БАЗОВИЙ ЛІНГВОКУЛЬТУРНИЙ КОНЦЕПТ «СОВІСТЬ» СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКОЇ КОНЦЕПТОСФЕРИ ТА ЙОГО САМОБУТНІСТЬ В УКРАЇНСЬКІЙ МЕНТАЛЬНОСТІ

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 3Следующая ⇒

У сучасній гуманітарній науці на перший план виходить проблема дослідження специфіки пізнавального процесу концептуалізації знань у діахронії – динамічній когніції, що має свої особливості у ментальності носіїв різних мов. Незважаючи на близьку спорідненість східнослов’янських мовних систем, вербальна презентація лінгвокультурних концептів в українській, білоруській та російських мовах має свої відмінні риси. Своєрідність українського лінгвокультурного концепту СОВІСТЬ, сформованого під впливом християнських релігійних дискурсів, проявляється у його синкретичній двокомпонентності: реалізації глибинних смислів через семантику його двох ключових номінацій – совість та сумління. У статті аналізуються особливості семантики та функціонування діахронного концепту СОВІСТЬ/СУМЛІННЯ в українській картині світу шляхом реконструкції первинних смислів морально-етичного універсального поняття «совість». Когнітивно-лінгвістичний діахронний підхід до вивчення концептуальних структур базується на нашій концепції діахронного концепту [3]. Матеріалом дослідження слугували східнослов’янські пам’ятки писемності ХІ–ХVІІ ст. та словникові дефініції ключових номінацій концепту.

Насамперед окреслимо коло завдань, на вирішення яких спрямоване наше дослідження концепту СОВІСТЬ/СУМЛІННЯ як лінгвокультурного когнітивного утворення свідомості у його історичній динаміці. Метою нашої розвідки є виявлення причин семантичної трансформації та розширення інформаційного поля концепту в українській концептуальній картині світу з урахуванням додаткових смислів, вербалізованих ключовою номінацією сумління, а також визначення семантичних відмінностей у смисловому наповненні концепту у споріднених східнослов’янських мовах.

Вихідними положеннями нашого дослідження є твердження того, що: 1) СОВІСТЬ/СУМЛІННЯ – лінгвокультурний концепт морально-етичної концептосфери, сформований у колективній свідомості українця за допомогою мовних засобів; 2) концепт має інформаційне поле, відмінне від аналогічного поля концепту СОВЕСТЬ російської концептуальної картини світу; 3) специфіка концепту СОВІСТЬ/СУМЛІННЯ, який, на відміну від концепту СОВЕСТЬ, має дві ключові номінації, формується завдяки компоненту «сумління», етимологічно пов’язаного із поняттями «сумнів» та «сум», що і визначає характер його ментальних (зокрема рефлексійних) та почуттєвих складових.

Концепт СОВІСТЬ як один із базових лінгвокультурних концептів морально-етичної слов’янської концептосфери досліджувався українськими, білоруськими та російськими вченими у різних аспектах (В.І. Кононенко, С.І. Кузьмін, В.А. Маслова, Т.В. Радзієвська, Є.Є. Стефанський, Ю.С. Степанов та ін.). Аналіз вербального вираження змісту концепту переважно проводився на матеріалі сучасних лексикографічних видань та текстів художньої літератури ХІХ–ХХІ ст. Так, професор В.І. Кононенко аналізує вербальну представленість концепту совість/сумління у творах українських письменників та поетів. Вчений розглядає концепт як смисловий центр, здатний формувати дискурси: «… слово-поняття совість має смислове наповнення, що дає змогу через прямі й опосередковані зв'язки з текстом тлумачити концепт із позицій народного світовідчуття, з урахуванням особливостей психіки, традицій, звичаїв і вірувань» [2, с. 204]. Різницю в семантиці синонімічних слів совість та сумління В.І. Кононенко вбачає у їх додаткових семантичних і стилістичних конотаціях: совість є категорією онтологічною, сумління – поняттям емпіричним [Там же, с. 209].

