Виникнення й еволюція політичної економії до кінця XIX ст.
Зародження політичної економії.
«Як усяка дитина, — зазначав П. Самуельсон, — політична економія почала формуватися задовго до її народження». Вона бере свій початок з першої у світі школи політичної економії — меркантилізму (італ. mercantilism — торговець, купець) і епохи пізнього Середньовіччя (остання третина XV ст.). Це вчення відображало інтереси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представники меркантилізму вважали золото і срібло, то таке багатство, на їхню думку, нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.
На першому етапі свого розвитку (XV — початок XVI ст.) мерканти-лізм набув форми монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.
Для другого етапу розвитку меркантилізму характерне те, що його прихи-льники обстоювали розширення зовнішньої торгівлі, не забороняли вивезення грошей з країни. Деякі з них вимагали обкладання іноземних товарів високими митами, виступали за досягнення активного торговельного балансу через розвиток національного виробництва й вивезення частини товарів за кордон, за посилення ролі держави. Представник французького меркантилізму Монкретьєн розглядав гроші як товар, проте не зміг з'ясувати, чому товар стає грошима. Загалом західноєвропейські меркантилісти єдиним джерелом прибутку називали нееквівалентний обмін. Меркантилізм був переважно прогресивною економічною теорією, його представники уперше з'ясували головну мету розвитку капіталістичного способу виробництва.
Недоліками меркантилізму були:
1) неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їх основних форм;
2) помилкове визначення вартості грошей (вважали, що ця вартість зумовлена природними властивостями золота і срібла);
3) рекомендації ранніх меркантилістів заборонити вивезення грошей з країни, обмежити імпорт стримували розвиток торгівлі;
4) предметом політичної економії вони вважали сферу обігу, а отже проповідування мінової концепції.
Оскільки ця школа відображала переважно інтереси торговельної буржуазії, наприкінці XVI — на початку XVII ст. її ідеї ввійшли у протиріччя з інтересами промислової буржуазії. У мануфактурний період розвитку капіталізму, держави загалом на зміну меркантилізму приходить класична політична економія.
Класична політична економія.
Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини XIX ст. Його засновники — У.Петті (Англія), П.Буагільбер (Франція), які започаткували теорію трудової вартості. У.Петті також визнав об'єктивність економічних законів. Свого розвитку класична політична економія набула у працях фізіократів Ф.Кене та Ж.Тюрго (Франція). Найвище її досягнення — праці англійських економістів А.Сміта (1723—1790) та Д.Рікардо (1772—1823). Класичній політичній економії належить низка важливих наукових відкриттів. Вона зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, віднісши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об'єктивних закономірностей. Класики, як уже зазначалося, започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення. Вони досліджували доходи основних класів буржуазного суспільства, механізм конкуренції, кредиту, грошового обігу. Класична політична економія вперше поставила проблему економічних законів, досліджувала їх об'єктивний характер, механізм дїї, необхідність урахування та використання цих законів у господарській практиці й політиці. Джерело вартості класики вбачали в різних формах конкретної праці. А. Сміт чітко розмежував валовий і чистий національний доход, основний і оборотний капітал.
Ринок вони розглядали як саморегульовану систему, що найефективніше «невидимою рукою» розподіляє ресурси. Згідно з висновком А. Сміта, ринкова економіка в умовах конкуренції забезпечує найкращий результат для всіх. Держава не повинна втручатися в економіку (або має мінімально втручатися, що відповідає принципам лібералізму — основній ідеї вчення А. Сміта), але мусить захистити конкуренцію від самих підприємців, не допускаючи її обмеження, а також створити загальні умови виробництва й розвивати освіту, будувати дороги, мости, забезпечувати зв'язок. Тому А. Сміт стверджував, що прийняття законів лише заважає економічній системі. «Дайте їй спокій, — писав він. — Таке мастило, як своєкорисливість, змусить шестерні крутитися незвичайним чином. Нічого не треба планувати». Приватний інтерес людини як основний стимул її економічної діяльності, за А. Смітом, реалізується в процесі взаємообміну з іншими людьми результатами часткової економічної діяльності (активності), тобто в процесі поділу праці. Принцип вільної конкуренції, на думку А. Сміта, найповніше реалізується в процесі вільного переміщення робочої сили, вільної купівлі-продажу землі, наявності свободи вільної торгівлі та скасування державних регламентацій функціонування промисловості й внутрішньої торгівлі. Позитивними є його положення про необхідність поглиблення міжнародного поділу праці. Конструктивною на той час була його ідея вільного підприємництва.
