Основні поняття стилістики
1. Стилістика як мовознавча дисципліна.
Стилістика становить лінгвістичне вчення про найумотивованіше й найдоцільніше послуговування мовою, її одиницями — фонемами (звуками), морфемами, словами, словосполученнями й сполученнями слів, членами речення, реченнями, еквівалентами (замінниками) речень і текстами. Кожна окрема мовна одиниця має своє нормативне або ж діалектне буття, стилістичні можливості. Стилістика — це також учення про стилі, жанри і форми мови, про такі якості мовлення, як логічність, точність, образність, багатство, доречність та ін.
Поступове й дедалі ґрунтовніше вивчення багатьох мов, їх основних структурних компонентів, усіх одиниць мови від античних часів спричинилось до того, що вже у 20-ті роки XIX ст. сформувалась окрема самостійна галузь знань — наука про мову (мовознавство, лінгвістика).
Мовознавство, або лінгвістика (лат. lingua — мова), — одна з гуманітарних галузей знань, об’єктом якої є мова в повному обсязі її властивостей, функцій усіх мовних одиниць.
Мовознавство, як відомо, поділяється на галузі (розділи), в кожній з яких вивчаються мовні явища переважно якогось одного рівня мови — або фонеми, або морфеми, або семантика слів, або властиві словам визначальні граматичні ознаки та ін. Так поступово сформувалась теорія і практика всіх розділів науки про мову. До найважливіших з-поміж них належать:
1) фонетика — вчення про звуковий склад мови, про творення і вимову звуків мовними органами людини, про чергування, змінювання звуків;
|
|
2) фонологія — галузь знань про фонеми, тобто про основні звуки мови; про смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну функцію фонем, їх змінюваність за типових умов використання в усному мовленні;
3) орфоепія — вчення про вимову окремих звуків і усталену в мові вимову найрізноманітніших звукосполучень;
4) акцентологія — теорія і практика наголошування слів;
5) лексикологія — загальне і водночас всебічне вчення про лексику (словниковий склад) мови. Підрозділами цього розділу є:
а) семасіологія — вчення про семантику (лексичне значення) слів;
б) термінологія — галузь лексикологічних знань про терміни, тобто про слова і сполучення слів, які за небагатьма винятками однозначні;
в) ономастика — підрозділ лексикології, в якому досліджуються власні назви (прізвища, імена, імена по батькові, прізвиська, клички тварин, географічні назви та ін.), їх функціонування й розвиток;
г) етимологія — вчення про походження й первісне значення мовних одиниць, переважно слів;
6) лексикографія — теорія і практика укладання словників;
7) фразеологія — вчення про фразеологічну систему мови, про фразеологізми, тобто стійкі сполучення слів, «крилаті слова», прислів’я, приказки;
|
|
8) фразеографія — увесь комплекс знань, які стосуються укладання фразеологічних словників;
9) граматика — вчення про граматичну будову мови, про систему морфем, морфологічні і синтаксичні категорії, значення й форми слів, речень;
10) стилістика — вчення про функціонування і використання мови.
Нерідко виокремлюють такий розділ науки про мову, як культура мови і культура мовлення — вчення про способи і засоби формування найбільших спроможностей і вмінь окремої людини і всього народу в користуванні мовою. Однак цю теорію й практику доцільніше розглядати в стилістиці.
У науці про ті мови, які вже сформувались як літературні (їх у світі майже 350), тобто про мови, які закріпились на письмі, вже виокремились і такі розділи:
1) графіка — вчення про літери (букви) алфавіту і про діакритичні знаки (надрядкові, підрядкові і середньорядкові). У деяких мовах, наприклад у китайській, письмо докорінно інше, ніж у мовах індоєвропейських.
Китайське письмо — ієрогліфічне: майже кожен його знак (ієрогліф) виражає певне поняття, не відображає звукового складу слова (значення ієрогліфів подібне до значення цифрових знаків);
|
|
2) орфографія — вчення про історично сформовану й усталену систему правил написання слів разом, через дефіс, з великої і малої літери та ін.;
3) пунктуація — теорія і практика вживання розділових знаків.
Унаслідок вивчення багатьох мов, серед них і української, сформувались і деякі інші галузі знань про мову. Наприклад, походження української мови, її багатовіковий розвиток розглядається в такому розділі науки, як історія української мови; вся система знань про найдавніший стан сучасної української літературної мови має такі назви, як історична фонетика української мови, історична граматика й лексика української мови.
Специфічні (водночас і нелітературні) особливості українського усного мовлення тих верств населення (переважно не досить освічених, писемно не зовсім грамотних чи й неграмотних), які найчастіше проживають у селах, розглядаються в українській діалектології — вченні про місцеві, регіональні українські говори та їх мовні особливості, тобто про діалектизми.