Т.В. Радзієвська розглядає поняття «совість» як складову української «наївної» етики. Дослідниця аналізує зміст двох концептів совість та сумління, вербалізованих засобами українського художнього та публіцистичного мовлення, та їх функціонування в комунікативній діяльності, зокрема автокомунікації [5, с. 31–39]. Відмінність між поняттями «совість» та «сумління», на думку Т.В. Радзієвської, полягає в різних екстенсіональних орієнтаціях: «сумління» тісно пов’язано з концептом праця; «совість» утворює один ряд із концептами розум і свідомість і має відношення до проявів вищої духовності та «виявляє себе тоді, коли вчинок безпосередньо співвідноситься з цінностями християнського світобачення …» [Там же, с. 35].

Якщо прийняти концепцію божественного створення світу, апріорі передбачається існування всезагального вищого закону, який контролює поведінку людини, а також регулює її базові природні інстинкти і таким чином визначає сутність homo sapiens. Таким законом є морально-етичне поняття «совість», яке в українській та білоруській мові репрезентується словами совість та сумління (блр. совесць, совісць, сумленне, рос. совесть).

Розуміння совісті як внутрішнього цензора і закону божественного походження лежить в основі понятійного шару дихотомічного концепту комплетивного типу СОВІСТЬ/СУМЛІННЯ, інтерпретація якого починається із дослідження етимології його ключових номінацій совість та сумління.

Звичайно, совість розглядають як поняття духовне, тобто нераціональне. Однак це суперечить його первинному значенню, яке витікає із етимона лексеми совість. Слово совість запозичене в давньоруську мову зі старослов’янської (съв э сть «свідомість; звістка, свідчення») як калька грецької лексеми συνείδησις «свідомість», «спільне знання», «усвідомлення обов'язку» (пор. лат. conscientia, англ.с onscien се, рос. сознание «свідомість» (буквально «спільне знання»), нім. Gewissen«совість» (Фасмер ІІІ: 705, 707; ЕСУМ V: 345; Огієнко: 288; Черних ІІ: 184; Циганенко: 438).

Номінація совість фіксується в пам'ятках східнослов’янської писемності з ХІ ст.Перекладаючи грецькі релігійні тексти, книжники використовують слово съв э стьу значеннях «почуття моральної відповідальності за свої вчинки», «розуміння», «знання» напозначення однієї із основних категорій християнської моралі (див. Срезн. ІІІ). Корінь вість- (д.-рус., ст.-слов. в э сть «бачу», «пізнаю», «споглядаю», словен. v êst,чеш. v ĕst, польск.wie ść«знання») разом із префіксом со- (варіант су-) зі значенням спільності означає «спільне знання»(Фасмер І: 304). Однокореневий ряд слів доповнюють д.-рус. в э дати «знати», в э даный «пізнаний», в э дани ~ «знання», в э д э ныи «здатний до розуміння», які «вибудовують» образ ментального світу і демонструють вектор його інтелектуального освоєння людиною. Цікаво, що у цей же ряд входить лексема в э дь у значенні «воля» (СлДРЯ І: 290). Таким чином, воля як здатність психіки управляти поведінкою людини входить до інформаційного поля поняття «совість», що має пряме відношення до волюнтативної функції совісті.

Совість як внутрішній божий закон (пор. д.-рус. законъ божыи,доброчьстивыи законъ,въноутрьниизаконъ«християнський закон», вън э шьнии законъ«мирський, світський закон»;въноутрьнии судъ «божий суд») та суміжні з нею дихотомічні категорії «добро/зло», «честь/безчестя», «чистий/нечистий», «гріх/безгрішність» можна визначити, насамперед, через розуміння таких тілесно орієнтованих метафоричних понять християнства, як «внутрішні очі» та «внутрішня сторожа» – основних складових «внутрішньої людини»: нъ вноутрьніма w чима вноутрь лежаще ~ вид э ти. ли ч(с)ть ли бещьсти~(ПрЛ, 70а. ХІІІ ст. – СлДРЯ ІІ: 189); но молитвою та подаси намъ жить ~ ч(с)тои богооугодно … истражю вноутренюю. и прежнимъ гр э хо(м) w (т)дани ~ … – читаємо у «Києво-Печерському патерику» початку ХV ст. (Похвала Феодосію) (Там же). Око Боже (= совість), яке все бачить, чує, знає, держить людину в страху та застерігає її від гріха й безчестя: та Бо велика мудрість Господня: він сильний владою і всевидющий. Його очі на тих, які його страхаються, і сам він відає кожне діло людське. Нікому не велів він бути нечестивим, нікому не давав він дозволу грішити (Книга Сираха 15: 18–20). Володимир Мономах, спираючись на «євангельське слово», повчав: А се вам основа всього: страх божий майте вище над усе; віруюча людина, за переконанням князя, повинна діяти благочестивота научитисяочима управляти (ПСРЛ І, 579). У посланні апостола Павла до римлян говориться про совість як закон, який то звинувачує, то виправдовує вчинки людини: иже являютъ д э ло законное написано въ сердцахъ своихъ, спослушествующеи имъ совэ сти, и между собою помысломъ осуждающымъ или отв э щающымъ (Рим. 2: 15).

