Основні районоутворюючі фактори
На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні, демографічні, особливості систем розселення населення, пріоритети інноваційного розвитку, проблеми управлінського характеру.
Головним районоутворюючим фактором в кожній країні є територіальний поділ праці, який являє собою просторову форму суспільного поділу праці. Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів. Формування галузей спеціалізації окремих територій обумовлює розвиток допоміжних та обслуговуючих їх галузей. Це призводить до виникнення територіально виробничих комплексів.
Важливе районоутворювальне значення мають особливості економіко-географічного положення економічного району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад, вихід Причорноморського економічного району України до берегів Чорного моря зумовив значний розвиток у його господарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибопереробної промисловості. Наявність розвиненої транспортної мережі впливає на темпи формування економічного району, забезпечує йому здійснення широких міжрайонних економічних зв'язків, посилює формування зон економічного тяжіння, периферійних територій до їх економічного ядра.
|
|
|
Природно-ресурсний потенціал економічних районів є однією з найважливіших умов ефективного соціально-економічного її розвитку. Природні умови взагалі і особливо природні ресурси – це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури, територіально-виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго -, водо-, трудомістких та інших виробництв ,а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства.
При економічному районуванні необхідно враховувати розселення,стан якого визначає історично сформована взаємопов'язана поселенська мережа. Поселення, особливо міста, є вузлами територіальної структури господарства країни чи регіону. Тому районування розселення слід вважати невід'ємною складовою економічного районування.
В процесі розвитку системи розселення посилилися взаємозв'язки та взаємозалежності між поселеннями і на їх базі об'єктивно сформувалися інтегральні територіальні системи розселення різного ієрархічного рівня. Районоформуючу роль системи розселення слід розглядати диференційовано в залежності від величини, ступеня сформованості територіальної та функціональної структур населення.
|
|
|
Система розселення – це, перш за все, сукупність різноманітних міжселенних зв'язків, які мають певну структуру та інтенсивність. Серед численних внутрішньо-системних зв'язків виділяють головні, які розглядаються як системоутворюючі, тобто економічні, соціальні, демографічні, міграційні і торгівельно-розподільчі. Вплив цих зв'язків на процеси районоформування неоднозначний і залежить від багатьох чинників. Зрештою в Україні в умовах ринкової економіки потужність і територіальна обмеженість деяких системоутворюючих зв'язків знизилася (трудових міграцій, виробничо-економічних тощо). В той же час посилились деякі нові види соціально-економічних зв'язків (інвестиційно-інноваційні, ринково-торгівельні, сервісні, фінансові тощо), які між іншим, теж відбуваються в окресленому економічному просторі.
Не менш важливий вплив на економічне районування мають поселення, які виконують роль системоформуючих центрів різного таксономічного рівня. Це переважно міста, які є центрами регіональних, субрегіональних та локальних систем розселенням, а також міста і селища міського типу як центри місцевих (районних або міськрадівських) систем розселення. Кожне міське поселення в залежності від місця його в системи розселення має свою зону економічного та соціально-демографічного тяжіння.
|
|
|
Інноваційний потенціал розвитку економічних районів. Головною метою структурно-територіальної інноваційної переорієнтації господарського комплексу країни слід вважати приорітетний розвиток вітчизняної наукомісткої промисловості, яка здатна забезпечувати випуск конкурентноздатної продукції на світовому ринку, а також подолання структурних диспропорцій між розміщенням обробних і видобувних галузей та створення сприятливих соціально-економічних передумов для розвитку продуктивних сил в економічних районах. Крупні економічні райони з високим науково-технічним потенціалом повинні стати каталізаторами процесу інтеграції інноваційно-структурної та інноваційної політики, утворити "ядро" національної інноваційної системи.
