Ретроспектива вищої освіти України. Соціально-історичні характеристики розвитку вищої педагогічної освіти в Україні.
Педагогіка вищої школи в системі соціогуманітарного знання
Основні поняття: педагогіка вищої школи, наука, мистецтво, вища освіта.
Проблема ідентифікації місця педагогіки вищої школи в системі знання про людину та людський соціум передовсім пов’язана з різноманітними підходами як до визначення власне педагогіки, так і до розуміння поняття вищої освіти. Щодо інтерпретацій педагогіки, то насамперед її розглядають як науку, про - те водночас і як мистецтво, практичну майстерність, що разом за великим ра- хунком спрямовані на дослідження та перетворення людини, як в інтересах її самої, так і суспільства в цілому. Крайні позиції (педагогіка вищої школи лише наука або тільки практика) менш поширені. Отже, педагогіка вищої школи є людинознавчою наукою та людинотворчою діяльністю, тобто виступає в двох іпостасях – педагогічної науки і педагогічної практики. Такий дуалізм педагогіки вищої школи зумовлює її тяжіння як науки до прикладних аспектів досліджень, а як практики до наукоємких педагогічних технологій та науково обґрунтованих засад організації освітнього середовища і управління ним. Разом з тим надзвичайна складність людини як біологічно-соціально-культурної істоти – найскладнішої з відомих системних утворень – зумовлює необхідність взаємодії педагогіки вищої школи з педагогікою взагалі та низкою інших наук, що осмислюють феномен людини на фундаментальному рівні – це психологія, філософія, соціологія, культурологія, синергетика, інформатика та багато інших. Запозичуючи окремі теорії, поняття, категорії, емпіричні дані, методи досліджень, педагогіка при цьому не розчиняється в інших науках, а зберігає свої специфічні об’єкт, предмет, розвиває власні гіпотези і теорії, поняттєво-термінологічний апарат, дослідницькі методи, бази даних. Підходи до визначення вищої освіти (поширено – вищої школи) також різноаспектні. Один із міжнародно визнаних поглядів на вищу освіту полягає в її розгляді як певних вищих рівнів (етапів, циклів, стадій) освіти в її системній організації. А крім того, саме таких рівнів освіти, що характеризуються високою інтелектуальною складовою, насамперед дослідницькою та інноваційною. Інший (дещо звужений) підхід до вищої освіти передбачає її розгляд як вищої ланки професійної освіти, орієнтованої на ринок праці. До речі, це зумовлює традиційне виділення професійної педагогіки як окремого розділу педагогіки, натомість педагогіка вищої школи відносно новий розділ. Нарешті саме поняття освіти має багато (традиційних та інноваційних) трактувань. Найбільше дискусій розгорнуто навколо співвідношення понять освіта, навчання, виховання, формування, розвиток, соціалізація та з’ясування того, які з них слід віднести до основного, а які до суміжного поняттєвого апарату педагогіки. Особливо це стосується співвідношення освіти і виховання. Адже світовий освітянський загал майже не використовує поняття виховання, через яке здебільшого прийнято визначати педагогіку (педагогіка – наука про виховання) у вітчизняній теорії і практиці, відповідний термін по суті відсутній в англомовній освітній термінології. Багато наукових аргументів мобілізується також для уточнення того, чим точніше є освіта – процесом чи результатом, чи тим й іншим водночас.
|
|
|
|
|
|
Предмет, категорії педагогіки вищої школи.
Як і кожна наука, педагогіка вищої школи має свій категорії, які поділяють на три види: І. Методологічні категорії: педагогічна теорія, педагогічна концепція, педагогічна ідея, педагогічна закономірність, педагогічний принцип. Педагогічна теорія - система науково-педагогічних знань, яка описує і пояснює елементи реальної педагогічної діяльності у вищому навчальному закладі. Складовими елементами педагогічної теорії є педагогічні ідеї, педагогічні поняття, педагогічні концепції, педагогічні закономірності і педагогічні принципи. Теорія узагальнює їх в окремих явищах. На основі теорії будується методика навчально-виховної роботи у вищому навчальному закладі. Педагогічна концепція — система критичних поглядів на реальну вузівську дійсність і відповідного пошуку та пропозиції нових конструктивних ідей. Педагогічна ідея — це новий напрям думки, твердження або розгорнута модель, що відображає ті чи інші стосунки або зв'язки у вузівській дійсності. Педагогічна закономірність - об'єктивно повторювана послідовність явищ. Закономірності поділяють на біологічні, психологічні, соціальні й безпосередньо педагогічні. За іншою класифікацією вони можуть бути фундаментальними й конкретними. II. Процесуальні категорії виховання, навчання, освіта, розвиток, формування особистості; навчально-виховний процес; навчальний і виховний процес. Самовиховання - цілеспрямована, систематична діяльність щодо власного самовдосконалення. Перевиховання - індивідуальна цілеспрямована робота над усуненням недоліків у студентів. Здебільшого перевиховання тісно пов'язане з відносно новою галуззю педагогіки - соціальною педагогікою. ПІ. Суттєві категорії: мета, завдання і зміст виховання, професіограма спеціаліста (вчителя), діяльність (викладача і студента), диференційований та індивідуальний підходи, прогнозування наслідків педагогічного впливу, планування навчальної роботи, форми і методи й засоби виховання і навчання, педагогічні технології навчання і виховання, управління навчально-виховним процесом, самостійна робота студентів, науково-дослідна діяльність студентів, гуманізація і гуманітаризація вищого навчального закладу. В науковій літературі даються різні визначення предмету педагогіки вищої школи – процес формування молодих спеціалістів за умов вузівського навчання, який передбачає не тільки навчання і виховання їх у вузі, а й виховуючий вплив середовища (у широкому плані), у якому живуть студенти.