Формування концепту СОВІСТЬ як ключового поняття християнства відбувається під впливом текстів Біблії та інших релігійних дискурсів, де поняття отримує різноманітні конотації за допомогою сполучення із семантично протилежними означеннями, які окреслюють межі його інформаційного поля: д.-рус. добра я с., худа я с., чиста я с., нечиста я с. тощо. Так, лъжесловесьныи зълыи люди мають неистиньныю съв э сть (КЕ, 275б. ХІІ ст. – СлДРЯ ІV: 440). Совісним та несовісним, тобтовідповідно усвідомленим чи неусвідомленим може бути гріх (стар. несов э стный/несв э стный грехъ): Прости их от … гр э ховъ совэ стьных и несовэ стьных, вольны х и невольных (Требник, 430 об.–431. ХVІ ст.– СРЯ ХІ: 297) (пор. злое несвэ стное неведение, несовэ стное мучение).

Якщо погодитися із визначенням сутності знання, яке, за словами Павла Флоренського, полягає у «виділенні, розрізненні, обособленні»[8, с. 151], то спільне знання (= совість) стосується визначення у колективній свідомості істини, правди, добра через розрізнення неістинності, неправди, зла. Таким чином, базове знання божественних істин передусім направлене на розрізнення поляризованих категорій морально-етичної концептосфери.

Ґенеза совісті як Супер-Его (психоаналіт.) загальносеміотичного характеру починається з розпаду монарності добро/зло та усвідомлення сакрального гріха через систему табуще в дописьмовий період. У результаті подальшої поляризації компонентів дихотомій на зразок внутрішній/зовнішній, верх/низ, правий/лівий, чистий/нечистий, правда/неправда та ін. формується ситуація вибору за схемою «або/або».Формування багаточисельних маргінальних смислових зон, у центрі яких знаходиться концепт СОВІСТЬ/СУМЛІННЯ, відбувається завдяки асоціативному зв’язку між його інформемами та смислами базових дуальностей універсального характеру. Основним орієнтиром у концептуалізації поняття «совість» залишається вісь добра/зла, яка у семантичному полі сакральної совісті не передбачає медіативних семантичних ланок, що гармонізують крайні члени бінарності, однак совість мирська уможливлює їх існування. Так, сучасні дієслівні форми совістити, совіститися, в(у)совістити, усовіщати передають динаміку відповідного поняття та його здатність «переміщатися» на оцінній шкалі від негативного полюса до позитивного, а також можливість регулювати та контролювати формування homoconscientians– людини совісної.

Совість як всезагальний Божественний закон є категорією внутрішньою – ментально-почуттєвою. Однак будь-яке внутрішнє поняття має екстеріоризоване вираження в соціальній дійсності. Спроби суспільства повернутися до справедливого суду «по совісті» призводить до десакралізації відповідного концепту. Так, за свідченням істориків, у 1775–1862 рр. у російських губерніях існував так званий совісний судгромадянських і навіть деяких кримінальних справ, які передбачали пом’якшувальні обставини (психічна хвороба, малолітство злочинця, справи про чаклунство)через процедуру примирення. У такому суді (рос.) совестнойсуддя розглядав справи із врахуванням не тільки правових норм того часу, але й справедливості, під якою розумілося гуманне відношення до людини незалежно від її соціального статусу. Найбільш поширеними справами у судочинстві таких судів були спори між батьками та дітьми [1, с. 525–527].