Управлінський аспект формування мережі економічних районів передбачає визначення принципів управління ними; її розгляд як системи державного управління з визначенням відповідних функцій; дослідження правового регулювання управління.
|
|
|
Управління економічним районам – це управління умовами життя: соціальними, економічними, технологічними та іншими в межах даної території. Воно має бути спрямовано на ефективне використання місцевих природних, трудових і фінансових ресурсів Удосконалення соціальної інфраструктури – народної освіти, охорони здоров’я, науки, спорту і т.д, та реалізації проектів територіально-соціальної системи з метою розвитку району та підвищення добробуту громадян, що мешкають в районі.
Контрольні запитання
1. Назвати основні районоутворюючі фактори.
2. З'ясувати вплив на формування районів головного районоутворюючого фактору.
3. Охарактеризувати районоутворювальне значення особливостей економіко-географічного положення економічного району та його природно-ресурсного потенціалу.
4. Чому при економічному районуванні потрібно враховувати інтегральні територіальні системи розселення?
5. Яку роль відіграє у розвитку економічних районів їх інноваційний потенціал?
5. Практичну значення та завдання економічного районування
Великої актуальності для України є проблема впровадження в життя резолюцій Ради європейських спільнот щодо головних принципів регіональної політики (1979 р.), Європейської хартії облаштування території (1985 р.), резолюції Європейського парламенту щодо погоджувальної політики облаштування території (1999 р.) та базових принципів сталого просторового розвитку європейського континенту (Рекомендації RЕС (2002 р.) і Кабінету Міністрів державам-членам Ради Європи від 30 січня 2002 року). Беручи до уваги положення цих нормативних документів, для України важливо враховувати у своїй економічній діяльності такі базові орієнтири, як: забезпечення процесів економічного відтворення територій; досягнення збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення рівня життя населення регіонів; ефективне регулювання процесів використання природних ресурсів регіонів; раціональне планування територій. Крім того, суттєвими стають проблеми співвідношення та координації діяльності територіальних спільнот різних регіонів, а саме локального, регіонального, національного та європейського. Така точка зору сприяє загальним тенденціям ретельної диференціації територій і визначенню специфічних ознак їх розвитку і, відповідно, можливості забезпечення різних за функціональними ознаками просторових формувань адекватною інституційною інфраструктурою.
Стратегічні цілі і завдання економічного районування повинні формуватися у відповідності до його концептуальної ідеї. Ця ідея полягає у формуванні таких просторових умов розвитку господарської системи України, які б сприяли активізації економічної діяльності в регіональних утвореннях, шляхом упорядкування господарських зв'язків та більш раціональної територіальної організації продуктивних сил.
Прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством, для вибору доцільних варіантів розміщення нових виробничих об’єктів та вдосконалення територіальної структури господарства, обґрунтування перспектив розвитку територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.
Економічне районування здійснюється для цілей прогнозування, розроблення і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення. Територіальні схеми розміщення і розвитку продуктивних сил певних районів являють собою прогнозні, науково обґрунтовані розробки прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку всіх структурних складових господарського комплексу території, так і визначення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрунтовуються основні завдання й показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічний і екологічних проблем.
Таким чином, економічне районування є науковим методом просторової організації народного господарства і водночас одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.
Контрольні запитання:
1. Які базові орієнтири для України важливо враховувати у своїй економічній діяльності беручи до уваги положення європейських нормативних документів.
2. В чому полягає прикладне значення економічного районування.
3. Для яких цілей здійснюється економічне районування.
Література
1. Белоусов И.И. Основы учения об экономическом районировании. – М.: Изд-во МГУ, 1976 – 319 с.
2. Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил (теоретико-методологічні основи): Навч. посібник. – К.: Українсько-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1997. – 244 с.
3. Концепція економічного районування України. – К.: РВПС України НАН України, 2007. – 43 с.
4. Пістун М.Д. Суспільно-географічне районування України. Текст лекції з курсу «Економічна і соціальна географія України». – К.: ВЦ «Київський університет», 1998 – 41 с.
5. Пітюренко Ю.І. Економічне районування та територіальна структура народного господарства. – В кн.: Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник (3а заг. ред. С.І. Дорогунова). – Вид. 2-ге. – К.: КНЕУ, 2007. – 992 с.
Дата добавления: 2022-12-03; просмотров: 25; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!