Основні школи наукового управління

Стр 1 из 3Следующая ⇒

Лекція 3.

Теоретичні основи психології управління.

1.Джерела розвитку психології управління.

2. Розвиток зарубіжної та вітчизняної сучасної психології управління.

3. Культура управління: варіанти та їх особливості.

Джерела розвитку психології управління.

а) практика управління;

б) розвиток соціології організацій

в) . розвиток психологічної науки

Проблема управління у філософії:

Перші спостереження за організованою діяльністю людей, об'єднаних загальними цілями, завданнями й інтересами, за їхньою поведінкою з'явилися ще в країнах давнього сходу, античності у працях Конфуція, Мен-Цзи, Платона, Арістотеля, Полібія, Цицерона та інших філософів того часу.

Великий китайський філософ Конфуцій (551 - 479 до н. е.) розв'язання проблем управління вбачав в етико-психологічній спрямованості діяльності правителя, який має служити своєму народові й правити за допомогою особистого морального прикладу. А піддані, підлеглі - виявляти покірність і повагу до свого правителя. Тиранії в управлінні філософ не схвалював. Саме тому він постійно повторював, що правитель повинен застосовувати етичні норми, а не силу, адже, на його думку, людина від природи є доброю, а псують її зовнішні обставини. Тому потрібно внутрішньо самовдосконалюватися, долаючи вплив спільнот, у яких живе людина. Загалом конфуціанський ідеал управління засобами морального прикладу виявився реформаторським, він був офіційною філософією китайської адміністрації протягом багатьох століть. Китайські імператори влаштовували іспити з питань державної служби при доборі чиновників. Багато віків цивільну адміністрацію Китаю становили люди, чий світогляд був сформований на підставі конфуціанської етико-психологічної філософії управління.

Співвітчизник Конфуція філософ Мен-Цзи (371- 289 до н. в.) у своєму вченні про управління наголошував, що найважливішим чинником будь-якої держави є народ, а не правитель. В уявленні Мен-Цзи управління повинно ґрунтуватися на природі людини, яка, за його переконаннями, переважно позитивна, добра, на принципах справедливості, свободи, турботи уряду про людей похилого віку та малозабезпечених. Він стверджував, що правитель, який не дбає про добробут народу, втрачає благословення небес і владу.

Давньогрецькі і давньоримськи мислитилі шукали найбільш ефективну форму правління державою.

Платон(428-347 до н. е.) іАрістотель (384-322 до н. е.). У працях Платона «Держава», «Закони» представлені його концепції ідеального суспільства та ідеального управління. Аристократичний стиль управління він вважав найкращим. Управління повинні здійснювати наймудріші й найдостойніші люди в державі. Можливість продемонструвати свої здібності, щоб стати членом уряду, мають чоловіки й жінки. Майбутнім управлінцям слід бути підготовленими, вихованими й освіченими. За Платоном, громадяни належать до розрядів, що зумовлено особливою класифікацією час тин душі: розумній частині душі відповідає розряд правителів-філософів; афективній (пристрасній) - воїнів; жаданій - ремісників. У своєму проекті ідеальної держави й ідеального управління Платон пропагував відсутність приватної власності для правителів і воїнів. Аристократичному типу управління протиставляв тимократію, олігархію, демократію, тиранію. Зокрема, демократію він розцінював як таку, що не має належного управління.

Полівій (прибл. 200 - прибл. 120 до н. е.) вважав, що спосіб управління державою відіграє певну роль у людських взаєминах, державні форми змінюються внаслідок занепаду звичаїв і зміни влади. Позитивні форми влади (царство, аристократія, демократія) спрямовані на розвиток суспільства; негативні (олігархія, тиранія, охлократія) - сприяють пануванню неорганізованого натовпу, спричинюють руйнацію встановлених відносин, поширення беззаконня, зловживання владою, що призводить до зміни державних форм.

В епоху Відродження людина з її потребами, інтересами і запитами була проголошена вищою цінністю. Її становище визначали не походження, а активність особистості, благородство, громадянський обов'язок. Усе це покликало до життя гуманізм як систему поглядів, що поширювався й на управління. Значну увагу приділяли розвитку здібностей і можливостей людини, вмінню реалізовувати їх у спільній діяльності, практичному житті.

Гуманізм XV-ХVІ ст. сприяв формуванню нового погляду на людину, що зумовило активізацію дослідження реалій її соціально-психологічного буття, особливо місця людини у капіталістичному суспільстві. Особистість стали розглядати як частку суспільства, як індивіда, що впливає на процеси державотворення й управління.