Недовге та дещо штучне існування совісних судів перед відміною кріпосного права свідчить про неможливість буття совісті у рамках визначених людиною законів. Невипадково В.А. Маслова розглядає концепт СОВІСТЬ разом із такими поняттями, як правда, істина табрехня [4, с. 216–227]. Цей концепт також має спільну когнітивну базу з такими суміжними поняттями, як «честь», «провина», «сором». У тісній взаємодії вони формують маргінальні концептуальні зони, що впливають на ціннісну орієнтацію носіїв мови.

«Історичний словник білоруської мови» фіксує лексеми доброчестье, доброчестный, доброчестно в значенні «сумлінність», «дуже сумлінний», «дуже сумлінно» (ГСБМ VIII: 149), які входять у синонімічний ряд слів на позначення совісті, праведності та чистоти, концептуально їх об'єднуючи: мы брат я доброчстно и праведнонесмэ шно поживемъ (Чэцця, 217б – Там же). Валентність словоформ демонструє потенційні можливості їх семантики, яка пов’язана з ключовими християнськими смислами: доброчстного народа, доброчстного вчени я спа 7 сова, оц 7 а доброчестье (Там же).

Автор дослідження «Концепт «Совість» в російській, польській та чеській лінгвокультурах» (Є.Є. Стефанський) стверджує, що в російській лінгвокультурі совість є чимсь зовнішнім по відношенню до душі й тіла, тим, що має божественне походження; у польській і чеській лінгвокультурах совість більш раціональне почуття, яким можна управляти [6, с. 124–131]. Ця раціональність пояснюється, на нашу думку, використанням слова сумління, етимологічно пов’язаного із лексемою сумнів, яке активно вживається на позначення совісті в українській та білоруській мовних картинах світу під впливом польської мови (пор. польск. sumlenie).

«Лексикон» Памви Беринди фіксує слово совість у значеннях «розум» та «сумнів» (Бер., 1627 р.), що свідчить про зміну (корекцію) принципів ціннісної орієнтації в картині світу українця та білоруса. Одна із властивостей розуму – схильність до роздумів, рефлексії – проявляється у здатності сумніватися. Рефлексія, за визначенням П.О. Флоренського, – це «повернення до себе», «оглядання себе» та «впізнання себе»[8, с. 152]. Відомий французький теолог П'єр Тейяр де Шарден писав про рефлексію як про придбану«свідомістю здатність зосередитися на самому собі і заволодіти собою як предметом, що має свою специфічну стійкість і своє специфічне значення, — здатність вже не просто пізнавати, а пізнавати самого себе; не просто знати, а знати, що знаєш» [7, с. 136].Таким чином, спільне боже знання піддається людським розумом сумніву на підставі самопізнання.

Hom о dubitans –людина, що сумнівається –важливий етап еволюції людства. Узагальнення досвіду можливе не лише в людському суспільстві, а й серед інших живих істот, але тільки спільні людські когніції передбачають рефлексійність думки, яка аналізує та піддає сумніву набуті знання. Потреба в паралельному існуванні другої ключової номінації концепту зазвичай виникає у випадку недостатності когнітивного знання про поняття (так звана когнітивна лакунарність). Виникнення іншого аспекту в розумінні та розширенні інформаційного поля концепту передбачає включення додаткових значимих смислів, що розкривають потенційні можливості концептуалізації дійсності для носіїв різних мов. Використання номінації сумління, що опредмечує відповідний концепт української картини світу, свідчить про схильність людини до рефлексії, яка спричиняє саморегуляцію поведінки, а також про її здатність до самопізнання та критичного осмислення буття і навіть про можливість сумніву, невпевненості щодо реальності та правильності божих законів (чи не цей сумнів «розхитав» віру сучасної людини в існування вихідних істин, якими повинна керуватися кожна розумна істота?).

