Російська концептуально-мовна картина світу
Лінгвокультурні концепти-ідеї та національна картина світу
Основними маркерами кожної культури, як ми вважаємо, є лінгвокультурні концепти-ідеї – базові складові національної концептуальної картини світу. Саме вони свідчать про специфіку кожного народу або про спільні ментальні корені певних народів. Опис національних картин світу насамперед передбачає вивчення ключових лінгвокультурних концептів, вербалізованих засобами національної мови. Встановлюючи зв'язок між концептуальною і мовною картиною світу, лінгвісти виходять із положення про активну роль мови як певного акумулятивного коду для зберігання і передачі генетично важливої інформації у формуванні й становленні ментальності народу.
Кожна самоцінна культура продукує ключові концепти, що об’єктивуються словом та іншими семіотичними знаками. По суті, подібні ментальні утворення колективної свідомості є концептами-ідеями – діахронно-синхронними лінгвокультурними феноменами, що виражають центральні ідеї певної культури та містять універсальні базові знання, закладені у колективній свідомості. Характерною ознакою концепту-ідеї є те, що його ціннісна складова переважає фактуальну і образну складові (про поняття «лінгвокультурна ідея» див. роботи С.Г. Воркачова). Концепт-ідея – це концепт сфери світосприйняття, у якому концентрація смислів досягає найвищого ступеня змістовності на аксіологічній шкалі соціуму. Він проектує свою багатофреймову структуру через розширене ядро та потужне інформаційне поле, у якому концентрується багатовіковий культурний досвід та колективне знання великої групи людей (етносу, народу, нації). На думку Ю. Степанова, «на відміну від понять, концепти не тільки мисляться, вони переживаються. Вони – предмет емоцій, симпатій і антипатій, а іноді і зіткнень» [Степанов 1997: 40]. Тому за концептуалізовані ідеї люди борються та навіть вмирають [Воркачев 2008; 2009]. Згадаймо рядки відомих українських поетів, присвячених Україні:
|
|
|
Я так її, я так люблю Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю! (Т. Шевченко);
Для всіх ти мертва і смішна,
Для всіх ти бідна і нещасна,
Моя Україна прекрасна,
Пісень і волі сторона(О. Олесь).
Українська концептуально-мовна картина світу
Безперечно, одним із центральних концептів-ідей української картини світу є концепт УКРАЇНА (див. Додатки до лекції 1), російської – концепт РОСІЯ, білоруської – БІЛОРУСЬ. Давній етнонім Русь таким чином залишився у внутрішній формі двох останніх концептів. Взагалі, етимон ключової номінації концепту є ядерною константою його інформаційного поля. До характеристики ознак такого поля залучаються когнітивно-лінгвістичний, семантичний та ін. аналізи окремих вербалізаторів концепту, ії парадигматичних, синтагматичних, асоціативних та ін. зв’язків, аналіз прецедентних текстів, діалектного мовлення, артефактів, пов’язаних із формуванням цього поля тощо.
|
|
|
Проаналізуємо семантику деяких лексем словника «Літопису Самовидця» – козацького літопису, написаного старшиною запоріжського війська староукраїнською мовою і датованого ХVII ст.
