Конституційні гарантії прав людини і чинного правосуддя
Основним засобом захисту прав людини у правовій державі є суд. Однак діяльність суду сприятиме додержанню законності і забезпечуватиме охорону прав і свобод громадян лише у тому разі, коли суд діятиме на основі принципів гуманізму, демократизму і законності.
Гарантії прав людини закріплені в статтях 55—57, 59,64, а гарантії чинного в Україні правосуддя—у статтях 58,60—63 Конституції України.
Право на судовий захист (ст. 55) засвідчує, що проголошені в Конституції права і свободи — це не просто декларація про наміри, не гасло, а принципові положення, які держава зобов'язується реалізовувати. Судовий захист — це гарантія здійснення прав і свобод, яка існує в усіх демократичних державах. Для судового оскарження підставою можуть бути як протизаконні дії (у тому числі й акти), такі бездіяльність державних і самоврядних органів, а також їх посадових осіб.
Принципово новим засобом захисту прав громадян є інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, куди кожен може звертатися у разі потреби. Крім того, коли людина використала всі національні засоби захисту своїх прав, вона може звернутися за допомогою до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.
Конституція України дозволяє кожному громадянинові будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Тобто йдеться про активні захисні дії кожного, чиї права незаконно порушуються.
|
|
|
Право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 56) передбачає випадки, коли шкода завдається посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень. Вона може бути матеріальною та моральною і завдаватися прийняттям незаконних рішень, незаконними діями або бездіяльністю зазначених осіб. Загальне врегулювання за таких ситуацій здійснюється цивільним законодавством. Відповідні положення щодо окремих випадків відшкодування матеріальної та моральної шкоди є й в адміністративному законодавстві. Іноді матеріальне відшкодування здійснюють відповідні державні органи (при незаконному арешті).
У разі виникнення спору щодо відшкодування шкоди, справу вирішує за позовом потерпілого суд.
Право на знання кожним своїх прав і обов'язків ( ст. 57) є важливою демократичною гарантією захисту прав і свобод людини в Україні. За радянських часів існувала значна кількість так званих закритих правових актів, що ними встановлювалися обов'язки людей, про які ті навіть не були поінформовані. Безперечно, така практика грубо порушувала права людини. Однак із цього не слід робити висновок, що можна виправдовувати порушення правопорядку незнанням закону. Йдеться про те, що держава зобов'язана за допомогою наявних засобів інформації доводити до відома всіх, кого стосуються ті чи інші правові приписи, їх зміст. Тоді ніхто не зможе виправдовувати свою поведінку незнанням закону чи будь-якого іншого нормативно-правового акта.
|
|
|
Закріплення в Конституції України права на правову допомогу (ст. 59) свідчить про значну увагу до нього з боку держави і суспільства. У правовій державі саме правовий захист, що повинен бути рівним й однаково ефективним для кожної людини, є найбільш гарантованим і справедливим засобом захисту прав і свобод громадян. Він може здійснюватися як тим, чиї права порушуються, так і вибраним ним захисником. Особливу роль у захисті прав людини відіграють колегія адвокатів, які надають громадянам різні види правовоїдопомоги.
Принцип неприпустимості обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 64) проголошує, що нікому не дано право на власний розсуд змінювати, а тим більше обмежувати права і свободи людини і громадянина, довільно, без відповідної вказівки про це в законі, встановлювати нові обов'язки, зменшувати обсяг прав тощо. В Конституції України перелічено права і свободи людини і громадянина, які не можуть бути обмежені навіть за умов воєнного або надзвичайного стану, що свідчить про її демократичну спрямованість. До кола цих прав і свобод належать: право на громадянство, право на життя, право на звернення, право на житло тощо.
|
|
|
Гарантії правосуддя в Україні закріплені в її Конституції. Правосуддя є найбільш демократичним і справедливим знаряддям вирішення різних справ, особливо тих, суттю яких є спір про право. Але це лише в тому разі, коли спірна справа розглядається відповідно до демократичних засад організації та діяльності судової системи тієї або іншої країни, закріплених у її конституції. До них світова демократична судова практика й прогресивні правові теорії відносять і перелічені в Конституції України положення.