Старослов’янізм сумьн э ние, зафіксований І.І. Срезневським у пам’ятках писемності з ХІ ст.,використовувавсяв давньоруській мовів значенні «сумнів, вагання», «трепет», «благоговіння»(Срезн. ІІІ: 679–680). Дослідники припускають можливість використання цього слова у давньоруський період у значенні «совість», однак письмово цей факт не засвідчено. Ст.-слов. соумн э ние/с @ мьн э ниє (пор. рос. сомнение) від со-мьн э ти «сумніватися»(Фасмер ІІІ: 716) пов’язано із праслов. *m ь nĕ ti«думати» (пор. д.-рус. мьнить, мьн э ти «пам’ятати», ст.-слов. мьн э ти, мьн \, болг. мля, мня «думаю, вважаю») (Фасмер ІІ: 633). Деетимологізація д.-рус. сумьн э ни ~(сумьн э тис z «сумніватися, вагатися») обумовила семантичну трансформацію слова сумління в українській мові (ЕСУМ V: 474).Напевно, частково деетимологізована лексема сумління набула своєї спеціалізації в українській та білоруській мовах під впливом полонізму sumlenie(sumnienie)у відповідному значенні. Орієнтацію сумління можна визначити як суто мирську та направлену на зв'язок із значимим для української та білоруської ментальності концептом ПРАЦЯ. Вербальна фіксація такого зв'язку відбувається завдяки паралельному використанню слова сумління та його дериватів у полі названого концепту (пор. укр. сумлінна праця – рос. добросовестный труд; укр. безсумлінник «несумлінна людина; людина, яка погано виконує свою роботу»).

Композитад.-рус. добросъоум э ни ~, що зафіксована у «Хроніці Георгія Амартола», у трактуванні авторів «Словника давньоруської мови ХІ–ХІV ст.» означає «богобоязкість». Однак поданий контекст свідчить про прямий зв'язок слова із мотивом ментального об'єднання (съ-оум э ни ~),тому, на наш погляд, безпосередньо відноситься до вияву колективної свідомості (= совісті):… ~ же то бы(с) по ~диномоу сощимъ? вкуп э всемъ съшедъшимъ(с), ~дино добросъоум э ни ~таино събрас z . что оубо? (ГА, 228в-г–229а. ХІІІ–ХІV ст. – СлДРЯ ІІІ: 13).

«Статут» польського короля Ягайла містить у собі основи етичного кодексу шляхтича, який був зобов’язаний свідчити або присягати на вірність королю под своєю чєстїю и под своимъ соумнєнїємъ(СЯ, 42. ХV ст. – ССУМ ІІ: 539)(пор. стп. s umn і enie).Чєстныи паны, чєстьникы (службові особи високого рангу) складали присягу королю,формула якої включала моральні настанови, поєднання яких імпліцитно передають уявлення про совісну людину: … мы имамы … при кролю … остати и с ними посполу на тыхъ нашихъ господарии воєводъ стати, причєсти , привэрэ , бєзолєсти , бєзъхитрости (Cost. ІІ, 613. Сучава, 1402 р. – Там же).

Словникові дефініції слів совість та сумління у словнику Бориса Грінченка зберігають архаїчні смисли (насамперед прослідковується зв'язок із компонентом «добро») та містять у собі ілюстрації, що демонструють семантичний потенціал номінацій: Совість=Сумління – совісний, добровэстный, совэстливый; Сумління: совэсть: сумлінний – добросовэстный;сумлінність – добросовэстность; сумлінно – добросовэстно (Грінченко ІV: 164; 228–229). Інтерпретуючи поняття «совість», автор посилається на прецедентні тексти, а саме на паремії зі збірника українських приказок та прислів’їв В. Маркевича. Пояснення сумлінності як добросовісності (доброї совісті) пов’язано з тим, що поняття містить протиставлені смисли, експліцитно чи імпліцитно закладені через бінарні опозиції добро/зло, чистий/нечистий, чесний/нечесний, святий/грішний: Хто чисте сумління має, той спокійно спать лягає (Ном. № 4435); Постава свята, а сумління злодійське (Ном. № 178); У їх драгунська совість (Ном. № 3170).

Особливістю українських слів з коренем сумн- (сумл-) є те, що їх поле містить в собі семантику ментальних процесів, які супроводжуються певними емоціями. Однокореневі слова сумнів, сумнінка, сумніння, сумління мають значення «сумнів; напрям думок; настрій; клятва» (пор. рос. сомнение, блр. сумненне «сумнів»), деривати цього ряду позначають інтелектуальні якості розуму, зокрема здатність дорефлексії: сумни(і)вий, сомнющий (Нед.) «сумнівний», сумнівний, сумнящий «якого мучать сумніви» (Нед.), сумліщий «розумний, розсудливий»(ЕСУМ V: 474).