балвохвалец — ідоловірець, поганин
бидло — худоба, скотина, воли
герец — жеребець
давання — подарунок
давати дару — прилучати, залучати
дара — причастя
датки — данина, подарунки
дивовиско — диво, чудо
достатній — заможний
драча — здирства, побори
дуди — збір, плата за весілля
живити — залишати серед живих
живность — пожива, корм
живо — живим
живот — життя
комонник — кіннота, кавалерія
охочекононній — найнята кіннота
налога — натиск, здушування
осталец, останец — решта, останній, інші
райтарія — кіннота
робацтво — хробаки, черв’яки
русь — українці
русин — українець
рускій — український
сердюки — наймане піхотне військо
|
|
|
футро — хутро
На цей час мовознавці, в основному, визначилися з переліком основних, базових, концептів національної картини світу. Відомий сучасний дослідник української етнокультури В. В. Жайворонок у статті «Проблема концептуальної картини світу та мовного її відображення» виокремлює концепти історико-культурної свідомості українського народу: «Оскільки концептуальна картина світу (а отже і її фрагменти) – явище динамічне, а не статичне, мовні одиниці, що її відображають, зазнають усіляких перетворень і набувають концептуальних значень, що розширюють семантичне поле того чи іншого мовного знака. У результаті останній функціонує часто не просто як слово-номінація з одним чи кількома лінгвістичними значеннями, а як слово – культурний концепт. Особливо виразними є концепти історико-культурної свідомості народу, про які говорить, зокрема, академік Ю. С. Степанов. Вони пов'язані передусім з народними звичаями, переказами, традиціями – явищами, що підтримують історичну спадковість, тим самим зміцнюючи людську етноспільноту (пор., зокрема, мовні одиниці – концепти батько, мати, батько-мати, хліб-сіль, берегиня, весілля, домашнє вогнище, жива (цілюща) вода, живий вогонь, вулиця, вечорниці, досвітки, дума, душа, земля, калита, калина, кладка, лиха година, мавка, місяць, рута-м'ята, небо, доля, недоля, той (потойбічний) світ (засвіти), розрив-трава, рід, родина, козак, гайдамака, віще слово, соловей, тополя, хата, хліб, чари, човен, щастя-доля, яр та багато ін.). Це не просто слова-знаки, це вже мовні одиниці, наповнені етнокультурним змістом. Вони здебільшого і функціонують у культурних контекстах. Або це народне дискурсивне мовлення, або ж народні чи авторські поетичні тексти. Такі слова в українській мові мають етнографічний, етноісторичний, етнокультурний, етнофілософський, етнопсихологічний, етнопедагогічний та інший національнокультурний підтекст, тому, як правило, багато з них позначені образністю та етносимволікою» [Жайворонок 2002: 51–53].
|
|
|
Риси ментальності певного народу обов’язково відображаються в мові, зокрема в її лексичному складі. Окремі лексеми, вільні сполучення слів, фразеологічні звороти – основні мовні засоби, які передають особливості колективного мислення та колективного досвіду, презентують психологічну специфіку етнічного характеру, демонструють своєрідність представників конкретного народу. Російський письменник М. Чернишевський так писав про українську (малороську) специфіку характеру: «Якщо є племена, які можуть привертати симпатію більше, ніж інші племена, то саме малороси — одне з племен найбільш симпатичних. Чарівне поєднання наївності і тонкого розуму, лагідність звичаїв у родинному житті, поетична мрійність характеру, непохитно наполегливого, краса, витонченість смаку, поетичні звичаї – все поєднується в цьому народі, щоб зачарувати вас, так що іноплеменець стає малоруським патріотом, якщо хоч трохи поживе в Малоросії». Безумовно, ми не можемо ідеалізувати характер українця. Має він позитивні та негативні ознаки, деякі з них можна розглядати як амбівалентні. Дослідники історії та культури українського народу виділяють, наприклад, такі позитивні риси українця, як його працьовитість, гостинність, доброту, сентиментальність, лагідну вдачу,емотивність тощо. Крім цього,для українця характеризують інтровертивність, наївність, простодушність, терплячість, пасивність, байдужість,егоїзм, жадібність (часто пов’язують з бажанням мати багато землі, що осміюється в анекдотах) і т.ін. Яким же чином ці характеристики відображаються в українській мові?