Для стилістики своєрідно важливі всі мовні одиниці, але особливо вагомі для неї явища лексичні й морфолого-синтаксичні, бо саме вони безмежно різнофункціональні, отож і стилістично продуктивні, комунікативно найсуттєвіші.
|
|
2. Завдання практичної стилістики, її місце в системі журналістської освіти.
3. Основні поняття й категорії стилістики.
Стилістика як особлива галузь і система знань про мову має такі основні підрозділи:
— загальна теорія і практика функціонування мови;
— вчення про стилі, жанри і форми мови;
— вчення про функції всіх одиниць мови — фонем (звуків), морфем, слів у складі речень, речень будь-якої структури, еквівалентів речення і тексту в його найрізноманітніших формах; вчення про емоційно-експресивні засоби мови, їх стилістичні функції; вчення про такі комунікативно-стилістичні якості мовлення, як його нормативність, точність, логічність, образність і т. ін.
Певною мірою поширилась думка, ніби окремим розділом стилістики є також вчення про мовну й мовленнєву синонімію, синоніміку, яка начебто становить центральну проблему стилістики. Таке розуміння внутрішнього поділу стилістики, виокремлення в ній ще одного розділу небезпідставне, але, мабуть, недоцільне, бо йдеться не про щось зовсім інше в стилістиці, а лише про функції окремого різновиду мовних одиниць (щоправда, дуже поширених) — про синонімію, синоніми як про одне з найбільших багатств мови.
Користування мовною синонімією суттєво залежить від спроможності мовця дібрати в конкретній ситуації мовлення найдоцільніший з усіх поглядів синонім. Це, крім іншого, дає змогу висловлюватись варіантно, тобто синонімічно, отже, і найдоцільніше, найдоречніше з погляду стилістичного. Наприклад, в одних випадках про текучу воду скажуть, що вона тече, в інших — пливе, плине, упливає, біжить, котиться, протікає, мчить, мчиться, лине, ллє, струмить, струмує, струменіє, дзюрчить, дзюркотить, дзюрить, гуркає, гуркотить і т. ін.
Умотивованим видається вбачати в мовній синонімії не центральну проблему стилістики, а тільки одну з таких проблем, одну з основ стилістичної культури мовлення.
Матеріал мови різнобічний: звуки, фонеми, морфеми, слова (їх лексичні значення і граматичні форми), словосполучення, члени речення, речення та ін. Сутність цих мовних одиниць неоднакова. Тому неоднакова і їх стилістика. Цілком виправдано вести мову про стилістеми-фонеми, про стилістеми-морфеми, стилістеми-слова, стилістеми-речення і т. ін. Відповідно розрізняють і типи стилістики: фонетична стилістика (фоностилістика), морфемно-словотвірна стилістика, морфологічна і т. ін.
Назви стилістик різних типів цілком умотивовані, бо їм відповідають певні конкретні мовні реалії, одиниці. З усіх різновидів стилістики і витворилася стилістика як окрема галузь лінгвістики, навчальна дисципліна, об’єктом якої є комплекс функцій усіх мовних одиниць.
Терміном «стилістика» можна позначати й інший поділ мови на її різновиди, кожному з яких властивий окремий об’єкт вивчення. Наприклад, російський мовознавець Віктор Виноградов (1895—1969) розрізняє «три різні кола досліджень» у стилістиці:
1) стилістику мови як «систему систем», або структурну стилістику. Вона вивчає функціональні стилі мови (розмовний, науково-діловий та ін.);
2) стилістику мовлення. У ній досліджують семантичні, експресивно-стилістичні особливості мовлення в його усній і писемній формах (виступи-диспути, виступи на конференціях, нарадах, лекції, консультації, доповіді, бесіди і т. ін.; передові статті, наукові рецензії, вітальні адреси тощо);
3) стилістику художньої літератури. Вона, зокрема, вивчає:
— специфічні особливості стилю певного літературного напряму (класицизму, романтизму, реалізму та ін.);
— індивідуальний стиль письменника чи навіть окремого художнього твору.
Один із лінгвістів-стилістів світового рангу французький учений Шарль Баллі (1865—1947) розрізняв:
— загальну стилістику, яка займається стилістичними проблемами мовної діяльності взагалі, містить рекомендації, котрі однаково застосовні до всіх мов;
— часткову стилістику, тобто стилістику окремої мови;
— індивідуальну стилістику, якою передбачається аналіз мовлення окремої особи за його (мовлення) найбільш визначальними рисами і за найрізноманітніших життєвих ситуацій.
Теорія і практика найумотивованішого, найдоцільнішого користування мовою за найрізноманітніших життєвих ситуацій становить об’єкт і предмет лінвістичної стилістики.