Рефлексивність мислення безпосередньо пов’язана зі станом пригнічення та суму. Дієслівні форми сумнитися «сумніватися» (Грінч.), «зневірятися» (Нед.), сумніватися, сумлітися «перебувати у тяжкому сумніві» (Нед.), усомнітися «завагатися; втратити надію» (Нед.) (пор. рос. усомниться) трансформують статичну субстантивність і ад'єктивність інформеми в активну, динамічну дієслівність. Наведені лексеми доцільно порівняти з формою сумуватись «обговорювати, домовлятися, радитися» (ЛексПол), яку вважають запозиченням із російської чи білоруської мови та спорідненою з укр. сумувати, сум (ЕСУМ V: 475).

Совість сакральна та совість профанна безпосередньо пов’язані зі страхом покарання, загрозою втрати честі, виною, гріхом, соромом (стидом) – тими концептами, які є причиною неспокою, тривоги, туги, суму. У Книзі Сираха говориться про совісний сором як милість Божу: Мій сину, вважай на час та бережися зла, тож не червонітимеш сам за себе. Є стид, що до гріха призводить, а є стид – слава та милість. Не зважай ні на кого собі на шкоду і не стидайся собі на погибель (Кн. Сир. 4: 20–22). У староукраїнській мові вирази дєржати соромъ, нє дєръжа соромоу відповідно означали «соромитися» та «не соромитися». Квазіфразеологічні групи слів д э яти (диати) къ соромот э, быти в соромотоу, быти оу соромот эпередавали семантику спричинення моральної шкоди, сорому, позбавлення честі (ССУМ І: 140, 297, 299) (пор. д.-рус. безстоуди ~, безстидство«стид, сором», безстоудьныи «безстидний»– СлДРЯ І: 141; ст.-рус. несрамливый «безсоромний» – СРЯ ХІ: 304).

У результаті проведеного дослідження нами зроблені певні висновки. Концепт СОВІСТЬ/СУМЛІННЯ є емоційно- та раціонально-рефлексійним утворенням колективної свідомості, яке ми розуміємо як духовно-інтелектуальне спільне усвідомлення (укр. с-відомість, рос. со-знание) вихідних морально-етичних істин християнства, що уможливлює співіснування членів культурно цілісного колективу.

Поняття «совість» є антропоцентричною категорією, яка має якісні характеристики людини «внутрішньої», зокрема має безпосереднє відношення до божественної ідеальної субстанції «душа», однак ґрунтується на субстантивній раціональності. Рефлексійно-емоційна суть поняття «сумління» визначає специфіку відповідного українського концепту.

Асоціативні зв'язки лексем совість та сумління формують масштабне інформаційне поле концепту СОВІСТЬ/СУМЛІННЯ (генетично єдиного утворення свідомості). Перекомбінуючись, вони змінюють структуру поля в діахронії, але зберігають ядерні константи, що демонструють спільні засади східнослов’янської ментальності.

Одночасно можна говорити про досліджений концепт як культурно обумовлений та національно-специфічний. Більш частотне вживання слова сумління в українській мові і використання слова совість у російській мові пояснюється тим, що у східнослов’янській картині світу відбувається диференціація сакральних і мирських категорій та градація базових культурних понять, а також визначення ступеня їх домінування у ментальності народу (концепт ПРАЦЯ набуває особливого значення у картині світу українця та білоруса). Намічаються основні смислові вектори концепту, відповідно до яких лексема совість номінує духовні орієнтири, лексема сумління виокремлює працелюбність як національну рису.Екстеоризація поняття «совість» призводить до його семантичної трансформації та спеціалізації в українській та білоруській ментальності, що пов’язано з використанням лексеми сумління на позначення добросовісної (сумлінної) праці. Відмінності у семантиці ключових номінацій концепту совість та сумління, які в першу чергу базуються на внутрішній формі слів, пояснюються різним набором сем у складі лексичного значення та особливостями їх валентності з іншими лексемами.

