Основні напрями сучасної економічної теорії.

Неокласична економічна теорія.

       В останній третині XIX ст. з розвитком внутрішніх економічних і соціаль­них суперечностей капіталізму починається перехід цьо­го способу виробництва у вищу й водночас низхідну стадію розвитку, що характеризується передусім виник­ненням монополій і активним втручанням держави у роз­виток економіки, її одержавлення. Цю стадію неод­нозначно тлумачили представники різних напрямів і шкіл економічної теорії. У марксистській політичній економії вона отримала назву «імперіалізм» (Ленін), у працях західних науковців найпоширеніші назви — «корпоративний капіталізм», «народний капіталізм», «індустріальне суспільство», «постіндустріальне суспіль­ство», «суспільство споживання».

       Усю сукупність течій, шкіл сучасної економічної дум­ки можна умовно згрупувати в такі основні напрями:

1) неокласична економічна теорія;

2) інституціонально­соціологічний напрям, або інституціоналізм;

3) кейнсіанство;

4) марксистська сучасна теорія.

       Об'єкт дослідження неокласичної економічної теорії — поведінка Homo economicus — «людини економічної», котра як продавець робочої сили, споживач чи підприє­мець намагається максимізувати свій дохід, звести до мі­німуму витрати (чи зусилля). Ця теорія виникла в 70-ті роки XIX ст.

       Основним об'єктом її вивчення є досягнення оп­тимального режиму господарювання окремих еконо­мічних одиниць в умовах вільної конкуренції, шляхів досягнення рівноваги цієї системи за допомогою обмеженого (непрямого) втручання держави в економіку. Зокрема, в теорії загальної економічної рівноваги за допомогою механізму вільної конкуренції (насамперед ринкового ціноутворення) забезпечується «справедлива винагорода кожного з факторів виробництва і повне ви­користання економічних ресурсів». Ця теорія найбільшо­го розвитку набула у працях англійських економістів А. Маршалла і А. Пігу. Так, А. Маршалл використовував поняття «ціна рівноваги», обґрунтував поняття «еластичність попиту», розвинув теорію ціни. Ця теорія спирається, з одного боку, на концепцію виробничих вит­рат (згідно з якою вартість визначається витратами різ­них факторів, передусім землі, праці і капіталу), а з іншого — на положення австрійської школи. В останньо­му випадку йдеться про те, що з метою вивчення законо­мірностей формування попиту споживачів і цін на това­ри і послуги, які вони купують, необхідно з їх позицій порівнювати й оцінювати різноманітні корисні блага — харчі, одяг, товари тривалого користування та ін. Пев­ною мірою до цього напряму можна віднести й М. Тугана-Барановського.

       Неокласичний напрям представлений двома основни­ми течіями - монетаризм і неолібералізм.

Монетаризм (англ. money — гроші) — економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуван­ні економічної кон'юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового націо­нального продукту, а також у розвитку виробництва.

       Виник в середині 50-х років XX ст. у США. Його засновник — глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен — виступає проти активного й широкомасш­табного втручання держави в економіку, проти держав­них заходів стимулювання попиту, висуваючи при цьому гасло «назад до Сміта». На його думку, державне регулю­вання економіки недостатньо ефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів ви­робництва, тому його слід замінити автоматичним при­ростом грошової маси в обігу або обмежити контролем за грошовим обігом. Засобами регулювання економіки, за монетаристами, також є досягнення збалансованості дер­жавного бюджету, встановлення високих відсоткових ста­вок. Позитивна сторона монетаризму —

 •всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів,

•обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки.

       Виходячи з кількісної теорії грошей, монетарної тео­рії економічного циклу, монетаризм розглядає роль гро­шової маси як визначальної ланки господарського меха­нізму. Він намагається ліквідувати або вкрай урізати со­ціальні програми держави, обстоює масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені в програмах Міжнародно­го валютного фонду.

 

3.2 Неолібералізм.

       Погляди неокласичної школи політич­ної економії з різними течіями, напрямами отримали в економічній літературі назву лібералізм (лат. liberalism — вільний).

Лібералізм — сукупність поглядів, основним змістом яких є запе­речення необхідності втручання держави в економічне життя й ро­зуміння механізму самоорганізованого ринку як єдиного ефектив­ного регулятора господарських процесів.

       За державою лишається функція охорони існуючої системи. Ідеї економічного лібералізму ґрунтовно розро­бив А. Сміт. Він виступав проти скасування залишків регламентування промисловості й торгівлі (насамперед зовнішньої) державою.