Перше з цих положень (ст. 58) закріплює загальновизнаний у демократичній світовій правовій практиці принцип, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти зворотної сили не мають. Це означає, що закон, який встановлює або посилює відповідальність, не може бути поширений на дії, вчинені до його видання. І навпаки, коли закон скасовує або пом'якшує відповідальність за дії, вчинені до його видання, він має зворотну силу відповідно до гуманістичних засад, на яких ґрунтується справжнє правосуддя. Такий же підхід відображає й закріплене у Конституції положення про те, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
|
|
|
Принципове значення має спрямований на захист прав громадян, а також на забезпечення дії конституційних гарантій правосуддя принцип, за яким ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60). Це положення Конституції України змушує нас подумки повертатись до часів, коли панував принцип: "Наказ начальника — закон для підлеглого". Нам можуть заперечити, що цей принцип офіційно було закріплено у військових статутах. Однак чи не те ж саме мало місце у повсякденному житті цивільних осіб?
Зазначений принцип передбачає виховання розумної вольової людини, яка вміє об'єктивно оцінювати кожне розпорядження, що йде згори, і лише після цього виконувати його. Тут йдеться не про закони, укази, постанови уряду тощо, а про одноособові акти керівників різного рівня, тобто ті, які можуть лишитися поза увагою відповідних державних органів, покликаних забезпечувати режим законності в країні.
Треба також враховувати, що положення про невиконання явно злочинного наказу чи розпорядження — це не рекомендація, а норма, оскільки зазначена стаття Конституції встановлює юридичну відповідальність за видання і виконання такого наказу чи розпорядження.
Принципом правосуддя є й положення про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення ( ст. 61). Суть цього положення полягає в тому, що коли людина вже була засуджена за якийсь злочин, вона не може знову бути засуджена за цей же злочин у тому разі, якщо суд виніс вирок у цій справі або закрив її. Провадження у даній справі може бути розпочате знову лише за умови, що вирок чи рішення суду буде скасовано в порядку судового нагляду. Це, однак, не виключає того, що засуджений має право протягом визначеного строку оскаржити постановлений щодо нього вирок.
Стаття 62 Конституції проголошує такий важливий демократичний принцип правосудця, як принцип презумпції невинуватості. Смисл цього принципу полягає у визнанні того, що людина вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. При цьому той, кого звинувачують, не повинен доводити свою невинуватість. Доводити вину особи мають той орган чи посадова особа, які звинувачують. Остаточне рішення з цього приводу може прийняти лише суд, який повинен розглянути відповідну справу у судовому процесі із дотриманням усіх передбачених законом процесуальних вимог.
Слід зазначити, що навіть визнання самим підсудним своєї вини ще недостатньо для постановлення обвинувального вироку. До того ж усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, тобто не беруться до уваги. Вирок повинен спиратися виключно на матеріальну (об'єктивну) істину, встановлену судом у ході судового процесу. Ця істина не може ґрунтуватисяна доказах, одержаних незаконним шляхом (наприклад, за допомогою застосування до особи фізичного насильства, висловлювання погроз щодо переслідування її родичів), на будь-яких припущеннях.
Оскільки ще мають місце випадки винесення неправосудних вироків, важливе значення має конституційний припис, згідно з яким у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Важливі загальні принципи, пов'язані з визначенням статусу людини в процесі правосуддя, встановлені в ст. 63 Конституції України. В ній йдеться про право особи на відмову від давання показань щодо себе,членів сім'ї чи близьких родичів, про право на захист у процесі слідства і судового розгляду справи, а також про статус засудженого. У цій статті зазначено, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.
Отже, кожне з розглянутих вище прав закріплює принципи демократизму під час здійснення правосуддя, спрямовані на посилення реальності конституційних прав громадян.
Підсумовуючи викладене, слід сказати, що нині в Україні визріли умови для того, щоб захист і здійснення прав людини і громадянина набули найглибшої змістовності.
Дата добавления: 2016-01-04; просмотров: 18; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!