня з приводу питань, які виникають у процесі проваджен­ня справи. Перед початком судового засідання адвокат-представник повинен проконсультувати довірителя, з тим щоб останній у своїх свідченнях не надто деталізував об­ставини, говорив суду лише правду і називав тільки ті фак­ти, які стосуються справи5.

Основним моментом у поясненні є реалізація обов'язку сторін та їх представників, пов'язаного з доказуванням підстав позову та заперечень проти нього.

Працюючи з протилежною стороною, слід дотримува­тись таких правил:

• спілкуватися з протилежною стороною (спілкування — це форма передання та одержання інформації);

• не переходити на особистості;

• переконувати поза судом, а не в суді (у судових засі­даннях слід переконувати суд, а не противника);

• шукати компроміс (рішення суду може виявитися не­сподіваним, а позасудове вирішення справи може влашту­вати обидві сторони);

• уникати категоричності в судженнях (це дає змогу їх

змінити);

• передбачати дії противника6.

Розглянемо тактичні прийоми, якими адвокати — пред­ставники сторін користуються протягом розгляду цивіль­них справ у суді.

Позивач є "атакуючою" стороною. Він розпочинає про­цес, і це, багато в чому, визначає його тактичні переваги. Позивач має можливість вибору:

• способу порушення справи;

• відповідача;

• часу для подання позову;

• підсудності;

• меж судового розгляду.

Позивач може використовувати такі тактичні прийоми:

• порушення справи з ініціативи інших осіб (в інтересах позивача справу порушує інша особа. При цьому позивач перебуває в пасивному становищі, а відповідач захищаєть­ся від осіб, які ініціювали процес, а не від позову — відбу­вається "підміна цілі");

• обрання підсудності (позивач має право вибору суду у випадку, коли щодо його справи встановлено альтернатив­ну підсудність (ст. 110 ЦПК України), а також коли позов подається до кількох відповідачів, які проживають або пе­ребувають у різних місцях (ст. 113 ЦПК України). Обираючи підсудність, позивачеві слід враховувати, що:

— судитися краще там, де позивач постійно проживає;

— судитися краще там, де вплив відповідача на суд є найменшим;

— судитися краще там, де відповідачеві незручно;

— судитися краще там, де можна забезпечити собі до­даткові можливості (привести глядачів, запросити телеба­чення, сформувати громадську думку тощо);

• забезпечення позову (це перешкоджає відповідачеві здійснювати свої права і гарантує реальне виконання пози­тивного рішення суду);

• залучення співвідповідачів;

• заміну позивача;

• заміну ціни позову;

• заміну підстав, предмета позову (це вимагає від від­повідача нових аргументів та нової тактики захисту);

• об'єднання позовних вимог;

• роз'єднання позовних вимог;

• допит сторони як свідка (свідок несе відповідальність за правдивість своїх показань)7.

Законодавство та спеціальна література визначають ли­ше три способи захисту відповідача від позову:

• заперечення проти позову (матеріально-правові та процесуально-правові);

• зустрічний позов;

• розгляд справи в порядку наказного провадження8. (Відповідно до статті 95 ЦПК України судовий наказ є особливою формою про стягнення з боржника коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить пра­во такої вимоги. Судовий наказ може бути видано, якщо: 1) заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчине­ному в письмовій формі; 2) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробіт­ної плати; 3) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.)

В.М. Кравчук пропонує такі тактичні прийоми захисту проти позову:

• зміна суду (суд обирається позивачем, але відповідач може вимагати передання справи на розгляд іншого суду, а зміна суду ламає плани позивача);

• зміна місця проживання або місця перебування (для обрання бажаної підсудності);

• відкриття нових справ (порушити справи в інших су­дах, господарських судах та адміністративних органах, де позивач буде відповідачем);

• оспорювання в судовому порядку підстав позову (ви­моги позивача ґрунтуються на певних юридичних фактах, які становлять підставу позову; якщо довести, що цих фак­тів не існує, суд не матиме підстав для задоволення позову або позивач змушений буде змінити підстави позову);

• заперечення проти позову (позивач повинен довести все, що відповідач заперечує. Це найпоширеніший тактич­ний прийом захисту. Заперечення поділяються на ма­теріально-правові — незаконність і необґрунтованість ви­мог позивача та процесуально-правові — відсутність у по­зивача права на звернення до суду та наявність перешкод для відкриття провадження у справі);