|
|
|
|
|
|
Отже, педагогіка вищої школи - це наука про закономірності навчання і виховання студентів, а також їх наукову і професійну підготовку як спеціалістів відповідно до вимог держави. Метою цієї науки є дослідження закономірностей розвитку, виховання і навчання студентів і розробка на цій основі шляхів удосконалення процесу підготовки кваліфікованого спеціаліста.
Ретроспектива вищої освіти України. Соціально-історичні характеристики розвитку вищої педагогічної освіти в Україні.
В Україні першою школою вищого рівня вважають Острозьку академію (греко-слов’яно-латинську колегію), засновано близько у 1576 році в м. Острозі князем К. Острозьким. В академії викладали слов’янську, грецьку, латинську мови і така звані “вільні науки”: граматику, арифметику, риторику, логіку та ін. Велика увага приділялась вивченню музики і хорового співу, що знайшло відбиток в “острозькому наспіві”, широко відомому в Україні і Білорусі. При школі діяли друкарня і науково-літературний гурток. Якщо брати до уваги такі показники як мета навчального закладу, його устрій, склад викладачів та їх причетність до науково-дослідної роботи, коло дисциплін і рівень їх викладання, рівень освіти і оцінка роботи закладу громадськістю, то Острозьку академію можна вважати вищою школою, першою у східних слов’ян. 1632 р. в Києві шляхом об’єднання Київської братської та Лаврської шкіл було створено Києво-Могилянську колегію – вищий навчальний заклад, який за змістом і обсягом навчальних програм відповідав вимогам європейської вищої школи. У 1701 р. колегія одержала титул та права академії і отримала назву Київська академія – один із найвпливовіших освітніх і культурних осередків в Україні і Європі. На зорі започаткування Російської академії наук з 20 академіків – 13 були українцями, випускниками Києво-Могилянської академії. Саме кияни стояли у витоків вищої освіти Росії. Так, з ініціативи вихованця Київської академії Симеона Полоцького 1687 р. в Москві було відкрито Елліно-грецьку академію. Вона виконувала функції підготовки державних і релігійних діячів. У 1701 р. школу було перейменовано на Слов’яно-латинську, а потім на Слов’яно-греко-латинську академію. І тільки у 1755 р. було започатковано Московський університет. Багато вихованців Києво-Могилянської академії працювали в Російській академії наук, Московському і Петербурзькому у-тах, займали високі державні посади на теренах Росії. Однак у 1817 р. академію було ліквідовано, і замість неї створено Київську духовну семінарії, перейменовану у 1819 р. в духовну академію, яка припинила своє існування в 1918 р. Київська академії відроджена в 1992 р. як у-т “Києво-Могилянська академія” (УКМА). 19 травня 1994 р. Указом президента України УКМА було надано нового статусу – Національний університет “Києво-Могилянська академія”. Визначне місце у розвитку освіти, науки і культури на українських землях посідали університети. Одним з найстаріших наукових і культурних осередків України є Львівський університет, якому 20 січня 1661 року польським королем було надано “статус академії і титул університету” із правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін і присвоєння учених ступенів. Львівський у-т пройшов складний шлях розвитку і боротьби проти полонізації і онімечення в умовах Речі Посполитої (до 1772 р.), Австрійської і Австро-угорської монархій (до 1918 р.), польської держави (до 1939 р.). В університеті викладали видатні історики Іван Крип’якевич, Степан Томашевський, Михайло Грушевський. Вихованець Львівського у-ту І. Могильницький підготував першу в Галичині граматику української мови. У 1787 – 1808 рр. при у-ті функціонував Руський інститут, у якому окремі навчальні предмети богослов’я та філософія викладалися українською мовою. Інститут мав за мету підготовку освічених священиків з числа молодих людей, які не володіли латиною. В 1918 – 1939 рр. польський у-т мав 4 факультети. За ініціативи українського студентства було створено таємний український університет. З 1939 р. Львівський у-т став одним з провідних наукових центрів України з викладанням українською мовою. У XIX ст. центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів, лікарів, юристів стали Харківський (1805), Київський (1834), Новоросійський (1865, м. Одеса) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут (1875). Фахівців для промисловості та сільського господарства готували Харківський ветеринарний інститут (1851), Харківський технологічний у-т (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Львівський політехнічний інститут (1844), Академія ветеринарної медицини у Львові (1897), Єкатиринославське вище гірниче училище (1899) та ін. Усього в Україні до 1917 р. діяло 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалося понад 35000 студентів.
Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 1993; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!