Італійський суспільний діяч, мислитель Ніколо Макіавеллі (1469-1527) став одним із перших теоретиків буржуазних капіталістичних суспільних відносин. Його вчення ґрунтується на твердженні про складну та суперечливу природу людини, основою якої є природний егоїзм. Інтерес, насамперед матеріальний, - найзагальніша причина людських дій. Щоб ефективно управляти людьми, потрібно знати причини їх вчинків, інтереси й прагнення, захоплення і психологію. Устрій держави та її функціонування, за Макіавеллі, слід будувати на знанні й вивченні людської природи, на заснованих на почутті страху або любові відносинах між можновладцем і підданими. Володар повинен уособлювати людину з якостями лева і лисиці, здійснювати політику «батога і пряника». Головна ідея макіавеллізму у відносинах правителя з підлеглими полягає в тому, що він може без докорів сумління використовувати підступність, зраду, брехню тощо. Авторитарного типу керівництва, основу якого становить концепція макіавеллізму, у багатьох державах дотримуються й нині. Макіавеллі одним із перших став розглядати державу і процеси в ній як суспільне явище, що ґрунтується на матеріальному інтересі людини, знанні людської природи.

Френсіс Бекон (1561 -1626) був переконаний, що управління, управлінські відносини між королем і підлеглими повинні регулюватися законом.

матеріаліст XVII ст., англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679) своє вчення про управління державою сформулював на основі вивчення природи, пристрастей людини. Він стверджував, що людина від природи є егоїстичною, тому її взаємини в групі можна охарактеризувати формулою «людина людині - ворог». І оскільки всі люди від природи рівні, вони однаково можуть претендувати на блага для себе. Так відбувається війна з усіма, існує небезпека наглої смерті, страху і жаху. Ця психологічна властивість людини змушує прислухатися до голосу розуму. Отже, для того щоб соціальне буття людини у групі й з групою було ефективним і мирним, потрібно укласти «суспільний договір» задля власної вигоди, тобто сформувати державну владу. Суть відносин на рівні держави, на думку Гоббса, полягає у свідомому, розумному переданні людиною своєї влади конкретній особі або уряду. Після укладання договору окремі громадяни вже не мають влади, вона сконцентровується у руках державного правителя, стає централізованою. Саме тому монархія - найприйнятніша форма управління. Взаємини на рівні «державний правитель - підлеглі» є суб'єкт-об'єктними (один повеліває, інші виконують), адже після укладення договору народ повинен підкорятися єдиному носію державної волі. Керуючись цим, Гоббс виправдовував насильство правителя над підлеглими.

Організована поведінка людей у групах, способи управління в них були об'єктом уваги в працях французьких просвітників Ш.Л. Монтеск'є, Вольтера, Ж.Ж. Руссо, К.А. Гельвеція

Жан-Жак Руссо(1712-1778), будучи представником низів, захищав свободу і рівність, проголошував ідеальною формою управління демократичну державу. Водночас він допускав, що формою управління можуть бути аристократія або монархія, але його змістом має стати справжнє народовладдя.

Гегеля(1770-1831) на державу та управління важливою є думка про наявність зворотного зв'язку: тобто про те, що управління повинно враховувати й поважати пропозиції від народу.

МихайлоЛомоносов(1711-1765) - вчений, мислитель, поет, громадський діяч XVIII ст. - застерігав державних мужів від порушення законів, закликав їх до порядних відносин з підданими.

Вже в Київській Русі (X-XII ст.) відбувалося становлення і формування системи управління всередині країни, на міжнародному рівні.

в «Повчаннях»Володимира Мономаха йдеться про роль і місце керівника (князя) в суспільстві, його особистісні якості, відносини з підданими. Князь сам не повинен чинити беззаконня і «служивим» має заборонити це; не заздрити тим, хто творить беззаконня, бути гуманним, справедливим, дбати про державу, її славу і могутність; він повинен мати душу чисту і непорочну, говорити лагідно, мудрих слухати, старшим коритися, не шаленіти словом, не засуджувати мовою. Так Володимир Мономах уявляв собі ідеал політика, державного діяча, управлінця.

Михайло Грушевський (1866-1934) вважав, що суспільно-політичний прогрес зумовлюють біологічні, економічні та психологічні чинники. Його погляди на державу та форми правління в ній органічно поєднані з проблемою народу і героя в історії. М. Грушевський обґрунтував ідею демократичної держави як форми правління, що забезпечує свободу особи. При цьому на перший план ставив народ, а не особу. Спершу у своїй політичній практиці він підтримував ідею

Розроблення проблем психології управління в межах соціології

основоположників концепції «психологія натовпу», французький соціолог, психолог Гюстав Лебон (1841-1931) розвиток цивілізації розглядав як продукт інтелектуально творчої еліти. Виступав проти всіх форм соціальної рівності та демократії, доводячи, що всі досягнення цивілізації є результатом діяльності еліти, тому протестував проти відтіснення її від участі в історичному процесі, оскільки, на його думку, це може призвести до загибелі цивілізації. Розвиток промисловості, урбанізація, вплив засобів масової інформації сприяють посиленню ролі мас в історичному процесі. Лебон ототожнював масу з натовпом, характеризуючи його як сліпу, руйнівну силу, де індивіди втрачають почуття відповідальності, потрапляють під владу догматизму, нетерпимості, закону «духовної єдності народу».