• зустрічний позов (у разі задоволення зустрічного позо­ву первісний позов не може бути задоволений повністю — суд або відмовляє в основному позові, або задовольняє його частково. Умовами прийняття судом зустрічного позову є взаємна пов'язаність зустрічного та первісного позовів і до­цільність їх сумісного розгляду, зокрема, коли вони ви­пливають з одних правовідносин, коли вимоги за ними мо­жуть зараховуватись або коли задоволення зустрічного по­зову може виключити повністю чи частково задоволення первісного позову);

• залучення третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору (треті особи вступають у справу з власної ініціативи для захисту своїх порушених прав; це змінює розстановку сил у процесі, розширює предмет доказуван­ня, ускладнює судовий розгляд — крім позивачів, на пред­мет позову претендує й інша особа);

• залучення третіх осіб на стороні відповідача (треті осо­би, що не заявляють самостійних вимог, у майбутньому можуть стати відповідачами; обставини, доказані у справі за їх участю, не потрібно буде доказувати під час розгляду іншої справи);

• залучення до процесу нових осіб як представників;

• зміна відповідача (заміна боржника відбувається двома способами: переведенням боргу, а також смертю або припи­ненням юридичної особи шляхом передання свого майна);

• зміна представника в суді (це дає змогу коригувати стосунки із суддею);

• залучення осіб, які мають вплив на іншу сторону (щоб переконати осіб, на думку яких позивач зважає, що пози­вачеві недоцільно продовжувати процес);

• укладення мирової угоди9.

Як відповідачеві, так і позивачеві може бути вигідна так­тика затягування справи. її суть полягає в тому, щоб перене­сти настання небажаних наслідків на більш пізній строк. Така тактика є виправданою, якщо розгляд і вирішення справи за­лежать від факторів, які з часом змінюються (стан здоров'я, вік, емоційний стан тощо). Затягування справи часто є ефек­тивною протидією хибним стратегіям.

Основні тактичні прийоми затягування справи такі:

• неявка в судове засідання (якщо обставини, передба­чені законом, перешкоджають взяти стороні участь у судо­вому засіданні, суд відкладає розгляд справи);

• оскарження ухвал суду в апеляційному порядку;

• часткове оскарження рішення (оскарження постанови суду з однієї підстави, щоб потім оскаржити з іншої);

• "створення" поважних причин (для ухилення від ви­конання процесуальних обов'язків);

• залучення перекладача (це ускладнює судовий розгляд);

• "створення" підстав для зупинення провадження;

• заперечення достовірності письмового доказу (суд по­винен встановити справжність письмового доказу, коли є сумніви в його достовірності)10.

Слід зупинитись також на деяких особливостях доказу­вання під час розгляду цивільних справ.

Теоретично, метою доказування є з'ясування справжніх обставин справи. М.Й. Штефан визначив доказування як пізнавальну та розумову діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється у врегульованому цивільному процесу­альному порядку та спрямована на з'ясування справжніх обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, сприйняття, збиран­ня, витребування, дослідження та оцінки доказів11.

На практиці, як стверджує В. Берхнем, "при встанов­ленні істини ми можемо покладатися лише на сприйняття події особами, котрі про неї розповідають так, як вона їм запам'яталася. Завдання полягає не в тому, щоб встанови­ти істину, а в тому, щоб з'ясувати, чиє сприйняття події є найдостовірнішим. Пошуки істини не лише наївні, а й цілком неможливі"12. Факти встановлюються для переконан­ня інших у їх існуванні13.

На основі цього, В.М. Кравчук вважає, що метою дока­зування є переконання суду в достовірності наведених фак­тів. З позиції тактики доказування, найважливішими є такі положення цивільно-процесуального законодавства:

• докази — це фактичні обставини, тобто такі, які існували;

• кожен факт залишає слід; суд встановлює факт за йо­го слідами;

• кожна сторона повинна довести обставини, на які по­силається;

• доказування — це обов'язок сторони, а не суду;

• те, що не доказане, не існує;

• оцінку доказів здійснює суд за своїм внутрішнім пере­конанням.