       Позитивне у цих поглядах те, що вони були спрямо­вані проти феодальних порядків, надмірної цехової рег­ламентації. Найяскравіше ідеї економічного лібералізму виражені у сформульованому Ж..-Б. Сеєм законі, згідно з яким пропозиція породжує власний попит, а капіталізм здатний без втручання держави стихійно й автоматично відновлювати економічну рівновагу.

       Методологічною основою лібералізму є принцип інди­відуалізму, згідно з яким повинна існувати природна сво­бода людини від суспільства, а обстоювання своїх інтере­сів окремими індивідами зумовлює задоволення суспіль­них інтересів, забезпечує досягнення суспільного добро­буту. Такі погляди значною мірою відображали специфі­ку капіталізму епохи вільної конкуренції.

       Сучасні послідовники економічного лібералізму — неоліберали (аме-риканські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк) — виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання максимальної свободи підприємцям і торгі-вцям. Л. Мізес абсолютними основами цивілізації називав приватну власні-сть, вільний обмін і поділ праці, на якому базується такий обмін. Водночас регульовану за соціалізму економіку він вважав запланованим хаосом, оскі-льки ціни не відображали співвідношення попиту і пропозиції. Ф. Хаєк також обстоював ідею максимальної свободи людини, переваги ринкової системи над змішаною, вважав капітал вічною категорією. На його думку, регулюван-ня господарської діяльності порушує механізм передання інформації.

Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929—1933 pp. На зміну їм прийшло вчення Дж. Кейнса, стрижнем якого, як ми вже зазна-чали, є необхідність широкомасштабного втручання держави в економіку, оскільки ринковий механізм неспроможний подолати кризи, безробіття та інші глибинні вади капіталізму. Намагаючись пристосувати свої погляди до реалій дійсності, представники неолібералізму розробили теорію соціально орієнтованого ринкового господарства, яка проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін тощо, гарантування державою цих умов і соціальну спрямованість їх розвитку. Авторами цієї теорії були відомі німецькі еконо-місти А. Мюллер-Армак, В. Репке та Л. Ерхард. Водночас Ерхард обстоював широке використання державних важелів регулювання економіки (в тому числі державний розподіл ресурсів і контроль за ними), які значно послаб-люються після досягнення поставленої мети.

Інституціоналізм

       (лат. Institutum — установа) — один із напрямів західної економічної думки, який основне значення приділяє аналізу ролі інститутів у прийнятті економічних рішень та в економічній діяльності, їх спрямованості й ефективності.

       Виник наприкінці XIX — на початку XX ст. До інститутів його прихи-льники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, монополії (в тому числі корпорації), сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо, а економіку розглядають як систему відносин між господарюючими суб'єк-тами, що формується під впливом економічних та неекономічних факторів (серед останніх важлива роль відводиться насамперед техніці). Широкий соціологічний підхід до предмета економічної теорії зближує їх з історичною школою. Інституціоналізм заперечував обу­мовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори.

       Засновники інституціоналізму — американські науковці Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон та інші. Т. Веблен, наприклад, розглядав життя людини як боротьбу за існування, тобто як

процес відбору і пристосування. Так само, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається природний відбір інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути — це особливі форми життя (в тому числі господарського), зв'язків і відносин між людьми, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важливим фактором відбору.

       Розрізняють інституціоналізм соціально-технологічний (представники якого Дж. Гелбрейт, Р. Арон, Ян Тінберген та інші основою економічного розвитку вважають впровадження науки й техніки у виробництво і на цій основі обґрунтовують індустріальне, постіндустріальне та інші форми суспільства); соціально-психологічний (автор якого — Т. Веблен основою розвитку вважає інститути майстерності, родинного почуття та інші) і соціально-правовий (автор якого Дж. Р. Коммонс основою розвитку суспільства називає право, юридичні відносини).

       Представники інституціоналізму виступили з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстрактціями), обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресур­сів і самого капіталізму. Вони стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції XIX ст. перестало відповідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів.

       Корпорація, в якій відбувається відокремлення власності від управління і здійснюється планомірний розвиток в єдності зі стихією дрібного та середнього підприємництва, утворює якісно новий елемент економічних інститутів. Але головним економічним інститутом і осно­вою сучасного їм суспільства, нової системи представни­ки інституціоналізму вважали державу, яка проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. А ідеа­лом суспільства вони проголошували державу соціально­го благоденства. Для цього, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

       Аналізуючи корпорації, прихильники інституціоналізму значну увагу приділяли процесу відокремлення власності від контролю за виробництвом, ввели поняття «абсентеїстська власність» (власність, якої немає, яка розсіює-ться серед акціонерів, що втрачають контроль за засобами виробництва), що призвело до принципових змін у системі управління виробництвом.