Чарльза-Хортена Кулі (1864-1929)

є творцем важливого для психології управління вчення про первинну групу, причиною формування якої є стосунки між індивідами. Суть цього вчення полягає у визнанні груп основою суспільства, адже саме тут відбуваються соціалізація індивіда, формування його світосприйняття, соціального досвіду, пізнання соціальної дійсності, ідеалів, цінностей. Він першим запровадив у науковий обіг поняття «комунікація», вважаючи позначуване ним явище важливим механізмом існування та розвитку людських відносин.

Макс Вебер (1864-1920). Досліджуючи проблеми організацій, він зауважив, що бюрократичні процеси вносять рутину в офісні операції. Бюрократію (чиновництво) розглядав як систему управління на основі виконання індивідами певних правил і процедур. Для здійснення контролю над виробничими системами в структурі управління важливу роль відводив науковому менеджменту, вважаючи його ідеальним засобом встановлення дисципліни на підприємстві, яка разом з мінімальною свободою дій працівників гарантує передбачуване виконання завдань. Функціонування бюрократичних структур зумовлене необхідністю підтримання безперервності існування організацій. Тому бюрократичні розпорядження і процедури є обов'язковими для всіх співробітників.

М. Вебер надавав ієрархічному просуванню співробітника, вважаючи його чинником професійного зростання працівника, формуванню почуття лояльності до організації. Саме тому приділяв значну увагу факторам, котрі впливають на мотивацію.

Сформульовані у просторі філософських, політичних, соціологічних, економічних знань ранні концепції управління стосувалися переважно керівництва державою, хоча певною мірою переносились і на виробничу сферу, підприємницьку діяльність. Не будучи ще сформованими в систему, вони акумулювали різноманітні знання, роздуми про психологічні особливості організованої спільної діяльності людей, які згодом стали підґрунтям перших психологічних концепцій управління.

Накопичення знань із психології управління в теорії управління

Виникнення психології управління як самостійної науки пов'язане з формуванням, розвитком управління, яке було реальною практичною, теоретичною реакцією на потреби співжиття і спільної діяльності людей.

Наукове управління передбачає свідоме використання влади, матеріальних і людських ресурсів, наукових знань для отримання відповідних результатів. Історія його починається з руху на чолі із групою провідних західних інженерів (кінець XIX - початок XX ст.), які переймалися проблемами підвищення продуктивності праці.

Загальний розвиток управління відбувався у кілька етапів, особливості яких зумовлені станом економічної, політичної сфер суспільства, способом впливу на їх функціонування:

1. Традиційний етап. Тривав з давніх часів до XVI- XVII ст., коли після промислової революції почали створювати великі підприємства. Для нього характерні слаборозвинуті форми політичного, економічного устрою і способи впливу на них.

2. Перехідний (систематичний) етап. Охоплює період формування ринкових відносин, розвитку промисловості (поява неперервних виробництв^, будівництва торгових і транспортних підприємств. Його характеризують впорядкування виробничих організацій, розвиток і використання процедур досягнення цілей, обґрунтування виробничих процесів і операцій, зосередження уваги на виробничих операціях, управлінні запасами, підвищенні ефективності і контроль над витратами. Найсуттєвіші недоліки його проявилися в ігноруванні відносин організації з навколишнім середовищем, відмінностей у поглядах менеджерів і виробників, у жорсткості управління, складних умовах праці, експлуатації робітників, пануванні авторитарного типу керівництва.

Основоположником ранньої системи управління вважають англійського соціаліста-утопіста Роберта Оуена(1771-1856). Він був фабрикантом-виробником текстилю, вмілим управлінцем, наділеним неабиякими здібностями розпізнавати людей, їхні індивідуальні можливості, професійні якості. Його практика управління фабрикою поєднувала елементи діяльності, планування, контролю за роботою, налагодження міжгалузевих зв'язків. Р. Оуен дбав про освіту і навчання, організував при фабриці роботу дитячих садків для дітей робітників, переймався проблемами реформування освіти й економіки. Добре орієнтувався не лише в соціальному середовищі, а й у психології, про що свідчать його намагання поліпшити якість робочої сили шляхом добору нових робітників.

3. Науковий етап. Початком його вважають 1886 p., коли відбулися збори Американського товариства інженерів-механіків, на яких виступив президент однієї з компаній Генрі Таун з доповіддю «Інженер у ролі економіста». У ній проблеми управління трудовими процесами було проголошено таким самим мистецтвом, як і технічне конструювання. Новими були його міркування про те, що інженерів має цікавити підрахунок витрат, доходів, прибутків, тобто щось вагоміше, ніж технічна ефективність. Тоді почалися активний розвиток теорії і практики управління, формування наукових шкіл.

Основні школи наукового управління

Залежно від того, як учені й практики пояснювали чинники, що впливають на ефективність виробництва, економіки, відносин під час спільної діяльності, сформувалися і виокремилися в першій половині XX ст. відносно самостійні напрями (моделі, концепції, школи) управлінської діяльності. Найпомітніші серед них - класична школа наукового управління, школа адміністративного менеджменту.

У першій половині XX в . оформилися чотири школи управлінської діяльності [ Розанова , 2008 ] .

1 . Школа наукової організації праці .

2 . Адміністративна школа.

3 . Школа « людських відносин».

4 . «Наука управління» .

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 13; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!