Заслугою Д. Рікардо було, зокрема, те, що в його теорії чіткіше розмежовані споживча і мінова вартості, вартість товару зводиться до праці. На відміну від А. Сміта (який стверджував, що вартість складається з доходів) він доводив, що вартість розпадається на доходи, оскільки її треба спершу створити. Він звернув увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною платою робітника і продуктом його праці (що є передумовою з'ясування сутності експлуатації за капіталізму). У вченні Д. Рікардо знайшла відображення теорія додаткової вартості (хоча він не відокремив її від таких особливих форм додаткової вартості, як прибуток, рента, відсоток), сформульовано закони обернено пропорційної залежності між величиною заробітної плати і прибутком, з'ясовано механізм диференціальної ренти, розвинуто теорію ціни, ренти. Рента створюється працею, а не є продуктом природи. Крім того, вона створюється відповідно до закону вартості.
Представники класичної політичної економії Дж. Мілль, Мак-Кулох та інші не змогли розвинути наукові елементи вчення А. Сміта та Д. Рікардо.
Основними недоліками класичної школи політичної економії, які випливали передусім із двоїстої методології А. Сміта (еклектичне поєднання зовнішніх поверхових форм і намагання проникнути в сутність), є:
1) з аналізу відтворення суспільного капіталу А. Сміта «випав» постій-ний капітал, тому вартість сукупного суспільного продукту він звів лише до величини заробітної плати і прибутку;
2) Д.Рікардо визначав вартість товару (одне з визначень) через механізм попиту і пропозиції, тобто як результат змішування абстрактної та конкретної праці;
3) хоча обидва класики політичної економії близько підійшли до розумі-ння вартості товару робоча сила, але не змогли науково обґрунтувати цю категорію;
4) поняття «капітал» зводили лише до речового змісту, засобів виробни-цтва, ототожнили його з останнім;
5) класична школа політичної економії не спромоглася виокремити най-більш абстрактну та найбільш загальну форму вартості продуктів праці;
6) Д. Рікардо механічно ототожнював форми вияву закону вартості, самої вартості (наприклад, середній прибуток, ціну виробництва) із самим законом, а додаткову вартість — з такими формами її вияву, як прибуток, рента. Водночас класична школа прагнула з'ясувати внутрішній зв'язок цілого, на відміну від багатьох форм його вияву;
7) предметом політичної економії представники цієї школи вважали нау-ку про багатство, щоправда у працях Д. Рікардо помітні спроби відійти від такого розуміння. «Політичну економію, — зазначав він, — слід було б назвати дослідженням законів, які визначають розподіл виробленого продукту між класами, що беруть участь у його створенні»;
8) капіталістичний спосіб виробництва вважали одвічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до принципу історизму;
9) представники цієї школи ігнорували або недооцінювали роль держави у господарському житті.
У Франції відгалуженням класичної школи політичної економії були фізіократи(грецьк. phisis — природа і kratos — влада), які вперше джерелом суспільного багатства назвали не сферу обігу (на відміну від меркантилістів), а сферу виробництва, природу. Земля, на їхню думку, — найвища цінність. Представники школи фізіократів — економісти Ф. Кене, Ж. Тюрго та ін. Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу на капітал. Вони запровадили у науковий обіг категорію «чистий продукт», який розглядали як обсяг і вартість сільськогосподарської продукції за вирахуванням усіх витрат. Отже, джерелом багатства було названо перевищення створеним у сільському господарстві продуктом спожитого у цій сфері продукту. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними сферами, а працю робітників і підприємців у цих сферах — лише як таку, що покривала витрати на їх існування. Економічна політика, на їхню думку, повинна здійснюватися відповідно до принципу « laissez - faire — faire - laissez » — «дозволяйте робити, хто що хоче, і йти, хто куди хоче». Ф. Кене вперше зробив спробу виділити класи на економічній основі, розробив економічну таблицю, в якій спробував провести кількісний макроекономічний аналіз натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ця таблиця стала прообразом розширеного відтворення К. Маркса, методів аналізу «витрати-випуск» В. Леонтьева, які використовуються у XX ст. і в яких розкриваються міжгалузеві зв'язки.
Поряд з класичною виникає вульгарна політекономія, представники якої, зокрема англійські економісти Е. Мальтус, Н.Сеніор та інші, оцінювали реальну дійсність з погляду найконсервативніших верств суспільства і замі-сть спроб проникнути в сутність економічних явищ і процесів (як А.Сміт і Д. Рікардо) здебільшого описували поверхові зовнішні форми взаємозв'язків (звідси й назва — вульгарна — від лат. vulgarus — простий, звичайний). Це було зумовлено передусім тим, що в період загострення суперечностей капі-талізму необхідно було будь-якими методами доводити прогресивний і одві-чний характер цього ладу. Т. Мальтус, наприклад, стверджував, що сутність закону народонаселення полягає в тому, що населення зростає в геометрич-ній прогресії, а продукти харчування — в арифметичній; зростання населен-ня повинно супроводжуватися зниженням заробітної плати робітників до рі-вня, якого ледве вистачає, щоб прогодувати їх. Класична школа політичної економії, її прогресивні ідеї набули розвитку в марксистській політичній економії.
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 7; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!