Специфічним виявом доброти українського характеру є, наприклад, вживання (особливо у фольклорі) пестливої лексики (тато – татко, татонько, татусь, татусик, татусенько, татуньо; тонкий – тонюній, тонюсінький, тонюсічкий, тоненький, тонесенький, тонесененький, тонюсенечкий, тонісінький, тонісіченький, тонюсінький, тонюсіненький, тонюсіченький; їсти, їсточки, їстоньки, їстуні, їстки, їстуноньки, їстусики, їстусі, їстусеньки). Пестливими словами називають навіть негативних персонажів (згадайте рядки гімну України: Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці; із вірша Тараса Шевченка: …Найду жінку, почастую, з вороженьків покепкую…). Однак такі мовні форми пов’язують і з іншими чинниками: по-перше треба згадати феномен табу та у зв’язку з цим форми задобрювання злих духів у давні часи; психологи схильні пояснювати цей факт заниженою самооцінкою, політики – відсутністю власної гідності.
Кожна мова має свою оригінальну фразеологічну систему, що пов'язано з етнографічною неповторністю народних вірувань, побуту, звичаїв, матеріальної культури, особливостями історії народу, що й впливає на формування ментальності народу. У фразеології у більшій мірі, ніжу лексиці, відображається національнаспецифіка картини світу: укр.на рушник стати, дістати гарбуза, передати куті меду,облизати макогона, наче набігла татарська орда, язик до Києва доведе; рос.коломенская верста, казанская сирота, бить баклуши; блр.каб цябэ расамаха задралатощо.В українській мові відображена гендерна національна специфіка: чоловік – голова, а жінка – шия, куди шия повернеться, туди й голова повертається (українська жінка мала певні права у сім’ї, її голос враховувався на громадських зборах). Відомо, що українці дуже гостинна та оптимістична нація: їжте, кумасю, грибочки, щоб були красивими ваші дочки; їжте, веселіться і про завтра не журіться; пекла й варила, щоб гості їли й мене хвалили.
v ???Які риси відображають, наприклад, такі прислів’я та приказки?: хоч не з’їм, то понадкусюю, своя сорочка ближче до тіла, моя хата скраю тощо.
У межах однієї культури також можливі регіональні ментальні відмінності, що базуються на культурних та мовних відмінностях: у західних регіонах люди більш релігійні, основне віросповідання – католицизм, тому велике значення мають латинізми певних ЛСГ. Багато запозичень – полонізмів, германізмів, мад'яризмів – характерна мовна риса західноукраїнських говірок. Безсумнівно, такі мовні вкраплення впливають на формування ментальності.
Російська концептуально-мовна картина світу
Особливості російської ментальності досліджувалися філософами (М. Бердяєв, М. Лосєв, П. Флоренський), культурологами та лінгвістами (Б. А. Успенский, Ю. М. Лотман), істориками (М. Карамзін).
Так, М. Карамзін, російську культуру пояснює через образ «палкого юнака», який вже пройшов шлях учнівства, але у нього ще попереду період звершень. У статті «Про любов до Батьківщини і народну гордість» (1802 р.) він пише: «... як людина, так і народ починає завжди наслідуванням, але повинен з часом бути сам собою, щоб сказати: я існую морально. ...Добре і повинно вчитися, але горе і людині і народу, який буде постійним учнем! До цього часу Росія безперестанку височіла, як у політичному, так і в моральному сенсі. Символ наш є палкий юнак: серце його, наповнене життям, любить діяльність, девіз його є труди і надія!» [Карамзин 1982: 97].
Теоретики слов'янофільства – К. С. Аксаков, І. В. Кирєєвський, О. С. Хомяков та ін. розвивали думку, що для російського народу завдяки його національному характеру домінують не політичні і державні відносини, а релігійно-духовні. І. В. Кирєєвський у статтях «Про характер європейської просвіти і її ставлення до просвіти Росії» та «Про можливість і необхідність нових начал у філософії» поставив питання про самовизначення російської культури. На його думку, її основні відмінності від західноєвропейської культури полягають в різних духовних, культурних та історичних коренях: «Три елементи Заходу: римська церква, давньоримська освіченість і виникла з насильств завоювання державність – були зовсім далекі давній Росії . Прийнявши вчення християнське від Греції, вона постійно перебувала у спілкуванні зі вселенською Церквою» [Киреевский 1911: (1: 182–183)].
