Сучасне економічне районування
Основні підходи до вітчизняного конструктивного районування запропоновані були в працях Г.М. Кржижановського, І.Г. Олександрова. Теоретичні основи районування розроблені М.М. Колосовським. Значний вклад у встановлення наукових основ економічного районування внесли М.М. Баранський, П.М. Алампієв, А.Ю. Пробст, Я.Г. Фейгін, Е.Б. Алаєв, А.М. Колотієвський. Наукові проблеми економічного районування розглядалися у працях українських вчених: К.Г. Воблого, О.Т. Діброви, П.М. Першина і М.М. Паламарчука, М.Д. Пістуна, В.А. Поповкіна, Ф.Д. Заставного, С.І. Іщука та інших.
В сформульованих вченими визначеннях економічного району містяться такі загальні ознаки: особливість економіко-географічного положення, територіальна цілісність господарства, спеціалізація і комплексність розвитку, внутрішньорайонні і міжрайонні економічні зв'язки. Згідно цих уявлень економічний район в узагальненому формулюванні – це цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка вирізняється своєю спеціалізацією, характерним поєднанням взаємопов'язаних галузей виробництва та тісно пов'язано з іншими частинами обміном вироблених товарів і іншими економічними відносинами.
При здійсненні інтегрального (загального) економічного районування виділяють три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).
Великі економічні райони (макрорайони) – це поділ території країни на найбільші, територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з великою територією. В країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони.
|
|
|
Макрорайони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.
Середні економічні райони (мезорайони), як правило, є підрайонами великих економічних районів. Це – територія однієї адміністративної області, краю, автономної республіки. Об'єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих економічних районів (макрорайонів). Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район. Мезорайони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розроблення програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.
|
|
|
Малі райони (мікрорайони) –це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів, вони органічно пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Низові адміністративно-господарські райони в умовах планової системи розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової економіки періоду використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитку виробництва. Ця функція в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.
Зарубіжні дослідження в галузі економічного районування проводились в межах таких наукових дисциплін, як філософія, економічна географія, соціологія, регіональна економіка тощо. В наукових працях зарубіжних вчених, філософів, соціологів, економістів та географів XIX ст.. (Р. Кантільон, І.Г. Тюнен, Ж. Бертран, Р. Блюм, Г. Ганет, Ч. Слон, П. Мерко, Е. Хільгард, А.А. Тілло), та XX ст. (зокрема А.Вебера, В. Кристаллера, А. Льоша, У. Айзарда, Я. Тінбергена, X. Боса, Д. Рейлі, У.Іклі, Дж. Вілліса, П. Потьє, В.Леонтьєва, Дж. Фридмана, Е. Валлерстайна, Ф.Перроу, Ж. Будвіля, У. Алонсо, І. Лоурі та інших) визначено роль в розвитку регіонів цілої низки факторів, зокрема географічного положення та природних ресурсів, демографічних ознак населення, підприємницької діяльності, попиту і пропозиції товарів та послуг на регіональних ринках, у тому числі робочої сили на ринках праці, витрат на виробництво і витрат на подолання просторового розриву між елементами територіальної організації господарства, рівня розвитку інфраструктури, зокрема – транспортної, характеру взаємодії економічних потенціалів («дифузія») осьової орієнтації економічної активності та економічного, тяжіння територій, наявності економічних зв'язків і міжрегіонального товарообміну в територіальних системах, впливу центру на периферійні території, просторової неоднорідності територій, міграції та інших соціальних процесів тощо. Теорія і методологія зарубіжних шкіл економічного районування приділяє особливу увагу природнім ресурсам і умовам, демографічним взаємодіям, ринковим факторам та екологічним і геополітичним впливам на формування економічних районів.
|
|
|
У післявоєнний період розробка вченими нових схем районування, зокрема у США, Канаді, ФРН, Франції та ін. здійснювалась практично кожного десятиліття, хоча слід відмітити, що кількість районів та їх основні характеристики навіть в нових схемах районування виділяються в основному за схожими ознаками і відображають достатньо сталий в історичному плані характер територіальної організації господарства держави, особливо в сировинно-добувних і аграрно-промислових його галузях.
|
|
|
Характер та ієрархія економічного районування територій зарубіжних країн значним чином залежить від розмірів їх територій, рівнів і темпів розвитку економіки, наявних ресурсів, структури і розміщення населення та інших факторів. Кількість районів змінюється, іноді достатньо суттєво. Так, наприклад, економічним макрорайонуванням (визначенням крупних економічних районів) в США було передбачено у XIX ст. – три райони (Південний, Західний та Північний) з середини ХХ ст. – вже чотири райони (Північно-Східний, Середній Захід, Американський Південь та Захід). У Росії на початку XX ст. виділялось (в її теперішніх кордонах) лише 5 районів, а на сьогодні вже 11 крупних економічних районів.
В країнах зі значною площею території кількість великих економічних районів не перевищує 10. Так, у Канаді виокремлюються 5 економічних районів, в Китаї – 6, в Японії – 2, в Індії – 3 економічні райони. В країнах які можна порівняти з Україною за розміром території та за економічним потенціалом, кількість економічних районів становить: у Франції – 8, в Італії, у Великій Британії – 8. У Туреччині сформовано три економічні райони. Для нашої країни особливо показовим є досвід районування Німеччини (8 районів – по 4 на західних і східних землях та 16 федеральних земель адміністративно-економічних районів) та Польщі (також 8 районів). У меншою за площею і населенням, ніж Україна, приблизно у два рази Румунії виділено 4 райони. Також 4 райони виділено в Угорщині.
Для держав, співставних з Україною за економічним, демографічним і природно-ресурсним потенціалом та площею територій, кількість економічних районів становить в основному біля 8 одиниць (мінімально три райони). Отже, таку кількість економічних районів (8 одиниць) можна розглядати в якості одного із варіантів для нашої країни. Це підтверджується й багаторічним українським досвідом економічного районування.
Контрольні запитання:
1. Навести сучасне визначення економічного району.
2. Які ознаки містяться у визначенні економічного району?
3. Назвати підтипи інтегральних (загальних) економічних районів?
4. Що означає макро-, мезо- та мікрорайонування?
Дата добавления: 2022-12-03; просмотров: 98; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!