До тактичних прийомів збирання та надання доказів су­ду В.М. Кравчук відносить:

• збирання доказів до відкриття справи (тобто у безкон­фліктній ситуації);

• забезпечення доказів до порушення справи в суді;

• залучення прокуратури, міліції, інших державних ор­ганів до збирання доказів;

• витребування доказів (за допомогою суду);

• подання доказів у незручному для противника ви­гляді (щоб той не мав часу для підготовки обґрунтованих за­перечень);

• заперечення фактів, які наводяться іншою стороною;

• використання презумпцій ("хто не згодний — хай спростовує");

• використання фактів, встановлених попередніми рі­шеннями суду;

• достатність доказів (не слід доказувати доказане).
Особливої уваги потребує робота зі свідками. При цьому слід дотримуватись таких правил:

• допитувати свідка в контрольованій обстановці;

• змінювати черговість допиту свідків (перевагу в до­питі свідка має той, хто допитує першим);

• обирати черговість допиту декількох свідків (першим слід допитувати найслабшого свідка, який може змінити позицію у справі);

• використовувати одночасний допит декількох свідків, повторний допит свідків (якщо показання свідків супере­чать одне одному, потрібно встановити причину);

• залучати свідків до процесу дослідження інших за­собів доказування (свідок не буде давати неправдивих по­казань, якщо їх неправдивість є очевидною)14.

Тактика і методика допиту свідка розглядалися вище під час вивчення роботи адвоката-захисника у криміналь­ному процесі. Проте умови і порядок допиту свідка у цивільному процесі мають суттєві відмінності:

• свідок уперше допитується в суді;

• свідок не може бути допитаний віч-на-віч;

• вибір часу та місця допиту свідка залежать від суду;

• суд бере активну участь у допиті свідка.

В.М. Кравчук зазначає, що з урахуванням цього з так­тичних прийомів допиту свідка, які використовуються у кримінальному процесі, у цивільному процесі можна вико­ристовувати лише деякі, і визначає вісім стадій допиту

свідка:

1. Підготовка допиту.

2. Анкетування свідка.

3. Попередження про відповідальність і присяга.

4. Розповідь свідка.

5. Встановлення психологічного контакту.

6. Перехресний допит.

7. Фіксація показань свідка.

8. Оцінка показань свідка. Підготовка допиту включає:

• визначення мети допиту;

• збирання та вивчення відомостей про свідка;

• здобуття спеціальних знань, які можуть стати потріб­ними під час допиту;

• визначення тактичних і психологічних прийомів допиту;

• складання плану допиту;

• прогнозування дій іншої сторони;

• прогнозування поведінки допитуваного під час допиту;

• попередня бесіда15 (на цьому етапі можна використо­вувати методи судово-психологічного впливу — метод передання інформації, метод переконання та метод наказу­вання16);

• зміна черговості допиту.

Підготовка допиту свідка відбувається поза судом.

Вважається, що недоцільно використовувати навідні питання. Таку думку тривалий час підтримує більшість вітчизняних учених. У практиці американських адвокатів, навпаки, вимагається, щоб усі запитання були навідними; можливі відповіді на переважну більшість таких запитань — "так" чи "ні". Ідея використання навідних запитань поля­гає в тому, що вони дають змогу особі, яка веде допит, ви­світлювати інформацію, корисну для справи. Вони ефек­тивні, коли допитувач сам знає відповідь на запитання і не звертається до свідка з питанням "чому"17.

Слід завчасно скласти програму допиту — визначену послідовність і предметну спрямованість питань18.

Допит рекомендується починати з питань, які не викли­кають негативної реакції, далі ставити нейтральні запи­тання, потім — суттєві, які цікавлять допитувача19. На­ступне запитання потрібно ставити після того, як свідок відповів на попереднє. Не потрібно ставити питань, на які можна одержати небажану відповідь20.

Р. Гарріс рекомендує ніколи не допитувати своїх свідків повторно і не сумніватися у їх правдивості21.

Відповідно до статті 46 ЦПК України письмовими дока­зами є: всякого роду документи, акти, листування службо­вого або особистого характеру, що містять відомості про об­ставини, які мають значення для справи. Особливість письмових доказів — стабільність форми, тому судді часто надають перевагу саме таким доказам.

До особливостей роботи адвоката-представника в ци­вільному процесі з письмовими доказами належать:

• витребування письмових доказів у іншої сторони (про­сити суд про витребування письмових доказів, що є в іншої сторони, яка, у свою чергу, у такій ситуації повинна:

— надати суду витребуваний доказ;

— навести суду причину, з якої доказ не може бути по­даний у встановлений строк;

— повідомити про відсутність доказу;

• витребування оригіналу (не виключено, що під час йо­го огляду виявиться те, що не помітне в копії, або оригінал взагалі відсутній)22.