Особливим різновидом стилістики є літературознавча стилістика. У ній коментуються ті мовні особливості художніх творів, якими формується їх своєрідність і без яких немає художнього тексту як особливого витвору думки й почуттєвості. В центрі уваги літературознавчої стилістики перебувають такі явища: тропеїчне вживання слів, синоніміка, ритміка художнього вислову, мовленнєва індивідуальність персонажів, інші визначальні стилістичні ознаки художнього твору.
Лінгвістична і літературознавча стилістики презентують собою філологічну стилістику.
Виокремлюють також історичну стилістику, синхронну, стилістику наукової мови та ін. Кожній із них властиві окремі й особливі стилістичні норми мови, дотримання яких передбачає використання кожної мовної одиниці з тією стилістичною функцією, яка їй насправді властива і яка витворилась колективною мовленнєвою практикою.
Стилістику однієї мови завжди можна порівняти із стилістикою іншої. Тому існують порівняльна і зіставна стилістики, які важливі для вивчення іноземних мов, для теорії і практики перекладів з однієї мови на іншу.
4. Характеристика функціональних стилів СУЛМ.
Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма). Сталь літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це власне слова на власному місці.
Кожний стиль має:
1) сферу поширення і вживання (коло мовців);
2) функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);
3) характерні ознаки (форма та спосіб викладу);
4) система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).
Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.
Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.
Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.
Розмовний стиль. Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві.
Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.
Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.
Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.
У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.
Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.
Основні ознаки:
- безпосередня участь у спілкування;
- усна форма спілкування;
- неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);
- невимушеність спілкування;
- непідготовленість до спілкування (неформальне);
- використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);
- використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);
- емоційні реакції;
- потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.
Основні мовні засоби:
- емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);
- суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);
- прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);
- часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);
- фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);
- заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.
Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.
Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.
Жанри реалізації – бесіда, лист. Художній стиль.
Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.
Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.
Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.
Основні ознаки:
- найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);
- поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;
- естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;
- експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);
- зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;
- відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;
- визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).
Основні мовні засоби:
- наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);
- використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);
- запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);
- уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;
- поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);
- широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;
- повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).
За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:
а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);
б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);
в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);
г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).
Науковий стиль.
Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.
Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.
Основні ознаки:
- ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
- логічна послідовність і доказовість викладу;
- узагальненість понять і явищ;
- об’єктивний аналіз;
- точність і лаконічність висловлювань;
- аргументація та переконливість тверджень;
- однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;
- докладні висновки.
Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:
- великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);
- наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;
- оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);
- використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;
- залучення цитат і посилань на першоджерела;
- як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;
- наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);
- окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;
- монологічним характером текстів;
- переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).
Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:
а) власне науковий)із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;
б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;
в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.
Публіцистичний стиль.
Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.
Основне призначення:
- інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;
- активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;
- пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.
Основні ознаки:
- доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);
- поєднання логічності доказів і полемічності викладу;
- сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;
- висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;
- наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;
- широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).
Основні мовні засоби:
- синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;
- лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);
- використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);
- уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);
- із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);
- синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);
- ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;
- ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки;
Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:
а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);
б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);
в) есе (короткі нариси вишуканої форми);
г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).
Епістолярний стиль.
Сфера використання – приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики (“Посланія” І. Вишенського, “Листи з хутора” П Куліша та ін.).
Основні ознаки – наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р.S. – приписка до закінченого листа після підпису).
Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.
Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.
Конфесійний стиль.
Сфера використання – релігія та церква.
Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).
Основні засоби:
- суто церковна термінологія і слова – символи;
- непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;
- значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;
- наявність архаїзмів.
Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.
2.Організаційно-діловий стиль.
Його функціональні підстилі.
У ст. 11. “Закону про мови” записано: “Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ. організацій є українська мова”.
Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.
Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.
Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.
Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління – організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності.
Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.
Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.
Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є контракт на адресність інформації.
Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність – це завжди – “гра за правилами”. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.
Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції. Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:
- офіційний характер;
- адресність;
- повторність;
- тематична обмеженість.
Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:
- нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;
- точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;
- документальність(кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;
- наявність усталених одноманітних мов6них зворотів, висока стандартизація вислову;
- сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти.
Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в те5стах ділових (управлінських) документів.
Мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:
1) широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);
2) наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);
3) обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності т емоційно-експресивної лексики;
4) синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;
5) наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії;
6) чітко регламентоване розміщення та будова тексту, обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);
7) до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв’язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).
Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:
Законодавчий – використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними т службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.
Дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури.
Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях). нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т.ін.
Юридичний використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання. розслідування, арбітраж).
Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини:
- між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;
- між підприємствами, організаціями та установами;
- між державою та приватними особами;
- між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;
- між приватними особами.
Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та ін.
5. Інформативно-впливова та соціально-оцінна функція публіцистичного стилю, його місце в системі стилів СУЛМ.
Практичне заняття № 5 – 6
Дата добавления: 2016-01-04; просмотров: 27; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!