       Це управління здійснює не підприємець, а управляю­чі, які дбають про свої вузькі інтереси й контролюють корпорації. Таку систему американський економіст Г. Мінз називає колективним капіталізмом. Найлогічні­шого завершення ця ідея набула в теорії «техноструктури» Дж. Гелбрейта, до якої він відносить професіональних керівників (управляючих), починаючи з вищих менеджерів до керівників нижчої ланки — бригадирів, майстрів, осіб, зайнятих рекламою, тощо.

       Неоінституціоналізм — новий різновид інституціоналізму, який виник в останні десятиріччя і основою економічного розвитку в постідустріальному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи — всебіч­ний розвиток людини. Зокрема, XXI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну теорію прав власності (в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка досліджує взаємозв'язок економічних і політичних явищ, зокрема бюрократичного управління), передбачають розширення соціальних програм. Представниками неоінституціоналізму є американські вчені Р. Коуз, А.Алчіан та ін..

       Заслуговує на увагу такий аспект методології в теорії інституціоналіз-му, як необхідність вивчення не так процесів функціонування капіталізму, як його розвитку, трансформаційних змін, що при цьому відбуваються.

       Найпрогресивнішими ідеями сучасного інституціоналізму є необхідніс-ть участі працівників у власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гаран­тій. Заслуговують також на увагу їхні думки про еколого-економічне виживання людства, про доцільність державного контролю за екологічними процесами, освітою, медициною. В методологічному аспекті раціональною є їх ідея про обмеженість аналізу економічної системи лише з боку раціонально мислячого індивіда (людини економічної) і необхідність враховувати дії організацій людей (профспілок, товариств споживачів та ін.).

3.4 Кейнсіанство та його еволюція.

       Кейнсіанство — один із провідних напрямів сучасної економічної тео-рії. Назву отримав від імені відомого економіста Дж. Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспромож-ний буде існувати, не зможе «уникнути повного руйнування існуючих економічних форм». Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний доход, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромад­ження та ін. Ці категорії він розглядав у їх взаємодії та функціональних зв'язках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти закономірностей розширеного відтворення, спираючись на окремі положення теорії від­творення Маркса.

       На відміну від деяких своїх попередників, Кейнс стверджував, що досягти рівноваги в економічній систе­мі через механізм вільної конкуренції, рухливість капі­талу тощо неможливо і рівновага — рідкісний випадок в економіці. З цієї причини учений обґрунтовано критику­вав закон Ж.-Б. Сея. Щоб наблизитися до рівноваги, за Кейнсом, необхідно насамперед регулювати попит через підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі — ефект мультиплікатора). Отже, в те­орії Кейнса вирішальна роль належить інвестиціям. Роз­ширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для ра­ціонального використання трудових ресурсів. Збільшен­ня приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій за­лежать обсяг національного доходу, зайнятість, урівнова­ження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав доціль­ним збільшення державних витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.

       Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту, за Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.

       Прихильники Кейнса обстоювали активізацію процесів перерозподілу доходу, збільшення соціальних виплат, антикризове та антициклічне регулювання. Всі ці заходи прискорили розвиток економіки, послабили гостроту й глибину економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві. Водночас таке стимулювання попиту стало у 70-ті роки однією з причин високого рівня інфляції, по­глиблення диспропорцій в економіці й на ринку праці, зростання дефіциту державного бюджету тощо. Тому сучасні послідовники Кейнса відмовляються від ортодоксальних положень, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічному взає­мозв'язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання (Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.). У політиці доходів вони вбачають засіб розв'язан­ня таких найболючіших проблем економіки, як інфляція та зайнятість.

       Одним з етапів еволюції кейнсіанства є неокейнсіанство, представник якого англійський економіст Р. Харрод намагається розробити теорію економічної динаміки, модель економічного зростання, яке залежить лише від нагромадження капіталу, що може бути досягнуто в умовах рівності заощаджень та інвестицій.

       Чимало послідовників Кейнса виступають за необхід­ність довготермінового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави в структурній перебудові економіки, в координації еко­номічної політики у міжнародному масштабі. Окремі ра­ціональні сторони кейнсіанства (активізація інвестицій­них процесів з боку держави, зростання зарплати під контролем держави тощо) доцільно використовувати в Україні.

Посткейнсіанство — один з етапів еволюції кейнсіанства, що розглядає теорію Кейнса лише як елемент нової системи економічних поглядів з поглядами представників інституціонального напряму (їхніх теорій ринку та ціноутворення), з деякими положеннями Маркса з проблем відтворення за капіталізму.