Основною одиницею лінгвокогнітивної та лінгвокультурологічної парадигм знань є лінгвокультурний концепт. Джерелом істинних знань про ментальність та культуру народу є діахронні дослідження інформаційних полів саме таких утворень колективної свідомості. Поверхневі структури діахронних концептів відображають особливості їх вербального представлення у ментальності носіїв мови і таким чином демонструють самобутність національної концептуальної картини світу.У перспективі передбачається продовжити дослідження, більш детально проаналізувавши концептуальні зв’язки діахронного концепту СОВІСТЬ/СУМЛІННЯ з іншими базовими лінгвокультурними концептами морально-етичної східнослов’янської концептосфери, презентованої текстами пам’яток писемності ХI–ХVII ст.

Література:

1. ДмитриевФ. История судебных инстанций и гражданского апелляционного производства от Судебника до Учреждения о губерниях. – М.: Университетская типография, 1859. – С. 525–527.

2. Кононенко В.І. Концепт совість/сумління: дискурсивний вимір // Кононенко В.І. Мова у контексті культури. Монографія. – Київ–Івано-Франківськ: «Плай» ЦІТ ПНУ, 2008. – 390 с. – С. 203–219.

3. Коч Н.В. Фауноніми у концептуальній картині світу східних слов'ян ХІ–ХVII ст. // Автореферат дис. … доктора філологічних наук: 10.02.01; 10.02.02. – К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2011. – 36 с.

4. Маслова В.А. Нравственные концепты – правда, истина, ложь, совесть // Маслова В.А. Когнитивная лингвистика: Учебное пособие. – Мн.: ТетраСистемс, 2005. – 256 с. – С. 216–227.

5. Радзієвська Т.В. Сумління й совість крізь призму української мови // Мовознавство. – 1999. – № 1. – С. 31–39.

6. Стефанский Е.Е. Концепт «Совесть» в русской, польской и чешской лингвокультурах // Известия РГПУ им. А.И. Герцена. Сер. «Общественные и гуманитарные науки». – СПб., 2008. – № 11(72). – С.124–131.

7. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – 240 с.

8. Флоренский П.А. Пределы гносеологии // Богословский вестник. – 1913. – Т. 1. – № 1. – С. 147–174.

Список джерел:

Бер. – Лексикон Словенороський Памви Беринди / [надруковано з видання 1627р.]. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 271 с.

Грінч.– Гринченко Б. Словарь украинскаго языка: [в 4 т.] / [зібрала ред. журн. «Киевская старина»; упоряд., з дод. влас. матер.Б.Д. Грінченка]. – Київ: [Б.в.], 1907–1909.

ГСБМ – Исторический словарь белорусского языка / [рэд. А.М. Булыка]. – [вып. 8]. – Минск: Наука и техника; Белорусская наука, 1987. – 312 с.

ЕСУМ – Етимологічний словник української мови: [в 7 т.]. – К.: Наукова думка, 1982–2006 (бібліогр. скороч. див. т. 1, с. 17–34).

Огієнко – Митрополит Іларіон. Етимологічно-семантичний словник української мови [ред. й доп. М. Ласло-Куцюк]. – Вінніпег: Накладом Тов.«Волинь», 1994. – т. ІV. – 557 с.

СлДРЯ–Словарь древнерусского языка XI–XIV вв.: [в 10 тт.] / [под ред. Р.И. Аванесова]. – М.: Русский язык. – т. І–VI, 1988–2000 (список скорот: т. І, с. 94–172).

СлРЯ – Словарь русского языка ХI–ХVII вв. / [под ред. Д. Шмелева]. – М.: «Наука», 1986. – Вып. 11– 456 с. (див.список скорот: т. І).

Срезн. – Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка по памятникам XI–XIV веков: [в 3-х т.]. – М., 1958. – т. ІІІ.

CCУМ– Словник староукраїнської мови ХIV–XVст.: [в 2 т.] / [за ред. Л.Л. Гумецької]. – К: «Наукова думка», 1977–1978 (список скорот: т. І, с. 19–23).

Фасмер – Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: пер. с нем. [в 4 т.] / [доп. О.Н. Трубачева]. – [4-е изд., стер.]. – М.: «Астрель»; АСТ, 2004.

Ц иганенко – Цыганенко Г.П. Этимологический словарь русского языка. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – К.: «Радянська школа», 1989. – 511 с.

Черн их–Черных П.Я. Историко-этимологический словарь современного русского языка: [в 2 т.]. – т. ІІ. – М.: «Русский язык» – «Медиа», 2007. – 560 с.

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 26; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 123 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!