На процес становлення ментальності носіїв російської мови у Г. П. Півторака свої погляди: «Поступово зростала територія держави, відбувався довготривалий процес формування російської мови, змінювалися духовні пріоритети і культура загалом, а все це формувало й нову ментальність усієї народності. Ця ментальність була досить своєрідною порівняно зі світосприйняттям південних русинів-українців. Росіяни в епоху Івана Грозного вже були мало чим схожі на росіян часів Андрія Боголюбського.
Характерною особливістю процесу формування російської народності було те, що в неї влився великий струмінь фінно-угорської і частково балтійської крові. Історичну роль фінно-угорського субстрату у формуванні антропологічного типу російського народу та деяких особливостей його мови й етнографічних рис визнають і самі російські дослідники (М. Покровський, В. Алексеєв, Т. Алексеєва, Є. Горюнова, Г. Дебець, М. Левін, Т. Трофимова та ін.)».
Цікаві думки про формування картини світу росіян містяться у працях Ю.М. Лотмана та Б.А. Успенського. Так, Б.А. Успенський визначає сутність руської культури як культури «на розрив» та відмічає особливості переходу одного типу культури в інший наступним чином: « … новые исторические структуры в русской культуре изучаемого периода [ХVIII в.] неизменно включают в себя механизмы, воспроизводящие заново культуру прошлого. Чем динамичнее система, тем активнее механизмы памяти, обеспечивающие гомостатичность целого <…>изменение протекает как радикальное отталкивание от предыдущего этапа. Естественным результатом этого было то, что новое возникало не из структурно «неиспользованного» резерва, а являлось результатом трансформации старого, так сказать, выворачивания его наизнанку. Отсюда, в свою очередь, повторные смены могли фактически приводить к регенерации архаических форм.
Возможность поступательного развития при таком последовательном и циклически повторяющемся «отрицании отрицания» определяется тем, что на каждом новом этапе, вследствие меняющейся исторической обстановки и, в частности, внешних культурных влияний, приобретается новая перспектива культурного развития, актуализирующая тот или иной семантический параметр. В результате одни и те же понятия могут наполняться на каждом этапе новым содержанием в зависимости от того, какова исходная точка развития» [Успенский (1: 339, 341)] (курсив наш. – К.Н.). Вчений робить висновок, що «эти глубинные структуры развития и позволяют, собственно, говорить о единстве русской культуры на разных этапах ее истории. Именно в изменениях обнаруживается неизменное» [Там же].
Доказом наукової об’єктивності «веерной» (рос.) моделі концептуалізації дійсності слугують слова Б.А. Успенського: «Само понятие «нового» оказывается реализацией представлений, корни которых уходят в глубочайшую старину. При этом можно отметить две модели построения «новой культуры»: 1) Сохраняется глубинная структура, сложившаяся в предшествующий период, однако она подвергается решительному переименованию при сохранении всех основных старых структурных контуров. В этом случае создаются новые тексты при сохранении архаического культурного каркаса. 2) Меняется самая глубинная структура культуры. Однако и меняясь, она обнаруживает зависимость от существовавшей ранее культурной модели, поскольку строится как «выворачивание ее наизнанку», перестановка существовавшего с переменой знаков. Наглядным примером этого являются пути проникновения дохристианских языческих представлений в культурную систему христианства»[Успенский (1: 341)]. Основним шляхом проникнення старого стала «реанімація» язичницьких ідолів у християнських богів та святих, а також у нечисту силу: Волос → св.Власій – Волос → леший Волосатик; Мокошь → св. Параскева П‘ятница, Богородиця – Мокошь → «нечисть», «жінка легкої поведінки» тощо.
Спільними рисами представників трьох народів можна назвати сердечність (так званий кардіоцентризм), душевність, перевагу почуттів над розумом, чуйність, емотивність, незлопам’ятність та всепрощенство.
ДОДАТКИ
І. Статті.
УДК 811. 161 +81-11
Наталя Коч
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 28; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!