       Найвідомішими економістами цього напряму є А. Лейонхувуд (США), Дж. Робінсон (Англія), JI. Пазінетті (Італія) та інші. Критикуючи положення неокласичної школи, стверджуючи неспроможність ринкової системи забезпечити стабільне економічне зростання і розв'язати соціальні проблеми, вони намагаються розробити таку теорію виробництва і розподілу продуктів, у якій темпи економічного зростання, норма нагромадження капіталу залежать від розподілу національного доходу між працею і капіталом.

       Значну роль посткейнсіанці відводять грошам та грошово-кредитним інститутам, утворенню й нестабільності грошового попиту, які здатні впливати на процес відтво­рення. Інфляцію вони пояснюють особливостями монополістичного ціноутворення та іншими факторами, пов'яза­ними з витратами виробництва, а фінансову нестабільність — з очікуваннями в умовах невизначеності, що впливають на динаміку відсоткових ставок, на оцінку майбутніх прибутків та цін різних фінансових активів. Щоб подолати інфляцію, необхідно, на їхню думку, тра­диційні методи бюджетної політики доповнити політи­кою доходів, що передбачає добровільну угоду профспі­лок, монополій та держави про темпи зростання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці. З цією метою посткейнсіанці розробили теорію акселератора (лат. acceleratio — прискорювати), в якій розкрито залежність приросту інвестицій від зростання доходу. При цьому кожний відсоток приросту доходів зумовлює більший відсоток приросту інвестицій. Враховуючи взаємозв'язок акселератора і мультиплікато­ра, кейнсіанці розробили теорію динамічного зростання в умовах кон'юнктури, що змінюється, основою якої є бюджетна політика, зокрема використання таких стабілі­заторів, як виплати держави на соціальне страхування, податки та ін.

       Чимало прихильників цього напряму виступають за розробку термінової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровад­ження системи національного планування економіки тощо з метою активнішого втручання держави в макроекономічні процеси.

       Ці ідеї у посткейнсіанстві отримали назву лівого кейнсіанства. Його представники (П. Сраффа, Л. Пазінетті та інші) виступають за обмеження влади монополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і відповідно роз­ширення соціальних програм (розвиток освіти, охорони здоров'я, соціальне страхування, житлове будівництво), за справедливий розподіл і перерозподіл національного доходу, за ефективнішу антикризову та антициклічну політику держави тощо. Така політика повинна здійсню­ватися насамперед за рахунок держбюджету з викорис­танням стабілізаторів (податків, виплат на соціальне стра­хування тощо).

       Теоретико-методологічною основою лівого кейнсіанства є поєднання положень економічної думки з елемента­ми марксистської політичної економії. Лівокейнсіанці гостро критикують ідеї неокласичної школи граничної корисності, намагаються переосмислити чимало фунда­ментальних категорій політичної економії (вартість, ціна, капітал, прибуток, гроші та ін.), синтезуючи позитивні сторони класичної школи політичної економії та марксистські погляди.

Лекція № 3

Тема: Економічний прогрес та його рушійні сили

 

Навчальна мета: Дати поняття та суть економічного прогресу, його складові.

Час: 80 хв.

Навчальні питання:

1.10хв

2.30хв

3.20хв

4.15хв

5. Заключна частина – 5 хв.(підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: першоджерела, таблиці, схеми, малюнки.

Джерела і література:

1. Башнянин Г.І., Шевчик Є.С. Політична економія: Навч. посіб. 3-те вид., перероб. і випр. – Львів: "Новий світ– 2000". – 2004. – 480с.

2. Гальчинський А.С. Палкін Ю.І. Основи економічних знань. Київ. "Вища

школа", 1999.

3. Економіка. Навчальний посібник / за ред. доц.. С.Д.Степаненка. – К.: КНЕУ, 2006. – 246с.

4. Крупка М.І, Островерх П.І., Реверчук С.К.. Основи економічної теорії: Підручник. – К.:Анка. – 2001. – 344с.

5. Кулішов В.В.. Основи економічної теорії: Підручник для студентів ВНЗ 3-те вид. випр. і доп.. – Львів: "Магнолія 2006" 2007. – 516с.

6. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. – Київ, "Видавництво центр", "Академія", 2003. – 656с.

7. Основи економічної теорії, (політичний аспект). Київ, "Вища школа", 1999.

8. Титаренко Н.О. Теорії інвестицій. (Навчальний посібник). Київ , 2000.

9. Закон України "Про інвестиційну діяльність". Відомості Верховної Ради. № 47, с, 647.

 

План

 

1. Сутність і критерії економічного прогресу

---

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 8; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!