Тактика роботи з експертом залежить від того, наскіль­ки його висновок відповідає інтересам сторони у справі. Якщо висновок експерта на користь позивача, то він нама­гатиметься посилити його доказове значення, а відповідач нейтралізувати. Основна мета позивача — перешкодити відповідачеві, а для цього потрібно знати, якими тактич­ними прийомами нейтралізації висновку експерта може скористатися відповідач, і не дати йому можливості цього зробити. В.М. Кравчук зазначає, що в розпорядженні сторони, яка хоче нейтралізувати доказову силу висновку ек­сперта, такі засоби:

• використання запитань, на які немає відповіді (екс­перту слід ставити такі питання, на які він не зможе від­повісти або на які немає однозначної відповіді);

• використання "неправильних" запитань23 (якщо ме­тою сторони є отримання вагомого засобу доказування, то питання повинні бути точні, вичерпні, однозначні, не ви­ходити за межі спеціальності експерта, відповідати пред­мету експертизи та формулюватися з урахуванням науко­вих можливостей експертного дослідження24; якщо метою сторони є нейтралізація доказування, слід задавати "не­правильні" запитання:

— "розмиті" запитання — вони розширюють межі до­слідження і цим ускладнюють роботу експерта;

— запитання на межі різних наук — у цьому випадку екс­перт змушений виходити за межі своєї спеціальності, що дасть можливість заперечувати компетентність експерта;

— запитання-синоніми, різні за формою — у відповідях можна знайти суперечності;

— двозначні запитання, що припускають різні тлума­чення);

• допит експерта в суді для роз'яснення і доповнення висновку (під час допиту можна виявити суперечності між поясненнями експерта та його висновками);

• проведення комісійної експертизи і допит усіх експер­тів у суді (думки спеціалістів, які проводили експертизу, можуть не збігатися)25.

• Як уже зазначалося, цивільно-процесуальне право не визначає способів, якими учасники процесу повинні пере­конувати суд. Тут діють закони логіки та психології. І.В. Хоменко пропонує такі логічні правила доказування:

• будуючи власну аргументацію, потрібно чітко знати, з яких аргументів виходити і яку тезу обґрунтовувати;

• аргументацію супротивника в процесі суперечки тре­ба не сприймати як потік слів та висловів, а вміти швидко аналізувати як її зміст, так і структуру;

• аналізуючи аргументацію опонента, не слід намагати­ся "навішувати" на неї власні уявлення щодо питання, яке розглядається, інакше ви будете критикувати не позицію співрозмовника, а свої уявлення з приводу того, що почули або прочитали26.

Вимоги щодо аргументів:

• чіткість і зрозумілість;

• обґрунтованість;

• обґрунтування аргументів проводиться незалежно від тези;

• достатність;

• відповідність аргументів тезі, яка доводиться27.

Доказування — ще й складний психологічний процес, у результаті якого в судді формується та чи інша думка що­до справи. А.В. Дулов виокремлює такі елементи процесу переконання:

• виклад певних доводів;

• передання інформації, що підтверджує правильність доводів;

• з'ясування заперечень переконуваного;

• викладення нових доводів з урахуванням заперечень;

• повторення окремих доводів та окремих елементів ін­формації для більш повного впливу на розумові процеси переконуваного.

Переконання має відповідати таким вимогам:

• відповідати рівню розвитку переконуваного;

• враховувати професійні, вікові, освітні, статеві та ін­ші особливості;

• бути послідовним і логічним, доказовим;

• збуджувати психічну активність;

• містити загальні висновки і конкретні факти;

• містити аналіз відомих фактів;

• переконувач повинен сам вірити в те, у чому переконує28.
Процес переконання судді розпочинається з досліджен­ня доказів і закінчується судовими дебатами.

Висновок: У судових дебатах представники сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому розгляді справи, підсумову­ють розгляд справи, дають оцінку розглянутим доказам і спірним правовідносинам, висловлюють свої міркування з приводу розгляду справи по суті. У виступі адвокат-представник висловлює свою думку щодо розподілу між сторо­нами судових витрат, а в разі встановлення у процесі роз­гляду справи порушення законності має право подати кло­потання про винесення судом окремої ухвали.

Правила проведення судових дебатів були докладно роз­глянуті вище.

Важливою частиною процесуально-правового станови­ща адвоката-представника є повноваження, які забезпечу­ють його діяльність, спрямовану на виправлення неточно­стей чи неповноти (чого), які були допущені у протоколі су­дового засідання та рішенні суду.

---

Дата добавления: 2015-12-21; просмотров: 16; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!